Міністерство освіти І науки україни департамент освіти І науки, молоді та спорту хмельницької облдержадміністрації хмельницький обласний інститут післядипломної



Сторінка2/7
Дата конвертації17.01.2017
Розмір1.89 Mb.
ТипПротокол
1   2   3   4   5   6   7

1.2.Стан нормативно-правового забезпечення навчально-виховного процесу в інклюзивно спрямованому навчальному закладі в Україні
Для широкої громадськості ідеї інклюзивної освіти та її впровадження в Україні сьогодні є ще малознайомими. Однак, процес інклюзії в освіті існував в українському суспільстві завжди. Більш інтенсивно і чітко цей процес проявив себе наприкінці 90-х років. Саме в цей період спостерігається збільшення кількості дітей із особливими потребами в загальноосвітніх школах [55]. Посилення цих тенденцій відбулося під впливом економічних факторів, і змін, що позначилися в українському суспільстві: спрямування у напрямку демократизації та розповсюдження ідей і принципів рівності на всі сфери суспільного життя. Важливим стимулом для розвитку інклюзивної освіти також стало безпосереднє поширення інформації, ідей, досвіду та практики інклюзії, що мали місце в західних та пострадянських країнах, як серед професійної спільноти, так і серед громадськості. Певний вплив має і загальне погіршення стану здоров'я українських дітей [123].

На перший погляд, до проблем впровадження інклюзивної освіти долучена достатньо обмежена група населення. В першу чергу це діти із особливими потребами, їх батьки, вчителі загальноосвітніх шкіл та спеціальних навчальних закладів; по-друге: громадські організації, які допомагають – і батькам, і вчителям – подолати труднощі на шляху реалізації поставленої мети – забезпечення можливостей рівних освітніх умов для всіх дітей. В подальшому – розвиток і впровадження інклюзії стає завданням і потребою суспільства в цілому, процесом, до якого залучаються не лише безпосередні представники закладів освіти, але й фахівці у сфері освіти, представники законодавчих і виконавчих органів влади, широкі кола громадськості [116].

Актуальним питанням на сьогодні постає проблема нормативно-правового забезпечення навчання учнів з особливими потребами загальноосвітніх шкіл. З середини 80-х років XX століття і по теперішній час у Європі, США, Австралії і Канаді поширюється практика залучення дітей з вадами до навчання у звичайні навчальні заклади: малята-інваліди відвідують дитячі садки і початкові школи, а також беруть участь у громадських заходах. Старші діти та юнаки навчаються у школах, професійних училищах, коледжах, вищих навчальних закладах. Щоб привернути увагу до проблеми однакових можливостей і повного залучення до суспільства людей з вадами, на початку 80-х років XX ст. ООН проголосила «Десятиріччя інвалідів». Усім країнам-членам ООН було рекомендовано всіляко сприяти залученню інвалідів до світової спільноти [71].

Права дітей-інвалідів закріплені в таких міжнародних документах, як Декларація про права інвалідів [33], Всесвітня програма дій стосовно інвалідів [122], Конвенція про права дитини [15], Декларація про права розумово відсталих осіб [33], Всесвітня декларація «Освіта для всіх» [122], Стандартні правила забезпечення рівних можливостей для інвалідів [122], Саламанкська Декларація [14], Дакарська Декларація [33].

Україна, яка до 1991 року була в складі СРСР, декларативно визнала основні міжнародно-правові документи стосовно осіб з обмеженою життєдіяльністю, проте державна політика у цей період мала переважно компенсаційний характер, заходи цієї політики концент-рувалися на незначній фінансовій допомозі та паданні певних послуг. Завдання пристосування життєвого середовища до особливостей та потреб осіб з обмеженими можливостями здоров'я як умови їхнього успішного інтегрування у суспільство навіть не формулювалося [109].

Здобуття незалежності держави ознаменувалося прийняттям Основного Закону - Конституції України, де стверджується рівність прав усіх людей, незалежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, від мовних та інших ознак. У Конституції визначено та стверджено основні права людини, серед яких - право на освіту (ст.53), право на соціальний захист (ст.46) та ін. [1]. В Україні інтеграційні процеси в освітній системі розпочалися з 90-х років у зв'язку з розпадом СРСР і кардинальною перебудовою державного устрою, зумовлені прийняттям національних антидискримінаційних законодавчих актів, ухвалених з урахуванням основних положень Декларацій ООН. Законодавчого визнання набуло право на здобуття освіти громадянами України без будь-яких обмежень у прийнятому (1993 р.) законі “Про освіту”, де визначено, що основним завданням цього Закону є регулювання суспільних відносин у галузі навчання, виховання, професійної, наукової, загальнокультурної підготовки громадян України [3]. У Законі зазначається, що “Освіта - основа інтелектуального, культурного, духовного, соціального, економічного розвитку суспільства і держави. Метою освіти є всебічний розвиток людини як особистості та найвищої цінності суспільства, розвиток її талантів, розумових і фізичних здібностей, виховання високих моральних якостей, формування громадян, здатних до свідомого суспільного вибору, збагачення на цій основі інтелектуального, творчого, культурного потенціалу народу, підвищення освітнього рівня народу, забезпечення народного господарства кваліфікованими фахівцями.

Освіта в Україні ґрунтується на засадах гуманізму, демократії, національної свідомості..”[3].

У статті 3 “Право громадян України на освіту”, визначено, що громадяни України мають право на безкоштовну освіту в державних навчальних закладах незалежно від будь-яких ознак, в тому числі і від стану здоров'я. Це право забезпечується розгалуженою мережею навчальних закладів; відкритим характером навчальних закладів, створенням умов для вибору профілю навчання і виховання відповідно до здібностей, інтересів громадянина; різними формами навчання — очною, вечірньою, заочною, екстернатом, а також педагогічним патронажем [3].

Стаття 37 Закону “Про освіту” визначає освітні можливості для громадян, які потребують соціальної допомоги та реабілітації. Так, у п.4 зазначається, що “Для осіб, які мають вади у фізичному чи розумовому розвитку і не можуть навчатися в масових навчальних закладах, створюються спеціальні загальноосвітні школи-інтернати” [3].

У статті 53 стосовно прав на здобуття освіти подано підсумкове визначення, що кожен має право на освіту, доступність і безоплатність якої забезпечується державою.

Гуманізм і демократія як підґрунтя освіти, доступність та безоплатність освітніх послуг, право всіх громадян на безкоштовну освіту незалежно від стану здоров'я, відкритий характер навчальних закладів і т.ін. дає підстави розглядати цей законодавчий документ, що регламентує функціонування освітньої системи України як прогресивний крок у виконанні вимог міжнародних нормативно-правових документів, ратифікованих нашою державою [6].

Водночас окремі законодавчі акти, хоча й побудовані на демократичних засадах, містять певні суперечності. Зокрема, Закон України “Про загальну середню освіту” містить доволі контраверсійне твердження про дітей з особливими потребами. зазначається, що громадянам України незалежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, мовних або інших ознак забезпечується доступність і безоплатність здобуття повної загальної середньої освіти у державних і комунальних навчальних закладах [4]. Втім, певну суперечність в цьому Законі має стаття 29. Права та обов'язки батьків або осіб, які їх замінюють. У п.1 вказується: “Батьки або особи, які їх замінюють, мають право: вибирати навчальні заклади та форми навчання для неповнолітніх дітей, захищати законні інтереси дітей” [4]. А у 3 пункті наголошується: “У разі, якщо батьки або особи, які їх замінюють, всупереч висновку відповідної психолого-медико-педагогічної консультації відмовляються направляти дитину до відповідної спеціальної загальноосвітньої школи (школи-інтернату), навчання дитини проводиться за індивідуальною формою” [107,с.233].

Водночас Закон України “Про охорону дитинства” Ст.26 “Захист прав дітей-інвалідів та дітей з вадами розумового або фізичного розвитку” засвідчує, що “Дискримінація дітей-інвалідів та дітей з вадами розумового або фізичного розвитку забороняється. Держава сприяє створенню дітям-інвалідам та дітям з вадами розумового або фізичного розвитку необхідних умов, рівних з іншими громадянами можливостей для повноцінного життя та розвитку з урахуванням індивідуальних здібностей та інтересів...” [7], Ст. 19 “Право на освіту”: “Кожна дитина має право на освіту. Держава гарантує доступність і безоплатність дошкільної, повної загальної, середньої професійно-технічної та вищої освіти в державних і комунальних навчальних закладах” [7].

Вочевидь, саме ці суперечності та декларативна відповідність міжнародному законодавству в галузі освіти дітей з особливостями розвитку засвідчують необхідність розробки нових нормативно-правових актів, які б законодавчо ствердили інноваційні тенденції в освіті, в тому числі, і інтегроване та інклюзивне навчання.

Дієвим і дуже важливим законом в Україні, щодо осіб з обмеженими можливостями здоров'я, є Закон “Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні” [5].

У Законі України “Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні” подається визначення поняття “інвалід — це особа, яка має порушення здоров'я, зумовлене: захворюванням, наслідками травм, анатомічними дефектами. Порушення здоров'я, яке призводить до інвалідності пов'язане зі стійкими порушенням функцій організму” [5].

Діти-інваліди мають значні обмеження життєдіяльності, які призводять до соціальної дезадаптації внаслідок порушення розвитку. Саме обмежена життєдіяльність зумовлює необхідність особливого соціального захисту інвалідів, що визначається як система гарантованих державою економічних, соціальних і правових заходів, які забезпечать умовами для подолання обмеженої життєдіяльності інвалідів і спрямованих на створення однакових зі здоровими можливостей участі в житті суспільства.

Згідно Закону освітні заклади спільно з органами соціального захисту та охорони здоров'я мають забезпечити дошкільну, шкільну освіту та виховання осіб з обмеженими можливостями здоров'я, здобуття ними середньої професійної та вищої професійної освіти у відповідності з індивідуальною програмою реабілітації [71].

Починаючи з 2000 року, активізація законотворчої діяльності в Україні, стосовно регламентації надання освітніх, медичних, соціальних послуг особам з обмеженими можливостями здоров'я, сприяла ухваленню низки законів (“Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії” 2000 р., “Про охорону дитинства” 2001 р., “Про соціальні послуги” 2003 р., “Про реабілітацію інвалідів в Україні” 2005 р.) [33].

Так, Закон “Про реабілітацію інвалідів в Україні”, затверджений Верховною радою у 2005 році, можна означити як найбільш відповідний міжнародним конвенціям та угодам, оскільки відповідно він визначає основні засади створення правових, соціально-економічних, організаційних умов для усунення або компенсації обмежень життєдіяльності, викликаних порушенням здоров'я зі стійким розладом функцій організму, функціонування системи підтримання інвалідами фізичного, психічного, соціального благополуччя, сприяння їм у досягненні соціальної та матеріальної незалежності [6]. У цьому законі відповідно до міжнародних стандартів подано визначення термінів “інвалід”, “дитина-інвалід”, “усунення обмежень життєдіяльності” тощо:

“Інвалід - особа зі стійким розладом функцій організму, зумовленим захворюванням, травмою (її наслідками) або вродженими вадами розумового чи фізичного розвитку, що призводить до обмеження нормальної життєдіяльності, викликає в особи потребу в соціальній допомозі і посиленому соціальному захисті, а також виконання з боку держави відповідних заходів для забезпечення її законодавчо визначених прав”;

“Дитина-інвалід - особа віком до 18 років (повноліття) зі стійким розладом функцій організму, зумовленим захворюванням, травмою (її наслідками) або вродженими вадами розумового чи фізичного розвитку, що призводить до обмеження нормальної життєдіяльності та викликає необхідність надання їй соціальної допомоги і захисту” [6].

Саме в цьому документі вперше законодавчо визнано психолого-педагогічний супровід як необхідну умову успішної інтеграції в соціум дитини з обмеженими можливостями здоров'я: “Психолого-педагогічний супровід - системна діяльність практичного психолога та корекційного педагога, спрямована на створення комплексної системи клініко-психологічних, психолого-педагогічних і психотерапевтичних умов, що сприяють засвоєнню знань, умінь і навичок, успішній адаптації, реабілітації, особистішому становленню особи, нормалізації сімейних стосунків, її інтеграції в соціум” [6].

У статті 16 цього Закону йдеться про державну типову програму реабілітації інвалідів. Ця державна типова програма реабілітації інвалідів встановлює гарантований державою перелік послуг з медичної, психолого-педагогічної, фізичної, професійної, трудової,  фізкультурно-спортивної,  побутової і соціальної реабілітації, технічних та інших засобів реабілітації, виробів медичного призначення, які надаються інваліду, дитині-інваліду з урахуванням фактичних потреб залежно від віку, статі, виду захворювання безоплатно або на пільгових умовах. Розробляється вона центральним органом виконавчої влади з урахуванням пропозицій всеукраїнських громадських організацій інвалідів; порядок її реалізації погоджується Радою у справах інвалідів при Кабінеті Міністрів України та затверджується Кабінетом Міністрів України. Для виконання цієї державної програми реабілітації інвалідів, як зазначається у Законі, створюються реабілітаційні комісії, до складу яких входять провідні фахівці реабілітаційної установи та представники місцевих органів виконавчої влади відповідно до типу реабілітаційної установи [6].

У Законі зазначається, що має бути розроблене “Положення про індивідуальну програму реабілітації інваліда”, порядок її фінансування та реалізації затверджується Кабінетом Міністрів України [6].

Таким чином, законодавчо затверджено, що діти навіть з важкими формами інвалідності, мають перебувати вдома і одержувати належну соціальну, педагогічну та психологічну підтримку [33]. В Україні цей Закон набрав чинності з 1 січня 2006 року (окрім статей 15 і 26, які набрали чинності з 1 січня 2007 року).

На сьогодні відповідним комітетом Верховної Ради спільно з громадськими організаціями, реабілітаційними установами розробляються нормативно-правові акти, спрямовані на реалізацію цього Закону, готуються Укази Президента та розпорядження профільних міністерств і відомств, передбачається поетапне фінансове забезпечення відповідних видатків, а також готуються пропозиції щодо узгодження законодавчої бази у відповідність із цим Законом [70].

Так, зокрема, відповідно до прийнятого Закону “Про реабілітацію інвалідів в Україні” та на виконання Указів Президента України “Про першочергові заходи щодо створення сприятливих умов життєдіяльності осіб з обмеженими фізичними можливостями” (01.06.2005р.№1009/2005) та “Про невідкладні заходи щодо функціонування та розвитку освіти в Україні” (04.07.2005р.№1013/2005), з метою забезпечення рівного доступу до якісної освіти осіб, які потребують корекції фізичного та (або) розумового розвитку Міністерством освіти і науки України видано Наказ “Про створення умов щодо забезпечення права на освіту осіб з інвалідністю” (2.12.2005№692) [33]. Зокрема, в Наказі йдеться про необхідність передбачення всіма структурними підрозділами міністерства конкретних заходів щодо удосконалення організаційно-правового, науково-методичного забезпечення освіти осіб з інвалідністю, необхідність створення авторських колективів з розроблення підручників для дітей, які потребують корекції фізично і (або) розумового розвитку. Зазначено необхідність увійти з клопотанням до Президії Академії педагогічних наук України щодо включення до тематики наукових досліджень розробку та апробацію комплексного психолого-педагогічного супроводу дітей з тяжкими порушеннями розвитку. Запропоновано відповідно до Закону “Про реабілітацію інвалідів в Україні” внесення змін до нормативних документів, що регламентують діяльність відповідних загальноосвітніх закладів, а також вивчення питань перепідготовки та підвищення кваліфікації педагогічних, науково-педагогічних працівників, які працюють з дітьми та дорослими з обмеженими можливостями здоров'я та започаткування вивчення предмету “Основи корекційної педагогіки” [33]. Наказом передбачено створення Науково-методичного Центру освіти та соціальної реабілітації осіб з інвалідністю, необхідність розробки переліку наочно-дидактичного, навчально-реабілітаційного обладнання для спеціальних загальноосвітніх навчальних закладів для дітей з порушеннями зору, слуху, опорно-рухового апарату, розумово відсталих, з тяжкими порушеннями мовлення, затримкою психічного розвитку, видання необхідної навчальної літератури. При підготовці загальноосвітніх навчальних закладів (в тому числі інтернатного типу), професійно-технічних, ВНЗ до нового, навчального року означеним документом передбачається вжиття заходів щодо забезпечення безперешкодного доступу до навчальних та інших приміщень учнів, вихованців, студентів з урахуванням особливостей їх психофізичного розвитку [70].

Необхідність інтегрування дітей з особливими освітніми погребами зазначається в офіційних документах на рівні постанов Кабінету Міністрів України та державних програм [2]. Зокрема в Доктрині освіти (2001) вказується на рівний доступ до якісної освіти інтегруванням у загальноосвітній простір дітей з особливими потребами. Концепція ранньої соціальної реабілітації дітей-інвалідів, схвалена Постановою Кабміну України № 1545 від 12.10.2000р., серед загальних положень містить фразу, що “замість ізольованого інтернатного виховання дітей-інвалідів повинно прийти інтегроване навчання й виховання”, а в “напрямках реабілітації” передбачає “перебування дитини-інваліда в дитячому колективі без ізоляції від суспільства (як це відбувається в закритих інтернатних установах), в умовах звичайного середовища» та про «поступове інтегрування дітей-інвалідів до дитячих дошкільних закладів і загально-освітніх шкіл” [33]. Тут також задекларовано збереження сім'ї на противагу влаштуванню дитини в інтернат і перевага “інтегрування до учнівського колективу” над домашньою формою навчання [33].

Нижче наведено цитати з окремих документів, які стосуються організації інклюзивного навчання в загальноосвітніх школах.

Зокрема, у Наказі МОН України № 849 від 3 листопада 2004 р. ідеться про те, що в рамках свого індивідуального навчального плану діти з особливими потребами повинні мати, крім загальноосвітнього, ще й корекційний, реабілітаційний, логопедичний компонент тощо: “Для створення оптимальних умов оволодіння навчальним матеріалом з учнями, які потребують корекції фізичного та (або) розумового розвитку, підготовчого, 1- 4-х класів, проводяться індивідуальні та групові заняття з корекції вад розвитку” [33].

Відповідні пункти містяться й у “Комплексній програмі освіти та фахової підготовки інвалідів”, затвердженій спільним наказом МОНУ та АПН України від 26.11.2002: “Створити в кожному районі, місті і смт не менше однієї загальноосвітньої школи з необхідними умовами для навчання інвалідів, аби забезпечити ранню соціальну адаптацію дітей-інвалідів, які не мають відставання в інтелектуальному розвитку”; відповідальність за це покладено на Міністерство освіти і науки, Міністерство охорони здоров'я, Міністерство економіки, Міністерство фінансів, міські і обласні державні адміністрації, громадські організації інвалідів [33]. Передбачено також “розробити нормативи чисельності і ввести в спеціальних школах-інтернатах, центрах професійної, соціальної, медичної реабілітації інвалідів, навчально-виробничих підприємствах і ВНЗ І - IV рівнів акредитації посади вчителів (викладачів) валеології, реабілітологів, психологів, профконсультантів, сурдоперекладачів та інших спеціалістів у межах виділених асигнувань”. У зазначеному документі наголошується на кадровому забезпеченні навчання дітей з особливими освітніми потребами.

Завдяки співпраці психолого-медико-педагогічних консультацій і центрів практичної психології та соціальної роботи розширюються можливості інтегрування дітей з особливими потребами в суспільство, підвищується ефективність ранньої діагностики відхилень у розвитку дітей, а також здійснюється цілеспрямована розвивально-корекційна робота безпосередньо в навчальному закладі, де навчається дитина [33].

Нині ми стоїмо на порозі кардинальних змін освітньої політики стосовно дітей з особливими потребами. Активна робота проводиться над доопрацюванням основних освітніх законів, зокрема в закон “Про освіту”, введено поняття інклюзивного навчального закладу, Кабінетом Міністрів України затверджено “Порядок організації інклюзивного навчання у загально-освітніх навчальних закладах про інклюзивне навчання” (Постанова Кабінету Міністрів України від 15.08.2011 №872) [23].

З 2001 року Міністерство освіти і науки України спільно з Інститутом спеціальної педагогіки НАПН України та за підтримки Всеукраїнського фонду “Крок за кроком” проводить науково-педагогічний експеримент “Соціальна адаптація та інтегрування у суспільство дітей з особливостями психофізичного розвитку шляхом організації їх навчання у загальноосвітніх навчальних закладах”. Понад 20 навчальних закладів з різних областей України задіяно в цьому експерименті. Позитивний досвід впровадження інклюзивної освіти нині поширюється на інші навчальні заклади України. Впровадженню інклюзивної освіти в Україні на основі використання найкращого світового досвіду сприяє Національний україно-канадський проект “Інклюзивна освіта для дітей з особливими освітніми потребами в Україні”, в рамках якого відпрацьовуються й удосконалюється нормативно-правова база та інклюзивні технології навчання [33].

Варто зауважити й те, що нормативно-правовим документом, який засвідчує розпочату в Україні модернізацію освітньої галузі у напрямі інклюзивної освіти є наказ Міністерства освіти і науки України “Про затвердження Плану дій щодо запровадження інклюзивного навчання у і.ігальноосвітніх навчальних закладах на 2009-2012 роки” (від 11 вересня 2009 року), який визначає необхідність запровадження інклюзивного навчання у загальноосвітніх навчальних закладах з мстою здобуття якісної освіти та інтеграції в суспільство дітей, нкі потребують корекції фізичного або розумового розвитку [33].

Усі зазначені вище нормативно-правові засоби спрямовано на комплексне розв'язання проблем дітей з особливостями психофізичного розвитку та обмеженими можливостями здоров'я, створення умов для реалізації цими дітьми конституційних прав на навчання, професійну орієнтацію, зайнятість та інтеграцію в суспільство.

Упродовж багатьох років в Україні більшість дітей з особливими потребами здобували освіту в спеціальних установах, які й нині залишаються для них чи не єдиним місцем навчання таких дітей. Однак, ситуація поступово змінюється. Україна узяла курс на євроінтеграцію. У зв'язку з цим певні зміни відбуваються і в освітній політиці. Уряд приділяє значну увагу питанням забезпечення рівного доступу до якісної освіти дітям з особливими потребами та створення їм комфортних умов для навчання [70].

Вітчизняна практика навчання учнів з особливостями психофізичного розвитку в умовах школи-інтернату переконливо доводить, що значна частина випускників не пристосована до соціального середовища, не може адаптуватися в ньому; їхній інтелектуальний потенціал використовується не повністю за традиційної орієнтації педагогів на здорову дитину, а звідси й відповідне психічне інтелектуальне перенавантаження, недиференційований зміст навчання (програми, підручники), недостатня інформованість майбутніх педагогів про специфіку роботи з дітьми, які не відповідають еталонним уявленням про розвиток та життя дітей з функціональними обмеженнями [96].

Активний розвиток інтегрованої загальнодоступної системи освіти став

реальною ознакою європейського поступу України. Така система передбачає

різноманітні форми спільного навчання та виховання дітей з особливими потребами та їх здорових однолітків. Сьогодні спостерігається тенденція, що до звичайних навчальних закладів ідуть діти з легким та середнім рівнем порушення фізичного стану. Проте є приклади того, як учні з важкими відхиленнями успішно адаптуються, мають особисті досягнення, позитивно впливають на фізично здорових учнів, які навчаються бути чуйними, толерантними, уважними [121]. З цією метою Міністерство освіти і науки України планує і надалі розвивати інтегровану загальнодоступну систему середньої освіти як шляхом створення мережі навчально-реабілітаційних центрів для дітей з інвалідністю, так і впроваджуючи навчання дітей з особливими освітніми потребами в загальноосвітніх школах.

Подальші плани впровадження інклюзії в Україні зафіксовані “Концепцією розвитку інклюзивної освіти”, затверджену Міністерством освіти і науки у 2010 році. Концепція інклюзивної освіти [18, с.3-6] відображає одну з головних демократичних ідей - усі діти є цінними й активними членами суспільства.

Метою Концепції є спрямування зусиль на:


  • формування нової філософії суспільства - позитивного ставлення до дітей та осіб із порушенням психофізичного розвитку;

  • створення умів до реалізації державної політики забезпечення конституційних прав і гарантій дітям з особливими освітніми проблемами у сфері освіти;

  • удосконалення системи освіти та соціальної реабілітації дітей із порушеннями психофізичного розвитку [18].


Завдання інклюзивної освіти:

  • удосконалення нормативно-правового, фінансово-економічного, науково-методичного забезпечення, орієнтованого на реалізацію інклюзивної освіти;

  • запровадження інноваційних освітніх технологій на основі інклюзивного підходу та моделей спеціальних освітніх послуг для дітей з особливими освітніми потребами;

  • формування освітньо-розвивального середовища для дітей з особливими освітніми потребами шляхом забезпечення психолого-педагогічного, медико-соціального супроводу;

  • розвиток мережі загальноосвітніх навчальних закладів, які впроваджують принципи інклюзивної освіти;

  • вирішення низькі соціальних проблем щодо становлення, інтегрування в суспільство дітей з особливими освітніми потребами;

  • удосконалення системи підготовки та перепідготовки педагогічних кадрів, які працюють в умовах інклюзивного навчання;

  • надання підтримки та залучення батьків дітей з особливими освітніми потребами до участі у навчально-реабілітаційному процесі з метою підвищення його ефективності [18].

Принципи державної політики щодо впровадження інклюзивної освіти:

1. Реалізація прав людини.

2. Гарантія і стабільність державної допомоги та підтримки дітей з обмеженими можливостями та їхніх сімей, створення нових та підтримка вже активних соціальних послуг.

3. Науковість.

4. Системний підхід до процесу організації та реалізації технологій інклюзивної освіти.

5. Соціальна відповідальність сім'ї.

6. Міжвідомча інтеграція та соціальне партнерство [18].

Але, незважаючи на чітку постановку завдань та визначення кінцевих результатів, план дій, передбачений в цьому нормативному документі містить лише певні структурно-організаційні та деякі педагогіко-методичні заходи, не враховуючи інших важливих кроків у напрямку модернізації існуючої системи освіти [33].

Варто взяти також до уваги Постанову Кабінету Міністрів України № 872 від 15.08.2011 р. “Про затвердження Порядку організації інклюзивного навчання у загальноосвітніх навчальних закладах”. У п. 6 даного документа зазначено, що “у загальноосвітніх навчальних закладах здійснюється психолого-педагогічне супроводження дітей з особливими освітніми потребами працівниками психологічної служби (практичними психологами, соціальними педагогами) таких закладів та відповідними педагогічними працівниками” [23].

У пункті 8. наголошено на тому, що для “забезпечення ефективності навчально-виховного процесу наповнюваність класів з інклюзивним навчанням становить не більш як 20 учнів, з них – одна-три дитини з розумовою відсталістю або вадами опорно-рухового апарату, або зниженим зором чи слухом, або затримкою психічного розвитку тощо; не більш як двоє дітей сліпих або глухих, або з тяжкими порушеннями мовлення, або складними вадами розвитку (вадами слуху, зору, опорно-рухового апарату в поєднанні з розумовою відсталістю, затримкою психічного розвитку), або тих, що пересуваються на візках” [23].

Пунктом 17 цього документа передбачено, що “діти з особливими освітніми потребами залучаються до позакласної та позашкільної роботи з урахуванням їх інтересів, нахилів, здібностей, побажань, віку, індивідуальних особливостей навчально-пізнавальної діяльності та стану здоров’я” [23].

Варто зазначити, що нормативно-правова база стосовно освіти дітей з особливостями психофізичного розвитку на сьогодні не є остаточно розробленою. Зокрема, сучасні життєві реалії спонукають до прийняття “Закону про спеціальну освіту”, який передбачатиме широку варіативність освітніх можливостей для дітей і дорослих з особливостями психофізичного розвитку і надасть реальну можливість реалізувати принципи, ратифікованих Україною міжнародних документів [33].

Затвердження цього законодавчого документу сприятиме реформуванню спеціальної освіти у відповідності з міжнародними нормами в галузі освіти дітей з особливостями розвитку, зокрема, задекларованих у Саламанкській декларації та Рамках дій щодо освіти осіб з особливими потребами; визнанню пріоритетності інклюзивного навчання; забезпеченню рівноцінних альтернативних форм спеціальної освіти у відповідності з особливостями психофізичного розвитку учнів; заміни жорстко регламентованого навчального процесу на систему навчання, у якій переважають інтереси дитини та стимулюються її досягнення; усуненню навчального перевантаження, складності навчальних програм, теоретичної орієнтації навчання; визначенню оптимального співвідношення між загальною освітою та спеціальною допомогою та підтримкою; загальноосвітньою та професійно-трудовою підготовкою; забезпечення гарантованого дотримання прав дитини і гарантованих спеціальних освітніх послуг [33].

Аналіз законодавчих та нормативно-правових документів засвідчив, що політика сучасної України щодо дітей з порушеннями психофізичного розвитку як міноритарної групи, що потребує реабілітації та інтеграції, характеризується максимальним залученням держави до системного вирішення проблем, однак механізми реалізації цього процесу нині активно відпрацьовуються [99].

Ефективна реалізація і впровадження ідей інклюзивної освіти в Україні в подальшому буде залежати від можливостей знаходження точок дотику, розуміння, врахування інтересів і специфіки цілей представників різних суспільних груп у їх ставленні до проблем інклюзивної освіти. Представлення ситуації такою, як її бачать та оцінюють всі залучені до процесу сторони і є метою комплексного дослідження стану інклюзивної освіти в Україні [113].

На сьогодні у сфері інклюзивної освіти досягнуті певні результати:



  • у липні 2010 року до Закону України “Про загальну середню освіту” були внесені зміни, згідно з якими загальноосвітні навчальні заклади можуть створювати у своєму складі спеціальні та інклюзивні класи для навчання дітей з особливими освітніми потребами [4];

  • розроблено і затверджено МОНМС України Концепцію розвитку інклюзивної освіти (жовтень 2010 р.), “Порядок організації інклюзивного навчання у загальноосвітніх навчальних закладах” (серпень 2011 р.) [23];

  • у липні 2013 року було розроблено Наказ МОН України “Про затвердження заходів щодо впровадження інклюзивного навчання в дошкільних та загальноосвітніх навчальних закладах на період до 2015 року” [12], у якому вказано на ключові моменти до запровадження інклюзивного навчання по всій території України створивши відповідні умови в навчальних закладах, у тому числі позашкільних;

  • розробляється “Індекс інклюзії” [55];

  • реалізується державна експериментальна програма “Соціальна адаптація та інтеграція в суспільство дітей з особливостями психофізичного розвитку шляхом організації їх навчання в загальноосвітніх навчальних закладах” із питань інтеграції дітей з особливими потребами на рівні дошкільних освітніх закладів та початкових класів (ініційована ВФ “Крок за кроком” спільно з Інститутом спеціальної педагогіки НАПН України за підтримки Міністерства освіти і науки), програму продовжено до 2013 року;

  • реалізуються тренінги для вчителів (ВФ “Крок за кроком”, іншими громадськими організаціями, на базі 4-х обласних інститутів післядипломної педагогічної освіти);

  • проведено ряд досліджень з питань ефективності інклюзивної моделі освіти, наприклад, “Оцінка впливу інклюзивної моделі освіти на учасників навчально-виховного процесу” (2003-2004), “Права дітей з особливими освітніми потребами на рівний доступ до якісної освіти” (2005-2006) та ін. [33];

  • видано методичні посібники для педагогічних працівників класів/груп інтегрованого навчання “Залучення дітей з особливими потребами в загальноосвітні класи” [41], “Діти з особливими потребами в загальноосвітньому просторі” [40], посібник для батьків “Як досягти змін”, науково-методичний збірник “Кроки до компетентності та інтеграції в суспільство”, посібник із теорії та практики виховання “Освіта та культура демократії: практика раннього дитинства” тощо;

  • розроблено і проводяться спеціальні (72-х годинні) курси з підготовки вчителів початкових класів та вихователів дошкільних груп кількох областей України до роботи з дітьми з особливими потребами в умовах загальноосвітнього навчального закладу;

  • проводились навчально-практичні тренінги, розраховані на 24 години, під час яких учасники мали змогу удосконалити знання та практичні навички роботи з дітьми цієї категорії;

  • у 13 вузах країни введений курс корекційної освіти, відкрито кафедру інклюзивної педагогіки та андрагогіки в Кримському республіканському інституті післядипломної педагогічної освіти;

  • У Львові та Полтаві створені модельні центри щодо впровадження інклюзивної освіти;

  • формування громадської думки щодо необхідності забезпечення рівного доступу до якісної освіти та деінституалізації дітей з особливими потребами - один з ключових моментів впровадження інклюзивної освіти. З цією метою проводяться міжнародні та всеукраїнські конференції, круглі столи, інші масові заходи;

  • за офіційними даними на березень 2010 року до загальноосвітніх шкіл було інтегровано 103 тисячі дітей з особливими освітніми потребами, у тому числі 45 тис. дітей-інвалідів. Інклюзивна освіта запроваджена у 22 школах. У березні 2011 року Міністерство освіти та науки звітувало, що наразі вже близько 130 тисяч дітей з особливими потребами охоплені інклюзивною освітою. На 1 березня 2011 року в Україні створено близько 536 спеціальних класів в загальноосвітніх школах, які охоплюють майже 6 тисяч дітей з особливими освітніми потребами [57].

Для формування системи інклюзивного навчання необхідно щонайперше на державному рівні сформувати її Концепцію в якій передбачити:

- врегулювання підготовки кадрів не лише для фізичної реабілітації дітей з фізичними вадами, але й соціальної реабілітації;

- вирішення проблеми правового характеру по залученню інвестицій в інфраструктуру відповідних навчальних закладів;

- створення неурядових фондів для накопичення кошів у відповідні навчальні заклади;

- регламент ведення постійного діалогу з Урядом України з питань розробки та підтримання в актуальному стані регуляторної політики;

- налагодження співпраці із навчальними закладами інклюзивної системи інших держав;

- вирішення порядку інформаційно-пропагандистського забезпечення проблеми соціальної реабілітації дітей з фізичними вадами [114].

Безумовно, це далеко не всі проблеми, які необхідно вирішувати в правовому полі для формування інклюзивної системи в Україні відповідно до потреб суспільства та конституційних положень нашої держави. В той же час, це хоча б часткове їх вирішення надасть можливість сформувати нормативну, освітню та фінансову основу для створення умов по належному функціонуванню інклюзивної системи [114].




Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал