Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України



Pdf просмотр
Сторінка20/21
Дата конвертації25.12.2016
Розмір5.23 Kb.
1   ...   13   14   15   16   17   18   19   20   21
Тематичні вечори – комплексна форма суспільної діяльності, що включає театралізовані уявлення, музичні вечори, живе слово людей, запрошених на вечір.
Структура тематичного вечора визначається метою, змістом і умовами проведення. У одному випадку вечір може складатися з доповіді, художньої частини, масових ігор, вікторини тощо. В
іншому – робиться коротке вступне слово ведучого, а потім йдуть виступи учасників вечора. Вечір може складатися з однієї літературно-музичної композиції.

298
Святковість, урочистість тематичного вечора досягаються яскравими, емоційними виступами, вітаннями шефів, а також музичним оформленням.
У багатьох відділеннях проводяться диспути. Це форма колективного обговорення гострих питань і проблем соціального життя, суспільних відносин, культури.
Для підготовки і проведення диспуту створюється ініціативна група, в яку входять найбільш ерудовані засуджені. Вона визначає тему диспуту з урахуванням інтересів засуджених, після цього розробляються питання (п’ять-шість). З урахуванням особливостей аудиторії ініціативна група роз’яснює предмет майбутньої суперечки, рекомендує необхідну літературу; проводяться лекції з теми диспуту, вивішується барвисто оформлене оголошення з вказівкою теми, питань, дати і місця його проведення.
Важливо, щоб диспут проходив в атмосфері взаємної доброзичливості, щоб засуджені могли говорити щиро і були упевнені, що їх ніхто не засудить за невірні висловлювання.
Для керівництва диспутом підбирається ведучий – людина, що добре розбирається в темі, користується пошаною у засуджених.
Диспут відкривається вступним словом ведучого (10-15 хвилин).
Потім – вільний обмін думками, суперечка присутніх і завершальне слово ведучого (сутність розбіжностей, аргументація основних точок зору, підсумки диспуту). За часом диспут повинен тривати не більше півтори години.
Заняття
в
колективах
художньої
самодіяльності
допомагають в ідейному зростанні засуджених, в розширенні їх культурного кругозору, у вірному розумінні призначення творів літератури і мистецтва, сприяють розвитку самодіяльної творчості, залученню до цінностей культури. Особливу увагу слід звертати на етичний рівень репертуару художньої самодіяльності, актуальність і художню гідність.
У суспільній діяльності велику роль грають різні форми
фізкультурно-масової роботи.
Заходи щодо фізичної культури і спорту, як правило, плануються в планах виховної роботи, особливо на вихідні і святкові дні.
Фізкультурно-спортивну роботу організовує і проводить секція дозвілля ради колективу колонії і загону під керівництвом і контролем адміністрації колонії.

299
Секція фізкультурно-спортивної роботи колонії складає план роботи, в який включаються наступні питання: сприяння адміністрації колонії в проведенні уранішньої фізичної зарядки і спортивних змагань; устаткування спортивних майданчиків; ремонт спортивного інвентарю і майна; проведення загальноколоністських спортивних заходів, спартакіад, змагань з різних видів спорту, проведення спортивних свят.
У положенні про змагання вказуються мета і завдання заходів, час і терміни їх проведення, склад учасників, порядок визначення переможців і інші організаційні питання. Як правило, положення про змагання готуються не пізніше чим за місяць до їх початку і прямують у всі відділення колонії. Склад головної суддівської колегії по проведенню змагань пропонується радою колективу колонії. Після закінчення змагання в урочистій обстановці проводиться підведення підсумків.
Одним з важливих розділів фізкультурно-спортивної роботи є
організація навчально-тренувального процесу в спортивних
секціях. Керівництво спортивними секціями, як правило, доручається засудженим з числа колишніх спортсменів, яких підбирає, готує і рекомендує секція фізкультурно-спортивної роботи спільно з радою колективу колонії. У кожній секції призначається староста і обирається бюро секції.
Серед форм фізкультурно-спортивної роботи із засудженими велике місце займає виробнича гімнастика, завданнями якої є зняття стомлення, підвищення трудової активності людини, а також виховання у засуджених звички до щоденних фізичних вправ і залучення їх до регулярних занять фізичною культурою і спортом у вільний від роботи час.
Значний інтерес для засуджених мають спортивні конкурси.
Ці нетривалі за часом змагання, які не вимагають спеціальної підготовки і можуть проводитися в будь-який вільний час, тому що умови конкурсів прості. Вони, в основному, сприяють закріпленню раніше отриманих умінь і виробленню фізичних якостей.
Конкурси „силачів”, наприклад, включають такі вправи, як підтягування і віджимання в упорі лежачи. Ці змагання бажано проводити в декілька турів. Особисті місця визначаються по кількості підтягань і віджимань, зроблених кожним засудженим у всіх турах. Командні результати між відділеннями виводяться по сумі всіх підтягань і віджимань, набраних членами відділень.

300
Перетягування каната. Дві команди з однаковою кількістю засуджених стають на однаковій відстані від центральної лінії. За сигналом кожна команда прагне перетягнути своїх суперників на свою сторону за центральну лінію. Потім зустрічаються дві інші команди. Що перемогли своїх супротивників, зустрічаються між собою в боротьбі за I і II місця, а програвши – за III і IV місця. Якщо команд буде більше, то змагання проводяться з вибуванням програвших до півфіналу. Що перемогли в півфіналах розігрують I і
II місця, а програвши – III і IV місця.
Легкоатлетичні конкурси. Забіги можуть проводитися на дистанції від 20 до 60 м залежно від віку учасників. Для проведення конкурсу необхідно намітити дистанцію (точність тут не обов’язкова, важливо, щоб всі учасники пробігали одну і ту ж відстань). Потім проводяться попередні забіги по 4 людини в кожному. За наслідками попередніх забігів формується склад учасників півфінальних забігів. У них повинні стартувати ті, хто в попередніх забігах прийшов першими і другими. Після закінчення півфінальних забігів визначається склад учасників фінальних забігів.
Якщо кількість учасників конкурсу велика, то слід провести і чвертьфінальні забіги. Аналогічно можна проводити конкурси виконавців вправ уранішньої фізичної зарядки.
Проведення спартакіади, як правило, планується після проведення різних змагань і конкурсів. Вона повинна бути підсумком всієї спортивно-масової роботи виправного закладу.
Спартакіада – це комплекс змагань, що проводяться між відділеннями колонії. Проведення спартакіади можливе в будь-якій колонії, навіть там, де відсутні спеціально підготовлені майданчики.
Спартакіада відділення проводиться зазвичай перед загальноколоністською, за її результатами комплектується збірна команда відділення. Програма спартакіади відділення залежить від загальноколоністської програми. Спартакіада відділення може включати змагання: по уранішній фізичній зарядці (на краще виконання), по волейболу, легкій атлетиці, настільному тенісу, гирьовому спорту, гімнастиці (підтягання), шашкам, шахам тощо.
Бали командам нараховуються таким чином: за I місце – 1 очко, за II місце – 2 очка, за III місце – 3 очка. Якщо у будь-якому виді змагань відділення не виставляє команду, вона отримує одне штрафне очко.
Спартакіади проводяться в основному в суботні і недільні дні.
Після закінчення змагань по кожному виду спартакіади бали,

301
нараховані командам, вписують у звітний протокол спартакіади. При цьому вирішується і завдання визначення командних місць, як в кожному виді окремо, так і в спартакіаді в цілому.
Підсумки спартакіади, як правило, підводяться на спортивному святі відділення (колонії). У програму свята необхідно включити підведення підсумків спартакіади, показові виступи кращих спортсменів (гирьовиків, гімнастів та ін.), різні ігрові
„комічні” естафети. Важливо провести нагородження засуджених за підсумками спартакіади.
Спартакіада проводиться при будь-якій кількості команд.
Таким чином, громадська діяльність, що проводиться цілеспрямовано, систематично і різноманітно, робить дозвілля засуджених цікавим, заповненим суспільно корисними, культурними, пізнавальними і розвиваючими заходами, а отже, робить істотний вплив на виправлення засуджених.
Ключові поняття: трудова, навчальна та громадська діяльність засуджених.
Питання і завдання.
1.
Дайте визначення трудової діяльності і покажіть її значення для психолого-педагогічного розвитку особистості.
2.
Назвіть основні психолого-педагогічні вимоги ефективності трудової діяльності.
3.
Які особливості навчальної діяльності у пенітенціарному закладі?
4.
Яка роль педагога в активізації пізнавальних і
інтелектуальних інтересів у засуджених?
5.
Що розуміється під громадською діяльністю засудженого у виправному закладі?
6.
Розкрийте форми громадської діяльності у пенітенціарному закладі.

Проблемне завдання: Розробити заходи, спрямовані на залучення засуджених до трудової, навчальної та громадської діяльності у виправному закладі.

302
ДОДАТОК А

ХАРАКТЕРИСТИКА НОРМАТИВНО-ПРАВОВОЇ БАЗИ
ДІЯЛЬНОСТІ ОРГАНІВ І УСТАНОВ, ЩО НАЛЕЖАТЬ ДО
СФЕРИ УПРАВЛІННЯ ДЕРЖАВНОЇ ПЕНІТЕНЦІАРНОЇ
СЛУЖБИ УКРАЇНИ
Основний Закон України – Конституція – ухвалений у червні
1996 року. Ряд норм Конституції – згідно Перехідним положенням – набували чинності за п’ять років після її ухвалення, тобто з червня
2001 р. Зокрема, це стосується питання про те, хто схвалює рішення про застосування до затриманих запобіжних засобів. З червня 2001 року ці повноваження, як і передбачає Конституція, повністю перейшли від прокуратури до суду.
Конституція є базовим джерелом і юридичною основою розвитку законодавства, у тому числі і кримінально-виконавчого.
Новий Кримінальний кодекс (надалі – КК) ухвалений в
Україні в квітні 2001 року і набув чинності з 1 вересня 2001 року. У новому Кримінальному кодексі введено декілька нових покарань, альтернативних позбавленню волі, зокрема, громадські роботи.
Набагато більше стало статей, якими передбачена можливість застосування як альтернативи позбавленню волі покарань, не пов’язаних з ізоляцією від суспільства.
Попри те, що ряд діянь був декріміналізований, Кримінальним
Кодексом введена відповідальність за нові види злочинів. До
Кодексу введено поняття „особливо тяжкі злочини”, і це негативно відображається на практиці призначення покарань, оскільки за здійснення таких злочинів встановлюються суворіші покарання. У новому КК не стало інституту умовного засудження, посилені покарання за здійснення злочинів у співучасті, а також розширений перелік злочинів, за які громадяни несуть відповідальність з 14- річного віку.
Однією з позитивних новацій є включення до нового КК статті, яка передбачає кримінальну відповідальність за тортури. Під тортурами в КК України розуміється умисне спричинення сильного фізичного болю або фізичних або моральних страждань шляхом нанесення побоїв, мук або інших насильницьких дій з метою схилити потерпілого або іншу особу вчинити дії, які суперечать їх волі. Це визначення тортур – практично повністю відповідає їх

303
визначенню в міжнародних документах.
Новий Кримінально-процесуальний кодекс в Україні все ще не прийнятий, щодо нього ведуться гарячі дебати. Тому поки діє старий КПК, ухвалений ще 28.12.1960 року, хоча і з численними змінами.
Закон України „Про судоустрій України” визначає правові засади організації судової влади і здійснення правосуддя в Україні, систему судів загальної юрисдикції, основні вимоги до формування суддівського корпусу професійних суддів, систему та порядок здійснення суддівського самоврядування, а також інші питання судового устрою.
Кодекс адміністративного судочинства України, що набув чинності з 1 вересня 2005 року, дещо удосконалив процес оскарження дій або бездіяльності посадових і службових осіб органів влади, зокрема персоналу кримінально-виконавчої системи.
Задачами адміністративного судочинства є захист прав, свобод і законних інтересів громадян від будь-яких порушень з боку органів і посадовців державної влади, до числа яких відноситься і персонал кримінально-виконавчої служби України. У адміністративному суді можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії або бездіяльність суб’єктів владних повноважень, за винятком деяких спеціально обумовлених випадків.
Закон України „Про попереднє ув’язнення” є основним законодавчим актом, який регламентує застосування запобіжного заходу „взяття під варту”. При цьому підстави і порядок її обрання врегульовані КПК України. Закон України „Про попереднє ув’язнення” визначає місця такого ув’язнення, встановлює вимоги режиму в місцях попереднього ув’язнення, правовий стан осіб, узятих під варту, процедуру здійснення ними листування, допуску захисників, проведення побачень і телефонних розмов. У ньому також відображені питання обшуків арештованих і порядок їх звільнення у зв’язку із закінченням термінів розслідування справи.
Цей Закон не відповідає сучасним вимогам, проте на сьогодні не існує жодного проекту нової редакції Закону України „Про попереднє ув’язнення”. Одним з основних недоліків названого закону є відсутність норм, які б регламентували питання громадського контролю (здійснення візитів) місць попереднього ув’язнення Цей недолік, як свідчить практика, тісно пов’язаний із застосуванням тортур при утриманні осіб в попередньому

304
ув’язненні.
Основним законом, який регулює порядок і умови виконання та відбування кримінальних покарань, є Кримінально-виконавчий
кодекс України (надалі – КВК). Він набув чинності з 1 січня 2004 року. Структурно КВК складається з двох частин – Загальної та
Особливої, а також Прикінцевих положень. У нормах Загальної частини визначаються цілі і задачі кримінально-виконавчого законодавства; дія його в часі і просторі; основні принципи виконання і відбування покарань; основи правового статусу засуджених; їх права та обов’язки; закріплюється система та види органів і установ виконання покарань; визначаються види та зміст контролю і нагляду за діяльністю органів і установ виконання покарань; закріплюються засади участі громадськості у виправленні
і ресоціалізації засуджених. Норми Особливої частини визначають порядок та умови виконання окремих видів кримінальних покарань, підстави та порядок звільнення засуджених, здійснення контролю і нагляду за особами, звільненими від відбування покарань.
Питання виконання покарань, не пов’язаних з позбавленням волі, регулюються крім КВК ще й Інструкцією про порядок
виконання покарань, не пов’язаних з позбавленням волі, і здійснення контролю за особами, засудженими до таких покарань.
Ця Інструкція затверджена спільним наказом Департаменту і МВС
України від 19 грудня 2003 р. за № 270/1560.
Новий КВК відрізняється від раніше діючого з 1960 р.
Виправно-трудового кодексу (ВТК) наступними елементами: а) КВК визначає порядок і умови виконання всіх без виключення видів кримінальних покарань; б) уперше на законодавчому рівні закріплена система принципів кримінально-виконавчого законодавства, виконання і відбування покарань, а також змісту такого базового поняття, як
„виправлення”; в) уперше в законі знайшли своє відображення права та обов’язку засуджених в розширеному вигляді; г) гуманізована система дисциплінарних стягнень, які можуть бути застосовані до засуджених; д) тривалість робочого часу для засуджених приведена до стандартів, встановлених на волі;
є) збільшений розмір мінімальної житлової площі для засуджених (не менше 3 кв. м, а у виховних колоніях і колоніях, де

305
тримаються жінки – не менше 4 кв. м.) тощо.
Регламентація більшості питань життя засуджених зосереджена в Правилах внутрішнього розпорядку установ
виконання покарань. Правила затверджені наказом ДДУПВП № 275 від 25 грудня 2003 року. Основні завдання Правил –
„конкретизувати окремі питання виконання і відбування
кримінальні: покарань у вигляді арешту, позбавлення і обмеження
волі відповідно до вимог кримінально-виконавчого кодексу України.
Правила обов’язкові для всіх арештних будинків, кримінально-
виконавчих установ та соціальних виховних установ". Вони, зокрема, встановлюють порядок застосування до засуджених фізичної дії, спеціальних засобів і зброї; порядок облаштування установ виконання покарань (зовнішньої та внутрішньої огорож, контрольних пунктів, місць помешкання засуджених, інших приміщень); конкретизують процедуру реалізації засудженими своїх прав і т.п. Правила містять ряд обмежень для засуджених, доцільність яких або сумнівна, або не має раціонального пояснення.
Наприклад, заборона засудженим вивішувати біля свого ліжка фотографії або ілюстрації та вирізки з журналів.
Важливим та характерним елементом нормотворчості
Департаменту є процедура визначення виду колонії, у якій осуджений відбуватиме покарання. Від такого розподілу залежить обсяг правообмежень, які застосовуються до засуджених в процесі відбування покарання. Раніше – з 1960 року і до ухвалення в 2001 році нового Кримінального кодексу України – вид установи виконання покарань визначав виключно суд. З 2001 року ця функція передана Департаменту і здійснюється на підставі Інструкції про
порядок розподілу, направлення та переведення для відбування
покарання осіб, засуджених до позбавлення волі, яка затверджена наказом № 261 від 16.12.2003 р. Безпосередньо вид колонії, де засуджений відбуватиме покарання, визначають Регіональні комісії, створені при кожному слідчому ізоляторі. До їх складу включені представники установ і регіональних управлінь. Подібні комісії
існують в багатьох країнах, проте там їх функціональне призначення
і процедура діяльності дуже відрізняються від аналогічних комісій в
Україні. Українські комісії при визначенні виду колонії керуються, перш за все, формально-юридичними підставами, і не враховують дані про особистість засудженого, його бажання співробітничати з адміністрацією місць позбавлення волі, ступінь небезпеки для інших

306
засуджених і персоналу тощо. Головний недолік діяльності
Регіональних комісій полягає у тому, що на них покладаються невластиві їм функції. Так, при розподілі засуджених до колонії комісії оцінка особистості засудженого здійснюється найчастіше формально-юридично, і до уваги беруть обставини кримінальної справи, які пом’якшують або обтяжують відповідальність (знову ж таки, винятково виходячи з наявності у вироку тієї або іншої статті
КК України). Таким чином, ці комісії виконують роль квазісудової
інстанції і фактично привласнюють собі функції правосуддя.
Відсутність публікації нормативних актів з питань визначення виду колонії та у випадках переведення засуджених з колонії до колонії, а також ухвалення таких рішень за відсутності самих засуджених створюють додаткові проблеми у сфері дотримання прав людини.
Такий стан доповнюється складною процедурою оскарження рішень
Регіональних комісій та Апеляційної комісії, яка має право переглядати їх рішення. Ця процедура суперечить чинному законодавству, оскільки не передбачає можливості звернення заявника до суду, підміняючи її можливістю звернення виключно до посадовців системи. Необхідно відзначити, що саме подібні недоліки в роботі комісій, які існували до 1960 року, стали причиною їх скасування і передачі повноважень з визначення виду режиму до суду.
Міністерством юстиції України в 2006 році була підготовлена за участю громадських організації низка законопроектів по внесенню змін та доповнень до КВК. Законопроекти спрямовані на усунення суперечностей та недоліків, виявлених при практичному застосуванні КВК, а також на створення правової бази для ефективного забезпечення прав людини органами та установами виконання покарань.
Загальна структура кримінально-виконавчої системи України встановлена Законом України „Про загальну структуру та
чисельність
кримінально-виконавчої
системи
України”, ухваленому 2 червня 2000 року. До неї включені наступні елементи: органи управління; установи виконання покарань; слідчі ізолятори;

лікувально-трудові профілакторії, кримінально-виконавча
інспекція; навчальні заклади;

підприємства та організації забезпечення.
Важливим кроком в розвитку кримінально-виконавчої системи України стало ухвалення 23 червня 2005 року Закону

307
України „Про Державну кримінально-виконавчу службу
України”.
Закон визначає основні завдання, принципи діяльності, структуру та повноваження кримінально-виконавчої служби (КВС)
України. Ця служба складається з центрального органу з питань виконання покарань, його територіальних органів управління, кримінально-виконавчої інспекції, установ виконання покарань, слідчих ізоляторів, воєнізованих формувань, навчальних закладів, установ охорони здоров’я, підприємств виконання покарань, інших підприємств, установ та організацій, створених для забезпечення виконання задач КВС. Персонал КВС складається з осіб рядового і начальницького складу, фахівців, які не мають спеціальних звань і співробітників, які працюють за трудовими угодами.
Закон передбачає, що діяльність КВС здійснюється на основі дотримання прав людини і основоположних свобод, а персонал цієї служби зобов’язаний поважати гідність людини, гуманно ставитися до засуджених. Особи з числа персоналу, які виявили жорстоке ставлення до засуджених та осіб, узятих під варту, або спричинили дії, які принижують їх людську гідність, повинні притягуватися до відповідальності.
Разом з тим, окремі положення цього закону, на думку наукових і практичних працівників, далекі від досконалості.
Громадський контроль дотримання прав засуджених можуть здійснювати тільки спостережні комісії, які утворюються органами місцевої влади. Вони діють згідно Положенню про спостережні
комісії, затвердженому Постановою Кабінету Міністрів України № 429 від 1 квітня 2004 р. (надалі – Положення).
Серед основних завдань спостережних комісій:

організація громадського контролю дотримання прав та законних інтересів засуджених;

сприяння установам виконання покарань у виправленні та ресоціалізації засуджених;

створенні належних умов для їх утримання;

надання допомоги в соціальній адаптації особам, звільненим від відбування покарання.
Основною формою участі громадськості у виправленні і ресоціалізації засуджених неповнолітніх є опікунські ради. Вони створюються при виховних колоніях і діють згідно Положенню про
опікунську раду при спеціальних виховних установах. їх

308
основними завданнями є:

надання допомоги спеціальним виховним установам в питаннях соціального захисту засуджених неповнолітніх осіб,

сприяння вдосконаленню навчально-виховного процесу у виховних колоніях;

сприяння рішенню питань трудового та побутового облаштування неповнолітніх осіб, звільнених від відбування покарання.
З початку 2004 року діє Закон України „Про соціальну
адаптацію осіб, які відбули покарання у вигляді обмеження волі
або позбавлення волі на певний термін”. Цей Закон встановлює порядок та умови надання соціальної допомоги особам, які звільнились з місць позбавлення волі, а також визначає роль органів влади та місцевого самоврядування, установ і громадських організацій в їх соціальній адаптації. Закон визначає перелік суб’єктів, які здійснюють заходи соціального патронажу. Це „місцеві органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування, центри соціальної адаптації, служби у справах неповнолітніх, центри соціальних служб для молоді, спостережні комісії, органи соціального захисту населення, органи охорони здоров’я, органи внутрішніх справ, центри зайнятості населення, будинки-інтернати, кризові центри, служби психологічної допомоги, притулки, зокрема для неповнолітніх, установи соціального патронажу, будинки нічного або тимчасового перебування звільнених осіб, громадські організації та
інші уповноважені на це органи, організації та установи”.
Вказані органи, організації та установи при зверненні до них звільнених осіб зобов’язані невідкладно почати здійснення заходів соціального патронажу. Ці заходи включають допомогу в рішенні житлово-побутових умов, надання медичної допомоги особам, які звільнилися, і т. ін. Закон передбачає, що „громадяни у віці від 15 до
28 років одержують інформаційну, правову, трудову, психолого- педагогічну, медичну і інші форми соціальної допомоги в соціальних службах для молоді”. Важливою нормою закону є закріплення можливості фінансувати з бюджету громадські організації, які надають соціальну допомогу особам, які звільнилися.
Що стосується міжнародних договорів, то Україна підписала та ратифікувала низку основних документів ООН та Ради Європи у сфері прав людини, зокрема, Конвенцію про захист прав людини

309
та основоположних свобод, Конвенцію про попередження
тортур, негуманного або такого, що принижує гідність,
поводження або покарання та інші. Закон України „Про дію міжнародних договорів на території України”, ухвалений 10 грудня
1991 року, встановлює, що міжнародні договори, ратифіковані
Україною, складають невід’ємну частину національного законодавства.
Показовим є й ухвалення в 2006 році Закону України „Про
виконання рішень та застосування практики Європейського
Суду з прав людини”, яким встановлено порядок виконання рішень
Суду, а також зазначено про необхідність використання національними судами Конвенції та практики Європейського Суду як джерела права.
Варто зазначити, що виконанням кримінальних покарань в
Україні займається не тільки Державна кримінально-виконавча служба. Це завдання – в межах наданих повноважень – вирішують також Державна виконавча служба, військові частини, гауптвахти та дисциплінарні батальйони.
Державна виконавча служба виконує покарання у вигляді штрафу і конфіскації майна у випадках і в порядку, передбачених
КВК та Законами України „Про державну виконавчу службу”,
„Про виконавче провадження”.
Військові частини і гауптвахти виконують покарання у вигляді службового обмеження для військовослужбовців, засуджених за нетяжкі злочини, арешту з триманням засуджених на гауптвахтах, а також здійснюють контроль за поведінкою засуджених військовослужбовців, звільнених від відбування покарання з випробуванням. При цьому вони керуються КВК,
Законами України, актами Президента України та Кабінету
Міністрів України, а також відомчими актами Міністерства оборони
України (наприклад, „Інструкцією про порядок та умови
тримання засуджених, взятих під варту та затриманих
військовослужбовців”, ухваленою наказом Міністерства оборони
України від 16.12,2004 року № 618).
Дисциплінарний батальйон виконує покарання у вигляді тримання в дисциплінарному батальйоні засуджених військовослужбовців строкової служби в порядку, передбаченому КВК,
„Положенням про дисциплінарний батальйон в Збройних Силах
України”, ухваленим Указом Президента України від 5 квітня 1994

310
року, і нормативно-правовими актами Міністерства оборони України.
Попри те, що порядок виконання вказаних видів кримінальних покарань також регламентується КВК, питання дотримання прав і свобод людини іншими органами виконання покарань, крім КВС як правило, залишаються поза зоною уваги громадськості та інших фахівців в даній області.
На думку науковців, практиків, представників громадськості, окремі положення КВК та Законів України „Про Державну кримінально-виконавчу службу України”, „Про соціальну адаптацію осіб, які відбули покарання у вигляді обмеження волі або позбавлення волі на певний строк”, й інші акти ще далекі від досконалості. Вони не повною мірою відповідають вимогам міжнародних стандартів спілкування
із засудженими, не забезпечують належного захисту персоналу. Для приведення законодавчої та нормативної бази у сфері виконання кримінальних покарань до рівня міжнародних вимог і стандартів належить ще дуже багато зробити.

311
ДОДАТОК Б

КРИМІНАЛЬНО-ВИКОНАВЧИЙ КОДЕКС УКРАЇНИ

РОЗДІЛ ІІІ. ВИКОНАННЯ ПОКАРАННЯ
У ВИДІ ПОЗБАВЛЕННЯ ВОЛІ
Глава 21.
ОСОБЛИВОСТІ ВІДБУВАННЯ ПОКАРАННЯ У ВИДІ
ПОЗБАВЛЕННЯ ВОЛІ ЗАСУДЖЕНИМИ ЖІНКАМИ І
НЕПОВНОЛІТНІМИ
Стаття 141. Відбування покарання засудженими вагітними
жінками, матерями-годувальницями і жінками, які мають дітей
віком до трьох років
1. При виправних колоніях, в яких відбувають покарання засуджені до позбавлення волі жінки, у разі необхідності організовуються будинки дитини. Засуджені жінки, крім засуджених до позбавлення волі на строк більше п’яти років за умисні тяжкі та особливо тяжкі злочини, можуть поміщати в будинки дитини своїх дітей віком до трьох років. У будинках дитини забезпечуються умови, необхідні для нормальної життєдіяльності та розвитку дитини. Засуджені жінки можуть спілкуватися із своїми дітьми у вільний від роботи час без обмежень.
2. Матері-годувальниці і вагітні жінки можуть одержувати продуктові посилки (передачі) у кількості й асортименті, які визначаються медичним висновком.
3. Засуджені жінки з вагітністю понад чотири місяці або які мають при собі дітей віком до трьох років у випадках, коли до них не застосовується звільнення від відбування покарання відповідно до статті 83 Кримінального кодексу України, направляються адміністрацією виправної колонії для дальшого відбування покарання у виправну колонію, при якій є будинок дитини.
4. Діти засуджених жінок за згодою матері можуть передаватися її родичам чи за згодою матері та за рішенням органів опіки і піклування – іншим особам або після досягнення трирічного віку направляються до відповідних дитячих закладів.
5. Якщо у матері дитини, яка досягла трирічного віку, невідбута частина строку покарання не перевищує одного року і вона сумлінно виконує свої материнські обов’язки, перебування

312
дитини в будинку дитини може бути продовжено адміністрацією виправної колонії до звільнення матері. У разі злісного порушення матір’ю вимог режиму відбування покарання рішення про продовження перебування дитини в будинку дитини може бути скасовано.
Стаття 142. Проживання
жінок,
засуджених
до
позбавлення волі, за межами виправної колонії
1. Засудженим жінкам, які сумлінно ставляться до праці і додержують вимог режиму, постановою начальника виправної колонії за погодженням із спостережною комісією може бути дозволено проживання за межами виправної колонії на час звільнення від роботи у зв’язку з вагітністю і пологами, а також до досягнення дитиною трирічного віку.
2. Засуджені жінки, яким дозволено проживання за межами виправної колонії:

оселяються поблизу виправної колонії і перебувають під наглядом адміністрації колонії;

можуть носити одяг, прийнятий у цивільному вжитку, мати при собі гроші та цінні речі;

можуть без обмеження листуватися, одержувати грошові перекази, посилки (передачі) і бандеролі, витрачати гроші, мати побачення з родичами та іншими особами;

користуються правом вільного пересування по території, межі якої визначаються начальником виправної колонії;

у разі пологів, хвороби засуджених або їхніх дітей вони можуть поміщатися в місцеві лікувальні заклади охорони здоров’я;

після закінчення періоду звільнення від роботи у зв’язку з вагітністю та пологами виконують роботу за вказівкою адміністрації виправної колонії, їм нараховується заробіток на загальних підставах з іншими засудженими, які відбувають покарання у виправній колонії даного виду.
3. Харчуванням, одягом, а також комунально-побутовими послугами вони забезпечуються за нормами, встановленими для засуджених, які відбувають покарання у виправній колонії.
4. У разі систематичного або злісного порушення встановлених правил поведінки право на проживання за межами колонії скасовується за постановою начальника виправної колонії, погодженою із спостережною комісією, і засуджені жінки повертаються в колонію для подальшого відбування покарання.

313
Стаття 143. Особливості відбування покарання у виховних
колоніях
1. У виховних колоніях засуджені мають право:

витрачати на місяць для придбання продуктів харчування і предметів першої потреби гроші, зароблені в колонії, в сумі до ста відсотків мінімального розміру заробітної плати;

одержувати щомісяця короткострокове і один раз на три місяці тривале побачення;

одержувати протягом року дев’ять посилок (передач) і чотири бандеролі.
2. При сумлінній поведінці і ставленні до праці та навчання після відбуття не менше однієї четвертої частини строку покарання засуджені мають право на поліпшення умов тримання і їм може бути дозволено:

додатково витрачати на місяць гроші в сумі шістдесяти відсотків мінімального розміру заробітної плати;

додатково одержувати один раз на три місяці короткострокове побачення, яке за постановою начальника виховної колонії може проходити за межами виховної колонії;

додатково одержувати протягом року три посилки
(передачі) і чотири бандеролі.
Стаття 144. Заходи заохочення, що застосовуються до
засуджених неповнолітніх
1. За сумлінну поведінку і ставлення до праці та навчання, активну участь у роботі самодіяльних організацій і виховних заходах до засуджених неповнолітніх можуть застосовуватися, крім передбачених статтею 130 цього Кодексу, такі заходи заохочення:

надання права відвідування культурно-видовищних і спортивних заходів за межами виховної колонії в супроводі працівників колонії;

надання права виходу за межі виховної колонії в супроводі батьків чи інших близьких родичів.
2. Тривалість виходу за межі колонії встановлюється начальником колонії, але не може перевищувати восьми годин.
Забороняється відвідування культурно-видовищних і спортивних заходів за межами колонії, які проводяться після двадцятої години.

314
Стаття 145. Заходи стягнення, що застосовуються до
засуджених неповнолітніх
За порушення встановленого порядку і умов відбування покарання до засуджених неповнолітніх можуть застосовуватися такі заходи стягнення:

попередження;

догана;

сувора догана;

призначення на позачергове чергування по прибиранню приміщень і території колонії;

скасування поліпшених умов тримання, передбачених статтею 143 цього Кодексу;

поміщення в дисциплінарний ізолятор на строк до десяти діб з виведенням чи без виведення на навчання або роботу.
Стаття 146. Посадові особи, які застосовують заходи
заохочення і стягнення до засуджених неповнолітніх, та обсяг їх
повноважень
1. Крім посадових осіб, визначених у статті 135 цього
Кодексу, правом застосування заходів заохочення і стягнення користуються старші вихователі і вихователі.
2. Старший вихователь має право застосовувати в усній формі такі заходи заохочення і стягнення:

подяка;

дострокове зняття раніше накладеного ним або вихователем стягнення;

попередження;

догана;

призначення на позачергове чергування по прибиранню приміщень і території колонії.
3. Вихователь має право застосовувати в усній формі такі заходи заохочення і стягнення:

подяка;

дострокове зняття раніше накладеного ним стягнення;

попередження;

догана.

315
Стаття 147. Переведення засуджених із виховної колонії до
виправної колонії
1. Засуджені, які досягли вісімнадцятирічного віку, переводяться із виховної колонії для дальшого відбування покарання до виправної колонії мінімального рівня безпеки із загальними умовами тримання.
2. Питання про переведення засудженого, який досяг вісімнадцятирічного віку, з виховної колонії до виправної колонії вирішується Державним департаментом України з питань виконання покарань за рішенням педагогічної ради і поданням начальника виховної колонії, погодженим із службою у справах неповнолітніх.
Стаття 148. Залишення у виховних колоніях засуджених,
які досягли вісімнадцятирічного віку
1. З метою закріплення результатів виправлення, завершення загальноосвітнього або професійно-технічного навчання засуджені, які досягли вісімнадцятирічного віку, можуть бути залишені у виховній колонії до закінчення строку покарання, але не довше ніж до досягнення ними двадцяти двох років.
2. Залишення засуджених, які досягли вісімнадцятирічного віку, у виховній колонії проводиться за рішенням педагогічної ради постановою начальника колонії, погодженою із службою у справах неповнолітніх.
3. На засуджених, які досягли вісімнадцятирічного віку і залишені у виховній колонії, поширюються умови відбування покарання, норми харчування
і матеріально-побутового забезпечення, встановлені для неповнолітніх засуджених. Умови праці осіб, які досягли вісімнадцятирічного віку, встановлюються відповідно до законодавства про працю.
Стаття 149. Участь громадськості у виправленні і
ресоціалізації засуджених неповнолітніх
1. Для надання допомоги адміністрації виховної колонії в організації навчально-виховного процесу і зміцненні матеріально- технічної бази колонії, вирішення питань соціального захисту засуджених, трудового і побутового влаштування осіб, які звільняються, при виховних колоніях створюється піклувальна рада з представників органів державної влади, органів місцевого самоврядування, громадських організацій.
Організація і діяльність піклувальної ради визначаються положенням, яке затверджується Кабінетом Міністрів України.

316 2. З метою підвищення ефективності виховного впливу на засуджених і надання допомоги адміністрації виховної колонії при відділеннях соціально-психологічної служби можуть створюватися батьківські комітети. Діяльність батьківського комітету визначається положенням, яке затверджує начальник виховної колонії.

317
ЛІТЕРАТУРА

1.
Агаркова Н. І. Педагогічні умови забезпечення соціально- правового захисту старшокласників : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. пед. наук : спец. 13.00.05 „Соціальна педагогіка” / Національний педагогічний ун-т
ім.
М. П. Драгоманова. – К., 2003. – 21 с.
2.
Актуальні проблеми сучасної пенітенціарної політики
України : матеріали наук.-практ. конф., 25-26 травня 1995 р. –
К. : РВВ КІВС. – 168 с.
3.
Ананьев Б. А. Человек как предмет познания / Б. А. Ананьев. –
Л. : Педагогика, 1986. – 341 с.
4.
Антонян Ю. М., Бородин С. В. Преступность и психические аномалии / Ю. М. Антонян, С. В. Бородин. – М. : Наука, 1987.
– 208 с.
5.
Бандурка О. М. Проблеми соціальної адаптації неповнолітніх, звільнених з виховно-трудових колоній / О. М. Бандурка,
В. М. Трубников, А. О. Яровий. – Х. : Видавництво НУВС,
2003. – 260 с.
6.
Бархаленко
Є.
В.
Психолого-педагогічні аспекти вдосконалення процесу виховання неповнолітніх засуджених /
Є. В. Бархаленко // Проблеми пенітенціарної теорії і практики.
– 2000. – № 5. – С. 183 – 186.
7.
Башкатов И. П. Психология групп осужденных молодежного возраста / И. П. Башкатов. – М. : Педагогика, 1999. – 218 с.
8.
Безпалько О. В. Теорія і практика соціально-педагогічної роботи з дітьми та учнівською молоддю в територіальній громаді : дис... доктора пед. наук : 13.00.05 / Ольга
Володимирівна Безпалько. – Луганськ: Луганський нац. університет імені Тараса Шевченка, 2006. – 537 с.
9.
Беца О. Громадська підтримка пенітенціарної реформи в
Україні / О. Беца // Соціальна політика і соціальна робота. –
2002. – № 1. – С. 19 – 31.
10.
Богатирьов І. Г. Державна кримінально-виконавча служба
України:
історія та сучасність / І. Г. Богатирьов,
О. І. Богатирьова; Дніпропетровський держ. ун-т внутрішніх справ. – Д. : Ліра, 2007. – 352 с.
11.
Бондарчук
О.
Г.
Кадрове забезпечення діяльності пенітенціарної системи в Україні : адміністративно-правовий

318
аспект : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук : спец. 12.00.07 „Адміністративне право і процес” /
Націон. ун-т державної податкової служби України. – Ірпінь,
2009. – 22 с.
12.
Брызгалова С. И. Введение в научно-педагогическое исследование : учебное пособие / С. И. Брызгалова –
Калининград: Изд-во КГУ, 2003. – 151 с.
13.
Васильківська І. П. Кримінологічні аспекти сімейного виховання : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук : спец. 12.00.08 „Кримінальне право та кримінологія” / НАН України; Інститут держави і права
ім. В. М. Корецького. – К., 2001. – 19 с.
14.
Ветошкин С. А. Проблемы теории и практики пенитенциарной педагогики / С. А. Ветошкин // Педагогика. – 2003. – № 4. –
С. 36 – 41.
15.
Вівчар П. В. Особливості морального виховання неповнолітніх засуджених у виховно-трудових колоніях : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. пед. наук : спец. 13.00.01
„Загальна педагогіка та історія педагогіки” / Тернопільський держ. пед. ун-т ім. Володимира Гнатюка. – Т., 1999. – 19 с.
16.
Галакеев Р. Г. Организация педагогического общения сотрудников с осужденными в процессе перевоспитания в
ИТК / Р. Г. Галакеев. – Уфа, 1990. – 219 с.
17.
Гончар Т. О. Неповнолітній як суб’єкт відповідальності за кримінальним правом України : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук : спец. 12.00.08 „Кримінальне право та кримінологія” / Одес. нац. юридична акад. – О., 2005.
– 124 с.
18.
Горенко С. В. Педагогічні умови ресоціалізації неповнолітніх засуджених у закладах пенітенціарної системи : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. пед. наук : спец. 13.00.05
„Соціальна педагогіка” / Луганський національний педагогічний університет імені Тараса Шевченка. – Луганськ,
2004. – 20 с.
19.
Грехнев В. С. Культура педагогического общения /
В. С. Грехнев. – М. : Просвещение, 1990. – 213 с.
20.
Гречанюк С. К. Організаційно-правові засади взаємодії кримінально-виконавчих установ з державними органами та недержавними організаціями : автореф. дис. на здобуття наук.

319
ступеня канд. юрид. наук : спец. 12.00.07 „Адміністративне право і процес” / Націон. академія держ. податкової служби
України. – Ірпінь, 2006. – 20 с.
21.
Демченко А. Особливості виховного процесу із засудженими дівчатами / А. Демченко // Соціальна політика і соціальна робота. – 2002. – № 1 (21). – С. 84 – 86.
22.
Завацька Л. М. Технології професійної діяльності соціального педагога : навчальний посібник для ВНЗ / Л. М. Завацька. –
К. : Видавничий Дім „Слово”, 2008. – 240 с.
23.
Зубков А., Ушаков Я. Индивидуализация воспитательного воздействия на осужденных в сфере общественно полезного труда / А. Зубков, Я. Ушаков. – Рязань : РВШ МВС СССР,
1983. – 214 с.
24.
Игошев К. Е. Опыт социально-психологического анализа личности несовершеннолетних правонарушителей /
К. Е. Игошев. – М. : Изд-во Высшей школы МООП СССР,
1967. – 79 с.
25.
Исправительная (пенитенциарная) педагогика. – Рязань : РВШ
МВС СССР, 1993. – 127 с.
26.
Исправительно-трудовая педагогика : учебное пособие /
Н. Н. Арисов, В. П. Артамонов, З. А. Астемиров, Л. В. Багрий-
Шахматов и др.; отв. ред. Б. С. Утевский. – М. : НИиРИО ВШ
МООП СССР, 1967. – 304 c.
27.
Исправительно-трудовая педагогика : учебное пособие / Под. ред. И. Т. Богатырева. – М. : Академия МВД СССР, 1978. – 377 с.
28.
Інновації в роботі з ресоціалізації неповнолітніх, засуджених до покарань, не пов’язаних з позбавленням волі : метод. матеріали / За заг. ред. В. П. Лютого. – К. : Державна соціальна служба для сім’ї, дітей та молоді, 2005. – 104 с.
29.
Калашник Н. Пенітенціарна система України шляхом перетворень [Електронний ресурс]. – Режим доступу:


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   13   14   15   16   17   18   19   20   21


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал