Міністерство освіти І науки україни київський національний університет імені Тараса Шевченка



Сторінка8/25
Дата конвертації25.12.2016
Розмір5.22 Mb.
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   25

Висновки до другого розділу
Аналіз історичних етапів розвитку вітчизняної медичної психології і психотерапії в ХХ столітті і в наш час показав, що основні лінії та напрямки тут можна розглядати в таких самостійних вимірах: особистісно орієнтована московська, ленінградська й українська школи, а також онтогенетично орієнтована, або реконструктивно-кондуктивна, школа.

Найбільш яскравими представниками і розробниками вітчизняної медичної психології, котрі стояли біля джерел її зародження, були: І.А. Сікорський, В.А. Чиж, Г.І. Челпанов у Києві; В.М. Бехтерєв, І.П. Павлов у Санкт-Петербурзі; П.І. Боткін, С.С. Корсаков, П.Б. Ганнушкін, С.І. Констроум, Ю.В. Каннабіх, Л.С. Виготський, А.Р. Лурія, П.П. Басов у Москві; М.І. Ланге в Одесі.

Відроджували вітчизняну психологічну науку після кризи в 70-ті роки ХХ століття В.М. М’ясищев, Б.Д. Карвасарський, А.М. Свядощ, А.І. Захаров, Ю.М. Ємельянов, С.І. Констроум, В.Є. Рожков, М.Є. Бурно, Л.А. Петровська й ін.. Початковим психотерапевтичним феноменом, що викликав інтерес у вітчизняних психологів і психотерапевтів, став феномен групової психотерапії в її особистісно орієнтованій формі.

Методологічним підґрунтям для особистісно орієнтованої психотерапії (ООП) слугувала концепція неврозів В.М. М’ясищева. Центральним елементом особистості в межах цієї концепції визнається ставлення як активний, свідомий, інтегральний, вибірковий зв’язок з різними сторонами дійсності, що ґрунтується на досвіді. Значна увага приділяється в ООП психологічним конфліктам у сфері само ставлення і в галузі відносин з іншими людьми. Беруться до уваги глибинні внутрішньо особистісні конфлікти, розуміння їх ролі і міри у розвитку невротичних реакцій і провокуванні конфліктних та травматичних ситуацій. Головне завдання ООП виступає як загальна система ціле покладання, що ґрунтується на само розумінні, само ставленні та саморегулюванні.

На сучасному етапі розвитку вітчизняної медичної психології і психотерапії можна виокремити три лінії власне психологічних досліджень, представлених у працях чистих теоретиків (Д.А. Леонтьєв, А.І. Сосланд, В.Н. Цапкін й ін.); теоретиків, котрі поєднують теорію з практикою (Ф.Є. Василюк, А.Б. Орлов, А.Ф. Коп’єв й ін.) і власне практиків (А.М.Король, О.А. Лопухіна, О.Т. Соколова, А.В. Черніков й ін.).

Біля джерел особистісно орієнтованої української психотерапевтичної школи стояли: М.І. Ланге, А.І. Сікорський, В.А. Чиж, Л.С. Виготський, О.М. Леонтьєв, А.І. Соколянський. Серед сучасних представників медичної психології і психотерапії української школи виділяються такі постаті: А.П. Слободяник, С.Д. Максименко, А.В. Михальський, А.І. Шинкарюк, В.Є. Гончаров, І.В. Іванін, А.І. Кудінова, В.В. Бабич, Ю.А. Корягін, В.І. Коростій, Н.С. Карвацька.

На сучасному етапі розвитку української психотерапевтичної школи, вельми важливими є дослідження в галузі психосоматичних розладів і захворювань серцево-судинної та гастродуоденальної систем. Значна увага приділяється у психологічних дослідженнях проблематиці психологічної допомоги як у клінічній, так і поза клінічній галузі (О.Ф. Бондаренко, П.В. Лушин, А.С. Кочарян, П.Г. Горностай, Я.Л. Обухов, З.Г. Кісарчук й ін.). Прицьому помітним є вплив на ці дослідження екзистенціально-феноменологічних підходів. Значні зусилля докладаються до розвитку саме клінічно орієнтованої психотерапії (В.Ф. Простомолотов, Є.А. Поклітар, А.В. Михайлов, Є.В. Кришталь, О.С. Чабан, А.П. Чуприков).

Перспективи досліджень в Україні відносяться до галузі психосоматичних і соматичних захворювань, а також до розробки програм психотерапевтичної роботи з метою оптимізації психоемоційних станів пацієнтів, котрі звернулися за психологічною допомогою.


Результати дослідження, викладені у другому розділі, відображені в наступних публікаціях автора

  1. Максименко К.С. Истоки и современное состояние личностно-ориентированной психотерапии украинской психотерапевтической школы / К.С. Максименко // Наука і освіта : наук. –практ. журнал. –Одеса. 2014. – № 9. С. 137–143.

  2. Максименко К.С. Проблема каузации в понимании психологических детерминант психических нарушений, связанных с болезненными состояниями организма / К.С. Максименко // Проблеми сучасної психології . зб. наук. праць Кам’янець-Подільського нац. ун-ту ім. Івана Огієнка, Ін-ту психології імені Г.С. Костюка НАПН України / за ред. С.Д. Максименка, Л.А. Онуфрієвої. – Кам’янець-Подільський : Аксіома, 2014 – Вип. 26. – С. 390–407.

  3. Максименко К.С. Личностно-ориентированная терапия московской психотерапевтической школы / К.С. Максименко // Проблеми сучасної психології : зб. наук. праць Кам’янець-Подільського нац. ун-ту ім. Івана Огієнка, Ін-ту психології імені Г.С. Костюка НАПН України / за ред. С.Д. Максименка, Л.А. Онуфрієвої. – Кам’янець-Подільський : Аксіома, 2015 – Вип. 27. – С. 291–304.

  4. Максименко К.С. Концептуально-функциональная семантика современной украинской личностно-ориентированной психотерапевтической школы / К.С. Максименко // Психогенеза особистості: норма і девіація : зб. наук. статей. – Луцьк, 2015 – Т.1 – С. 151–164.

  5. Максименко К.С. Истоки и современное состояние личностно-ориентированной психотерапии украинской психотерапевтической школы / К.С. Максименко // Проблеми сучасної психології : зб. наук. праць Кам’янець-Подільського нац. ун-ту ім. Івана Огієнка, Ін-ту психології імені Г.С. Костюка НАПН України / за ред. С.Д. Максименка, Л.А. Онуфрієвої. – Кам’янець-Подільський: Аксіома, 2015. – Вип. 28. – С. 306–320


РОЗДІЛ 3

ПРОБЛЕМА ОСОБИСТІСНО ОРІЄНТОВАНОЇ ПСИХОТЕРАПІЇ ПРИ СОМАТИЧНИХ ЗАХВОРЮВАННЯХ З ТЕНДЕНЦІЯМИ ДО ХРОНІФІКАЦІЇ
Логіка нашого дослідження передбачає подолання відомого постулату, згідно з яким нові ідеї і техніки психотерапії з’являються найчастіше для обслуговування інтересів їх творця, а не заради потреб пацієнта (Сосланд [232, с. 8]). Ми ж свідомо виходимо з теоретичної й одночасно практично спрямованої позиції,відповідно до якої не пацієнт має пристосовуватися до методу лікування, а метод повинен враховувати ту своєрідність захворювання, страждань й особистості хворого, з якими доводиться мати справу. Висвітленню цього етапу роботи і присвячений розділ.
3.1 Сучасні підходи до типології пацієнтів із захворюваннями, що тяжіють до хронічного перебігу.
Соматичне захворювання належить до тих факторів, які впливають на зміну психічного стану людини, її ставлення до навколишнього середовища, на зміну в структурі її самооцінки, нерідко спричиняють передчасну як фізичну, так і психічну інвалідизацію. У новій для пацієнта життєвій ситуації на основі сукупності відчуттів, уявлень та переживань, пов’язаних із фізичним станом, людина формує своє власне ставлення до нових обставин життя і до самої себе в цих обставинах, тобто внутрішню картину хвороби. При цьому мають важливе значення як об’єктивні умови життя хворого (соціальні умови, об’єктивна тяжкість захворювання, його об’єктивний прогноз, ступінь вітальної загрози тощо), суб’єктивний контекст (увесь комплекс преморбідних особливостей особистості), так і сукупність ситуаційних особливостей, куди належить вся ситуація лікування: тяжкість і тривалість лікувальних процедур, ступінь залежності хворого від медичної апаратури, зміст і стиль взаємин хворого з медичними працівниками, тривалість стаціонарного лікування.

Існує багато термінів, що визначають відображення хвороби в психіці людини: аллопластична картина хвороби, аутопластична картина хвороби, переживання хвороби, реакція адаптації, позиція до хвороби, ставлення до хвороби, соматонозогнозія тощо. Кожне поняття по-своєму розкриває суб’єктивний бік хвороби, як правило, фіксуючись на якому-небудь окремому аспекті. Розрізнюючись в деталях, ці поняття описували, як відзначав Р.О.Лурія «усе те, що зазнає й переживає хворий, усю масу його відчуттів, не тільки хворобливих, але його загальне самопочуття, самоспостереження, його уявлення про свою хворобу, її причини, усе те, що пов’язано з його приходом до лікаря, – весь той величезний внутрішній світ хворого, що складається з дуже складних сполучень сприйняття й відчуття, емоцій, афектів, конфліктів, психічних переживань і тривог» [130, 38].

У вітчизняному науковому вжитку поширений термін «ставлення до хвороби», який на думку Л.Л.Рохліна [187], включає:

а) гнозис хвороби, тобто пізнання її на основі сигналізації з внутрішнього середовища, відчуттів, представлень, знань і досвіду даної особистості;

б) загальні зрушення в психіці хворого;

в) ставлення особистості до захворювання, що переломлюється через специфіку цього захворювання, особливостями особистості хворої людини, особливостями її нервової системи, факторами зовнішнього середовища, що формують свідомість і поведінку захворілого.

Маючи всі характеристики, що притаманні психологічним відносинам, ставлення до хвороби містить у собі когнітивний, емоційний та поведінковий компоненти та проявляється у когнітивній, емоційній та поведінкових сферах функціонування особистості. Когнітивний компонент включає знання про хворобу, усвідомлення її, розуміння її ролі і впливу на життєве функціонування хворого, передбачуваний прогноз. Емоційний – відчуття й переживання хвороби та всієї ситуації, пов’язаної з нею. Поведінковий компонент включає реакції, що пов’язані з хворобою., які сприяють адаптації або дезадаптації до неї, та напрацювання певної стратегії поведінки у життєвих ситуаціях у зв’язку з хворобою – прийняття ролі хворого, активна боротьба з хворобою, ігнорування, песимістичні установки.

Існують, як вважають фахівці (Квасенко, Зубарев, Конечний, Боухал) [92], [101], три фактори, що впливають на формування ставлення до хвороби: преморбідні особистісні особливості хворого, природа самого захворювання, соціально-психологічний фактор – ставлення до цієї хвороби у мікросоціальному оточенні, яке значиме для хворого.

Як будь-яке ставлення, ставлення до хвороби є індивідуальним, вибірковим, свідомим (або здатним до усвідомлення), тобто відображає індивідуальний або особистісний рівень. Воно носить суб’єктивно-об’єктивний характер та визначається природою самого захворювання. Ставлення до хвороби опосередковується суспільним досвідом, відображає існуюче в суспільстві в цілому та в значимому для хворого мікросоціальному оточенні ставлення до даного захворювання, до ролі хворого, регламентовані в певній культурі норми поведінки хворого, соціальні та соціально-психологічні наслідки хвороби.

Р.Конечний та С.Боухал вважають, що ставлення до хвороби може мати такі види:

– нормальне – відповідає об’єктивному стану хворого, або тому, що йому було повідомлено про хворобу;

– зневажливе – ігнорування факту хвороби, хворий не звертається до лікаря, жене від себе думки про хворобу;

– нозофобне – людина занадто боїться своєї хвороби, має місце розуміння того, що побоювання перебільшені, але перебороти їх не може;

– іпохондричне – занурення, відхід у хворобу;

– нозофільне – хворий одержує задоволення від того, що хвороба звільняє його від обов’язків;

– утилітарне – одержання певної вигоди від хвороби, наприклад, моральної – співчуття, уваги, кращого обстеження; виходу з неприємної ситуації – звільнення від військової служби, ненависної роботи, або матеріальної – призначення пенсії, одержання вільного часу, який можна вигідно використати [101].

Отже, ставлення до захворювання є елементом системи відносин у цілому і тому не може розглядатися ізольовано, його необхідно розглядати у більш широкому контексті, враховуючи також ставлення до тих сфер функціонування особистості, на які може впливати як сам факт захворювання, так і ставлення до нього індивіда.

У вітчизняній літературі самим розповсюдженим є поняття «внутрішня картина хвороби». Внутрішня картина хвороби – це цілісний образ свого захворювання, що виникає у хворої людини. Поняття внутрішньої картини хвороби було введено у науковий вжиток Р.О.Лурією [130]. У порівнянні з цілим рядом подібних термінів поняття внутрішньої картини хвороби є найбільш загальним і інтегративним. Первісне уявлення про структуру внутрішньої картини хвороби було таким, що включає два рівня (сенситивний і інтелектуальний); надалі це уявлення було диференційовано і стало вважатися складним багаторівневим утворенням, яке включає щонайменше 4 рівні відображення хвороби в психіці хворого:

– сенситивний, чуттєвий рівень;

– емоційний рівень, пов’язаний з різними видами реакції на симптоми, хворобу в цілому та її наслідки;

– інтелектуальний (раціональний) рівень, що пов’язаний з уявленнями хворого про свою хворобу, роздумами про її причини та можливі наслідки;

– мотиваційний рівень, що пов’язаний з певним ставленням хворого до хвороби, до змін поведінки та образа життя, актуалізації діяльності, яка спрямована на видужання [156, 80].

Як патологічний процес, хвороба подвійно відбивається в побудові внутрішньої картини хвороби індивіду. По-перше, тілесні відчуття локального та загального характеру приводять до виникнення сенсорного рівня відображення картини захворювання. Ступінь участі біологічного радикала в становленні внутрішньої картини хвороби визначається складністю клінічних проявів. Безпосередньо впливаючи на головний мозок, соматогенні фактори викликають порушення в нервово-психічній сфері. По-друге, хвороба утворює специфічну життєву ситуацію, в яку потрапила хвора людина. Об’єктивна ситуація., що складається в житті індивіду внаслідок хвороби, включає в себе багато компонентів: процедури обстеження, спілкування з хворими, нові відносини з оточуючими та близькими. Усе це формує власне ставлення до хвороби й до себе. Саме переробка інформації про ситуацію надає внутрішній картині хвороби цілісний, структурований характер.

У психологічному плані внутрішня картина хвороби може розглядатися як елемент самосвідомості, сформований унаслідок самопізнання. Її можна розглядати як складний комплекс уявлень, переживань та ідей, своєрідно відбиваючих у психіці хворого патологічні зміни процесів життєдіяльності організму, а також умови існування особистості, що пов’язані з ними і які визначаються патологією. Велике значення мають при цьому соціальний статус особистості хворого, його роль у сімейних та службових відносинах, ступінь його працездатності, суспільне положення, ціннісні орієнтації, обмежена поведінка, яку спонукала хвороба, звуження інтерперсональних зв’язків, зниження життєвої перспективи, які можуть створювати додаткові, окрім самої хвороби, стресові ситуації, що накладають свій відбиток на структури психологічних перебудов особистості хворого. Внутрішня картина хвороби у даних випадках відіграє роль оптимізатора, який визначає поведінку, скеровану на подолання хвороби, в інших – формує песимістичні прогнози, які супроводжуються негативними емоціями. Наявність неадекватно сформованої внутрішньої картини хвороби може опосередковано негативно впливати на перебіг та результат захворювання, створювати серйозні труднощі у сімейних взаємовідносинах та соціальному житті, ставати гальмом для реалізації складних життєвих програм особистості, сприяти зміні самої особистості, розвитку внутрішніх конфліктів різного плану.

Задача вивчення суб’єктивної сторони захворювання була поставлена ще в минулому столітті. Роботи класиків клінічної медицини початку XX століття М.Я.Мудрова, Г.О.Захар’їна, П.Б.Ганнушкіна започаткували цілісний підхід у вивченні хворого, який означає досконале вивчення та правильне розуміння ролі особистості при виникненні захворювання, щоб досягти найбільшої ефективності при вивченні етіології та патогенезу хвороби, для організації процесу лікування та профілактики, а також для адекватної психологічної допомоги, адже хвороба залежить не тільки від зовнішніх, але багато в чому й від внутрішніх, суб’єктивних причин, від особистості хворого, від його емоційних переживань. На жаль, дотепер не досить з’ясована «вага» психологічного фактора, його функціональна міць, обсяг зрушень, які він може обумовлювати як у відношенні прямого, так і зворотного розвитку хвороби. Не виключено, що суттєвість саме психологічного фактора, ймовірно, є вирішальною у фазі початку хвороби та зменшується в міру поглиблення захворювання.

Разом із загальними закономірностями суб’єктивного відображення хвороби, необхідно враховувати механізми індивідуального сприйняття хвороби. Хворий оцінює своє захворювання не тільки в цілому, але й аналізує окремі його симптоми. Він має власний «діагноз» хвороби, свої судження про причини, виникнення, перебіг та лікування захворювання. Психологічна картина соматичного страждання, таким чином, відбивається у кожному конкретному випадку по-своєму, набуваючи відповідного індивідуального забарвлення. Вона зумовлена сукупністю як індивідуальних особливостей особистості, так і своєрідністю хвороби, а також ситуацією, в якій опиняється хворий.

Розуміння психологічної природи переживання психологічних станів соматичними хворими людьми пов’язане також з уточненням змісту самого поняття «хворий». при його визначенні, як вказує Н.Ф.Шевченко, необхідна єдність особистості хворого та його хвороби, тобто їхньої біопсихосоціальної сутності [239, 140]. Хворий – це одиничне, індивідуальне, специфічне; хвороба – загальне. Видатні медики минулого М.Я.Мудров, С.П.Боткін не протиставляли хворобу хворому, а навпаки – розглядали їх у єдності. Хворий – це людина, в якій об’єднані в складній єдності та взаємообумовлені її організм і особистість. Цей зв’язок полягає в тому, що особистість накладає відбиток на виникнення, перебіг та кінець захворювання. Інший бік цього зв’язку полягає у зміні особистості під впливом хвороби та лікування [92, 18]

Суттєвою ознакою поняття «хворий» є розуміння його як людини, яка страждає, яка усвідомлює себе хворою, відчуває хворобу тоді, коли вона досягає певних функціональних і анатомічних змін. Хворий – це особистість, що обтяжена турботою про здоров’я, із загостреним почуттям існування.

Хворий, звісною мірою, втрачає волю, у нього виникає відчуття залежності від хвороби. Тому А.М.Ізуткін обґрунтовано вважає, що у психічному стані соматично хворого розвивається дисгармонійні процеси, відбуваються порушення біосоціальної адаптації. хвора людина втрачає суттєво значимі індивідуальні та суспільні зв’язки, вольова регуляція стає обмеженою, певною мірою спотвореною, що переживається як стистнутість волі [87, 63]. Таким чином, під поняттям «хворий» ми будемо розуміти, слід за Н.Ф.Шевченко, людину, яка «страждає й має порушення фізичного, душевного та соціального благополуччя, а також розлад біосоціальної адаптації, відчуття залежності від хвороби, переживання стиснутої волі» [239, 140].

Слід відзначити, що особливості зовнішнього переживання хвороби залежать і від культурних нормативів соціального середовища. так, у жителів північного краю не прийнято демонструвати свої страждання, навіть якщо вони дійсно дуже серйозні. натомість у жителів півдня навіть незначна подряпина у дитини може стати приводом гучних емоційних переживань усіх старших членів родини.

Сприйняття хвороби певною мірою залежить і від віку людини. Так, переживання самого факту хвороби, погрози особистісному існуванню загалом рідко турбує дітей. Виключення складає, зокрема, лише патологія, пов’язана з виникненням косметичних дефектів. Ці випадки нерідко пов’язані з реакціями явно переоцінного типу, коли найменший дефект уявляється як найсерйозніша перешкода для успіху в житті (особливо для підлітків та юнаків, для яких характерна перебільшена увага до своєї зовнішності). У психологічній картині соматичного захворювання найбільш значимими виявляються етичні та естетичні компоненти, пов’язані не тільки з косметичними дефектами, але й з травмами, опіками, сексуальними порушеннями, дерматовенерологічними захворюваннями. Для осіб молодого віку відносно характерно загострення переживань не з приводу факту самої хвороби, а через ситуацію, що обумовлена захворюванням, його резонансом у колі близьких і знайомих. Характерним для молодої людини є адекватний тип реагування на серйозні соматичні захворювання або навіть недооцінка їх (тобто переоцінка своїх можливостей). Відсутність життєвого досвіду, надлишок енергії обумовлюють невіру в можливість захворювання, інвалідизації, з чим пов’язане зневажливе й безтурботне ставлення до свого здоров’я. Ще однією особливістю хворих людей молодого віку є те, що висока реактивність організму сприяє більш гострому перебігу захворювань з вираженою (а не змазаною) симптоматикою. Вони значно гостріше сприймають болючі відчуття і переносять їх гірше, сприймаючи їх як надмірну соціальну депривацію.

Зрілий вік (31-59), як відомо, характеризується максимумом активності, продуктивності й життєздатності. У першій половині зрілого віку ставлення до здоров’я й захворювання є найбільш адекватним. Реагування на хворобу характеризується відповідністю між характером подразника й адекватністю реакції. У другій половині цього вікового періоду на ґрунті біологічного зів’янення (клімакс) і соціальної перебудови (вихід на пенсію, «відділення» дорослих дітей) структура ставлень до захворювання може істотно змінюватися. Особливу значимість у такого роду хворих здобувають професійно трудовий та інтимний компоненти психологічної картини соматичної хвороби. Ставлення до хвороби формується в плані її переоцінки, лише в окремих випадках можуть спостерігатися патологічні реакції.

У передстаречому віці (60-74) відбувається зниження адаптаційних можливостей організму. У цих хворих нерідко виникають іпохондричні, фобічні та депресивні настрої. Вони починають усе більше уваги приділяти своїм відчуттям, надмірно виявляючи турботу про здоров’я. Кожне більш-менш подовжене в часі захворювання нерідко формує реакцію переоцінного характеру, що може йти у двох напрямках: перший пов’язаний з особистісними вітальними аспектами – страх за можливі наслідки, які викликало захворювання для існування організму, його біологічної повноцінності, аж до страху смерті; другий – переважно з міркуваннями над тим, до яких наслідків соціального характеру може привести хвороба. Це страх виявитися не при справах, бути нездатним до продовження своєї професійної діяльності, звільнення із служби і т.п. За даними дослідників приблизно лише в половини осіб літнього віку відзначається адекватним ставленням до соматичного захворювання, в однієї чверті - спостерігається переоцінка, а в іншої – переоцінка носить перекручений характер.

При аналізі внутрішньої картини хвороби у хворих старечого віку (75-89) варто виходити з їхньої психологічної структури особистості при фізіологічному старінні, яке характеризується падінням активності, зниженням емоційного резонансу, зростанням впертості й ригідності. Соматичні розлади, неприємні відчуття в тілі відволікають від зовнішнього світу, підсилюють інтравертованість. Тривоги, побоювання, страхи частково пояснюються реальними біологічними й соціальними причинами, однак, нерідко бувають перебільшені й неадекватні. Спостерігається підвищення чутливості, зниження реактивності й витривалості до різних стресогенних факторів. Навіть незначні, не патогенні фізичні й психічні подразники можуть привести в цьому віці до дезорганізації гомеостазу й захворювань. Старість специфічно забарвлює перебіг захворювань: менш гостро, зазвичай, виражена й симптоматика (температурні реакції, болі тощо) унаслідок зниженої реактивності. Ставлення хворих старечого віку до соматичних захворювань відрізняється їхньою недооцінкою, але можуть зустрічатися й патологічні форми переоцінки [94, 31-32].

Тип реагування людини на хворобу тісно пов’язаний з особистісним смислом захворювання. Описано кілька таких типів, що зустрічаються в клінічній практиці [94, 143]. Тип 1. Хворі позитивно ставляться до лікування, виконують усі рекомендації лікарів, адекватно оцінюють свій стан і прогноз на майбутнє.

Тип 2. Пацієнти схильні переоцінювати значимість свого захворювання. Для одних характерне почуття тривоги, вони часто впадають у паніку, активно займаються пошуками «кваліфікованих» лікарів і читанням медичної літератури. Для інших «норма» - знижений настрій, апатія, песимізм. Такі хворі стверджують, що лікування є безцільним, але вказівки лікарів виконують пунктуально.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   25


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал