Міністерство освіти І науки україни полтавський комерційний технікум



Сторінка4/7
Дата конвертації01.01.2017
Розмір1.39 Mb.
ТипПротокол
1   2   3   4   5   6   7

32. Кожне підприємство не може досягти своїх цілей і бути успішним без ефективного управління.


Управління - це цілеспрямована дія суб'єкта на об'єкт з метою змінити його стан або поведінку у зв'язку зі зміною обставин.

Управління розпочало своє існування з появою перших організацій. Особливої уваги воно набуло в часи перших державоутворень, зокрема в Римі, Македонії, Київській Русі. Суб'єктами управління тоді виступали королі, царі, воєводи, генерали. Перший крок у розвитку теорії управління було зроблено американським інженером Фредеріком І. Тейлором, який опублікував у 1911 р. свою книгу "Принципи наукового управління".

Проведення економічних реформ (1985-1991) в Україні привело до змін форм і методів управління в умовах переходу до ринкових відносин.

Менеджмент - це управління будь-яким типом організацій, які діють у ринкових умовах.

Завдання менеджменту спрямоване на:

- визначення конкретних цілей підприємців, їх пріоритетність та послідовність;

- розробку стратегії фірми;

- визначення необхідних ресурсів і джерел їх забезпечення;

- організацію діяльність підприємств;

- розробку систем стимулювання;

- пошук нових ринків;

- постійний контроль.

Менеджмент як економічна категорія включає об'єкти і суб'єкти, види, методи і принципи.



Суб'єкти управління - це ті ланки менеджменту, які здійснюють організаційний вплив на працівників, виробничий процес, життєвий цикл підприємства.

Стосовно професійних вимог до менеджерів виділяють три їх категорії:

- знання теорії і вміння у сфері практики управління;

- комунікабельність (здатність працювати з людьми);

- компетентність у сфері виробничої спеціалізації даного підприємства.

Виділяють 7 категорій майстерності менеджера: технічна, психологічна, комунікаційна, адміністративна, аналітична, вміння обирати найкращий варіант, здатність оцінити перспективу організації.



Об'єкти управління - це ланки організаційного впливу менеджменту, що безпосередньо виробляють продукцію, виконують роботи і надають послуги.

Взаємодія суб'єктів і об'єктів управління утворює ринковий простір для функціонування різних видів менеджменту. Розрізняють: адміністративний, фінансовий, інноваційний і практичний менеджмент.

Практичний менеджмент - функціональна реалізація вимог у діяльності підприємств-товаровиробників.

Він передбачає необхідність реалізації на рівні підприємств таких основних функцій управління:

- стратегічного фірмового планування (бізнес-план) та його реалізація;

- формування організаційної структури управління;

- комплектування штатів;

- управління працівниками через мотивацію праці та її контроль;

- управління маркетингом;

- координація та кооперування виробництва тощо.

Бізнес-план є загальноприйнятим прийомом менеджменту, який використовується для того, щоб встановити мету і запропонувати шляхи її досягнення.

Поточне оперативне планування, організація поточної діяльності та контроль є обов'язком керівника структурного підрозділу, який визначає засоби і методи виконання завдань у майбутньому. Стратегічний план на основі оцінки менеджера є основним напрямом діяльності виробництва для досягнення кінцевого результату.

Отже, всі функції управління підприємством: планування, організація, мотивація і контроль - становлять єдиний процес управління.

Розділ 3. Процес зародження капіталізму як принципово нової економічної формації

Тема 3.1. Капітал як економічна категорія товарного виробництва

Програма


  1. Капітал як економічна категорія товарного виробництва.

  2. Перетворення грошей у капітал. Виробництво додаткової вартості.

  3. Постійний і змінний капітал.

Методичні вказівки

33. Капітал як основна категорія капіталістичного способу виробництва містить у собі усю сукупність відносин привласнення, капіталістичної власності. Остання укорінюється в процесі первинного нагромадження капіталу, складовими якого є:

- відчуження безпосередніх виробників від засобів виробництва;

- утворення двох особливих економічних суб'єктів виробничих відносин - найманих працівників і капіталістів;

- перетворення робочої сили найманих працівників на товар;

- перетворення простого товарного виробництва на капіталістичне;

- перетворення грошей на капітал.

Цей процес відбувався протягом декількох століть у різних формах і в різний час. В результаті в суспільстві виникають не тільки нові виробничі відносини, представлені капіталом, а й економічні школи, які по-різному визначають їхню сутність.

В економічні теорії сформувалися такі підходи до визначення сутності капіталу:

1. Предметно-функціональний підхід. Згідно з ним капітал ототожнюється з накопиченою працею, тобто всім тим, що використовується у виробництві, з метою виготовлення реалізованої продукції і отримання прибутку.

2. Монетаристський (грошовий) підхід. Капітал тут досліджується як фінансовий ресурс, що приносить дохід його власникові у вигляді відсотків. Прихильники монетаристської концепції виходять з того, що капітал - це гроші або їх замінники - кредитні гроші, які пов'язані з отриманням доходу.

3. Соціально-економічний підхід. Згідно з ним, капітал К. Маркса трактується як економічна категорія, як специфічні суспільні відносини, що виникають за певних історичних умов.

Свій аналіз К. Маркс починає зі ствердження, що будь-який капітал (промисловий, торговельний, позичковий) починає свій обіг із грошової форми, тобто як певна сума грошей. Отже, першою формою капіталу завжди виступають гроші.

Проте обіг капіталу за змістом суттєво відрізняється від обігу товарів і грошей при простому товарному виробництві. В обігу товарів і грошей, який виражається формулою Т-Г-Т обіг починається і завершується товаром з різною споживчою вартістю. Сенс цієї формули - тут споживча вартість одного роду обмінюється на споживчу вартість іншого роду з метою задоволення потреб покупця. Гроші тут виконують роль посередника. Перетворюючись на товар, вони витрачаються повністю.

На відміну від обігу товарів і грошей, обіг капіталу починається і завершується грошима, що відображає формула Г-Т-Г. Тут гроші виконують зовсім іншу роль, вони не витрачаються, вони авансуються і знову повертаються до свого власника. Отже, кінцева мета обігу грошей є самі гроші. Але ж усі гроші як споживчі вартості якісно однорідні. І така операція була б явно недоречною, якби першопочаткові і кінцеві гроші були кількісно рівні як вартості. Купувати товари, а потім знову їх продавати за одну й ту саму суму немає ніякого сенсу. Очевидно, з обігу повинна повернутися більша сума грошей, чим вкинута в нього. Тому метою кругообігу грошей у формулі Г-Т-Г є зростання вартості. І тоді схема товарно-грошового обміну (загальна формула обігу капіталу) набуде такої форми: Г-Т-Г4або Г-Т-Г + Аг , де Аг означає приріст початково авансованої суми грошей. Цей приріст К. Маркс назвав додатковою вартістю. Здатність грошей створювати додаткову вартість перетворює їх на капітал, тобто на вартість, що приносить додаткову вартість. Власник грошей, який одержує додаткову вартість, є капіталістом.

Для перетворення робочої сили на товар необхідні такі умови:

1) її власник має бути вільним у правовому відношенні, мати змогу по своєму розумінню розпоряджатися своєю здатністю до праці.

2) власник робочої сили має бути позбавлений засобів виробництва, а отже і засобів до існування, що змушує його продавати свою робочу силу.

3) наявність у суспільстві осіб, які володіють засобами виробництва і грошима, а тому мають змогу купувати і використовувати робочу силу.

Отже, гроші перетворюються на капітал тоді, коли вони авансуються в складові елементи процесу виробництва - засоби виробництва і робочу силу з метою отримання додаткової вартості і привласнення результатів чужої праці.

34. Процес суспільного виробництва в умовах ринкової економіки функціонує на базі взаємодії трьох основних факторів виробництва: капіталу, найманої праці і землі. Вони знаходяться в тісному взаємозв'язку і саме через їх взаємодію в ринкових умовах здійснюється суспільне відтворення. Але капітал як економічна категорія не зводиться тільки до речового фактору виробництва.

Термін капітал (нім. - kapital, фр. - capital) означає головне майно, головна сума і походить від латинського слова capitalis - головний. Уже на початку XVII ст під капіталом розуміють грошове багатство купця або виробника. Отже, спочатку капітал ототожнюють з найбільш поширеною формою, а саме з грошима. Але гроші - це продукт товарного виробництва і самі по собі не є капіталом. Тільки за певних історичних умов вони перетворюються на капітал.

Уперше і на високому науковому рівні проблему перетворення грошей на капітал аналізує К.Маркс у своїй геніальній праці "Капітал". Він присвячує цьому увесь другий розділ, який так і називається: "Перетворення грошей на капітал".

Як великий учений-діалектик, К.Маркс для аналізу процесу перетворення грошей на капітал бере масові, мільярди раз повторювані явища, а саме зміну форм вартості товару (метаморфоз товару) у процесі його руху. Цей рух може бути визначений двома метаморфозами. Перший - це рух товару і грошей, який може бути визначений за формулою Т-Г-Т. Так, будь-який товаровиробник в умовах суспільного поділу праці спочатку продає вироблений ним товар, а на виручені гроші купує інший товар, іншу споживчу вартість. Але поряд з цим метаморфозом існує й інший, який можна визначити за формулою Г- Т-Г. Дійсно, скажімо, той самий купець на свої гроші купує товар, а потім його продає і знову отримує гроші.

К. Маркс прийшов до висновку , що кругообіг Г-Т-Г має бути поданий як Г-Т-Г ', де Г '=Г+ДГ, тобто в кінці повертається витрачена сума грошей та плюс деяке прирощення (АГ). Цей надлишок над початковою сумою К. Маркс називає додатковою вартістю. Водночас це самозростання грошей перетворює гроші на капітал. Капітал - це самозростаюча вартість. Це гроші, які приносять нові (більші) гроші. Отже, рух грошей, представлений метаморфозом Г-Т-Г ', - це рух грошей як капіталу.

Зробивши цей фундаментальний висновок, К.Маркс визначає найважливіші особливості капіталу як самозростаючої вартості. Вони полягають у такому:

Перша особливість. Вартість, яка в кругообігу Г-Т-Г' самозросла, може зростати й далі, тільки пройшовши новий кругообіг. Іншими словами, якщо хтось увів в обіг 100грн. і вони в кінці руху Г-Т-Г ' зросли до 110грн., то ці 110грн. мають таку саму потребу в самозростанні, як і перші 100грн., але це може статися тільки як наслідок уже нового руху за тією самою формулою. Отже, рух капіталу, робить висновок К.Маркс, не має меж.

Друга особливість. Гроші - це загальний еквівалент, який є носієм, утіленням вартості товару і ця вартість перетворюється на самостійний суб'єкт руху.

Третя особливість. Оскільки кінцевою метою для власника грошей є їх самозростання, то речова форма того посередника (а це товар, який відіграє цю роль у кругообігу Г-Т-Г ') не цікавить підприємця або капіталіста. Споживча вартість товару тут не має значення. Власник капіталу байдужий до неї, це може бути і хліб, і зброя, і наркотики, і будь-який інший товар, аби тільки він слугував кінцевій меті - самозростанню грошей.

Четверта особливість. Вона полягає в тому, що формула Г-Т- Г ' відображає рух будь-якої конкретної форми капіталу. Тобто і промисловий, і торговельний, і позичковий капітал рухаються за цією формулою. Усе це дало К.Марксу право назвати формулу Г-Т-Г ' загальною формулою руху капіталу.


35. Постíйний і змíнний капіта́л — поняття марксистської політекономії.

Постійний капітал — частина фізичного капіталу, яка бере участь у процесі праці своїм речовим змістом, є при цьому фактором виробництва, але не залучається до процесу збільшення вартостей, не змінює величини своєї вартості і відповідно не створює додаткової вартості, а переноситься конкретною працею на новостворений продукт у формі амортизації.

Змінний капітал — частина капіталу, авансована на придбання робочої сили, яка змінює свою вартість у процесі виробництва, тобто не тільки відтворює власний еквівалент, а й створює своєю працею завдяки синергічному ефекту додаткову вартість.

К. Маркс уперше поділив капітал на постійний (с) і змінний (V). Змінний капітал у вигляді номінальної заробітної плати належить до поточних затрат виробництва капіталіста.

Згідно з марксистською теорією, більшу частину додаткової вартості за сучасних умов у розвинутих країнах привласнює переважно власник капіталу, частину вилучає держава через механізм оподаткування, а незначну частку привласнюють високооплачувані наймані працівники, які стали частковими співвласниками об'єктів власності.

Західні та деякі вітчизняні економісти стверджують, що вартість і додаткову вартість формує не тільки робоча сила (праця як окремий фактор виробництва), а й постійний капітал. Насправді єдиним джерелом вартості є праця у її різновидах. Але натепер ні змінний, ні постійний капітали, будучи відокремленими один від одного, неспроможні створювати вартість і додаткову вартість. При їх взаємодії виникає нова продуктивна сила (синергічний ефект), а головну роль у її створенні відіграє праця, оскільки саме вона надає руху засобам виробництва. Тому основну частину додаткової вартості повинні привласнювати безпосередні працівники, у тому числі зайняті управлінською працею, а власники засобів виробництва теж мають право на привласнення незначної частини додаткової вартості.



Тема 4.2. Капітал. Витрати виробництва і прибуток.

Програма

  1. Витрати на виробництва: їх суть та класифікація.

  2. Валовий дохід і прибуток підприємства. Норма прибутку. Кругообіг і оборот промислового капіталу.

  3. Амортизація. Амортизаційні відрахування.

Методичні вказівки

36. Витрати виробництв (сукупні витрати живої та уречевленої праці) складаються з витрат суспільства і витрат підприємства.

Витрати суспільства - це сукупність матеріальних витрат уречевленої та живої праці, яка відображає вартість виробництва того чи іншого продукту для суспільства.

Суспільні витрати утворюють вартість товару. Структурними елементами вартості виробленого на основі найманої праці товару є вартість спожитого постійного капіталу, вартість необхідного та додаткового продукту, які набувають форму відповідно змінного капіталу та додаткової вартості. Вартість товару показує, що дійсними (повними) витратами цього виробництва для суспільства є витрати праці.

Для підприємця виробництво товару визначається не витратами праці, а витратами капіталу - грошовими витратами на придбання засобів виробництва і робочої сили, які в процесі виробництва функціонують як постійний та змінний капітал. Капіталістичні витрати виробництва дорівнюють сумі вартості постійного і змінного капіталу, витраченого на виробництво товару.

Отже, капіталістичні витрати виробництва менші за дійсні на величину додаткової вартості, яку створює додаткова праця найманих працівників і яку безкоштовно привласнює підприємець-капіталіст. У практиці господарювання країн СНД в період переходу до ринкової економіки витрати виробництва підприємств, виражені у вартісній формі, мають назву собівартості продукції.

Залежно від функціонального призначення собівартість у господарській практиці поділяється на: розрахункову, фактичну, виробничу і комерційну.

Розрахункова собівартість відображає затрати, що очікуються у періоді, на який розробляється виробнича програма.

Фактична собівартість відображає дійсний рівень затрат, що склався за підсумковий період.

Виробнича собівартість складається із затрат на виготовлення товару і затрат на оплату праці управлінського та допоміжного персоналу, утримання офісів тощо.

Комерційна собівартість включає виробничу собівартість і затрати, пов'язані з реалізацією. Перелічені види собівартості на різних підприємствах, які виготовляють однотипний товар, неоднакові. У цьому зв'язку виділяють собівартість індивідуальну та суспільну.

Індивідуальна собівартість характеризує витрати на виготовлення продукції, що склались у кожного конкретного товаровиробника.

Суспільна собівартість - це узагальнена середньозважена індивідуальна собівартість для певного виробу на різних підприємствах, яка визнана споживачами. На основі суспільної собівартості встановлюють ціни на товари однієї галузі. Наприклад, якщо собівартість індивідуальна дорівнюватиме собівартості суспільній, то підприємство матиме прибуток, а якщо менше, то отримає додатковий прибуток. Враховуючи визначені обставини, товаровиробник завжди спрямовує свої зусилля на зниження собівартості.

Основні шляхи зниження собівартості:

- підвищення продуктивності праці на основі механізації і автоматизації виробництва;

- застосування прогресивних технологій;

- спеціалізація і кооперація виробництва;

- удосконалення структури і управління виробництвом;

- раціональне розміщення виробництва;

- підвищення коефіцієнта змінності роботи устаткування;

- зниження витрат на сировину, матеріали, паливо та електроенергію.

Витрати, що становлять собівартість продукції (робіт, послуг), групуються відповідно до їх економічного складу за такими показниками і в середньому становлять (%):

- витрати на сировину, матеріали, паливо, енергію - 70-75;

- витрати на оплату праці - 10-15;

- відрахування на соціальні потреби - 2-3;

- витрати на амортизацію основних фондів - 6-8;

- інші витрати - 3-4.

Зовнішні (явні) витрати - витрати на оплату економічних ресурсів, постачальники яких не є власниками фірми (грошові витрати на придбання сировини, палива, обладнання трудових та транспортних послуг тощо). Зовнішні витрати іноді ще називають бухгалтерськими.

Внутрішні (неявні) витрати - витрати фірми на використання власних (неопла-чуваних) ресурсів.

Неявні витрати включають недоотримані підприємством доходи при найвигіднішому альтернативному застосуванні власних ресурсів.

Усі чинники виробництва, незалежно від того, купуються вони на ринку чи є власністю підприємств, належать до економічних витрат виробництва.

Економісти розрізняють також постійні, змінні, валові (загальні), середні, граничні витрати.



Постійні витрати - витрати, величина яких не змінюється залежно від зміни обсягу випуску продукції і які фірма повинна сплачувати тоді, коли вона нічого не виготовляє (витрати на експлуатацію будівель, споруд, обладнання, орендна плата, відсотки за кредит, заробітна плата апарату управління, витрати на охорону об'єктів тощо).

Змінні витрати - витрати, величина яких змінюються залежно від зміни обсягів виробництва (заробітна плата робітників, витрати на придбання сировини, матеріалів, електроенергії для виробничих цілей).

Валові (загальні) витрати - витрати є сумою постійних і змінних витрат за кожного конкретного обсягу виробництва.


37. За товарної форми виробництва найважливішою економічною категорією для будь-якого товаровиробника найважливішим показником кінцевих фінансових результатів фірми і основною метою підприємницької діяльності і одним із основних критеріїв ефективності виробництва є прибуток.

Погляди на прибуток у сучасній західній економічній літературі зводяться до таких положень:

1. Прибуток - винагорода власника підприємства за надані ним фактори виробництва, тобто прибуток - це дохід від факторів виробництва.

2. Прибуток - це винагорода за ризиковану підприємницьку діяльність і технічні удосконалення.

3. Прибуток - це монопольний дохід, породжений монопольним становищем товаровиробника.

4. Прибуток - це винагорода за ризик, невизначеність. Рівень прибутку на капітал тим вищий, чим більший ризик його застосування.

Названі концепції хоча й характеризують з певних позицій сутність прибутку, проте в них практично не розглядаються механізм утворення прибутку та його соціально-економічні аспекти. Взявши за основу трудову теорію вартості, К. Маркс зробив філософський загальнонауковий висновок, що прибуток є перетвореною формою додаткової вартості, яка створена додатковою працею найманих робітників.

Чому прибуток є перетвореною формою додаткової вартості?

По-перше, для підприємця вартість товару (Є+У+т) постає у формі витрат виробництва (С+V), в яких згладжена різниця між постійним (С) і змінним (У) капіталом і тому на поверхні господарської діяльності додаткова вартість (т) набуває форми прибутку. Якщо прибуток позначити символом Р, а витрати виробництва - К, то формула вартості W = C + V + m поступово зміниться:

W=C+ (V+ m);

W=(C+V) + m;

W =К+ m

і остаточно такий майже вигляд



image131

На цьому етапі кількісні характеристики формул



W = C + V + m і W=К+Р збігаються, оскільки К=C+V, а Р= m, хоч якісно вони відрізняються суттєво.

По-друге, прибуток, як і додаткова вартість, створюється у сфері виробництва. По-третє, джерелом прибутку, як і додаткової вартості є додаткова наймана праця. По-четверте, прибуток є не лише створеною, а й реалізованою додатковою вартістю. По-п'яте, місцем реалізації прибутку є сфера обігу.

Найяскравіше маскування додаткової вартості у прибутку та кількісна розбіжність між ними виявляється у нормі прибутку ( р' ). Вона визначається відношенням додаткової вартості до всього авансованого капіталу, вираженим у відсотках:

P=m/C+V*100.

Норма прибутку свідчить, на скільки відсотків зріс авансований капітал, тобто є досить точним критерієм ефективності використання авансованого капіталу.

Норма прибутку завжди менша (р''), ніж норма додаткової вартості. (Вважаємо, що це зрозуміло, оскільки (C+V) завжди більше V.)

Норма прибутку виражає ступінь ефективності вкладання усього капіталу, норма додаткової вартості показує ступінь експлуатації найманої праці.

Конкуренція змушує ринкових суб'єктів домагатися не тільки максимального зростання норми прибутку (р'), а й максимізації маси прибутку на вкладений капітал: маса прибутку Р є абсолютною величиною прибутку. Її виражає формула Р=К*Р'.

Аналіз формули наводить на висновок, що маса прибутку прямо залежить від величини авансованого капіталу і величини норми прибутку.

На норму і масу прибутку впливають такі фактори:

- норма додаткової вартості(m' );

- органічна будова капіталу ( C:V);

- швидкість обороту;

- економія на постійному капіталі.

Наслідком міжгалузевої конкуренції є утворення середньої (загальної) норми прибутку на рівновеликий капітал. Це означає, що з утворенням середньої норми прибутку товари продаються не за вартістю (С+ V+ пі), а за цінами, що формуються з витрат виробництва і середнього прибутку.

Ціна, яка охоплює витрати виробництва (К) і середній прибуток (Р середн.) називається ціною виробництва.
38. Амортизація – (лат. amortizatio – погашення, сплата боргу) – це процес поступового перенесення вартості основних фондів (зарахування її до витрат виробництва чи обігу) в міру їх зношування на виготовлену продукцію і використання цієї вартості для простого або розширеного відтворення зношених засобів праці.

Розрізняють фізичне і моральне зношування основних фондів.



Фізичне зношування – це втрата ними своєї споживчої вартості, а водночас і вартості. При цьому відбувається перенесення їх вартості на новостворений продукт. Відповідне зменшення вартості основних фондів має місце й тоді, коли вони не використовуються. Таке зношування не компенсується.

Моральне зношування – це втрата основними фондами своєї вартості, яка не переноситься на вартість створюваного продукту. Загалом таке зношування відбувається внаслідок появи дешевших або досконаліших засобів праці. Головна причина морального зношування – науково-технічний прогрес, підвищення продуктивності праці в машинобудуванні. Розрізняють моральне зношування першого і другого видів. Моральне зношування першого виду полягає у втраті основними фондами своєї вартості при збереженні фізичної придатності, своєї споживчої вартості. Так, коли з'являється новий ткацький верстат, досконаліший внаслідок вищої продуктивності праці і виготовлений з меншими витратами, і о старий ткацький верстат знецінюється при збереженні фізичної придатності, своєї споживчої вартості. Проте його вартість визначається не тим суспільне необхідним робочим часом, який був колись затрачений на його виготовлення, а тим, який витрачається на створення нового верстата. Моральне зношування другого виду полягає у повній втраті основними виробничими фондами своєї варі ості незалежно від втрати споживчої вартості (при збереженні фізичної придатності). Таке зношування зумовлене умовами конкурентної боротьби. Коли з'являється нова техніка і підприємець не замінить нею стару (навіть коли вона може ще тривалий час працювати), він вироблятиме дорожчі й не такі якісні товари і збанкрутує.

За рахунок амортизаційних відрахувань утворюється амортизаційний фонд, який використовується для заміщення зношених засобів праці.

Амортизаційні відрахування здійснюються за встановленими у країні нормами амортизації. Норма амортизації визначається відношенням річної суми амортизаційних відрахувань до середньорічної вартості основних фондів, вираженої у відсотках. Ця норма встановлюється залежно від довговічності, фізичного та морального зношування основних фондів матеріально-речових особливостей та інших об'єктивних факторів, а також від економічної політики держави, компаній, наявності внутрішнього та зовнішнього конкурентного середовища тощо. Норма амортизації диференційована для галузей промисловості, різних видів засобів праці. Під впливом НТР прискорюються темпи морального зношування засобів праці насамперед у наукомістких галузях промисловості, що зумовлює встановлення в законодавчому порядку скорочених термінів амортизації.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал