Міністерство освіти І науки україни полтавський державний педагогічний університет



Pdf просмотр
Сторінка25/34
Дата конвертації02.12.2016
Розмір5.09 Kb.
1   ...   21   22   23   24   25   26   27   28   ...   34

Звітна наукова конференція викладачів, аспірантів, магістрантів і студентів фізико-математичного факультету
223
Києві виборчою комісією партії з виборів до Українських Установчих Зборів детально розкривалася небезпека, яка, на думку соціалістів-федералістів, чекала Україну в разі соціалізації землі. Зокрема, на 2-ій політичній бесіді 22 грудня 1917 родин з теоретиків аграрного питання в УПСФ М. Кушнір вказував на майбутнє утворення в результаті соціалізації великої кількості карликових господарств, зниження виробництва хліба та настання безземелля зі збільшенням кількості сільського населення. Водночас М. Кушнір зазначив, що зрівняльне користування землею та періодичний її переділ не відповідають звичаям українських селян [5, С. 3]. Взагалі партія вважала, що специфіка українських земельних відносин забезпечить Україну від поширення в ній крайніх соціалістичних ідей. В цьому плані інший аграрний теоретик УПСФ К. Мацієвич писав на початку 1918 р Взагалі я гадав, що і весь український рух мав головним чином соціальну підвалину втому, щоб захистити себе від цих. непридатних для нас планів (тобто соціалізації землі. – В.С.)...” [6, С. 1]. Значну увагу аграрній проблематиці приділив з’їзд УПСФ (10–13 травня 1918 р, що відбувся в переломний для України період. У результаті протистояння на з’їзді противників та прихильників ідеї ліквідації приватної власності на землю перемогли перші із їзд прийняв резолюцію під назвою В земельній справі на Україні, де зазначалося
“...з’їзд уважає необхідним. провести рішучу і послідовну демократизацію землеволодіння на підставах приватної власності, вважаючи найпродуктивнішим трудове сільське господарство. Ця демократизація повинна перевестися на підставі примусового відібрання за певну платню всіх земель вище трудової норми і передачі їх малоземельному та безземельному селянству [7, С. 145]. Отже соціалісти- федералісти відкинули ідею націоналізації основної частини поміщицьких земель, зафіксовану в програмі УПСФ 1917 р, а поставили питання про викуп всієї землі, тобто в цьому плані відійшли на свої квітневі цього ж року позиції, які були більш органічними для партії. Та після падіння Гетьманату УПСФ поступово починає схилятися до ідеї збереження того стану земельних відносин, що склався на селі в результаті революції. У кінці травня 1920 р. у Відні відбулася конференція членів Головної Ради УПСФ, які перебували закордоном. Конференція виступила за збереження того стану землекористування, який склався в результаті революції таза право на врожай тих селян, котрі засіяли поля. Конференція визнала неприпустимим повернення на місця старих землевласників без згоди населення та закликала детально вивчити наслідки аграрної революції і вже на основі цього провести остаточну земельну реформу парламентом чи іншим подібним органом із забезпеченням державних інтересів [8, С. 314]. Після поразки Української Народної Республіки (УНР) на еміграції опинилася більшість Головної Ради УПСФ та частина її членів. У 1923 р.


Полтавський державний педагогічний університет імені В.Г. Короленка, 15 травня 2008 р.
Закордонне Бюро партії прийняло Платформу Української радикально- демократичної (соціалістів-федералістів) партії, що являла собою керівництво до дії в разі звільнення України від більшовизму. Платформа знову проголосила принцип приватної власності на землю як основу аграрних відносин та базу для трудового господарства і водночас – обмеження вільного переходу землі через продаж таза спадщиною. Партія визнала за необхідне а) збереження утвореного в результаті радянської націоналізації державного земельного фонду б) визнання сучасного землерозподілу поміж тими хліборобами, що вданий час обробляють землю своїми силами з легалізацією їх земельних прав без всяких виплатна землю, лише з оплатою землевпорядних робіт в) ліквідацію через державну земельну іпотеку тих боргів на землю, що повинні бути виплачені з міжнародних мотивів. Йшлося також про забезпечення землевпорядкування, створення умов для отримання роботи в містах для надлишку сільського населення та про накладення на державні і громадські установи забезпечення аграрного переселення в інші країни. Платформа передбачала утворення державного іпотечного банку для забезпечення селян дешевим кредитом, агрономічну освіту, кредитування селян та поширення сільськогосподарської кооперації [9]. Однак уявляючи близьким звільнення України провідні діячі партії на перехідний період між добою Радянської України та цілковитим становленням УНР планували все ж збереження усуспільнення землі, проведеного радянською владою в результаті колективізації. Так, К. Мацієвич у 1932 р. писав Принципово стоїмо на тому. щоби земля, все державне майно та засоби продукції. на цей момент (перехідний період. – В.С.) вважалися власністю всієї нації [10, С. 7]. Про тривалість перехідного періоду радикал-демократи воліли не поширюватися. Вірність виробленим на еміграції принципам вирішення аграрного питання продемонстрував вже вчас окупації України гітлерівською Німеччиною останній лідер УРДП К. Мацієвич в своїй роботі Завдання сільськогосподарської політики та її наслідки в перехідний період серпень 1941 р. Зазначивши, що проведення широкої аграрної реформи можливе в незалежній Україні та неадекватно оцінивши наміри окупантів К. Мацієвич висунув такі положення 1) основним завданням аграрної політики окупантів, які б використовували для її проведення як місцевий адміністративний апарат, такі емігрантські кадри мало б бути опанування всієї спадщини більшовицької системи сільськогосподарської продукції та управління нею в інтересах сільського населення (збереження колгоспів, радгоспів, МТС, ферм, перегляд статуту колгоспів з метою наближення їх до кооперативів європейського типу 2) наступне відтворення трудового індивідуального господарства як найсправедливішого, на думку К. Мацієвича, в соціальному плані та найпродуктивнішого з точки зору тогочасної аграрної науки [11].


Звітна наукова конференція викладачів, аспірантів, магістрантів і студентів фізико-математичного факультету
225
Ця робота К. Мацієвича була останньою в числі програм, платформ, теоретичних статей щодо аграрного питання цілого покоління ліберальної української інтелігенції, об’єднаної в ряди УДРП-УПСФ-УРДП. Здебільшого соціально-політичні умови не давали їй можливості реалізувати на практиці свою аграрну концепцію, яка забезпечила б ще на початку ХХ ст. можливість буржуазно-демократичного розвитку України.
Література
1. Лавров Ю.П. Виникнення і діяльність українських політичних партій // Українське питання в Російській імперії (кінець ХІХ – початок ХХ ст.): В 3 ч. – Ч. – Київ,
1999. – С. 248–445.
2. Програма Української радикально-демократичної партії. – Київ, 1917. – 8 с.
3. Багатопартійна українська держава на початку ХХ ст.: Програмні документи перших українських політичних партій. – Київ, 1992. – 96 с.
4. Український з’їзд у Чернігові // Черниговская земская газета. – 1917. – 18 июля. – С. 6–9.
5. Ф.С. Укр. п. с.-ф. // Нова рада. – 1917. – 22 грудня.
6. Кость Мацієвич. Соціалізація землі на Україні // Там само. – 12 січня. – С. 1–2.
7. Христюк П. Замітки і матеріали доісторії Української революції В 4 т. – Прага,
1921. – Т. 3. – 243 с.
8. Постанови конференції членів Головної Ради Української Партії Соціалістів- федералістів, перебуваючих закордоном Воля. – 1920. – Т. 2. – Ч. 7–8. – С. 311–315.
9. ЦДАВО України, ф. 4465, оп. 1, спр. 1058, арк. 3.
10. К. Мацієвич Головні віхи економічної відбудови України // Тризуб. – 1932. – Ч. 8. – С.
11. ЦДАВО України, ф. 4465, оп. 1, спр. 620, арк. 38–39.

Політична культура як складова процесу
демократизації України
Сергій Приходько
Політична культура є досить важливим якісним показником характеристики політичного життя будь-якого суспільства. Функціонування політики завжди відбувається у конкретному соціокультурному і психологічному середовищ. Тому характеристики політичного життя, політичних процесів, діяльності політичних інститутів слід робити у контексті їхньої взаємодії з домінуючими формами ідеології, переконаннями, ціннісними орієнтаціями, світоглядними настановами, які є провідними уданому суспільстві. Політичну культуру як важливу структурну складову політичної системи до наукового обігу ввів Г. Алмонд. Він зазначав, що під політичною культурою слід розуміти політичну систему, засвоєну у свідомості, почуттях й оцінках населення. Термін політична культура належить до політичних орієнтацій – поглядів і позицій стосовно політичної системи та її різних частин [1, С. 594–595]. Тобто політична культура визначає широкий суспільний


Полтавський державний педагогічний університет імені В.Г. Короленка, 15 травня 2008 р.
контекст, в якому функціонують політичні інститути та численні суб’єкти політики. Вказані орієнтації здійснюють суттєвий вплив на напрями політики. Отже, політична культура є непросто характеристикою політичного життя і складовою політичної системи, а механізмом, за допомогою якого політичні процеси можуть спрямовуватись у сприятливому для суспільства руслі. Політична культура розглядається як важливий механізм формування стабільної демократії насамперед у перехідних суспільствах. Як свідчить практика, однієї лише політичної демократизації, наприклад, проведення формально демократичних виборів, недостатньо для стабілізації демократії. Потрібен широкий комплекс заходів, серед яких значне місце займає формування відповідного типу політичної культури. Тобто, має бути створений структурний базис, котрий ґрунтується на забезпеченні ідентичності суспільства та поширенні демократичних культурних цінностей. Саме політична культура стабілізує і закріплює демократичні зміни, підкреслює рівень засвоєння громадянами демократичних принципів та готовність здійснювати їх на практиці. Для нинішньої України в контексті завдань повноцінної демократизації актуальним є питання формування адекватного типу політичної культури. Причому, яку політичної еліти, такі в суспільстві. Звичайно, владі належить вирішальна роль у побудові демократії. Стабільність демократичних режимів залежить від здатності основних політичних еліт – партійних, військових, ділових лідерів – разом працювати, щоб розв’язати проблеми, які стоять перед суспільством, і не використовувати їх для власної ситуативної матеріальної чи політичної вигоди [2, С. 279]. Влада має усвідомлювати свою відповідальність стосовно реалізації вказаних завдань. Натомість ми спостерігаємо відсутність такої здатності у наших політичних лідерів, об’єднання їхніх зусиль для вирішення існуючих суспільних проблем. Навпаки переважають жорстке протистояння політиків, неспроможність координувати свої дії за умов суперництва, тотальна корумпованість і тіньова політика. Конституційна реформа, на яку покладалися великі сподівання, на думку автора, погіршила ситуацію. Протистояння між основними політичними акторами набули ще більш гострих форм. А результати нових виборів не дають підстави говорити про створення цивілізованих механізмів взаємодії. У системі влади, здається, взагалі відсутня якась спільна позиція з приводу будь-якого питання. Її будова є неструктурованою і фрагментованою. Уній конкурують об’єднання відверто кланового типу, які прагнуть оволодіти своєю частиною владного ресурсу для її подальшої експлуатації у своїх інтересах. Зрештою розпорошеність еліти, відсутність спільності між її складовими позначається на її здатності сформулювати спільні позиції з приводу найбільш важливих проблем внутрішньої і зовнішньої політики.


Звітна наукова конференція викладачів, аспірантів, магістрантів і студентів фізико-математичного факультету
227
Такий організаційний рівень політичної еліти України зумовлює і позицію суспільства щодо подальшої розбудови демократії в нашій країні. Ще раз підкреслимо, одним із факторів побудови стабільної демократії є наявність відповідного типу політичної культури. Вона передбачає суспільну згоду щодо фундаментальних демократичних цінностей, здатність суспільства реалізовувати їх на практиці. Нинішнє українське суспільство характеризується відсутністю такої згоди. Навіть більше – значна його частина відверто налаштована проти демократії, вважаючи її головною причиною падіння рівня життя, поширення корупції і всієї суспільної кризи. Ще однією характеристикою українського суспільства є його неоднорідність і фрагментованість за етнічними, мовними, культурними, конфесійними і навіть цивілізаційними ознаками. Неоднорідність і розпорошеність суспільства не лишене сприяє консолідації і стабілізації демократії, алей зменшує його здатність вирішувати дійсно нагальні проблеми свого життя. Достатньо часто суспільство в цілому й окремі його складові стають жертвами маніпуляцій збоку політиків, зокрема, передвиборами. А відсутність механізмів громадянської взаємодії посилює таку ситуацію. Політики досить вдало для себе експлуатують тему цієї неоднорідності. А суспільство чомусь активно її сприймає. Хоча, варто відзначити, що вказана неоднорідність не є специфічно українською рисою. Інші країни змогли сформувати потужні механізми нейтралізації негативних і використання позитивних наслідків полікультурності [3, С. 457]. Говорячи про шляхи формування нового типу політичної культури, слід відзначити її базові цінності, навколо якої має об’єднуватися все суспільство. Інакше багатоскладові суспільства мають тенденцію до розпаду. В нинішніх умовах ідентичність українського суспільства має
ґрунтуватися на засадах громадянськості. В її основі лежать такі принципи компетентна політична активність громадян, їхня обізнаність стосовно механізмів функціонування політики, системи влади, інших політичних інститутів, наявність інституційних можливостей впливу на владу. Відсутність механізмів постійного впливу на владу підтримує її непублічність і непрозорість. Більше того, у разі громадського несприймання формально демократичних інститутів і процесів як необхідних і доцільних, тобто відсутності їхньої легітимності, демократія є неповноцінною. Серед інших важливих аспектів формування демократичної політичної культури слід відзначити такі. Це розвиток умінь і навичок політичної активності, налаштованість на активні дії для відстоювання своїх прав та інтересів. Це суттєво зменшує вплив різних маніпуляцій, зокрема, під час виборів. Зрештою мають бути впроваджені дієві можливості впливу громадськості на прийняття владних рішень. Для цього недостатньо виборів. Такі механізми мають бути постійно діючими. Необхідно забезпечити постійний громадський контроль за діями влади.


Полтавський державний педагогічний університет імені В.Г. Короленка, 15 травня 2008 р.
Громадянам потрібно координувати свої зусилля для вирішення питань, що мають значення для них особисто і для всього суспільства. Доцільно активно використовувати потенціал громадських організацій. (За оцінками різних опитувань більшість наших громадян взагалі мало обізнані навіть про їхнє існування) Значні можливості в цьому плані надаються законами України. Вони передбачають права громадян звертатися до органів влади з приводу різних питань, створювати органи громадської організації для розв’язання проблем життя територіальних громад. Отже, формування громадянського активістського типу політичної культури, який спирається на зазначені принципи, є важливим механізмом для забезпечення дієвого громадського контролю за владою, а також створює основні структурні підстави для стабілізації демократії в нашій країні.

Література
1. Алмонд Г. Верба С. Гражданская культура. Политические установки и демократии пяти наций // Антология мировой политической мысли в 5 томах. Т. 2. Зарубежная политическая мысль ХХ века. – МС. Хантингтон С. Третья волна. Демократизация в конце ХХ века. – М, 2003.
3. Сравнительная политика. Основные политические системы современного мира /
Под общей редакцией В.С. Бакирова, Н.И. Сазонова. – Харьков, 2005.

Зовнішньополітичні орієнтири України в процесі
державотворення: історія і сучасні реалії
Петро Радько
У сучасних умовах розбудови України відіграватимуть вирішальну роль виважена геостратегія, а саме формування рівноправних відносин з іншими країнами, близькими і далекими сусідами, забезпечення суверенітету, національної безпеки, здійснення інтеграції в європейські структури, пошуки стратегічних партнерів. Важливим фактором вироблення зовнішньої політики є її географічне положення. В ракурсі геополітики вона займає на Європейському континенті винятково важливе, багато в чому унікальне місце, яке часто визначається поняттями географічний центр Європи, перехрестя між Сходом і Заходом, містом між Європою і Євразією. Маючи територію понад 600 тис. кв. км, і посідаючи за чисельністю населення (46,5 млн) на континенті 6 місце, Україна володіє не тільки багатими природними ресурсами, ай значним промисловим та науково- технічним потенціалом. Вона межує з багатьма країнами, що зумовлює налагодження рівноправних, взаємовигідних відносин на основі глибоко обґрунтованої сучасної геостратегії. Хоча ця статистика сьогодні нас не


Звітна наукова конференція викладачів, аспірантів, магістрантів і студентів фізико-математичного факультету
229
зовсім влаштовує чисельність населення скоротилося на 5 млн. чол.; багаті природні ресурси використовуються неефективно (вони не забезпечують енергетичної безпеки нашої країни промисловий потенціал приватизується невдало (приватизовані підприємства не виконують соціальних та екологічних зобов’язань); науково-технічний потенціал незацікавлений у результатах своєї праці (майже половина кандидатів і докторів технічних наук полишили Україну в пошуках кращої долі закордоном. Про роль географічного фактора писали у своїх творах М. Драгоманов, М. Грушевський, Д. Яворницький, В. Липинський, С. Рудницький, Ю. Липа та ін. На формування вітчизняної думки про геополітичне становище України та її гіпотетичну поведінку у визначенні зовнішньополітичних орієнтирів об’єктивно вплинули такі чинники
– багатовікове розшматування етнічної території між країнами – сусідами, що не могло не позначитися на менталітеті населення різних регіонів України та науково-політичних підходах до розв’язання проблеми суверенітету
– переважання думки проте, що саме Україна, на території якої виникла Київська Русь, є колискою східних слов’ян, має історичні пріоритети і першість у створенні державності
– пошуки приязні сусідів, наміри співіснувати з ними на рівноправних умовах чи навіть на умовах автономії або протекторату заборгувалися, як правило, втратою незалежності [5, С. 49–50]. Геополітичні підходи простежуються у намірах великих державотворців та працях із української історії. Київські князі, зокрема, Володимир Великий зорієнтувався на Візантію, Ярослав Мудрий ставши тестем Європи, намагався побудувати державу від моря до моря, правителі Галицько-Волинського князівства шукали союзників серед європейських монархів, не створюючи напруги з ханом Золотої Орди.
Нестор-літописець у Повісті временних літ указував на різницю між племенами південно-західної і північно-східної Русі. Літописець згадував про лагідних, тихих і сором’язливих полян, які мешкали поблизу Києва і вниз по Дніпру, і протиставляв їм древлян, в’ятичів, кривичів, що жили зваринським образом Перша християнська республіка Богдана Хмельницького зондувала стратегічні відносини багатовекторного плану – із Золотою Портою та Кримським Ханством, потім із Польщею, і нарешті з Росією. Після провалу Гадяцької угоди (1658 р) гетьмана І. Виговського з Польщею, робляться спроби спертися на Туреччину (П. Дорошенко, Ю. Хмельницький, на Швецію (І. Мазепа, П. Орлик. Ще наприкінці
XVIII ст. В. Капніст зондував грунт щодо налагодження стосунків із
Прусією і можливого протекторату останньої над Україною. У суспільно-політичній думці України визначилися такі основні геополітичні вектори слов’янофільський, чорноморсько-адріатичний,


Полтавський державний педагогічний університет імені В.Г. Короленка, 15 травня 2008 р.
західноєвропейський, чорноморсько-балтійський, геоцентричний,
”східно-західної рівноваги.
Слов’янофільська
орієнтація бере початок від
Кирило-
Мефодіївського братства, члени якого вважали, що Україна, Росія,
Білорусія, Польща, Чехія мають утворити власну демократичну республіку й об’єднатися у федерацію зі спільним парламентом у Києві. Це гасло підняте найкращими синами України – Шевченком, Костомаровим,
Кулішем, Гулаком, не переставало бути провідним мотивом української політичної думки [2, С. 97]. Вказаний напрям згодом розробляв І. Франко, повертався до нього у своїх пошуках і М. Грушевський, якого можна назвати справжнім засновником української геополітики. Близька до попередньої, слов’янофільської орієнтації і
чорноморсько-адріатична,
що передбачала створення федерації чорноморських і балканських країн. Прихильники її були С. Томашівський і С. Шелухін, які пропонували створити її у складі українців, чехів, словенів, сербів, хорватів. Популярним був чорноморсько–балтійський вектор. До нього схилялися С. Рудницький та Ю. Липа. Неодноразово звертався до нього й М. Грушевський, який вважав, щодо чорноморсько-балтійської федерації мають увійти принаймні діти історичної Польщі – Україна, Білорусія, Литва, між якими не було скільки-небудь серйозних конфліктів. Отже, балто-чорноморська орієнтація веде свій початок від вісі північ –
південь, якої дотримувалися ще київські князі. Важливою подією стала міжнародна конференція “Балто-Чорноморське співробітництво до інтегрованої Європи XXI ст. без розподільчих ліній, що відбулася у 1999 р. в Ялті з ініціативи України. В її роботі взяли участь 22 держави – від Норвегії до Греції і від Німеччини до Азербайджану [5, С. 60]. Вагоме місце в українській політичній історіографії займає
західноєвропейський вектор. Одним із перших послідовників західників, які залишили по собі літературно-публіцистичні політичні пам’ятки, був Пилип Орлик з його славнозвісною конституцією. Своєрідний поміркований європеїзм” пропонував М. Драгоманов. Обґрунтовуючи необхідність зв’язків України із Західною Європою (як джерелом прогресу, він зазначав, що історичний прогресу всій Росії має пройти такий самий політичний шлях, які в країнах Західної Європи. Патріарх української історичної науки М. Грушевський застерігав, що не треба підганяти наше життя під будь-який західноєвропейський зразок, рекомендував українцям, окрім Німеччини, Швейцарії, Швеції, Франції, Англії, Італії, вчитися також у США. Заслуговує на увагу геополітична концепція “рівноваги”, що її проголошували ряд учених у спробах розв’язати одвічну українську дилему –
Захід-Схід. Слід віддати належне зваженому підходові до проблеми у концепції рівноваги між Заходом і Сходом, яку сформулював І. Лисяк-


Звітна наукова конференція викладачів, аспірантів, магістрантів і студентів фізико-математичного факультету
231
Рудницький: Східні і західні виливи, що взаємно доповнювали один одного, мали місце на всіх етапах української історії, і це стало невід’ємним елементом життя країни. При цьому тривале переважання одного з цих впливів без своєчасної компенсації іншим лише реструктивно впливало на Україну, яка за етносом і естетичним світосприйманням належить до Сходу, а за політичною і соціальною структурою – до європейського світу. Саме в цьому й полягає синтез Сходу і Заходу для України і вона об’єднує дві традиції у своєму єстві і є легітимним членом обох культур [4, СІ нарешті, геоцентрична орієнтація має прихильників як серед лівого (соціал-демократичного), такі націонал-радикального крила українства. І тій інші вважають, що зовнішній чинник – це другорядне, а головним у побудові держави, національному відродженні є опора на внутрішні сили, на український народ. Так, на думку В. Винниченка, саме тому, що від Б. Хмельницького почала переважати нещасна орієнтація на зовнішні сили (Росія – у Хмельницького, Швеція – у Мазепи, Німеччина – у Центральної Ради, Польща – у Петлюри, й спричинилася втрата української незалежності [1, С. 497]. В Україні спостерігається зіткнення різних концепцій стосовно місця та ролі України у геополітичному просторі, співвідношення загальноукраїнських інтересів та інтересів світового співтовариства. Виграшна цьому полі означає взаємовигідне партнерство України як із західними, такі зі східними країнами та структурами, програш – перетворення України водну з країн третього світу, повне підкорення економіки України інтересам закордонного капіталу, який не може функціонувати на основі благодійності і безкорисливої допомоги. Результат боротьби за геополітичні вектори тут невизначений. Немає таких фатальних сил, які б визначили розвиток України утому чи іншому напрямку. Проте позиції чітко проглядаються у політичних деклараціях партій, фракцій, у парламенті, у засобах масової інформації [3, С. 52]. Одна із тем полеміки утому, що Захід зацікавлений у збереженні України як великої держави. Інші стверджують протилежне – Захід намагається перетворити Україну у сировинний додаток до своєї модернізованої економіки, ринок збуту своєї продукції, часом недоброякісної. Крім того, він зацікавлений у протиборстві України з Росією, з метою ослаблення останньої [5, С. 52 ]. Специфіка ситуації втому, що Україна перебуває ніби у центрі двох геополітичних просторів – західноєвропейського та євразійського. Це як ускладнює положення України (певні політичні сили штовхають її на двозначний вибір або Захід, або Росія, такі надає їй широких можливостей для реалізації своїх інтересів, розумно використовуючи своє положення. Щоб зрозуміти можливий результат боротьби на геополітичному полі, необхідно відмовитися, перш за все, від загального розуміння Заходу і Росії. Традиційно є сили, які дотримуються як однієї, такі іншої



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   21   22   23   24   25   26   27   28   ...   34


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал