Міністерство освіти І науки україни київський національний університет імені Тараса Шевченка



Сторінка14/25
Дата конвертації25.12.2016
Розмір5.22 Mb.
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   ...   25

4.3.2. Порівняльний аналіз особистісно-орієнтованих психотерапевтичних підходів

У другому розділі нашої праці ми намагалися показати своєрідність, властиву тією чи іншою мірою вітчизняній особистісно орієнтованій психотерапії (ООП) внаслідок історичних обставин. Наразі, після розгляду психологічної та психотерапевтичної проблематики в її сукупності, можна зробити наступний крок: здійснити порівняльний аналіз особистісно орієнтованих методів з метою вичленування, по можливості, того «золотого ядра», яке найбільшою мірою відповідало б завданням психологічного лікування пацієнтів з соматичними захворюваннями.

Основні психотерапевтичні підходи до реконструкції особистісного «Я» були розглянуті на прикладах «психотерапії самості» Х. Кохута (психоаналітичний напрямок), що центрується на клієнті психотерапії К. Роджерса (феноменологічний підхід), психосинтезу Р. Ассаджиолі (виник на перетині психоаналізу, екзистенціально-гуманістичного напрямку і східних духовних практик), особистісно орієнтованої (реконструктивної) психотерапії Б.Д. Карвасарського, Г.Л. Ісуріної, В.А. Ташликова (клінічний напрямок у вітчизняній психології). Окрема глава була присвячена проблемі реконструкції особистісного «Я» в клініці психічних, психосоматичних і соматичних захворювань. Здійснений аналіз, попри різноманітність теоретико-методологічних основ, практичного виконання і вживаної термінології, дає можливість порівняння названих підходів. Як критерії для порівняння нами обрано найбільш істотні положення та ідеї, що становлять основу кожного з підходів. Це такі критерії: концепція особистісного «Я», джерела і можливі причини порушень, цілі та завдання психотерапії, методи і прийоми роботи.

Наведені дані дають нам можливість судити про спільні для описаних напрямків положення, а також про характерні для кожного з них особливості. Порівняльний аналіз особистісно орієнтованих підходів у сучасній психотерапії психосоматичних розладів у цілому і соматогенії, зокрема, свідчить про те, що всі вони діляться на три великі групи залежно від їх теоретичного підґрунтя. Перша група підходів (психодинамічний підхід, психосинтез та інші неклінічні підходи) виходить з уявлень про «Я» як певну об’єктивно існуючу інстанцію в структурі особистості. Друга група підходів (когнітивно-поведінкові та власне клінічні) робить акцент на тому, що «Я» – лише функція, похідна від процесів соціальних інтеракцій і соматичного стану. Третя група підходів (екзистенціально-гуманістичні) приділяє пильну увагу процесам рефлексії і ціннісно-смислової організації особистості. Слід зазначити, що у власне медичній моделі психотерапії аналіз особистісного «Я» також враховує самосвідомість людини. Втім, здійснюючи психотерапевтичну роботу з хворими, психотерапевти все-таки виходять з концепції особистісного «Я», прийнятої в тій школі, до якої вони себе відносять.

Приміром, у психотерапії К. Роджерса і в ООП особистісне «Я» людини функціонує в зовнішньому світі – зокрема, в соціальному середовищі, що оточує індивіда. І, навпаки, в психодинамічних концепціях Х. Кохута і Р. Ассаджиолі «Я» є структурою інтрапсихічною, «замкненою у собі». Воно формується і трансформується під впливом зовнішнього світу, а також справляє вплив на поведінку і відносини людини з навколишньою дійсністю, але при цьому його функцією залишається інтеграція і синтез внутрішнього психічного життя індивіда. Відтак, джерелами порушень особистісного «Я» виступають події і впливи зовнішнього світу, що суб’єктивно переживаються людиною як травми, не завжди усвідомлювані. Більшістю з розглянутих нами концепцій визнається важлива роль ранньої дитячої взаємодії з батьками або іншими значущими дорослими. Винятком є медична модель, в якій причиною психологічних порушень виступає захворювання і реакції на нього людини. На противагу названим ідеям у психосинтезіджерелом психологічного дискомфорту є те, що особистість на шляху свого розвитку ще не досягла оптимального рівня функціонування та інтегрованості «Я», але суб’єктивне відчуття потреби в психологічному зростання у неї вже є, що і викликає переживання розколу в особистісному «Я».

Для всіх напрямків психотерапії спільним є висновок про те, що порушення в особистісному «Я» людини – чи то деформація компонентів структури «Я», недостатнє усвідомлення свого «Я» або неадекватність самосприймання – мають важливе значення при побудові людиною відносин з іншими людьми. Саме особливості особистісного «Я» людини визначають структуру її взаємодії з іншими.

У питанні цілей і завдань психотерапії при порушеннях у сфері особистісного «Я» всі підходи, за винятком психосинтезу, визнають провідний лікувальний ефект у разі особливого типу відносин, які складаються між психотерапевтом і пацієнтом. У межах цих відносин для пацієнта створюється ситуація, в якій він за підтримки терапевта (або групи) може скомпенсувати недоліки свого «Я». в контексті психоаналітичної терапії це формування стійкого ставлення до самого себе і здатності до підтримки власного «Я» функціональним способом. У терапії, центрованій на особистості, метою виступає зближення реального й ідеального «Я» клієнта і досягнення узгодженості Я-концепції завдяки безумовному позитивному ставленню психотерапевта і можливості перевірки клієнтом реальності: психотерапевт щиро реагує на всі прояви клієнта, тим самим даючи йому можливість отримання зворотного зв’язку. В особистісно орієнтованій психотерапії метою є відновлення порушених відносин особистості в когнітивній, емоційній і поведінкових сферах. Тут так само використовується зворотний зв’язок, що надається психотерапевтом або групою. В медичній моделі зусилля психотерапевта спрямовані передусім на формування у людини нового життєвого стереотипу, який буде більш адекватним тим умовам, в які ставить її хвороба. До завдань психотерапії тут відносяться: подолання внутрішньоособистіснихконфліктів, корекція наслідків впливу хвороби на психіку, корегування неефективних механізмів психологічного захисту, вибудовування адекватної поведінки, адаптація до хвороби, корекція внутрішньої картини хвороби, зміна (в ідеалі) патологічних преморбідних особистісних властивостей. Як бачимо, кожним із розглянутих напрямків реконструкція особистісного «Я» визнається можливою лише у разі активної участі психотерапевта. Винятком є психосинтез, відповідно до якого людина здатна досягти цілісності власного «Я» самостійно, хоча психотерапія значно прискорює й полегшує цей процес. Це відрізняє психосинтез від загальноприйнятих психотерапевтичних підходів.

Конкретні методи та прийоми роботи, які використовуються представниками вищеназваних напрямків, випливають з поставлених цілей. Та хоча цілі психотерапії багато в чому подібні у всіх підходах (це – інтеграція, об’єднання особистісного «Я» людини, досягнення внутрішньої узгодженості та гармонійності), способи їх досягнення відрізняються. В психотерапії «самості» і психосинтезу методи роботи відповідають стадіям процесу психотерапії і мають певну послідовність. Серед цих методів такі: прояв психотерапевтом емпатії, яка створює умови для формування нарцисичного перенесення, розвиток і «дозрівання» перенесення, трансформація його в невроз і, зрештою, робота з останнім. Важливо зазначити, що в психотерапії «Самості» нарцисичне перенесення не підлягає інтерпретації на відміну від класичного психоаналізу. В психосинтезі головним методом роботи є аналіз неусвідомлюваного змісту психіки, що зближує його з психоаналізом, робота з самоідентифікацією пацієнта і розвиток важливих сторін особистості. В психотерапії, запропонованій К. Роджерсом, – на відміну від інших підходів – відсутні будь-які техніки роботи з клієнтом. Завдання психотерапевта – створити умови для максимального прояву самостійності клієнта, а також для стимулювання його самоактуалізації. Тим часом ООП і психотерапія в рамках лікування психічних і соматичних захворювань є відкритими для інтеграції різних методів роботи, якщо вони слугують досягненню бажаної мети.

Отже, можна констатувати: сьогодні в усіх розглянутих напрямках психотерапії – незалежно від методів і прийомів, принципів і алгоритмів – реалізується, по суті, симптоматична ідея – полегшити страждання пацієнта. Нам зрозумілі вихідні посилки і характер інтенцій подібної психотерапії. Аналіз категоріального апарату і реконструктивних можливостей сучасних зарубіжних психотерапевтичних концепцій свідчить про те, що в них переважають філософсько-ідеологічні переваги й очевидна неувага до експериментальних досліджень. А спроби представників гуманістично-екзистенціальної психотерапії уникати поняття і навіть терміна «діагноз» фактично обмежують об’єктивні і справді ефективні можливості сучасної наукоємної психотерапії, що увібрала в себе досвід і досягнення з різних галузей людського життя і сфер діяльності. Насправді, зарубіжні підходи – можливо, за винятком когнітивно-поведінкового – лише експлуатують феномен «плацебо». При цьому на догоду комерціалізації замовчується той факт, що, скажімо, жодне з припущень З. Фрейда з етіології психічних захворювань не підтвердилося. З другого боку, головна увага психотерапевтів зосереджена на пацієнтах, чий емоційний стан викликається саме психічними або невротичними розладами та захворюваннями, в той час як пацієнти із соматичними хворобами лишаються, крім термінально хворих, наодинці з психологічним компонентом свого страждання.

Огляд основних течій сучасної вітчизняної психотерапії (санкт-петербурзької, московської й української шкіл) показав, що наприкінці ХХ – на початку ХХІ століть і, зокрема, останніми роками плідно розвиваються досить продуктивні концепції і психотехніки реконструктивної психотерапії, що ґрунтуються на загальних досягненнях радянської психології і медицини. При цьому російські й українські вчені велику увагу приділяють роботі саме з соматичними хворими, котрі спочатку стикаються з психогенно індукованими негативними емоційними станами, а пізніше, в процесі хроніфікації хвороби, страждають від особистісних розладів непсихотичного генезису – зокрема, іпохондричних. Умови формування соматогенно спровокованих особистісних розладів при серцево-судинних, шлунково-кишкових, шкіряних захворюваннях, не кажучи вже про переживання, викликані тяжкими наслідками хірургічних втручань – ось сучасна перспектива актуальних медико-психологічних досліджень.

На сьогодні в загальних рисах можна виокремити такі вітчизняні концепції реконструктивної психотерапії: особистісно орієнтовану психотерапію Б.Д. Карвасарського й ін. (Санкт-Петербург); інтенсивно-експресивну (ІНТЕКС) психотерапію Ю.С. Шевченка й ін. (Москва); психотерапію творчим самовираженням М.Є. Бурно і сенсорно-когнітивну психотерапію А.Ф. Єрмошина (Москва), а також узагальнюючи підходи до психотерапії в соматичній медицині Б.В. Михайлова й ін. (Харків) і С.Д. Максименка; Н.Ф. Шевченко (Київ).

Принагідно зазначимо, що проведені нами емпіричні дослідження з пацієнтами, котрі страждають такими соматичними захворюваннями, як серцева недостатність і хронічний холецистит, показали: їм властивий широкий спектр психологічних страждань, повязаних з фіксацією на діяльності внутрішніх органів, іпохондричними та тривожними переживаннями; дисбаланс емоційної та когнітивної сфер; деструктурованою внутрішньою картиною хвороби; загальним стресом та ін. Емоції страху та тривоги взагалі притаманні від 75% до 81% пацієнтів зі вказаними захворюваннями. Підвищена суб’єктивна значущість емоційних станів, здатна викликати й особистісний розлад, створює справді складну – і психологічно, і соціально – життєву ситуацію, що особливо небезпечно для хворих з серцевою недостатністю, оскільки може бути загрозою для життя. До завдань психотерапії тут відносяться: подолання внутрішньоособистісних конфліктів, корекція наслідків впливу хвороби на психіку, коригування неефективних механізмів психологічного захисту, вибудовування адекватної поведінки, адаптація до хвороби, корекція внутрішньої картини хвороби. Зміна (по можливості) преморбідних особистісних властивостей. В цілому ж головне завдання ООП – відновлення особистісного «Я» пацієнта, особливо в тих випадках, коли хроніфікація захворювання призвела до особистісного розладу.

Порівняльний аналіз реконструктивних психотерапевтичних підходів у першому наближенні дає змогу сформулювати таке положення: серед всього різноманіття теоретико-методологічних основ та філософських джерел, використовуваного категоріального апарату та термінології і власне психотерапевтичних практик можна виокремити базові джерела (психодинамічний, когнітивно-поведінковий і екзистенціально-гуманістичний напрямки) і їхні розгалуження та похідні (деривати). Останні, на нашу думку, заслуговують на спеціальну дослідницьку увагу, повязану з вивченням самих можливостей психотерапії.

Однак головний наш висновок полягає в тому, що на сьогодні у нас немає підстав не тільки твердити, а й просто говорити про дійсну зрілість й ефективність не симптоматичної, а патогенетичної психотерапії. На нашу думку, ключем до вирішення проблеми вивчення можливостей саме патогенетичної (каузальної) ООП є дослідницька робота в галузі психології і психотерапії різних нозологічних груп пацієнтів, що ми в міру своїх сил намагаємося здійснити.


Висновки до четвертого розділу
В клінічній картині психогеній простежується чіткий зв’язок між особливостями характеру і способом реагування при діянні психотравми: інтенсивність і гострота емоційного та особистісного реагування залежать від природжено-конституціональних і характерологічних особливостей індивіда. Діяння психотравмуючих подій провокує виникнення декомпенсацій, що закріплюють невротичну поведінку і загострюють патологічні риси. Реакція на психотравмуючу подію може виражатися в домінуванні вегетативних і соматичних симптомів, при відході на другий план власне психопатологічних. Соматогеній в цій проблематиці і досі не знайшли достатнього відображення.

Психологічна специфіка непсихотичних розладів виражається: по-перше, в надмірно інтенсивному, неадекватному, невідповідномусилі стимуляції емоційному реагуванні, що провокує виникнення поведінкових порушень, супроводжуваних невротичними та психопатичними симптомами. По-друге, в когнітивних порушеннях, що не досягають рівня патології, але справляють істотний вплив на поведінку, адаптивні можливості особистості і характер взаємодії з оточуючими. По-третє, порушенні системи ставлень особистості: до самої себе, до інших людей та світу в цілому.



Метою психотерапевтичного впливу в клініці непсихотичних розладів є досягнення саногенного ефекту шляхом активації основних механізмів особистісної трансформації пацієнта, яка відбувається завдяки специфічним психотерапевтичним впливам та інтервенціям. Механізми лікувальних впливів психотерапії виступають тими внутрішніми умовами психотерапевтичної ситуації, які забезпечують факторизацію всіх саногенних впливів у процесі психотерапії й слугують пояснювальними моделями ефективності психотерапевтичного діяння.

Перспективи розвитку психотерапії полягають у пошуку спільних механізмів лікувальних впливів для всіх психотерапевтичних шкіл і напрямків – незалежно від їх теоретичної спрямованості у сприйманні базових принципів психотерапевтичного процесу. Моделі спільних, універсальних психотерапевтичних механізмів запропоновані багатьма зарубіжними і вітчизняними авторами, де як базові механізми лікувальних впливів і специфічних інтервенцій виокремлюються такі: конфронтація, розуміння, інсайт, інтерпретація, надання інформації, коригувальне емоційне переживання, катарсис, акцептація (прийняття, емпатія, позитивне ставлення), научіння, набуття навичок долаючої поведінки, активація ресурсів, саморозкриття і самодослідження. Ці базові механізми охоплюють всі три площини особистісної трансформації пацієнта – когнітивну, емоційну та поведінкову. Підкреслюється, що в залежності від того, якою стороною проблеми, чи на якому рівні виявляється проблематика у вказаних аспектах, це й визначає конкретні завдання для психологічної та психокорекційної роботи. Адже у спрямованості психологічної роботи на вказані аспекти суб’єктності і розкриваються перспективи роботи над саморозуміням, самоусвідомленням, самоприйняттям. Тут можуть ставитися задачі особистісного розвитку, задачі нарощування рівня осмисленості власного життя, забезпечення психологічних умов для цілепокладання, з’ясування трансцендентних координат орієнтації особистості в світі і аж до проектування бажаного майбутнього тощо. Вибудовуючи діалог з конкретною людиною, маючи на перспективі її смислогенез, психолог тим самим опредмечує, матеріалізує її віртуальні фантазії у конкретні плани й програми життя, привчає її до психологічного аналізу соціальних, економічних, смислових та особистісних наслідків підсумків конкретних рішень і їх реалізацій. В процесі такої роботи психолог підшукує ідеальні зразки постатей з культури людства, що можуть служити своєрідними маяками (орієнтирами) і водночас опорою (підтримкою) на складному шляху до себе, до того себе, якою і повинна стати власне ця людина, жива й неповторна, у випробуваннях власної долі і життя. Слід підкреслити, що саме образ ідеальної фігури, так би мовити ідеальна референтна постать, ідентифікація з якою виступає проміжним, але важливим моментом життєствердження особистості, становить окрему дослідницьку проблему в сучасній психології життєвих криз та розробці стратегій їх подолання. Саме тут, у розкритті механізмів вільного внутрішнього діалогу особистісного «Я» з різними іпостасями себе, у розкритті власного потенціалу суб’єктності і криється неабиякий потенціал психологічної науки у її прикладному застосуванні задля здійснення місії подолання проблем життєвої кризи особистості. Крім того, окреслено можливості особистісно орієнтованої психотерапії та інших вітчизняних напрямків реконструктивної психотерапії – стосовно лікування соматичних захворювань (соматогеній). Завданнями психотерапії пацієнтів з соматичними захворюваннями є корекція неефективних механізмів психологічного захисту, коригування внутрішньої картини хвороби і адаптація до захворювання, корекція наслідків впливу хвороби на психіку, а також формування адаптивних способів поведінки. Головна ж мета психотерапевтичної допомоги при соматогеніях полягає у відновленні особистісного «Я» пацієнта.
Результати дослідження, викладені у четвертому розділі, відображені в наступних публікаціях автора

  1. Максименко К.С. Личностно-ориентированная терапия эмоциональных расстройств при соматогениях / К.С. Максименко. – К. : Издательский Дом “Слово”, 2015 – 352 с.

  2. Максименко К.С. Методология и психотехника личностного “Я” в клинике заболеваний различного спектра реконструкции [Электронный ресурс] / К.С. Максименко // Психология и право. Московский городской психолого-педагогический университет, портал психологических изданий Psyjournals.ru. – 2014. – №2. – Режим доступа : http://psyjournals.ru/psyandlaw/2014/n2/69868.shtml

  3. Максименко К.С. Проблема каузации в понимании психологических детерминант психических нарушений, связанных с болезненным состоянием организма / К.С. Максименко // Проблеми сучасної психології : зб. наук. праць Кам’янець-Подільського нац. ун-ту ім. Івана Огієнка, Ін-ту психології імені Г.С. Костюка НАПН України / за ред. С.Д. Максименка, Л.А. Онуфрієвої.Кам’янець-Подільський : Аксіома, 2014. – Вип. 23. – С. 389–404.

  1. Максименко К.С. Реконструктивная психотерапия в клинической психологии / К.С. Максименко // Проблеми сучасної психології : зб. наук. праць КПНУ ім. Івана Огієнка, Ін-ту психології імені Г.С. Костюка НАПН України. Кам’янець-Подільський : Аксіома, 2013. – Вип. 21. – С. 369–385.

  2. Максименко К.С. Роль личностных особенностей в переживании психической травмы / К.С. Максименко // Актуальні проблеми психології особистості та міжособистісних взаємин : матеріали V міжнародної науково-практичної конференції (21-22 травня 2013 р.) / за ред. С.Д. Максименка, Л.А. Онуфрієвої. – Кам’янець-Подільський : Медобори-2006, 2013. – С. 179–183.



РОЗДІЛ 5

ЕКСПЕРИМЕНТАЛЬНЕ ДОСЛІДЖЕННЯ МОЖЛИВОСТЕЙ ОСОБИСТІСНО ОРІЄНТОВАНОЇ ПСИХОТЕРАПІЇ ПСИХОЕМОЦІЙНИХ РОЗЛАДІВ У ПАЦІЄНТІВ З ГАСТРОЕНТЕРОЛОГІЧНИМИ ЗАХВОРЮВАННЯМИ
Поставивши за головну мету нашого експериментального дослідження вивчення можливостей побудови патогенетичної психотерапії, а не просто психотерапії симптоматичної, ми виходили з гіпотези про те, що соматичне захворювання сприяє маніфестуванню певних психічних станів, а й здатне викликати прояв особистісних розладів. Відтак, для вивчення можливостей реалізації саме патогенетичної психотерапії ми вирішили додатково дослідити психологічні прояви, властиві соматичним захворюванням у цілому.
5.1. Пресупозиції із співвідносин: особистість пацієнта – особистість психотерапевта, діагноз – форма психотерапії
Як випливає з матеріалів нашого дослідження, сучасна психотерапія в тому широкому розумінні, в якому ця галузь медичної психології тлумачиться на сьогодні, є, що вже підкреслювалося, по суті симптоматичною. Винятком можна було б вважати, певно, класичний психоаналіз в його устремліннях і концепцію В.М. М’ясищева, побудовану на ґрунті його концепції неврозів і «психології відносин». Однак, проблема полягає в тому, що лікувальний ефект психоаналізу прямує до нуля, а концепція В.М. М’ясищева передбачає роботу в галузі традиційної проблематики психотерапії і до того ж містить багато алюзій, що відносяться до теорії А. Адлера.

Складнощі розробки проблем патогенетичної психотерапії легко можна вивести з лікувальних проблем – на відміну від навчально-дослідницьких сподівань психоаналізу. Так само легко вибудувати гарну теоретичну концепцію, в той час як насправді неможливо вилікувати захворювання, причини виникнення якого не тільки не розглядаються теоретиками психотерапії, а й взагалі лежать поза сферою впливу цього спеціаліста.

Стосовно соматичних захворювань справа ускладняється ще й тим, що і досі не з’ясовано власне патогенні механізми конкретної хвороби. Класичний приклад – виразкова хвороба шлунку. Сам факт вручення Нобелівської премії за відкриття бактерії, яка провокує появу цього захворювання, зовсім не відміняє того ефекту, що у людей інакшого психологічного складу та сама Helicobacter Pylori є компонентом умовно патогенної флори і ніколи не призводить до виникнення виразкової хвороби.

Ще більш яскравий приклад – так званий «синдром психоемоційного вигорання», за якого неможливо чітко визначити те, з чим фактично стикаєшся: з проявами неврастенії або з порушеннями імунно-біологічного гомеостазу, коли знижується природна резистентність організму до інфекцій, в тому числі до умовно-патогенних. А з точки зору здорового глузду, коли практично неможливо серед численних патогенних факторів встановити той або ті, що провокують ці стани, беруться до уваги ті, що упадають у вічі: інтенсивні навантаження, стресові ситуації, неправильний спосіб життя і т.п. Інакшу кажучи, виходять з умов, тоді як власне патогенні механізми конкретного захворювання лишаються не з’ясованими.

Зберігаючи в пам’яті всю надзвичайну складність аналізованої феноменології, ще раз спробуємо увійти в суть психологічного аналізу спочатку саме особистісних, а потім змістовно-формативних співвідношень у процесах ООП.

Відтак, психотерапевтичні відносини розвиваються передусім у діаді «пацієнт – психотерапевт». Як ми розуміємо, конгруентні відносини, певно, більшою мірою послужать позитивному результату психотерапевтичного процесу. Та сам характер взаємодії психотерапевта і пацієнта вельми специфічні. З одного боку, навряд чи існує ще щось подібне у розумінні щирості та відкритості, коли стражденний ділиться своїми думками, почуттями, душевним болем, але водночас з боку психотерапевта це лише професійні відносини, робота. І якщо про різні форми сприймання фігури психотерапевта добре відомо, то важливо зазначити, що існують також хибні уявлення стосовно сприймання фігури пацієнта [384]. Про хибні погляди щодо всемогутності психотерапевтів і неспроможності пацієнтів добре писав А. Лазарус. За його словами, клієнти психотерапевтів, як правило, вважаються піддатливими, слабкими, інфантивними, трактуються як жертва, що опинилась в руках могутнього володаря. І тут-таки, аби розвіяти цей міф, вчений підкреслює, що хоча й існують клієнти з тенденцією до залежності, надмірної навіюваності, безпорадності, слабкості, є й такі, котрим притаманно бачити самих себе набагато сильнішими від психотерапевта і, нерідко, такими вони і є насправді. У підсумку автор резюмує, що не можна вважати всіх клієнтів безпорадними і вразливими, як і не можна розглядати всіх психотерапевтів як всесильних [338; 384].

Важливо зазначити, що вищеперелічені стереотипи і хибні погляди більшою мірою характерні для нашого суспільства (в Україні, Росії), ніж для західного світу. Пояснюється це тим, що в країнах західного світу звернення до психологів і психотерапевтів є більш поширеним явищем і, відповідно, обізнаність мас набагато вища. В нашій країні багато людей потребували і потребують психотерапевтичної допомоги, але стійкі стереотипи не дають їм змоги звертатися до цих спеціалістів.

Як зазначають дослідники-психологи, ці міфи не варто ігнорувати, з ними треба працювати. І лише за умови, що пацієнт сприйматиме професію психотерапевта правильно, без будь-яких спотворень, можна сподіватися на його своєчасне звернення до психотерапевта й успішний результат терапевтичного процесу.

Таким чином, вищевикладене слугує наочною ілюстрацією того, як неправильне уявлення про професію психолога (психотерапевта) і специфіку його діяльності може сформувати світогляд і стати поштовхом для прийняття рішення звернутися/не звернутися до послуг цих спеціалістів, тим самим відігравши надзвичайно важливу роль у психічному благополуччі людини.

Наразі варто перейти безпосередньо до особистісних характеристик психотерапевта. Передусім слід врахувати, що фундаментальна професійна підготовка і незліченна кількість дипломів не є гарантією того, що клієнт лишиться задоволений. Будь-які раціональні критерії – такі, як досвід роботи, авторські статті і монографії, наукові ступені й подібні знаки статусу – мають дуже велике значення, але не відображають індивідуальність психотерапевта і те, наскільки він підходить конкретному клієнту з властивою йому індивідуальністю.

В контексті цього більшість сучасних дослідників вважають не без підстав, що оптимальна терапевтична підготовка передбачає наявність у терапевта досвіду проходження пацієнтського шляху. Пояснюється це тим, що такий досвід допомагає ґрунтовно зрозуміти суть страждань і правильно поставитися до переживань пацієнта, а також всебічно прилучитися до таємниць використання методу.

Сучасний російський практикуючий психолог А. Сафронов, приводячи як приклад досвід найвідоміших психотерапевтів минулого століття – таких, як З. Фрейд і Ф. Перлз, особливо загострює увагу на цьому аспекті. За його словами, саме досвід терапевта стосовно своїх особистих проблем, до того вирішених саме завдяки психотерапевтичним засобам, є джерелом того, що він буде в змозі надавати відповідну допомогу пацієнтам. З цього випливає, що повноцінний спеціаліст не повинен мати неопрацьованих особистісних проблем. У зв’язку з цим, автор зазначає, що «лікар може бути хворим, а психолог не може бути психологом з 8 до 11 або з 9 до 17. Психолог – це спосіб життя» [219].

Відомий російський автор М. Литвак підкреслює, що талановитий психотерапевт – така сама цінність і рідкість, як по-справжньому талановитий художник або поет, як обдарований вчений-дослідник або видатний організатор. Наводячи як приклад такі знамениті постаті, як К. Юнг, В. Сатір, Е. Берн, К. Хорні, Ф. Перлз, А. Лоуен й інші, автор зазначає, що вони, безперечно, володіють справді даром Божим, тією особливою властивістю натури, яка дає їм можливість справляти цілющий вплив уже самою своєю присутністю. За його словами, методики і техніки, застосовувані психотерапевтами, без сумніву, відіграють важливу роль, але не є головним. А головним, визначальним, згідно з позицією автора, є «магія особистості» психотерапевта.

«…Психотерапевти такого рівня можуть змінювати, вдосконалювати, спрощувати свої методи роботи, запозичувати чужі прийоми, розвиватися і змінюватися, але їх благотворний вплив на чужу свідомість незмінно лишається потужним. Такий вплив не може бути імпровізований будь-якою іншою людиною, не може бути скопійований і механічно запозичений. Як будь-який талант він невід’ємний від конкретної індивідуальності, належить їй як атрибут» [131, с. 119].

Цю саму тему продовжує і вищезгаданий А. Сафронов у своїй статті «Психотерапія й особистість психотерапевта». Ґрунтуючись на власному досвіді, а також досвіді колег, автор стверджує, що ефективність роботи психолога з клієнтом дуже мало залежить від обрання тієї чи іншої методики. Тобто спеціаліст може працювати в межах різних шкіл, різних парадигм – чи то психоаналіз, гештальт, психодрама і т.п., але ефективність, принаймні усвідомлювана, залежить переважно від особистості самого психотерапевта. Тут автор говорить про специфічну терапевтичну харизматичність. За його словами, ця сама особистість і є інструментом, за допомогою якого здійснюється вплив на особистість пацієнта [219].

Вельми цікавою є ідея московського психолога Наталії Холіної, котра бачить психотерапевта як спеціаліста, що поєднав у собі ролі лікаря, художника, філософа, священика, вчителя і попутника. За її словами, психотерапевт лише в цій своїй повноті може зробити свій неоціненний внесок у те, щоб робота виявилася успішною. Спираючись на деякий нагромаджений досвід, у тому числі науковий, психотерапевт як лікар зможе тверезо оцінити стан свого пацієнта з медичної точки зору, проаналізувати зібрану інформацію про пацієнта і діагностувати його проблему. Як священик він допоможе знайти ту віру, те духовне опертя, яке підтримає клієнта на шляху самозміни та зміни свого ставлення до навколишнього світу. Та аби ця самозміна відбувалася, пацієнту доведеться пройти нелегкий шлях самопізнання, в чому йому і допоможе філософ. Учитель же, використовуючи метод научіння, підкаже, як зі всім тим, з чим зустрінеться пацієнт у ході самопізнання, жити далі і робити своє життя більш осмисленим і наповненим. Завданням художника є відчути, інтерпретувати й відобразити самому пацієнту щось таке, чого він сам про себе не знає (так би мовити, відтворити картину його внутрішнього світу).

Спільно з переліченим автор відмічає, що для пацієнта украй важливо, щоб психотерапевт просто був з ним, супроводжував його та підтримував на нелегкому шляху консультування. В цьому і полягає роль психотерапевта як надійного попутника, який супроводжує, підтримує або просто йде поряд.

Відтак, кожна з перелічених іпостасей створює цілісний образ особистості психотерапевта [268].

Наразі звернемося до аналізу особистості не як об’єкта, а як суб’єкта психотерапевтичного процесу. Адже перед початком роботи психотерапевту потрібно в першу чергу оцінити особистість пацієнта.

Ряд дослідників підкреслює, що на початку роботи мають бути наявні особиста симпатія, професійний інтерес, а також відчуття, що психотерапевт як професіонал може допомогти хворому. Якщо хоча б один з цих факторів відсутній, то буде доцільніше передати пацієнта іншому спеціалісту. Вищезгаданий М. Литвак підкреслює, що відносини психотерапевта і пацієнта часом бувають досить тривалими, а не обмежуються однією або кількома зустрічами. І як будь-які людські відносини, вони розвиваються, змінюються, наштовхуються на підводні камені та рифи. Від звичайних «стихійних» відносин вони відрізняються лише тим, що один з учасників виступає з позиції професіонала – спеціаліста в галузі психотерапії [131].

Особистість пацієнта та його манера взаємодії з психотерапевтом являють собою важливий предмет оцінки під час першої бесіди і мають істотне значення. Наприклад, тямущий пацієнт або млявий, енергійний або флегматичний, вимогливий або невибагливий – всі ці особливості необхідно оцінити і врахувати вже у процесі першої консультативної зустрічі. Важлива також здатність пацієнта виражати свої почуття й обговорювати питання особистого характеру.

Існує думка, що у психотерапевтів так само є свої смаки стосовно пацієнтів. У дослідженні, описаному на одному з психологічних Інтернет-порталів, з участю 13 психотерапевтів було встановлено, що на підставі рейтингових оцінок можна дійти висновку про те, що більшість психотерапевтів віддають перевагу пацієнтам з високим рівнем інтелекту, тривожних, молодих, мотивованих до психотерапії, більш чи менш усвідомлюючих джерела своїх труднощів [Оцінка пацієнта – http://psymeds.ru/texts/ocenka-pacienta.html]. Цьому є пояснення. З такими пацієнтами приємно працювати, а результати роботи, як правило, позитивні. На жаль, не всі люди, котрі мають проблеми і звертаються за допомогою, мають усі перелічені вище властивості. І пацієнти з меншою кількістю достоїнств так само потребують допомоги.

Розглянемо викладені міркування по черзі. Попри те, що психотерапевти зазвичай віддають перевагу пацієнтам з високим рівнем інтелекту, в літературі не вказується якесь порогове значення IQ. Крім того, не всі люди з IQ, що перевищує 135 пунктів, є бажаними пацієнтами або досягають найкращих результатів. Важливими є й інші особистісні якості. У зв’язку з цим, нерідко згадується мотивація. Позитивно оцінюється готовність і здатність клієнта до співпраці з психотерапевтом. Опір, ригідність, ворожість, навпаки, оцінюються негативно і можуть створити певні труднощі у формуванні психотерапевтичних відносин [див.: там само]. Украй пасивні та залежні пацієнти так само ускладнюють психотерапію, але інакше.

Актори виокремлюють три характеристики пацієнта, які потрібно враховувати й оцінювати.

Перша характеристика – це клінічний діагноз і ступінь вираженості психопатології – особливо у зв’язку з можливістю надання допомоги шляхом психотерапії. Бо далеко не кожний випадок звернення до психотерапевта перебуває в компетенції останнього. Іноді потрібна допомога інших спеціалістів, приміром, психіатра або нарколога.

Друга – це особистісні властивості клієнта і його стиль взаємин з іншими людьми.

Третя характеристика, яка може частково збігатися з однією або обома попередніми характеристиками стосується, по суті, особистого враження психотерапевта від пацієнта. Вельми важливо, щоб психотерапевт усвідомлював ті почуття, які він переживає щодо пацієнта, і намагався їх максимально об’єктивно оцінити на початковому етапі психотерапії. Якщо психотерапевта гризуть сумніви особистого характеру – прийняти чи не прийняти пацієнта, – певно, краще направити останнього до іншого спеціаліста або провести додаткову бесіду для ухвалення остаточного рішення. Важливо зазначити, що для різних пацієнтів потрібні різні методи, прийоми і види психотерапії. Скажімо, впевнені в собі, амбіціозні люди вимагають до себе одного підходу і психотерапевтичних методик, а хворі і пригнічені – зовсім іншого. Залежно від того, екстраверт чи інтроверт конкретна людина, чоловік чи жінка, дитина, підліток чи дорослий – всі ці істотно різні індивіди вимагають від психотерапевта підлаштовування під їх унікальну сутність, пошуку особистих підходів та засобів впливу [300].

В той же час, якщо психотерапевт стикається з граничними станами або симптомами органічних порушень, він не повинен братися за лікування, а зобов’язаний передати свого пацієнта відповідному спеціалісту, котрий має право ставити в цій ситуації діагноз і надавати потрібну допомогу вже засобами психіатрії [131].

Сучасні західні дослідники дедалі частіше підкреслюють, що, крім врахування особистісних особливостей, доцільним у цьому питанні є ще й урахування демографічних змінних, таких як етнічна належність, стать, рідна мова і т.п. [300].

Згідно з думкою вчених, збігання таких характеристик забезпечує більшу результативність і успішну терапію. До того, на думку американських авторів, схожість психотерапевта і клієнта в ціннісних орієнтаціях, переконаннях і копінг-стратегіях є так само немаловажним аспектом позитивного результату консультативного процесу.

Отже, можна припустити, що чим сильніша схожість між клієнтом і терапевтом, тим ймовірнішим є позитивний результат консультування.

У зв’язку з цим, існує й інакша думка. Численні емпіричні дослідження показали, що відмінності в міжособистісних характеристиках не менш позитивно можуть впливати на результативність психотерапевтичної роботи. Вже згадувані американські дослідники А. Bernier і M. Dozier у своїй статті “The Client – Counselor Match And The Corrective Emotional Experience” зазначили, посилаючись на результати дослідження колег: схожість клієнта і психотерапевта у плані цінностей, пов’язаних з релігією і філософською системою, сприяє позитивному результату, але й несхожість часто відіграє позитивну роль. Свідченням цьому є конструктивний вплив несхожості між психотерапевтом і пацієнтом у плані стилів міжособистісної взаємодії. Так, психотерапевти, котрі віддають перевагу автономії, були б більш ефективними в роботі з пацієнтами з тенденцією до залежності. Тим часом, психотерапевти, орієнтовані на більш тісний взаємозв’язок, працювали краще з клієнтами, котрі цінують особисту автономію [300].

Посилаючись на теорію прихильності Дж. Боулбі та теорію міжособистісної взаємодії А. Кіслер, Т. Лірі і Г. Саллівана, автори статті твердять, що у разі різнорідних або контрастуючих стилів взаємодії в діаді «психотерапевт – клієнт» психотерапевтичний процес увінчується оптимальними результатами. Таким чином, психотерапевт ніби попереджує, не дає розвиватися неадекватній характеристиці клієнта. В протилежному ж випадку психотерапевт просто зміцнює його неадаптивну модель поведінки.

Переходячи до питань, присвячених співвідношенню специфіки діагнозу, змісту і форм психотерапевтичної інтервенції, передусім зазначимо, що йтиметься в цьому контексті тільки про психологічний діагноз, який аж ніяк не пов’язаний з психоневрологічними порушеннями або порушеннями функцій мозкової діяльності, що їх психіатрія розглядає вже через призму медицини. Відтак, аналізуватимуться лише ті випадки, в яких правильно було б звертатися до психотерапевта.

Загальновідомо, що науковим підґрунтям психотерапії виступають психологічні теорії та концепції. Попри все різноманіття психотерапевтичних підходів існує три основних напрямки в психотерапії, які відповідають трьом основним напрямкам психології. Кожний з цих напрямків характеризується своїм підходом до розуміння особистості, її порушень і власною системою психотерапевтичних впливів.

Так, у межах психодинамічного підходу як головна детермінанта особистісного розвитку і поведінки людини розглядаються несвідомі психічні процеси, а особистісні розлади розуміються як наслідки конфлікту між несвідомим і свідомістю.

Представники поведінкового напрямку фокусують увагу на поведінці. Здорова особистість характеризується адаптивною поведінкою, а невроз або особистісні розлади розглядаються як результат неадаптивної поведінки, що сформувалися внаслідок неправильного научіння. З цього випливає, що метою психологічного втручання є научіння або переучування, тобто заміна неадаптивних форм поведінки на адаптивні.

Екзистенціально-гуманістичний напрямок в якості головної людської потреби розглядає потребу в самоактуалізації. Невроз, таким чином, є наслідком неможливості самоактуалізації, блокування цієї потреби, що пов’язане з недостатнім саморозумінням і прийняттям самої себе, недостатньою цілісністю й адекватністю «Я-концепції». В цьому випадку мета психологічного втручання – створення умов, в яких людина зможе пережити новий емоційний досвід, що сприяє прийняттю самої себе й особистісній інтеграції, яка забезпечує самоактуалізацію.

Питання про те, наскільки ефективний той чи інший метод або психотерапевтичний підхід, не передбачає конкретної та однозначної відповіді, бо кожний з них може бути оптимальним за умови правильного й доречного його використання.

В наш час численні автори підкреслюють необхідність теоретичного обґрунтування сучасних методів психотерапевтичної інтервенції, тобто можливості їх пояснення з точки зору теорії наукової психології.

Це зумовлене поширенням у практиці різних методів психотерапевтичного втручання, які, проте, не завжди мають відповідну теоретичну базу. Автори відомої книжки «Клінічна психологія» М. Перре і У. Бауманн роблять акцент на гострій необхідності навчитися відрізняти і розмежовувати методи клініко-психологічних (або психотерапевтичних) інтервенцій та інші, існуючі в наш час, впливи, які або ґрунтуються на буденній психології, або не мають у своїй основі ніяких теорій, не піддаються емпіричній перевірці.

Справді, сьогодні є багато психологів, а також «психотерапевтичних напрямків», друкованих видань, які, не маючи жодної цінності з точки зору науки, все-таки пропонують, обіцяють допомогу людям в їхніх душевних пошуках, а також «знайти себе», «вдосконалитися», «розкритися» і т.п. Це прагнення набуло величезної популярності в сучасному суспільстві і поштовхом до нього став стрімко впроваджуваний у нашу свідомість образ американського «self-made person» – людини, котра створила себе сама. З одного боку, це можна розглядати як позитивну тенденцію. Ось тільки способи, до яких вдаються люди на шляху до досягнення цієї мети, не завжди конструктивні. Зазвичай молодь орієнтується на багатоманіття «психологічної» літератури, величезну кількість якої ми бачимо зараз на полицях книжкових (і не книжкових) магазинів. Тільки вони украй помиляються щодо науковості того, чим намагаються керуватися в житті. Наслідки в цьому випадку вельми передбачувані – це, звичайно ж, розчарування або ж, ще в більш невдалих випадках – дотримування приписів якогось «авторитетного» автора, метою якого була не допомога стражденним, а здійснення комерційного проекту.

Таким чином, проблема теоретичного обґрунтування сучасних психотерапевтичних методів є однією з головних через те, що в наш час існує велика кількість методів, що не мають теоретичного підґрунтя й які вже фактом своєї появи підривають авторитет психологічної науки.

Американський психолог C. Patterson ще в 1948 році у своїй статті «Is Psychotherapy Dependent Upon Diagnosis?» поставив запитання про те, чи залежить психотерапія від конкретного діагнозу [356]. Намагаючись відповісти на поставлене ним самим запитання, автор наводить два зовсім протилежних за смислом твердження. Перше з них належить психофізіологу і спеціалісту в галузі клінічної психології Ф. Торну (F.C. Thorne) і стверджує очевидність того, що будь-яке раціональне лікування має починатися тільки після встановлення точного діагнозу («It seems elemental that rational treatment cannot be planned and executed until an accurate diagnosis has been made»).

Протилежна позиція відстоюється прибічниками так званої «гуманістичної психології». Так, у книжці під редакцією Р. Корсіні наводиться типовий вислів гештальт-терапевта В. Кемплера: «The concept of individual diagnoses is absolute», тобто буквально: «Поняття індивідуального діагнозу є зайвим» [316, с. 274]. У такому самому дусі неодноразово, в тому числі на своєму знаменитому семінарі в Москві в 1986 році, висловлювався і Карл Роджерс.

Варто зазначити, що автори мали на увазі розлади, що належать до компетенції психотерапевта і вже ніяк не захворювання органічного походження. Адже очевидно, що у другому випадку саме правильна постановка діагнозу слугує запорукою успішного і результативного лікування, оскільки в медицині лікувальні заходи визначаються діагнозом. Проте вказана "гуманістична» позиція відзначається очевидною безапеляційністю і явною належністю до ідеології антипсихіатричної течії. Підхід Ф.Торна, автора відомої книжки «Principles of Psychological Examining» (http://books.google.com.ua), є конструктивним тому, що він підходить до проблеми не з абстрактно-гуманістичних, а з клінічних позицій. У контексті цього автор ставить питання про співвідношення специфіки соматичних хвороб і психічних розладів. У першому випадку причиною слугують фізіологічні та біохімічні зміни в організмі, а в другому, – це, як правило, психологічні і соціальні фактори. Відтак, ці два зовсім різні рівні функціонування являють собою поле для аналізу та порівняння.

В соматичній медицині, як відомо, існує велике різноманіття специфічних, експериментально перевірених засобів. У разі ж психічних розладів справи йдуть інакше. Іншими словами, якщо в соматичній медицині точний диференціальний діагноз, що визначає обрання певних засобів для виліковування, можливий, то у сфері психічних розладів усе не так однозначно. Жоден специфічний діагноз у психотерапії, згідно з думкою вищезгаданого автора, не вказує шлях вибору потрібних методів психотерапевтичного втручання, які будуть ефективними саме в цьому випадку. Навпаки, психотерапевтичний діагноз, як показує практика, може лише незначною мірою визначати той чи інший метод інтервенції. На думку автора, на практиці вибір методу психотерапії, як правило, залежить від уподобань конкретного психотерапевта, ніж від діагнозу [356].

Головна ж ідея та висновок автора статті полягає в тому, що диференціальна діагностика у сфері психотерапії необхідна так само, як і в медицині, бо терапія має бути прив’язана до діагнозу з чітким формулюванням показань та протипоказань до використання всіляких методів. Він вважав, що зразком для психотерапії має бути саме клінічна психологія.

Це подібно до того, як діагностика є цілком звичайним явищем у роботі спеціаліста з комп’ютерної техніки або ж автомеханіка. Якщо спеціаліст не може нам сказати, що саме вийшло з ладу – іншими словами, діагностувати проблему, то з невирішеною проблемою ми звертаємося до іншого спеціаліста з надією на його більш високу компетентність. У принципі те саме стосується психотерапії. Такі поняття, як тривожність, депресії посттравматичного стресового розладу і т.п., є лише малою часткою того, чим оперує діагностична психологія, яка покликана допомогти спеціалісту окреслити коло психологічних проблем клієнта.

Та на цей рахунок існує й інша думка. Ілюстрацією є популярна в наш час у країнах західного світу так звана «недіагностична терапія» (Non-diagnostic Therapy, Internet source). Цей вид психотерапевтичної інтервенції протиставляє себе медичній моделі, яка використовується зазвичай лікарями, і стверджує, що немає необхідності діагностувати проблему, а лише потім, вже на підставі діагнозу, віднаходити відповідний підхід до лікування. Замість цього психотерапевти, котрі працюють без діагностування, постулюють цілісне ставлення до пацієнтів, підкреслюючи, що серйозні страждання, які приносять душевний біль, не повинні розглядатися тільки в одній площині. Крім того, «не-діагностуючі» терапевти роблять акцент на унікальності кожного пацієнта і, отже, припускають, що не можна судити про пацієнтів винятково на підставі тієї категорії, під яку потрапляє його діагноз. Заперечуючи необхідність діагностування, вони підкреслюють важливість роботи з розвитку внутрішнього потенціалу особистості для боротьби з розладом на противагу роботі з самим розладом. Пояснюється це тим, що емоційні труднощі не тільки містяться всередині особистості, сама особистість є частиною численних відносин і середовища, які допомагають формувати її емоційне життя. Таким чином, ставитися до емоційних труднощів діагностично – це те саме, що ставитися до них індивідуалістично і, отже, заперечувати вплив навколишнього середовища на емоційне благополуччя особистості (Non-diagnostic Therapy, Internet source). Відтак, на думку дослідників, діагностика залишає людину поза соціальним контекстом.

Можна зауважити, що описаний вище недіагностичний підхід багато в чому перегукується з традицією екзистенціально-гуманістичної парадигми в психології. В той час як діагностичний підхід строго дотримується постулатів медицини.

Питання про те, який з них виявиться більш доцільним для психотерапії, поки що не має чіткої відповіді. З одного боку, діагностика психологічних проблем і розладів є необхідною в роботі психотерапевта, оскільки допомагає визначити те, з чим конкретно доведеться мати справу, а також дає можливість виключити наявність психічного захворювання, яке перебуває в компетенції психіатра. Ідеї недіагностичної психотерапії цінні тим, що закликають психотерапевтів враховувати у своїй роботі весь комплекс соціальних відносин індивіда, які, певно, і зумовлюють проблему, а не зациклюватися на роботі з конкретним симптомом.

Очевидно, що обидва підходи мають під собою підстави, хоча, парадоксальним чином, їх ми уявляємо трохи однобічними – мабуть, через те, що вони претендують на взаємну винятковість. Тому правильно було б створити на їх основі певну еклектичну модель, яка поєднувала б у собі кращі сторони обох підходів.

Проблема полягає в тому, на основі яких критеріїв слід підбирати психотерапевтичний метод, що з найбільшою точністю відповідав би специфіці діагнозу і забезпечив би вирішення проблеми клієнта.

Природно припустити, що оптимальний варіант підбору і поєднання потрібних методів та технік припускає врахування конкретних клінічних показників, особливостей особистості клієнта й інших психологічних характеристик, рівня соціально-психологічної адаптації пацієнта.

Таким чином, цілі психотерапевтичних інтервенцій мають відображати орієнтацію на досягнення певних змін. Таке втручання може бути спрямоване як на більш загальні, віддалені цілі (наприклад, відновлення повноцінного особистісного функціонування, гармонізацію особистості, розвиток особистісних ресурсів), так і на конкретні, більш близькі цілі: подолання страху перед певним явищем, розвиток певних комунікативних навичок [88].

Підбираючи певний метод або підхід, важливо також з’ясувати, чи буде це короткочасна або ж тривала терапія.

Короткочасна терапія показана у разі кризової інтервенції, розрахована на подавання допомоги в конкретній ситуації, активізацію конструктивних копінг-стратегій, необхідних для вирішення виниклих проблем. Короткочасні методи мають низку очевидних переваг, серед яких терапевтичний прагматизм, економічність і швидкість досягнення терапевтичного ефекту.

Та, залежно від мотивації і тяжкості проблеми, психотерапевтична співпраця може зводитися не тільки до короткочасного опрацювання окремої проблеми, а й до не обмеженої часом інтенсивної психотерапії.

Одним з прикладів тривалої психотерапії є класичний психоаналіз. Серед показань для консультування в руслі психоаналізу є такі: істеричний, обсесивно-компульсивний і депресивно-мазохістичний розлади особистості, для яких він виступає найкращою терапією. Психоаналіз може бути також показаний пацієнтам з інфантильним або істероїдним розладами особистості [88]. Разом з тим О. Корнберг зазначає, що психоаналітичний напрямок ставить і певні вимоги. Оскільки така форма терапії передбачає кілька зустрічей на тиждень, пацієнт повинен мати час і кошти для цього. Крім того, дослідник вказує на ряд загальних протипоказань до застосування терапевтичних модальностей, що ґрунтуються на психоаналізі. Серед них – небажання або неможливість регулярно відвідувати терапевта, серйозні порушення вербального спілкування, відсутність здатності до інтроспекції та дуже низький IQ.

Проблему співвідношення діагнозу й особливостей психотерапевтичної інтервенції аналізує і московський психотерапевт Д. А. Клєвцов у своїй статті «Психотерапія, залежно від типу особистості клієнта» [Клевцов, www.b17.ru/article/3057/]. Автор виокремлює ряд стратегічних підходів до психотерапії клієнтів з різними рівнями організації особистості. Розглянемо їх почергово.

Пацієнтів з невротичним рівнем організації особистості дослідник характеризує як високоорганізованих особистостей, у яких сформовані: базова довіра, високий ступінь автономності, надійне почуття ідентичності, вищі психологічні захисти (не примітивні). Метою терапії таких клієнтів є усунення неусвідомлюваних перешкод. У своїй роботі психотерапевт робить акцент на глибинній інтерпретації симптомів.

Граничний рівень організації особистості передбачає наявність проблем з базовою довірою, автономністю і почуттям ідентичності; така особистість схильна вдаватися тільки до примітивних психологічних захистів, зловживаючи ними. Мета психотерапії «граничного пацієнта» – розвиток цілісного, надійного, комплексного і позитивно-значущого відчуття самого себе; здатності повноцінно любити інших людей попри їх вади та протиріччя; просування від нестійкої реактивності до стабільного прийняття своїх почуттів, цінностей і сприймання життя. Терапія, яку пропонує автор у цьому випадку, спрямована на ослаблення примітивних захистів і навчання адекватним копінг-стратегіям. У підході цього автора постановка діагнозу розглядається як необхідна частина психотерапевтичної роботи, оскільки дає можливість встановити «мішень» психотерапевтичного впливу.

Таким чином, у наш час широко обговорюється питання про потребу або про відсутність такої потреби стосовно діагностики психічного стану пацієнта. На нашу думку, справжньою причиною цього є дедалі більш агресивна антипсихіатрична ідеологія, під надзвичайно потужним впливом якої перебувають екзистенціально-гуманістичні підходи. Останні, як відомо, заперечують необхідність будь-якої діагностики і керуються ідеями цілісності особистості та неможливості її розгляду винятково через призму діагнозу. Втім, ніхто і не претендує на виняткову значущість діагнозу. Передусім тому, що сам діагноз несе у собі конкретно-історичні умовності та обмеження. Інша справа, що вичленування саме тих аспектів, які явно або опосередковано заважають здоровому функціонуванню особистості, є вельми важливою, часом життєво необхідною стороною роботи медичного психолога, оскільки забезпечують цілеспрямованість психотерапевтичної допомоги, з одного боку, а з другого, – допомагають усунути можливість органічних порушень і психічних захворювань і т.п.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   ...   25


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал