Міністерство освіти І науки україни київський міжнародний університет інститут телебачення, кіно та театру Кафедра театрального мистецтва Денис Шариков мистецтвознавча



Сторінка4/9
Дата конвертації03.12.2016
Розмір2.14 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9

1.2. Філософія танцю і балету
1.2.1. Онтологія танцю
Онтологія  (лат. ontologia, від грец. όντος – суще, те, що існує, і λόγος – учення, наука) – це вчення про буття, розділ філософії, у якому з’ясовуються фундаментальні проблеми існування, розвитку сутнісного, найважливішого. Це вчення про першооснови буття, матерію, рух, простір, час тощо.

Буття – філософська категорія, яка позначає: все те, що ми бачимо, що реально існує; усе те, що ми не бачимо, але воно є в дійсності (наприклад, радіохвилі, іонізуюче випромінювання, електричне поле, внутрішня зміна тощо); усе те, що є уявним, нереальним (наприклад, уявлення про ідеальне, міфологічні образи); реальність, яка існує об’єктивно, незалежно від свідомості людини (природа, об’єктивні закони); загальний спосіб існування людини, суспільства [246].

Зважаючи на вище викладе, можна стверджувати, що основними формами буття є: буття речового, матеріального; буття суб’єктивного ідеального; буття біологічного (живого); буття соціального (суспільного).

Поняття матерії вироблено у філософії для позначення об’єктивної реальності, котра дається людині в її відчуттях. Ця об’єктивна реальність і є змістом такої філософської категорії, як матерія. Структурними рівнями матерії є неорганічна, органічна, соціальна тощо. Матерія не виникає і не зникає, усе існуюче перебуває в русі. Немає жодного виду матерії, яка б не знаходилася у русі. Ніде і ніколи не було і не може бути матерії поза рухом.

 Рух – це сам спосіб існування матерії. Рух не лише переміщення, котре можна спостерігати візуально, а й внутрішня, невидима зміна. Простір – форма існування (буття) матерії, яка характеризується принаймні двома суттєвими моментами, а саме: протяжністю матеріальних об’єктів і їхньою взаємодією. Особливістю простору як філософської категорії є його тривимірність, бо такі виміри мають матеріальні об’єкти (ширина, висота, довжина).



Час  теж форма існування матерії. Категорія «час» відображає тривалість існування матеріальних об'єктів і послідовність їхньої зміни. Особливістю часу є те, що він незворотний. Час повернути назад неможливо [246].

В своєму інваріантному сенсі пізнання є процесом сприйняття, засвоєння, збереження, трансляції та творчої трансформації знання. Ми розуміємо знання в його найзагальнішому значенні як адекватну щодо дійсності інформацію (істину) в усіх можливих для неї виявах – чуттєво-образному, понятійному, математичному, емоційному, духовно-сакральному тощо. Як таке пізнання передбачає функціонування цілісного людського духу в усіх його базових здібностях (відчутті, почутті, розумі, волі, увазі, пам’яті, інтуїції).

За своєю структурою пізнання при потребі передбачає наявність трьох залежностей від спрямованості яких на той чи інший вияв знання виокремлюються різні види пізнання, серед яких за складністю та базовою початковістю для інших можна виділити елементарні й комплексні.

Наше дослідження стосується саме елементарного виду. В елементарних видах пізнання використовується лише одна здібність людського духу, спрямована на один споріднений з нею вияв знання. Отже, до елементарних слід зарахувати чуттєво-образне, абстрактно-знакове, емоційно-образне, інтуїтивне пізнання.



Філософією танцю і балету є раціональне пізнання найзагальніших фундаментальних проблем хореографічної сутності (буття танцю і балету), танцювального руху, простору, часу, побутового і сценічного ритмопластичного феномену (танцювальні форми, хореографічна культура в цілому) [246].

Мистецтвознавчі науки (театрознавство, музикознавство, кінознавство, мистецтвознавство, хореологія) – це науки, метою яких є раціональне пізнання конкретних проблем художньої творчості (за видами), їх онтології, ґенези, художніх практик у соціокультурному просторі.

Наукове пізнання є комплексним видом пізнання, у якому домінує раціональний (абстрактно-знаковий) підхід до реальності. Залежно від сфери спрямування в науці виокремлюються філософія, гуманітарні, мистецькі, природничі, математичні, технічно-прикладні науки і теологія, які у свою чергу, поділяються на галузеві дисципліни.

Мистецьке пізнання є комплексним видом пізнання, у якому домінує афективний (емоційно-образний) підхід до реальності. Залежно від засобів і прийомів вираження дійсності в мистецтві виокремлюються його базові види – література, живопис, архітектура, скульптура, музика, хореографія, які у свою чергу, поділяються на різноманітні галузеві підвиди або навпаки синтезуються в різноманітні комплексні види мистецтва [246].

  Література – це творче художньо-образне відображення реальності словесно-мовними засобами. Живопис – це творче художньо-образне відображення реальності зображувальними засобами.



Архітектура – це творче художньо-образне відображення реальності будівними засобами.

Скульптура – це творче художньо-образне відображення реальності засобами пластики.

Музика – це творче художньо-образне відображення реальності звуковими засобами.

Хореографія – це творче художньо-образне відображення реальності звуко-зображально засобами і тілесними рухами [246].

За характером своїх підходів і результатів мистецьке пізнання є принципово образним, тобто не чітко визначеним, багатозначним, асоціативним, а відтак − суперечливим, обмеженим і незавершеним. Як таке воно не в змозі задовольнити людську потребу в повному істинному знанні, що визнають і самі митці, підкреслюючи, однак, перевагу мистецтва над іншими видами пізнання, насамперед в аспекті безпосередньої долученості до реальності та її виявленості в результатах пізнання.

Наукові дослідження у галузі онтології танцю представлено – Осінцевою Н.В., яка в праці «Танець у аспекті антропологічної онтології», висунула думку про проблему, що пов’язана з потребою в загальному терміні для вираження пластики людської тілесності в межах танцювальних тілорухів, а саме термін «Хореографія», значення якого змінювалось упродовж століть – нотація танцю, танцювальне і балетне мистецтво в цілому.

Довела, що для поняття хореографічності потрібне протиставлення танцювальних і нетанцювальних тілорухів. Визначила, що за характеристикою танцювальних рухів необхідно виявити складники танцю, тобто його онтологічні атрибути – поза, крок, рух, стрибок, оберт, біг, пластика, динаміка, виразність.

Схарактеризувала танець як просторову подію, у якому хронологічний аспект не має особливого значення, у танці простір домінує над часом. Визначила, що буття танцювального твору в модусі мистецтва є структурований процес, елементами якого виступає творчість та інтерпретація балетмейстера, виконавська майстерність, а також глядацьке сприйняття (Осинцева Н.В. Танец в аспекте антропологической онтологии : автореф. дис. на соиск. учен. степ. канд. философских наук : спец. 09.00.01 / Осинцева Н.В. – Тюмень : Тюм. гос. ин-т ис-в и ку-ры, 2006. – 17 с.) [162].
1.2.2. Класичний і сучасний аналіз філософії танцю і балету.
Під час історичного процесу в художній культурі вибудувалися серії принципів, на яких було засноване мистецтво в конкретному культурно-історичному комплексі. Ми проаналізуємо систему основного художнього принципу в мистецтві, достатньо чітко визначеного класичною естетикою. Осмислюючи мистецтво як унікальний феномен конкретно-чуттєвого вираження змістової реальності, яке не піддається ніяким іншим формам і принципам вираження, ми визначимо його особливість вираження й основний принцип.

Уже за часів Античності європейська філософська думка досить чітко показала, що основу будь-якого виду мистецтва – література, образотворче, театр, музика, танець тощо − як особливої діяльності людини формує мімезис – специфічна і різноманітна імітація. Тим більше, це абсолютно стосується хореографічного мистецтва і культури. Також теорія мімезису невід’ємно пов’язана з мусичним мистецтвом і вихованням, чи мистецтвом Муз [243].



Мімезис, (з грец. μίμησις – відтворення, імітація) є одним з основних принципів естетики, а також танцювального мистецтва. У найзагальнішому сенсі – це імітація мистецтвом дійсності. Нині, можна виділити декілька загальних значень мімезису давньогрецької філософії – за обрядовими культами Діоніса, за послідовниками Піфагора, Демокріта, Платона, Аристотеля [243].

За обрядовими культами Діоніса, імітація була причетна лише до культового дійства жерця діонисійских містерій, яке становило синкретичну єдність музики, співу і танцю. Первинне значення, отже, було радше як «виражальне видовище» [243].

Для послідовників Демокріта це радше технічний, ніж естетичний термін: мистецтво, у широкому сенсі, є продуктивна творча людська діяльність, що походить від імітування людиною тварин та їхньої поведінки. Люди в ткацтві імітують павука, у будівництві – ластівку, у співі – солов’я, у ході – лебедя.

Для послідовників Піфагора мистецтво імітування звуків і музика були імітацією і ототожненням «гармонії небесних сфер», саме космічного порядку руху планет і світобудови.

Послідовники ж Платона, вважали, що мистецтво є, по-перше, звичайне копіювання, у вузькому сенсі; по-друге, імітація є головною основою будь-якої творчості, яка ідеологічно спрямована на істину і благо. Однак імітувати можливо лише явища, речі, об’єкти, предмети матеріального світу. Це є певною мірою обмеженість і недосконалість, тому що явища, речі, об’єкти, предмети матеріального світу є блідими тінями у великому просторі світу ідей.

На думку послідовників Аристотеля, мистецтво є творчою репрезентацією. Естетична концепція мімезиса належить Аристотелеві. Вона включає в себе:

адекватне, реалістичне відображення – зображення явищ, речей, об’єктів, предметів такими, які вони є насправді;

відображення творчої уяви – зображення явищ, речей, об’єктів, предметів, як про них говорять і думають;

ідеалізоване відображення – зображення явищ, речей, об’єктів, предметів такими, якими вони повинні бути [243].

Залежно від того креативного завдання митець у буд-якій галузі, у даному випадку – хореограф, може свідомо, або ідеалізувати явища, речі, об’єкти, предмети, або представити їх у смішному і потворному вигляді, або відобразити чи репрезентувати їх у звичайному, реалістичному чи натуральному вигляді. Отже, метою мімезису у видах мистецтва є здобування знань і збудження відчуття задоволення від репрезентованого, споглядання та вивчення цього явища, об’єкта, предмета.

Доба еллінізму, римського мистецтва, зберегли в загальному принципі теорію мімезису, але з приміткою, що саме уява є творчою дією і є важливішою за імітування.

У добу Середньовіччя теорія мімезису як імітування в мистецтві, відходить на другий план через християнське світосприйняття. Головним стає православний і католицький канон світобачення й ототожнення світу через духовні образи, які зображувались у мистецтві, здебільшого, образотворчому. Починаючи з Фоми Аквінського у XII столітті, класичний принцип «ars imitatur naturam» – мистецтво імітує природу − починає поступово впроваджуватись і за часів ренесансу стає основним поняттям в теорії художньої творчості.

Також імітація – мімезис досягає свого апогею. Це відобразилось на мистецтві італійського ренесансу – імітування не тільки природних явищ, об’єктів, предметів, а також імітування кращих зразків античних митців, як серед представників образотворчого мистецтва, театру, музики, так і серед представників танцювального мистецтва.

Отже, теорія мімезису мала абсолютне відображення саме в танці – як синтетичному виді з обрядовим, літературним чи драматичним сюжетом, музичним озвучуванням, пластичними рухами, образами і танцювальною технікою, а також художнім оформлення дійства і виконавця. Саме обрядове, розважальне, природне, реалістичне, духовно-творче, ідеалізоване зображення явищ, речей, об’єктів, предметів повною мірою відобразилось у танцювальному мистецтві, а також імітація досконалих природних форм і художніх зразків минулого [243].

Для розуміння важливості видів мистецтва в навчанні і вихованні вчителів і виконавців танцю, проаналізуємо вільні мистецтва і мусичне виховання в праці Платона й Лукіана.

Отже про «Сім вільних мистецтв» (лат. «Septem Artes Liberales»). Це класична назва видів соціокультурної діяльності, які за часів Античності (800 р. до н.е. – 450 р. н.е.) протиставлялися «механічним», нижчим, або сервільним (від лат. servus «раб, варвар»), видам діяльності, пов’язаних з фізичною працею (ці роботи виконували раби). Вільні мистецтва (лат. Arsis) були предметом діяльності вільних, освічених людей [243].



Механічні мистецтва (лат. Mechanicae Artes) вважалися нижчими, оскільки вони засновані на підробці, імітації, наслідуванні природі. Згідно з теорії Платона, наслідування та імітація (грец. μίμησις) – «тільки механіка», а не філософія (пізнання, осмислення, вивчення) природи. На ранніх етапах, у період архаїки, класики та еллінізму (800 р. до н.е. – 100 р. до н.е.) формування античного мистецтва такого поділу не існувало, усі мистецтва (грец. τηχνε) були і «механічними», і «вільними» (філософія, логіка, риторика, граматика, історія, література, архітектура, скульптура, живопис, астрономія, математика, геометрія, механіка, медицина, музика, театр, пантоміма, танець) [243].

У пізній період кінця еллінізму та римської доби (200 р. до н.е. − 450 р. н.е.) сформували обов’язковий для виховання і навчання тривіум (лат. trivium – «потрійність») − цикл з трьох «мистецтв»: граматика, діалектика, риторика, а також квадрівіум (лат. quadrivium – «складається з чотирьох»): геометрія, арифметика, астрономія і музика.

Поняття «семи вільних мистецтв» уперше сформулював учений, лікар Давнього Риму Гален (129−199 рр. н.е.), який практикував лікування і медицину в м. Пергамі (Мала Азія) і Римі (Італія). У «Сім вільних мистецтв» зі звичних нам художніх видів діяльності входила тільки музика, оскільки вона пов’язана з арифметикою (вчення Піфагора та його послідовників). Архітектура, скульптура і живопис в Античності не мали чіткого розмежування (тоді це було єдине мистецтво) та до того ж були пов’язані зі зневажливим ставленням освічених греків і римлян до фізичної праці.

Обґрунтування терміна «вільні» зводилося до наступного: граматика − навчає висловлювати думки досконалою мовою (давньогрецька, латина); риторика – навчає приховувати думки під невизначеністю; логіка – навчає і розвиває інтелектуальні та раціональні здібності; арифметика – навчає і відкриває доступ до розуміння і обчислення гармонії Всесвіту; геометрія розкриває красу світу у формах і конструкції; музика нагадує про гармонії звучання і вібрації небесних сфер. Астрономія навчає розуміння властивостей простору і часу, співвідношення акту творіння світобудови, космосу, планет, часових можливостей людини. Володіючи цими мистецтвами, антична людина може впоратися з усіма труднощами життя.

У добу італійського ренесансу (1260−1580 рр.) в якості представників семи вільних мистецтв почали зображати відомих учених Античності: риторика – давньоримський сенатор, оратор, юрист Цицерон (106−43 рр. до н.е.); логіка – давньогрецький філософ Аристотель (384−322 рр. до н.е.); граматика − Донат (придворний граматик римського імператора Константина I Флавія 306−337 рр. н. е.); геометрію зображували в образі Евкліда кінця IV − початку III століття; арифметика і музика – давньогрецький математик Піфагор (580−500 рр. до н.е.); астрономія – олександрійський грек Клавдій Птоломей (87−165 рр. н.е.) [111, с. 58−71].

Мусичне мистецтво або виховання (від давньогрецької – μοσικέ, загальна освіта, духовна культура, буквально − мистецтво муз: Уранія – астрономія; Кліо – історія; Ерато – любовна поезія; Евртата – лірична поезія; Калліопа – епічна поезія; Мельпомена – трагедія; Палія – комедія; Полігімнія – пантоміма; Терпсихора − танець) − система розумової й інтелектуальної, естетичної й моральної освіти в Давній Елладі. Воно включало літературну і музичну освіту, вивчення ораторського мистецтва, політики, етики, філософії, астрономії, історії, пантоміми, театру, танцю. Найбільшого розвитку отримало в системі афінської освіти, де поєднувалося з гімнастикою.

Платон (Πλάτων) (427348 рр. до н.е.) – давньогрецький філософ, мислитель, періоду «класики» поряд з Піфагором, Парменідом і Сократом основоположник європейської філософії; голова власної школи, відомої як Академія Платона. Його основні філософські погляди спирались на досягнення піфагорійців і сучасних йому математиків, він побудував свою філософську систему, моделюючи три виміри – світи: світ речей, який постійно змінюється, світ ідей (ейдосів – έιδος) – вічний та незмінний та проміжку між ними – світ математичних об’єктів. Будучи прибічником гераклітівської натурфілософії й сприйнявши її постійну мінливість, Платон вважав, що все в природі виникає й знищується – отже, не може бути дійсного знання, бо чуттєвий світ мінливий. Тому він висунув теорію «ідей» (ейдосів), які є межовим станом речей, пізнаваних лише за допомогою математичних об’єктів при прагненні здобуття дійсного знання. Важлива заслуга Платона, саме для представників хореографічної культури є в його роздумах і поглядах про хоровод, танець, гармонію і ритм, мусичне мистецтво тощо.

Наведемо уривок з твору Платона «Закони» (книга № 2) про мистецтво танцю, ритму, музики, гімнастики: мовою оригіналу: «Отже, правильно спрямовані задоволення та страждання складають виховання; але в житті людей, вони в багатьох випадках послаблюються та викривляються. Тому боги, з милосердя до людського роду, народженому для праці, встановили замість відпочинку від цієї праці, божественні свята. Вони подарували Діоніса, Муз, Аполлона − їх покровителя, як головних учасників цих свят для виправлення недоліків у вихованні людей. Відтак, повторюю, треба розглянути: дійсне чи та узгоджене з природою наше теперішнє твердження. Ми стверджували, що будь-яка молода істота не може, так би мовити, зберігати спокій ні в тілі, ні в голосі, але завжди прагне рухатись і видавати звуки, таким чином молоді люди стрибаючи і скакаючи, знаходять задоволення, наприклад у танцях та іграх, або кричать на весь голос.

В інших живих істот не має відчуття нестрункості чи стрункості в рухах, яке зветься гармонією та ритмом. Ті ж боги, про яких ми говорили, що вони є вчителями наших хороводів, дали нам відчуття гармонії і ритму, яке співіснує в людей разом із задоволенням. За допомогою цього відчуття боги, рухають нами і керують нашими хороводами, які об’єднуються в піснях і танцях, гімнастиці, наспіві тощо. Хороводи були так названі через внутрішню спорідненість їх з словом «радість» (χαρά).

Ми не погодимось насамперед з цим і встановимо, що первинне виховання відбувається через Аполлона і Муз. Отже, ми скажемо, що людина, яка систематично тренується в хороводах, гімнастиці, співає, є людиною вихованою, а той, хто недостатньо тренується в них, є невихованим! Мистецтво хороводу в цілому складається з пісень і танців. Тому гарно вихована людина повинна вміти досконало співати і танцювати.

Ми кажемо: «Ця людина гарно співає і танцює!» Які ж рухи ми можемо назвати гарними? У мусичному мистецтві є тілорухи і наспіви. Через те, що предметом мистецтва є гармонія і ритм, то воно може бути виключно ритмічним і гармонічним. Спів і тілорухи в людини будуть різними, щоб там не говорили вчителі хорів, стверджуючи, що всі рухи є чудовими. У боягуза вони будуть потворними, дисгармонійними, у сміливого навпаки – гарні, гармонійні. Усі наспіви і тілорухи, які виражають душевне і тілесне добро, є чудовими і гарними! Наспіви і тілорухи які виражають душевне і тілесне зло, є жахливими і потворними!» [168, с. 126–130].

Лукіан (Λουκιάνος) (180120 рр. до н.е.) – давньогрецький письменник, сатирик, філософ періоду еллінізму. Родом із м. Самосати, Сирія. Лукіан виступав із сатирою на давньогрецьких богів і героїв, а також із критикою античної філософії, риторики й історіографії. Спочатку займався, займався відстороненою риторикою. Пізніше написав низку творів, що відрізняються яскравою критичною і сатиричною спрямованістю. У творах: «Бесіди богів», «Бесіди в царстві мертвих», «Морські бесіди», «Зевс, якого викривають», «Зевс трагічний», «Прометей, або Кавказ» та ін. Лукіан зображував богів і героїв у сатиричному і комічному вигляді, дурними, тупими, жадібними, корисливими і незначними істотами. У «Геромотимі», «Меніппі», «Ікароменіппі» Лукіан, критикуючи різні філософські школи, виставляючи їхню взаємну суперечливість і ворожість, відобразив тим самим найглибшу кризу філософії свого часу.

«Трактат про танець» Лукіана поділений на певні розділи і концептуальні висновки з теорії танцю. «Загальні роздуми», «Поширеність танцю в Давній Елладі» (взагалі мається на увазі античний танець), «Значення навчання для танцюриста», «Виразні відмінності танцю як сенсу життя», «Помилкові прийоми в танці», «Загальні висновки». Ми проаналізуємо лише розділи, так як саме вони є важливим для розуміння поглядів Лукіана на танець.

«Поширеність танцю в Давній Елладі». Лукіан доводить, що танець виник у глибоку Давнину, у часи створення всесвіту, разом з давніми Еросами [135, с. 7–22]. Він бачив ознаки оригінальності танцю в колі зірок, небесних світил космосу, їх гармонійний спіралевидний рух у величі всесвіту. Цитуючи Сократа, Лукіан стверджував, що мистецтво танцю є гідним і почесним для людини, яка через нього навчається впевненості, витонченості, її рухи стають шляхетнішими та гармонійними [135, с. 25]. Порівнюючи танець і трагедію, Лукіан стверджував, що танець є набагато красивішим, ніж трагедія, тому що остання є вродлива – потворні, сатиричні і жахливі маски, штучно розширені фігури, актори які перебільшують у грі, втрачаючи життєву правду [135, с. 27]. Танцівника Лукіан вважає шляхетним, з гарним зовнішнім виглядом [135, с. 29–32].

«Значення навчання для танцюриста». Лукіан описує вправи для танцівника, які він повинен робити, щоб оволодіти майстерністю танцювального мистецтва. У цій теорії, Лукіан стверджує про танцівника як про художника. Мистецтво танцю є вищою наукою рухів які поєднані музикою, ритмом, геометрією, філософією – через сприйняття природи і моральності, а також інших мистецтв – живопису і скульптури. Танцівник обов’язково повинен знати міфологію та історію, щоб мати змогу зображувати в танці певний образ чи персонаж. Використовуючи всі можливі виразні фігури, танцівник може вільно зображати міфічні та історичні події [135, с. 35–36].

«Виразні відмінності танцю як сенсу життя». За Лукіаном, танцівник є також обов’язковим соціальним провідником у спілкуванні з людьми. Танцівник для нього – це оратор, доповідач, оракул, який своїми виражальними і динамічними рухами може передавати зміст і сутність навіть без музичного супроводу, співу, яке глядач обов’язково зрозуміє. Також танцівник повинен уміти самостійно передавати людські характери і стани – пристрасть, обожнювання, гнів, божевілля, засмученість. Танець танцівника надто впливає на душу людини через те, що в танці все мудро немає безглуздого руху [135, с. 62–66]. Танцювальні видовища таким чином поліпшують душу, викликаючи благородне налаштування. Вимоги Лукіана до танцівників є такими: повинен мати хорошу пам'ять, бути обдарованим, кмітливим, дотепним і найгарнішим у кожному певному випадку. Крім того, танцівник повинен знати вірші й пісні, щоб мати змогу вибрати кращі мелодії. Танцівник повинен бути середнього росту не карликовим, чи малим не занадто довгим, ні в якому разі не повинен бути товстим, тіло повинне бути бездоганно збалансованим у пропорціях і фізично натренованим. Це є дуже важливим, щоб у глядача при погляді на танцівника складалось гарне і приємне враження [135, с. 75].

«Помилкові прийоми у танці». На сам кінець, Лукіан говорить про недоліки танцівника. Це стосується помилок у передачі рухів під музику, поспішати чи запізнюватись у ритмах, сплутувати чи неякісно передавати зміст танцю чи вистави. Рухи танцівника повинні бути вдосконалили, ритмічними, гарними, гармонійними та розміреними, глядач у танцівникові повинен побачити самого себе як у дзеркалі. «Κογνόσκέ Τέ Ιψουμ» – пізнай самого себе, як сказав Сократ, є необхідним і дуже важливим для танцівника. Іноді танцівники перебільшують образність у танці, що є неприпустимим. Наприклад ніжність стає дуже жіночною, а мужність – дикістю та звірством [135, с. 80–84].

За часів Італійського ренесансу 1300−1600 рр. нове ставлення до танцю, відбулося завдяки тодішнім навчальним трактатам, які піднімають цю структурну одиницю художньої творчості в зображально-виражальних, часово-просторових, аудіо візуальних і емоційно-символічних характеристиках до рангу виду мистецтва. У цей період не письменник описує танцювальні кроки, символи, цифри, а саме вчитель танцю починає створювати спеціальний опис і символіку для запису танцювальних рухів, як саме танцювати. У XIV−XV столітті наявні прості форми – колові танці «Ridda» і танці по колу, а також блазнева грайлива нічна страпарола «Lе piacevoli notti Straparola». Записи навчання танців, трактати про нього з’являються в Італії в містах Мілані, Падуї, Венеції, Болоньї, Флоренції, Урбіно і Неаполі. Ми проаналізуємо теоретичні праці видатних майстрів і вчителів танцю, представників доби Ренесансу − Доменіко да П’яченца, Гьюгельмо Ебрео да Пізаро



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал