Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України




Сторінка8/21
Дата конвертації25.12.2016
Розмір5.23 Kb.
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   21

Ключові поняття: засуджені як об’єкт та суб’єкт виправного процесу; соціальні, психологічні, педагогічні, біологічні чинники формування протиправної поведінки; виправлення, виховання, ресоціалізація.

Питання та завдання:
1.
Охарактеризуйте особистість засудженого як об'єкта і суб’єкта виховного (виправного) впливу.

108 2.
Розкрийте соціальні, психолого-педагогічні та біологічні чинники формування протиправної поведінки засудженого.
3.
Розкрийте роль психолога та вихователя в діагностиці об’єкта і суб’єкта виховного (виправного) впливу та розробці методичних рекомендацій щодо педагогічної роботи з ними.
4.
Покажіть, за яких умов засуджений з об'єкту перетворюється на суб’єкт процесу виправлення, перевиховання та ресоціалізації.
5.
Розкрийте основні типи взаємовідносин засуджених у колонії.

Проблемне завдання: Проаналізуйте різні точки зору на співвідношення біологічного і соціального в структурі особистості та дайте відповіді на запитання:
1) особистість формується в соціальних умовах, біологічні ж її особливості не мають на цей процес істотного впливу;
2) особистість є феноменом суспільного розвитку людини; складний процес розвитку і формування особистості обумовлений
єдністю біологічного і соціального. У цьому процесі біологічні чинники виступають як природні передумови, а соціальні – як рушійна сила психічного розвитку людини і формування його особистості;
3) особистість визначається біологічним, спадковим чинником, змінити природу якого суспільство не в змозі.
Питання: 1. Яку з вказаних точок зору ви вважаєте правильними? 2. Доведіть, чому при діагностиці розвитку особистості засудженого слід враховувати біологічні (природні) і суспільні сторони буття людини. Як це слід враховувати при організації виховного процесу? 3. Які точки зору на природу злочинності особистості ви можете привести у зв’язку з цим?






109
3.2. Методи та форми педагогічного впливу на засуджених
Під методом педагогічного впливу розуміють шлях (спосіб), за допомогою якого реалізуються як загальні цілі виховання, які ставить суспільство, так і конкретні завдання, що вирішуються виховним процесом.
Педагогічні явища дуже складні і суперечливі, тому важко знайти єдину логічну підставу для класифікації методів.
У вітчизняній історії педагогіки можна виділити декілька класифікацій методів педагогічного впливу на особистість виховуваного.
Одна з класифікацій виділяє такі методи виховання, як переконання, вправа, заохочення і покарання (Н. Болдирєв,
Н. Гончаров, Ф. Корольов та ін.). Інша група методів виховання запропонована Т. Ільїною та І. Огородніковим, яка включає методи переконання, методи організації діяльності, методи стимулювання поведінки. У класифікації І. Марьєнко названі такі групи методів, як пояснювально-репродуктивні, проблемно-ситуаційні, привчання і вправи, стимулювання та гальмування, керівництво самовихованням. Ю. Бабанський виділяє методи формування свідомості особистості (бесіди, лекції, диспути, метод прикладу); методи організації діяльності та формування досвіду суспільної поведінки (педагогічна вимога, громадська думка, привчання, вправа, створення виховувальних ситуацій); методи стимулювання поведінки та діяльності (змагання, заохочення, покарання).
Методи педагогічного впливу визначають характер діяльності вихователів і виховуваних, залежать від цілей і змісту виховного процесу, правильного розуміння суперечностей цього процесу, його сутності та принципів.
Методи педагогічного впливу мають психологічне обґрунтування. Глибоке розуміння мотивів поведінки і діяльності виховуваних, їх стосунків і властивостей дозволяє знайти ефективніші способи дії на особистість.
Теорія методів педагогіки розрізняє ще і такі поняття, як прийом і засіб. Прийом виховання розуміється як певний вираз методу, дія, що актуалізує його, у даних конкретних обставинах. У трудовому процесі, наприклад, часто вдаються до прийому показу трудової дії, що розкриває точність виробничих операцій.
При розмежуванні понять „метод” і „засіб” слід враховувати,

110
що коли мова йде про засіб, то мається на увазі те, що саме використовується для вирішення того або іншого завдання, а коли мовиться про метод, то мається на увазі, як використовується той або інший засіб.
Застосування різних методів педагогічної дії залежить від особливостей особистості людини, майстерності і авторитету вихователя, конкретної педагогічної ситуації, що склалася.
У колонії в процесі реалізації різних методів необхідно враховувати наступні обставини. По-перше, процес виправлення здійснюється в установах закритого типу, з людьми, позбавленими волі, що мають педагогічну занедбаність та кримінальну зараженість. По-друге, діяльність засуджених детально врегульована нормами виправного законодавства. По-третє, мікросередовище засуджених є несприятливим з погляду на виховання: у ньому здійснюють діяльність малі групи негативної спрямованості, існують негативні спілкування і взаємини. І, нарешті, засуджені обмежені у зв’язках з сім’єю, батьками, родичами, громадськими і державними організаціями.
У виховному процесі в колонії застосовуються різні методи.
Найважливішими з них є методи переконання, привчання, примусу,
довіри. Кожен з названих методів має свою педагогічну характеристику, тобто розрахований на певний виховний ефект.
Запорукою успіху в педагогічній роботі є гнучке застосування всіх методів виховання в комплексі, у системі. Життя показує, що одним якимось методом не можна вирішити всіх педагогічних завдань.
Метод переконання є основним у вихованні. Провідна роль переконання пояснюється тим, що за допомогою цього методу формується найважливіше – свідомість людини. Відомо два різновиди цього методу: переконання словом і переконання справою.
Переконання словом найчастіше застосовується у виховній роботі у формі доповіді, диспуту, лекцій, занять з правової пропаганди, бесід тощо.
Ефективність таких прийомів словесного переконання, як роз’яснення, пояснення, доказ, спростування залежить від змісту фактичного матеріалу, підготовленості співробітника, його знання методики організації і проведення цих прийомів.
Роз’яснення використовується тоді, коли необхідно довести до свідомості засуджених норми і правила поведінки, їх конкретні

111
дії в тій або іншій ситуації, режимні вимоги в колонії.
Пояснення застосовується в тому випадку, коли потрібно добитися усвідомленого сприйняття навколишньої дійсності, етично-правових вимог суспільства, правильної поведінки, відносин, спілкування і діяльності.
Доказ необхідний в процесі встановлення істини, винності або невинності особи в скоєнні злочину, ступені відповідальності за ту або іншу поведінку та діяльність засуджених.
Спростування це ефективна вказівка на те, що дана позиція, система поглядів особи помилкова і не відповідає етично-правовим нормам, що існують в суспільстві.
Застосовуючи прийоми словесного переконання необхідно зберігати почуття міри, щоб вони не перетворювалися на умовляння, повчання, моралізацію.
Переконання словом повинне поєднуватися з переконанням справою, тобто з переконанням на прикладі вихователів, інших людей, особистого досвіду засуджених. Значення цього виду переконання дуже велике. У його основі лежить психологічний механізм наслідування, де велике значення має особистий приклад вихователя, його ставлення до роботи.
Переконання словом і переконання справою повинні застосовуватися в єдності і взаємозв’язку. Важливою умовою ефективності методу переконання є особиста переконаність співробітника колонії. Він повинен бути переконаний у тому, що говорить. Проте мало бути самому переконаним в будь-чому, необхідно ще володіти технікою переконання інших. Для цього співробітникові перш за все потрібно уміти чітко і ясно висловлювати свої думки, вести дискусію, підбирати аргументи, знати погляди і переконання особистості. Слід враховувати також настрій окремих осіб і колективу, а також власний настрій. Людина, що знаходиться в стані роздратування, гніву, печалі, – поганий співрозмовник. Іноді, перш ніж переконувати його в чому-небудь, слід з’ясувати причину його поганого настрою, постаратися змінити його.
Важливе значення має уміння вихователя враховувати особливості різних категорій засуджених. Одна справа, наприклад, переконувати людину, яка сумлінно помиляється в чомусь, і абсолютно інша – злісного порушника, носія злодійських традицій.
У першому випадку доречний довірливий тон; у другому –

112
необхідне доброзичливе наполягання.
Співробітник повинен уміти гнучко застосовувати різні форми, способи і прийоми переконання. Це вимагає від нього глибоких знань в різних областях науки і життя, систематичного накопичення фактів, широкої ерудиції.
Однією з умов ефективності методу переконання є уміння співробітників колонії будувати правильні, професійно грамотні взаємини із засудженими. У цьому випадку переконання здійснюється авторитетною, поважаною людиною, і сила переконання зростає, викликає у засуджених відчуття сорому, розкаяння у своєму злочині, прагнення виконати доручене завдання.
Педагогічна практика підтверджує, що співробітник колонії по-справжньому може володіти методом переконання тільки тоді, коли він в кожному засудженому бачить людину, що оступилася, любить свою професію, творчо здійснює свою справу, не допускає розриву між словом і справою. Про це наочно свідчить педагогічна діяльність А. Макаренка. У результаті своєї багаторічної педагогічної роботи він прийшов до такого висновку: „Ніхто так не шкодив, ніхто так не псував моєї роботи, як поганий вихователь, що не уміє володіти методом переконання”.
Метод привчання полягає в організації правильної поведінки засуджених, у вихованні правильних звичок. Людині мало знати, як треба поступати, необхідно ще й набути досвіду соціально значущої поведінки. Для цього у неї повинні бути виховані морально-вольові якості й вироблені відповідні звички. К. Ушинський називав звички
„етичним капіталом, з якого все життя ростуть відсотки”.
А. Макаренко підкреслював, що потрібно „не тільки виховувати в собі правильне, розумне ставлення до питань поведінки, але й виховувати правильні звички, тобто такі звички, коли ми поступали б правильно зовсім не тому, що так подумали, а тому, що інакше ми не могли, тому що ми так звикли”. І виховання цих звичок – набагато важча справа, ніж виховання свідомості.
Основними різновидами привчання є: вимога, доручення, вправа.
Вимога переважно виражається в слові. Воно викликає або гальмує цілком певні дії, вчинки. Результати вимоги виявляються в конкретній діяльності людини.
Вимога може бути:

прямою безпосередньою (наприклад, не спізнюватися на

113
розлучення);

непрямою безпосередньою, коли вона виходить від вихователя, але виступає у вигляді ради, прохання, натяку
(було б непогано організувати в загоні змагання);

непрямою опосередкованою, коли суб’єктом вимоги виступає колектив.
Під дорученням розуміється завдання окремому засудженому або групі засуджених, що дається співробітником колонії.
Доручення повинні нести суспільне навантаження, бути посильними, різноманітними. Кожне нове доручення повинне бути більш складнішим і відповідальнішим. Виконання доручень повинне ретельно контролюватися.
Вправа – це організація постійно повторювальних дій з метою накопичення ними досвіду правильної поведінки, вироблення морально-вольових якостей. А. Макаренко підкреслював, що без постійної вправи вихованця в етичних вчинках неможливо організувати виховний процес. Він писав, що необхідно створити такий ланцюжок вправ, ланцюжок труднощів, які треба подолати і завдяки яким виходить хороша людина.
Вправи повинні організовуватися з урахуванням
індивідуальних особливостей особистості. Вправа повинна бути зрозумілою. Організовуючи вправу, необхідно враховувати, що засуджений не повинен знати, що вона носить спеціальний виховний характер. Вона повинна виглядати як природно виникла діяльність в повсякденному колективному житті. Важливу роль у вправі грають режим, чіткий розпорядок дня, які вимагають від засуджених постійно дій, що повторюються. Ці дії, повторюючись день за днем, набувають сили звички.
Важливим методом педагогічної дії є метод примусу.
Сукупність примусових способів дії і владних повноважень, за допомогою яких співробітники колонії і колектив засуджених спонукають особу до певних дій і конкретних позитивних вчинків, а також присікають прояви негативних дій, якостей особи і звичок, називається методом педагогічного примусу.
Примус застосовується до тих осіб, які не прислухаються до доводів розуму, порушують вимоги режиму. Примус не переслідує мету образи і приниження особистості засудженого. Він покликаний забезпечити виконання вимог режиму і створює умови для застосування методу переконання і привчання.

114
Різновидом методу примусу є покарання. А. Макаренко писав: „Покарання повинне бути проголошене такою ж природною, простою і логічною мірою, як і всяка інша міра. Інакше покарання не досягає своєї мети, тобто, знищуючи один конфлікт, створює
інший”.
Покарання вимагає величезного педагогічного такту і майстерності вихователя. Основними вимогами до покарання є наступні.
1.
Покарання не повинне переслідувати мету спричинення фізичних страждань. Якщо воно сприймається як кара, то закономірною реакцією на неї буде образа, озлоблення, помста.
2.
Покарання повинне сприйматися як особлива форма суспільної вимоги. При цьому покарання буде ефективним, якщо воно виходить від колективу. Важлива роль тут належить громадській думці.
3.
Застосовуючи ту або іншу форму покарання, необхідно враховувати індивідуальні особливості засудженого, його ставлення до скоєного злочину.
4.
Всяке покарання повинне бути обґрунтованим і відповідати ступеню провини та тяжкості скоєного вчинку.
У першу чергу слід використовувати більш м’які види покарання, залишаючи в резерві більш суворі. Коли вихователі захоплюються без потреби максимальними заходами покарання, засуджені перестають реагувати на м’якіші. А. Макаренко застерігав вихователів від надмірного захоплення покаранням: „У такому разі вони не приносять ніякої користі, тільки нервують колектив, а унаслідок своєї великої кількості навіть не можуть бути приведені у виконання”. У той же час він підкреслював, що навіть дрібні вчинки не повинні залишатися без реагування.
Покарання обов’язково повинне супроводжуватися засудженням, навіюванням, осудом, попередженням. Інакше воно втрачає виховне значення.
Одним з методів педагогічної дії є метод довіри. Він полягає в дорученні засудженому певної справи з метою активізації позитивних якостей особистості. Довіра повинна поєднуватися з вимогливістю, може супроводжуватися заохоченням.
Умови заохочення: заслугованість, відповідність заохочення вчинку, дотриманість почуттю міри, різноманітність, своєчасність та оперативність.

115
Слід зазначити, що всі методи педагогічної дії пов'язані між собою. Їх застосування залежить від особливостей особистості, ситуації і поведінки засуджених.
Під формою педагогічного впливу розуміється різноманітна діяльність вихователів, колективу вихователів, засуджених, а також система їхньої взаємодії між собою та з навколишніми людьми.
Форми педагогічного впливу різноманітні й численні. Їх вибір
і систематизація визначаються перш за все цілями виховання, традиціями; в них відбиваються принципи і методи виховання; вони обумовлені особливостями об’єкту і суб’єкту виховання, а також умовами, у яких протікає педагогічний процес.
Класифікація форм педагогічного впливу визначається вибором підстави для неї. Найбільш поширеною є загальна класифікація за об’єктом впливу: окрема особа – індивідуальні форми; група – групові форми; колектив – колективні форми; маса людей (великі групи) – масові форми. При цьому треба враховувати, що суб’єктом впливу може бути не тільки вихователь, але й колектив співробітників колонії, колектив засуджених і різні групи.
Індивідуальні форми педагогічної дії складають основу
індивідуально-виховної роботи, застосовуються на всіх етапах педагогічного процесу. Вони організовуються персоналом колонії, представниками громадських організацій.
Найбільш ефективне застосування індивідуальних форм педагогічних дій включає:

вивчення особистості засудженого, особливостей його розвитку, специфічних особистісних властивостей і якостей;

складання на основі властивостей особистості перспективної програми виховання (програма максимум) і програми конкретних заходів на найближчий час
(програма мінімум);

реалізацію намічених заходів;

облік і аналіз досягнутих результатів і висунення основних виховних завдань.
До індивідуальних форм належать: бесіда, доручення, атестація та ін.
У групових формах педагогічного впливу об’єктом є група й особа в групі. Вихователь організовує вплив не на особу безпосередньо, а на групу, використовуючи соціально-психологічні

116
механізми зараження, наслідування, навіювання, які залучають засуджених у групі до процесу спілкування. При організації групових дій усі свої зусилля вихователь спрямовує на те, щоб:

викликати в групі сприятливий настрій, позитивні взаємини і спілкування;викликати позитивне ставлення до виховних дій;

залучити особистість в групову суспільно корисну діяльність;

використовувати відносини лідерства, підпорядкування у виховних цілях.
Найчастіше групові форми педагогічної дії застосовуються в процесі групової психотерапії, у роботі з малими неформальними групами, а також коли колектив засуджених ще не склався і не має можливості використовувати його громадську думку в цілях виховання.
При використанні колективних форм впливу об'єктом є колектив і особа в колективі. Використовуючи колективні форми дії, слід мати на увазі, що вони:

спрямовані на об’єднання колективу, формування в ньому позитивної громадської думки;

покликані формувати в колективі позитивні взаємини;

повинні розвивати й укріплювати позитивні традиції в колективі, соціально значущі правила поведінки його членів.
Об’єктом масових форм впливу є маса осіб, які можуть бути
і не об’єднані безпосередніми формами спілкування. Основу тут складають заходи, що мають яскраво виражений ідейний сенс. До таких форм належать: мітинги, загальні збори, огляди корисних справ засуджених, підведення підсумків трудового змагання; торжества, присвячені знаменним датам, закінчення навчання в загальноосвітній школі, ПТУ тощо. При правильному поєднанні всіх форм, при розвинених колективних відносинах у масових організаційних формах відбиваються перспективи розвитку, цілі і результати діяльності колективів загонів колонії. Вони є тією очікуваною подією, до якої готуються, якого чекають протягом ряду тижнів і місяців. У їх підготовці бере участь більшість засуджених і персоналу.
Застосовуючи масові форми педагогічної дії, слід спиратися на активність об’єкту дії, застосовувати принцип індивідуального і

117
диференційованого підходу. Це допоможе уникнути формалізму в їх проведенні, зробити їх дієвою, активною формою впливу на особистість.
Ключові поняття: методи, прийоми, засоби, форми педагогічного впливу на засуджених.

Питання та завдання:
1.
Дайте визначення методів, прийомів та засобів педагогічного впливу на засуджених.
2.
Визначте класифікацію методів пенітенціарної педагогіки.
3.
Охарактеризуйте групи методів: переконання, привчання, примусу, довіри.
4.
Розкрийте класифікацію форм педагогічної роботи із засудженими.
5.
Назвіть та охарактеризуйте індивідуальні, групові, колективні та масові форми педагогічного впливу на засуджених.

Проблемне завдання: Ознайомтеся із ситуацією і дайте відповідь на запитання: Начальник загону проводить бесіду із засудженими „Про правила хорошої поведінки в загоні”. Бесіда пройшла нудно. Засуджені слухали неуважно, займалися сторонніми справами. Психолог порадив змінити методику проведення бесіди.
Питання: 1. За допомогою яких методів краще проводити роз’яснювальну роботу? 2. Як стимулювати інтерес засуджених до обговорюваних питань?

3.3. Колектив засуджених та педагогічне управління ним

Проблема формування особистості в колективі відповідає не тільки принципу історизму, а й сучасним уявленням про людину, соціально-політичну ситуацію в країні.
Об’єднання людей у різноманітні групи для вирішення спільних життєво важливих питань стало відбуватися на основі спільності інтересів (трудових, духовних), поглядів, цілей. У будь- яких соціальних об’єднаннях у прихованому вигляді існують як стадність (психологія натовпу), так і можливість цивілізованої

118
організації за нормами моральної і правової культури. У першому випадку ми маємо справу з корпоративними, а в другому – з колективними об’єднаннями. Історія людства свідчить про те, що ті члени суспільства, які з певних причин порвали з соціально спрямованими колективними утвореннями, страждають від самотності, психічних захворювань, дичавіють, поступово опускаються і, як правило, стають представниками соціального дна: бомжами, жебраками, повіями. Багато хто з них включаються в різноманітні асоціальні структури: злодійські шайки, мафіозні банди, компанії алкоголіків, наркоманів, картярських шулерів. Ці по-справжньому антигромадські явища виштовхують людину з нормального середовища життя
(соціально спрямованого об’єднання-колективу), обривають його моральні зв’язки.
Отже, колектив являє собою явище людської спільноти, а рішення самих різних проблем є соціальним досягненням людської цивілізації.
Питання існування і розвитку людських груп (у тому числі і колективів) здавна привертали увагу вчених і практичних працівників. У вітчизняній науці дослідження колективу та його впливу на особистість починалося зі спроб знайти не просто суму деяких ознак цієї соціальної організації, а відшукати колективостворювальні фактори. Не завжди це призводило до правильних результатів.
Так, В. Бехтерєв поширював поняття „колектив” в однаковій мірі на такі спільноти, як натовп, збори, армія, злочинна група.
Обґрунтовуючи такий підхід, він відзначав, що „колективи завжди мають на увазі спільність інтересів у тому чи іншому відношенні, передбачувану єдність мети... Загальний інтерес і єдність мети обумовлюють зв’язок окремих членів колективу. Чим більше
інтересів, тим очевидніше, більше і згуртованість колективу”.
Взаємодія і єдність для В. Бехтерєва виступають достатніми показниками колективу, є основними особливостями, що його характеризують.
Змістовну характеристику колективу В. Бехтерєв звів до психологічних феноменів: в одному випадку – це настрій (результат
– натовп – колектив), в іншому – зосередження і спостереження
(результат – театр – колектив), у третьому – потяг (гральні будинки
– колективи).

119
На відміну від В. Бехтерєва, інший вітчизняний вчений
Є. Аркін вважав за краще виділити колектив з інших форм
„людських зчеплень”, вказавши на особливу важливість таких колективостворювальних змінних, як тривалість спільної життєдіяльності людей, ступінь організованості, умови для прояву самодіяльності при існуванні „життєвої єдності членів колективу”.
Є. Аркін вважав, що структура колективу визначається в основному кількістю його членів, їх соціальною, віковою, статевою відмінністю, ступенем спаяності, формами зв’язку з іншими групами. А. Макаренко, позитивно оцінюючи цю теорію колективу, писав: „Професор Є. Аркін у визначенні колективу стоїть ближче до дійсності, пропонуючи ознаки: „спільність середовища та організації
і самодіяльність”... Ці визначення ближче до людської природи колективу” Однак роботи Є. Аркіна не уникли впливу біологізації соціальних явищ.
Спробу створити теорію колективу зробив А. Залужний. Він разом зі ступенем організованості і часом існування груп закладає в розуміння колективу таку ознаку, як уміння самостійно розподіляти роботу серед членів і підкорятися загальним вимогам. Однак, оскільки у своїй теорії він намагався еклектично об’єднати ідеї
„колективної рефлексології” і педологічні установки, суперечливі за своєю суттю, його спроби створення теорії колективу були в цілому невдалими.
Дослідження В. Бехтерєва, А. Залужного для розвитку теорії та практики формування колективу були дуже значущі. Однак у них не було відображено виховного аспекту.
Величезне значення для теоретичної і практичної розробки проблеми колективу мають праці А. Макаренка. Перш за все, він дуже точно розставив соціальні аспекти в розумінні колективу.
А. Макаренко виходив з того, що „колектив – це цілеспрямований комплекс організованих особистостей, що володіють органами колективу...”, який „об’єднує людей не тільки в загальній цілі і в загальній праці, але і в загальній організації цієї праці”.
Визначаючи можливості формування колективу,
А. Макаренко розглядав його як базу для розвитку особистості кожного члена. Він писав: „Виховуючи окрему особистість, ми повинні думати про виховання всього колективу. На практиці ці два завдання будуть вирішуватися тільки спільно і тільки в одному спільному прийомі. У кожен момент нашого впливу на особистість

120
ці дії обов’язково повинні бути і впливом на колектив. І навпаки, кожен наш дотик до колективу обов’язково буде і вихованням кожної особистості, що входить до колективу”. Цей принцип давав педагогу можливість, змінюючи положення людини в колективі,
істотно впливати на особистість, причому таким чином, що сам засуджений і не підозрював, що він є об’єктом виховання.
Усією своєю практичною діяльністю А. Макаренко довів неспроможність побоювань педагогів, які стверджують, що
індивідуальність може нівелюватися під впливом колективу.
Обґрунтовуючи необхідність колективного виховання, А. Макаренко висловлював думку про захищеність особистості в умовах колективу, що надає її діяльності більшу свободу, а отже, забезпечує можливості для розкриття індивідуальності.
Критики А. Макаренка виходять з того, що зовнішнє середовище завжди підпорядковує собі все, що знаходиться всередині її, уподібнює собі. Отже, якщо в суспільстві панувала політика диктату, а виховання ґрунтувалося на „сталінській педагогіці”, то і система А. Макаренка є відображенням цих процесів, можливо, злегка закамуфльованих, як і сам сталінізм, у демократичну та гуманістичну фразеологію. Але існування макаренківського колективу, заснованого на принципах справжнього гуманізму і демократії, спростовує ці звинувачення. Сотні вихованців А. Макаренка стали справжніми людьми, і жоден з них не зрадив Батьківщину, моральні ідеали і принципи. Таким чином, підпорядкування людини зовнішньому середовищу не абсолютне, а відносне. Історичний досвід підтверджує, що найстрашніша диктатура не може зрівняти всіх без винятку, придушити гуманізм і демократію.
Ідеї, закладені у вченні А. Макаренка, знаходять розвиток у роботах таких вчених, як Л. Новікова, В. Іванов, О. Ковальов,
А. Петровський, Л. Уманський, Т. Коннікова, В. Клюкін, М. Сувора та ін.
Дуже близьким до ідеї колективного виховання є вельми поширений у закордонній практиці метод общинної терапії, застосування якого особливо ефективно в пенітенціарних системах.
Зарубіжні вчені Норман Фентон, Ернст Реймер, Гаррі Уільмер,
Віктор Шарп, Ганс Тох, Максул Джонсон, розробляючи цей метод, припускали участь у впливі на злочинців як співробітників в’язниці, так і самих ув’язнених.

121
При цьому відносини між персоналом колонії та ув’язненими як начальника і підлеглого замінюються партнерськими.
Доводилося, що не тільки персонал, але й самі ув’язнені повинні нести відповідальність за власне виправлення, інших та ресоціалізацію.
Розвиток ідеї общинної терапії показує велике значення колективних відносин для ефективності виправлення особистості.
Влада і авторитет у даному випадку розподілені між багатьма людьми. Право прийняття рішення децентралізовано. Виникає морально-психологічний клімат громади (колективу), який захищає права ув’язнених.
Бар’єри у відносинах між персоналом та ув’язненими легко долаються, панує атмосфера рівності та партнерства.
Самоврядування введено не тільки для відпрацювання демократичних принципів у взаєминах, але і як засіб підвищення ефективності виховного процесу. Актуальні проблеми громади вирішуються в присутності та за участю всіх ув’язнених і персоналу.
За допомогою таких обговорень долаються різні антисоціальні тенденції. Персонал повинен допомогти ув’язненим навчитися допомагати собі і самостійно визначати завдання та шляхи вирішення проблем.
У відкритій дискусії громада обговорює хід виконання програми виховного процесу і визначає її подальший розвиток. Це дозволяє швидко реагувати на порушення, допущені окремими членами громади і малих груп, і скорегувати їх поведінку. Велика увага приділяється зміцненню солідарності та взаєморозуміння між членами громади. Цій меті служить проведення нарад, зборів, щовечірніх сеансів групової терапії.
Вихователь-терапевт намагається встановити зі своїми підопічними повністю довірчі відносини.
Метод впливу довірливістю, введений Глассер у виправному закладі для неповнолітніх у Каліфорнії (США), застосовується зараз у соціальній терапії в багатьох місцях позбавлення волі. Він націлений на активізацію у правопорушників почуття відповідальності за своє правильну поведінку в громаді (колективі) і суспільстві.
Будь-який колектив має низку властивостей. Одна з найважливіших властивостей виховання колективу полягає в здатності зберігати і реалізовувати свої моральні позиції в різних життєвих ситуаціях, долаючи при цьому як зовнішні, так і внутрішні

122
труднощі. Колектив, що володіє такою якістю, набуває відносну незалежність від безпосередніх негативних впливів мікросередовища засуджених, малих груп негативною спрямованості та їх лідерів.
Колектив здатний чинити опір поганому впливу, знаходити правильний вихід з будь-яких несприятливо сформованих ситуацій.
Такий колектив позитивно впливає на особистість, сприяє розвитку у неї громадської спрямованості, моральних якостей, правової культури. Колектив має моральним імунітетом від негативних впливів, здатність боротися з їх проявами.
Отже, один із напрямків виховної діяльності в колонії полягає у формуванні колективу, здатного незалежно від впливу навколишнього мікросередовища засвоювати і втілювати в реальне життя ті морально-правові норми, які володіють найвищою соціально корисною цінністю. Тільки в цьому випадку колектив буде володіти виховної результативністю.
Слід зазначити, що формування колективу не тільки може вирішити проблеми переорієнтації малих груп негативною спрямованості, зміни негативної мікросередовища в колонії, особливої субкультури засуджених, але й дозволить його членам слідувати в своїй поведінці моральним принципам, керуватися суспільно цінними мотивами, відстоювати моральні позиції.
Колектив дає можливість особистості виявляти позитивну активність, спрямовану на самовдосконалення і самовиховання.
Часто цей аспект у пенітенціарній науці ігнорується, що призводить до небажаних результатів.
Важливою властивістю колективу є його моральна самоорганізація. Вона виникає, коли колектив орієнтується більшою мірою не на „зовнішню опору” (санкції адміністрації, оцінку найближчого оточення), а на вироблені чи засвоєні критерії та моральні норми, які стали його власними. Одним з недоліків діяльності колонії є надмірний акцент на жорстку регламентацію поведінки засуджених ззовні. Регулятором поведінки у цьому випадку виступають не моральні зразки, а контроль з боку членів ради вихователів. Така надмірна орієнтація поведінки на „зовнішню опору” створює труднощі при формуванні колективу.
Колектив володіє й
іншими властивостями: цілеспрямованістю; умінням відстоювати моральні норми, принципи

123
та вимоги; наявністю сформованого соціально цінного стилю і досвіду роботи; критичною оцінкою своєї роботи та ін.
Для аналізу педагогічних цілей колективу засуджених, закономірностей і механізмів його розвитку та формування у зв’язку з детермінуючим впливом негативних явищ представляється принципово важливим чітко розрізняти у змісті цього терміна
(визначення), принаймні, п’яти його ознак.
Перша ознака пов’язана з фактором позбавлення осіб волі. У виправній колонії зосереджені злочинці, які відбувають кримінальні покарання в ізоляції від суспільства.
Друга ознака пов’язана з моральної та правовою деформацією особистості засуджених. Моральна та правова регуляція їх поведінки настільки спотворена, що робить перехід від аморальних проступків до злочинних легким та ймовірним.
Третя ознака пов’язана з обмеженістю соціальних зв’язків засуджених і в першу чергу з сім’єю, родичами, близькими. Дане явище можна охарактеризувати як несприятливе, оскільки в замкнутому колективі при відносно подібній долі, минулого злочинної діяльності відбувається утворення певних небажаних відносин і зв’язків, правил і норм асоціальної поведінки.
Четверта ознака характеризує організаційну побудову колективу засуджених, що має певну структуру, органи управління і самоврядування (співуправління), самодіяльні організації.
І, нарешті, п’ята ознака: колектив – це об’єднання людей, що виконують певну діяльність. Але цьому визначенню відповідає й поняття „корпорація”. Тому у визначенні колективу повинна бути відображена мета діяльності, яка корисна для суспільства, тобто винесена за рамки даного об’єднання, тоді як в корпорації вона замикається в групі, що працює тільки на себе. Правильно поставлена мета діяльності є умовою, без якої немає колективу.
Таким чином,

Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   21


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал