Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України



Pdf просмотр
Сторінка4/21
Дата конвертації25.12.2016
Розмір5.23 Kb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   21
Ключові поняття: закономірності педагогічного процесу в пенітенціарних установах; філософські, соціально-політичні, психолого-педагогічні, організаційні, специфічні принципи пенітенціарної педагогіки.
Питання та завдання:
1.
Розкрийте основні закономірності педагогічного процесу в місцях позбавлення волі.
2.
Визначте групи філософських, соціально-політичних, психолого-педагогічних та організаційних принципів пенітенціарної педагогіки.
3.
Назвіть і дайте характеристику специфічним принципам пенітенціарної педагогіки.
Проблемне
завдання:
Показати взаємозв’язок закономірностей і принципів пенітенціарної педагогіки шляхом встановлення дії груп принципів у межах кожної закономірності.

50
РОЗДІЛ 2.
ІСТОРІЯ РОЗВИТКУ ДОПОМОГИ ЗАСУДЖЕНИМ

2.1. Репресивний та філантропічний етапи розвитку
соціально-педагогічної допомоги в історії вітчизняних та
зарубіжних пенітенціарних систем (від найдавніших часів до
кінця ХІХ століття)

Цілком природно, що дослідження будь-якого процесу або явища доцільно починати з вивчення історії їх розвитку. І в останні роки історія пенітенціарної системи та генезис гуманістичних ідей у справі виконання покарань стали предметом вивчення переважно таких галузей наукового знання, як історія (В. Тимофєєв, І. Диптан,
А. Зінченко,
І. Іщенко,
О. Паращевіна,
Л. Голиш),
право
(О. Пташинський, Д. Ягунов, Т. Гончар, П. Лихолат, В. Россіхін,
Ю. Борзенко, А. Баллада, М. Батчаєва, О. Анатольєва, С. Несинова,),
педагогіка
(В. Шпак,
В. Виноградова-Бондаренко,
П. Середа,
Л. Тютюнник, О. Кісіль, С. Коляденко, С. Коношенко, С. Бадьора),
соціальна робота (М. Галагузова, А. Сухов). Історія ж розвитку
соціально-педагогічних
ідей у зарубіжній та вітчизняній пенітенціарних системах поки що не отримала свого висвітлення в педагогічній літературі. Тож спробуємо у даному посібнику простежити еволюцію соціально-педагогічної допомоги в історії розвитку вітчизняних і зарубіжних пенітенціарних систем.
На наше тверде переконання, жодний чесний дослідник, навіть історик, сьогодні не візьметься описати еволюцію кримінального покарання однозначно – у вигляді поступового прогресу від жорстокості до гуманізму. Ми також не ставимо перед собою такої мети. Не ставимо ми за мету й здійснити глибокий екскурс в історію становлення світової тюремної справи, залишивши це фахівцям-пенітенціологам, а лише розглянемо в потрібному для нас, соціально-педагогічному, аспекті стан справ у даній системі протягом розвитку людства.
Відповідно до предмету нашого дослідження ми виділили
чотири етапи розвитку соціально-педагогічної допомоги в історії зарубіжних та вітчизняних пенітенціарних систем: репресивний (від найдавніших часів до кінця ХVІІ століття), філантропічний (ХVІІІ та ХІХ століття), соціально-реабілітаційний (початок ХХ століття
– 1991 рік), реформаторський (з 1991 року до сучасності).

51
Охарактеризуємо кожний з них.
Перший історичний етап розвитку соціально-педагогічної допомоги засудженим можна назвати репресивним і визначити його хронологічні рамки від найдавніших часів до кінця ХVІІ століття,
оскільки, як показав аналіз наукових праць В. Шпак, А. Іванова,
Ю. Чакубаша, Н. Панасюка, В. Тимофєєва, В. Нікітіна, до кінця ХVІІ століття кримінальне право було однаковим і для дітей, і для дорослих, і мало репресивний характер.
Найдавніші записи про тюрми датуються 2050-1786 рр. до н. е. Так, на давньоєгипетських фараонів було покладено святий обов’язок підтримувати раз і назавжди встановлений порядок.
Перевагу надавали публічним побиттям та примусовим роботам на славу фараона.
Ідеї західноєвропейської пенології зародилися в грецьким містах-полісах близько 700 р. до н. е., коли в Афінах вже існувало декілька суспільних інститутів для покарання злочинців. Проте тюремне ув’язнення не грало суттєвої ролі, оскільки злочинців, в основному, убивали, штрафували, виганяли з полісу або публічно катували. Уперше поняття „виправний заклад” увів Платон. Сучасні науковці поки що не знайшли більш раннього закликання до заміни смертельної страти тюремним ув’язненням, оскільки інші мислителі розглядали саме тіло людини в якості тюрми духу, і навіть сам
„космос” – як тюрму для людських істот. Платон – перший філософ, який виступив за певну гуманізацію покарань та диференційований підхід до особистості злочинця. Зокрема, у „Законах” при описанні утопічної держави Магнезії розглядаються різні правопорушення і злочини проти моралі й пропонуються три різні типи тюрем в залежності від характеру злочину й особистості самого злочинця.
Перший тип тюрем – поблизу ринкової площі – призначався для незначних правопорушників, яких передбачалося утримувати не більше 2 років. Другий тип вже мав назву „центр виправлення” й призначався за більш серйозні правопорушення, скоєні більше через дурість, ніж через поганий характер. Їх треба було утримувати до
5 років, проте обрані містом особи повинні були відвідувати їх та проводити бесіди з метою покращення моральних якостей. Третій тип тюрем – для невиправних – слід було будувати в найбільш віддалених територіях держави. Засуджених на довічне ув’язнення не можна було відвідувати; охороняли й годували їх раби. Коли такий в’язень умирав, то його тіло треба було вивезти за кордон

52
держави й кинути непохованим.
Продовжувачем грецької традиції став Рим. Перший кодекс законів – „Дванадцять таблиць” – з’явився в 451 р. до н. е.
Відповідно до цього кодексу тюремне ув’язнення застосовували лише у випадку боргів. Більшість злочинців або вбивали, або штрафували. Підземні тюрми використовувалися лише для очікування смертельної кари.
У 320 р. імператор Костянтин у своєму едикті наказував утримувати підслідних „у проміннях світла” й не причиняти їм поганого до закінчення слідства й суду. Він також зобов’язав суддів
інспектувати тюрми, щоб охоронники не брали хабарів, в’язням видавалася необхідна їжа за громадський рахунок, а також стежити за тим, щоб в’язнів у неділю відправляли в лазню. Вважалося справою честі відвідувати в’язнів й приносити їм у подарунок їжу.
З ХІ ст. у Європі виникає багато релігійних шпиталів і притулків для паломників, літніх людей та покинутих дітей. Їх обслуговування бере не себе церков, а з ХІІ ст. церковні організації починають допомагати в’язням, і ця допомога стає обов’язковою частиною християнської благодійності у середньовічній Європі.
Іноді навіть утворювалися спеціалізовані релігійні ордени, які повністю присвячували себе допомозі в’язням й збиранню коштів на викуп християн з мусульманського полону. На цю мету численні заможні прихожани залишали весь свій спадок або його частину.
Найбільш відомий був Орден Милосердної Марії в Барселоні.
Діяльність благодійних організацій впливала на формування судового законодавства на місцях, і нарешті, усі ці положення стали основою для створення єдиної канонічної збірки законів
Християнської Церкви Латинського Обряду (1147 р.).
У канонічному праві ідеї Платона про виправлення засуджених та виправні заклади знайшли благодатний ґрунт. Проте цей спосіб покарання використовувався лише стосовно монахів у закритих монастирях, де ізоляція призначалася з метою покращення моральних якостей та замолювання гріхів. Монаху призначалося молитися, приймати їжу наодинці та виконувати найважчу та найбруднішу роботу.
Взагалі, у середньовічній Європі покарання поділялося на п’ять ступенів суворості: найбільш м’яка ступінь – батоги; наступна ступінь – клеймо; третя ступінь – відсікання кінцівок. Найбільш розповсюдженим було відрізання вух, носу та пальців. Четверта

53
ступінь – миттєва смерть, а п’ята – довга та мученицька смерть.
Наприклад, у Франції аж до ХVІІІ ст. спалювали живцем. Усе це мало вигляд публічної екзекуції.
Оскільки кримінальне законодавство європейських країн формувалося під впливом римського права, то мало місце пом’якшення покарання дітей за вчинені злочини порівняно з дорослими. Так, вибір покарання у Франції визначався за ухвалою суду, але до страти, як правило, не доходило. Наприклад, за царювання Людовика Святого на підставі наказу 1268 року діти до
14 років каралися батагом або легким грошовим штрафом. Ті діти, яким виповнилося 14 років, мали сплатити за вчинені правопорушення грошовий штраф або відбути тюремне ув’язнення від 6 до 8 днів. Згодом малолітні каралися за найбільш тяжкі злочини шмаганням канчуком у тюрмі, довічним ув’язненням або підвішуванням за пахви на шибениці. І тільки починаючи з
1545 року дітей-жебраків і волоцюг стали примусово розміщувати у шпиталі, надавати їм елементарну освіту і якнайшвидше працевлаштовувати до землеробів і ремісників. Таке поблажливе ставлення французького кримінального законодавства до малолітніх правопорушників і злочинців тривало майже до кінця ХVІІ ст. У
1791 році французьким законодавчим зібранням був ухвалений кримінальний кодекс, у якому вік безумовної неосудності не визначався, а кримінальна відповідальність наступала з 16-річного віку.
Взагалі, друга половина ХVІ – ХVІІ ст. – період активного утворення перших тюрем Європи в найбільш економічно розвинених містах: Лондоні (1556 р.), Амстердамі (1596 р.),
Копенгагені (1605), Бремені (1608 р.), Антверпені (1613 р.), Ліоні
(1622 р.), Мадриді (1622 р.), Стокгольмі (1624 р.). Така географічна концентрація ранніх тюрем свідчить про те, що саме ці міста вимагали гостру потребу в ізоляції правопорушників. У 1654 році в
Амстердамі відкривається перша у світі „кримінальна тюрма”, у яку розміщували тільки за серйозні кримінальні злочини, а всіх інших порушників відправляли в тюремні майстерні. Друга кримінальна тюрма в Європі була відкрита в 1669 році в Гамбурзі і була першою тюрмою на повному державному забезпеченні. Управління тюрмами не змінювалося аж до першої половини ХІХ ст., коли стали використовувати одиночне ув’язнення.
У 1776 році у Філадельфії (штат Пенсільванія, США)

54
релігійною сектою квакерів була створена тюремна система, що отримала назву Філадельфійської або Пенсільванської. Тюрма була вперше названа пенітенціарієм (від латинського pоenitentia – каяття; pоenitentiamus – покаянний, виправний). Основні принципи цієї системи: абсолютна тиша, абсолютна ізоляція від зовнішнього світу, одиночне ув’язнення, сувора трудова дисципліна і режим. За думкою квакерів, злочинність породжує боговідступність, тому злочинця треба залякати, примусити розкаятися й примирити із
Всевишнім. Засуджені не мали ні імені, ні скоєного злочину, ні терміну покарання. Безмовне одиночне ув’язнення та постійне читання Біблії було розраховано на здібність людини до безкінечного вдосконалення, переконання віруючої душі в тому, що одинокість побуджає до каяття й повертає до добра. Насправді це приводило до втрати розуму та нездібності засуджених орієнтуватися на волі. Крім пенсільванської найбільш відомими в
історії людства були обернська та прогрессивна ірландська тюремні системи (ХІХ – початок ХХ ст.).
Формування пенітенціарного законодавства в Давній Русі почалося у ІХ ст. при становленні державності у східних слов’ян.
Найдавнішим пам’ятником давньоруського права, що містив норми кримінальних покарань та порядок їх виконання, є „Руська Правда”, де згадується про смертну кару як про міру покарання. У той же час пропонуються альтернативні заходи щодо фізичних покарань – сплачення штрафу.
У Псковській судовій грамоті (1467 р.) передбачено використання смертельної кари як міри покарання за п’ятьма видами злочинів: грабування церкви, конокрадство, державну зраду, підпалення, крадіжку.
У 1497 році у Московському князівстві був прийнятий
Судебник. Він диференціював злочинців за віком та статтю й передбачав смертельну кару за десятьма видами злочинів: розбій, убивство, повторну крадіжку, наклеп, зраду, святотатство, крадіжку холопів, підпалення, державні й релігійні злочини.
У Новому судебнику 1550 року розглядалися нові види покарання, у тому числі: вирізання з живої шкіри поясів, здирання шкіри тощо. У Судебнику чітко простежується наявність чотирьох видів місць позбавлення волі: 1 – приватні тюрми при дворах та резиденціях крупних феодалів; 2 – державні монастирі (Білоозеро,
Соловецький монастир та ін.); 3 – монастирі; 4 – місця позбавлення

55
волі, розвиток яких відбувався у процесі земсько-губних перетворень (з 30-х рр. ХVІ ст.).
У 1560 році був прийнятий нормативний акт, що заперечував будувати підземні остроги для в’язнів; у 1563 році у Московській державі вводиться такий вид покарання, як заслання.
У 1649 році було прийнято Соборне Укладення, що складалося з 25 глав та 967 статей. Щоб підсилити ефект смертельної кари, передбачалося не тільки повішання й відсікання голови, а й спалювання, залиття горла розплавленим залізом, закапування в землю. Також воно встановлювало смертельну кару для дітей і родичів державних зрадників, не визначаючи вікових меж.
У 1699 році Петро Великий уперше в історії Росії почав використовувати такий вид покарання, як заслання на каторгу.
Злочинців направляли на рудники, солеварні, фабрики й заводи
Уралу та Сибіру.
І все ж таки при правлінні Петра І, який взяв курс на
європеїзацію держави, у 1689 році був виданий проект „Про влаштування шпиталів за європейськими зразками”; у 1691 році – наказ „Про збирання жебраків, які вдають із себе калічних, і про покарання їх”, відповідно до яких облудників карали, невиправних засилали на каторгу, а здорових влаштовували для роботи в
„гамівні” будинки, що були аналогами західноєвропейських
„робітничих” будинків.
Як бачимо, на фоні загальновідомих фактів зародження і розвитку благодійності на Русі, благодійної діяльності всіх правителів висвітлюваного нами періоду
(Володимира
Святославина,
Володимира
Великого,
Ярослава
Мудрого,
Володимира Мономаха, Бориса Годунова, Василя Шуйського,
Олексія Михайловича, Федора Олексійовича, Петра І), яка охоплювала дітей-сиріт, підкидьків, хворих та убогих, ставлення до злочинців та їх покарання були суворими. І все ж зародження і розвиток соціально-педагогічних
ідей, спрямованих на перевиховання, очищення, навчання ремеслу для принесення користі суспільству злочинців мали місце, починаючи з давньогрецького філософа Платона і закінчуючи великим російським реформатором
Петром І. У цілому ж описаний нами період зародження і розвитку зарубіжних і вітчизняних пенітенціарних систем з найдавніших часів до кінця ХVІІ ст., з об’єктивних причин можна назвати

56
репресивним, оскільки під час виконання кримінального покарання злочинців реалізовувалася основна мета – кара, репресія.
Другий етап еволюції зарубіжної та вітчизняної кримінально- виконавчих систем Ю. Чакубаш називає кримінально-виконавчою
індустріальною формацією, яка закономірно розвивається на основі попередньої. Вона виникає в період бурхливого розвитку капіталістичних відносин, мануфактурного виробництва
і механізації праці, що дає можливість отримувати значний прибуток від експлуатації малодосвідчених працівників – в’язнів, до обов’язків яких входить виконання простих механічних дій з обслуговування машин.
Щодо розвитку ідей соціально-педагогічної допомоги засудженим, то ми, вслід за В. Шпак, цей період визначили як
філантропічний (благодійницький), що охоплює ХVІІІ та ХІХ ст.
Цей період став предметом дослідження Е. Горшкової, В. Россіхіна,
С. Коношенка, М. Батчаевої, В. Шпак та ін.
В. Шпак зазначає, що поняття „філантропія” виникло у французький літературі у ХVІІІ ст. і в більшості словників трактується як синонім благодійності. Основною рисою філантропії, на відміну від християнської благодійності середньовіччя, стала її громадська спрямованість. Для європейців ХVІІІ – ХІХ ст. філантропія означала безкорисливу допомогу одних громадян
іншим. Саме з початком ХVІІІ ст. крім бурхливого індустріального розвитку в європейських країнах спостерігається переворот у науці, культурі (матеріальній та духовній), що дає підстави для визначення цього періоду як століття просвітництва та гуманізму. Торкнулися зміни й поглядів на покарання правопорушників за скоєні злочини.
Громадськість поступово почала усвідомлювати, що покаранням, яке здатне призводити до мук і фізичних страждань, не можна виправити злочинця, як вважалося раніше. У тюрмі вони перетворювалися на досвідчених злодіїв, а фізичне покарання ще більше озлоблювало їх. Поступово назрівала необхідність організації спеціальної виховної роботи з правопорушниками для повернення їх до законослухняної поведінки в суспільстві.
Особливого значення у цей час набули погляди англійського мислителя Т. Мора. Піддавши критиці сучасне йому економічне життя, він відкрив ряд економічних чинників злочинності і дійшов висновку, що жодні покарання, у тому числі смертна кара, не можуть ліквідувати злочинність, якщо не буде поліпшено

57
економічне життя суспільства. Мислитель негативно ставився до
„страти за крадіжку”, бо навіть „одне людське життя значно цінніше, ніж усі багатства світу, разом узяті”. Він виступав прихильником призначення за крадіжку примусових робіт виправного характеру.
Це було нове слово у світовій кримінально-правовій думці.
Ще один представник англійської школи Т. Гоббс заперечував теологічні підходи до вивчення кримінально-правових проблем.
Розглядаючи покарання як примусовий засіб для запобігання руйнівній війні „всіх проти всіх”, він висував ідею залякування злочинця через його покарання, а досягнення виправної мети припускав лише побічно.
Б. Спіноза вважав, що смертна кара є необхідним засобом у боротьбі з голотою, її замірами проти законів держави та суспільства. Він вимагав справедливого законодавства й адекватної державної влади, щоб забезпечити мир і спокій у суспільстві.
Дж. Локк на перше місце ставив досягнення безпеки суспільства шляхом виправлення злочинця. Тільки щодо невиправних злочинців він припускав застосування інших примусових заходів.
Період з першої чверті XVIII і до початку XIX ст. став перехідним у становленні сучасної системи пенітенціарії. Це стосується як теорії, так і практики. Важливий внесок у цю справу зробив Ш. Монтеск’є. Як захисник свободи громадян, він доводив, що жорстокість законів є явищем аморальним. Чим менш жорстокі закони у державі, тим міцніший дух нації, більше свободи, а якщо народ щасливий, то немає сенсу посилювати каральну політику.
Покарання не повинно переходити міру жорстокості й відповідати змісту скоєного злочину.
Ставлення Монтеск’є до смертної кари дістало своє відображення в його основній праці „Про дух законів”. Мислитель дійшов висновку про необхідність рішучого обмеження її застосування. При вчиненні майнових злочинів доцільно, на його думку, обмежуватися накладанням на злочинця грошових штрафів.
Ідеї Монтеск’є в галузі пенітенціарії розвинув італійський вчений Ч. Беккарія. Розглядаючи мету та систему організації покарання, він виступив проти ідеї залякування та жорстокості покарання. На його думку, в упорядкованій державі смертній карі немає місця. Не жорстокість покарання, а його тривалість має значно більший вплив на перевиховування злочинця та його душі. Натовп у ході виконання смертного вироку сприймає останній не як виховний

58
захід, а як захоплюючу подію. Всесвітня історія, за Беккарія, має змогу відмовитися від цієї нецивілізованої та антигуманної справи.
Вольтер у поглядах на проблеми покарання дотримувався точки зору, згідно з якою у правосудді головною метою є суспільна користь, в ім’я якої суддя повинен співвідносити покарання із злочином. Він виступав проти жорстокості покарання, за гуманізм у суспільних відносинах.
Щодо майнових злочинів, то Вольтер відзначав, що їх вчиняють переважно бідні, а закони творяться багатими, байдужими до причин відповідних злочинів.
Важливий внесок у розвиток кримінально-правової думки зробили англійці Говард та І. Бентам. Перший є автором класичного твору „Стан тюрем в Англії та Уельсі” (1797 р.). У книзі була представлена упорядкована система поглядів на тюрму як центр усієї пенітенціарної системи держави. Автор показав жахливий стан, у якому знаходилися тюрми в Англії та Уельсі, розкрив соціально- економічні причини такого становища.
У своїх поглядах на процес реформування пенітенціарної системи Говард запропонував ряд нових принципів. Йдеться, по-перше, про те, щоб тюрми будувалися на підвищеній відкритій місцевості, по можливості на березі річок; по-друге, тюремний режим у цілому не повинен підривати фізичних сил засуджених; по-третє, весь тюремний персонал повинен складатися з гуманних та порядних осіб, які усвідомлюють важливість своєї діяльності для суспільства.
Говард виступив за запровадження у всіх тюрмах раціонально організованої та постійної праці для засуджених. Він виділив ряд чинників, які суттєво впливають на стан виправлення злочинців: моральний, економічний та адміністративний. На його думку, система повної ізоляції злочинця від суспільства суперечить людській природі й може привести останнього до відчаю та божевілля. Особистий інтерес злочинця безпосередньо пов’язаний з прагненням покращити свою долю.
У зв’язку з цим Говард був прихильником такої прогресивної
ідеї, як дострокове звільнення в’язнів за умови, що вони сумлінно ставляться до праці та мають бездоганну поведінку.
На думку І. Бентама, пенітенціарну систему можна поліпшити за умови розв’язання трьох основних завдань: 1) попередження злочинів; 2) сприяння задоволенню потреб потерпілих від злочину;

59 3) об’єктивного покарання злочинців.
З метою профілактики злочинів Бентам пропонував утверджувати у суспільстві гідність, чесність та порядність. Задля цього потрібно уникати прийняття жорстоких законів, виховувати людей у дусі належного праворозуміння.
Отже, у ХVІІІ-ХІХ ст. завдяки бурхливому розвитку промисловості, матеріальної та духовної культури в зарубіжних країнах зароджуються філантропічні ідеї щодо виправлення й перевиховання злочинців. На цій підставі зазнало видозмін і кримінальне законодавство.
Вітчизняна пенітенціарна система ХVІІІ-ХІХ ст. стала набувати позитивних змін лише за царювання Катерини ІІ, яка послідовно проводила політику, спрямовану на вдосконалення та централізацію державного апарату. У 1775 році вона підписала Указ про реформу місцевого самоврядування, на підставі якого був створений Наказ громадського призріння. На нього були покладені функції організації й управління виконанням покарання в
робітничих та смиренних будинках. У цей період у Росії починає формуватися ідея виправлення злочинців через працю. Катерина ІІ під впливом гуманістичних ідей просвітництва, бажаючи привнести в Росію передовий тюремний досвід, дійшла думки про необхідність створення відповідного нормативного документа – Статуту про тюрми, але він так і не був затверджений. У Російській імперії другої половини ХVІІІ ст. склалося становище, коли, з одного боку, з’явилися перші науково обґрунтовані ідеї про цілі покарання, його зміст, порядок і умови виконання, які відповідали передовим зарубіжним поглядам того часу, а з іншого – система місць позбавлення волі розвивалася сама по собі, без урахування нових
ідей, виходячи із суто прагматичних цілей. Завдання виправлення й перевиховання арештантів ще не знайшло будь-якої соціальної й матеріальної опори.
Позитивні зміни починають відбуватися тільки при
Олександрі І, коли у 1819 році за західним зразком відкривається філантропічне „Товариство піклувальне про тюрми”. До 1851 року
Товариство нараховувало 52 чоловічих комітетів у губернських та уїзних містах та 14 жіночих відділень при них, 268 уїзних відділень.
Основною метою Товариства було як покращення морального і фізичного стану арештантів, так і місць позбавлення волі; завданнями – розподіл в’язнів за статтю, віком, видам скоєних

60
злочинів, організація матеріального оснащення тюрем, охорона здоров’я, духовне перевиховання, відкриття в тюрмах шкіл тощо.
Під патронажем „Товариства піклувального про тюрми” були відкриті виправно-виховні заклади для малолітніх злочинців та притулки для дітей ув’язнених та безпритульних дітей. У 1848 році в
Росії кількість дітей, що утримували с тюрмах, складало 736, з них у
Москві – 80, а у Санкт-Петербурзі – 78. До кінця ХІХ ст. у середньому за рік через дитячі виховно-виправні заклади проходило
4300 осіб. На жаль, тюрми виступали „школою пороку” не тільки для дорослих, а й для дітей, тому Товариством було прийнято рішення про переведення їх у спеціальні заклади виховно- виправного характеру.
Цілі та завдання кожного із створених виховно-виправних закладів, піклування яких розповсюджувалося на неповнолітніх злочинців та дітей, що перебували в місцях позбавлення волі разом з батьками, визначалися їхніми уставами й були спрямовані на виправлення й перевиховання вихованців.
У середині XVIII ст. було вжито заходів щодо розбудови тюремної системи Росії. Зокрема, було проведено централізацію управління всіма тюрмами, створено поряд з тюрмами спеціальні будинки для працюючих в’язнів (прообраз сучасних ВТУ), запроваджено загальнотюремний кодекс, який регламентував умови перебування у місцях позбавлення волі. У 1832 р. було затверджено
„Звід положень і статутів про утримання під охороною і висланих”.
У цей же період було систематизовано кримінальне законодавство. У 1845 році вступило в дію „Уложення про покарання кримінальні і виправні”.
Відправною точкою в створенні системи виконання покарань прийнято вважати 1879 p., коли було створено Головне тюремне управління при Міністерстві внутрішніх справ. Дещо пізніше це управління було передане у підпорядкування Міністерству юстиції.
Систему установ цього управління утворювали: тюрми; арештантські відділення; покірні будинки; безстрокова каторга
(найвища міра покарання в Російській імперії); попереднє ув’язнення; пересильні тюрми; військові тюрми; тюрми для неповнолітніх; інвалідні тюрми; політичні тюрми; окремі тюрми для неспроможних боржників і для військовополонених.
Поряд з практичними заходами у цей період здійснювалися наукові розробки російської пенітенціарії. Цим займалися такі вчені,

61
як М. Чубинський, М. Таганцев, Ф. Тарановський, У. Фойницький,
М. Гернет та інші. Вони, виходячи із нових соціально-економічних умов, бачили у покаранні важливий інструмент боротьби суспільства проти злочинності. Каральна система, на їх думку, має відмовитися від старих поглядів на мотив як другорядний елемент, який впливає лише на міру покарання. Потрібно визнати, що від мотиву залежить і вид покарання, адже тільки так можна привести каральну систему у відповідність з етико-правовими поглядами суспільства на цю проблему. Учені-теоретики вважали, що одним із найважливіших завдань пенітенціарної політики держави є облаштування установ виконання покарань. Вони підтримали та розвинули ідею соціальної підтримки осіб, звільнених після відбуття покарання. Щодо заслання І. Фойницький вважав, що цей вид покарання не має майбутнього і не виправдовує себе.
Подальший розвиток пенітенціарної справи як у Росії, так і в
інших країнах був безпосередньо пов’язаний з міжнародними пенітенціарними конгресами
(Франкфурт-на-Майні, 1845 p.;
Брюссель, 1846 p.; Франкфурт-на-Майні, 1856 p.; Лондон, 1872 р.).
На останньому з них було утворено постійно діючий комітет, який мав здійснювати організаційні та координаційні функції у даній справі.
У Росії під впливом цих конгресів було зроблено спробу здійснити відповідні перетворення пенітенціарної системи, зокрема певний час працювала спеціальна комісія Державної Ради. Проте в умовах загострення політичної ситуації в країні справа просувалася повільно. Усі перетворення врешті обмежилися деякими структурними змінами у складі Головного тюремного управління.
Таким чином, описаний нами

Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   21


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал