Міністерство освіти І науки україни полтавський комерційний технікум



Сторінка5/7
Дата конвертації01.01.2017
Розмір1.39 Mb.
ТипПротокол
1   2   3   4   5   6   7
Тема 3.3. Сутність, особливості і типи перехідної економіки. Реформування економічної системи.

Програма

  1. Зміст та чинники перехідної економіки.

  2. Типи перехідної економіки.

  3. Особливості економічних відносин і різноманітність форм еволюції країн, що розвиваються.

Методичні вказівки

39. У з’ясуванні сутності перехідної економіки слід виходити з того, що проблема перехідних періодів не є новою для економічної науки. Спочатку вона виникає у зв’язку з переходом від аграрного суспільства до індустріального. Згодом до зазначеної проблеми звертаються представники марксизму у зв’язку з обґрунтуванням теорії переходу від капіталізму до соціалізму.
   Одним з перших, хто вказав на необхідність виокремлення перехідного стану суспільства, був французький економіст Сен-Сімон. Він розрізняв два типи епох: органічну (нормально функціонуючу систему) і критичну (перехідну).
   За сучасних умов перехідні процеси в суспільстві розглядаються у контексті трьох основних аспектів:

— перехідні процеси у розвинутих капіталістичних країнах;

— перехідні процеси у країнах, що розвиваються;


  • перехідні процеси у постсоціалістичних країнах.
       Важливо зазначити, що матеріальною основою перехідних станів (а отже, і критеріями їх визначення) є, з одного боку, зміна домінуючого фактора виробництва, з іншого — зміна характеру відносин між людьми. Так, за умов переходу від аграрного до індустріального суспільства змінюється, відповідно, і домінуючий фактор: від землі він переходить до капіталу. У свою чергу особисті, засновані на звичаях (традиціях) відносини аграрного суспільства трансформуються у ринкові, речові відносини, адекватні індустріальному суспільству.
       У найбільш загальному вигляді під перехідністю розуміється процес якісних змін в основах того чи іншого суспільства, спрямованих на перехід до нового соціально-економічного ладу. Така дефініція відображає широкий підхід до визначення перехідності як загальної характерної риси сучасного розвитку людського суспільства. Головний зміст перехідного періоду — це зміни в економіці. Економіка, таким чином, набуває за умов перехідного періоду особливої якості, вона характеризує своєрідний “проміжний” стан суспільства. Звідси випливає і особливий характер перехідної економіки, який відрізняє її від “звичайних” економік.

Риси перехідної економіки. Своєрідність перехідної економіки більш повно проявляється в її рисах, до яких відносять:

1) особливий характер неврівноваженості перехідної економіки. Річ у тому, що неврівноваженість як елемент розвитку характерна будь-якій економічній системі. Але в усталеній економічній системі неврівноваженість її функціонування є своєрідним засобом досягнення цією системою врівноваженого, стійкого стану. У перехідній же економіці її неврівноваженість має специфічний характер, оскільки переслідує іншу мету. Ця мета полягає не у поверненні економічної системи до попереднього, врівноваженого стану, а навпаки, у посиленні нестійкості існуючої системи, з тим щоб вона згодом поступилась місцем іншій економічній системі;

2) альтернативний характер перехідної економіки. Це означає, що перехідна економіка повинна обов’язково перейти до нового стану, якісно відмінного від попереднього стану економіки. Таким чином, перехідність виключає повернення до тієї економіки, яка передувала перехідній;
   3) особливий характер суперечностей у перехідній економіці. Визначальними, домінуючими виступають тут суперечності між новим (прогресивним) і старим (регресивним). Це і визначає особливість існуючих суперечностей: вони не є суперечностями функціонування, а виступають як суперечності розвитку;
   4) наявність у перехідній економіці особливих — перехідних економічних форм. Ці форми, відображаючи своєрідний “проміжний” стан економіки, містять у собі відповідний симбіоз, поєднання в собі елементів як старого, так і нового;
   5) історичність перехідної економіки. Вона пов’язана як з історичними умовами перехідної економіки (насамперед з певним історичним терміном функціонування перехідної економіки), так і з національними особливостями останньої.
   Зміст перехідної економіки вирішальним чином зумовлений її чинниками. Вони можуть бути представлені трьома групами: природно

кліматичні, виробничо-економічні, соціокультурні.


   Природно-кліматичні фактори пов’язані з природним базисом суспільства: географічним розташуванням країни, забезпеченням природними копалинами, рівнем родючості ґрунтів і т. п. За певних умов природно-кліматичні фактори можуть відігравати важливу (і навіть вирішальну) роль у стимулюванні переходу від одного стану суспільства до іншого.

До виробничо-економічних факторів належать засоби виробництва, технологічні досягнення, культурно-технічний рівень головної продуктивної сили — робітника, форми організації виробництва, форми власності і т. д. Як правило, саме виробничо-економічні фактори є водночас і критерієм об’єктивної необхідності переходу від одного стану економіки до іншого, і засобом здійснення цього переходу.


   Соціокультурні фактори характеризують переважно духовний аспект життєдіяльності людей. Вони взаємопов’язані з виробничо-економічними факторами, взаємовизначають один одного. До соціокультурних факторів належать культура того чи іншого народу, його традиції, ідеологія, релігія тощо.
  

40. Історії відомі різні типи перехідної економіки. Якщо в основу їх градації покласти такі критерії, як масштаби і характер перехідних процесів, то можна виділити відповідно такі типи перехідної економіки: за масштабами перехідних процесів — локальний і глобальний; за характером перехідних процесів — природно-еволюційний та реформаторсько-еволюційний.
   Локальна перехідна економіка
дає уявлення про характер перехідних процесів на обмеженому (локалізованому) територіальному просторі — в окремій країні чи певному регіоні. Тому за умови класифікації типів перехідної економіки згідно з її масштабами локальна перехідна економіка є вихідним типом перехідної економіки.
   Глобальна перехідна економіка характеризує єдиний процес змін у масштабах усього світового господарства чи у межах певної цивілізації. Відносно до локальної перехідної економіки глобальна є визначальною, оскільки характеризує і визначає глобальні перспективи першої.
   Природно-еволюційний тип перехідної економіки відображає природну ходу еволюції економічних систем під впливом зазначених вище факторів. Цей тип лежить в основі переходу від одного економічного стану до іншого. Тому даний тип перехідної економіки є основним. Більшою мірою він прийнятний для глобальних перехідних процесів, хоча і локальні перехідні економіки результатом свого розвитку здебільшого зобов’язані природно-еволюційним процесам.
   На відміну від природно-еволюційного типу перехідної економіки, який передбачає об’єктивний (незалежний від волі і свідомості) “самоплив” перехідних процесів, реформаторсько-еволюційний тип характеризується певним свідомим регулюванням перехідних процесів з боку суспільства. У даному разі мова йде лише про свідоме використання об’єктивних факторів економічного прогресу. Тому за цього типу перехідної економіки об’єктивну еволюцію можна прискорити. Зазначений тип характерний для локального типу перехідної економіки.
 41.   У традиційному розумінні до країн, що розвиваються, належать молоді, політично незалежні держави, які визволились від колоніальної залежності після Другої світової війни, а також ті країни, які хоча і завоювали державну незалежність раніше, проте з політичної та соціально-економічної точок зору мають багато спільного з країнами першої групи. (Більш детально про спільні риси країн, що розвиваються, див.: Основи економічної теорії: політекономічний аспект.

У світі налічується понад 130 країн, що розвиваються. Найбільша їх кількість розташована в Африці — понад 50; в Азії та Латинській Америці більше ніж по 30 таких країн.

Сучасне трактування поняття “країна, що розвивається” ґрунтується на інших критеріях. Одним з головних є рівень розвитку товарно-грошових відносин. А тому до країн, що розвиваються, сучасне їх трактування відносить також ряд східноєвропейських та азіатських країн.

Необхідно чітко зрозуміти, що в економіці зазначених країн функціонують дві підсистеми виробничих відносин: неринкова (традиційна) і ринкова. Історичний вектор їх співіснування визначає ринкова підсистема, яка поступово витісняє неринкову.

Особливістю ринкової трансформації економіки країн, що розвиваються, є те, що ринкові перетворення здійснюються за умов співіснування таких укладів та їх перехідних форм, які не були відомі в минулому всім сучасним промислово розвинутим країнам (наприклад, общинний, патріархальний уклади). З іншого боку, формування ринкових відносин відбувається в цих країнах за специфічних умов: загальна техніко-економічна відсталість; специфічне місце в міжнародному поділі праці та ін.

Особливості перехідної економіки країн, що розвиваються, зумовили необхідність посилення провідної ролі держави. Останнє пояснюється такими аргументами:


- необхідністю регулювання діяльності іноземного капіталу з метою його найбільш ефективного використання;

- необхідністю протистояння несприятливій для зазначених країн кон’юнктурі світового ринку;

- відсутністю в більшості країн національного підґрунтя для здійснення суспільного відтворення;

- необхідністю акумуляції коштів для нагромадження і розширеного відтворення;

- потребою у максимально можливому оволодінні досягненнями НТП.
   Слід наголосити, що на перехідні процеси держава впливає не тільки через систему управління, а й через державний сектор. Від того, чи буде він у подальшому основою розвитку товарних чи нетоварних відносин залежать зміст, характер і загальна перспектива перехідних процесів у цілому.
   Соціально-економічна еволюція країн, що розвиваються, втілюється в різноманітні форми. У більшості цих країн чільне місце відводиться перетворенням в аграрному секторі економіки. Ці перетворення пов’язані насамперед із здійсненням аграрних реформ. Значна увага приділяється розвиткові індустріалізації, яка передбачає розв’язання не тільки техніко-економічних, але й соціально-економічних проблем. Суттєвого значення набуває проблема структурної перебудови економіки в цілому на основі використання досягнень НТП. Важливим залишається питання підготовки національних кадрів.

Розділ 4. Суспільне відтворення

Тема 4.1. Держава та її роль в ринковій економіці

Програма


  1. Еволюція поглядів на роль держави в економічному житті. Діяльність держави щодо забезпечення економічної рівноваги.

  2. Регулююча діяльність держави в соціальній сфері. Межі і перспективи регулюючої діяльності держави.



Методичні вказівки

42. Економічна роль держави, згідно з теорією меркантилізму:

- державне регулювання сфери зовнішньоекономічних відносин передбачає застосування низьких митних тарифів на імпорт сировини й експорт готових виробів та високих — на імпорт промислової продукції та експорт сировинних ресурсів;

- державна регламентація внутрішнього промислового виробництва через запровадження державного контролю за якістю продукції, чисельністю і кваліфікацією працівників.

- активна монополізація зовнішньої торгівлі приватним і державним капіталом за обов'язкової державної підтримки і стимулювання;

- контроль грошового обігу і грошової системи

До основних завдань держави (за А. Смітом, класична школа) належать:



  • охорона від зовнішнього насильства (підтримання обороноздатності);

  • охорона від внутрішнього насильства і несправедливості (забезпечення правопорядку),

  • забезпечення правосуддя;

  • надання всім членам суспільства так званих суспільних благ;

  • збирання податків для виконання перших трьох функцій.

Марксистська економічна теорія :

  • держава визнавалася апаратом насильства, засобом експлуатації найманих працівників

  • тотальне одержавлення, націоналізація землі та майна,

  • ліквідує право приватної власності (диктатура пролетаріату)

  • всеохоплююче управління економікою.

Для досягнення соціально-економічної рівноваги, стабільності в суспільстві держава застосовує ряд методів.

  • державне регулювання через оподаткування (формування доходів державного бюджету для здійснення в подальшому державних видатків).

  • регулювання економічного і соціального розвитку суспільства в процесі здійснення видаткової політики.

Усі бюджетні витрати можна поділити на три групи:

  1. Витрати на оборону та іноземні справи.

  2. Регулювання економіки (кредитна, інвестиційна та грошова політика)

  3. Соціальне регулювання (субсидії)

  4. правове регулювання економічних і соціальних процесів

Соціально-економічні умови діяльності підприємств, взаємовідносини адміністрації з профспілками , антимонопольне регулювання.

43. Соціальна політика — цс державне регулювання, спрямоване на формування гідної якості життя кожної людини. її розвиток і захист прав, а також урахування й узгодження інтересів усіх соціальних груп населення при виробленні загальної економічної політики.

Сформувалися три моделі соціальної політики. За допомогою консервативної моделі держава лише формує умови для того, щоб сам громадянин вирішував проблеми власного добробуту. На себе вона бере лише ті функції, які власними силами не може виконувати ні конкретна особа, ні сім’я. Соціал-демократична модель має на меті досягнення соціальної справедливості в суспільстві, пом'якшення нерівності шляхом бюджетного перерозподілу коштів, забезпечення державних гарантій рівня доходів та соціальної допомоги. У радянському суспільстві держава брала на себе регулювання всіх умов життя людей і не допускала невиправданого їх розшарування за рівнем життя. Зворотний бік патерналізму — цс зрівнялівка, зниження стимулів до праці, існування непосильного бюджетного тягаря для уряду.

До основних напрямів соціальної політики держави відносять: державну політику зайнятості: державну політику доходів; державну політику розвитку соціально-культурної сфери. Найактуальнішими иапрямами політики в Україні визначені: всебічне стимулювання економічного зростання малого бізнесу; що забезпечує додаткові робочі місця; скорочення структурного безробіття і забезпечення підготовки кадрів; точний статистичний облік безробітних у віці 15-70 років; правове забезпечення трудових відносин і удосконалення соціального захисту безробітних.

Державна політика доходів спрямована на запобігання невиправданій диференціації доходів населення та поляризації суспільства, зняття соціальної напруги, боротьбу з бідністю, мінімізацію конфлікту між ефективністю і соціальною справедливістю.

Існують чотири погляди на соціальну справедливість:

егалітарний — всі члени суспільства отримують рівні блага;

роулсіанський — максимізусться корисність найменш забезпечених осіб;

утилітарний — максимізусться загальна корисність усіх членів суспільства;

ринковий — справедливість встановлює ринок.

Найбільш суперечливий останній. Ринок потребує відповідності доходу кожного власника фактора виробництва граничному продукту від цього фактора і припускає значну нерівність у розподілі доходів.

Тема 4.2. Суспільний продукт і його форми. Економічне зростання. Національний дохід та його розподіл

Програма


  1. Сутність та види суспільного відтворення. Суспільний продукт і його форми.

  2. Методи обчислення і показники національного продукту. Кругообіг доходів і витрат в національному господарстві.

  3. Національне багатство, його зміст і структура.

  4. Економічне зростання і економічний розвиток. Типи та фактори економічного зростання. Циклічність економічного розвитку.

Методичні вказівки

44. Теорія відтворення займає важливе місце в історії економічної науки. І це не випадково. Функціонування внутрішніх законів ринкової економіки і механізму економічного регулювання проявляється насамперед в суспільному відтворенні - його типах, характері, темпах і соціальних наслідках.

На всіх етапах економічного розвитку об'єктивна необхідність відтворення зумовлюється процесом виробництва матеріальних благ - економічної основи життя суспільства.

Для того щоб жити і творити, треба постійно споживати матеріальні блага, а для того щоб їх споживати, необхідно виробляти суспільний продукт.

Отже, якщо споживання є безперервним, то й виробництво повинно постійно відновлюватися, повторюватися і відновлюватися як на мікро-, так і на макрорівні.

Процес виробництва, взятий не як одноразовий акт, а як безперервний процес виробництва матеріальних благ з метою задоволення потреб членів суспільства, називається суспільним відтворенням.

На рівні мікроекономіки відтворення реалізується в межах підприємства незалежно від форм власності і методів управління. На рівні макроекономіки безперервний процес виробництва охоплює усі галузі і сфери народного господарства і відображає складні взаємозв'язки і пропорції між важливими народногосподарськими підрозділами.



Суспільне виробництво - це складний багатогранний процес, який, з одного боку, охоплює всі фази суспільного виробництва - виробництво, розподіл, обмін і споживання, а з іншого - передбачає відтворення всіх його складових - суспільного сукупного продукту, виробничих відносин, природних ресурсів і робочої сили.

Відтворення робочої сили включає всі елементи і умови її всебічного розвитку. Особлива увага в цьому процесі на сучасному етапі повинна приділятися природному руху населення, приросту людського потенціалу за рахунок підвищення народжуваності й скорочення смертності населення. Зрозуміло, що демографічні процеси за своєю природою не є об'єктами прямого впливу, однак є й непрямі методи їхнього регулювання. В їх числі - вирішення сукупності соціально-економічних, правових, морально-психологічних і медико-демографічних заходів, що впливають на результати народжуваності.

Процес відтворення виробничих відносин включає такі напрями:

· розвиток багатоваріантних форм власності і на їх основі поглиблення товарно-грошових відносин;

· перехід підприємств на самоуправління, повне самофінансування і кредитування, розвиток орендних відносин, акціонерних та інших товариств;

· пріоритетне використання економічних методів господарювання;

· розвиток кооперації в усіх сферах народного господарства тощо.

Важливе місце в процесі розвитку ринкових відносин посідає відтворення природних ресурсів і еколого-економічних заходів.



Відтворення має два типи - просте і розширене.

Просте відтворення - такий процес виробництва, який відновлюється в незмінних обсягах. Це має місце за умов, коли додатковий продукт використовується для особистого споживання власником засобів виробництва.

При розширеному відтворенні відбувається кількісне і якісне зростання кінцевих результатів виробництва.

Таке відтворення можливе за умов, коли додатковий продукт використовується не тільки на особисте, а й виробниче споживання, тобто коли його частка використовується для нагромадження.

В економіці інколи спостерігається і звужене відтворення. Воно характеризується повторенням суспільного виробництва в обсязі, що є меншим, ніж у попередньому періоді. Це може відбуватися внаслідок економічних криз, природних катаклізмів, стихійного лиха, а може бути і результатом суб'єктивної некомпетентної економічної політики держави, її владних структур і суб'єктів господарювання.

Вирішальну роль у розвитку сучасного суспільства відіграє розширене відтворення, оскільки за його умов відбувається стійке розширення масштабів діяльності суспільного виробництва, що грунтується на збільшенні розмірів застосованої праці, кількісне та якісне збільшення обсягів виробленого продукту. По суті, йдеться про економічне зростання.

У практиці народного господарювання існує два типи розширеного відтворення: екстенсивний та інтенсивний.

Тривалий час у нашій країні переважав екстенсивний тип відтворення.
45. Протягом майже сімдесяти років у колишньому Радянському Союзі розвивалась і використовувалася система макроекономічних показників, яка мала назву Баланс народного господарства (БНГ). Характерною особливістю цієї системи був поділ суспільного виробництва на дві нерівнозначні сфери:

- матеріальне виробництво;

- невиробнича сфера.

Відповідно до цієї концепції, сукупний суспільний продукт (ССП) та національний доход (НД) як основні макроекономічні показники БНГ створювалися лише виробничою сферою. А продукт, вироблений нематеріальними галузями економіки (житлово-комунальне господарство, побутове обслуговування, охорона здоров'я, соціальне забезпечення, освіта тощо), в розрахунок не брався. Вилучення послуг із сфери економічного виробництва в радянській статистиці відображало низький рівень економічного розвитку, недорозвинену сферу послуг, а також те, що пріоритетом економічної політики було проголошено розвиток матеріального виробництва.

Система національних рахунків (СНР) - це система взаємопов'язаних показників і класифікацій, які використовуються для описування та аналізу найзагальніших результатів і аспектів економічного процесу на макрорівні. СНР сформульована в категоріях і термінах ринкової економіки, її концепції та визначення передбачають, що економіка, описана за її допомогою, функціонує на основі дії ринкових механізмів та інститутів.

Однією з важливих особливостей СНР є її всеосяжний характер. Це означає, що СНР містить впорядковану певним чином інформацію про:

- всі господарські суб'єкти, які беруть участь в економічному процесі: юридичні особи (підприємства, корпорації, банки, страхові компанії, органи державного управління тощо) та домогосподарства;

- всі економічні операції, які пов'язані з виробництвом, розподілом і перерозподілом доходів, накопиченням активів та іншими аспектами економічного процесу;

- всі економічні активи і пасиви, які формують національне багатство (основні фонди, матеріальні обігові кошти, монетарне золото та інші фінансові активи, вартість землі і корисних копалин тощо).

Головним показником при розробленні СНР, основним показником результатів економічної діяльності на макрорівні є валовий внутрішній продукт (ВВП), який характеризує сукупну ринкову вартість кінцевих товарів і послуг, вироблених підприємствами, організаціями та установами в поточному періоді на економічній території країни.

Декілька слів потрібно сказати про терміни "внутрішній", "економічна територія", "резидент". Вони взаємопов'язані, тому розглянемо їх разом.

Термін "внутрішній" протистоїть термінові "національний". Він означає, що при вимірюванні ВВП враховуються результати виробництва підприємств, організацій, установ незалежно від того, чи вітчизняними є ці підприємства, чи вони контролюються іноземним капіталом, наприклад, є дочірніми відділеннями іноземних корпорацій.

Під "економічною територією" країни розуміють територію, яка адміністративно керується урядом даної країни та в межах якої особи, товари і гроші можуть вільно переміщуватися. На відміну від географічної території, вона не охоплює територіальних анклавів інших країн (посольства, військові бази тощо), але містить такі анклави даної країни, які розташовані на території інших країн.

В цілому фізична особа або організація (юридична особа) вважаються резидентами тієї економіки, з якою вони пов'язані тісніше, ніж з будь-якою іншою, або ж тієї економіки, де міститься центр їхніх інтересів:

- у випадку підприємств (фірм) - центр інтересів міститься на території тієї країни, де вони здійснюють свою діяльність. Тобто всі підприємства, організації, установи, які здійснюють свою діяльність на території певної країни, у відповідності із СНР, вважаються її резидентами, навіть якщо вони частково або повністю перебувають у власності іноземців. Відповідно, іноземні філіали внутрішніх підприємств (або їхні дочірні компанії) не є резидентами економіки тієї країни, де розташована головна компанія;

- щодо фізичних осіб - резидентами при розробленні національних рахунків вважаються всі ті, хто працює і проживає на території країни протягом року або більше, незалежно від громадянства і національності. До резидентів не належать іноземні туристи, сезонні робітники, іноземці, які прибули в короткотермінові відрядження, іноземні дипломати (незалежно від терміну їхнього перебування). Проте іноземці, які проживають на території даної країни протягом тривалого часу і пов'язані з нею економічно, належать до резидентів даної країни;

- органи державного управління є резидентами своєї країни навіть у тих випадках, коли розглядається діяльність, яку вони виконують за кордоном (наприклад, посольства іноземних держав і громадяни тієї ж країни, що працюють у них, є резидентами своєї економіки).

У переглянутому варіанті СНР 1993 р. ВНП називається валовим національним доходом (ВНД).

Показник ВВП можна розрахувати трьома методами:

1) за виробленою продукцією (виробничий метод);

2) за витратами (метод кінцевого використання);

3) за доходами (розподільчий метод).


46. Національне багатство (НБ) це сукупність вироблених і нагромаджених суспільством матеріальних та духовних благ, а також природний потенціал країни, набуті протягом усього її існування. НБ характеризує стан економічного потенціалу країни, її можливість динамічно розвиватися в майбутньому, а також свідчить про ефективність діяльності національної економіки і суспільства певної країни та всієї світової економіки. Тому національне багатство розраховують відносно країни, груп країн або всього світу.

Національне багатство як поняття економічної теорії необхідно визначати в натурально-речовій та вартісній формах на певну дату.

Національне багатство містить такі складові.

1. Речове багатство — основний та оборотний капітал суспільства, а також капітал обігу.

Основний капітал — засоби праці: будинки, споруди, верстати, устаткування тощо. Оборотний капітал — предмет праці: сировина, матеріали, енергетичні ресурси, оброблені людською працею. До капіталу обігу належать готова продукція га страхові внески.

Структуру речовою багатства становлять усі матеріальні блага соціальної сфери: університети та школи, лікарні та санаторії, об'єкти культури та спорту, житловий фонд, майно населення, державні запаси, природні ресурси, які вже залучені до процесу виробництва. По суті, речове багатство являє собою накопичену працю суспільства, виражену в матеріальних благах за певний тривалий історичний період. Зміст структури речового багатства постійно змінюється під впливом НТР та соціально-економічних перетворень. У міру розвитку суспільства речове багатство нації збільшується.



2. Людське багатство — кількість населення країни, у тому числі працездатного, його якість (питома вага осіб з вищою освітою, вчених тощо).

  1. Нематеріальне багатство. До нього належать грошові цінності у вигляді грошових знаків, цінних паперів, а також всі людські здібності й досягнення в науці, культурі, спорті, мистецтві, нагромаджений виробничий досвід суспільства, виражений у загальнолюдському знанні.

  2. Природне багатство— пізнані (розкриті) природні ресурси: земля, вода, повітря, ліс. розвідані корисні копалини, клімат. Багатоманітні елементи природи дані природним даром людині з боку природи і, по суті— потенційним багатством нації. Природа є матеріальною передумовою виробництоа та природним середовищем життєдіяльності нації. Більшість елементів природного багатства не збільшується, а зменшується внаслідок антропогенного впливу. Тому існує проблема збереження та жорсткої економії елементів природного багатства.

Система національних рахунків розглядає НБ як сукупність ресурсів країни, що визначають умови відтворення і накопичення товарів і послуг, а також підвищення якості і тривалості життя людей. При цьому підході структура НБ складається з нефінансових активів (наприклад, основні фонди, запаси матеріальних коштів і невироблені активи) і фінансових активів і пасивів (готівкова валюта, монетарне золото, депозити, кредит та ін).

Спеціалісти Світового Банку пропонують відносити до структурних елементів НБ природний, вироблений (активи), людський (людські ресурси) і соціальний капітали. Вони розрахували розмір національного багатства в цілому і на душу населення більш ніж 100 країн світу, серед яких перші п'ять місць посіли: США (550 трл. дол. на душу населення), Швейцарія, Канада, Японія та Норвегія.



47. Розвиток мікроекономіки, шляхи забезпечення її рівноваги тісно пов'язані з економічним зростанням, яке означає збільшення обсягу виробництва товарів і послуг за певний період.

Економічне зростання — це регулярне розширення масштабів діяльності всіх суб’єктів господарювання, яке виявляється у збільшенні абсолютних розмірів (чи у процентах) ВВП, ВНП, НД в країні в цілому і на душу населення.

Економічне зростання є результатом процесу розширеного відтворення їі економічного розвитку. Воно втілюється в таких формах:



  1. натурально-речовий результат — у зростанні національного багатства країни;

  2. вартісний результат — у зростанні національного доходу країни. ВВП,ВНП;

  3. працевитратний результат — в економії виробничого часу і зростанні вільного часу;

  4. інтелектуальний результат — у підвищенні рівня освіти, кваліфікації. розвитку здібностей працівників;

  5. екологічний результат — у збереженні навколишнього середовища, здоров'я населення;

  6. соціальний результат — у підвищенні життєвого рівня населення, в досягненні високого рівня ефективної зайнятості.

Економічне зростання забезпечується за допомогою відповідних чинників:

  • екстенсивні чинники: збільшення кількості працюючих, авансованого капіталу, нагромаджень, інвестицій тощо;

  • інтенсивні чинники: зростання продуктивності праці, підвищення якості продукції, ефективності використання основних та оборотних фондів; інтенсифікація виробництва на основі досягнень НТП;

  • ринкові чинники: попиту — заробітна плата, податки, рівень заощаджень і цін; пропозиції— кількість і якість ресурсів (праці, капіталу, землі);

  • загальні чинники: тип економічної системи країни; цілі економічної політики уряду, методи державного регулювання економіки; законодавчо- інституціональні засоби; економічна криза, інфляція тощо.

Економічне зростання як результат розширеного відтворення є трьох типів (видів); екстенсивний, інтенсивний і новий.

Екстенсивний тип економічного зростання — це розширення виробництва шляхом кількісного приросту всіх функціонуючих факторів при їх незмінній технічній основі. Він виступає історично першим типом економічного зростання в умовах розширеного відтворення (при звуженому і простому відтворенні говорити про економічне зростання немає смислу) і має певні негативні наслідки:

  • економічне зростання відбувається повільно, без інноваційних процесів;

  • обсяг виробництва продукції збільшується лише тією мірою, якою зростає використання застарілих виробничих основних фондів, робочої сили і природних ресурсів. На низькому рівні залишаються показники матеріаломісткості, фондовіддачі, загальної економічної ефективності;

  • мають місце низький життєвий рівень населення, неспроможність економіки забезпечити задоволення зростаючих потреб людини і суспільства;

  • зростає економічна залежність економіки країни від імпорту товарів і послуг, іноземної валюти, сучасних технологій та ін.;

  • породжуються диспропорції— галузеві, демографічні, матеріальні і трудові.

Інтенсивний тип економічного зростання — це розширення виробництва шляхом якісного вдосконалення всіх функціонуючих факторів на основі впровадження досягнень науково-технічного прогресу, сучасних засобів виробництва, підвищення кваліфікації працівників. В економіці мають місце збільшення продуктивності праці, капіталовіддачі, ефективного використання природних ресурсів, значне скорочення трудомісткості, капіталомісткості, ресурсомісткості продукції. На практиці розширення виробництва та економічне зростання супроводжуються поєднанням обох типів.

Важливою особливістю ринкової економіки є її нестабільність.

Поняття нестабільності означає, що розвиток економіки супроводжується відхиленням від нормального (стійкого, стабільного) процесу розвитку.

Нестабільність проявляється як економічні коливання.

Економічні коливання - це зміни обсягу національного продукту, зайнятості й доходів, що спричинюються піднесеннями та спадами в багатьох секторах національної економіки. Вони нерегулярні, їх практично неможливо спрогнозувати з високим ступенем точності. Економічні коливання можуть відбуватися в циклічній та нециклічній формах.

Нециклічні економічні коливання розглядаються економістами як незначні відхилення від стану рівноваги, які не спричинюють негативних наслідків, зокрема не уповільнюють економічного зростання, не зменшують загального рівня добробуту, не загрожують економічній безпеці країни тощо.

Циклічні економічні коливання (цикл ділової активності) - періодичне зростання та падіння ділової активності, яка проявляється у формі невідповідності попиту і пропозиції.

Економічний цикл - це послідовність піднесень і спадів економічної активності протягом кількох років, тобто це рух суспільного виробництва від одного кризового явища до іншого, який постійно повторюється.

У класичному економічному циклі досить чітко виділяються чотири альтернативних фази, які послідовно повторюються одна за одною: криза, депресія (застій), пожвавлення та піднесення.



Криза - головна фаза циклу. Її функція полягає у встановленні порушеної рівноваги між основними пропорціями економіки. Криза завершує попередній цикл і є початком наступного. Негативні процеси, які відбуваються на цій фазі - це реакція об'єктивного ринкового механізму на порушення між попитом та пропозицією, виробництвом та споживанням, інвестиціями та заощадженнями тощо, тобто на порушення макроекономічних пропорцій.

Депресія - фаза циклу, яка проявляється у стагнації виробництва. Проте вже на цій фазі поступово зростає сукупний попит і готуються умови для пожвавлення ділової активності суб'єктів підприємницької діяльності.

Пожвавлення розпочинається з невеликого зростання обсягів виробництва, заміни старої техніки і технології на нові більш прогресивні. Це створює передумови для наростання сукупного попиту на нові інвестиції, тому на цій фазі відбувається масове оновлення основного капіталу, що дає поштовх до зростання виробництва до рівня докризового періоду.

Піднесення - фаза циклу, коли виробництво перевищує рівень попереднього циклу і зростає високими темпами. Розпочинається справжній економічний бум, що готує підґрунття для наступної кризи.

Розділ 5. Світове господарство



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал