Міністерство освіти І науки україни київський національний університет імені Тараса Шевченка



Сторінка13/25
Дата конвертації25.12.2016
Розмір5.22 Mb.
1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   ...   25

Медичний психолог. Стосовно професії.

1. Медичний психолог відданий своїй професії, науці й мистецтву психотерапії. Медичний психолог є особою, уповноваженою лікарняним закладом і державою докладати всіх зусиль для забезпечення відновлення у пацієнтів, чия особистість постраждала від соматогенії, принципів існування, адекватних ідеалам гармонійного й гуманістичного буття.

2. Медичний психолог у здійсненні свої професійних обов’язків ні за яких умов не дозволить собі жодних тверджень, що не підкріплені науковими даними, а також ціннісних суджень, що суперечать гуманістичним ідеалам людства і позитивним очікуванням і надіям пацієнта.

3. Медичний психолог ні за яких обставин не сприятиме порушенню принципів етики служіння на догоду прагматичним, утилітарним та іншим інтересам, що могли б згубно вплинути на самопочуття та гідність пацієнтів,що страждають на соматогенію.

4. Медичний психолог виходить з того, що пацієнти,що страждають на соматогенію, знаходяться під стресогенним впливом не тільки соматичного захворювання, а й психосоціально детермінованих чинників, нейтралізація яких і забезпечення опори на власне «я» складає прямий обов’язок фахівця.

5. Медичний психолог працює на умовах контракту з лікувальним закладом, і за жодних обставин не дозволить собі прийняти від пацієнта будь-який подарунок чи подяку, які могли б вплинути на його професійне рішення чи дію, особливо з огляду на можливі психологічні інтервенції у найближче оточення пацієнта.

6. Медичний психолог має моральне право вести консультативну і психотерапевтичну роботу за умов постійного професійного самовдосконалення і наукового пошуку, що підтверджується його публікаціями, активною участю у професійних спільнотах та суспільним визнанням.

Стосовно пацієнтів.

1. Медичний психолог відданий своїм пацієнтам. Він працює, пробуджуючи дух відновлення, одужання, стимулюючи, за необхідності, розвиток світоглядних ( філософських, релігійних, особистісно-смислових) та інших саногенних аспектів «Я» пацієнта, спрямовуючи зусилля на всебічне посильне стимулювання прагнення до психологічного одужання.

2. Медичний психолог всіляко підтримує підтримує зусилля своїх пацієнтів на шляху забехпечення рефлексивного підйому, тобто осягнення нових,більш продуктивних спсобів особистісного буття за рахунок подолання наслідків соматогенії.

3. Медичний психолог всіляко заохочує пацієнтів до спільної праці та за жодних обставин не використовує професійні стосунки у приватних інтересах. Він особливо враховує той факт, що пацієнт із вторинними невротичними утвореннями є психічно здоровим індивідом, і з ним абсолютно виключено застосування маніпулятивних психотехнік.

4. Медичний психолог поважає своїх пацієнтів, співчуває їм, і в той же час делікатно відстоює принцип особистісного зусилля у подоланні наслідків соматогенії незалежно від раси, статі, подружнього статусу, політичних чи релігійних уподобань.

5. Медичний психолог за жодних обставин не принижує себе чи пацієнта некоректним ставленням, неадекватною поведінкою чи участю в неформальному спілкуванні, що не стосуються лікувального процесу. Він особливо ретельно дотримується принципу конфіденційності та збережання особистісної таємниці пацієнта.



Пацієнт.

1. Підпорядковує свою поведінку правилам перебування в стаціонарі та безумовному дотриманню всіх вимог лікувального режиму за умови погодження поінформовної згоди.

2. Розуміє, що будь-які його почуття, думки, відчуття тощо, які виникають у процесі лікування, є предметом обговорення зі своїм психотерапевтом (медичним психололгом), включаючи сновидіння та особливості стосунків з близькими й радними. При цьому він поінформований про абсолютне збереження особистісної таємниці його психотерапевтом (крім випадків порушення Закону).

3. Пацієнт сумлінно й систематично відвідує психотерпаевтичні заняття (сеанси) у груповій або індивідуальній формі, за призначенням психотерапевта, виконуючи всі приписи й завдання, не припускаючи порушень дисципліни тощо.

4. Пацієнт має право знати психологічні механізми утворення вторинних невротичних порушень, специфику дії психологічного спротиву і т.ін, оскільки медичний психолог виходить з християнського постулату про те, що істинне знання робить людину вільною.

5. Пацієнт має право, якщо визнає таку необхідність, за спільною згодою з психотерапевтом та на обопільно обумовлених засадах, продовжити курс психотерапії за межами часу, відведеного на перебування в стаціонарі.



Тепер ще раз повернемося до проблеми безпосереднього особистісно-орієнтованого спілкування в системі „психотерапевт - пацієнт”. Специфіка психотерапевтичного спілкування полягає в тому, що воно не може бути чисто суб’єкт-суб’єктним, оскільки завжди є опосередкованим різним статусом пацієнта і особи,що його лікує. В той же час таке спілкування повинно бути саме спілкуванням, живим діалогом, а не просто озвученням психотерапевтичних приписів.

Насамкінець вважала б за необхідне зупинитися ще на одному делікатному моменті, що стосується саме психотерапевтичної роботи з пацієнтами із соматогеніями. Цей аспект до нещодавна також майже оминався у літературі, але, як добре відомо, той факт, що про щось не говорять, не означає, що це «щось» не існує. Йдеться про специфіку контактування саме з даною категорією пацієнтів і,що ще більш важливо, - саме про етнічні особливості ставлення до свого страждання у тій чи іншій культурі. Окремо підкреслимо ту обставину, що за економією місця тут неможливо підняти й розглянути ці питання у всій їхній глибині. Але певні застереження й думки ми вважаємо за необхідне висловити. Отже, по-перше. Оскільки соматогенії надають специфічного особистісного забарвлення стражданню, медичний психолог (психотерапевт) не може не враховувуати такі важливі чинники як специфічні установки, рівень домагань, динамічні стереотипи діяльності, які, можливо, будуть потребувати певної ревізії та психокорекції. При цьому окремої уваги заслуговує специфика роботи захисних механізмів у конкретного пацієнта, адже сама типологія його особистості вже так чи інакше трансформує їх дію. По-друге, оскільки йдеться про хворих терапевтичної клініки, а не, підкреслюю, психіатричної, слід неодмінно взяти до уваги специфіку їхньої психіки при збереженні розумових та етичних процесів. Іншими словами, ці пацієнти здатні відповідати за себе, вони здатні до співробітництва, і це по-інакшому структурує міру активності психотерапевта на різних етапах захворювання.Тут важливо тонко регулювати ступінь імперативості та партнерства, особливо зважаючи на підвищену сензитвність таких пацієнтів не тільки до ставлення, а й до самого слова психотерапевта, семантична насиченість якого має вельми велике значення для хворих на соматогенії. По-третє – це власне соматичний статус пацієнта. Адже одна справа, якщо у нього не було хірургічного стручання. Інша – якщо було, але не інвалідизуюче. І зовсім інше - якщо пацієнт після інвилідизуючого оперативного втручання, скажімо, після видалення прямї кишки тощо. І, зрештою, етнічні особливості пацієнтів, що спричинені тією соціокультурною традицією, в якій він виховувався й живе. Так, скажімо, для представників візантійського ареалу типовим є схильність до терпіння, смиренності, некорисливого ставлення до власного життя та до інших людей.Відомо також, що наша культура є дитиноцентричною, що необхідно враховувати у психотерапевтичному спілкувані з пацієнтами. В той же час представникам цього ареалу притаманна відома риса, яка описується в термінах «опозиція до ближнього», що породжує часто-густо конфлікти з близькими й рідними. Слід враховувати, що останнім часом спостерігається реальна деформація рідних соціокультурних цінностей, зокрема завдяки медійному впливу на суспільну свідомість, а також з причини зміни законодавства, що потребує від психолога чималих зусиль саме в особистісно-орієнтованому спілкуванні. На наш погляд, слід обережно ставитися до безоглядного запозичення іншокультурних прийомів та технік психотерапії саме до наших співвітчизників, оскільки наша культура є абсолютистською, а не релятивістською. Для нас «добро» є завжди добром, а «зло» є завжди злом. І, безумовно, вимогливість і доброзичливість, дисципліна й націлювання на особистчне зусилля - ось альфа і омега психотерапевтичної поведінки медичного психолога.

Ці кроки, ця стилістика створюють особливу атмосферу особистісно-орієнтованої психотерапії, яка створює, викликає емоційний резанас. Резонанс завдяки тому, що високі смисли комунікаторів створюють емоційне відлуння, яке, в свою чергу, пробуджує нові мотиви й спонуки до подолання й одужання. Зрозуміло, що без гумору, без новітньої інформації про події і відкриття у вашій галузі, без обговорення спільних проблем та засобів їх вирішення особистісно-орієнтована психотерапія просто неможлива. Ось чому в резерві у нас завжди повинно бути почуття гумору і самоіронії, жарт та притча.


4.3. Опис психотерапевтичних механізмів, лікувальних впливів й інтервенцій та їх порівняльний аналіз

Розгляд проблематики психотерапевтичних механізмів лікувальних впливів та інтервенцій стикається з низкою ускладнень – вже на своїх початкових етапах – не в останню чергу через неусталену термінологію.


4.3.1. Психотерапевтичний вплив і лікувальний ефект: симптоматична і патогенетична психотерапія

Одне з основних ускладнень опису, як наразі зазначалося, полягає в багатій термінологічній синонімічності, яка вносить певну «зашумленість» у розуміння вказаних механізмів. Так, у літературі зустрічаються як взаємозамінні поняттю «психотерапевтичні механізми лікувальних впливів й інтервенцій» такі поняття: «фактори лікувальних впливів психотерапії», «загальні для всіх методів психотерапії змінні», «основні ресурси зміни особистості при психотерапії» та ін. В певному розумінні саме поняття механізму найбільшою мірою відповідає основним евристикам у контексті досліджуваної проблеми. Скажімо, виходячи з терміна і поняття «фактор» (як найбільш поширеного синоніма), що розуміється як джерело або детермінанта впливу, фактори лікувального впливу психотерапії розглядаються як вирішальні спонуки психотерапевтичного ефекту. А це, у свою чергу, може приводити (при аналізі таких спонук) до виходу за межі характеристик самого психотерапевтичного процесу (як, припустимо, при розгляді в якості таких умов статі і віку пацієнта).

Слово «механізм» є більш вдалим для вживання з точки зору семантичної апеляції до конструкції самого психотерапевтичного процесу, логіки його будови. Якщо понятійно-термінологічне словосполучення «фактори лікувальних впливів психотерапії» семантично виражає (або провокує відповідне семантичне розуміння) більшою мірою умови лікувальних впливів психотерапевтичної ситуації, то аналогічне словосполучення «механізми лікувальних впливів психотерапії» скоріше вказує на шляхи (топографію) цих лікувальних впливів. Фактори лікувальних впливів психотерапії більше вказують на те, що саме забезпечує лікувальний ефект, а механізми – яким чином досягається цей ефект. Іншими словами «механізми лікувальних впливів психотерапії» і виступають тими «внутрішніми умовами» психотерапевтичної ситуації, які забезпечують «факторизацію» всіх саногенних впливів у процесі психотерапії (наділяють той або інший момент психотерапевтичного процесу роллю «фактора»), і водночас слугують пояснювальними моделями ефективності психотерапевтичних впливів.

Наступне ускладнення аналізу проблеми полягає в термінологічній синонімії поняття «механізм». Так, при розгляді ряду психотерапевтичних механізмів лікувальних впливів й інтервенцій на операційному рівні чітко визначається їх функціональна і, умовно кажучи, топографічна ідентичність. Пояснення термінологічної синонімії механізмів може утруднюватися внаслідок належності автора до тієї чи іншої психотерапевтичної школи (скажімо, «зворотний зв’язок», «конфронтація» й «інтеракція» - ці терміни є прикладом такої понятійної синонімії по суті одного й того самого механізму лікувального впливу психотерапії).

Ще однією складністю виокремлення механізмів є ступінь іх конкретизації. Так, у спеціальній літературі можна зустріти – у розумінні психотерапевтичних механізмів лікувального впливу – поняття «научіння» і, приміром, «віднайдення нової оцінки оточуючих», що є конкретизованою галуззю прикладання научіння [6; 168; 194].

Нарешті, в межах теоретичного розгляду ускладнене (значною мірою й у зв’язку з вище переліченим) виділення психотерапевтичних механізмів специфічних інтервенцій. Згідно з існуючою парадигмою специфічних втручань, і самі психотерапевтичні інтервенції, й їхні психотерапевтичні механізми мають особливі функції. Ці механізми імпліцитно закладені у значеннях формули «Яке лікування, в чиєму виконанні є найбільш ефективним для цієї людини з цими специфічними проблемами і при цих обставинах?» [178, с. 486]. І отже для розкриття механізмів у конкретному випадку (з охопленням всіх можливих змінних самого психотерапевтичного процесу) потрібно з’ясувати те, «як для певного фактора певне втручання привело до певних змін з певним результатом». Супротивники підходу специфічних втручань зазначають, що подібний проект вимагає використання зовсім нереалістичної схеми. Так, для оцінки 10 типів клієнтів, такої самої кількості терапевтів, видів технік і умов необхідно використати матрицю (механізмів) з 10 000 осередків [178].

Вищевказані складнощі спільно з баченням більшістю сучасних авторів перспективи розвитку психотерапії саме у спробі синтезу її концепцій і технічних прийомів і зумовлюють пошук спільностей, не залежних від певної теоретичної спрямованості у сприйманні базових принципів психотерапевтичного процесу [97; 138; 196; 202]. Однією з важливих умов такого розвитку є вивчення загальних факторів психотерапії, в тому числі загальних психотерапевтичних механізмів лікувальних впливів й інтервенцій [94; 178; 195; 225]. В дослідженнях психотерапії постійно обговорюються такі концепції, які не орієнтувалися б на психотерапевтичні школи або терапевтичні напрямки, а були б спільними для всіх шкіл. Про це, зокрема, свідчить існування таких понять, як загальна психотерапія, інтеграція, еклектизм [139; 242]. Головним завданням інтеграції є теоретичне поєднання різних підходів. Тобто істотне значення при інтеграції має зв’язок з теорією і розробка загальних положень. Електизм означає таку методологічну позицію, коли здійснюється відбір дійових елементів – попри їх теоретичну несумісність, і комбінування між собою. Спільне між ними – відмова від додержання приписів єдиної терапевтичної школи і прийняття до уваги більш як одного напрямку [95].

Власне, дослідники в галузі психотерапії давно вказують на феномени, за яких зовсім різні психотерапевтичні напрямки дають приблизно однакові результати. Така відсутність достатньо переконливих критеріїв більшої ефективності одних методів психотерапевтичного впливу порівняно з іншими є однією з причин існування різних методів психотерапії. Водночас потреба тлумачення того факту, що різні підходи – і в тому, що стосується теорії, і в тому, що стосується практики – дають позитивні результати, висуває припущення про діяння в різних підходах спільних механізмів, які впливають на результат терапії. Часто в літературі можна зустріти категорії «універсальні» і «неспецифічні» стосовно механізмів або факторів лікувальних впливів психотерапії, що стає приводом для виникнення багатьох непорозумінь. На відміну від них категорії «загальні» і « базові» є більш вдалими і не обмежують рамок розуміння, за яких ці механізми можуть бути зовсім специфічними за своїм впливом і не просто бути заздалегідь присутніми та реалізовуватися при всіх видах психотерапії з однаковою силою, а й здатні надзвичайно варіюватися у своїй виразності – приміром, залежно від самого виду психотерапії – індивідуальної, групової, сімейної. В результаті констатується, що без прийняття базисної функціональної тотожності різних форм і видів психотерапевтичного втручання не можна розробити модель ефективної психотерапії [див.: 94].

Головною відмітною ознакою особистісно орієнтованої психотерапії – порівняно з іншими методами лікування – є те, що при її проведенні використовуються психологічні засоби трансформації особистості, пов’язані із застосуванням основ психології ( на відміну від використовуваних у медицині, фармакології, педагогіці, соціології та юриспруденції). Ознака психотерапії, за якої основний акцент робиться на особистісній трансформації, відрізняє її, приміром, від психологічного консультування, що спрямоване більшою мірою на розв’язання ситуативних питань та поліпшення якості життя [174; 210; 243].

В наш час, як відомо, прийнято виділяти п’ять основних «моделей особистісних змін пацієнта», які є зосередженням всіх психотерапевтичних механізмів і факторів лікувальних впливів та інтервенцій [95].

1. Зміна особистості пацієнта у процесі особливих (приймаючих) міжособистісних взаємин. Найважливішим фактором впливу тут виступає здатність до соціальної емпатії, яка допомагає краще орієнтуватися і надає впевненості у відносинах. Майже всі напрямки психотерапії (можливо, за винятком консервативних сегментів у межах поведінкової психотерапії) використовують цю модель.

2. Зміна особистості пацієнта через взаємодію. Психотерапія при цьому являє собою сферу навчання і набуття досвіду, за допомогою якого можна перевірити ефективність старих зразків взаємодії, здобути та апробувати нові види відносин.

3. Зміна особистості пацієнта в результаті подолання криз розвитку і зламних моментів у житті, які відбуваються здебільшого завдяки регресії пертурбації. Ця модель використовується для когнітивно-поведінкової терапії [255].

4. Модель зміни особистості пацієнта за допомогою научіння. Вона, як відомо, є основою поведінкової психотерапії. При цьому різні види процесів навчання все-таки визнаються тією чи іншою мірою майже всіма психотерапевтичними напрямками і – залежно від цього – систематично використовуються [229].

5. Ця модель зміни особистості пацієнта підкреслює соматопсихічний взаємовплив, який має особливе значення для тілесно-орієнтованих методів. Головним тут є положення, згідно з яким зміни в особистості відбуваються завдяки тілесним обмеженням або в результаті подолання хвороби, що має свої фізичні кореляти [див.: «Психиатрия. Психосоматика. Психотерапия», 1999].

Особистісні трансформації в різних їх варіантах, як результуюче діяння психотерапії, відбуваються завдяки специфічним психотерапевтичним впливом та інтервенціям. Як правило, саме ці впливи та інтервенції і виступають одиницею аналізу психотерапевтичного процесу.

Поняття «інтервенції» вживається для позначення структурованої процедури або методики, призначеної для того, аби переривати, змінювати і втручатися у певний поточний процес. Психотерапевтичні інтервенції (втручання) виступають при цьому видом (типом, формою) психотерапевтичного впливу, який характеризується певними цілями і відповідними їм засобами діяння – методами [38; 47; 223; 235]. Термін «психотерапевтичне втручання» може визначити конкретний психотерапевтичний прийом – наприклад, роз’яснення, уточнення, стимуляція, вербалізація, інтерпретація та ін., а також більш загальну стратегію поведінки психотерапевта, що тісно пов’язана з теоретичною орієнтацією (передусім з розумінням природи того чи іншого розладу, цілями та завданнями психотерапії) [94; 201]. До того психотерапевтична інтервенція розглядається і як клініко-психологічна інтервенція, що здійснюється з метою терапії [38; 47; 96; 158; 242].

Кожний з трьох основних напрямків у психотерапії – відповідно до трьох основних напрямків у психології: психодинамічного, поведінкового, екзистенціально-гуманістичного – характеризується, звичайно, своїм підходом до розуміння особистості, її порушень і логічно пов’язаною з цим власною системою психотерапевтичних впливів. У межах психодинамічного підходу несвідомі психічні процеси розглядаються як основна детермінанта особистісного розвитку і поведінки людини, а особистісні розлади і невроз розуміються як наслідок конфлікту між несвідомим і свідомим. У цьому випадку головною метою психотерапії є досягнення усвідомлення цього конфлікту і власного несвідомого [65; 76; 251]. В рамках поведінкового напрямку здорова особистість характеризується адаптивною поведінкою, а невроз або особистісні розлади розглядаються як результат не адаптивної поведінки, що сформувалася внаслідок неправильного научіння. З цього випливає, що метою психологічного втручання є научіння або переучування, тобто заміна не адаптивних форм поведінки на адаптивні (еталонні, нормативні, правильні). Екзистенціально-гуманістичний напрямок в якості основної людської потреби розглядає потребу в самореалізації і самоактуалізації. Невроз є наслідком неможливості само актуалізації, блокування цієї потреби, що пов’язане з недостатнім само розумінням і прийняттям особистістю самої себе, недостатньою цілісністю й адекватністю «Я – концепції». В цьому випадку метою психологічного втручання є створення умов, за яких людина зможе пережити новий емоційний досвід, що сприяє сприйняттю самої себе й особистісній інтеграції, забезпечує самоактуалізацію [94; 178].

Ця класифікація у психотерапії є досить умовною, і віднесення певного методу навіть до одного напрямку не може повноцінно розкрити базовий механізм відповідних психотерапевтичних втручань. Як зазначають фахівці, навіть окреме взяті фундаментальні теорії не здатні прямо і належним чином пояснити терапевтичні ефекти, а «дійовий психотерапевтичний метод, у принципі, може інспіруватися і неправильною фундаментальною теорією» [див.: 95].

Якими ж є «спільні знаменники психотерапії» для всіх її напрямків, що зумовлюють її однотипний саногенний ефект? У відомій книжці «Психотерапія – що це? Сучасні уявлення», яка була опублікована російською мовою в 2000 році під редакцією Дж. Зейга і В. Мьюніона, детально розглядаються погляди знаного прибічника «системного біопсихосоціального підходу» в психотерапії Дж. Мармора, котрий припускає ставлення «до кожної психопатологічної проблеми як до результату динамічної взаємодії біологічних, психологічних і соціальних факторів» [194].

Від так, Дж. Мармор виокремив таку групу спільних критеріїв оцінки психотерапії:


  • Добрі відносини і співпраця між психотерапевтом і пацієнтом як вихідна передумова, на якій будується весь психотерапевтичний процес;

  • Послаблення напруження на початковій стадії, що ґрунтується на спроможності пацієнта обговорювати свою проблему з собою, від якої він сподівається дістати допомогу;

  • Пізнавальне навчання завдяки інформації, отримуваній від психотерапевта;

  • Оперативна модифікація поведінки хворого за рахунок схвалення або несхвалення з боку психотерапевта і коригуючого емоційного досвіду, що повторюються, у відносинах з лікарем;

  • Набуття соціальних навичок на прикладі моделі психотерапевта;

  • Переконування і навіювання – явне або приховане;

  • Засвоєння або тренування більш адаптивних способів поведінки за умови емоційної підтримки з боку психотерапевта.

Тим часом фактори, виділені Дж. Мармором на основі цілого комплексу дослідницьких процедур, пов’язані з урахуванням змін, що відбуваються з пацієнтами, спільних характеристик стилю і стратегій поведінки психотерапевтів і спільності етапів психотерапевтичного процесу – незалежно від теоретичних орієнтацій і застосовуваних методів. Ця класифікація є загальновизнаною провідними спеціалістами в галузі психотерапії. Разом з тим спеціалісти вказують на її «біхевіоральне концептуальне підгрунтя» і певне зміщення факторів у бік технічних прийомів психотерапії, ніж на розкриття механізмів психотерапевтичного процесу. Аналізуючи механізми психотерапевтичних впливів, А.П. Федоров у своїй книжці «Когнітивно-поведінкова психотерапія» виокремлює концепцію загальної психотерапії К. Граве. Відповідно до цієї концепції, в психотерапевтичному процесі – незалежно від психотерапевтичних теорій і підходів – завжди наявна активація основних механізмів особистісної трансформації у пацієнта. Ці механізми активізуються за допомогою терапевтичних методів – до того різні методи неоднаковою мірою активують (або не активують) деякі механізми [255].

Перший механізм – «компетентність в оволодінні/подоланні» («mastery/coping») – стосується здатності пацієнта до набуття відсутніх при цьому розладі вмінь і навичок волаючої поведінки. Завдяки здатності до адекватної поведінки в проблемних ситуаціях пацієнт змінює також «вторинну оцінку» своїх вмінь, і очікування само ефективності підвищується.

Другим основним механізмом К. Граве вважає «пояснення і корекцію значень» («clarification of meaning»), зміну «первинної оцінки». Приміром, страх може бути результатом оцінки певної ситуації як загрозливої головним цілям, і терапевтичний вплив має допомогти усвідомити його.

Третій механізм – «актуалізація проблеми» – полягає в актуалізуванні проблемних патернів емоцій і поведінки з метою створення оптимальних умов для навчання, аби стимулювати процеси зміни не тільки в площині символічних мовних взаємодій. Тим самим стає можливим неопосередковане отримання нового досвіду. Це забезпечується, наприклад, у таких видах терапії, як психодрама, рольові інтерактивні ігри, а також у разі трансферних відносин (переносу) і при їх переробці.

Четвертий механізм – «активація ресурсів» – означає мобілізацію сил з боку пацієнта, потрібну для того, щоб у ньому відбулися і стабілізувалися зміни.

Ще одну спільну для всіх теорій, концепцію пропонують Дж.Прохазка, Е.ДіКлементе і Дж.Норкросс, котрі розрізняють десять спільних для всіх шкіл психотерапії основних механізмів впливу й інтервенцій і відповідних їм процесів змін [див.: 95]. Процеси змін вони визначають як відкриті та приховані види діяльності, в які включаються індивіди, якщо хочуть змінити свою проблемну поведінку. Ці процеси можуть мати різне значення залежно від терапевтичних цілей. Різні методи при цьому роблять акцент на різних процесах змін.

1. Першим з цих процесів є самоексплорація/саморефлексія (consciousness raising). Метою психотерапевтичного впливу є при цьому одержання нової інформації про себе і про свою проблему. Засобами активізації цих процесів виступають такі: спостереження, конфронтація, інтерпретація/тлумачення, бібліотерапія.

2. Зміна самооцінки (self-reevaluation). Мета – констатація того, як людина відчуває і думає про саму себе у зв’язку з певною проблемою. Засобами досягнення цього виступають:з’ясування цінностей, робота з подолання, коригувальний емоційний досвід.

3. Самозвільнення (self-liberation). Мета – прийняття рішення і переконаність з приводу зміни поведінки, зміцнення віри у здатність змінитися. Засобами цього виступають: терапія прийняття рішень, логотерапевтична техніка, техніка мотивування.

4. Контрзумоленість (counter-conditioning). Мета – нівелювання проблемної поведінки за допомогою альтернативної поведінки. Засобами такого нівелювання є: релаксація, десенсибілізація, тренінг впевненості в собі, позитивне само інструктування.

5. Контроль стимулу (stimulus control). Мета – уникнення або боротьба зі стимулами, які викликають проблемну поведінку. Засобами є: реструктуризація оточуючих умов (наприклад, само заборона вживання алкоголю або шкідливих харчових продуктів), уникання небезпечних ситуацій ризику.

6. Процедури підкріплення (reinforcement management). Мета – само підкріплення і підкріплення з боку бажаної поведінки. Засобами цього виступають: домовленості про чітке визначення форми і межі поведінки, відкрите або приховане підкріплення, само нагорода.

7. Відносини допомоги (helping relationships). Мета – довіра до тих людей, котрі можуть допомогти. Засобами є: терапевтичний альянс, соціальна підтримка, групи самодопомоги.

8. Полегшення у вираженні емоцій (dramatic relief). Мета – вміння встановлювати і виражати почуття з приводу своїх проблем та їхнього вирішення. Засобами виступають психодрама і рольова гра.

9. Нова оцінка оточуючих. Мета – визначення того. Як власні проблеми обтяжують оточуючих. Засобом є тренінг емпатії.

10. Соціальне звільнення (social liberation). Мета – набуття або закріплення конструктивної поведінки в соціумі. Засобом виступає займання активної життєвої позиції змін.

Ці дві вищенаведені моделі психотерапевтичних механізмів так само концептуалізовані через біхевіоральну понятійну традицію (що, між іншим, слугує показником провідних позицій останньої в західній психотерапії).

Серед менш концептуально упереджених моделей загальних психотерапевтичних механізмів впливів й інтервенцій заслуговує на увагу модель С.Гарфілда, в якій він систематизував свій сорокарічний досвід дослідження цієї проблеми. До таких механізмів (сам автор вживає синонімічні «механізму» поняття «фактор» і «змінна»), спільних для різних шкіл і видів психотерапії, він відносить: психотерапевтичні відносини; інтерпретацію, інсайт і розуміння; емоційне відреагування; підкріплення; десенсибілізацію; вироблення стресостійкості.



Психотерапевтичні відносини. С. Гарфілд констатує, що психотерапевтичні відносини не гарантують успіху, але є необхідною умовою його досягнення. Психотерапевтичні відносини мають багато спільного з будь-якими іншими відносинами, що виникають між двома людьми, але їх все-таки вирізняють деякі особливості. Значна частина психотерапевтичних зустрічей присвячена обговоренню почуттів, думок і поведінки одного з партнерів – саме клієнта. Крім того, психотерапевтичні відносини характеризуються (або мають характеризуватися) довірою і конфіденційністю. Повністю довіряючи психотерапевту, клієнт може розкрити свої думки і почуття, якими він до цього не міг або не хотів ділитися з іншими людьми. Клієнт починає прагнути до пізнання негативних аспектів власного «Я», він стає спроможним відкрито сприймати коментарі, пропозиції і пояснення психотерапевта [57, с. 47].

Певною мірою виниклі відносини дають змогу психотерапевту переконувати і заохочувати пацієнта. Пацієнт може наважатися на спробу зміни під впливом підтримки психотерапевта або (в окремих випадках) робить це, аби йому догодити С. Гарфілд зазначає, що «при наявності добрих терапевтичних відносин клієнт часто сприймає психотерапевта як зразок для наслідування і переймає його цінності. Якщо психотерапевт – гідний зразок, то подібна ідентифікація може піти клієнту на користь. Якщо ж психотерапевт виявляється поганим прикладом, наслідки можуть бути плачевними» [57]. На думку С. Гарфілда, психотерапевтичні відносини є тією змінною, яка має першорядне значення і багато в чому визначає результат терапії.



Інтерпретація, інсайт і розуміння. Цей аспект, який, на думку С. Гарфілда, є спільним для більшості форм психотерапії, стосується процесу все глибшого розуміння клієнтом самого себе і своїх труднощів. Він вважає, що позитивний психотерапевтичний ефект забезпечують різноманітні та різнопланові пояснення або психотерапевтичні обґрунтування. У зв’язку з цим зазначається, що важливим є не стільки зміст пояснень, скільки те, що психотерапевт викладає свої думки впевнено, як експерт, а клієнт сприймає їх як значущі. У більшості пацієнтів викликають занепокоєння, ті проблеми, які змусили їх звернутися до психотерапевта, а багатьох з них хвилює навіть думка про можливість отримання психотерапевтичної допомоги. Тому, констатує С. Гарфілд, «позитивний психотерапевтичний вплив справляє будь-яке розумне і правдоподібне пояснення – чи то фрейдистське, юнгіанське, адлеріанське чи скіннерівське [57, с.49]. І далі він зауважує: «Людям треба знати, що з ними відбувається, а пояснення, які здаються їм правдоподібними, виконують психотерапевтичну функцію»; а це, у свою чергу, «справедливе щодо всіх методів психотерапії: запропоноване пояснення має бути зрозуміле, прийняте і, зрештою, клієнт повинен розпочати діяти відповідно до цього пояснення» [57, с. 50–51].

Емоційне відреагування. Оскільки можливість емоційної розрядки надається при терапії практично будь-якого напрямку і в ряді випадків характеризується лікувальною цінністю, тому її на думку С. Гарфілда, слід розглядати як загальний механізм (фактор) психотерапії. Можливість «вилити» свою душу, поділитися своїми тривогами, почуттям провини і т.п. виконує психотерапевтичну функцію. А сам феномен емоційного катарсису або емоційної розрядки відмічається та описується протягом всієї історії психотерапії. Атмосфера безоціночного й уважного ставлення, яку зазвичай створює професійний психотерапевт, сприяє розкриттю почуттів і думок, які клієнт не міг раніше висловити і якими не міг ні з ким поділитися. У зв’язку з цим С. Гарфілд зазначає: попри те, що «в одних формах психотерапії вираженню почуттів й емоцій надається більшого значення, ніж в інших, практично за будь-якої психотерапії створюється атмосфера, яка сприяє подібному вираженню або хоча б не перешкоджає йому» [57, с. 53].

Підкріплення. Ще одним спільним механізмом психотерапії С. Гарфілд вважає підкріплення і діяльність, продовжувані психотерапевтичною ситуацією. Психотерапевт заохочує ту поведінку, ті відносини й ті думки, які пов’язані з цілями терапії. Так, психотерапевт позитивно підкріплює бажану поведінку і використовує негативне підкріплення або процедури, спрямовані на гальмування при небажаній поведінці. «Хоча найбільш відкрито ці прийоми застосовуються, - як зазначає С. Гарфілд, - у психотерапевтичних програмах, що ґрунтуються на парадигмі оперантного обумовлювання, вони спостерігаються і при використанні інших методів психотерапії» [57, с. 54].

Десенсибілізація. В процесі обговорення пацієнтом своїх проблем і розкриття власних переживань перед психотерапевтом спостерігається феномен, за якого проблеми починають здаватися пацієнту менш серйозними і складними. Таким чином, позитивний психотерапевтичний вплив справляє детальне і системне обговорення з психотерапевтом проблеми, приховуваної від оточення С.Гарфілд зауважує, що «на відміну від катарсису, який характеризується потужною одномоментною емоційною розрядкою, десенсибілізація відбувається протягом певного періоду часу і не так бурхливо». І далі він зазначає: «Відверто розповідаючи про свої проблеми, клієнт дістає можливість обговорити їх з психотерапевтом й аналізувати менш упереджено. Думки й ідеї, якими таким чином ділиться клієнт, стають менш суб’єктивними і тому менш небезпечними». Крім того, дослідник додає: «…Розкриваючи й аналізуючи їх на психотерапевтичних сеансах, клієнт стає спроможним бачити фактори, що зумовили його нинішній стан дискомфорту, і набуває здатності протистояти їм» [57, с. 59].

Формування стресостійкості. Один зі способів оволодіння стимулами, що викликають страх або інші негативні переживання, - уникання їх тоді, коли це можливо. Якщо людина занадто сором’язлива і відчуває дискомфорт в ході міжособистісної взаємодії, вона, ймовірно, намагатиметься уникати подібних ситуацій. Попри те, що така поведінка справді допомагає їй уникнути або зменшити силу своїх неприємних переживань, вона має і небажані наслідки. Так, коли людина втрачає можливість соціальної взаємодії, вона відчуває, як результат, пригніченість і меншовартість. Однак поки вона продовжуватиме поводитися подібним чином з метою запобігання соціальній тривозі, шанси на зміни будуть незначними.

Сутність механізму зміцнення стресостійкості полягає в тому, щоб допомогти такій людині шляхом зміни її поведінки – уникання на поведінку – подолання. Простої розмови для вирішення проблеми недостатньо. Та коли пацієнта спонукати до спроб розв’язання ситуації, що її він раніше уникав, і підтримувати його в цьому, з’являється можливість для певних позитивних змін. Якщо ж пацієнт включається в ситуацію, яка спочатку викликала травму й уникання, і не спостерігає жодних небезпечних наслідків, тривога може послабшати. Це справляє на пацієнта потужний позитивний вплив, і після багаторазових вдалих спроб він стає спроможним змінити значною мірою свою поведінку [57, с. 57].

Крім названих загальних механізмів (факторів) психотерапії, С. Гарфілд вказує на існування й інших механізмів, що діють у більшості психотерапевтичних методів, – таких, як сповнювання впевненістю, підтримка і надання інформації. Разом з тим він підкреслює, що всі наведені вище «психотерапевтичні фактори або змінні не слід розглядати як ізольовані механізми психотерапії. Навпаки, вони взаємопов’язані з іншими психотерапевтичними змінними, особистісними особливостями і проблемами клієнта, формуються завдяки психотерапевтичним відносинам і професіоналізму психотерапевта» [57, с. 58].

Заслуговує на увагу і модель механізмів (в авторському варіанті «факторів», хоча термін «механізм» так само вживається автором у контексті досліджуваної проблеми як синонім «фактора») лікувального впливу психотерапії, створена А.А. Александровим на основі аналізу праць Р.Кошика, Б. Розенберга, І. Ялома і С. Кратохвила. Ця класифікація відрізняється від вищевикладених тим, що в ній приділяється увага і розгляду специфічної ролі механізмів при індивідуальній і груповій формі [9]. Одним з перших механізмів лікувального впливу психотерапії можна вважати універсалізацію проблеми. На думку А.А. Александрова, цей механізм спостерігається в груповій психотерапії і відсутній в індивідуальній. Проблеми пацієнта розглядаються як універсальні, що тією чи іншою мірою виявляються у всіх людей, пацієнт не самотній у своїх стражданнях. Вже сама безпосередня участь у роботі психотерапевтичної групи справляє ефективний вплив і викликає бажані зміни. Пацієнти у звичайному житті ізольовані від різних соціальних контактів і відчувають себе знехтуваними. Прийняття в групу й активна взаємодія з її учасниками в атмосфері прийняття та взаємної підтримки справляє на пацієнтів сильне враження. Приходячи в групу, пацієнти вважають, що у них особливі, виняткові проблеми і вони не зможуть поділитися своїми думками і переживаннями. Коли ж у групі вони бачать, що в інших членів з’являються ті самі побоювання і є такі самі проблеми, вони відчувають значне полегшення. Як зазначає А.А. Александров, саме почуття єдності й належності до групи виступає в психотерапії як найбільш сприятливий та ефективний фактор.

До другого механізму лікувального впливу психотерапії відноситься аскептація (прийняття). С. Кратохвил називає цей фактор «емоційною підтримкою». Останній термін закріпився й у вітчизняній психотерапії. При емоційній підтримці велике значення має створення клімату психологічної безпеки. Безумовне прийняття пацієнта поряд з емпатією терапевта та його конгруентивністю є однією із складових позитивного ставлення, яке прагне побудувати терапевт. Ця «тріада Роджерса» [199; 200], як вказує А.А. Александров, має велике значення в індивідуальній терапії і є не менш значущою в груповій терапії. В найпростішій формі емоційна підтримка індивіда проявляється в тому, що терапевт (в індивідуальній терапії) або учасники групи (в груповій психотерапії) слухають його і намагаються зрозуміти. Далі йдуть прийняття і співчуття. Якщо пацієнт є членом групи, та його приймають, незважаючи на його стан, розлади, особливості поведінки та минуле. Його приймають таким, яким він є – з власними думками і почуттями. Група дозволяє йому відрізнятися від інших членів групи. Певною мірою механізм «емоційної підтримки» відповідає фактору «згуртованості», що його виділив І. Ялом [288]. У зв’язку з цим А.А. Александров зазначає, що «згуртованість» можна розглядати як механізм групової психотерапії, тотожної «емоційній підтримці» як механізму індивідуальної психотерапії. Справді, тільки згуртована група може надати члену групи емоційну підтримку, створити для нього умови психологічної безпеки. Другим, близьким до емоційної підтримки, механізмом А.А. Александров вважає «навіювання надії». Пацієнт чує від інших пацієнтів, що їм стало краще, він бачить зміни, які з ними відбуваються, яке викликає у нього надію на те, що і він може змінитися.

Третім механізмом виступає альтруїзм. Позитивний терапевтичний ефект може забезпечити не тільки те, що пацієнт дістає підтримку і йому допомагають інші, але також і те, що він сам допомагає іншим, співчуває їм, обговорює з ними їх проблеми. Пацієнт, котрий приходить у групу деморалізованим, невпевненим у собі, з почуттям, що нічого сам не може запропонувати натомість, починає раптом у процесі групової роботи почуватися потрібним і корисним для інших. Цей фактор – альтруїзм – допомагає подолати хворобливу спрямованість на самого себе, підвищує почуття належності до решти, почуття впевненості в собі й адекватної самооцінки. А.А. Александров вказує, що цей механізм є специфічним для групової психотерапії. «Він відсутній в індивідуальній психотерапії, бо пацієнт перебуває в ролі людини, якій допомагають. У груповій терапії всі пацієнти грають психотерапевтичні ролі стосовно інших членів групи» [9, с. 31].

В якості четвертого механізму розглядається відреагування (катарсис). Сильний вияв афектів є важливою складовою психотерапевтичного процесу. Однак вважається, що відреагування саме по собі не приводить до особистісної трансформації, але створює повне підґрунтя або передумови для змін. Цей механізм, як зазначає А. А. Александров, є універсальним – він спрацьовує і в індивідуальній, і в груповій психотерапії. Емоційне відреагування дає значне полегшення пацієнтам та підтримується і психотерапевтом, і учасниками психотерапевтичної групи.

Далі йдеться про механізм саморозкриття і самодослідження (самоексплорація). На думку А.А. Александрова, цей механізм більшою мірою виражений у груповій психотерапії. При самоексплорації учасник групи перебирає на себе відповідальність, оскільки йде на ризик реалізації почуттів, мотивів і поведінки зі своєї приватно, або таємної сфери.

Дехто з психотерапевтів вважає первинним механізм зростання у групі. Людина знімає маску, починає відверто говорити про приховані мотиви, про які група навряд чи могла здогадатися. Йдеться про інтимну інформацію. Крім різних переживань і відносин, пов’язаних з почуттям провини, сюди відносяться події та вчинки, яких пацієнт соромиться.

Важливе місце відводиться зворотному зв’язку з можливою конфронтацією. У Р. Корсіні цей механізм іменується як «інтеракція». Зворотний зв1язок означає, що пацієнту стає відомо від інших членів групи, як вони сприймають його поведінку і як вона на них впливає. Згідно з позицією А. А. Александрова, цей механізм має місце як в індивідуальній, так і в груповій психотерапії, але в останній його значення істотніше. Саме цей механізм А. А. Александров вважає головним лікувальним механізмом групової психотерапії. Інші люди можуть бути джерелом тієї інформації про нас самих, яка нам є не зовсім доступною, перебуває в ділянці «сліпої плями»нашої свідомості. Якщо при самоексплорації пацієнт розкриває щось про себе іншим зі своєї таємної, прихованої галузі, то при зворотному зв’язку інші відкривають йому щось нове про нього самого [9].

Термін «конфронтація» часто вживають і для визначення негативного зворотного зв’язку. Однак багатьма дослідниками конфронтація у формі конструктивної критики визнається дуже корисним психотерапевтичним фактором. Втім, потрібне додержання певного балансу, оскільки при переважанні однієї тільки конфронтації критика перестає сприйматися як доброзичлива і конструктивна, що веде до посилення психологічного захисту. Конфронтацію рекомендується поєднувати з емоційною підтримкою, яка створює атмосферу взаємного інтересу, розуміння і довіри.

В психотерапевтичному процесі важливе місце займає інсайт (осяяння). Інсайт означає розуміння, усвідомлення пацієнтом неусвідомлюваних раніше зв’язків між особливостями своєї особистості й неадаптивними способами поведінки. А. А. Александров зазначає: «… З певної точки зору інсайт можна розглядати як наслідок психотерапії, однак про нього можна говорити як про лікувальний фактор, або механізм, оскільки він є передусім засобом зміни малоадаптивних форм поведінки й усунення невротичних симптомів» [9, с. 34].

Наразі охарактеризуємо коригувальний емоційний досвід. Останній являє собою інтенсивне переживання актуальних відносин або ситуацій, завдяки якому відбувається корекція неправильного узагальнення, зробленого на ґрунті минулих переживань. Сутність цього механізму полягає в тому, що пацієнт в умовах психотерапевтичної ситуації (індивідуальної або групової психотерапії) повторно переживає емоційний конфлікт, який він досі не бува в змозі розв’язати, але реакція на його поведінку (психотерапевта або членів групи) відрізняється від тієї, що її він зазвичай провокує в оточення. Різновидом коригувального досвіду в групі є так зване «коригувальне повторення первинної сім’ї» – побудова моделі сімейних стосунків пацієнта в групі.

Потім здійснюється перевірка нової поведінки («перевірка реальності») і навчання новим способам поведінки. Спільно з усвідомлення старих неадаптивних стереотипів поведінки поступово відбувається перехід до набуття нових способів. При навчанні новим способам поведінки велику роль відіграє моделювання, імітація поведінки інших членів групи і терапевта. Цей механізм лікувального діяння І. Ялом називає «імітуючою поведінкою», а біхевіористи традиційно іменують її «модифікуванням» [316, с. 207].

Нарешті, як окремий механізм розглядається надання інформації (в тому числі шляхом навчання) через спостереження. В групі пацієнт дістає нові знання про те, як люди поводяться, інформацію про відносини, про адаптивні та неадаптивні інтерперсональні стратегії. Йдеться не просто про зворотний зв’язок й інтерпретацію, що їх пацієнт отримує стосовно цієї поведінки, а про відомості, які він дістає в результаті своїх спостережень за поведінкою інших – групи або терапевта. Як зазначає А. А. Александров, завдяки цьому пацієнт може поглянути на ті самі речі з різних сторін, ознайомитися з різними думками з того самого питання. Крім того, він багато чому вчиться, навіть якщо сам не бере активної участі в цьому процесі.

Класифікацію механізмів лікувального діяння психотерапії відповідно до трьох найважливіших планів функціонування людини – емоційного, пізнавального (коґнітивного) і поведінкового – запропонував Б.Д. Карвасарський [82]. Саме співвідношення механізмів з трьох відповідних сфер раніше розглядалося і Р. Корсіні, однак принцип виокремлення самих механізмів у Б. Д. Карвасарського дещо відрізняється.

Так, у процесі індивідуальної психотерапії переважно з емоційною сферою пацієнта пов’язані безумовне прийняття, толерантність, інтерес, симпатія, турбота, катарсис, переживання сильних емоцій, прояв інтенсивних особистих почуттів, альтруїзм, перенесення, ідентифікація. В цій самій площині, але з орієнтованістю на майбутнє, перебувають віра і надія, які виражають частково усвідомлену можливість досягнення мети.

Здебільшого до коґнітивної сфери відносяться отримання нової інформації, поради і рекомендації, інтелектуалізація, зворотний зв’язок, самоексплорація, тестування реальності, універсальность (усвідомлення і відчуття спільності). Як зазначає Б. Д. Карвасарський, у цю групу входять механізми лікувального діяння, які значною мірою знижують рівень невизначеності уявлень пацієнта про свою хворобу, особистісні проблеми, найближчі цілі та завдання, що приводять до дистанціювання від значущих переживань, які слугували джерелом декомпенсації, їх знецінення. Відбувається розширення образу «Я» за рахунок включення в нього аспектів, які раніше були відторгнені: уявлення про самого себе, свою поведінку, цілі, способи їх реалізації.

До поведінкової сфери Б. Д. Карвасарський відносив імітаційне научіння (наслідування), десенсибілізацію, експериментування з новими формами поведінки, набуття навичок соціалізації. За його словами, научіння в широкому розумінні при різних формах психотерапії відбувається як прямо – через інструкції, рекомендації, команди, поради, так і опосередковано – шляхом спостереження, моделювання, явного і прихованого використання заохочення і покарання [82].

Згрупувавши вищезгадані (і наведені іншими авторами) механізми лікування діяння психотерапії, а також прийнявши до уваги результати відповідного опитування самих пацієнтів, б. Д. Карвасарський виокремив три базових, або основних, механізмів. Це – конфронтація, коригувальне емоційне переживання (коригувальний емоційний досвід) і научіння, що охоплюють всі три площини змін – коґнітивну, емоційну і поведінкову [83; 193; 229].

Конфронтація розуміється як «зіткнення» пацієнта з самим собою, зі своїми проблемами, конфліктами, настановленнями, відносинами, емоційними і поведінковими стереотипами і здійснюється за рахунок зворотного зв’язку. Поняття зворотного зв’язку є дуже важливим для групової психотерапії. І саме конфронтація, на думку більшості авторів, є провідним механізмом лікувального діяння групової психотерапії. В психотерапевтичній групі, завдяки наявності зворотного зв’язку, кожний з учасників отримує інформацію про те, які реакції в оточуючих викликає його поведінка, як він сприймається іншими, як вони реагують на його поведінку, як розуміють й інтерпретують її, як його поведінка впливає на інших, в яких випадка його інтерпретація емоційного змісту міжособистісної ситуації виявляється неадекватною і тягне за собою так само неадекватну реакцію оточуючих.

Зворотний зв’язок дає можливість учаснику групи зрозуміти й оцінити власну роль у типових для нього міжособистісних конфліктах і тим самим усвідомити свої проблеми, співвідносячи минуле і теперішнє. При груповій психотерапії зворотний зв’язок, як зазначає Б.Д. Карвасарський, є багатоплановим, оскільки здійснюється між кожним з членів групи і групою як цілим. Психотерапевтична група надає пацієнтку не просто зворотний зв’язок – інформацію про те, як він сприймається іншою людиною, а й диференційований зворотний зв’язок, тобто зворотний зв’язок від усіх учасників групи, які можуть по-різному на неї реагувати. Таким чином, пацієнт бачить себе у множині «дзеркал», які по-різному відображають різні сторони його особистості. Диференційований зворотний зв’язок дає не тільки різнопланову інформацію для вдосконалення саморозуміння, а й допомагає пацієнту навчитися розрізняти нюанси у власній поведінці [84].

Коригувальне емоційне переживання, або коригувальний емоційний досвід, включає кілька аспектів – і передусім емоційну підтримку. Емоційна підтримка означає для пацієнта прийняття його іншими, визнання його людської цінності та значущості, унікальності його внутрішнього світу, готовність розуміти його, виходячи з його власних відносин, настановлень і цінностей. Вона справляє позитивний стабілізуючий вплив на самооцінку, підвищує ступінь самоповаги і таким чином коригує такий найважливіший елемент системи відносин, як ставлення до самого себе.

Научіння в процесі психотерапії здійснюється прямо й опосередковано. При груповій психотерапії саме група виступає як модель реальної поведінки пацієнта, де він проявляє типові для нього поведінкові стереотипи, і таким чином створюються умови для дослідження пацієнтом власної міжособистісної взаємодії, своєї поведінки, що дає змогу виокремити в ній конструктивні і неконструктивні елементи, які приносять задоволення або викликають негативні переживання. Групова ситуація є ситуацією інакшої, реальної, емоційної міжособистісної взаємодії, що значною мірою полегшує відмову від неадекватних стереотипів поведінки і вироблення навичок повноцінного спілкування у групі, пацієнт починає відчувати свою здатність до змін, які приносять задоволення йому самому і позитивно сприймається іншими [82].



Таким часом мають місце і спроби виокремлення основних механізмів, що враховують провідну форму побудови самого психотерапевтичного процесу [193; 197]. Той самий І. Ялом виокремлює такі механізми лікувального впливу в груповій психотерапії:

  1. Повідомлення інформації отримання пацієнтом у ході групової психотерапії різних відмінностей про особливості людської поведінки, міжособистісної взаємодії, конфліктів, психічного здоров’я і т.п; з’ясування причин виникнення і розвитку порушень, інформація про сутність психотерапії і перебігу психотерапевтичного процесу; інформаційний обмін між учасниками групи. Подібна інформація надходить у процесі спілкування з іншими й ознайомлення з їх проблемами.

  2. Навіювання надії: поява надії на успіх лікування під впливом поліпшення стану інших пацієнтів і власних досягнень. Успішність психотерапії інших пацієнтів слугує в якості позитивної моделі, створює оптимістичні перспективи. Найбільшою мірою цей фактор діє у відкритих психотерапевтичних групах.

  3. Універсальність страждань: переживання і розуміння пацієнтом того, що він не самостійний, що інші члени також мають проблеми, конфлікти, переживання, симптоми. Таке розуміння сприяє подоланню егоцентричної позиції і появі почуття спільності та солідарності з іншими, а також підвищує самооцінку.

  4. Альтруїзм: можливість у процесі групової психотерапії допомагати один одному, робити щось для іншого. Допомагаючи іншими, пацієнт стає більш впевненим у собі, він почувається здатним бути корисним і потрібним, починає більше поважати самого себе і вірити у власні можливості.

  5. Коригувальна рекапітуляція первинної сімейної групи: пацієнті виявляють у групі проблеми і переживання, що йдуть з батьківської сім’ї, почуття і способи поведінки, характерні для батьківських і сімейних відносин у минулому. Вияв реконструкція колишніх емоційних і поведінкових стереотипів у групі створює можливість для їх терапевтичної переробки, виходячи з актуальної ситуації, коли психотерапевт виступає в ролі батька для пацієнтів, а інші учасники – в ролях братів, сестер й інших членів сім’ї.

  6. Розвиток техніки міжособистісного спілкучання6 пацієнти мають можливість через зворотний зв’язок і аналіз власних переживань побачити свою неадекватну міжособистісну взаємодію і в ситуації взаємного прийняття змінити її, виробити і закріпити нові, більш конструктивні способи поведінки і спілкування.

  7. Імітаційна поведінка: пацієнт має можливість навчитися більш конструктивним способам поведінки завдяки наслідуванню психотерапевта й інших успішних членів групи.

  8. Інтерперсональний вплив: отримання нової інформації про самого себе завдяки зворотному зв’язку, що проводить до зміни і розширення образу «Я», можливість виникнення в групі емоційних ситуацій, з якими пацієнт раніше не міг справлятися, їх вичленування, аналіз та переробка.

  9. Групова згуртованість: привабливість групи для її членів, бажання залишитися у групі, почуття належності до групи, довіра, прийняття групою і взаємне схвалення один одного, почуття «Ми» групи. Групова згуртованість розглядається як фактор, аналітичний відносинам «психотерапевт – пацієнт» в індивідуальній психотерапії.

  10. Катарсис: відреагування, емоційне розвантаження, вираження спільних почуттів у групі [288; 383].

До основних механізмів лікувального діяння групової терапії Г.Л. Ісуріна й інші автори відносять такі: участь у групі, емоційну підтримку, самодослідження і самоуправління, зворотний зв’язок або конфронтацію, контроль, коригувальний емоційний досвід, перевірку та навчання нових способів поведінки, отримання інформації і розвиток соціальних навичок [76; 197].

Дослідження, проведені останніми роками, показали, що резонанс цілей досягається у процесі психотерапії; відпрацювання цілепокладання (створення рамки психотерапевтичних цілей) так само належать до ефективних механізмів лікувальних впливів у сімейній психотерапії [Психология и психотерапия семьи, 1999; Психология: учебник, 2002; Ричардсон, 1992].

Резюмуючи здійснений огляд, зазначимо, що розкриття психотерапевтичних механізмів лікувальних впливів й інтервенцій діє змогу не тільки визначити універсальні складові психотерапевтичного процесу, а й встановити точки перетину феноменів «лікування душі» і «лікування душею» в межах різних психотерапевтичних парадигм.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   ...   25


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал