Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України



Pdf просмотр
Сторінка6/21
Дата конвертації25.12.2016
Розмір5.23 Kb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   21
третій етап у розвитку соціально-педагогічних
ідей в історії існування зарубіжних і вітчизняних пенітенціарних

74
систем, названий нами як період соціальної реабілітації за кордоном і другої кримінально-виконавчої репресивної формації на території СРСР у цілому можна охарактеризувати як етап становлення нової філософії покарання, заснованої на принципах добра і гуманності; історичну епоху соціально-педагогічної реабілітації злочинців шляхом надання шкільної та професійної освіти, морального та соціального виховання, організації гуманного суспільного середовища у виправних установах, запобігання катуванням та нелюдському поводженню з ув’язненими, державної та громадської підтримки осіб після звільнення їх з місць позбавлення волі, яка розвивалася в зарубіжних країнах протягом усього ХХ століття, а в Радянському союзі, зокрема Українській
РСР, почалася на початку ХХ століття, зникла під час революції і знов відродилася на пострадянському просторі після прийняття в кожній незалежній державі власних Конституцій, Кримінальних та
Кримінально-виконавчих кодексів.
Наступний, четвертий, етап розвитку соціально-педагогічної думки в історії пенітенціарної системи можна назвати
реформаторським (Н. Калашник, Д. Ягунов, О. Беца та ін.).
Хронологічними рамками цього етапу можна вважати період з
1991 року, часів набуття Україною статусу незалежної держави, до
сучасності.
На рубежі 1989-1990 років назріла об’єктивна необхідність перегляду виправно-трудової політики СРСР та союзних республік, підставою якої стали кризові явища в місцях позбавлення волі, загострення оперативної обстановки, яке супроводжувалося зростанням злочинності, захватами заложників, груповими непокорами засуджених адміністрації. Усе це свідчило про те, що у сфері відбування кримінальних покарань необхідні докорінні зміни.
Старі, традиційні методи управління місцями позбавлення волі, які базувалися на підтриманні жорсткого режиму відбування покарань, все менше сприяли затвердженню законності та правопорядку в установах. У той час у суспільстві набирали силу демократичні процеси, йшло співставлення поглядів у найширшому спектрі політичних і соціальних питань. Усі жили у відчутті великих змін.
До того ж ряд працівників кримінально-виконавчої системи мали змогу побувати у службових відрядженнях за кордоном і ознайомитись з організацією відбування покарань в Італії,
Німеччині, Болгарії, Англії, Скандинавських країнах. Проте створені

75
десятиріччями основи і традиції цих держав докорінно відрізнялися від України, тому зняти копію з тюремних систем цих країн і перенести її на нашу було неможливо. Оцінивши всі ці фактори, було зроблено перший крок до гуманізації існуючої каральної політики в Україні. Міністерством внутрішніх справ за участю вчених і зацікавлених відомств була розроблена і затверджена постановою уряду № 88 від 11 липня 1991 року Концепція реформування кримінально-виконавчої системи України. В її основу були покладені Декларація про державний суверенітет України, прийняті ООН Мінімальні стандартні правили поводження з ув’язненими, Загальна Декларація прав людини, Європейські стандарти, інші міжнародні угоди та документи. Реформа, перш за все, була направлена на соціальну переорієнтацію виконання кримінальних покарань з урахуванням міжнародного досвіду й актів про права людини, принципів законності, гуманізму, демократизму, справедливості, диференціації та індивідуалізації виховного впливу на засуджених.
Одним із важливих етапів реформування кримінально- виконавчої системи України можна вважати 1996 рік, коли після прийняття України в листопаді 1995 року до Ради Європи,
європейськими експертами Комітету з питань запобігання
катуванням чи нелюдському, або такому, що принижує гідність,
поводженню чи покаранню було проведено вивчення чинного законодавства України та його застосування в 22 установах виконання покарань. За наслідками цього візиту в січні 1997 року
Радою Європи була обнародувана доповідь „Оцінка тюремної системи України” з конкретними рекомендаціями щодо подальшого реформування системи виконання покарань, створення пенітенціарної служби як автономної соціальної організації. З урахуванням цих документів 22 квітня 1998 року Президент України
Л. Кучма видав Указ про створення на базі Головного управління виконання покарань МВС України, що ліквідується, Державного
департаменту України з питань виконання покарань, який створив правове поле для самостійної роботи системи виконання покарань.
12 березня 1999 року Указом Президента України Державний департамент України з питань виконання покарань був виведений з підпорядкування МВС та набув самостійності.
У квітні 2001 року був прийнятий новий Кримінальний кодекс
України, який вступив у дію з 1 вересня 2001 року; у липні

76 2003 року – новий Кримінально-виконавчий кодекс України.
Основна мета Кримінально-виконавчого кодексу – регламентувати
„порядок і умови виконання та відбування кримінальних покарань з метою захисту інтересів особи, суспільства і держави шляхом створення умов для виправлення і ресоціалізації засуджених, запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами, а також запобігання тортурам та нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню із засудженими”. При цьому під
виправленням засудженого розуміється „процес позитивних змін, які відбуваються в його особистості та створюють у нього готовність до самокерованої право слухняної поведінки”; під ресоціалізацією
„свідоме відновлення засудженого в соціальному статусі повноправного члена суспільства; повернення його до самостійного загальноприйнятого соціально-нормативного життя в суспільстві...
Основними засобами виправлення і ресоціалізації засуджених є встановлений порядок виконання та відбування покарання (режим), суспільно-корисна праця, соціально-виховна робота, загальноосвітнє
і професійно-технічне навчання, громадський вплив”. Таким чином, на зміну карального (репресивного) правосуддя приходить виправно-виховне, а ідея ресоціалізації стає основою пенітенціарної філософії.
9 грудня 2010 року пунктом 1 Указу Президента України
В. Януковича № 1085/2010 „Про оптимізацію системи центральних органів виконавчої влади” було створено Державну пенітенціарну
службу України шляхом реорганізації Державного департаменту
України з питань виконання покарань. Тепер Державна пенітенціарна служба України є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом
Міністрів України через Міністра юстиції України.
Утворення Державної пенітенціарної служби України стало відображенням стратегічного курсу державної політики у напряму остаточної соціальної переорієнтації процесу виконання кримінальних покарань з урахуванням міжнародних стандартів, законності, гуманізму, демократизму та справедливості, а також сучасної світової пенітенціарної доктрини.
Головним завданням діяльності сучасної пенітенціарної системи є реалізація пенітенціарного процесу, тобто забезпечення опіки, захисту (правового і соціального), освіти і професійної підготовки. Пенітенціарний процес, на відміну від кримінально-

77
виконавчого або просто виховного процесу, не є проблемою суто педагогічною чи юридичною, їй загалом притаманний морально- етичний, духовний характер. Його предметом є не злочинець, а людина, жива істота, яка має сприйматися не через юридичні, а через морально-етичні, педагогічні і психологічні категорії як носій соціальних відхилень і патологій, що зумовили протиправну поведінку, яку і необхідно усунути. Пенітенціарний процес, об’єктом якого є особа, позбавлена волі, повинен привести до позитивних змін, пов’язаних із цілеспрямованим формуванням у засудженого самокерованої соціально-нормативної поведінки, яка дозволить після звільнення без перешкод інтегруватися в суспільство. Будуючи механізм пенітенціарного процесу, необхідно враховувати вікові, психолого-педагогічні особливості засуджених,
їх соціально-правовий статус, а також особливості соціального управління у сфері пенітенціарної діяльності. Виконати ці завдання можливо тільки завдяки правильно організованій соціально- виховній роботі в межах конкретного пенітенціарного закладу.
Відповідно до ст. 149 Кримінально-виконавчого кодексу України для виконання мети ресоціалізації засуджених виправні і виховні колонії все ширше починають використовувати виховний потенціал соціуму: органи законодавчої та виконавчої влади; центри соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді; центри соціальної адаптації осіб, що повернулися з місць позбавлення волі; центри зайнятості; громадські організації; релігійні конфесії; вищі навчальні заклади різних рівнів акредитації; професійно-технічні навчальні заклади; волонтерів, соціальних педагогів та соціальних працівників.
При колоніях утворюються батьківські комітети, піклувальні ради та спостережні комісії з представників органів державної влади, органів місцевого самоврядування, громадських організацій.
Відповідно до КВК України суб’єктами пенітенціарної системи є органи та установи виконання покарань. До цих органів належать: Державна пенітенціарна служба України; її територіальні органи управління; кримінально-виконавча інспекція.
Установами виконання покарань є: арештні доми; кримінально-виконавчі установи; спеціальні виховні установи
(виховні колонії). Кримінально-виконавчі установи поділяються на кримінально-виконавчі установи відкритого типу (виправні центри) і кримінально-виконавчі установи закритого типу (виправні колонії).
Виправні колонії поділяються на колонії мінімального, середнього і

78
максимального рівня безпеки. Виправні колонії мінімального рівня безпеки, у свою чергу, поділяються на колонії мінімального рівня безпеки з полегшеними умовами тримання і колонії мінімального рівня безпеки із загальними умовами тримання (ст. 11 КВК
України).
Виконання покарань також здійснюють Державна виконавча служба, військові частини, гауптвахти і дисциплінарний батальйон.
Державна виконавча служба діє у складі Міністерства юстиції
України. Її завданнями є своєчасне, повне і неупереджене примусове виконання рішень судових органів. Органами цієї служби є відповідний Департамент Міністерства юстиції України, відділи управлінь юстиції в АРК, областях, районах і містах. Діяльність служби регулюється КВК України і Законом України „Про
Державну виконавчу службу” (1998 p.).
Кримінально-виконавча
інспекція
є новим органом української пенітенціарної системи. Вона виконує покарання у виді позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, громадських робіт, виправних робіт; здійснює контроль за поведінкою осіб, звільнених від відбування покарання з випробуванням, а також звільнених від відбування покарання вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до трьох років; встановлює періодичність та дні проведення реєстрації засуджених до покарань у виді громадських і виправних робіт, а також осіб, звільнених від відбування покарання з випробуванням (ст. 13 КВК
України).
Військові частини та гауптвахти виконують покарання у виді позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу, службового обмеження для військовослужбовців, засуджених за злочини невеликої тяжкості, арешту з утриманням засуджених на гауптвахтах, а також здійснюють контроль за поведінкою засуджених військовослужбовців, звільнених від відбування покарання з випробуванням (ст. 14 КВК України).
Арештні доми виконують покарання у виді арешту стосовно повнолітніх осіб, а також неповнолітніх, яким на момент встановлення вироку виповнилося шістнадцять років і які засуджені за злочини невеликої тяжкості (ст. 15 КВК України).
Виправні центри виконують покарання у виді обмеження волі стосовно осіб, засуджених за злочини невеликої та середньої

79
тяжкості, а також засуджених, яким даний вид покарання визначено відповідно до статей 82 і 389 Кримінального кодексу України (ст. 16
КВК України).
Дисциплінарний батальйон виконує покарання у виді тримання в дисциплінарному батальйоні засуджених військовослужбовців строкової служби (ст. 17 КВК України).
Виправні колонії виконують покарання у виді позбавлення волі на певний строк, довічного позбавлення волі. Засуджені до позбавлення волі відбувають покарання у виправних колоніях:

мінімального рівня безпеки з полегшеними умовами тримання – засуджені вперше до позбавлення волі за злочини, вчинені з необережності, злочини невеликої та середньої тяжкості, а також особи, переведені з колоній мінімального рівня безпеки із загальними умовами тримання і колоній середнього рівня безпеки в порядку, передбаченому КВК України;

мінімального рівня безпеки із загальними умовами тримання – чоловіки, вперше засуджені до позбавлення волі за злочини невеликої та середньої тяжкості; жінки, засуджені за злочини невеликої та середньої тяжкості, тяжкі та особливо тяжкі злочини. У виправній колонії цього виду можуть відбувати покарання також засуджені, переведені з виховних колоній у порядку, встановленому статтею 147 КВК України;

середнього рівня безпеки – жінки, засуджені до покарання у виді довічного позбавлення волі; жінки, яким покарання у виді смертної кари або довічного позбавлення волі замінено позбавленням волі на певний строк в порядку помилування або амністії; чоловіки, вперше засуджені до позбавлення волі за тяжкі та особливо тяжкі злочини; чоловіки, які раніше відбували покарання у виді позбавлення волі; чоловіки, засуджені за вчинення умисного злочину середньої тяжкості в період відбування покарання у виді позбавлення волі; засуджені, переведені з колоній максимального рівня безпеки в порядку, передбаченому КВК України;

максимального рівня безпеки – чоловіки, засуджені до покарання у виді довічного позбавлення волі; чоловіки, яким покарання у виді смертної кари замінено довічним позбавленням волі; чоловіки, яким покарання у виді смертної кари або довічного позбавлення волі замінено позбавленням волі на певний строк у порядку помилування або амністії; чоловіки, засуджені за умисні особливо тяжкі злочини; чоловіки, засуджені за вчинення умисного

80
тяжкого або особливо тяжкого злочину в період відбування покарання у виді позбавлення волі; чоловіки, переведені з колоній середнього рівня безпеки в порядку, передбаченому КВК України
(ст. 18 КВК України).
Виховні колонії виконують покарання у виді позбавлення волі на певний строк стосовно засуджених неповнолітніх.
До об’єктів пенітенціарної системи України належать засуджені особи. Стосовно них сучасна українська доктрина виходить з положень Конституції України про те, що людина є вищою соціальною цінністю. Ураховуються також міжнародно- правові джерела щодо дотримання прав засуджених: Європейська конвенція про запобігання тортурам та нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню (ратифікована
Верховною Радою України 24 січня 1997 p.); Мінімальні стандартні правила поводження із в’язнями (1955); Кодекс поведінки посадових осіб по підтримці правопорядку (1979); Звід принципів захисту всіх осіб, яких піддають затриманню або ув’язненню в будь-якій формі
(1989); Мінімальні стандартні правила ООН, що стосуються здійснення правосуддя стосовно неповнолітніх (Пекінські правила,
1965) та ін.
КВК України досить повно визначає правовий статус засуджених. Він фіксує положення про те, що держава поважає і охороняє права, свободи і законні інтереси засуджених, забезпечує необхідні умови для їх виправлення і ресоціалізації, соціальну і правову захищеність та їх особисту безпеку. Засуджені користуються всіма правами людини і громадянина, за винятком обмежень, визначених законами України і встановлених вироком суду, виходячи із порядку і умов виконання та відбування конкретного виду покарання (ст. 7).
До категорії засуджених осіб Кодекс відносить громадян
України, іноземців і осіб без громадянства. Правовий статус засуджених визначається комплексом їх прав та обов’язків. За ст. 8
Кодексу засуджені мають право: на отримання інформації про свої права і обов’язки, порядок і умови виконання та відбування призначеного судом покарання; на гуманне ставлення до себе і на повагу гідності, властивої людській особистості; звертатися відповідно до законодавства з пропозиціями, заявами і скаргами до адміністрації органів і установ виконання покарань, їх вищестоящих органів, а також до Уповноваженого Верховної Ради України з прав

81
людини, суду, органів прокуратури, інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об’єднань громадян; давати пояснення і вести листування, а також звертатися з пропозиціями, заявами і скаргами рідною мовою. Відповіді засудженим даються мовою звернення. У разі відсутності можливості дати відповідь мовою звернення вона дається українською мовою з перекладом відповіді на мову звернення, який забезпечується органом або установою виконання покарань; на охорону здоров’я. Охорона здоров’я забезпечується системою медико-санітарних і оздоровчо- профілактичних заходів, а також поєднанням безоплатних і платних форм медичної допомоги. Засуджені, які мають розлади психіки та поведінки внаслідок вживання алкоголю, наркотичних засобів, психотропних речовин або їх аналогів чи інших одурманюючих засобів, можуть за їх письмовою згодою пройти курс лікування від вказаних захворювань; на соціальне забезпечення, у тому числі й на отримання пенсій, відповідно до законів України.
Засудженому гарантується право на правову допомогу. Для одержання правової допомоги засуджені можуть користуватися послугами адвокатів або інших фахівців у галузі права, які за законом мають право на надання правової допомоги особисто чи за дорученням юридичної особи.
Засуджені іноземці мають право підтримувати зв’язок з дипломатичними представництвами і консульськими установами своїх держав, особи без громадянства, а також громадяни держав, що не мають дипломатичних представництв або консульських установ в Україні, – з дипломатичними представництвами держави, яка взяла на себе охорону їхніх інтересів, або міжнародними органами чи організаціями, які здійснюють їх захист.
До переліку важливих належить також право засуджених на особисту безпеку. Відповідно до ст. 10 КВК України у разі виникнення небезпеки життю і здоров’ю засуджених, які відбувають покарання у виді арешту, обмеження волі, тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців або позбавлення волі, вони мають право звернутися із заявою до будь-якої посадової особи органу чи установи виконання покарань з проханням про забезпечення особистої безпеки. У цьому разі посадова особа зобов’язана вжити невідкладних заходів щодо забезпечення особистої безпеки засудженого.
Адміністрація установи виконання покарань вживає заходів до

82
переведення засудженого в безпечне місце, а також інших заходів до усунення небезпеки, вирішує питання про місце подальшого відбування ним покарання.
У разі наявності небезпеки для життя і здоров’я засуджених, до яких згідно із законом у зв’язку з їх участю у кримінальному судочинстві прийнято рішення про застосування заходів безпеки, адміністрація установи виконання покарань вживає заходів щодо забезпечення безпеки цих осіб. Крім того, до зазначених осіб можуть бути застосовані такі заходи: ізольоване тримання; переведення в
іншу установу виконання покарань.
Забезпечення правового статусу засуджених осіб знаходиться в прямій залежності від реалізації їх основних обов’язків.
Основними обов’язками засуджених осіб за ст. 9 КВК України є: виконувати встановлені законодавством обов’язки громадян
України, неухильно додержуватися правил поведінки, які передбачені для засуджених, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших осіб; виконувати законні вимоги адміністрації органів
і установ виконання покарань; ввічливо ставитися до персоналу,
інших осіб, які відвідують установи виконання покарань, а також до
інших засуджених; з’являтися за викликом адміністрації органів і установ виконання покарань.
Невиконання засудженими своїх обов’язків і законних вимог адміністрації органів і установ виконання покарань тягне за собою встановлену законом відповідальність.
Отже, пенітенціарна система України – це динамічний соціально-правовий механізм (сукупність державних органів і установ), який забезпечує виконання покарань з дотриманням правового статусу засуджених, їх виправлення і ресоціалізацію.
Станом на 1 січня 2011 року в 184 установах, які належать до сфери управління Державної пенітенціарної служби України, трималося 154027 осіб. При цьому: у 32 діючих слідчих ізоляторах
– 39363 особи, у 141 виправній колонії – 113230 осіб (10 колоній мінімального рівня безпеки із загальними умовами для тримання чоловіків – 6925 осіб, 11 колоній для тримання жінок – 5834 особи,
37 колоній середнього рівня безпеки для вперше засуджених до позбавлення волі – 36196 осіб, 39 колоній середнього рівня безпеки для неодноразово засуджених до позбавлення волі – 43497 осіб,
8 колоній максимального рівня безпеки – 4414 осіб, 9 колоній мінімального рівня безпеки з полегшеними умовами тримання –

83 1188 осіб), у 21 виправному центрі4716 осіб, у 22 лікувальних
закладах – 6071 особа, у 10 виховних колоніях – 1434 особи. На обліку у 703 підрозділах кримінально-виконавчої інспекції
перебуває понад 184,8 тис. засуджених до кримінальних покарань, не пов’язаних з позбавленням волі, та адміністративних стягнень.
Ключові поняття: етапи розвитку соціально-педагогічної допомоги в історії вітчизняних та зарубіжних пенітенціарних систем: соціально-реабілітаційний, другої кримінально-виконавчої репресивної формації, реформаторський.
Питання та завдання:
1.
Розкрийте основні педагогічні ідеї реформування пенітенціарної системи в 1917 – 1922 рр. (перший період розвитку радянської пенітенціарної системи).
2.
Охарактеризуйте другий період розвитку радянської пенітенціарної системи (1922 – 1930 рр.) на основі
історичних досліджень та основних положень Виправно- трудового кодексу УССР, прийнятого у 1925 р.
3.
Простежте зародження і розвиток другої кримінально- виконавчої репресивної формації в історії розвитку радянської пенітенціарної системи в 1930 – 1980-ті рр.
4.
Дайте характеристику соціально-реабілітаційного етапу розвитку соціально-педагогічних ідей у зарубіжних пенітенціарних системах протягом ХХ століття.
5.
Розкрийте реформаторський етап розвитку соціально- педагогічної допомоги засудженим в Україні з 1991 року до сучасності.
6.
Охарактеризуйте сучасну пенітенціарну систему України.
Проблемне завдання: Простежити розвиток соціально- педагогічних ідей в основних нормативних документах, прийнятих протягом ХХ та на початку ХХІ століття:

Виправно-трудовий кодекс УССР від 27.10.1925 року,

Виправно-трудовий кодекс УССР від 23.12.1970 року,

Кримінально-виконавчий кодекс України від 11.06.2003 року.


84
2.3. Актуальні
проблеми
сучасної
пенітенціарної
політики України
У сучасній науковій літературі поки що існують різні підходи до трактування самого поняття „політика”. Тому проблеми пенітенціарної політики України розпочинаються з елементарного – відсутності в сучасній українській науці і соціальній практиці адекватного уявлення щодо поняття і сутності пенітенціарної політики як соціально-правового явища. На побутовому рівні поняття „пенітенціарна політика” вживається як синонім, яким визначається будь-яка державно-правова діяльність у сфері виконання кримінального покарання у вигляді позбавлення волі. Але така трактовка поняття „пенітенціарна політика” створює перекручене уявлення щодо сутності цього явища і, як наслідок, може завести проблему розбудови пенітенціарної системи України в глухий кут.
Як зазначалося в попередньому підрозділі, упродовж багатьох років пенітенціарна система України була повністю закритою для державного і громадського контрою, що не давало ані владним структурам, ані суспільству уявлення про характер її діяльності та серйозні порушення прав наших співгромадян, які з різних причин відбувають покарання в закритих установах. Першим кроком реформування кримінально-виконавчої системи України став
1996 рік, коли після прийняття у 1995 році України в Раду Європи
європейськими експертами було проведено вивчення чинного законодавства України та його практичного застосування в
22 установах виконання покарань. За наслідками цього візиту в січні
1997 року Радою Європи була обнародувана доповідь „Оцінка тюремної системи України” з конкретними рекомендаціями щодо подальшого реформування системи виконання покарань. Одними з перших, хто почав висвітлювати питання реформування пенітенціарної політики в Україні на сторінках наукових видань, були О. Беца, В. Синьов, Г. Радов, В. Льовочкін, Р. Калюжний,
І. Сергєєв, О. Романенко, М. Яцишин, А. Червеняк, Н. Калашник,
В. Россіхін та інші. Першочерговою проблемою стало визначення самого поняття пенітенціарної політики. Так, М. Яцишин виводить поняття пенітенціарної (кримінально-виконавчої) політики з найбільш узагальненого відносно до нього поняття – кримінальна політика, яка має три складові: кримінально-правова, кримінально-

85
процесуальна та кримінально-виконавча політики. Кримінально-
правова політика – це напрям діяльності законодавчих і правозастосовчих органів зі створення кримінального законодавства, криміналізації та декриміналізації, пеналізації і депеналізації, диференціації кримінальної відповідальності.
Кримінально-
процесуальна політика – напрям діяльності правотворчих і правозастосовчих органів зі створення й застосування форм реалізації кримінального закону на всіх етапах його дії.
Кримінально-виконавча (пенітенціарна) політика – це напрям діяльності державних і громадських органів у галузі виконання кримінальних покарань.
Основні завдання кримінально-виконавчої (пенітенціарної) політики новітні видання наукової юридичної та політологічної літератури групують наступним чином:

визначення основних напрямів ефективного виконання кримінальних покарань за умов суворого дотримання вимог законності;

розроблення основних напрямів діяльності органів держави і громадськості для досягнення виправлення та ресоціалізації засуджених;

розробка основних напрямів діяльності, пов’язаної з профілактикою вчинення злочинів і правопорушень засудженими як під час відбування покарання, так і після звільнення;

визначення напрямів діяльності державних органів і громадськості для забезпечення соціальної адаптації осіб, звільнених з кримінально-виконавчих установ.
Р. Калюжний та І. Сергєєв формулюють актуальні засади побудови пенітенціарної доктрини та пенітенціарної політики в
Україні. За їхньою думкою основу пенітенціарної доктрини України також становить тріада – кримінальний, кримінально-процесуальний та кримінально-виконавчий (пенітенціарний) закони, де останній відіграє роль не тільки виконавця, але й впливає на формування основних ідей двох перших. За цими напрямами здійснюється й кримінальна політика в цілому, що, у свою чергу, є також частиною соціально-економічної політики держави.
Пенітенціарна політика (політика у сфері виконання покарань) – це складова частина соціально-економічної політики
України, що визначає основні цілі, напрями, принципи, форми і

86
методи діяльності держави у сфері виконання покарань; сукупність юридичних, організаційних засобів, які обумовлюються внутрішньою і зовнішньою політикою і забезпечують цілі ресоціалізації засуджених.
О. Пташинський пенітенціарну політику визначає як складову правової політики держави у сфері боротьби зі злочинністю, яка визначає цілі, принципи, стратегію, основні напрями, форми і методи діяльності держави щодо забезпечення виконання покарань, виправлення засуджених, попередження вчинення нових злочинів як засудженими, так і іншими особами.
Найбільш вагомими на той час стали праці Г. Радова, який, виходячи з етимології поняття „політика” (від грецького politike – мистецтво управління державою) та етимології поняття
„пенітенціарна” (від латинського poenitentia – каяття), під
пенітенціарною політикою розуміє самостійну галузь державно- правової діяльності уповноважених на те суб’єктів соціального управління по визначенню обов’язкових до виконання керівних ідей, принципів, доктринальних положень, установок, вимог, цілей та завдань у сфері забезпечення каяття осіб, що відбувають покарання у вигляді позбавлення волі, які б відповідали законам та закономірностям соціалізації особистості, збалансовано забезпечували задоволення законних прав та інтересів громадянина, суспільства, держав.
Треба відзначити, що всі ці визначення мають право на
існування, оскільки вони не суперечать, а лише доповнюють одне одного, визначаючи пенітенціарну політику як багатоаспектну діяльність держави у сфері виконання покарань.
На основі аналізу новітніх видань наукової юридичної та політологічної літератури, поступового реформування пенітенціарної політики України зазначені вище дослідники визначають основні напрями та принципи кримінально-виконавчої
(пенітенціарної) політики України. До основних напрямів політики належать:

створення власної правової бази;

визначення основних напрямів ефективного виконання кримінальних покарань за умов суворого дотримання вимог законності;

організація ефективної діяльності з ресоціалізації та соціальної адаптації засуджених як під час відбування

87
покарання, так і в постпенітенціарний період;

підтримка всіх суб’єктів пенітенціарної політики;

соціальний захист персоналу органів виконання покарань;

пропаганда правових знань з пенітенціарних проблем;

розробка основних напрямів діяльності, пов’язаної з профілактикою вчинення злочинів і правопорушень засудженими як під час відбування покарання, так і після звільнення;

впровадження позитивного міжнародного досвіду тощо.
Основою здійснення сучасної пенітенціарної політики
України вчені вважають принципи суверенітету, наукової обґрунтованості і незалежності від ідеологічних установок і рішень політичних партій і течій; пріоритету загальновизнаних людських цінностей, життя і здоров’я людини; примату прав людини над державними і суспільними інтересами; відповідальності держави перед громадянином і суспільством за результати своєї діяльності; розподілу компетенції між суб’єктами пенітенціарної політики, який виключав би можливість монопольного прийняття доленосних для пенітенціарної системи рішень будь-якою окремою посадовою особою або окремою гілкою влади; політичного й економічного плюралізму; системного охоплення всього комплексу взаємопов’язаних проблем пенітенціарної діяльності; інтеграції з
іншими галузями соціальної політики держави; максимального використання інститутів соціалізації, які є в розпорядженні держави
і суспільства; відповідності нормам права, поваги до загальновизнаних принципів міжнародного права; гуманізму і милосердя; справедливості і моральності; гласності; демократичного державно-суспільного характеру управління пенітенціарною діяльністю виконавцями.
В. Россіхін, Д. Ягунов, Р. Калюжний, І. Сергеєв у своїх дослідженнях розмірковують над проблемним питанням співвідношення понять „соціальна політика” та „виконання кримінальних покарань” у сучасній Україні. В Україні засуджені є чисельною соціальною групою, яка характеризується найбільшим ступенем соціального виключення, і яка повинна привертати найбільшу увагу у сфері забезпечення стабільності соціальних процесів. Завдання це дуже складне, тому що в суспільстві панує бажання боротися зі злочином виключно залякуванням злочинця карою. Дослідження, які проводилися в різний час, свідчать про те,

88
що переважна більшість населення вбачає основну мету покарання в помсті злочинцю за скоєне зло. І це при тому, що ця більшість підтримує шлях суспільства до прогресу, цивілізації та демократії.
Тому органи державної влади і місцевого самоврядування та суспільство в цілому повинні змінити своє ставлення до цієї соціальної групи і розглядати засуджених та ув’язнених не як ворогів, а як повноцінних громадян. Беручи до уваги засуджених та ув’язнених як соціальної групи, можна стверджувати, що сьогодні їх ресоціалізація повинна розглядатися як один з пріоритетів державної соціальної політики, що передбачає створення відповідних управлінських механізмів. Тюрма – це інститут, без якого не може
існувати жодна держава у світі. Вона – безумовна. Але водночас в’язниця є однією з найменш успішних соціальних інституцій. Тому в основу реформування пенітенціарної системи треба покласти наступні положення:

пенітенціарна система повинна стати не тільки гуманною, а, перш за все, соціально орієнтованою, коли б виконання покарань розглядалося як один з напрямів соціальної політики держави;

пенітенціарна система повинна стати справедливою і чесною у відношенні до засуджених;

пенітенціарна діяльність повинна розглядатися як послуга й оцінюватися потенційними споживачами – громадянами; вона повинна бути перетворена із закритої автономної мілітаризованої організації на цивільну службу у демократичному суспільстві;

пенітенціарна система повинна стати прозорою і підзвітною суспільству, тому що ресоціалізація – це відкритий процес, а соціально орієнтована пенітенціарна система – відкрита система;

реформування вітчизняної пенітенціарної системи неможливе без включення поняття „виконання покарань” до категорій соціальної політики.
Треба зазначити, що всі, без винятку, дослідники приходять до висновку, що процес реформування пенітенціарної політики повинен обов’язково відбуватися за участю
інститутів громадянського суспільства, оскільки це запобігає можливості її відчуження від суспільних інтересів і потреб, дозволяє запобігати зловживанням з боку бюрократичного апарату, робить цей процес

89
відкритим для суспільства. Так, О. Романенко навіть пропонує етапи формування пенітенціарної політики держави за участю громадян та
інститутів громадянського суспільства. На жаль, зазначає дослідник, в Україні поки що не існує розвинутої системи недержавних
інституцій, які мають за мету реформування кримінально-виконавчої системи. Разом з тим складається враження, що міжнародні організації виявляють значно більшу зацікавленість у реформуванні нашої системи виконання покарань. Наприклад, Міжнародний фонд
„Відродження” (МФВ), який є частиною мережі фундацій
Дж. Сороса, впроваджує в Україні різні проекти за такими програмами: „Сприяння реформуванню пенітенціарної системи в
Україні”, „Роль засобів масової інформації у реформуванні пенітенціарної системи в Україні”, „Підтримка діяльності громадських організацій, що сприяє реформуванню пенітенціарної системи в Україні” та ін.
О. Беца узагальнює досвід громадської підтримки пенітенціарної реформи України протягом десятиріччя у рамках зазначених вище програм. Усього в межах програм було реалізовано більше 200 проектів майже в усіх регіонах України. Учасниками програм стали різні громадські організації та майже всі пенітенціарні заклади.
Метою програм було підтримка демократичних ініціатив громадянського суспільства, спрямованих на гуманізацію та реформування пенітенціарної системи України. У межах діяльності Фонду органи управління пенітенціарної системою та пенітенціарні заклади України уперше змогли перейняти кращий міжнародний пенітенціарний досвід, взагалі відкрити для себе нову філософію покарання, повністю суперечливу нашій свідомості.
Пріоритетним напрямом у роботі МФВ з виконання програми
„Сприяння реформуванню пенітенціарної системи в Україні” стало надання реальної інформаційної, організаційної й матеріальної допомоги колоніям для неповнолітніх злочинців та неповнолітнім засудженим, що звільнилися з виховних колоній.
Діяльність фонду дає всі підстави стверджувати, що МФВ на початку нового століття є провідною неурядовою організацією, яка взяла на себе функції координатора всіх спроб реформування пенітенціарної системи України з боку громадських організацій.
В. Льовочкін, Н. Калашник у своїх статтях намічають коло найактуальніших проблем реформування кримінально-виконавчої системи України, які постали перед державою в контексті реалізації

90
Концепцій реформування Державної кримінально-виконавчої служби, затверджених у різні періоди (1991, 2008 рр.):

устаткування камер відповідно до санітарних норм, скорочення чисельності ув’язнених у камерах, обладнання прогулянкових двориків спортивним інвентарем тощо;

залучення до соціально-психологічної роботи крім пенітенціарних психологів фахівців територіальних центрів для сім’ї, дітей та молоді;

створення належних умов для виправлення й ресоціалізації засуджених у колоніях, підтримки здоров’я і відчуття особистої гідності, відповідальності, які допоможуть повернутися в суспільство;

реалізація програм диференційованого виховного впливу, які сприяють розвитку позитивних схильностей і здібностей, здобуттю повної загальної середньої і професійно-технічної освіти, подоланню алкогольної, наркотичної залежності, заняттям фізкультурою і спортом, корисному використанню вільного часу;

удосконалення роботи психологічної служби, спрямованої на поглиблене вивчення особистості засуджених, прогнозування їх поведінки, психологічну допомогу, навчання ненасильницьким формам вирішення конфліктів;

залучення до роботи із засудженими громадськості, а також громадський контроль за дотриманням прав засуджених через спостережні комісії;

залучення релігійних організацій для духовного відродження засуджених;

співпраці з міжнародними організаціями та участь у міжнародних проектах;

співпраця з Міністерством праці та соціальної політики,
Міністерством у справах сім’ї, молоді і спорту, Міністерством внутрішніх справ, Міністерством освіти і науки з метою надання соціальної допомоги звільненим громадянам, продовження здобуття вищої та професійно-технічної освіти, працевлаштування;

створення на базі кримінально-виконавчої інспекції служби пробації, яка б здійснювала соціально-психолого- педагогічний патронаж підоблікових осіб, реалізацію корекційних програм, залучення до роботи із засудженими громадськості і волонтерів тощо.
За думкою авторів, послідовне реформування кримінально-

91
виконавчої служби спрямоване, перш за все, на соціальну переорієнтацію системи з урахуванням міжнародного досвіду, принципів гуманізму, законності, демократизму, справедливості, диференційованого та індивідуального виховного впливу на засудженого і передбачає докорінні зміни, розраховані на перспективу.
Окремої уваги потребує питання реформування пенітенціарної політики України стосовно неповнолітніх засуджених, що здійснюється в межах загальної політики і також розглядається науковцями у взаємозв’язку трьох складових: кримінально-правова
(законодавство стосовно неповнолітніх), кримінально-процесуальна
(судочинство у справах неповнолітніх) та кримінально-виконавча
(система покарань неповнолітніх) політики.
Щодо першого напряму, то відповідно до чинного законодавства
України щодо кримінального покарання неповнолітніх система покарань для неповнолітніх має певні особливості. Із дванадцяти видів покарань, передбачених у ст. 51
Кримінального кодексу, до неповнолітніх можуть бути застосовані лише такі: штраф, громадські роботи, виправні роботи, арешт, позбавлення волі. Порівняно з попереднім чинним законодавством
України зараз передбачено більш м’яке і гуманне покарання для неповнолітніх осіб, які вчинили злочин невеликої або середньої тяжкості вперше, і стало суворішим для тих, хто вчинив особливо тяжкий злочин, поєднаний з умисним позбавленням волі людини. На думку багатьох дослідників застосування такого виду покарання, як позбавлення волі, не може бути для неповнолітніх „звичайною мірою”, а повинно мати виключний характер, а його максимальний строк не повинен бути однаковим для повнолітніх і неповнолітніх злочинців; при призначенні покарання неповнолітнім суд повинен враховувати більш широке коло обставин, ніж тих, які передбачені у
Кримінальному кодексі України, у главі 36 Кримінально- процесуального кодексу України „Провадження в справах про злочини неповнолітніх” і роз’ясненні у Постановах Пленуму
Верховного Суду України від 27 лютого 2004 р. № 2 „Про застосування судами законодавства про відповідальність за втягнення неповнолітніх у злочинну чи іншу антигромадську діяльність” та від 16 квітня 2004 р. № 5 „Про практику застосування судами
України законодавства у справах про злочини неповнолітніх”; а наявність у чинному Кримінальному кодексі

92
самостійного розділу, який передбачає особливості кримінальної відповідальності та покарання неповнолітніх, дозволить суду сконцентрувати більше уваги на питаннях диференціації та
індивідуалізації кримінальної відповідальності та покарання неповнолітніх з урахуванням їх психофізичного розвитку та інших особливостей.
Велику увагу дослідники приділяють реформуванню судової системи для неповнолітніх (друга складова пенітенціарної політики стосовно неповнолітніх). Так, Т. Гончар наголошує, по-перше, на необхідності створення окремих судів для неповнолітніх або запровадженні посади судді у справах неповнолітніх у складі загальних судів, як це передбачено Законом України „Про органи і служби у справах неповнолітніх та спеціальні установи для неповнолітніх” від 24 червня 1995 року; по-друге, на необхідності запровадження при загальних судах посади судових вихователів, як це передбачено зазначеним Законом, але ця посада досі не запроваджена, що значно знижує ефективність роботи судів щодо попередження злочинності неповнолітніх.
Особливої уваги заслуговують праці Є. Павлової, які також присвячені питанням реформування судів для неповнолітніх, дослідженню сутності та змісту ювенальної юстиції та можливості й необхідності впровадження її в Україні.
Ювенальна юстиція – це система правосуддя стосовно неповнолітніх громадян до 18 років, центральним елементом якого є суд у справах неповнолітніх. Вона існує у світі понад 100 років.
Піонером у цій справі є США, де у 1899 році було створено перший
„дитячий суд” у Чикаго. Сьогодні існує кілька моделей ювенальної юстиції – англо-американська, континентальна, скандинавська.
Є. Павлова наголошує на тому, що крім звичних для нашої судової системи охоронно-каральних функцій, ювенальна юстиція повинна виконувати й спеціальні функції:

реститутивну – ювенальна юстиція має розглядатися як
відновне правосуддя. У цьому її принципова відмінність від сучасного дорослого правосуддя.
Правосуддя у справах неповнолітніх має бути не каральним, а передовсім таким, що відновлює порушені права та свободи жертви злочину, потерпілої від правопорушення. Ювенальному суду мають бути підсудними всі справи, де потерпілим є неповнолітній;

реабілітаційну – ця реабілітація стосується дитини, яка

93
стала жертвою жорстокого поводження або недбалого піклування, і неповнолітнього правопорушника, який має бути ресоціалізований.
Для цього ювенальний суд має стати центром низки державних та недержавних інституцій, програм і проектів, які працюють з дітьми;

пацифікаційну (примирення) – мається на увазі розв’язання конфліктів, які не є правопорушеннями, шляхом порозуміння та взаємних поступок.
Ювенальна юстиція має бути своєрідним полем співпраці держави та інститутів громадянського суспільства з метою забезпечення кращого та безпечного майбутнього українських дітей.
Автор відзначає, що в останній час проблема запровадження елементів ювенальної юстиції в українське судочинство набула значної актуальності, принаймні на рівні широкого розголосу та підготовки кадрів для ювенальної юстиції з-поміж суддів та фахівців пенітенціарної системи. Наявність різних позицій і підходів до правосуддя неповнолітніх призводить до того, що сьогодні основне питання у цій сфері полягає вже не в тому, чи бути в Україні дитячій юстиції, а в тому, якою їй бути. Позитивним зрушенням, на думку дослідниці, є хоч і повільна, але доволі стійка трансформація системи правосуддя від превалювання каральної моделі правосуддя до реституційної та реінтеграційної моделей. Треба відзначити, що
Україна вже зробила деякі кроки щодо втілення у життя прогресивних положень міжнародно-правових актів, що дає підстави вести мову про позитивні зміни у національному законодавстві. Так, відповідно до ст. 10 Закону України „Про охорону дитинства” дитина має право особисто звернутись до органу опіки та піклування, службу у справах неповнолітніх, інші уповноважені органи за захистом своїх прав, свобод та законних інтересів, а ст. 3 цього закону встановлює державні гарантії рівного доступу до безплатної юридичної допомоги, необхідної для забезпечення прав дитини. Але, незважаючи на існування правових положень щодо таких органів у національному законодавстві, до цього часу в
Україні відсутні спеціалізовані суди у справах неповнолітніх та судді, які спеціалізуються на веденні справ неповнолітніх, а кількість юристів, соціальних працівників, діячів громад та офіційних осіб, які працюють у цій сфері, дуже обмежена.
Одним із найважливіших кроків на шляху впровадження системи ювенальної юстиції в Україні стало створення робочої групи, до якої увійшли, крім представників державних органів

94
(Верховний Суд України, Міністерство юстиції України, Генеральна прокуратура, Міністерство України у справах сім’ї, дітей та молоді та ін.), й представники Всеукраїнської Фундації „Захист прав дітей” та ЮНІСЕФ. Проект Концепції ювенальної юстиції України, запропонований Всеукраїнською Фундацією „Захист прав дитини”, взято за основу Національної державної програми, покликаної охопити основні компоненти ювенальної юстиції з метою зміни парадигми правосуддя щодо неповнолітніх. Це означатиме еволюційну зміну системи кримінальних покарань на підставі широкого застосування технологій відновного правосуддя.
Програма передбачає комплексне впровадження основних складових ювенальної юстиції шляхом:

створення ювенальних судів за вертикальним принципом;

створення підґрунтя для реформи державної пенітенціарної політики;

гуманного повороту в ювенальному судочинстві;

зміни преференцій у судочинстві – поступовий перехід від виконання каральних функцій правосуддя до реституційних
(відновних);

нового погляду на жертву як важливого суб’єкта судового процесу;

зміни чинного законодавства щодо неповнолітніх
(демократизація судочинства, підвищення компетентності та професіоналізму працівників правоохоронних та інших державних органів, що опікуються неповнолітніми, застосування принципу використання неюридичних знань (психологія та педагогіка) в українському ювенальному судочинстві).
Третій напрям реформування пенітенціарної політики стосовно неповнолітніх – зміна парадигми діяльності спеціальних виховних установ, у яких відбувають покарання неповнолітні злочинці. Так, у 2009 році була розроблена і представлена для затвердження Концепція зміни парадигми діяльності спеціальних
виховних установ Державної кримінально-виконавчої служби
України.
У Концепції зазначається, що сьогодні у виховних колоніях для засуджених неповнолітніх створені необхідні, визначені законодавством, умови утримання: вони охоплені загальноосвітнім та професійно-технічним навчанням; в установах створені умови для особистісного розвитку та корисного дозвілля, психологічної та

95
соціальної підтримки підлітків, їх підготовки до соціально- нормативного життя у суспільстві після звільнення тощо.
Водночас, соціальна переорієнтація системи кримінальних покарань вимагає від Державної пенітенціарної служби України нових кардинальних змін у системі роботи з неповнолітніми правопорушниками у місцях позбавлення волі. Організаційні умови функціонування спеціальних виховних установ
Державної кримінально-виконавчої служби не дозволяють забезпечити розвиток та комплексне впровадження нових прогресивних форм підвищення правової захищеності дітей, які перебувають у конфлікті
із законом, диференційованих освітніх, виховних та соціальних програм, створенню ефективної системи їх реабілітації. Тому необхідні зміни повинні передбачати не лише перегляд існуючої методики навчально-виховної та соціально-реабілітаційної роботи із ув’язненими і засудженими неповнолітніми, а глибокий аналіз та зміни всього спектру умов (економічних, правових, педагогічних, соціальних, моральних, організаційних тощо) та відносин між суб’єктами цієї сфери суспільного життя.
Для вирішення цих завдань автори пропонують створити принципово нову функціональну Модель ювенального виправного
центру Державної кримінально-виконавчої служби України як автономної педагогічної одиниці під егідою Академії педагогічних наук України.
Отже, представлений нами матеріал, що розкриває стан і проблеми сучасної пенітенціарної політики України дозволяє сформувати об’єктивне уявлення про цілеспрямовану й наполегливу діяльність нашої держави у справі докорінного реформування пенітенціарної системи на основі прогресивної пенітенціарної доктрини, з урахуванням передового міжнародного й вітчизняного досвіду та специфіки національної правосвідомості.


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   21


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал