Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України



Pdf просмотр
Сторінка5/21
Дата конвертації25.12.2016
Розмір5.23 Kb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   21
другий, філантропічний етап, розвитку соціально-педагогічної роботи із засудженими в зарубіжних і вітчизняних пенітенціарних закладах можна вважати новаторським і дуже продуктивним щодо зміни суспільством поглядів на систему виконання покарань, а також фундаментом сучасного змісту процесів виправлення, перевиховання та ресоціалізації злочинців.

Ключові поняття: історія розвитку соціально-педагогічної допомоги засудженим, репресивний та філантропічний етапи, вітчизняна та зарубіжна пенітенціарні системи.


62
Питання та завдання:
1.
Назвіть хронологічні рамки й охарактеризуйте історичний розвиток соціально-педагогічної допомоги засудженим під час репресивного етапу розвитку вітчизняних та зарубіжних пенітенціарних систем.
2.
Розкрийте зародження і становлення благодійницької допомоги засудженим під час філантропічного етапу в розвитку пенітенціарних систем.
3.
Визначте основний зміст педагогічної допомоги засудженим під час репресивного та філантропічного етапів (окремо).
Проблемне завдання: Які прогресивні ідеї філантропічного етапу розвитку соціально-педагогічної допомоги засудженим отримали свій подальший розвиток і закріплені в сучасному
Кримінально-виконавчому кодексі України.

2.2. Соціально-реабілітаційний та реформаторський етапи
в історії розвитку соціально-педагогічної допомоги засудженим
(з початку ХХ століття до сучасності)

Третій етап розвитку пенітенціарних соціально-педагогічних
ідей у роботі із засудженими охоплює період з початку ХХ століття
до 1991 року і по-різному визначається дослідниками у вітчизняній та зарубіжній історії: як формація соціальної реабілітації за кордоном та як період другої кримінально-виконавчої
репресивної формації (Ю. Чакубаш) на території Радянського
Союзу. Це пов’язано, перш за все, з політичним курсом та станом кримінально-виконавчої системи СРСР, які були створені й функціонували на принципах суворого централізму та адміністративно-командного управління й були повністю закритою темою для обговорення. Система покарань у СРСР знов набула репресивного, суто карального характеру, властивого часам зародження суспільства і держави й описаного нами під час дослідження першого етапу розвитку світових пенітенціарних систем. Цей феномен в еволюції пенітенціарних систем наводить у своїх працях Ю. Чакубаш. За результатами його дослідження, у деяких країнах, які досягли високого ступеня соціально-

63
економічного розвитку, часом спостерігається цікавий з наукової точки зору феномен регресу кримінально-виконавчої системи.
Об’єктивні умови (наука, матеріальні досягнення тощо) дозволяють організовувати роботу з виправлення і соціальної реабілітації злочинців на високому рівні. Між тим, загальна невдала політика держави, тимчасові економічні труднощі, руйнівна політика в галузі кримінальних покарань, інші фактори зумовили у ряді високорозвинених країн розвиток кримінально-виконавчої системи у зворотному напряму протягом десятиріч.
На початок ХХ століття в царській Росії вже повністю склалася тюремна система відбування покарань. Так, у 1900 році вже
існувало 895 тюремних закладів, що поділялися на такі види: в’язниці Привіслянського краю – 132; виправно-арештантські відділення – 31; каторжні тюрми – 6; пересильні тюрми – 8.
Особливе положення займали Петропалівська і Шлісельбургська фортеці, а також Соловецька і Суздальська монастирські в’язниці.
Для дітей продовжували своє існування відділення при тюрмах, а також виправно-виховні заклади, що утримувалися за рахунок земств, громадських організацій, приватних осіб.
Після Жовтневої революції 1917 р. було покінчено з попередньою російською пенітенціарною системою. Радянська пенітенціарна система почала будуватися на принципово нових засадах, які відповідали потребам пролетарської влади. Були визначені відправні положення пенітенціарної політики радянської держави в цілому й Української Соціалістичної Радянської
Республіки зокрема. Так, у „Конспекті розділу про покарання пункту програми про суд” В. Ленін запропонував: „1) > % умовного засудження; 2) > % суспільного засудження; 3) заміна позбавлення волі примусовою працею з проживанням на дому; 4) заміну тюремного ув’язнення виховними установами; 5) введення товариських судів (для відповідних категорій як в армії, так і серед робітників)”. Ці положення були підтверджені VII з’їздом РКП (б) у
1919 р. Ставилося завдання систему покарань остаточно замінити системою заходів виховного характеру.
Проте фактичне запровадження жорстоких покарань, особливо щодо антипролетарських елементів, нічого спільного не мало з гуманістичними деклараціями. Уже у 1918 р. В. Ленін, обґрунтовуючи необхідність подолання опору повалених ворожих класів і нещадного покарання злочинців, вимагав, щоб жоден

64
шахрай „...не знаходився на свободі, а сидів у в’язниці або відбував покарання на примусових роботах найважчих видів”.
В історії радянської пенітенціарної системи можна виділити певні періоди, пов’язані з її організаційною побудовою та системою підпорядкування. Ці періоди детерміновані внутрішньою політикою
Радянського Союзу.
Перший період розпочався в жовтні 1917 р. На цьому етапі місця ув’язнення перебували в компетенції Наркомату юстиції.
Тільки деякі функції зосереджувалися у НКВС. 12 грудня 1917 р. у складі НКЮ було утворено відділ тюремного управління, а 6 січня
1918 р. – тюремну колегію.
23 липня 1918 р. НКЮ прийняв тимчасову інструкцію „Про позбавлення волі як захід покарання та про порядок відбування такого”. Відповідно до неї всі місця позбавлення волі поділялися на чоловічі та жіночі, а за призначенням – на: а) загальні місця ув’язнення (тюрми); б) реформаторії і земельні колонії як карально- виховні установи (для молодих злочинців); в) випробувальні установи для осіб, у яких є підстави для ослаблення режиму або дострокового звільнення; г) карально-лікувальні установи; д) тюремні лікарні.
Реформування пенітенціарної системи було також пов’язане із створенням у складі НКЮ Центрального карального відділу. Йому були підпорядковані відповідні губернські відділи. Останні створювали так звані розподільчі комісії, які не тільки розподіляли засуджених за розрядами, а й забезпечували реалізацію принципу колективного управління місцями позбавлення волі.
У 1922 р. пенітенціарні функції НКЮ фактично повністю перебрав на себе НКВС. Пенітенціарна система стала складовою каральної системи держави, засобом боротьби з „класовим ворогом”.
З цього часу розпочався другий період у формуванні пенітенціарної системи. У складі НКВС було створене Головне управління місцями позбавлення волі, а 16 жовтня 1924 р. ВЦВК затвердив Виправно-трудовий кодекс РРФСР. У ньому вказувалося на взаємозв’язок кримінальної і виправно-трудової політики, єдність загального і спеціального попередження, була сформульована вимога щодо необхідності поєднання покарання у вигляді позбавлення волі й примусових робіт з виправно-трудовим впливом.
Кодекс забороняв завдання ув’язненим фізичних тортур та приниження людської гідності. Встановлювалося роздільне

65
утримання засуджених з дотриманням класового принципу, особливо при розподілі ув’язнених за видами місць позбавлення волі. Основними засобами виправлення і перевиховання ув’язнених були визнані режим, праця і культурно-освітня робота.
Усі місця позбавлення волі поділялися на три види:
1) установи для застосування заходів соціального захисту виправно- трудового характеру; 2) установи для застосування заходів соціального захисту медично-педагогічного характеру; 3) установи для застосування заходів соціального захисту медичного характеру.
У 1925 р. відповідний кодекс був прийнятий і в УРСР. Він фактично повторював основні положення ВТК РРФСР.
У другій половині 1922 р. посилилися необґрунтовані переслідування громадян. 16 жовтня ВЦВК видав декрет, згідно з яким органам ДПУ надавалося право позасудового покарання, включаючи розстріл щодо осіб, спійманих на місці злочину, при вчиненні ними бандитських нападів або збройних пограбувань
(ст. 76, ч. II ст. 183 і 184 Кримінального кодексу РРФСР, чинність якого поширювалася й на Україну). А комісія з адміністративних виселень могла ув’язнювати до табору для примусових робіт у місцях виселення на строк до трьох років діячів антирадянських політичних партій (ст. 51, 62 КК) і двічі засуджених за бандитизм
(ст. 76), за фальшування грошей (ст. 85), виготовлення, зберігання, придбання і збут вибухових речовин (ст. 93), примус займатися проституцією (ст. 170), зводництво (ст. 171), хуліганство (ст. 176), крадіжку (ст. 180), пограбування без насильства (ст. 182), розбій
(ст. 184), підробку документів (ст. 189), фальсифікацію предметів споживання (ст. 191), зберігання вогнепальної зброї (ст. 220).
17 листопада 1923 р. ЦБК СРСР своєю постановою значно розширив категорію осіб, які могли бути відправлені до концентраційного табору як соціально небезпечні елементи. До них належали: ті, хто не займається певною працею; торговці наркотичними речовинами, дорогоцінними металами, спиртом та
іншими алкогольними напоями; професійні контрабандисти; спекулянти так званої „чорної” біржі. 28 березня 1924 р. було затверджено Положення про права ОДПУ у сфері адміністративних виселень, заслань і ув’язнення до концентраційного табору, згідно з яким ще більше розширювалися репресивні можливості цього органу.
У листопаді 1925 р. Президія ЦВК СРСР узаконила

66
адміністративне виселення осіб, які спекулювали предметами широкого вжитку. ОДПУ було надано право направляти на заслання, виселяти і ув’язнювати до концентраційного табору осіб, підозрюваних у контрабанді, а за обтяжуючих обставин – застосовувати вищу міру покарання. У 1927 р. право позасудової репресії було надано органам ОДПУ. щодо осіб, які „недбало ставилися до таємних документів”, а право розстрілювати білогвардійців, контрреволюціонерів, шпигунів і бандитів отримали уповноважені представники ОДПУ на місцях. Державними злочинами вважалися недбальство, невжиття заходів протипожежної охорони, що призвели до тяжких наслідків. При кваліфікації цих злочинів ОДПУ отримало змогу визначати в позасудовому порядку покарання аж до розстрілу. До соціально небезпечних елементів зараховували осіб, які мали три і більше судимості за хуліганство.
12 червня 1929 р. за клопотанням Генеральної прокуратури
СРСР було прийнято постанову про заслання особливо злісних злочинців і невиправних рецидивістів через Особливу нараду при колегії ОДПУ безпосередньо після відбуття цими особами строків позбавлення волі без звільнення з під варти. Упродовж 20-х років губернські суди були наділені правом застосування спрощеного порядку судочинства (не заслуховувати свідків, відмовитися від слухання сторін та ін.), виступаючи в якості суду першої інстанції. З цього приводу М. Криленко писав, що „різниці по суті між органами
ДПУ і губернським судом як органами репресій немає”.
Постановою ЦВК і РНК СРСР від 15 грудня 1930 р. припинили свою діяльність народні комісаріати внутрішніх справ союзних республік, а підвідомчі їм місця позбавлення волі були передані у підпорядкування народних комісаріатів юстиції союзних республік. Так розпочався третій період формування пенітенціарної системи держави. Організаційно-структурні зміни кримінально- виконавчої системи, що відбувалися в цей період, безпосередньо залежали від змісту загальнодержавних завдань, напрямів і тактики класової боротьби.
16 липня 1934 р. постановою ЦВК СРСР був створений загальносоюзний НКВС з Головним управлінням виправно-трудових таборів, трудових поселень і місць ув’язнення. У підпорядкування
НКВС були передані виправно-трудові установи, які знаходилися з грудня 1930 р. у підпорядкуванні НКЮ союзних республік. З цим пов’язаний четвертий період формування пенітенціарної системи

67
СРСР. Тепер усі місця позбавлення волі були підпорядковані одному загальносоюзному органу. При НКВС було утворено „Особливу нараду”, якій надавалися широкі права в адміністративному порядку застосовувати такі міри покарання, як заслання, виселення, ув’язнення до таборів на строк до п’яти років, виселення за межі країни тощо.
Формальні принципи пенітенціарної політики грубо порушувались. У 1935 р. було скасовано поділ в’язнів за ступенем соціальної небезпечності; вони розрізнялися лише за ознаками статі й поділялися на тих, хто дотримується або не дотримується встановленого у місцях ув’язнення режиму. У цей же час було скасовано умовно-дострокове звільнення в’язнів.
У 30-х роках у кримінальному праві й процесі та виправно- трудовому праві домінували тенденції до посилення політичних репресій. А. Вишинським була висунута теза про „співучасть у широкому розумінні слова”.
Заперечувалася необхідність встановлення прямого причинного зв’язку між діяльністю співучасника і виконавця злочину для притягнення їх до кримінальної відповідальності. Поняття співучасті підмінялося розпливчастим поняттям причетності, що фактично вело до безмежного судово-адміністративного свавілля. До того ж значно розширювалося коло діянь, за які визначалося кримінальне покарання, поширювалося застосування смертної кари, передусім щодо „ворогів народу”. Крім цього, було введено в обіг формулу, згідно з якою вина – це причинний зв’язок між особою, що підозрюється у вчиненні злочину, і самим злочином. По суті, це означало не що інше, як фактичне нехтування такими важливими сторонами поняття вини, як умисел, мета і мотиви. Була запроваджена концепція „об’єктивної вини”, що вело до безмежного судового свавілля.
У цих умовах розгалужена мережа кримінально-виконавчої системи виступала своєрідним підґрунтям тоталітарного режиму, перебувала в органічному взаємозв’язку з адміністративно- командною системою.
Порушення законності мали місце і у виправно-трудових установах. Діяльність останніх фактично регулювалася відомчими нормативними актами.
Виправно-трудові установи виявилися переповненими. Цьому, зокрема, сприяла постанова ЦВК СРСР від 14 вересня 1937 р. „Про

68
внесення змін у діюче кримінально-процесуальне законодавство союзних республік”. Вона встановила спрощений порядок судочинства у справах щодо контрреволюційних злочинів. А постановою ЦВК СРСР від 2 жовтня 1937 р. було збільшено максимальну межу покарання у вигляді позбавлення волі до двадцяти п’яти років. Було скасоване умовно-дострокове звільнення, перестали працювати наглядові комісії за місцями позбавлення волі, знизився рівень прокурорського нагляду за цими установами.
За даними статистики, у 1935 р. в Україні було заарештовано
24934 громадянина, 1936 р. – 15717, 1937 р. – 159573, 1938 р. –
108006 громадян. Отже, у 1937 – 1938 роках (пік репресій) було заарештовано 267579 громадян. Із вказаної кількості протягом останніх двох років засуджено 197617 громадян: за шпигунство –
25627, зраду Батьківщині – 1487, терор – 5193, диверсії – 13996, шкідництво – 7731, контрреволюційну діяльність – 99822, контрреволюційну агітацію – 22315, за інші злочини – 18903.
Протягом 1937–1938 років в Україні до вищої міри покарання було засуджено 122237 громадян; до 25 років тюремного ув’язнення
– 21, до 20 років – 33, до 15 – 99, до 10 – 3758, до 5 – 119; до 25 років виправно-трудових таборів – 15, до 20 – 49, до 15 – 92, до 10 – 61609, до 5 – 4848, до 3 років – 2213; до заслання і вислання за межі СРСР –
209; до заслання в межах СРСР – 1034; до вислання з прикріпленням
– 32; до інших мір покарання – 590; звільнено з-під варти – 658 громадян.
На початку 1941 р. відбулися зміни в управлінні місцями позбавлення волі. Указом Президії Верховної Ради СРСР від З лютого НКВС СРСР був поділений на два окремі наркомати: НКВС
СРСР і НКДБ СРСР. Виправно-трудові установи були підпорядковані останньому.
З початком Великої Вітчизняної війни певна частина осіб, засуджених за вчинення тяжких злочинів, була звільнена з місць позбавлення волі й направлена на фронт. Указом Президії Верховної
Ради СРСР від 19 квітня 1943 р. було встановлено для німецько- фашистських загарбників та їх пособників, винних у вчиненні тяжких злочинів, такі покарання, як смертна кара або каторжні роботи. У цей час основним видом ВТУ були виправно-трудові табори і колонії. Самостійні підсистеми становили установи тюремного типу (термінові та слідчі тюрми), а також трудові колонії для неповнолітніх і дитячі виховні колонії.

69
У перші післявоєнні роки в усіх виправно-трудових таборах були встановлені два види режиму: загальний та посилений. На посиленому режимі утримувалися засуджені за контрреволюційні виступи, бандитизм, розбій, втечу з місць ув’язнення, а також рецидивісти.
П’ятий період у формуванні пенітенціарної системи бере свій початок з березня 1953 p., коли ЦК КПРС, Рада Міністрів СРСР та
Президія Верховної Ради СРСР прийняли спільну постанову „Про заходи щодо реалізації партійного і державного керівництва в країні”. Згідно з цією постановою виправно-трудові табори і колонії були передані у відання Мінюсту, а Міністерству внутрішніх справ підпорядковувалися тюрми, слідчі ізолятори і трудові колонії для неповнолітніх.
Вже на початку хрущовської відлиги, 27 березня 1953 p.,
Президія Верховної Ради СРСР видала указ про амністію ув’язнених, які відбували покарання до п’яти років. Звільненню підлягали близько мільйона засуджених. У квітні цього ж року були прийняті рішення про звільнення осіб, засуджених у „справі лікарів” та справі „менгрельської націоналістичної організації”, яка нібито
існувала в Грузії. У вересні 1953 р. вийшов указ Президії Верховної
Ради СРСР, відповідно до якого Верховному Суду надавалося право переглядати, за протестами Генерального прокурора, рішення колишніх колегій ОДПУ, „трійок” НКВС та „особливої наради” при
НКВС-МДБ-МВС СРСР. Тоді ж були скасовані військові трибунали
МВС, „особлива нарада” МВС, а також постанова ЦВК СРСР від
1 грудня 1934 р. „Про порядок ведення справ про підготовку або здійснення терористичних актів”.
З січня 1954 р. всі існуючі на той час установи пенітенціарної системи знову були повернені у підпорядкування Міністерства внутрішніх справ. Відтоді починається шостий період розвитку пенітенціарної системи в колишньому СРСР. У цей період продовжується робота щодо виправлення помилок, допущених у тоталітарні часи, коли були знецінені загальнолюдські норми моралі, щодо демократизації діяльності пенітенціарної системи.
Указами Президії Верховної Ради СРСР від 24 квітня 1954 р. було відновлено умовно-дострокове звільнення з місць позбавлення волі. Важливе значення для демократизації діяльності пенітенціарної системи мало Положення про прокурорський нагляд в СРСР, затверджене указом Президії Верховної Ради СРСР від 25 травня

70 1955 р. Ці укази були спрямовані на забезпечення верховенства закону, відновлення принципів демократизму та гуманізму в цій сфері суспільних відносин.
Восени 1956 р. було визнано за недоцільне подальше
існування виправно-трудових таборів, які були реорганізовані у виправно-трудові колонії і передані у підпорядкування Міністерству юстиції. Управління місцями позбавлення волі було передано виконавчим комітетам обласних (крайових) Рад. У виправно- трудових колоніях було встановлено три види режиму: загальний, напівполегшений і суворий, а у тюрмах – загальний і суворий.
У 1958 р. місця позбавлення волі знову були повернені до відання системи МВС, де вони перебували до 22 квітня 1998 р.
Аналізуючи особливості даного періоду в історії формування радянської пенітенціарної системи, слід зазначити, що цей час виявився переломним на шляху до становлення сучасної пенітенціарної системи. 25 грудня 1958 р. Верховною Радою СРСР були затверджені „Основи кримінального законодавства Союзу РСР
і союзних республік”. Це стало важливим підґрунтям прийняття республіканських положень про виправно-трудові колонії і тюрми.
Ними передбачалося створення колоній чотирьох видів: загального, посиленого, суворого і особливого режимів.
Указом Президії Верховної Ради СРСР від 26 червня 1963 р.
„Про організацію виправно-трудових колоній-поселень і про переведення до них засуджених, які впевнено стали на шлях виправлення” система колоній поповнилася ще одним видом – колонією-поселенням.
У 1965–1967 pp. були розроблені та прийняті нові Положення про наглядові комісії і Положення про комісії у справах неповнолітніх. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 26 липня
1966 р. запроваджено адміністративний нагляд за особами, що звільнилися з місць позбавлення волі, який започаткував майбутню службу ресоціалізації.
На розвиток пенітенціарної системи у цей період великий вплив справили прийняті 11 липня 1969 р. Основи виправно- трудового законодавства Союзу РСР і союзних республік та виправно-трудові кодекси союзних республік. Згідно з указом
Президії Верховної Ради СРСР від 8 лютого 1977 р. „Про внесення доповнень та змін в Основи виправно-трудового законодавства
Союзу РСР і союзних республік” система виконання покарань

71
поповнилася ще одним видом колоній – колонією-поселенням для осіб, які вчинили злочин з необережності.
Саме у 80-х роках почалися розбудовчі процеси, які привели до суттєвих змін у розвитку пенітенціарної системи, а саме: гуманізації та демократизації. Це стало важливою передумовою формування відповідної системи у незалежній Україні.
На відміну від закритості пенітенціарної політики в радянські часи, у міжнародній спільноті протягом ХХ століття широко й активно розробляється і впроваджується нова філософська концепція, заснована на принципах добра і гуманності. Майже кожні
5 років (ще починаючи з 1872 року) у різних містах світу (Брюсселі
(1900 р.), Будапешті (1905 р.), Парижі (1895 р.), Вашингтоні
(1910 р.), Празі (1930 р.), Берліні (1936 р.), Гаазі (1950 р.) проводяться Міжнародні тюремні конгреси, на яких розглядаються питання нагляду за місцями позбавлення волі з боку держави та громадськості, участі представників громадськості у роботі місць позбавлення волі в таких формах, як наглядові комісії та громадські ради, створення при пенітенціарних закладах наглядово- піклувальних комітетів; використання прогресивної системи виконання покарань та заходів адаптації осіб, що звільнилися з місць позбавлення волі; доцільності одиночного ув’язнення, диференційованого підходу до різних категорій засуджених та використання до них системи заохочення та покарання тощо.
З 1955 року починає свою роботу ООН щодо гуманізації й демократизації пенітенціарної політики у світі, основною формою яких стало проведення Міжнародних конгресів ООН з
попередження злочинності та жорстокого поводження з
правопорушниками (Женева (1955 р.), Лондон (1960 р.), Стокгольм
(1965 р.), Кіото (1970 р.), Женева (1975 р.), Каракаса (1980 р.), Мілан
(1985 р.), Гавана (1990 р.), Кіпр (1995 р.). За цей час приймаються нормативні документи щодо правового та соціального захисту в’язнів: Європейська конвенція про захист прав людини та основних
свобод (1950 р.), Мінімальні стандартні правила поводження з
ув’язненими (1955 р.), Європейська конвенція з питань запобігання
катуванням чи нелюдському, або такому, що принижує гідність,
поводженню чи покаранню (1987 р.), Європейські пенітенціарні
правила (1987 р.), Основні принципи поводження з ув’язненими
(1990 р.) та інші.
З метою співпраці Ради Європи з Організацією Об’єднаних

72
націй у 1987 році був створений Комітет з питань запобігання
катуванням чи нелюдському, або такому, що принижує гідність,
поводженню чи покаранню відповідно до Конвенції Ради Європи з
питань запобігання катуванням чи нелюдському, або такому, що
принижує гідність, поводженню чи покаранню, яка була ратифікована Радянським Союзом у цьому ж році. Цей Комітет розглядається як невід’ємний складник захисту прав людини під егідою Ради Європи і як попереджувальний механізм несудового характеру, який функціонує паралельно з Європейським судом з прав людини. Комітет виконує свої функції шляхом здійснення
інспекцій держав, які підписали Конвенцію. При проведенні
інспекції Комітет має широкі повноваження, викладені в Конвенції: доступ на територію відповідної держави, необмежений доступ у будь-яке місце, де утримуються позбавлені волі особи, доступ до повної інформації про місця утримання позбавлених волі тощо.
Після кожної інспекції Комітет складає доповідь, котра містить зібрану інформацію і включає, якщо це необхідно, рекомендації та
інші поради щодо удосконалення пенітенціарної системи держави.
Одночасно розвивається нормативно-правова база щодо неповнолітніх засуджених, до якої входять Конвенція ООН про
права дитини (1989 р.), Мінімальні правила ООН стосовно
відправлення судочинства у справах неповнолітніх злочинців (1985 р.
(Пекінські правила)), Правила ООН стосовно захисту позбавлених
свободи неповнолітніх (1990 р.), Керівні принципи ООН, що
спрямовані на запобігання злочинності серед неповнолітніх (1990 р,.
(Принципи Ер-Ріяда)).
Відповідно до Рекомендацій Комітету Міністрів Ради Європи
„Про посередництво в кримінальних справах”, „Про медіацію в кримінальних справах” (1999 р.) у багатьох країнах (Великобританія,
Австрія, Бельгія, Німеччина, Нідерланди, Польща, Франція, Естонія,
Словенія, Чехія та ін.) починається реалізація ідеї і програм
відновного
правосуддя.
Застосування відновних процедур регулюється рядом внутрішньодержавних нормативно-правових актів країн Європи – це закони про медіацію, про застосування медіації у кримінальних справах для певних категорій суб’єктів конфліктів та статті кримінальних і кримінально-процесуальних кодексів. Такий підхід, як „відновне правосуддя”, є альтернативою до карального підходу у сфері розв’язання кримінальних ситуацій.
Відновне правосуддя – це вид юридичної практики, метою якої

73
є реституція, тобто повернення до ситуації, яка передувала скоєнню злочину. У ході відновної процедури досягається розуміння того, що відбулося, налагоджується взаєморозуміння між правопорушником та жертвою, виробляється й виконується угода про відшкодування збитків або усунення шкоди, нанесеної злочином. Програми відновного правосуддя надають потерпілим особам можливість самим визначити, наскільки серйозно було порушено їхні інтереси.
Таким чином, у процесі розв’язання кримінальних конфліктів надається максимальна підтримка потерпілим та забезпечується задоволення їхніх потреб. З іншого боку, правопорушники мають шанс усвідомити свої дії, змінити свою поведінку на краще.
Найбільш поширеною форою відновного правосуддя є медіація, або програма примирення – безпосередня зустріч сторін конфлікту, під час якої за допомогою нейтральної третьої сторони (медіатора).
Медіація, яка охоплює елементи реабілітації, відновлення справедливості, як правило, є частиною системи соціальної підтримки та спрямована, в основному, на досягнення виховного ефекту.
Однією з колисок відновного правосуддя стала ювенальна
юстиція, у якій поліція, прокурори і судді вбачали новий підхід до злочину і покарання неповнолітніх злочинців як важливого виховного елементу, що сприяє попередженню злочинності.
Ювенальна юстиція, що також стала розвиватися в зарубіжних країнах у кінці ХХ століття, – це система державних органів та громадських інституцій, спеціальних юридичних процедур і засобів, соціальних послуг, спрямованих на захист прав дитини, ресоціалізацію неповнолітніх правопорушників та профілактику девіантної і делінквентної поведінки дітей і молоді.
Майже в усіх країнах Європи отримала розвиток служба
пробації як практики застосування покарань, альтернативних позбавленню волі. Служби пробації дозволили зменшити чисельність засуджених в установах закритого типу і зменшили витрати держави на їх утримання, а альтернативні санкції дозволили корегувати поведінку неповнолітнього правопорушника без позбавлення волі, залишаючи його в суспільстві, надаючи можливість свідомо довести своє виправлення, не втративши при цьому соціально корисні і сімейні зв’язки.
Таким чином,

Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   21


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал