Міністерство освіти І науки україни київський міжнародний університет інститут телебачення, кіно та театру Кафедра театрального мистецтва Денис Шариков мистецтвознавча



Сторінка7/9
Дата конвертації03.12.2016
Розмір2.14 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9

3.1. Хореологія як мистецтвознавча дисципліна
1.3.1. Видова специфіка в художній культурі та мистецтвознавчі науки
Художня культура виступає одним з найважливіших компонентів духовної культури. Разом з пізнавальною, релігійною, моральною, політичною культурою вона покликана формувати внутрішній світ людини, сприяти розвитку людини як творця культурних цінностей.

Ядром художньої культури, її системоутворювальним чинником виступає мистецтво як художньо-образне відтворення дійсного й уявного. Одним із найважливіших компонентів культури як сукупності створених людством цінностей є художня культура.

Художня культура – це складне, багатошарове утворення, яке об’єднує всі види мистецтва, сам процес художньої творчості, його результати і систему заходів зі створення, збереження і поширення художніх цінностей, виховання творчих кадрів і глядацької аудиторії [241, с. 130−132].

Розуміючи культуру як «другу природу», як сукупність цінностей матеріальних і духовних, як розвиток сутнісних сил людини, спосіб відтворення людиною самої себе як істоти духовної, ми розглядаємо художню культуру як найстабільніший гуманістичний регіон культури. Адже серед розгалуженої системи історично вироблених і закріплених традицією духовних цінностей – релігійних, філософських, етичних, естетичних, зберігаючи величні досягнення людського генія у творах мистецтва, стоять на сторожі цілісності культури і життєвого досвіду, зібраного людством протягом тисячоліть.

Мистецтво − одна з форм суспільної свідомості; вид людської діяльності, що відображає дійсність у конкретно-чуттєвих образах, відповідно до певних естетичних ідеалів. У широкому сенсі мистецтвом називають досконале вміння в якійсь справі, галузі; майстерність. Розвиток мистецтва як елемента духовної культури обумовлюється як загальними закономірностями буття людини й людства, так і естетично-художніми закономірностями, естетично-художніми оглядами, ідеалами й традиціями.

Видами мистецтва в художній культурі є література, театр, образотворче, музика, хореографія, кіно і телебачення, декоративно-прикладне, дизайн, естрадно-циркове, фото, які завдяки використанню різноманітних засобів виразності освоюють дійсність у формі неповторно-індивідуального художнього образу. Ці форми можуть бути різними – від метафоричної до реалістичної, але вони завжди відображають долю людей і народів, ідеї і проблеми свого часу [134, с. 120−123].

Традиційно види мистецтва поділяються за способом втілення художнього образу та за формою чуттєвого сприймання.

За способом втілення художнього образу розрізняють: просторові мистецтва − архітектура, скульптура, живопис, графіка, фотомистецтво, декоративно-прикладне мистецтво, дизайн; часові мистецтва − музика, література; просторово-часові − кіно і телебачення, театр, хореографія, естрадно-циркове мистецтво.

За формою чуттєвого сприймання розрізняють: слухові музика; зорові − архітектура, скульптура, живопис, графіка, фотомистецтво; зорово-слухові − театр, хореографія, кіно і телебачення, естрадно-циркове мистецтво [246].

Художньо-творча діяльність може користуватися: знаками зображувального типу, що передбачають подібність образів з чуттєво сприйманою реальністю (живопис, скульптура, графіка; література, театр); знаками незображувального типу, що не допускають впізнавання в образах реальних предметів, явищ, дій і звернених безпосередньо до асоціативних механізмів сприйняття (архітектура, декоративно-прикладні мистецтва, музика й хореографія); знаками змішаного типу, властивими синтетичним формам творчості (синтезу архітектури або декоративно-прикладного мистецтва з мистецтвами образотворчими; словесно-музичному − пісенному й актерсько-танцювальному − пантомімічному синтезу [246].

Література – вид мистецтва (від лат. litera – буква) форма художньої діяльності людини, яка естетично опановує світ через слово. Література має власну жанрово-родову специфіку, що розвивалась упродовж усього періоду її існування.

Основу літератури складають три роди, з яких кожен має свою власну жанрову структуру: епос – казка, міфи, билина, роман, повість, оповідання, новела; лірика – сонет, балада, монолог, мадригал; драма – трагедія, комедія, фарс, водевіль, мелодрама, трагікомедія, інтермедія [134, ].



Театр (від грец. θέατρον – місце видовища)  – синтезований вид мистецтва, що відображає життя в сценічній дії, яку виконують актори перед глядачами. Театральне мистецтво є колективною творчістю, де в постановці спектаклю беруть участь драматург, режисер, композитор, художник, актор. Театральними жанрами є драма, трагедія, комедія, комедія дель арте, фарс, романтична комедія, трагікомедія. Театр має власні родові модифікації – театр ляльок, драматичний, опери та балету, оперети, дитячий, пантоміми. За спеціалізаціями театральне мистецтво розподіляється на: акторське мистецтво та режисуру.

Образотворче мистецтво – вид мистецтва, який відображає існуюче у вигляді різних образів, зокрема таких, як художні образи, на площині. Образотворче мистецтво відображає дійсність у наочних образах, відтворює об’єктивно наявні властивості реального світу: об’єм, колір, просторовість, матеріальну форму предмета, світлоповітряне середовище тощо. Проте образотворче мистецтво зображає не тільки те, що доступне безпосередньому зоровому сприйняттю, але й передає розвиток подій у часі, певну фабулу, розгорнуту оповідь. Воно розкриває духовний склад людини, її психологію.

Образотворче мистецтво в сукупності своїх видів створює реальну картину життя людини та природи, а також наочно втілює ті образи, яких немає в реальності, які є наслідком людської фантазії. Види образотворчого мистецтва: архітектура об’ємних споруд, ландшафтна, містобудівництво; скульптура за родами − кругла, рельєфна; за змістом − монументальна, станкова, декоративна; живопис – фреска, мозаїка, олійний живопис, темпера, акварель, пастель [134, с. 139−145].



Музика (від грец. μουσική – мистецтво муз) – вид мистецтва як організації музичних звуків, передувсім у часовій (ритм), звуковисотній і тембровій шкалі. Музичним може бути майже будь-який звук з певними акустичними характеристиками, які відповідають естетиці тієї чи іншої епохи, та може бути відтвореним при виконанні музики. Джерелами такого звуку можуть бути людський голос, музичні інструменти. Музичний образ позбавлений конкретності слова і візуальної природи [134, с. 146−148].

Музика – найабстрактніший вид мистецтва. Жанрово-родова специфіка музики поділяється на вокальну – романс, кантата, ораторія, опера, пісня; інструментальну – камерна, симфонічна, соната, сюїта, симфонія, прелюдія, ноктюрн, варіації, симфонічна фантазія, концерт. За спеціалізаціями розподіляється на виконавську (музикант), викладацьку майстерність (хорознавець, репетитор з вокалу), постановницьку (композитор, диригент, звукорежисер).



Хореографія (від грец. χόρείά – нога, γράφός – пишу) – синтезований вид мистецтва, який активно взаємодіє з іншими видами художньої культури – літературою, образотворчим мистецтвом, театром, музикою, кіно і телебаченням, декоративно-прикладним мистецтвом і дизайном, естрадно-цирковим мистецтвом.

Хореографія розподіляється за видами – народна, класична, бальна, сучасна. Вищою формою хореографії є балет – академічний і сучасний. Хореографія має два визначення: широке й вузьке. У вузькому значенні – хореографія в балеті як танцювальна лексика. У широкому значенні – це мистецтво танцю і балету, а також його система. За видами хореографія розподілена на народну, класичну, бальну, сучасну. За спеціалізацією хореографія розподіляється на виконавську майстерність (артист балету, артист ансамблю), викладацьку майстерність (репетитор з балету), постановницьку (балетмейстер, балетмейстер-репетитор), управлінець (хореографічний арт-менеджер чи художній керівник балету) [254, с. 25].



Кіно і телебачення (від грец. κινέμα – рух, γράφό – зображення)  – синтезований вид мистецтва, твори якого створюються за допомогою кінознімання реальних, спеціально інсценованих, або відтворених засобами анімації подій. За спеціалізацією кіно і телебачення розподіляється на виконавську майстерність (актор кіно, оператор, освітлювач, диктор-телеведучий), постановницьку (режисер).

Виникнення кіно пов’язане безпосередньо з розвитком НТР, передусім у галузі оптики, хімії, фотографії. У кіномистецтві поєднуються естетичні властивості театру, літератури, образотворчого мистецтва та музики на основі властивих лише йому виражальних засобів, головне з яких − фотографічна природа кінозображення і монтаж. Кіно може синтезувати інші види мистецтва – літературу, театр, музику, хореографію. Кінематограф розподіляється за такою жанрово-родовою структурою: художній, документальний, науково-популярний, анімаційний [134, с. 153−156].



Декоративно-прикладне мистецтво (від лат. decoro – прикрашаю) – вид художньої діяльності, твори якого поєднують прикрашальні та декоративні якості. Декоративне означає «прикрашальне». Прикладне ж означає, що речі мають практичний вжиток, а не лише є предметом естетичної насолоди.

Головне завдання декоративно-прикладного мистецтва – зробити гарним речове середовище людини, її побут. Краса творів прикладного мистецтва досягається завдяки декоративності. Декоративність є єдиним можливим засобом вираження змісту й художньої образності. Поділ декоративно-прикладного мистецтва на жанрово-родову структуру є таким: монументально-декоративний живопис, художня кераміка, художня обробка та вироби з дерева й металу, ювелірне мистецтво, художній текстиль, художня вишивка [134, с. 138−139].



Дизайн (англ. design – задум, план, мета, намір, творчий задум, проект і креслення, розрахунок, конструкція, ескіз, малюнок, узор, композиція, мистецтво композиції, витвір мистецтва) – синтезований вид мистецтва і промисловості. Дизайн є творчим методом, процесом і результатом художньо-технічного проектування промислових виробів, їх комплексів і систем, орієнтований на досягнення найповнішої відповідності створюваних об’єктів і середовища загалом і потреб людини, як утилітарних, так і естетичних.

Дизайн – специфічна низка проектної діяльності, що об’єднує художньо-предметне мистецтво і науково обґрунтовану інженерну практику у сфері індустріального виробництва. Дизайн може виступати як вирішення проблем проектування від найменшого елементу конструкції до глобальних великих і навіть утопічних ідей. У зв’язку із різким зростанням населення планети, ще однією метою дизайну стає соціальна привабливість. Тобто дизайн стає інструментом комунікації між людиною та об’єктом дизайну. Мета ж дизайну має значущість лише для дизайнерів як керівників проектування.

Дизайн має такі підвиди: поєднуючись з промисловістю і технікою – промисловий дизайн; сільськогосподарськими науками, геологією, архітектурою – дизайн ландшафтний і середовища, дизайн інтер’єру; живописом, літературою, електронними технологіями і мистецтвом відеомантажу – графічний дизайн та веб-дизайн; з текстилем і легкою промисловістю, а також з художнім оформленням спектаклів у театрі, балеті – дизайн костюмів і художнє оформлення [134, с. 101−105].

Естрадно-циркове мистецтво – синтезований вид видовищно-розважального дійства. Основою естрадно-циркового мистецтва є демонстрація ексцентричного, веселого, розважального і дивовижного. Естрадно-циркове мистецтво має такі підвиди: поєднуючись з спортом – акробатика, еквілібристика; музикою – естрадний вокал; театром – конферанс; хореографією – естрадний танець, вар’єте, мюзикл і шоу програми. Також видами естрадно-циркового мистецтва є жонглювання, антипод, каучук, трансформер, пантоміма, ілюзія та маніпуляція, клоунада, дресирування.

Фотомистецтво – синтезований вид мистецтва для створення художньої фотографії. Виникнення фотомистецтва пов’язане безпосередньо з розвитком НТР, передусім у галузі оптики, хімії. Фотомистецтво протипоставляться фотожурналістиці, метою якої є констатація фактів, і комерційній фотографії, яка використовується для реклами товарів і послуг.

За способом втілення художнього образу художню фотографію зараховують до просторових мистецтв, а за формою чуттєвого сприймання – до зорових. У художній фотографії мають місце всі жанри, характерні для живописупейзаж, натюрморт, портрет.



Мистецтво та його окремі аспекти є предметом наукового дослідження. Наука, що вивчає мистецтво загалом та пов’язані з ним явища − мистецтвознавство. Галузь філософії, що займається вивченням мистецтва − естетика. Феноменами, пов’язаними з мистецтвом, займаються й інші суспільні та гуманітарні науки, такі як культурологія, соціологія, психологія

Мистецтвознавство – гуманітарна наука, що вивчають закономірності функціонування мистецтва у художній культурі, поєднує в собі історію, теорію та художні практики мистецтва, а також художню критику.

Мистецтвознавство − є комплексом наукових дисципліни з вивчення і дослідження мистецтва суспільства в цілому, окремі види мистецтва – хореологія (в Україні ще не представлена на 1 березня 2013 року), театрознавство, музикознавство, кінознавство, мистецтвознавство в галузі образотворчого, декоративно-прикладного мистецтва і дизайну, музеєзнавство, а також їх зв’язок і реальність, поєднання форми та змісту художніх робіт [252].



Теорія мистецтва тісно пов’язана з естетикою, вивчає закономірності розвитку мистецтва, зв'язки між змістом і формою в мистецтві.

Історія мистецтва дає опис, аналіз і тлумачення творів, розкриває поступальний розвиток мистецтва.

Художня критика здійснює теоретичний та історичний аналіз художніх творів, оцінює їх.

Перші спроби створити теорії мистецтва, зроблені в добу античності саме Платоном і Аристотелем, Вітровієм, Павсанієм, Плінієм Старшим. Принципи роботи цього напрямку, мали місце в добу ренесансу Джорджо Вазарі, Аугустіно й Анібале Карачі. У добу нового часу теорією та історією мистецтва займались Іоганн Вінкельман, Діні Дідро, Ґотхольд Лессінг. У XIX−XX століттях широко розроблено теорію мистецтва, науки, які мають низку шкіл і напрямків. Фундаментальні дослідження в галузі теорії та історії мистецтва у виконанні Вільгельма Любке, Антона Спрінгерума Карла Верманома, Ежена Віолле-ле-Дюка, Гастона Maспера, Якоба Буркхардта.



Галузі мистецтвознавства у видах художньої культури (хореографія, театр, кіно і телебачення, музика, образотворче та декоративно-прикладне мистецтво, дизайн): теорія мистецтва, історія опису й аналізу мистецтва, історія естетичних учень, методологія історії мистецтва, історії, художньої критики, технологія мистецтва [252].

Історією опису й аналізу видів і форм мистецтва є особливості художнього мови окремих видів мистецтва: архітектура, скульптура, живопис – картини, малюнки; декоративно-прикладні мистецтва – художні вироби; хореографії, театр, музик, кіно, дизайн: можливість аналізувати і зрозуміти зміст творів мистецтва, їх принципи, наміри творчого самовираження; єдність форми і змісту в художній формі, як усього, так і унікальної особливості кожної частини.

Історією естетичних учень є співвідношення естетики і мистецтвознавства, застосування на практиці мистецтва естетичне, де основними є категорії естетики, доктрини та їх вплив на мистецтво.

Теорією мистецтва є загальні закони розвитку мистецтва, його вплив на художню практику; специфіка окремих видів мистецтва і їх синтез, а також символи і алегорії в мистецтві.

Методологією історії мистецтва є процес та основні етапи виникнення й розвитку знань про мистецтво, що перетворює їх на мистецтвознавчі науки – хореологія, театрознавство, музикознавство, кінознавство, архітектура, мистецтвознавство (живопис, скульптура, художня кераміка, текстиль, вишивка, художня обробка дерева і металу тощо); функція мистецтва як невід’ємна частина художньої культури суспільства; формування та еволюція різних зарубіжних і вітчизняних стилів і шкіл, їх взаємовідсини з ідеологічними та політичними течіями; загальні проблеми розвитку мистецтва в історичній думці; найконкретніші мистецькі, історичні, культурні, соціологічні проблеми в історіографії різних художніх напрямків.

Історією художньої критики є художня критика як частина мистецтвознавства, його специфіка; значення історії мистецтвознавства для розуміння художнього процесу минулого і сьогоденного; історія художньої критики XVIII–XX століття; художня критика на сучасному етапі та її роль у мистецькому житті.

Технологією мистецтва є вивчення методів мистецтва для розуміння й оцінки його роботи; скульптурні, будівельні, олійні, кольорові матеріали, обладнання та технології – для образотворчого і декоративно-прикладного мистецтва; музичні інструменти і партитура − для музики; сцена-коробка, глядацька зала, освітлювання і музичний супровід, літературний текст − для балету і театру; приміщення чи місто, відеокамери, освітлювання, монтаж − для кіно і телебачення; також науково-дослідні й навчально-методичні праці для роботи з технології виконання певних видів і жанрів мистецтва.

Театрознавство – мистецтвознавча наука яка вивчає театральне мистецтво, вивчає різні аспекти сценічного, візуально-пластичного мистецтва, його історію й теорію, драматургію, акторську майстерність, режисуру, декораційне мистецтво, театральну архітектуру, театральну критику. Науковець у галузі театру називається театрознавцем [252].

Музикознавство (також – музикологія) – мистецтвознавча наука, яка вивчає музичне мистецтво як особливу форму художнього осягнення світу, її зв’язки з дійсністю та іншими галузями людської культури, а також закономірності й особливості музичного мистецтва, які визначають його специфічний характер. Науковець у галузі музики називається музикознавцем.

Музикознавство є однією з важливих галузей мистецтвознавства і включає в себе низку дисциплін музично-теоретичного й музично-історичного спрямування. Напрямки музикознавства: теоретичне музикознавство – досліджує основні закономірності музики, що встановились у процесі її історичного розвитку, композиційні засоби та прийоми; історичне музикознавство передбачає відтворення цілісної картини розвитку музичного мистецтва в соціальному і культурному контексті; музична фольклористика, інструментознавство, музична педагогіка, а також музичні сфери естетики, психології, соціології, бібліографії, палеографії, текстології, нотографії, інформатики та інших наук [252].



Кінознавство – мистецтвознавча наука, яка вивчає і намагається теоретично пояснити та обґрунтувати твір кіномистецтва і телебачення, тобто кінофільм, телевізійні проекти, передачі. Кінознавство розглядає фільм як твір мистецтва, але й також як засіб масової інформації та товар. Відповідно до цього існують естетична, а й економічна теорії фільму. Науковець у галузі кіно і телебачення називається кінознавцем.

Окрім цього розрізняють два напрямки: з точки зору виробництва кінофільму (кіноіндустрія), або ж дослідження сприйняття фільму та його впливу на глядача. Окремою наукою в мистецтві кіно і телебачення є кінокритика. Кінокритикою є рецензування фільмів і аналіз сучасного кінопроцесу. Оцінювання творів кіномистецтва з споживчої точки зору є рецензування, оцінювання; з публіцистичною точки зору – зв’язок з нагальними проблемами громадського й духовного життя; також з точки зору кінознавства та теорії кіно [252].

Нині у вітчизняній науці у галузі мистецтвознавства, на жаль, досі не сформовано спеціальну галузь науки – хореологія, яка б досліджувала теорію та історію хореографічного мистецтва, сценічну і побутову практику, балетну критику, хореографічні методи, хореографічну систему організації та управління в балетному театрі, ансамблі, танцювальному колективі.

Так, наприклад, у Великій Британії це − Лабанівський танцювальний центр «Trinity Laban Conservatoire of Music and Dance. Laban Dance Centre», спеціальність «Танцювальна наука (захист дисертації на доктора філософії «Ph.D») творча практика у галузі танцю і синтезу мистецтв, наука про танець, танцювальна педагогіка» [348].

У Франції це − Паризька вища національна консерваторія музики і танцю «Le Conservatoire national supérieur de musique et de danse de Paris», факультет наукових досліджень «Танцювальне виконавство: класичний та сучасний танець. Нотація танцювального руху» [332].

В Росії це – Російський університет театрального мистецтва «ГІТІС» (кафедра хореографії: «Хореографічне мистецтво», «Педагогіка балету»); Санкт-Петербурзький гуманітарний університет профспілок (кафедра хореографії: «Народна художня культура: народний, бальний, сучасний танець», «Хореографічна педагогіка: народний, бальний, сучасний танець»), Академія російського балету імені А.Я. Ваганової, аспірантура («Мистецтво балету за рівнем професійної освіти», «Теорія та історія мистецтва: хореографія»).

В Україні здійснюється підготовка фахівців за освітньо-кваліфікаційним рівнем «Спеціаліст», «Магістр» галузі знань 0202 «Мистецтво» за спеціальністю 7.02020201; 8.02020201 «Хореографія», кваліфікація «Викладач хореографічних дисциплін, балетмейстер-постановник» у таких навчальних закладах: Київський національний університет культури і мистецтв (кафедри народної, класичної, бальної, сучасної хореографії); Національна академія керівних кадрів культури і мистецтв (кафедра хореографії); Львівський національний університет імені Івана Франка (кафедра режисури та хореографії); Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника (кафедра хореографії); Рівненський державний гуманітарний університет (кафедра хореографії); Харківська державна академія культури (кафедри народної, бальної, сучасної хореографії), Луганський національний університет імені Тараса Шевченка (кафедра хореографії), Херсонський державний університет (кафедра класичної хореографії та методики викладання, кафедра народно-сценічної та сучасної хореографії).

Для прикладу, Росія має свій паспорт спеціальності у галузі мистецтвознавства – «хореографічне мистецтво», за яким захищають докторські та кандидатські дисертації.

Шифр спеціальності 17.00.05 «Хореографічне мистецтво» (затверджено наказом Міністерства освіти і науки РФ від 25.02.2009 № 59; із змінами від 11.08.2009 № 294; від 10.01.2012 № 5) [336].

Зміст спеціальності (теорія хореографічного мистецтва; історія хореографії; педагогіка танцювальних дисциплін; критика творів сценічного хореографічного мистецтва) − дослідження комплексу хореографічного мистецтва, його різних видів, від музично-хореографічної фольклорної творчості до сценічних творів вітчизняної і зарубіжної хореографії та їх взаємодія.

Метою досліджень є класифікація видів хореографічного мистецтва, визначення природи кожного, дослідження хореографічних текстів, можливості їх фіксації і збереження зразків фольклорної і класичної спадщини, критичне осмислення (аналіз) нових творів хореографії, вивчення досвіду педагогічних методик передачі знань в галузі хореографічної освіти.

Мистецтво і художня культура на сьогодні у вітчизняній науці представлені виключно такими групами спеціальностей і галузями наук з мистецтвознавства і культурології:



17.00 «Мистецтвознавство».17.00.02. театрознавство – мистецтвознавство; 17.00.03. музикознавство – мистецтвознавство; 17.00.04. кінознавство і телебачення – мистецтвознавство; 17.00.05. образотворче мистецтво – мистецтвознавство; 17.00.06. декоративне і прикладне мистецтво – мистецтвознавство; 17.00.07. дизайн − мистецтвознавство.

26.00 «Культурологія». 26.00.01. теорія та історія культури – мистецтвознавство, культурологія, філософія, історія; 26.00.02. світова культура і міжнародні культурні зв’язки – культурологія; 26.00.04. українська культура – культурологія, мистецтвознавство; 26.00.05. музеєзнавство, пам’яткознавство – культурологія, історія,мистецтвознавство; 26.00.06. прикладна культурологія, культурні практики культурологія. [335].

Теорія та історія культури – галузь науки, яка вивчає мистецтво як феномен художньої культури в розмаїтті його видових, родових, жанрових, стильових і мовних проявів, закономірності художнього процесу в різноманітних історико-географічних ареалах і в контексті визначення епох розвитку світової та вітчизняної культури, досліджує взаємини мистецтва з іншими складниками художньої культури, методи культурологічного аналізу феноменів мистецтва.

Напрями досліджень у теорії та історії культури: мистецтво як феномен художньої культури в розмаїтті його видових, родових, жанрових, стильових і мовних проявів; понятійно-категоріальний апарат і методи культурологічного аналізу феноменів мистецтва; соціокультурна обумовленість розвитку мистецтва; закономірності розвитку художньої культури; періодизація явищ мистецтва в контексті визначення епох світової культури; розвиток мистецтва в культурі окремих епох, країн, регіонів; мистецтво як чинник національної самоідентифікації та культурної єдності людства; роль мистецтва та народної художньої творчості у формуванні національної культури; взаємозв'язок мистецтва з іншими компонентами духовної культури (міфологією, релігією, філософією, психологією, етикою, правом, політикою, наукою); художня культура як цілісність у співвідношенні з іншими складниками культури; аналіз мистецьких технологій, що віддзеркалюють динаміку формування і трансформації в них духовних смислів у проекції на мовно-комунікаційні параметри їхнього існування в системи різних просторово-часових культурних координат; співіснування культур у добу цивілізаційної глобалізації.

Проблемами хореології у вітчизняній науці займався лише Олександр Чепалов: у статтях «Хореологія як наукова дисципліна (Пролегомени)» [229]; «Хореологія як наукова дисципліна» [231]; «Хореологія як нова дисципліна у навчанні студентів-хореографів вузів України», який визначав хореологію як наукову дисципліну про теорію хореографічного мистецтва, балетну критику, нотацію танцю [232].

У вищевказаних статтях Олександр Чепалов резюмує про хореологію як науку про танець, яка потребує нині розширення теоретичної бази та конкретнішого визначення об’єктів вивчення і засобів їхнього мовного втілення; найбільш наближеним до наукових вимог сьогодення та специфіки хореографічного мистецтва є аналіз за допомогою моделі комунікації Якобсона Р.Й.; перспективами подальшого розвитку хореологічних досліджень є вивчення досвіду фахівців Інституту Лабана та створення власної хореологічної школи, а також уведення хореології (теорії хореографічного мистецтва) до низки фундаментальних дисциплін, які вивчаються у вищих навчальних закладах відповідного профілю [229].

Отже, Олександром Чепаловим, на відміну від нашого дослідження, хореологія не розглядається як універсальна наука про теорію, історію та художню практику хореографічної культури взагалі, а також хореологія не розглянута у контексті художньої культури і мистецтвознавчих наукових дисциплін.

Він не визначає в хореографічній культурі взагалі та в мистецтві хореографії, зокрема, окремих видів хореографії зі своєю унікальністю і особливою теорією, історією, практикою і методикою.

Він не приділяє великої уваги теорії та філософії танцю і балету за для побудови філософсько-наукової концепції хореографічної культури, враховуючи дослідження і теорії про танець античних філософів, майстрів танцю ренесансу, балетмейстерів XVII−XX століття.

Ним чітко не визначено і не запропоновано яким чином науковцям у галузі хореографічної культури проводити власні мистецтвознавчі наукові дослідження через відсутність паспорта спеціальності з хореології.

Отже, з вищевикладеного можна зробити висновок, що в Україні лише хореографічне мистецтво (його теорія, історія, практика, методи, критика), а саме наука − хореологія досі не представлена серед мистецтвознавчих наук, хоча хореографія має довгий історичний розвиток − 352 роки від заснування першої наукової структури у галузі хореографії, а саме Академії танцю в Парижі, у 1661 р. [245]

Сьогодні в Україні кафедри хореографії ВНЗ, які здійснюють навчання за освітньо-професійною програмою спеціаліста та магістра, мають велику потребу у якісних науково-дослідних і методичних кадрах у галузі мистецтвознавства (хореографія), а саме кандидатів і докторів наук, нестача яких обумовлена низькою кількістю захисту наукових досліджень з мистецтвознавства через відсутність можливості хореографам-науковцям захищатись власне за своєю спеціальністю.

Вони вимушені прилаштовуватись до інших наукових спеціальностей: філософія, педагогіка, психологія, культурологія, театрознавство, музикознавство, − і проводити власні наукові дослідження в межах чужої наукової спеціальності, яка не відповідає основним вимогам і специфічним особливостям хореографічного мистецтва.

Виникає парадокс!

Державна програма ВНЗ 4-го рівня акредитації з підготовки освітньо-кваліфікаційного рівня «Спеціаліст», «Магістр» дозволяє здійснювати підготовку за спеціальністю «Хореографія» 7.02020201; 8.02020201, кваліфікація «балетмейстер, викладач».

Але підготувати науковця – мистецтвознавця (хореолога, балетознавця) може лише наукова структура (аспірантура, докторантура) ВНЗ за певною науковою спеціальністю, якої, на жаль, на сьогодні (на 1 березня 2013 р.) немає.

Пропонується, виходячи з потреб часу і важливості наукових досліджень у галузі хореологія, а також зважаючи на національні пріоритети розвитку мистецтвознавчої думки в Україні, змоделювати паспорт спеціальності «хореографічне мистецтво» в галузі мистецтвознавчих наук.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал