Міністерство освіти І науки україни сумський державний університет кафедра філософії слов’янські вірування писемні джерела до вивчення курсу «Релігієзнавство» для студентів гуманітарного факультету денної форми навчання



Сторінка2/11
Дата конвертації05.01.2017
Розмір1.8 Mb.
ТипКнига
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11
Глава 9. Про росів, що відправляються з моноксилами із Рóсії в Константинополь

[…] Після того як пройдене це місце,1 вони досягають острова, який зветься островом Св. Григорія.2 На цьому острові вони здійснюють свої жертвопринесення, оскільки там стоїть величезний дуб: приносять в жертву живих півнів, укріплюють вони й стріли навколо [дуба], а інші – шматочки хліба, м'ясо і все, що має кожний, як велить їх звичай. Кидають вони й жереб на півнів: або зарізати їх, або з'їсти, або відпустити їх живими.3

С. 49.

Пер. з рос. упорядника.


Коментар

1 Перед цим розповідається про росів, які везуть навесні у Константинополь зібрану під час полюддя данину на продаж. Спускаючись на човнах (моноксилах) по Дніпру, вони, пройшовши пороги, зупиняються на острові Хортиця.

2 Острів св. Григорія – це й є острів Хортиця. На ньому археологами знайдені залишки давньоруського поселення Х – ХІ століть, а також арабські монети та мечі франкського походження, що були змонтовані у Скандинавії в Х – ХІ століттях.

3 Етнічна приналежність тих, хто поклонявся дубу й приносив у жертву півнів, до цього часу викликає полеміку. Справа у тому, що Костянтин росами (русами) називає норманів (варягів). У скандинавів дуб справді вважався священним деревом, біля якого приносили жертви та здійснювали гадання. Дуб присвячувався богу-громовержцю Тору (Thor) – одному з найпопулярніших божеств у норманів. Саме Тору приносили в жертву хліб та м’ясо. Але дуб у слов’ян – це також і дерево бога грому й блискавки Перуна. Саме Перуном клялись Олег та його варязька дружина під час укладення договору з Візантією в 907 році. А стріли, що вштрикувались у землю по колу, мабуть, одмежовували сакральну територію, на якій здійснювався обряд. Стріли якраз також були атрибутами Перуна. Жертвопринесення півнів, мабуть, пов’язане з гаданнями про майбутнє плавання. Про жертви півнів писали також Лев Диякон (див. с. 20) та араб Ібн Фадлан (див. с. 26).

3. ЛЕВ ДИЯКОН (до 950 – близько 1000 рр.)
ІСТОРІЯ (остання чверть Х ст.)
Візантійський історик Лев Диякон у своїй «Історії» описує події 959 – 976 років. Він намагається бути не тільки хроністом і компілятором, але й давати історичним подіям свою оцінку та визначати їх причини й наслідки. Крім усього іншого, Лев Диякон розповідає й про балканські війни великого князя русів Святослава (близько 942 – 972 рр.) в 968 – 971 роках. Описуючи поразку Святослава від грецьких військ під командуванням візантійського імператора Іоанна Цимісхія біля міста Доростол у 971 році, він подає й деякі відомості про поховальні обряди русів.

Текст подається за виданням: Лев Диакон. История / Пер. М.М. Копыленко. – М.: Наука, 1988. – 240 с.


Текст

Книга дев'ята

6. […] І ось, коли настала ніч і засяяло повне коло місяця,1 скіфи2 вийшли на рівнину й почали підбирати своїх мерців. Вони понакладали їх перед стіною, розклали багато багать і спалили,3 заколовши при цьому за звичаєм предків безліч полонених, чоловіків та жінок.4 Зробивши цю криваву жертву, вони задушили [кількох] грудних малят5 та півнів,6 потопивши їх у водах Істру.7 Говорять, що скіфи вшановують таїнства еллінів, приносять за язичницьким8 обрядом жертви й влаштовують бенкет за померлими, навчившися цьому чи то у своїх філософів Анахарсиса й Замолксиса,9 чи то у соратників Ахілла.10

С. 78.
8. Про тавроскіфів розповідають ще й те, що вони аж до нашого часу ніколи не здаються ворогам навіть будучи переможеними, – коли вже немає ніякої надії на порятунок, вони проштрикують собі мечами нутрощі І таким чином самі себе вбивають. Вони роблять так, виходячи з наступного переконання: ті, хто загинув у битві від рук противника, вважають вони, стають після смерті та відлучення душі від тіла рабами його в підземному світі. Боячись такої служби, гидуючи служити своїм вбивцям, вони самі заподіюють собі смерть.11

С. 79 – 80.



Пер. з рос. упорядника.
Коментар

1 Події, описані Левом Дияконом відбувались у 971 році в ніч з 20 на 21 липня.

2 Скіфами та тавроскіфами тут названі руси. Таке називання було пов’язано з тим, що всі північні народи візантійці вважали приналежними до «скіфської спільноти».

3 Спалення русами своїх покійників зафіксовано також багатьма арабськими географами – Ібн Фадланом (див. с. 28), Аль Бекрі, Істахарі, Ібн Хадісом, Масуді (див. с. 32).

4 Обряд жертвопринесення полонених у слов’ян зафіксований також західноєвропейськими хроністами Адамом Бременським (див. с. 63), Гельмольдом (див. с. 76) та в «Посланні єпископа Адельгота» (див. с. 64). Про жертвоприношення на могилі померлого жінок, що належали йому, писав також Ібн Фадлан (див. с. 24 – 28).

5 Про вбивство слов’янами малят писали також візантійський автор VI століття Псевдо-Кесарій та чернець Герборд (ХІІ ст.).

6 Звичай топити півня – символу смерті – у слов’ян був добре відомий. Цей звичай вже був показаний вище у Костянтина Порфирородного.

7 Тобто Дунаю.

8 У цьому випадку слово «еллін» означає язичник.

9 Анахарсис – скіф-філософ, відомості про якого відносяться десь до 590 р. до н. е. Сприймався як зразок давньої доброчинності, вже втраченої грецьким світом. Тавроскіфи (тобто руси), про яких пише Лев Диякон, завдяки своїй простоті, чесності й безпосередності відповідали ідеалам Анахарсиса. Замалксис – скіф, що був рабом у Піфагора й потім розповсюджував вчення цього грецького філософа серед скіфів. Шанувався в них як бог.

10 У сказаннях давніх греків – один із найхоробріших героїв. Брав участь у поході проти Трої. Версія про те, що Ахілл був скіфського походження, виникає в часи еллінізму. Як видно, у цьому уривку Лев Диякон пов’язує Ахілла зі скіфами, а тих, у свою чергу, – із русами.

11 Уявлення про потойбічне життя, що може перетворитися для воїна-боягуза у вічне рабство, було характерним якраз для норманів, бо вільний скандинавський воїн нічого так не боявся, як рабського стану у Вальгаллі [72, с. 237].

АРАБСЬКІ ДЖЕРЕЛА
4. ІБН-ФАДЛАН

(близько 870 – близько 925 рр.)
ЗАПИСКА

ПРО ПОДОРОЖ ІБН-ФАДЛАНА НА ВОЛГУ (922 р.)
Ця книга арабського мандрівника починається так: «Це – Книга Ахмада Ібн-Фадлана ібн-аль-'Аббаса ібн-Рашида ібн-Хаммада, клієнта Мухаммада ібн-Сулаймана, посла аль-Муктадіра до царя слов'ян, в якій він повідомляє про те, що він сам бачив в країні турок, хазар, русів, слов'ян, башкир та інших (народів), по частині відмінностей їх віровчень, історії їх царів, положення багатьох з їх справ». Отже, Ібн-Фадлан був посланий багдадським халіфом Муктадіром (правив 908 – 932 рр.) у складі посольства Сусана ар-Расі, в якому він, мабуть, обіймав посаду секретаря, до новонавернених в мусульманство волзьких булгар. Опісля він склав про це посольство детальний звіт («Записку»), в якому навів багато унікальних свідчень про гузів, башкир, булгар, хазар. Крім цього, Ібн-Фадлан в Булгарі бачив русів і залишив детальний опис їх похоронного обряду. «Записка» («Рісале»), яка дійшла до нас спочатку у складі «Словника» географа ХІІІ століття Якута ар-Румі, згодом була виявлена також і сходознавцем А.З.В. Тоганом (А.З. Валідовим) в місті Мешхеді (Іран).

Текст подається за виданням: Путешествие Ибн-Фадлана на Волгу / Перевод и комментарии А.П. Ковалевского; Под ред.

И.Ю. Крачковского. – М.; Л.: Изд-во Академии наук СССР, 1939. – С. 79 – 85.
Текст

(99). І як тільки припливають їх кораблі до цієї пристані, кожний із них виходить1 і (несе) з собою хліб, м'ясо, цибулю, молоко і набіз, щоб підійти до високої застромленої [в землю] колоди [кумира], у якої [є] обличчя, схоже на обличчя людини, а навколо неї маленькі зображення, а позаду цих зображень [стоять] високі колоди, застромлені в землю. Отже, він підходить до більшого зображення і поклоняється йому, потім (він) говорить йому: "О, мій господе, я приїхав з далекої країни й зі мною дівчат стільки-то, і стільки-то голів, і соболів стільки-то, і стільки-то шкур", – аж поки не назве [не згадає] всього, що [він] привіз з собою із своїх товарів – "і я прийшов до тебе з цим даром"; – потім [він] залишає те, що [було] з ним, перед цією колодою, – "і ось, я бажаю, щоб ти подарував мені купця з численними динарами й дирхемами, і щоб [він] купив у мене все, як я побажаю, і не перечив би мені ні в чому, що я скажу". Потім він іде.

І ось, якщо для нього продаж буває затруднений і перебування його затримується, то він знову приходить з подарунками вдруге і втретє, а якщо [для нього] виявляється важким зробити те, що він хоче, то він несе до кожного з [числа] вже і маленьких зображень по подарунку і просить їх поклопотатись і говорить: "Це [ці] дружини нашого господа і дочки його і сини його". Отже, [він] не перестає звертатися з проханнями то до одного зображення, то до іншого, просячи їх і благаючи у них заступництва, і принизливо кланяється перед ними. Іноді ж продаж буває для нього легким, так що він все продасть. Тоді він говорить: "Господь мій вже виконав те, що мені було потрібно, і мені слід винагородити його". І ось, він бере деяку кількість овець або рогатої худоби і вбиває їх, роздає частину м'яса, а те, що залишилося, несе і кидає перед цим великим кумиром та тими маленькими, які [знаходяться] навколо нього, і вішає голови рогатої худоби або овець на застромлені в землю позаду колоди. Коли ж настане ніч, приходять собаки і з'їдають все це. І говорить той, хто це зробив: "Господь мій вже став задоволений мною і з'їв мій дар".

(102). Не раз мені говорили, що вони роблять з своїми ватажками при їх смерті [такі] справи, з яких найменше – [це] спалювання, так що мені дуже хотілося бути присутнім при цьому, аж поки [нарешті] не дійшла до мене [звістка] про смерть одного видатного чоловіка з їх числа. І ось вони поклали його в його могилі й накрили над нею настіл на десять днів, поки не закінчили кроєння його одягу та його пошиття.

(103). А це буває так, що для бідної людини з їх числа вони роблять маленький корабель, кладуть його [мертвого] в нього і спалюють його [корабель]. Що ж стосується багатого [то вчиняють так]: збирають все, що в нього є, й ділять це на три частини, причому [одна] третина [залишається] для його сім'ї, [одна] третина йде на те, щоб для нього на неї скроїти одяг, і [одну] третину, щоб приготувати на неї набіз, який вони питимуть до того дня, коли його дівчина уб'є сама себе й буде спалена разом зі своїм паном. Вони, зловживають набізом,2 п'ють його вночі і вдень, [так що] іноді якийсь з них навіть помирає, тримаючи кубок у своїй руці.

(105). А якщо помирає ватажок, то скаже його сім'я його дівчатам і його отрокам: "Хто з вас помре разом з ним?" Говорить хто-небудь з них: "Я". І якщо він сказав це, то [це] вже обов'язково, так що йому вже не можна повернути назад. І якби він захотів цього, то цього вже не допустили б. І більшість з тих, хто (так) робить – [це] дівчата. І ось, коли помер такий чоловік, про якого я згадав раніше, то сказали його дівчатам: "Хто помре разом з ним?" І сказала одна з них: "Я". Отже, її доручили двом дівчатам, щоб вони оберігали її і були б з нею, куди б вона не ходила, до того навіть, що вони іноді [навіть] мили їй ноги своїми руками. І прийнялися вони [родичі] за його справу, – за кроєння одягу для нього, за приготування того, що йому потрібно. А дівчина щодня пила й співала, веселячись, радіючи майбутньому.

(106). Коли ж прийшов день, в який повинні бути спалені він і дівчина, я прибув до річки, на якій [знаходився] його корабель, – і ось [бачу, що] він уже витягнутий [на берег] і для нього поставлені чотири підпори з дерева хаданга [білої тополі] та з іншого дерева [халанджа] і поставлено також навколо нього щось на зразок великого помосту з дерева. Потім [корабель] був протягнутий [далі], аж поки не був поміщений на ці дерев'яні споруди. І вони почали його охороняти, ходячи взад і перед і говорячи мовою для мене незрозумілою. А він [померлий] був далеко в своїй могилі, [оскільки] вони [ще] не виймали його.

В середину цього корабля вони поставили намет і покрили його різними «кумачами». Потім вони принесли лавку, розмістили її на кораблі й покрили її стьобаними матрацами й парчею візантійською, і подушками з парчі візантійської. І прийшла жінка стара, яку називають ангел смерті, і розстелила на лавці постилання, про які ми вище згадали. Це вона керує обшиванням його й приготуванням його, і вона [ж] убиває дівчат. І я побачив, що вона стара-богатирка, величезна й похмура.

(107). Коли ж вони прибули до його могили, вони видалили убік землю з дерева [настилу], відкинули убік [саме це] дерево й витягнули його [мертвого] в ізарі,3 в якому він помер. І ось я побачив, що він вже почорнів від холоду [цієї] країни. А вони ще раніше помістили з ним в його могилі набіз, [якийсь] плід і тунбур.4 Отже, вони вийняли все це. І ось він не засмердів і не змінилося у нього нічого, окрім його кольору. Тоді вони наділи на нього шаровари й гетри, і чоботи, і куртку, і хафтан парчевий з гудзиками із золота, і наділи йому на голову шапку з парчі, соболеву. І вони понесли його, аж поки не внесли його в той намет, що знаходиться на кораблі, й посадили його на матрац, і підперли його подушками, і принесли набіз, і плід, і благовонні рослини і поклали все це разом з ним. І принесли хліба, і м'яса, і цибулі, і залишили це перед ним. І принесли собаку, і розрізали її напополам, і кинули в корабель. Потім принесли всю його зброю й поклали її поряд з ним (букв. до його боку). Потім узяли двох коней і ганяли їх до того часу, аж поки вони обидва не спітніли. Потім [вони] розсікли їх обох мечами й кинули їхнє м'ясо в корабель.5 Потім привели дві корови [биків] і також розсікли їх обох і кинули їх обох в нього [корабель]. Потім доставили півня й курку, і убили їх, і кинули їх обох в нього [корабель].

(108). Збирається багато чоловіків і жінок, вони грають на сазах і кожен із родичів померлого ставить намет на деякій віддалі від його намету. А дівчина, яка хотіла бути убитою, причепурившись, відправляється по наметах рідних померлого, ходячи туди й сюди, входить до кожного з цих наметів, причому з нею злягається господар цього намету й голосно говорить їй: "Скажи своєму пану: "Дійсно, зробив це я від любові й дружби до тебе". І таким же чином в мірі того як вона обходить всі намети, також всі інші з нею злягаються.

(109). Коли ж вони з цією справою покінчать, то розрізавши навпіл собаку, кидають її всередину корабля, а також відрізавши голову півню, кидають [його та його голову] справа та зліва від корабля.

(110). Коли ж прийшов час пополудні, у п'ятницю, привели дівчину до чогось такого, що вони [вже раніше] зробили на зразок обв'язки [великих] воріт. Вона поставила обидві свої ноги на руки [долоні] мужів і піднялася над цією обв'язкою [оглядаючи околицю] і cказала [якісь] слова на своїй мові, після чого її спустили, потім підняли її вдруге, причому вона зробила ту ж дію, що і вперше, потім її опустили й підняли втретє, причому вона зробила ту ж дію, що і в попередні два рази. Потім подали їй курку, вона ж відрізала їй голову і закинула її [голову]. Вони узяли цю курку й кинули її в корабель. Я ж запитав у перекладача про те, що вона зробила, а він сказав: "Вона сказала вперше, коли її підняли: «Ось я бачу мого батька й мою матір», – і сказала удруге: «Ось всі мої померлі родичі сидять», – і сказала втретє: «Ось я бачу мого пана, що сидить у саду, а сад красивий, зелений, і з ним мужі й отроки, і ось він кличе мене, так ведіть же мене до нього».

(111). І вони пройшли з нею в напрямку до корабля. І ось вона зняла два браслети, що були на ній, і дала їх обидва тій старій жінці, яка називається ангел смерті і котра потім її уб’є. І вона [дівчина] зняла два ножні кільця, що були на ній, і віддала їх обидва тим двом дівчатам, які обидві [весь час перед цим] служили їй, а вони ж обидві – дочки жінки, відомої під ім'ям ангел смерті.

(112). Після цього та група [людей], які перед цим уже злягались з дівчиною, роблять свої руки просланими ніби дорогою для дівчини, щоб дівчина, поставивши ноги на долоні їх рук, пройшла на корабель. Але вони [ще] не ввели її в намет. Прийшли мужі, [несучи] з собою щити й палиці, і подали їй кубком набіз. Вона ж заспівала над ним і випила його. Перекладач же сказав мені, що вона цим прощається зі своїми подругами. Потім їй подали інший кубок, і вона взяла його й затягнула довгу пісню, в цей час стара підганяла її випити кубок і ввійти до намету, в якому [знаходиться] її пан.

(113). І ось я побачив, що вона розгубилася й хотіла увійти до намету, але засунула свою голову між ним і кораблем. Тоді стара жінка схопила її голову і засунула її [голову] в намет і ввійшла разом з нею, а мужі почали бити палицями по щитах, щоб не був чутний звук її крику, внаслідок чого могли б схвилюватися інші дівчата, і перестали б шукати смерті разом зі своїми панами. Потім увійшли до намету шість мужів з [числа] рідних і зляглися всі з дівчиною в присутності мертвого. Потім, як тільки вони закінчили із здійснення [своїх] прав на любов, поклали її на бік поряд з її паном. Двоє схопили обидві її ноги, двоє обидві її руки, прийшла стара, звана ангелом смерті, й наклала їй навколо шиї мотузку, що своїми кінцями розходиться в протилежні боки, і дала її двом [мужам], щоб вони обидва тягнули її, і приступила до справи, тримаючи [у руці] кинджал з широким лезом. І ось почала вона встромляти його між її ребрами й виймати його, в той час як обидва чоловіки душили її мотузком аж поки вона не померла.

(114). Потім підійшов найближчий родич [цього] померлого, взяв палицю і запалив її біля вогню, потім він пішов задкуючи, – потилицею до корабля, а обличчям до людей, [тримаючи] запалену палицю в одній руці, а інша його рука в цей час [лежала] на задньому проході, [він] був голим,6 – щоб запалити складені дрова, що були під кораблем. Потім підійшли люди з деревом для розтопки. У кожного з них була скалка, кінець якої він перед тим запалив, щоб кинути їх в ці дрова. І приймається вогонь за дрова, потім за корабель, потім за намет і [за] чоловіка, і [за] дівчину, і [за] все, що в ньому [знаходилося]. Потім подув великий, страхітливий вітер, і посилилося полум'я вогню, і посилилось його палахкотіння. І був поряд зі мною якийсь чоловік з русів. І ось я почув, що він розмовляє з перекладачем, що був зі мною. Я ж запитав його про те, що він йому говорив. Він сказав: "Справді ж він говорить: "Ви, о, араби, дурні"... Я запитав його чому і він сказав: "Дійсно, ви берете найулюбленішу для вас людину й найповажнішого серед вас і кидаєте його в прах [землю], і з'їдають його прах і комахи, і черв'яки, а ми спалюємо його моментально так, що він входить в рай негайно і вмить". Потім він засміявся неприродним сміхом. Я ж запитав його про це, а він сказав: «З любові господа його до нього, [ось] вже послав він вітер, так що він [вітер] забере його протягом години». І ось, дійсно, не пройшло й години, як перетворився корабель і дрова, і дівчина, і чоловік в золу, потім в [найдрібніший] попіл.

(115). Потім вони спорудили на місці цього корабля, який вони [колись] витягнули з річки, щось подібне до круглого пагорба й поставили всередині його велику колоду маданга [білої тополі], написали на ній ім'я [цього] чоловіка та ім'я царя русов і пішли.7

С. 79 – 85.



Пер. з рос. упорядника.

Коментар

1 Маються на увазі руські купці, що припливають Волгою в Булгар, столицю Волзької Булгарії. Якраз тут Ібн-Фадлан і спостерігав релігійні обряди купців-русів.

2 Набіз – будь-який хмільний напій чи вино.

3 Це велике простирадло або плащ, що накриває все тіло з головою.

4 Тунбур – це струнний інструмент з круглим ящиком та довгою ручкою для струн.

5 Про подібний обряд жертвопринесення коней, але вже у давніх прусів, писав Петро із Дусбурга у своїй «Хроніці землі Пруської». Перед жертвопринесенням коней заганяють так, що вони ледь тримаються на ногах і потім спалюють [21, с. 52].

6 Етнографи пояснюють цю сцену так, що людина роздягається для того, щоб мертвець не впізнав її. Тому вона і йде задкуючи, прикриваючи позаду найуразливіше своє місце.

7 Обряд спалення небіжчика на кораблі дає підстави зробити висновок, що тут ідеться не про слов’ян, а про скандинавів (варягів). Справді, саме у скандинавів спостерігається такий обряд, що пов’язаний з уявленнями про мандрівку на човні на той світ. Обряд кремації в скандинавів пов’язаний із заповітом бога Одина, який встановив звичай спалювати всіх померлих разом з їх майном на вогнищі. Він сказав, що кожний померлий повинен прийти у Вальгаллу (рай, загробне житло Одина) разом з тим майном, яке було з ним на вогнищі, а попіл потрібно кинути в море або ж закопати в землю, і якщо це була знатна людина, то в пам’ять про неї насипати курган. Чим же вище буде підійматися дим від погребального вогнища, тим вище на небі буде той, хто спалюється. Про те, що руси Ібн-Фадлана були норманнами, свідчить і той факт, що їх жінки носили скандинавські фібули («коробочки»). Настільки обряди, описані Ібн-Фадланом, є слов’янськими, а не скандинавськими, – це справді спірне питання. Та скандинави-руси не становили чітко ізольованої групи в слов’янському середовищі, і тому можна припустити, що такий обряд був притаманний у складі більш широкого індоєвропейського ритуально-міфологічного комплексу про мандрівку у човні на той світ і скандинавам, і слов’янам, і балтам. Наприклад, про обряд спалювання у в’ятичів та кривичів у «Повісті минулих літ» сказано так: «А коли хто вмирав – чинили вони тризну над ним, а потім розводили великий вогонь і, поклавши на вогонь мерця, спалювали [його]. А після цього, зібравши кості, вкладали [їх] у невеликий посуд і ставили на придорожньому стовпі, як [це] роблять в’ятичі й нині. Сей же обичай держали і кривичі, й інші язичники, не відаючи закону божого, бо творили вони самі собі закон» [22, c. 9 – 10].

5. ІБН-РУСТЕ (І пол. Х ст.)
КНИГА ДОРОГОЦІННИХ СКАРБІВ (близько 930 р.)
Абу-Алі Ахмед бен Омар Ібн-Русте – географ початку Х століття, за походженням перс, жив, мабуть, в державі Саманідів. Автор енциклопедії «ал-А’лак ан-нафіса» (Книга дорогоцінних скарбів). Уривки з сьомої книги про слов’ян та русів стосуються середини ІХ століття. Як і більшість арабських авторів, Ібн-Русте особисто не знав ні слов’ян, ні русів й інформацію свою отримував або від тих людей, що безпосередньо зустрічалися з ними (наприклад, на Каспії), або з творів своїх попередників, ймовірно, географа Аль Джайхані та Ібн Хордадбеха.

Текст подається за виданням: [Гаркави А.Я.]. Сказания мусульманских писателей о славянах и русских (с половины VII века до конца X века по Р.Х.) / Собрал, перевел и объяснил



А.Я. Гаркави. – СПб.: Типография Императорской Академии наук, 1870. – 308 с.
Текст

ІІ (1). Про слов’ян. […] Коли у них помирає хто-небудь, труп його спалюють. Жінки ж, коли трапиться у них небіжчик, дряпають собі ножем руки й обличчя. На другий день після спалювання небіжчика вони йдуть на місце, де це відбувалося, збирають попіл з того місця й кладуть його на пагорб. І як мине рік після смерті небіжчика, беруть вони діжечок двадцять – більше чи менше – меду, відправляються на той пагорб, де збирається сім'я покійного, їдять там і п'ють, а потім розходяться. Якщо у небіжчика було три дружини й одна з них стверджує, що вона особливо любила його, то вона приносить до його трупа два стовпи, їх забивають сторчма в землю, потім кладуть третій стовп упоперек, прив'язують посеред цієї щаблини мотузок, вона стає на лавку й кінець [мотузки] зав'язує навколо своєї шиї. Після того, як вона так зробить, лавку прибирають з-під неї, і вона залишається повислою так аж поки не задихнеться й не помре, після чого її кидають у вогонь, де вона й згорає.1 І всі вони поклоняються вогню. Велика частка їх посівів з проса. Під час жнив вони беруть ківш з просяними зернами, піднімають до неба і говорять: "Господи, ти, який [дотепер] забезпечував нас їжею, забезпеч і тепер нас нею удосталь".

Є в них різного роду лютні, гуслі й сопілки. Їх сопілки завдовжки в два лікті, лютня ж їх восьмиструнна. Їх хмільний напій з меду. При спалюванні небіжчика вони вдаються до галасливих веселощів, так виражаючи радість з приводу милості, виявленої йому богом.2

С. 265 – 266.

ІІ (2). Про русів. […] Є в них знахарі,3 деякі з них керують царем, нібито вони їх (русів) начальники. Трапляється, що вони наказують принести жертву творцю їх тим, чим вони побажають: жінками, чоловіками, худобою. І якщо знахарі наказують, то не виконати їх наказу ніяк неможливо. Узявши людину або тварину, знахар накидає йому на шию петлю, вішає жертву на колоду й чекає, поки вона не задихнеться, і говорить, що це жертва богу.

С. 270.
[…] Коли у них помирає хто-небудь із знатних, йому викопують могилу у вигляді великої будівлі, кладуть його туди, й разом з ним кладуть у ту ж могилу його одяг та золоті браслети, які він носив. Потім опускають туди ж безліч їстівних припасів, посудини з напоями й карбовану монету. Нарешті, в могилу кладуть живу улюблену дружину небіжчика. Після цього отвір могили закладають, і дружина вмирає, будучи так ув'язненою.

С. 271.

Пер. з рос. упорядника.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал