Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України



Pdf просмотр
Сторінка7/21
Дата конвертації25.12.2016
Розмір5.23 Kb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   21

Ключові поняття: пенітенціарна політика, завдання пенітенціарної політики, напрями та принципи реформування пенітенціарної політики України.

Питання та завдання:
1.
Розкрийте сутність і зміст поняття „пенітенціарна політика”.
2.
Назвіть завдання та принципи сучасної пенітенціарної

96
політики України.
3.
Визначте коло проблем реформування пенітенціарної політики України.
4.
Розкрийте напрями реформування пенітенціарної політики
України.
5.
Охарактеризуйте нові моделі пенітенціарної служби
України „ювенальна юстиція”, „служба пробації”.
Проблемне завдання: Розробити модель служби пробації на базі кримінально-виконавчої інспекції або ювенального виправного
центру для неповнолітніх правопорушників.

97
РОЗДІЛ 3.
ОСОБЛИВОСТІ ВИХОВНОГО ПРОЦЕСУ
В ЗАКЛАДАХ ПЕНІТЕНЦІАРНОЇ СИСТЕМИ

3.1. Засуджені як об’єкт та суб’єкт процесу виправлення
Пенітенціарна педагогіка, підходячи до засудженого як об’єкту і суб’єктові виховного процесу, у всіх випадках розглядає його як особу, на яку спрямовані дії з метою вивчення і формування
її властивостей, якостей, свідомості, відчуттів, волі, розумних потреб, здібностей, знань, навичок, умінь і звичок.
Засуджені є об’єктами виправлення, оскільки вони є суб’єктами антигромадської свідомості і поведінки, та їх дії небезпечні для держави і суспільства. Отже, пенітенціарна педагогіка стосовно засуджених вирішує завдання якісної зміни поведінки, спрямованості особистості і формування їх як суб’єктів суспільних відносин. Засуджений стає суб’єктом і як окрема особа, і як член колективу, самодіяльній організації, які є в умовах пенітенціарного закладу не тільки об’єктами, але і суб’єктами виховного процесу.
Засуджені як особи, члени колективу, носії особливих обов’язків і прав, суб’єкти суспільних відносин займають в процесі виправлення певну соціальну позицію до покарання (позитивну, пасивну, негативну), виправної установи, його керівництва і співробітників, до цілей виховання, виправлення і навчання
(придбанню спеціальності, навчанню в загальноосвітній школі), до засобів і методів виправлення, виховної роботи, праці, учиненого злочину, самовиховання. Отже, у педагогічному процесі об'єкт знаходиться не в пасивному стані, він соціально активний. Будучи включеним в педагогічний процес як об’єкт виховання, засуджений вступає в особистісні взаємини з суб’єктом педагогічної діяльності – адміністрацією. Педагогічний процес не зводиться тільки до дії вихователя на виховуваних, йому властиві різні види взаємодії і спілкування між ними, регулювання взаємин: організаційних, правових, педагогічних, виробничих, побутових та ін.
Засуджений, підлягаючи педагогічним впливам вихователів, реагує на них не механічно. Виховні дії переломлюються через свідомість особистості засудженого, мікрогрупи і колектив, до яких він входить. Засуджений, сприймаючи педагогічні дії, усвідомлює їх

98
соціальний зміст, оцінює з позиції сформованого світогляду, переконань, установок, ціннісних орієнтацій, інтересів, потреб, звичок, повністю або частково внутрішньо приймає або заперечує їх.
Більш того, деякі злочинці, особливо, що скоїли повторно рецидив, прагнуть самі підпорядкувати собі частину засуджених, організовуючи антигромадські „виховні” вогнища. Тому виховний процес у виправній (виховній) колонії особливо складний, важкий, суперечливий, динамічний.
Особа засудженого, будучи об’єктом виховного процесу, одночасно володіє і властивостями суб’єкта. Тому знання особистості засудженого складає неодмінну умову ефективності цього процесу в колонії.
Педагогічний аналіз особистісних чинників засудженого як об’єкту і суб’єкту виправлення ґрунтується на декількох, типових ознаках: моральній відповідальності, суспільно значущих переконаннях, адекватній самооцінці, етичній стійкості, спрямованості та системі відносин.
Усвідомлення відповідальності є одним з найважливіших і вирішальних ознак, що зумовлюють соціальний розвиток особистості відповідно до запитів і норм суспільства. Адже людина стає злочинцем головним чином тому, що через різні причини в нього відсутні або спотворені розуміння й усвідомлення своєї відповідальності перед державою, суспільством і навколишніми людьми.
Моральна відповідальність виступає як узагальнена властивість особистості. Щодо засудженого як об’єкту та суб’єкту виховної дії вона складається з переживання ним покарання, усвідомлення вини у скоєному злочині і справедливості покарання, розкаяння у скоєному злочині.
Переживання покарання характерне не для всіх засуджених.
Найбільш значущий цей елемент моральної відповідальності для вперше засуджених. Серед них, у порівнянні з тими, хто повторно засуджений, на 25 % більше тих осіб, які вказують на цю обставину.
Тут позначається те, що неодноразово судимі знайомі з обстановкою
і життям в колоніях, швидше адаптуються до цих умов, що і приглушає переживання ними втрати свободи і породжує безвідповідальну поведінку.
Зв’язок між рівнем переживання покарання і спрямованістю злочинного посягання характеризується таким чином.
У

99
ранжируваному ряді, що відображає глибину переживання покарання, засуджені, що скоїли насильницькі злочини
(зґвалтування, хуліганство, розбій), опинилися на першому місці, –
80 %; засуджені за корисливі злочини (крадіжка, шахрайство) –
60 %. Спостерігається також зв’язок між рівнем переживання засудженими покарання і тривалістю терміну покарання, призначеного судом: чим довготриваліший цей термін, тим важче переживається засудженими втрата волі. Проте ця закономірність виявляється тільки серед осіб, засуджених до позбавлення волі строком до 5 років включно. Серед засуджених на термін понад
5 років, а також до 1 року включно спостерігається однакова питома вага осіб, що найважче переживають кримінальне покарання (65 %).
Отже, короткі і дуже тривалі терміни покарання декілька приглушають у засуджених відчуття свободи і переживання з приводу її втрати, впливають на формування у них моральної відповідальності в небажаному напрямі.
Усвідомлення вини як елементу моральної відповідальності може бути свідоцтвом позитивного ставлення особи до інших людей, суспільних норм і вимог. Воно припускає розвинену етичну самосвідомість і самооцінку на основі інтеріоризованих норм.
Усвідомлення вини розповсюджується і на внутрішні спонуки особи.
Діалектичний погляд на категорію провини ставить питання про особисту відповідальність як суспільну вимогу, звернення особи до себе. Таким чином, усвідомлення засудженими колонії провини у скоєному злочині є однією з причин усвідомлення ними моральної відповідальності перед суспільством і державою, а це має першочергове значення для виправлення їх особистості.
Усвідомлення вини у скоєному злочині, як правило, вабить і усвідомлення справедливості призначеного судом покарання. Якщо засуджений переживає відчуття провини за скоєне, то він в цілому визнає і правомірність застосування до нього покарання. Покарання засудженим може бути визнане справедливим тільки на основі визнання скоєння злочину.
Тому визнання засудженим справедливості покарання можна розглядати як наслідок визнання ним провини у скоєному злочині, тобто як вищий рівень розвитку його моральної відповідальності.
Усвідомлення засудженими провини у скоєному злочині і справедливості призначеного судом покарання характеризується таким чином:

100
а) вважають засудження і покарання справедливим – 10 %; б) вважають засудження справедливим, але міру покарання дуже суворою – 30 %; в) засудження і покарання вважають несправедливими – 60 %.
Отже, тільки 10
% засуджених вважають покарання і засудження безумовно справедливими. Цей показник свідчить про те, що рівень моральної відповідальності правопорушників низький і проблема її формування в цьому відношенні є дуже серйозною і важливою.
Розкаяння у скоєному злочині є також одним з провідних специфічних елементів моральної відповідальності засуджених, таких, що визначають особливості її формування. Але може виникнути питання: „Чому розкаяння у скоєному злочині розглядається як елемент моральної відповідальності?”. Покарання, як відзначає В. Елеонський, є способом відновлення суб’єктивної сторони кримінальної відповідальності і виховання у засудженого цього відчуття. Якщо під впливом кримінального покарання, засобів
і методів виправлення у засудженого наступило розкаяння у скоєному злочині, то це може бути сигналом про серйозну перебудову його свідомості й етичної сфери в потрібному для суспільства напрямі.
Якщо засуджений щиросердо розкаюється у скоєному, то він набуває якостей відповідальності за свої вчинки та дії з моральної точки зору. Тому розкаяння цілком обґрунтовано можна розглядати як елемент моральної відповідальності суб’єкта.
За змістом розкаяння є, перш за все, переживанням засудженими відчуття сорому і розкаяння совісті. Таке переживання має виключно важливе значення для етичного вдосконалення людини взагалі, а злочинця особливо. Не випадково ж
Ф. Достоєвський називав нерозкаяних злочинців „загиблими людьми”.
Глибокий вплив розкаяння на етичну відповідальність засуджених обумовлений тим, що переживання відчуття сорому і совісті завжди супроводжується самопорицанням, самоосудом ними своєї поведінки. Розкриваючи регулюючу роль сорому як етичній категорії, Гегель писав: „Він є зачатковим, але різко вираженим гнівом людини на самого себе...”.
Якщо у засудженого виявляється такий внутрішній гнів на себе, то процес формування в нього моральної відповідальності

101
може проходити успішно і якісно. Переживання засудженими відчуття сорому і совісті вельми цінні ще й тому, що вони стають
індивідуальними психічними механізмами, через які суспільство впливає на етичну сферу індивіда. Особливістю цього механізму є те, що він неминуче вабить появ у засудженого внутрішньої саморегуляції своєї поведінки і, отже, самовиховання.
Переживання розкаяння, відчуття сорому і розкаянь совісті майже завжди можна розглядати як важливішу ознаку сформованості моральної відповідальності засуджених.
Слід зазначити, що повністю розкаюються в досконалому злочині 25 % засуджених, частково – 30 %, і не розкаюються – 45 %.
Із зростанням тривалості призначеного за вироком суду терміну позбавлення волі серед засуджених скорочується число осіб, які випробовують розкаяння у скоєному злочині. Так, якщо серед засуджених на строк до одного року включно питома вага тих, що розкаялися складає 75 %, то, скорочуючись рівномірно за мірою збільшення терміну, він складає серед засуджених до десяти років позбавлення волі 50 %.
Особи, що вперше відбувають покарання, значно частіше указують на те, що вони переживають відчуття розкаяння (80 %), порівняно з тими, хто відбуває позбавлення волі неодноразово
(20 %).
Така система елементів моральної відповідальності засуджених. Внутрішньо вони тісно пов’язані між собою, хоча і наповнюються певним змістом, що додає кожному з них відносну самостійність.
Розташовані в певному порядку, вони характеризують процес розвитку моральної відповідальності особистості засуджених.
Звичайно, не у кожного засудженого необхідно виховувати в однаковій мірі всі перераховані елементи моральної відповідальності, але запропонована їх ієрархія є найбільш типовою програмою етичного оновлення особистості засудженого, позбавленої волі. У даному випадку виявляється діалектичний взаємозв’язок цих компонентів, про який можна сказати, що, формуючи окремо один з елементів системи, ми формуємо моральну відповідальність особистості в цілому, і, навпаки, формуючи моральну відповідальність особистості, ми виховуємо кожен елемент системи.

102
У цьому виявляється принцип цілісного підходу до процесу виправлення засуджених.
У структурі особистості суспільно значущі переконання займають одне з визначальних місць. У педагогічному плані вони спонукають людину до позитивної активності, виявляються в тих випадках, коли необхідно подолати труднощі на шляху до мети, наприклад, змінити негативні погляди і звички, відмовитися від ситуативних бажань.
У психологічному плані переконання є фіксованою установкою, стійкою системою реагування особи, комплексом емоцій, розумових стереотипів і готовності діяти; у соціологічному плані – це прояв внутрішньої позиції особи, її ціннісних орієнтацій.
Узагальненість, доказовість, обґрунтованість переконання виражає його інформаційно-логічну сторону, а не сутність; сутність переконання – вираз стійкого суспільно корисного за своєю внутрішньою природою ставлення до дійсності.
У засуджених виявляється залежність негативної поведінки від слабкого розвитку суспільно значущих переконань. Пояснюється це своєрідністю індивідуального життєвого досвіду осіб, у яких нарівні з позитивними розвивалися негативні знання, погляди, відносини. При цьому у них існує два різних за рівнем і ступенем усвідомленості і міцності виду негативно спрямованих переконань.
Одні засуджені не помічають, не усвідомлюють власних негативних переконань, тоді як інші віддають собі звіт в характері їх проявів і прагнуть їх виправдати. Є підстави припускати, що у першої групи осіб зміст негативних переконань сформувався в ранньому періоді онтогенезу, коли самосвідомість не була ще достатньо розвиненою.
У другої ж групи засуджених спотворення особових переконань відбулося, ймовірно, у колонії, хоча передумови відповідної деформації вже створювалися на попередніх стадіях. Саме в таких осіб, що прагнуть замаскувати негативні переконання, негативні риси і якості менш укорінялися в структурі особи і, імовірно, легше можуть бути переорієнтовані.
Процес формування суспільно значущих переконань розвивається шляхом зовнішньої суперечності між системою поглядів, що склалася у засуджених, і новими етичними нормами – до їх часткового затвердження або повної перебудови поглядів. У цьому випадку виникає внутрішня суперечність між оновленими поглядами і звичною (старою) мотивацією, звичними (часто

103
негативними) принципами діяльності. Вирішення цього протиріччя і виступає рушійною силою виправлення особистості засудженого.
Процесом формування суспільно значущих переконань є цикл, тобто сукупність етапів, що відображають перетворення початкового стану в кінцевий суспільно значущий стан особистості.
У числі етапів є вирішальний, на якому відбувається прорив поступовості, якісний стрибок, момент виникнення первинної стадії переконаності, яка лежить в основі виправлення засудженого. На
інших стадіях (етапах) відбувається її кількісний приріст. Цей приріст необхідно заглиблювати і закріплювати. Інакше вона може розсіятися.
Думка засуджених, що виникла на первинному етапі процесу формування переконань, є початковою передумовою для вироблення на другому етапі (етапі застосування і захисту етичних норм) їх соціально значущої обґрунтованої думки. На третьому етапі (етапі реалізації етичних норм у практичну діяльність) виробляється суспільно значуще переконання. Саме на цьому етапі закладаються основи виправлення особистості засуджених. Тривалість етапів залежить від багатьох чинників: постановки виховної роботи із засудженими, обліку реалій ринкової економіки, рівня розвитку колективу, наявності в ньому позитивної громадської думки, здатної розвінчати кримінальну романтику, несприятливі тенденції соціально-кримінального характеру тощо.
Одне з важливих місць у структурі особистості як об’єкту і суб’єкту виправлення посідає самооцінка. Вона передбачає усвідомлення засудженим себе як особистості, сприяє пізнанню власних можливостей, внутрішнього світу, етичних якостей. Це дозволяє індивідові знайти себе в системі суспільних відносин, у діяльності, спілкуванні з іншими людьми.
Характеризуючи засуджених, багато учених (В. Дєєв,
Р. Потанін, А. Ушатіков) указують на занижену або завищену самооцінку. Занижена самооцінка породжує поведінковий дуалізм, роздвоєність особистості та робить її зайвою в системі міжособистісних відносин, утруднюючи тим самим існування в колективі засуджених.
При заниженій самооцінці поведінка засуджених регулюється переважно зовнішніми впливами, часто випадковими і небажаними.
Цьому сприяє невпевненість у собі, спотворені етичні поняття і уявлення, постійний страх виглядати гірше інших. Така самооцінка

104
властива 67
% правопорушників колонії. Завищена самооцінка сприяє виникненню гіпертрофованої самолюбності, яка у поєднанні з аморальними способами самовираження приводить особу до відхилення в поведінці.
При завищеній самооцінці стійкість поведінки може бути високою, але її змістовна спрямованість при цьому буває не тільки позитивною, але і негативною. Пояснюється це бажанням засуджених довести свою винятковість, виділитися серед інших, підпорядкувати своєму впливу тих, що оточують. Така самооцінка характерна для 22 % засуджених.
Вивчення особистості засуджених показало, що 64 % з них через неадекватну самооцінку відчувають складності у здійсненні своїх планів, пов’язаних з умовно-достроковим звільненням з колонії, не вміють правильно регулювати свої відносини з оточуючими, неправильно розуміють встановлені правила і норми поведінки. Для 62
% засуджених цієї категорії характерні необдуманість, несвідомість, неусвідомленість вчинків, вони не можуть свідомо контролювати і здійснювати етичну саморегуляцію своєї поведінки.
Процес формування адекватної самооцінки засуджених проходить складний шлях. Вироблення уміння проаналізувати свій власний вчинок, певним чином поставитися до своєї поведінки розвиває в них здатність бачити себе як цілісну особистість у системі суспільних відносин, допомагає усвідомити свою корисність суспільству, людям, оцінювати себе за етичними критеріями.
Однією з найважливіших умов ефективності цього процесу є
індивідуальний і диференційований підходи до особистості.
Засуджені із заниженою самооцінкою не справляються достатньо швидко з дорученими завданнями. Тому для них доцільне поступове зменшення обсягу і термінів виконання цих завдань з подальшим доведенням до норми.
Засуджені із завищеною самооцінкою бравують своїми неіснуючими здібностями, і тому збільшення обсягу завдань і перевірка якості їх виконання сприяють виробленню у них адекватної самооцінки.
Практика показує, що адекватна самооцінка засуджених, що є стрижнем переходу їх з об’єкту в суб’єкт виховання, сприяє закріпленню суспільно цінних устремлінь особистості.

105
Для аналізу об’єкту і суб’єкту виправлення важливе значення має етична стійкість засуджених. Етична стійкість, будучи за своєю природою соціально-психологічною освітою, є одним з провідних властивостей особистості, що визначають спосіб її орієнтації в системі моральних норм, життєву позицію, при якій поведінка
індивіда детермінується суспільно корисними цілями. Про достатньо високий рівень етичної стійкості свідчить етичний імунітет до негативних впливів, що обумовлює здатність людини навіть в обставинах, що несприятливо склалися, діяти відповідно до прийнятих в суспільстві норм і правил поведінки. У зв’язку з цим завдання етичного виховання полягає в тому, щоб, впливаючи на людину ззовні, сформувати у нього здатність вибірково ставитися до зовнішніх впливів, навчити його критично оцінювати власні вчинки
і дії інших людей на основі етичних норм і принципів і виробити у нього прагнення до самовиховання і самовдосконалення. Здатність людини зберігати і реалізовувати свої етичні позиції в різних життєвих ситуаціях, долаючи при цьому як зовнішні труднощі, так і внутрішні суперечності, і складає сутність етичної стійкості.
Педагогічна практика свідчить про те, що засуджені, у яких рівень розвитку етичної стійкості низький, без належної оцінки ставляться до негативних впливів навколишнього мікросередовища, у їх свідомості і поведінці, як правило, відсутні соціально значущі принципи й установки, які сприяли б становленню на шлях чесного трудового життя. Несформованість етичної стійкості породжує у правопорушників пристосовництво, псевдоколективізм, знижує їх самостійність, ініціативність, робить їх безпринципними в досягненні суспільно корисних цілей.
Етично нестійкі правопорушники частіше здійснюють злочини під психологічним тиском групи. Такі особи, потрапляючи в негативну групу, досить швидко знаходять в ній свої ідеали та ціннісні орієнтації. Спочатку вони наслідують стилю поведінки лідерів і ватажків мікрогрупи, а потім під їх впливом починають формувати в собі здібність до корисливих, жорстких злочинів, тобто все те, що визначається ідеалами групи. У ній вони проходять шлях самопізнання в антигромадських ролях і діях, що диктуються рольовими розпорядженнями, нормами і вимогами групи.
Психологічний тиск групи є тією основою для етично нестійких засуджених, яка формує байдуже або негуманне ставлення до новоприбулих і в той же час породжує відчуття солідарності з тими

106
особами, які споріднені за духом, тобто до таких засуджених, які здійснюють провину, аналогічну їх власним. Поведінкові кодекси етично нестійких засуджених характеризуються очевидною примітивністю, імітацією, абсурдністю. Прагнучи самоствердитися, вони готові піти на крайні заходи. Наприклад, потрапляючи в конфліктну ситуацію, без особливих коливань вступають у небезпечне єдиноборство, щоб зберегти позитивне ставлення до себе членів групи і не втратити відчуття пошани до себе її членів.
Самоствердження за всяку ціну – найбільш характерна межа таких засуджених. Більшість з них самостверджується серед тих, хто їх оточує, за допомогою негативних засобів і способів: погроз, залякування, бравади, перебільшення своїх заслуг. Саме тому мотивуваннями порушень і різної провини цими засудженими є: боязнь показатися боягузом в очах групи (54 %), бажання „ходити в героях” (26 %), прагнення показати своє заперечення позитивних норм поведінки (20 %).
Основу поведінки засуджених як об’єкту і суб’єкту виховного процесу складає спрямованість їх особистості. Встановлено три види спрямованості особистості правопорушників:
1) аморальна спрямованість, пов’язана з порушенням моральних норм суспільства;
2) антисоціальна спрямованість, якою володіють особи, що здійснюють незначні крадіжки, хуліганські дії, зловживають алкогольними напоями і наркотиками;
3) злочинна спрямованість, загрозлива умовам суспільного буття, – вбивства, крадіжки в особливо крупних розмірах, пограбування, розбій.
Дослідження
(І. Башкатова,
В. Дєєва,
А. Ушатікова,
Р. Потаніна та ін.) показують, що на розвиток цих типів спрямованості впливає не один який-небудь чинник, а ціла група, нерідко комплекс негативних дій. Реакція на ці дії поступово набуває все більш негативно активного характеру. Несприятливі умови розвитку виступають регулятором прояву даної закономірності.
Природно, що негативна спрямованість особистості виражається по різному: її стійкість нерідко пропорційна терміну і активності впливу на засудженого негативних чинників. Найбільш стійка така спрямованість у повторно засуджених (рецидивістів).
Саме у цієї категорії засуджених поведінка носить відбиток

107
кримінального професіоналізму. Так, вивчення кримінальних справ рецидивістів показує, що вони здійснювали правопорушення організовано, на основі змови. Складався план злочинної операції, розподілялися ролі, враховувалися деталі. Мотивом правопорушень було егоїстично-корислива мета задоволення егоїстичних потреб. Їх діяльність визначалася чітким усвідомленням злочинних потреб, ретельним вибором засобів і шляхів досягнення злочинних завдань.
Не можна виключити з системи елементів аналізу поведінки засуджених як об’єкту і суб’єкту виправлення систему їх відносин.
У злочинній діяльності виявляються чотири типи відносин особистості.
1. Негативно-зневажливе ставлення до людської особи: її життю, здоров’ю, честі, гідності, спокою тощо. Цей тип ставлення характерний для злочинців, що зробили вбивства, зґвалтування, образи, наклеп, а також більшість хуліганських проявів.
2. Корисливо-приватновласницьке ставлення властиве особам, що скоїли службово-корисливі і корисливо-господарські злочини, крадіжки, пограбування, розбої, шахрайство.
3. Індивідуалістично-анархічне ставлення до різних соціальних установок і обов’язків властиве особам, що скоїли господарські злочини, злочини проти порядку управління, правосуддя, різні військові злочини.
4. Легковажно-безвідповідальне ставлення, що виявляється в необережних злочинах.
У виправних (виховних) установах ставлення засуджених до навколишнього світу є показниками їх виправлення, які враховуються при умовно-достроковому звільненні, переводі в колонію-поселення, з одних умов відбування покарання до інших.


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   21


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал