Міністерство освіти І науки україни полтавський державний педагогічний університет




Сторінка28/34
Дата конвертації02.12.2016
Розмір5.09 Kb.
1   ...   24   25   26   27   28   29   30   31   ...   34

це визначений рівень добровільної безкорисної підтримки вирішення соціальних проблем збоку підприємця, що має місце поза вимогами державних органів. Суперечки з приводу ролі бізнесу в суспільстві породжують численні аргументи за і проти соціальної відповідальності підприємництва. Серед аргументів на користь соціальної відповідальності можна виділити
Сприятливі довгострокові перспективи Соціальні дії підприємця, що поліпшують рівень життя регіону або зменшують соціальну напругу, незважаючи на деякі витрати, можуть стимулювати ріст прибутку, оскільки у споживачів, партнерів і у місцевого населення формується більш сприятливий образ цього бізнесмена.
Наявність ресурсів для рішення соціальних проблем Бізнес займає все більше трудових, матеріальних і фінансових ресурсів, які забезпечують передумови для передачі частки їх на соціальні потреби, розвиток соціальної сфери.
Моральні обов’язки соціально відповідальної поведінки Оскільки підприємець є членом суспільства, то управляти його поведінкою повинні норми моралі, прийняті в цьому суспільстві. Проти соціальної відповідальності бізнесу можуть діяти такі аргументи
- порушується принцип збільшення прибутку (направлення частки прибутку на суспільні потреби дещо зменшує отримання запланованого прибутку
- ріст витратна соціальне забезпечення (кошти, що направляються на соціальні витрати, переносяться на споживачів через підвищення цін, це


Полтавський державний педагогічний університет імені В.Г. Короленка, 15 травня 2008 р.
може привести до зниження конкурентоспроможності і погіршення фінансово-економічного стану підприємства
- відсутність звітності перед суспільством про вирішення соціальних проблему суспільстві поки що не розроблений порядок прямого задоволення власних потреб виробника від соціально необхідного продукту чи матеріалу. Перешкоджають підвищенню соціальної відповідальності підприємництва і відсутність будь якої звітності підприємців перед суспільством за участь у соціальних діях, оскільки останні певною мірою не будуть вважати себе відповідальними за це, та відсутність уміння і досвіду вирішувати соціальні проблеми.

„Відносини власності та права власності
методологічні аспекти розмежування понять
Сергій Степаненко
Власність є однією з основних умов життя суспільства. На думку окремих дослідників, з усієї системи суспільних інститутів, що являють собою геніальні результати використання людиною свого інтелекту, інститут власності поряд з інститутами сім’ї та держави є найбільш давнім
[1, С. 21]. Ступінь розвитку відносин власності визначає становище людини у суспільстві, умови її саморозвитку, соціально-економічний потенціал держав, їхнє місце у світовій економіці [3, С. 311]. Щодо характеристики зв’язків, що виникають у процесі реалізації власності, сучасна наука послуговується поняттями відносини власності та права власності. З одного боку, власність – це економічна і правова категорія, що виражає ставлення людини до матеріальних і нематеріальних благ (об’єктів власності, необхідних для забезпечення її життєдіяльності, але таких, що існують в обмеженій кількості [1, С. 16]. З іншого боку, власність – це породження суспільства, суспільний феномена значить вона являє собою сукупність певних суспільних відносин між людьми з приводу привласнення ними об’єктів власності, що породжують право володіння, користування і розпорядження цими об’єктами та результатами їх функціонування. Власність, таким чином, виступаючи як суспільна форма привласнення людьми економічних благ, забезпечує зв’язок учасників суспільного господарства з ресурсами й об’єктами, що являють собою результати господарської діяльності (відношення власності, що розкриваються через права власності взаємозв’язок і взаємодію між


Звітна наукова конференція викладачів, аспірантів, магістрантів і студентів фізико-математичного факультету
251
учасниками суспільного господарства з приводу об’єктів власності взаємини власності або відносини власності у вузькому розумінні. Іншими словами, права власності виражають відношення людини до об’єкта власності як до свого чи як до чужого, на основі набуття або припинення усіх чи окремих правомірностей, тобто будуються за формулою суб’єкт
 об’єкт. Взаємини власності постають як суб’єкт- суб’єктні взаємозв’язки, міжлюдські взаємодії з приводу об’єктів власності, що виражаються формулою суб’єкт ↔ суб’єкт. Водночас, відносини власності у найширшому розумінні виступають одночасно як суб’єкт- об’єктні і суб’єкт-суб’єктні, визначаючи специфіку відносин у системах
“людина-природа” і “людина-людина” [2], що можна виразити у формулі Отже, на нашу думку, відносини власності можна визначити як сукупність взаємодій між людьми з приводу привласнення і відтворення виробничих ресурсів та інших, непродуктивних об’єктів, а також відношення людей до цих об’єктів як вираження наявності чи відсутності прав власності щодо них. Тому термін права власності є вужчим відносно поняття відносини власності. Вважаємо, що права власності в економічному розумінні можна визначити як сукупність санкціонованих суспільством повноважень суб’єкта власності на здійснення певних дій або утримання від них стосовно конкретних об’єктів власності. Так, право володіння передбачає повноваження щодо утримання об’єкта в господарстві власника, право користування – повноваження щодо споживання об’єкта власності, вилучення з нього певних корисних властивостей, право розпорядження припускає привілей здійснювати реальні дії, пов’язані з визначенням подальшої долі об’єкта шляхом його безпосередньої реалізації споживання, відчуження (продажу, дарування, обміну) або здійснення інших угод з приводу нього (оренда, лізинг тощо. Наявність чи відсутність прав власності на ті чи інші об’єкти виражається відношенням суб’єктів власності до цих об’єктів як до своїх чи чужих. У реальному житті важко розмежувати відносини власності та права власності, ці поняття взаємодоповнюючі: з одного боку, в сучасних умовах реально здійснювані дії щодо об’єкта власності передбачають необхідність їх юридичного закріплення як прав власності, аз іншого – часто закріплення прав власності є юридичною основою для виконання будь-яких дій щодо об’єкта власності, здійснення відносин власності. До того ж самі правомочності володіння, користування та розпорядження виступають і як реально здійснювані відносини, і як юридично закріплені права.
Суб’єкт
Суб’єкт
Об’єкт


Полтавський державний педагогічний університет імені В.Г. Короленка, 15 травня 2008 р.
Юридичне закріплення прав власності означає суспільне санкціонування певних дій суб’єктів щодо об’єктів власності, що має наметі саме упорядкування відносин між людьми. Проте, закони не створюють відносин власності (які є об’єктивними), а лишень закріплюють, легалізують відносини, що фактично склалися в суспільстві.
Література
1. Каменецкий В.А., Патрикеев В.П. Собственность в ХХI ст. – М Издательство
“Экономика”, 2004. – 315 с.
2. Максимов С.Н. Развитие отношений собственности в современной экономике: различия и общие черты классического и институционального подходов // http://www.m-economy.ru:8101/art.php3?artid=20897 3. Чухно А.А. Постіндустріальна економіка теорія, практика та їх значення для України. – К Логос, 2003. – 631 с.

Держава і бізнес до партнерства через взаємну
відповідальність

Борис Шевченко
Відверта асоціальність поведінки багатьох бізнесових структур, що спостерігається в Україні протягом останніх років викликає значний рівень неприйняття в громадській думці ліберального напряму суспільного розвитку, створює благодатне підґрунтя для поширення популістських настроїв серед низки політичних партій та рухів, що виявляється у вимогах переділу власності, встановлення економічно необґрунтованих вимог щодо величини оплати праці чи обсягів бюджетних соціальних видатків на підставі вилучення надприбутків підприємств тощо. Хоча потреба забезпечення стабільної соціальної орієнтації економічного розвитку цілком зрозуміла, небезпечність таких підходів полягає у відкиданні необхідності підтримання ініціативних відтворювальних процесів, які забезпечують стабільність соціально-економічного розвитку. Відтак вибір Україною шляху формування ефективної конкурентоспроможної ринкової економіки, заснованої на потужному національному капіталі, вимагає позитивних зміну ставленні суспільства до бізнесу. Запорукою таких змін повинна стати відкритість бізнесу та його відповідальність перед суспільством. Соціальна відповідальність передбачає не лише виконання бізнесом усіх нормативно закріплених зобов’язань перед суспільством, алей участь у реалізації різноманітних програм, пов’язаних із задоволенням суспільних потреб, ініціативне перевищення цих стандартів в окремих сферах. У сучасному розумінні соціальна відповідальність бізнесу – це добровільний внесок бізнесу в розвиток суспільства у соціальній, економічній та екологічній сферах, що напряму пов’язана з основною


Звітна наукова конференція викладачів, аспірантів, магістрантів і студентів фізико-математичного факультету
253
діяльністю компанії і виходить за межі визнаного законом мінімуму [1, С. 110]. Прикладами соціальних проблем, вирішенню яких, як засвідчує міжнародна практика, може сприяти бізнес, є створення нових робочих місць, підвищення кваліфікації та підготовка кадрів надання додаткових соціальних пакетів працівникам, участь у вирішенні їхніх соціальних питань будівництво міських соціальних об’єктів та їх утримання (у сферах освіти, культури, охорони здоров’я тощо благоустрій міста чи селища фінансування наукових чи освітніх проектів поліпшення систем транспорту та зв’язку; реалізація спеціальних соціальних програм (боротьба зі СНІДом, наркоманією, дитячою безпритульністю тощо вирішення екологічних проблем меценатство вжиття культурних, спортивних заходів відновлення та будівництво релігійних будівель [1, С. 110]. Є помилкою вважати, що повернути бізнес обличчям до його соціальних завдань можливо шляхом закликів чи навіть репресивних засобів. Соціальна відповідальність бізнесу може розвиватися повною мірою лишена базі його прибуткового функціонування і високої конкурентоспроможності. Спроможність підприємства сплачувати у належному обсязі податкові платежі визначається рівнем його прибутковості. Рівень заробітної плати безпосередньо залежить від її продуктивності, а відтак – від можливості підприємства створювати технічні та організаційні умови для продуктивної праці. В усіх інших випадках акцентна посиленні соціальної спрямованості економічних процесів базуватиметься на перерозподілі ресурсів та позбавляє економічні процеси ефективності. Неконкурентоспроможний збитковий бізнес не матиме стимулів і можливостей вкладати ресурси у розвиток суспільства і навколишнього середовища. Відтак поняття соціальної відповідальності бізнесу нерозривне з поняттям відповідальності держави перед бізнесом за створення умов для зміцнення конкурентоспроможності національних компаній, заохочення їхнього розвитку. Бізнесі владу неможливо автономізувати одне від одного бізнес є джерелом добробуту нації, утому числі – джерелом фінансів для виконання державою своїх зобов’язань перед власним населенням держава є гарантом стабільних та прозорих умов, в яких працює та отримує прибуток бізнес. Аби зрушити з місця процес порозуміння та взаємного діалогу, держава як стратегічно орієнтований суб’єкт, могла б, на нашу думку, підштовхнути бізнес до соціально спрямованих дій шляхом запровадження комплексу спеціальних стимулів. Такими заохочувальними засобами можуть бути наступні фіскальні засоби заохочення соціальної відповідальності бізнесу (такі заходи мають стосуватися сфер, в яких позитивний ефект для суспільства суттєво переважує конкретний економічний ефект для підприємства, їх впровадження в Україні тісно пов’язане з процесами реформування податкової системи та


Полтавський державний педагогічний університет імені В.Г. Короленка, 15 травня 2008 р.

254
міжбюджетних відносин [2, С. 34]); дії держави на ринку праці, спрямовані на заохочення підвищення зайнятості, лібералізацію ринку праці, спрощення процесів пошуку, найму та підготовки працівників, утому числі для приватних компаній активне пропагування цінностей та стандартів соціально відповідального бізнесу, підвищення поінформованості суспільства про кращі та успішні практики розвиток таких засобів заохочення соціально відповідального бізнесу, як рейтинги соціальної відповідальності, якості, проведення відповідних конкурсів, надання премій, почесних звань, нагород тощо державна підтримка національних і міжнародних ініціатив, пов’язаних з соціальною відповідальністю, сприяння запровадженню міжнародних соціальних стандартів ведення бізнесу та приєднанню компаній, що працюють на території України, до національних програм та міжнародних ініціатив соціальної спрямованості [3, С. 41]. Важливим підґрунтям для конструктивної взаємодії може стати також запровадження державно-приватного партнерства, яке полягає у встановленні довгострокових відносин між суб’єктами владних повноважень та підприємствами щодо вирішення важливих для усього суспільства соціально-економічних проблем. Як засвідчує аналіз міжнародного досвіду, найпоширенішими об’єктами державно-приватного партнерства є житлово-комунальна сфера виробництво та транспортування електроенергії, водопостачання, експлуатація та благоустрій); будівництво та утримання автошляхів енергозбереження; експлуатація будівель бюджетного сектору економіки [1, С. 112]. Досить поширеним у промислово розвинених країнах світу є застосування програм державно-приватного партнерства як складових інноваційної політики. Йдеться про правовій організаційні механізми, які стимулюють кооперацію приватних компаній з державними університетами і дослідними інститутами, спрощують доступ приватних наукових центрів до результатів наукових розробок, отриманих за рахунок державних коштів, делегують приватним чи державно-приватним фондам чи банкам повноваження щодо надання державної допомоги на реалізацію інноваційних проектів тощо. Особливого значення нині набуває державно-приватне партнерство в екологічній сфері. Оскільки проблема високого рівня забруднення навколишнього середовища в Україні накладається на проблему енергетичної залежності та енергетичної неефективності в умовах подорожчання енергоносіїв, насамперед важливою є участь бізнесу в розробці й застосуванні технологій енерго- та ресурсозбереження, їх впровадженні. Перехід від моделі соціальної поведінки бізнесу, обмеженої формулою сплата податків і зарплат плюс благодійність, до повномасштабного соціально-економічного партнерства є для України одним з визначальних завдань сучасного етапу суспільно-економічного розвитку. Саме такий перехід створює умови для формування соціально


Звітна наукова конференція викладачів, аспірантів, магістрантів і студентів фізико-математичного факультету
255
орієнтованої ринкової економіки, в якій соціальна політика виглядає не альтернативою, а базисом політики економічного розвитку. За впровадження такої системи взаємозв’язків Україна матиме реальні шанси посісти гідне місце в конкурентній світовій економіці, досягти реальних успіхів у процесах європейської інтеграції. Це засвідчує необхідність поглиблення наукових досліджень у цьому напрямі.

Література
1. Жаліло В. Економічний діалог як засіб суспільної консолідації в процесі соціально- економічного розвитку України // Стратегічні пріоритети. – 2007. – № 1(2).
2. Стародубська М. Соціальна відповідальність бізнесу в Україні // Пріоритети. – 2005.
– № 7.
3. Економічний діалог партнерство заради прогресу / Я. А. Жаліло, І. М. Акімова, ОМ. Пищуліна та ін. – К НІСД, 2007. – 126 с.

Вплив соціально-економічних процесів та науково-
технічного прогресу на формування ринку праці
Оксана Большая
Аналіз стану і деяких причин перебігу процесів у соціально- економічному середовищі, зокрема, сфері трудових відносин, дозволяє кількісно та якісно оцінити перспективи розвитку ринкових відносин у сфері зайнятості. Вирішальний вплив на стан ринку праці, зайнятість та безробіття чинить економічна ситуація чим більше створюється робочих місць і чим більше вони відповідають пропозиції праці, тим більш оптимістичні перспективи зайнятості. Можна сказати, що створення великої кількості робочих місць – головна альтернатива безробіттю. Унаслідок макроекономічних обмежень є границі розширення робочих місць та зайнятості. Упродовж майже десятиріччя спостерігалось поглиблення протиріч у функціонуванні економічного комплексу України, у розрізі усіх регіонів та, відповідно, на локальному рівні. Це виявилось у розвиткові інфляційних процесів, зменшенні обсягів державних інвестицій при нерозвиненості фондового ринку та несприятливості інвестиційного клімату, у значній питомій вазі тіньового сектору в економіці. Останнім часом спостерігалася активізація кредитування підприємницької діяльності, супроводжувана більш активною, ніж раніше, політикою комерційних банків щодо підприємств, що впливало на їх інвестиційні витрати. Тому загальний обсяг інвестицій в основний капітал мав тенденцію до зростання на 88,6 % у 2007 р. проти 2006 р. Сприятлива кредитна політика поліпшує інвестиційний клімат, підвищує привабливість для іноземних інвестицій в економіку області, що не тільки


Полтавський державний педагогічний університет імені В.Г. Короленка, 15 травня 2008 р.
безпосередньо позитивно впливає на ділову активність бізнесу, але і втому числі на величину інвестицій в людський капітал, тобто в якість трудового потенціалу. Вочевидь загальна ситуація не сприяє накопиченню у підприємств достатніх ресурсів для ефективних вкладень у розвиток трудового потенціалу та здійснення потужної інноваційної діяльності. Хоча потенційно нові власники зацікавлені у звільненнях, але законодавчі норми протидіють скороченню робочих місць. Динаміка формування та функціонування ринку праці визначається демографічними процесами. У х рр. Україна увійшла до переліку країну яких спостерігалося невпинне зменшення кількості населення. Для демографічної ситуації в Україні назагал характерні тенденції послідовне скорочення населення, що переростає у незворотну депопуляцію старіння населення, що збільшує демографічне та економічне навантаження на 1 особу працездатного віку несприятливий стан шлюбно-сімейних відносин, що у майбутньому може вплинути на якість трудового потенціалу невпинне скорочення середньої тривалості життя (при очікуваній тривалості життя у 1990 р. – 70,5 років, у 2006 цей показник становив –
67,9, зниження відбувається в основному за рахунок скорочення тривалості життя чоловіків найвищі в Європі темпи поширення ВІЛ/СНІДу; більша частка інфікованих – молодь, серед них 15% складають діти та підлітки за офіційними даними на початок 2007 р. на обліку у медичних закладах з діагнозом ВІЛ-інфіковані перебуває 34,1 тис. осіб [1, С. 230], на думку експертів нині більше як 550 тис. мешканців України є ВІЛ-інфікованими і якщо не вжити запобіжних заходів, то до 2010 р. буде інфіковано близько
1,5 млн. осіб, а поширення захворювання стане практично неконтрольованим зростання захворюваності на інші небезпечні хвороби
– туберкульоз (більше як 600 тис. громадян України, онкологічні недуги
(740 тис. осіб, а також алкоголізм (720 тис. осіб, наркоманію
(56 тис. осіб, психічні зрушення (1,2 млн. осіб) [1]. Процес зниження народжуваності характерний для багатьох розвинутих країн, але є певна межа, за якою починаються незворотні процеси депопуляції народу. Україна підійшла до цієї загрозливої межі. Адже зниження природного приросту започаткувалося уже в х роках, та лише у 1991 р. набуло наочних проявів та стійкої тенденції до скорочення чисельності населення. Українська родина завжди прагнула до багатодітності. Зараз ці традиції втрачені. Сумарний коефіцієнт народжуваності (у розрахунку на 1000 жінок у фертильному віці) у 1998–
1999 рр. становив 1,3 проти 1,9 у 1989–1990 рр. Як відомо, для розширеного відтворення необхідно, аби вищенаведений коефіцієнт становив 2,2 [4, С. 17]. У наступне п’ятиріччя вікова група працездатного населення буде значно збільшуватися за рахунок народжених середини і кінцях, а


Звітна наукова конференція викладачів, аспірантів, магістрантів і студентів фізико-математичного факультету
257
виходити з цієї групи будуть малочисельні контингенти народжених у воєнні та перші повоєнні роки. За прогнозами органів статистики у подальшому, починаючи з 2009 р, очікується збільшення навантаження на населення у працездатному віці. Для оцінки постаріння населення використовується кілька шкал. Одна з них – шкала ООН, визначає, що у країні, де особи у віці 65 років і старші становлять 7 % від загальної чисельності, населення вважається старим. В Україні ця частка сягає 13,8 % [2, С. 140]. Демографічний фактор тісно пов’язаний із міграційними процесами. Функція міграції полягає у вирівнюванні відмінностей у працезабезпеченні регіонів. Але міграція населення рідко є безпосередньою реакцією надію ринкових важелів. Вона у більшій мірі реагує на урядову політику і на заходи органів управління на регіональному рівні. Тим не менше, міграція є ефективним засобом регулювання ринку праці, особливо в умовах значного структурного безробіття, що притаманно Україні. Якщо у результаті переїзду працівників підвищується продуктивність їх праці, міграція призводить до збільшення ефективності виробництва, що зумовлює вагомі наслідки для мігрантів – це підвищення заробітної плати, зростання доходів, для країн-донорів – грошові перекази, а для країн-реціпієнтів – скорочення затрат виробництва. За оцінками експертів Світового банку у деяких країнах – постачальниках мігрантів грошові перекази складають відчутну частку ВНП – від 10 до 50 %. Негативним наслідком міграції є відплив висококваліфікованих працівників. Це погіршує якісний склад трудового потенціалу, на професійну підготовку якої були затрачені державні кошти. У країнах, де існують диспропорції на ринку праці чи у системі освіти постала проблема відпливу мозків. Одна із ймовірних причин зазначеного явища пов’язана з відсутністю попиту, для прикладу, у разі пригнічення державною політикою капіталоутворення та стримування попиту на кваліфіковану працю. Процес глобалізації охопив не тільки ринок капіталу, ай ринок кваліфікованих працівників, що збільшує плату за помилки у політиці регулювання ринку праці. Варто зазначити, що розповсюдження набуває заразне тільки фізичний відплив мозків. Поширення набуло і використання інтелектуального потенціалу України на користь інших держав. Характерною рисою сучасної української еміграції є її зворотність, тобто виїзд лишена певний час із наміром згодом повернутися. Сучасний ринок праці характеризується цілою низкою особливостей, зумовлених новими якісними зрушеннями у технології, науці, також інформатизацією та інтелектуалізацією соціуму. Більшість цивілізованих країн давно уже перейшли до інформаційного типу суспільства. Перехід до інноваційного шляху розвитку логічно призвів до підвищення ролі людського капіталу в економічному поступові країн. Звичайно, такий перебіг процесів у глобальних масштабах не міг не вплинути на


Полтавський державний педагогічний університет імені В.Г. Короленка, 15 травня 2008 р.
економічну сферу буття, зокрема на функціонування, формування та регулювання світового, відповідно національних та регіональних ринків праці. Щодо існуючого техніко-технологічного забезпечення виробництва та дотичних до нього процесів в Україні складається загрозлива ситуація. Зокрема, для України характерна низька частка торгівлі машинами, устаткуванням, інформаційно- та інтелектуальноємною продукцією, ліцензіями, інжиніринговими та управлінськими технологіями, втрата традиційних ринків збуту продукції машинобудування, низька участь у міжнародному поділі праці. У межах технологічного способу виробництва для України характерна низька продуктивність праці (за цим показником відстаємо від розвинутих країн майже у 20 разів, висока енерго-, матеріало- та фондомісткість продукції, надмірно велика частка технологічного способу виробництва, що базується наручній праці (понад 40%). На машинній праці з низькою якістю техніки побудовано майже 50% виробничих процесів та на автоматизованій праці з надзвичайно низькою якістю майже 10% [3, С. 128]. Вплив техніко-технологічних умов виробництва на зайнятість та ринок праці виявляється, перш за все, у специфіці та структурі кількісно- якісних вимог до працівників. Науково-технічний поступ радикально змінює зміст праці та її характер, відповідно пред’являючи підвищені вимоги до знань та умінь працівника, висуваючи на перший план інтелектуальні здібності. З іншого боку, змінюється рівень потреб кожної особистості, що так само чинить вплив на поведінку людини та її роль у трудовому процесі. Покращання умов життя та підвищення якості життя, характерне загалом для сучасності, призводить до ускладнення потреб працівників щодо умов праці та її оплати, можливостей самовираження та самоутвердження. Механізм реалізації зазначених процесів здійснюється як індивідуалізація зайнятості, конкретизація та поглиблення взаємної вимогливості працівників та підприємців, що відтворюється у функціональній диференціації зайнятості. Такий стан зумовив виникнення концепції гнучкого ринку праці, де під гнучкістю розуміють багатоваріантність форм найму та вивільнення працівників, функціональну мінливість трудових функцій та гнучкість і диференціацію заробітної плати.


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   24   25   26   27   28   29   30   31   ...   34


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал