Міністерство освіти і науки України Національна Академія педагогічних наук України Науково-дослідний центр проблем соціальної педагогіки та соціальної роботи




Сторінка1/23
Дата конвертації10.04.2017
Розмір3.09 Kb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   23

Міністерство освіти і науки України
Національна Академія педагогічних наук України
Науково-дослідний центр проблем соціальної педагогіки
та соціальної роботи Національної Академії педагогічних наук
України та Луганського національного університету
імені Тараса Шевченка



О. Л. Караман



СОЦІАЛЬНО-ВИХОВНА РОБОТА
З НЕПОВНОЛІТНІМИ ЗАСУДЖЕНИМИ

Навчально-методичний посібник








Луганськ
ДЗ „ЛНУ імені Тараса Шевченка”
2014

2
УДК [37.013.42:343.91-053.6](076)
ББК 67.409.13р3
К 21
Рецензенти:

Синьов В. М.
– доктор педагогічних наук, професор, дійсний член
НАПН України, заслужений юрист України, директор
Інституту корекційної педагогіки та психології
Національного педагогічного університету
ім. М. П. Драгоманова.
Савченко С. В.
– доктор педагогічних наук, професор, перший проректор
ДЗ «Луганський національний університет імені Тараса
Шевченка».
Чебоненко С. О.
– кандидат педагогічних наук, доцент, заступник начальника
Чернігівського юридичного коледжу
Державної пенітенціарної служби України.

К21
Караман О. Л.
Соціально-виховна робота з неповнолітніми засудженими : навч.-метод. посіб. / О. Л. Караман ; Держ. закл. „Луган. нац. ун-т
імені Тараса Шевченка”. – Луганськ : Вид-во ДЗ „ЛНУ імені Тараса
Шевченка”, 2014. – 378 с.

ISBN 978-966-617-348-8
У пропонованому посібнику представлено теоретичні та методичні засади соціально-виховної роботи з неповнолітніми засудженими: науково обґрунтовано сутність і зміст соціально-виховної роботи з неповнолітніми засудженими; розкрито специфічні характеристики особистості неповнолітнього засудженого як об’єкта соціально-виховної роботи в умовах ізоляції; представлено професійний портрет соціального педагога пенітенціарного закладу як суб’єкту соціально-виховної роботи з неповнолітніми засудженими; розроблено методичний інструментарій щодо організації соціально-виховної роботи з неповнолітніми засудженими.
Посібник орієнтований на підготовку фахівців до соціально-виховної роботи з неповнолітніми засудженими як під час навчання у вищих навчальних закладах, так і в процесі службової підготовки персоналу органів та установ, що належать до сфери управління Державної пенітенціарної служби
України. Його матеріали також можуть широко використовуватися іншими суб’єктами соціально- виховної роботи із засудженими – різнопрофільними соціальними інституціями (ЦСССДМ, ССД, ОВС, центрами зайнятості, навчальними закладами різного типу, державними і недержавними організаціями та ін.), а також вищими навчальними закладами, що здійснюють підготовку фахівців до соціально- педагогічної роботи з різними категоріями клієнтів.

УДК [37.013.42:343.91-053.6](076)
ББК 67.409.13р3

Рекомендовано до друку Вченою радою
Державного закладу ,,Луганський національний університет
імені Тараса Шевченка”
(протокол № 10 від 30 травня 2014 року)

ISBN 978-966-617-348-8
© Караман О. Л., 2014
© ДЗ „ЛНУ імені Тараса Шевченка”, 2014

3
ЗМІСТ

ВСТУП………………………………………………………… 4


РОЗДІЛ 1
ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ СОЦІАЛЬНО-ВИХОВНОЇ РОБОТИ
З НЕПОВНОЛІТНІМИ ЗАСУДЖЕНИМИ
1.1. Сутність і зміст соціально-виховної роботи з неповнолітніми засудженими …………………………..
9 1.2. Неповнолітній засуджений як об’єкт соціально- виховної роботи в умовах ізоляції……………………...
31 1.3. Характеристика суб’єкту соціально-виховної роботи з неповнолітніми засудженими ……………....…………..
44



РОЗДІЛ 2
МЕТОДИЧНИЙ ІНСТРУМЕНТАРІЙ ОРГАНІЗАЦІЇ
СОЦІАЛЬНО-ВИХОВНОЇ РОБОТИ З НЕПОВНОЛІТНІМИ
ЗАСУДЖЕНИМИ У СПЕЦІАЛЬНИХ ВИХОВНИХ УСТАНОВАХ
2.1. Моральне виховання.…………………………………….
52 2.2. Правове виховання ………………………………………
94 2.3. Трудове виховання……………………………………….
199 2.4. Естетичне виховання.……………………………………
234 2.5. Фізичне та санітарно-гігієнічне виховання…………….
274

ЛІТЕРАТУРА ………………………………………………... 362


4
ВСТУП

Сучасна світова пенітенціарна доктрина, європейське й вітчизняне кримінально-виконавче законодавство, ґрунтуючись на принципах гуманізації, демократизації, соціальної переорієнтації та педагогізації пенітенціарного процесу, по-новому визначають його мету: ресоціалізація засуджених (замість кари, відплати за скоєний злочин тощо), яка має, передусім, соціальну, педагогічну й психологічну сутність і зміст. У зв’язку з цим особливого значення набуває соціально-виховна робота із засудженими як один з провідних засобів досягнення мети їх ресоціалізації та інтеграції в суспільство після звільнення.
Щодо неповнолітніх засуджених, які відбувають покарання у спеціальних виховних установах – виховних колоніях, соціально- виховна робота взагалі повинна стати основним змістом їхньої діяльності, успішність якої, за думкою В. Синьова, М. Стурова та
інших, залежитиметь, передусім, від того, наскільки весь колектив співробітників виховної колонії наблизиться до педагогічного, об’єднаного спільною метою ресоціалізації [119, с. 14].
З таких міркувань витікає, що соціально-виховні функції повинен виконувати не тільки персонал відділу соціально-виховної та психологічної роботи, а й весь персонал спеціальної виховної установи. Отже, підготовка персоналу виховних колоній до соціально- виховної роботи з неповнолітніми засудженими є актуальною проблемою сьогодення, необхідність вирішення якої підсилюється ще й тим, що на сьогодні спеціальної педагогічної не мають ні персонал відділу соціально-виховної роботи із засудженими (заступники начальника колонії з соціально-виховної та психологічної роботи, начальники та вихователі відділень СПС), ні персонал інших підрозділів колонії (за винятком педагогічних колективів шкіл та ПТУ на території колоній). На часткове вирішення цієї проблеми і спрямований навчально-методичний посібник.
Пропонований посібник містить матеріал як для науково- теоретичної, так і методичної та практичної підготовки персоналу виховних колоній до соціально-виховної роботи із засудженими.
Теоретична частина посібника відбиває сучасні погляди на соціально-виховну роботу із засудженими, які відображені в наукових працях з різних галузей знань – права, психології,
педагогіки, зокрема, соціальної педагогіки, предметом дослідження

5 якої і є соціальне виховання особистості в контексті її соціалізації.
Тож джерельною базою для теоретичної частини посібника стали праці, що розкривають:

соціально-правовий
статус
неповнолітнього
та
нормативно-правові основи соціально-виховної роботи колонії та
різнопрофільних
соціальних
інституцій
(В. Бадира,
О. Беца,
І. Богатирьов, А. Галай, Т. Гончар, Є. Дикий, О. Джужа, І. Іванов,
К. Ігошев, Р. Калюжний, Ю. Кричун, С. Кушнарьов, В. Льовочкін,
Є. Лукашова,
С. Морган,
О. Олійник,
В. Прусс,
В. Пуйко,
О. Романенко,
В. Рудник,
В. Середницький,
В. Стаднік,
В. Тихоненко, Д. Ягунов та ін.);

напрями, зміст та технології педагогічної (освітньої та
виховної) роботи з неповнолітніми засудженими в колонії
(С. Бадьора,
О. Беца,
П. Вівчар,
В. Кривуша,
В. Литвишков,
А. Мітькіна, І. Парфанович, Г. Радов, В. Синьов та ін.);

соціально-кримінологічні
та
психолого-педагогічні
характеристики неповнолітніх засуджених; зміст та технології
соціально-виховної роботи колонії та різнопрофільних соціальних
інституцій з ними (В. Бадира, Л. Завацька, І. Звєрєва, П. Вівчар,
В. Вітвіцька, М. Галагузова, С. Горенко, В. Дрижак, В. Жуков,
Т. Журавель, С. Замула, О. Караман, В. Коваль, І. Ковальова,
А. Капська, В. Лютий, В. Нікітін, В. Оржеховська, О. Пилипенко,
В. Синьов,
А. Смоктій,
А. Сухов,
О. Третяк,
Н. Харченко,
С. Харченко, С. Чебоненко, М. Фіцула та ін.);

ресоціалізацію як мету, процес та результат комплексної
соціальної, педагогічної, психологічної та правової роботи із
засудженими (О. Бандурка, О. Беца, Т. Бєлавіна, І. Богатирьов,
В. Васильєв, Ю. Гарасимів, М. Гевко, С. Горенко, Я. Гошовський,
Н. Калашник, В. Кривуша, С. Кушнарьов, В. Лютий, В. Наливайко,
О. Неживець, Н. Олексюк, О. Павлик, Г. Радов, Л. Ростомова,
Н. Савчук, М. Садовніков, В. Синьов, В. Сулицький, В. Трубніков,
С. Харченко, М. Фіцула, І. Ярмиш, А. Яровий та ін.) тощо.
Усе більше усвідомлюючи велике значення наукових досліджень у реформуванні пенітенціарної системи, українські вчені вже створили дисертаційну базу, проте поки що, в основному, зі спеціальності 12.00.08 – кримінальне право та кримінологія; кримінально-виконавче право. Особливої уваги заслуговують праці
Ю. Абросімової,
О. Бугери,
В. Бурдіна,
Т. Гончар,
А. Гусак,
Т. Кальченко, С. Киренка, Н. Ковтун, С. Корецького, О. Неживець,

6
О. Северин, А. Ярового, О. Яцуна, на які ми спиралися при написанні посібника.
Хоч і повільно, але починають з’являтися дисертаційні роботи щодо дослідження пенітенціарного процесу стосовно неповнолітніх у психології (Н. Греса, Н. Малиш, О. Павлик, Л. Ростомова) та
педагогіці
(С. Бадьора,
П. Вівчар,
С. Горенко,
Т. Журавель,
С. Замула,
О. Караман,
В. Коваль,
В. Лютий,
О. Третяк,
Н. Харченко).
Серед них особливого значення для нашого посібника набувають дисертаційні дослідження зі спеціальності 13.00.05 – соціальна педагогіка, яких хоч і обмаль, проте їх наявність свідчить про поступовий розвиток пенітенціарної соціально-педагогічної теорії та практики: С. Горенко ,,Педагогічні умови ресоціалізації неповнолітніх засуджених у закладах пенітенціарної системи”,
Т. Журавель ,,Соціально-педагогічна профілактика ВІЛ-інфекції серед вихованців пенітенціарних установ для неповнолітніх”,
С. Замула ,,Профілактика впливу кримінальної субкультури на неповнолітніх засуджених у спеціальних виховних установах”,
О. Караман ,,Теорія і методика соціально-педагогічної роботи з неповнолітніми засудженими в пенітенціарних закладах України”,
В. Коваль ,,Соціалізація неповнолітніх у пенітенціарних установах”,
В. Лютий
,,Соціально-педагогічне забезпечення діяльності кримінально-виконавчої інспекції з ресоціалізації неповнолітніх, звільнених від відбування покарання з випробуванням”,
І. Парфанович ,,Організаційно-педагогічні засади виховної роботи з умовно засудженими неповнолітніми”.
Такий стрімкий розвиток соціально-педагогічної теорії та практики вже позначився на загальній ситуації становища дітей в
Україні, що скоїли кримінальний злочин. Так, на етапі досудового слідства та призначення покарання судом усе частіше враховується більш широке коло обставин соціально-педагогічного й психологічного характеру, що дозволяє призначати неповнолітнім покарання, альтернативні позбавленню волі, а також звільняти від відбування покарання з випробуванням; під час відбування покарання у виховних колоніях – умовно достроково звільняти неповнолітніх, заохочувати різноманітними пільгами та ін. Щодо поспенітенціарного періоду адаптації неповнолітніх до життя в суспільстві, то зараз активно здійснюється пошук механізмів створення служби пробації на базі кримінально-виконавчих

7
інспекцій, що передбачають здійснення соціального, педагогічного і психологічного супроводу неповнолітніх засуджених як на етапі досудового слідства, так і після звільнення до повної інтеграції в суспільство. У результаті в Україні, незважаючи на щорічне зростання дитячої злочинності, кількість дітей, засуджених до покарання у виді позбавлення волі, неухильно зменшується.
Відповідно скорочується й кількість закритих установ – виховних колоній для неповнолітніх. Про це свідчать статистичні дані
Державної пенітенціарної служби України: якщо, наприклад, у 2005 році в 11 виховних колоніях для неповнолітніх утримувалося близько 3200 осіб, то станом на 1 квітня 2014 року в 7 виховних колоніях утримується лише 845 осіб.
Щодо викладу матеріалу посібника з методичної та практичної підготовки персоналу до соціально-виховної роботи із засудженими, то в його основу було покладено методичні рекомендації щодо планування й організації соціально-виховної роботи із засудженими
(Т. Авельцева, В. Дрижак, Н. Максимова, В. Новак, О. Третяк,
С. Чебоненко та ін.); методичний інструментарій (розробки виховних заходів) морального, правового, трудового, естетичного, фізичного та санітарно-гігієнічного змісту
(Т. Авельцева,
О. Андрусяк, А. Анульєв, С. Акутіна, О. Барчук, Р. Безпальча,
О. Вакуленко, І. Василенко, Г. Вовк, Т. Голишкіна, О. Голоцван,
В. Гріхно,
І. Давидова,
О. Дацко,
О. Денисова,
Е. Ермакова,
К. Журба, Н. Зимівець, В. Лизинський, О. Янчук та ін.).
Зазначений вище матеріал щодо науково-теоретичної, методичної та практичної підготовки персоналу виховної колонії до соціально-виховної роботи з неповнолітніми засудженими відображено у двох розділах посібника.
Перший розділ присвячено обґрунтуванню теоретичних засад соціально-виховної роботи з неповнолітніми засудженими, де послідовно розкрито сутність і зміст соціально-виховної роботи у спеціальних виховних установах; визначено специфічні характеристики особистості неповнолітнього засудженого як об’єкта соціально-виховної роботи в умовах ізоляції; представлено професійний портрет соціального педагога пенітенціарного закладу як суб’єкту соціально-виховної роботи з неповнолітніми засудженими.
Другий розділ містить методичний інструментарій щодо практичної організації соціально-виховної роботи з неповнолітніми

8 засудженими у виховних колоніях у формі методичних розробок конкретних виховних заходів у межах напрямів соціально-виховної роботи, визначених чинним кримінально-виконавчим законодавством, – моральне, правове, трудове, естетичне, фізичне та санітарно-гігієнічне виховання.
Навчально-методичний посібник призначено для підготовки фахівців до соціально-виховної роботи з неповнолітніми засудженими як під час навчання у вищих навчальних закладах, так і в процесі службової підготовки персоналу органів та установ, що належать до сфери управління Державної пенітенціарної служби
України.
Пропоновані в посібнику теоретичні й методичні розробки будуть корисні також і для інших суб’єктів соціально-виховної роботи із засудженими (центрів соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді, центрів зайнятості, органів внутрішніх справ, служб у справах дітей, навчальних закладів різного типу, різнопрофільних державних і недержавних інституцій), а також студентів, магістрантів та аспірантів вищих навчальних закладів, що здійснюють підготовку фахівців до соціально-педагогічної роботи з різними категоріями клієнтів.

9
РОЗДІЛ 1
ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ СОЦІАЛЬНО-ВИХОВНОЇ РОБОТИ
З НЕПОВНОЛІТНІМИ ЗАСУДЖЕНИМИ

1.1. Сутність
і
зміст
соціально-виховної
роботи
з
неповнолітніми засудженими
Одним з провідних засобів досягнення мети пенітенціарного процесу – виправлення і ресоціалізації засуджених – Кримінально- виконавчим кодексом України (КВК України) визначено соціально- виховну роботу [79, с. 4]. Отже, важливим завданням для практичної реалізації нормативно визначеної мети соціально-виховними засобами є визначення сутності та розкриття змісту соціально- виховної роботи із засудженими.
Відповідно до ст. 123 КВК України ,,Соціально-виховна
робота – цілеспрямована діяльність персоналу органів та установ
виконання покарань та інших соціальних інституцій для досягнення
мети виправлення і ресоціалізації засуджених”.
Структурний підхід до соціально-виховної роботи як
діяльності дозволяє розглядати
її як складну систему взаємопов’язаних компонентів, змістовний аналіз яких дозволить уточнити й розширити надане законодавцем визначення стосовно такої категорії засуджених, як неповнолітні правопорушники.
Майже всі сучасні дослідники соціально-педагогічної діяльності, до різновидів якої належить і соціально-виховна робота
із засудженими (О. Безпалько, І. Звєрєва, А. Капська та ін.), до її структури включають компоненти: суб’єкт, об’єкт, мету, напрями,
зміст, технологію (форми, методи, етапи), результат [14, с. 38 –
43; 57, с. 39 – 45; 158, с. 39 – 45]. Нерозривна функціональна єдність
і взаємодія цих компонентів дозволяє говорити про соціально- педагогічну діяльність як систему.
Отже, для розкриття сутності і змісту соціально-виховної роботи з неповнолітніми як специфічною категорією засуджених вважаємо за необхідне охарактеризувати кожний її компонент через призму діяльності спеціальних виховних установ для неповнолітніх
(виховних колоній).
Відповідно до Кримінального кодексу України (КК України) до об’єкту соціально-виховної роботи в контексті даного посібника належать неповнолітні особи віком від 14 до 18 (за рішенням педради колонії – до 22) років, які засуджені до покарання у виді

10
позбавлення волі за вчинення злочинів, передбачених КК України,
серед яких всі особи, яким до здійснення злочинів виповнилося
16 років, та окремі особи, що досягли 14 років і підлягають відповідальності за тільки за певні види злочинів: умисне вбивство, посягання на життя державного або громадського діяча, працівника правоохоронного органу, члена громадського формування з охорони громадського порядку
і державного кордону, або військовослужбовця, судді, народного засідателя чи присяжного у зв’язку з їх діяльністю, пов’язаною із здійсненням правосуддя, захисника чи представника у зв’язку з діяльністю, пов’язаною з наданням правової допомоги, представника іноземної держави, умисне тяжке тілесне ушкодження, умисне середньої тяжкості тілесне ушкодження, диверсія, бандитизм, терористичний акт, захоплення заручників, зґвалтування, насильницьке задоволення статевої пристрасті неприродним способом, крадіжка, грабіж, розбій, вимагання, умисне знищення або пошкодження майна, пошкодження шляхів сполучення і транспортних засобів, угон або захоплення залізничного рухомого складу, повітряного, морського чи річкового судна, незаконне заволодіння транспортними засобами
і хуліганство. Іншим особам до 16 років у якості покарання передбачено заходи виховного характеру [78].
Згідно з КВК України суб’єктами соціально-виховної роботи із засудженими виступають ,,персонал органів та установ виконання
покарань та інших соціальних інституцій”. Щодо уточнення суб’єктів соціально-виховної роботи з неповнолітніми засудженими у виховних колоніях, то до персоналу органів та установ належать: персонал територіального управління Державної пенітенціарної
служби України; персонал виховної колонії, який безпосередньо виконує соціально-виховні функції, – начальник відділення соціально-
психологічної служби, старший вихователь, вихователь відділення
соціально-психологічної служби; психологи, старший інспектор,
інспектор, інспектори зі звільнення засуджених та фізичного
виховання і спорту колонії; педагогічні працівники загальноосвітньої
школи та професійно-технічного училища; педагогічна рада,
піклувальна рада та спостережна комісія, батьківський комітет при
виховній колонії; та персонал виховної колонії, що безпосередньо не пов’язаний з соціально-виховною роботою – персонал відділів
режиму, охорони та оперативної роботи; з контролю за виконанням
судових рішень; медичної частини та ін.

11
До соціальних інституцій, що беруть участь в організації соціально-виховної роботи з неповнолітніми засудженими належать
органи місцевої законодавчої та виконавчої влади, районні та міські
центри соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді, служба у
справах дітей, територіальні органи внутрішніх справ, суд,
прокуратура, органи праці та соціального захисту населення,
центри зайнятості; освітньо-виховні, психологічні, медичні,
спортивні, мистецькі, промислові, соціально-захисні, релігійні,
громадські установи та організації; окремі особи, волонтери,
соціальні працівники та ін. Володіючи виховним та іншим потенціалом усі ці соціальні інституції утворюють ресоціалізуюче середовище навколо виховної колонії, яке може бути використане на користь генеральної мети соціально-виховної роботи з неповнолітніми засудженими – їх ресоціалізації та інтеграції в суспільство після звільнення.
Виходячи з визначення соціально-виховної роботи із засудженими у КВК України, її метою є створення умов для успішної ресоціалізації.
Проте ресоціалізація засуджених досягається й іншими засобами – режим, суспільно-корисна праця, загальноосвітнє і професійно-технічне навчання, громадський вплив.
Розглядаючи їх у нерозривній єдності та взаємовпливові у процесі ресоціалізації засуджених, ми все ж таки умовно виділяємо мету
соціально-виховної роботи, що має свою специфіку і визначається нами як утворення виховними засобами сприятливих умов для
ресоціалізації та подальшої інтеграції, соціалізації, усебічного
розвитку й саморозвитку особистості засудженого на основі
інтеграції ресурсів особистості, колонії, громади і регіону.
Визначення метою соціально-виховної роботи ресоціалізації
неповнолітніх засуджених потребує окреслення змістовно- семантичних і структурно-функціональних параметрів цього потужного соціально-правового й психолого-педагогічного феномену з тим, щоб чітко уявляти, чого треба досягати в процесі соціально-виховної роботи.
Однією з ознак унікальності поняття ,,ресоціалізація” виступає його міждисциплінарність, тому смислове наповнення даної категорії має широкий дефініційний ряд та великі інтерпретаційні межі і на сучасному етапі тлумачиться у досить широкому змістовному полі: від філософсько-онтологічних вимірів буття- небуття людини в соціумі до вузьких, конкретних, випадків,

12 наприклад, повернення засудженого підлітка в сім’ю, школу, колектив.
Маючи міждисциплінарний характер, процес ресоціалізації у сучасній науковій літературі розкривається на межі різних галузей знань, незважаючи на чітку приналежність того чи іншого дослідження до певної науки.
Так, філософські, правові, психологічні, педагогічні, соціологічні аспекти процесу ресоціалізації у міцному переплетінні, але з домінантністю на одному з них, представлені в усіх сучасних дослідженнях, провідними з яких для нас стали наукові праці з права (О. Бандурка
[9], І. Богатирьов [24], В. Льовочкин [91], В. Наливайко [102],
О. Неживець [103], В. Прусс, Д. Ягунов [132], О. Пташинський [136],
Г. Радов
[137],
М. Садовнікова
[146],
В. Сулицький
[164],
В. Трубніков
[166],
А. Яровий
[178] та
ін.),
психології
(Я. Гошовський [41], О. Павлик [112; 113], Л. Ростомова [142],
Н. Савчук [145], І. Ярмиш [177] та ін.), педагогіки (О. Беца [16; 17],
В. Кривуша [77], І. Парфанович [116; 117], Г. Радов [138], В. Синьов
[119], М. Фіцула [169; 170], Н. Харченко [171] та ін.), соціальної
роботи (О. Беца [16; 18 – 20], М. Галагузова [157], В. Курбатов
[155], М. Панасюк [114], В. Проскура [130], В. Синьов [159]
А. Сухов [156], С. Толстоухова [165], М. Фірсов [167; 168] та ін.) та, безпосередньо, соціальної педагогіки (Т. Бєлавіна [21], Ю. Гарасимів
[37], М. Гевко [38], С. Горенко [40], Л. Завацька [53], І. Звєрєва [56],
Н. Калашник [64; 65], А. Капська [158], С. Кушнарьов [85], В. Лютий
[89; 90], Л. Мардахаєв [96], С. Харченко [172] та ін.).
Ретельний аналіз зазначених вище праць показав, що для розкриття сутності і змісту поняття ресоціалізації особистості засудженого всі, без винятку, дослідники використовують порівняльний аналіз таких понять, як соціалізація/асоціалізація, десоціалізація, соцільна адаптація/дезадаптація, соціальна реабілітація, соціальна інтеграція/деінтеграція у якості однорідних, синонімічних, протилежних, взаємозумовлених, підпорядкованих один одному тощо.
В основу виконання завдань даного посібника ми покладаємо
ідею про те, що вихідною, методологічною основою для визначення поняття ,,ресоціалізація” й інших перерахованих вище понять
(асоціалізація, десоціалізація, соціальна адаптація, соціальна реабілітація, соціальна інтеграція та ін.) є соціалізація особистості, яка відбувається протягом усього життя людини й об’єднує в собі

13 зазначені поняття у вимірі часових кількісних і якісних змін людини у взаємодії із соціальним середовищем. Тому ресоціалізацію неповнолітнього, засудженого до позбавлення волі, ми будемо розглядати в ланцюжку логічно поєднаних процесів, що іноді витікають один з одного, а іноді співіснують: соціалізація –
десоціалізація – ресоціалізація – соціалізація.
Незважаючи на безліч різних визначень поняття соціалізації особистості, що в геометричній прогресії множаться в науковій літературі вже більше 120 років, найбільшої підтримки серед педагогічної спільноти вже давно отримало визначення Г. Андрєєвої яка відзначає, що „соціалізація – це двосторонній процес, що включає в себе, з одного боку, засвоєння індивідом соціального досвіду шляхом входження в соціальне середовище, систему соціальних зв’язків, з іншого боку – процес активного відтворення
індивідом системи соціальних зв’язків за рахунок його активної діяльності, активного включення в соціальне середовище” [6, с. 27].
Проте у процесі соціалізації сучасна людина стикається з багаточисленними об’єктивними й суб’єктивними ризиками
(віктимогенними чинниками), що стають перепоною для досягнення гармонії з оточенням та особистісного вдосконалення [28; 100, с. 163
– 171]. У дитячому віці такими чинниками виступають соціальні, психофізіологічні та соціально-педагогічні порушення, що виникають внаслідок негативного впливу сім’ї, школи, соціального оточення та бурхливого й кризового дитячого віку.
Саме перераховані вище чинники й спричинюють відхилення у поведінці дітей, тобто їхню десоціалізацію.
Десоціалізація (від лат. de... – префікс, що означає віддалення, скасування + socialis – суспільний) – зворотний щодо соціалізації процес, який характеризується відчуженням особистості від основної маси людей, входженням її в асоціальні чи антисоціальні неформальні групи.
Процес десоціалізації сигналізує, що на певній стадії відбувається деформація соціалізації особистості (здебільшого під впливом негативного мікросередовища та особистісних чинників), результатом якої є руйнація попередніх позитивних норм та цінностей і засвоєння антигромадських взірців поведінки. Проявом десоціалізації і є девіантна, зокрема, делінквентна поведінка, а наслідком – скоєння кримінального злочину [41; 42; 45; 65; 102; 103;
172].

14
Водночас, усі науковці підкреслюють і той момент, що результати соціалізації мають ,,мобільний характер”: вона може перетворитися з успішної на невдалу і навпаки. У цьому випадку можливість досягти успіху багато в чому залежить від здатності особистості адаптуватися до нових умов. У зв’язку з цим на певному етапі розвитку різних наук про суспільство і вводиться поняття
,,ресоціалізація”, що характеризує перехідну ланку від десоціалізації до соціалізації [45]; один з етапів безупинного процесу соціалізації
[65].
Таким чином, семантичним стрижнем для об’єднання в одну логічну конструкцію понять соціалізація, десоціалізація, ресоціалізація є поняття ,,соціалізація”, а смислоспрямовуючим вектором – два антонімічні префікси ,,де” та ,,ре”, які власне, й насичують змістовно-функціональну канву ключових термінів.
Десоціалізація й ресоціалізація – двоєдина і взаємозалежна сутність одного складного й тривалого процесу під назвою соціалізація.
Якщо процес відмови (відхилення, відучування) від попередніх цінностей, норм, ролей і правил поведінки ми називаємо десоціалізацією, то наступний етап, сенс якого полягає у навчанні новим цінностям, нормам, ролям і правилам поведінки замість старих будемо називати ресоціалізацією.
Поняття ресоціалізації як поліфундаментальної проблеми повернення людини в соціум має тривале минуле, але відносно коротку наукову історію.
Як вважають деякі дослідники [65; 85; 100; 103, с. 7; 172, с. 55], уперше термін
,,ресоціалізація” був використаний американськими психологами А. Кеннеді і Д. Кербером на початку
80-х років ХХ ст. для визначення процесу ,,вторинного” входження
індивіда в соціальне середовище (наприклад, у випадку звільнення особи з місць позбавлення волі або внаслідок її територіального переміщення, міграції). Отже, історія активного вживання поняття
,,ресоціалізація” нараховує лише близько трьох десятків років, тоді як термін ,,соціалізація” використовуються апаратами різноманітних наук понад 120 років (уперше він був уведений американським соціологом Ф. Гіддингсом у 1887 р.) і вже набув відносної семантичної стійкості. Саме цим, на наш погляд, можна пояснити дуже велику кількість трактувань та інтерпретацій сутнісних характеристик поняття ресоціалізації. Це, на думку деяких учених, з одного боку, породжує плутанину та відсутність єдиного розуміння

15 даного поняття фахівцями, а з іншого – свідчить про наполегливий рух і розвиток різних наук у пошуках найбільш точного вираження досліджуваного поняття у власному термінологічному просторі [65;
76; 172, с. 55].
Для визначення поняття ,,ресоціалізація” у межах нашого посібника наведемо найбільш доцільні з соціально-педагогічної точки зору його формулювання в найближчих, суміжних, до неї галузях знань: праві, психології, педагогіці.
У сучасній юридичній літературі представлені різні точки зору на процес та поняття ресоціалізації. Так, офіційне юридичне визначення ресоціалізації на законодавчому рівні міститься в ст. 6.
Кримінально-виконавчого кодексу України: ,,Ресоціалізація – свідоме відновлення засудженого в соціальному статусі повноправного члена суспільства; повернення його до самостійного загальноприйнятого соціально-нормативного життя в суспільстві”
[79, с. 4].
У ,,Великому енциклопедичному юридичному словнику”
ресоціалізація (з фр. resocialisation від преф. re… – префікс, що означає поновлення або повторення і socialisation – усуспільнення, латин. socialis – суспільний) у сфері виконання покарань трактується як ,,процес підготовки до повернення в суспільство, що ґрунтується на відновленні позитивних зв’язків, відносин і розвитку в засудженої особи соціально корисних умінь і навичок, необхідних для повноцінного існування в суспільстві” [29, с. 771].
У багаточисленних юридичних працях ресоціалізація осіб, позбавлених волі, представлена як цілеспрямований процес, що виступає основою для боротьби зі злочинністю, попередження рецидивів злочинів; набуття неповнолітнім необхідних можливостей та формування у нього здібностей до життя в суспільстві з дотриманням норм права (В. Наливайко [102, с. 8]; М. Садовніков
[146, с. 81]); виправлення засудженого, формування у нього законослухняної поведінки, стимулювання становлення на життєву позицію, яка відповідає соціальним нормам, шляхом відновлення, збереження та розвитку соціально-корисних якостей і відносин під час відбування покарання та соціальної адаптації після звільнення з місць позбавлення волі (І. Богатирьов [24, с. 12]); відновлення особи, яка скоїла злочин і засуджена до покарання, як соціалізованого члена суспільства, що здійснюється на основі застосування до неї комплексу правових, організаційних, психолого-педагогічних,

16 виховних та інших заходів впливу на різних етапах кримінальної відповідальності з метою недопущення здійснення протиправних діянь та повернення його до самостійного загальноприйнятого суспільно-нормального життя в суспільстві (О. Неживець, Л. Жук,
І. Жук [103, с. 14]) та ін.
У психологічній енциклопедії ресоціалізація (від преф. re, що означає поновлення або повторення + латин. socialis – суспільний) – один з аспектів реабілітації, що характеризується поверненням або закріпленням соціальних зв’язків, усуненням проявів суспільної дезадаптації [23; 133].
У психологічній науковій літературі поняття ресоціалізації тлумачиться як відновлення соціально-психологічного статусу, утрачених або несформованих унаслідок деривації індивідуальних і групових якостей і навичок дезадаптованих осіб, переорієнтація
їхніх атитюдів і референтних очікувань завдяки включенню в якісно нові просоціальні взаємини й види діяльності (Я. Гошовський [42, с. 221]); складний суперечливий процес, який включає взаємодію двох структурно-складних систем: особистості і середовища [102, с. 28] та двох напрямів: перебудову свідомості (позитивної системи цінностей, знань, переконань, установок тощо) та діяльності
(позитивних навичок, умінь, стилю спілкування тощо)
(І. Парфанович [117, с. 13]) та ін.
І, нарешті, універсальний
педагогічний
(соціально-
педагогічний) зміст поняття ресоціалізації знаходимо у російському соціально-педагогічному словнику за редакцією Л. Мардахаєва, де
ресоціалізація (від лат. re – префікс, що позначає повторну, поновлювальну дію + соціалізація) – це відновлення у людини втрачених соціальних цінностей й досвіду спілкування, поведінки, життєдіяльності [153] та українському словнику-довіднику для соціальних педагогів і соціальних працівників за ред. А. Капської, де дане поняття представлено більш розширено як: 1) відновлення особистістю якостей, необхідних для нормальної життєдіяльності в суспільстві; 2) засвоєння нових цінностей, ролей, навичок замість попередніх; 3) комплекс заходів, спрямований на відновлення соціального статусу особистості, утрачених або несформованих соціальних навичок, переорієнтація соціальних і референтних орієнтацій девіантів за рахунок включення їх у нові, позитивно орієнтовані відношення й види діяльності [151].

17
Крім того, дуже авторитетними для нашого посібника є думки вітчизняних науковців, які стояли у витоку розробки проблеми ресоціаліззації в пенітенціарній педагогіці й пенітенціарній соціальній педагогіці, – В. Синьова, В. Кривуші, О. Беци, Г. Радова,
С. Горенка, С. Харченка, С. Кушнарьова та ін. Результати їхніх досліджень дають нам уявлення про ресоціалізацію як „процес виправлення засудженого, формування в нього законослухняної поведінки, стимулювання становлення особистості на таку життєву позицію, яка відповідає соціальним нормам, на основі відновлення, збереження й розвитку соціально корисних якостей і відношень особистості під час виконання покарання й подальшої адаптації засудженого до умов самостійного життя на волі” [40; 85; 119, с. 9;
172, с. 57].
Отже, навіть наведена вище невелика кількість з існуючих на сьогодні визначень поняття ,,ресоціалізація” стосовно засуджених осіб у найближчих до соціальної педагогіки галузях знань – праві, психології, педагогіці – й самій соціальній педагогіці свідчить про тлумачення їх всіма науковцями на міждисциплінарному рівні. На нашу думку, усі наведені визначення мають право на існування й у своїй сукупності відбивають сучасне уявлення про процес ресоціалізації засуджених, проте потребують деяких семантичних уточнень щодо використання стосовно окремої категорії осіб – неповнолітніх засуджених. Так, неважко помітити, що майже всі визначення містять такий ключовий та іноді єдиний термін, як
,,відновлення”, що стосується ,,соціального статусу особистості, втрачених або несформованих соціальних навичок”, ,,соціально корисних зв’язків і відносин особистості” тощо. Проте відновлення втрачених якостей – предмет дослідження процесу соціальної
реабілітації, яка також є складовою ресоціалізації, але не єдиною, тому відновленням різних якостей і станів не можна обмежуватися при визначенні поняття ресоціалізації, особливо неповнолітніх.
У цьому сенсі ми повністю розділяємо думку А. Гусак,
Н. Калашник, Л. Ростомової, В. Синьова, С. Харченка та ін. про те, що більшість неповнолітніх, що потрапляють у колонії, – з асоціальних, неблагополучних сімей, у яких часто взагалі не сформовані просоціальні якості через відсутність соціально визнаних прикладів, відсутній чітко виражений соціальний статус тощо, й тому про відновлення будь-яких якостей тут говорити не доцільно. Десоціалізація й антисоціальна поведінка переважної

18 більшості неповнолітніх зумовлена тим, що вони не ,,забули” норми, а спотворено їх засвоїли або ж взагалі про них не знають [45; 64;
119; 142; 172].
Ураховуючи етимологію слова ,,ресоціалізація”, що походить від слова ,,соціалізація” та префікса ,,ре” (у перекладі – відновлюваність, повторність дії) під ресоціалізацією в найбільш узагальненому значенні ми будемо розуміти процес повторної
соціалізації в нових, змінених соціальних умовах і обставинах з
метою
реінтеграції (повторної
інтеграції) особистості
в
суспільство. При цьому враховувати наступне: якщо неповнолітні, засуджені за скоєння злочину, не мають попереднього позитивного соціального досвіду та в їхній свідомості вже закріплені негативні соціальні стереотипи, то ресоціалізація буде спрямована на їх руйнування та навчання новим, прийнятим у суспільстві; якщо неповнолітні мають попередній позитивний соціальний досвід, позитивні соціальні зв’язки, певний статус у сім’ї, колективі і стали жертвою віктимогенних обставин, внаслідок яких скоїли злочин, то ресоціалізація буде спрямована на збереження та відновлення цих позитивних якостей.
Крім того, ураховуючи фізіологічну, психічну й соціальну незрілість неповнолітніх в силу вікових особливостей, певні якості та звички у них ще не сформовані або сформовані недостатньо
(поведінки в колективі, суспільстві, етикету, гігієнічні, пізнавальні, вирішення проблем у взаємодії із різними соціальними структурами тощо), а інші – занадто розвинуті (сексуального характеру, вживання алкогольних напоїв чи медикаментозних препаратів, маніпулювання
іншими, спілкування з правоохоронними органами, грошових відносин тощо), то розвиток перших треба продовжувати, а других – пригальмовувати. Отже, соціалізація та ресоціалізація неповнолітніх засуджених можуть відбуватися одночасно – одні якості особистості продовжують формуватися, а
інші
– вже потребують переформування [65; 172].
Таким чином, у контексті нашого посібника ресоціалізація
неповнолітнього засудженого у спеціальній виховній установі – це
складний процес повторної соціалізації неповнолітнього на основі
нейтралізації
отриманих
ним
в
результаті
десоціалізації
асоціальних норм, цінностей, негативних ролей, стереотипів
поведінки та подальшого відновлення, збереження (або засвоєння
вперше) і розвитку позитивних, за оцінкою суспільства, соціальних

19
норм, цінностей, ролей, зв’язків, зразків поведінки з метою
реінтеграції (повторної інтеграції) в суспільство після звільнення.
Відповідно до чинного кримінально-виконавчого законодавства основними напрямами соціально-виховної роботи із засудженими (наступний компонент її сутності і змісту) є:
 спеціально організоване всебічне моральне, правове,
трудове, естетичне, фізичне, санітарно-гігієнічне виховання
засуджених, а також інші його види, що сприяють становленню на життєву позицію, яка відповідає правовим нормам і вимогам суспільно корисної діяльності [79, с. 65];
 участь засуджених у програмах диференційованого виховного впливу з урахуванням соціально-демографічних особливостей, ступеня соціально-педагогічної занедбаності та потреб засуджених: ,,Освіта”, ,,Професія”, ,,Правова просвіта”,
,,Духовне відродження”, ,,Творчість”, ,,Фізкультура і спорт”,
,,Подолання алкогольної та наркотичної залежності”, ,,Підготовка
до звільнення” [123].
Тож логічним продовженням аналізу соціально-виховної роботи з неповнолітніми засудженими є намітити її зміст відповідно до визначених напрямів.
Передусім зазначимо, що зазначені вище складники виховної роботи – усебічне виховання та диференційований виховний вплив на засуджених – міцно переплітаються і змістовно доповнюють одне одного з тією тільки різницею, що усебічне виховання здійснюється з усіма засудженими колонії, а до певних програм диференційованого виховного впливу залучаються засуджені відповідно до їх соціально-демографічних, кримінально-правових та психолого-педагогічних особливостей, ступеня соціально- педагогічної занедбаності, потреб тощо.
Під правовим вихованням (перший напрям усебічного виховання) ми розуміємо сукупність виховних заходів, які спрямовані на формування в засуджених правильного розуміння призначення та сутності законів, стійкого переконання в необхідності їх дотримання, правомірної поведінки в період відбування покарання та після звільнення.
Основним змістом правового виховання неповнолітніх засуджених є: 1) пропаганда правових знань, роз’яснення сутності чинних законів України; 2) доведення справедливості та гуманності законів; 3) прищеплення поваги до законів, вимог режиму, правил

20 внутрішнього розпорядку; сприяння вихованню навичок їх добровільного виконання; 4) ознайомлення засуджених з їх обов’язками і правами, роз’яснення необхідності суворого їх виконання; 5) розвіювання версій про непричетність до злочину та несправедливість кримінального покарання;
6) роз’яснення принципу незворотності покарання за скоєний злочин.
Програма диференційованого виховного впливу на засуджених ,,Правова просвіта” призначається для неповнолітніх засуджених із стійкою кримінальною спрямованістю через несформованість або деформованість уявлень про нормативну поведінку в суспільстві.
Другий напрям виховної роботи – трудове виховання
засуджених – це система виховних заходів, які передбачають залучення засуджених до трудової діяльності з метою психологічної, практичної та моральної підготовки до участі в суспільно-корисній праці після звільнення.
Отже, змістом трудового виховання засуджених
є:
1) психологічна підготовка засуджених до суспільно-корисної праці;
2) практична підготовка засуджених до трудової діяльності;
3) моральна підготовка засуджених до праці.
Психологічна
підготовка до суспільно-корисної праці передбачає активізацію трудової мотивації засуджених, спонукання
їх до діяльності, пробудженню в них інтересу до певної професії, фаху.
Це досягається шляхом професійної орієнтації
і працевлаштування засуджених із врахуванням індивідуальних особливостей, здібностей та уподобань особистості як в місцях позбавлення волі, так і після відбування покарання.
Практична підготовка до трудової діяльності полягає у передачі засудженим системи професійно необхідних теоретичних знань, умінь та навичок з певної професії; вихованні необхідної професійної та виробничої культури; утриманні належним чином робочого місця, інструментів, обладнання; умінні правильно використовувати матеріали та сировину, різні пристосування і готові вироби; формуванні в засуджених звички працювати. Цей вид підготовки здійснюється під час продуктивної праці у сфері матеріального виробництва, суспільно-корисній праці на території колонії (благоустрій, ремонт житлових, службових приміщень, школи, ПТУ тощо), праці з господарського обслуговування та самообслуговування, професійно-технічного навчання.

21
Моральна підготовка засуджених до праці передбачає
цілеспрямовану та систематичну психологічну і практичну підготовку засуджених до праці, формування таких моральних якостей особистості, як усвідомлення суспільної та особистісної значущості праці, уміння бережно ставитись до суспільної та колективної власності, що загалом складає таке інтегроване поняття, як ,,сумлінне ставлення до праці”.
У межах трудового виховання реалізується й програма диференційованого впливу на засуджених
,,Професія”, що передбачає залучення до неї засуджених, які не мають певної професії або спеціальності.
Наступний напрям виховної роботи – моральне виховання
засуджених – визначається нами як


Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   23


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал