Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України




Сторінка18/21
Дата конвертації25.12.2016
Розмір5.23 Kb.
1   ...   13   14   15   16   17   18   19   20   21
Ключові поняття: молодь як соціально-демографічна група, проблеми молоді, виправлення засуджених молодіжного віку.
Питання та завдання:
1.
Дайте визначення поняття „молодь”.
2.
У чому різниця між поняттями: „молодь як соціально- демографічна група” та „молодь як соціальна група”?
3.
Які проблеми людей молодіжного віку існують на сучасному етапі розвитку України?
4.
Розкрийте особливості процесу виправлення засуджених молодіжного віку.
Проблемне завдання: Розробити бесіду із засудженою людиною молодіжного віку з проблемами адаптації її до соціального середовища після звільнення з закладу пенітенціарної системи.


258
РОЗДІЛ 6.
НАПРЯМИ ВИХОВНОЇ РОБОТИ В ЗАКЛАДАХ
ПЕНІТЕНЦІАРНОЇ СИСТЕМИ

6.1. Зміст виховної роботи в процесі ресоціалізації
засуджених
Відповідно до Кримінально-виконавчого кодексу України першочерговим завданням кримінально-виконавчої системи є виправлення і ресоціалізація особистості засудженого. Під
виправленням засудженого законодавець розуміє процес позитивних змін, які відбуваються в його особистості та створюють у нього готовність до самокерованої правослухняної поведінки. Під
ресоціалізацією – свідоме відновлення засудженого в соціальному статусі повноправного члена суспільства; повернення його до самостійного загальноприйнятого соціально-нормативного життя в суспільстві. При цьому виправлення є необхідною умовою ресоціалізації. Отже, ресоціалізація є однією з цілей пенітенціарного процесу.
Дуже авторитетним для нашого посібника є визначення поняття ресоціалізації вітчизняними науковцями, які стояли у витоку розробки цієї проблеми в пенітенціарній педагогіці й пенітенціарній соціальній педагогіці, – В. Синьова, В. Кривуші, О. Беци, Г. Радова,
С. Горенка, С. Харченка, С. Кушнарьова та ін. Результати їхніх досліджень дають нам уявлення про ресоціалізацію як „процес
виправлення засудженого, формування в нього законослухняної
поведінки, стимулювання становлення особистості на таку
життєву позицію, яка відповідає соціальним нормам, на основі
відновлення, збереження й розвитку соціально корисних якостей і
відношень особистості під час виконання покарання й подальшої
адаптації засудженого до умов самостійного життя на волі.”
Проголошення ресоціалізації процесом (від лат. processus – просування, хід певного явища, послідовна зміна стадій розвитку) потребує розгляду його як сукупності послідовних дій (етапів).
Необхідність такого структурування, на нашу думку, зумовлена як підвищенням наукової обґрунтованості окремих змістових аспектів ресоціалізаційного процесу, так і відповідною диференціацією на практиці методів, форм, засобів, суб’єктів та об’єктів ресоціалізаційного процесу. Це, у свою чергу, сприятиме

259
підвищенню результативності такої роботи.
На думку всіх дослідників-пенологів ресоціалізація як процес складається з низки органічно пов’язаних етапів, на яких різні суб’єкти повинні здійснювати комплексний вплив на тих, хто вчинив злочин, з метою забезпечення можливостей адаптації та подальшої інтеграції цих осіб після звільнення від відбування покарання до умов життя на волі. В основному вчені (О. Зубкова, М.
Стурова, Л. Ростомова, В. Наливайко, В. Синьов, В. Кривуша, Г.
Радов, О. Беца, С. Харченко, С. Горенко, А. Гусак, І. Ярмиш, Е.
Овсянникова, Ю. Штурхецька, О. Пилипенко, Н. Стручков, О.
Бандура, В. Трубников, А. Яровий, М. Рибак, І. Євтушенко, Ю.
Чуфаровський, Т. Нестеренко та ін.) виділяють два основні етапи процесу ресоціалізації: пенітенціарний (під час відбування покарання) і постпенітенціарний (після звільнення засудженого від відбування покарання).
Водночас, В. Корчинський, С. Фаренюк, Л. Шевченко, О.
Неживець наголошують, що активна ресоціалізація особи, яка скоїла кримінальний злочин, може починатися вже з моменту її арешту, тобто в допенітнціарний етап перебування засудженого в місцях позбавлення.
Ретельний аналіз праць наведених вище вчених дозволив нам визначити структуру процесу ресоціалізації засуджених, яка складається з трьох етапів – допенітенціарного, пенітенціарного, постпенітенціарного – й низки механізмів на кожному етапі, що взаємопов’язані і випливають один з одного.
Одним із основних засобів виправлення і ресоціалізації засуджених КВК України називає соціально-виховну роботу, зміст якої на кожному етапі процесу ресоціалізації й став предметом розгляду даного підрозділу посібника.
Охарактеризуємо кожний етап через призму змісту соціально- виховної роботи.
Перший етап ресоціалізації – допенітенціарний – ми визначаємо як період, який починається з моменту скоєння злочину та арешту, продовжується в ході досудового слідства (перебування в слідчому ізоляторі) та судового процесу, якщо правопорушник визнає свою провину, щиро кається та засуджує свою злочинну поведінку. Велику ресоціалізуючу роль на цьому етапі відіграє соціально-психологічні механізми усвідомлення вини, нанесення шкоди та порушення соціальної гармонії правопорушником. На

260
нашу думку, цілеспрямовану ресоціалізацію треба починати ще у слідчому ізоляторі (СІЗО), де затримані особи засвоюють неписані
«правила» проживання в колонії, з якими, як свідчать працівники колоній, вони приходять у місця позбавлення волі.
Основним змістом соціально-виховної та психологічної роботи із засудженими з метою їхньої ресоціалізації у слідчих
ізоляторах є забезпечення профілактики правопорушень шляхом організації дозвілля осіб, взятих під варту, під час провадження досудового слідства: взаємодія з центрами соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді, спеціалісти яких проводять тренінги, просвітницьку та виховну роботу, надають юридичні консультації тощо, спрямовані на попередження рецидивів; загальноосвітнє навчання; заняття спортом; психологічна підтримка усвідомлення вини.
Допенітенціарний етап ресоціалізації закінчується переведенням засудженого із СІЗО до виправної (виховної) колонії за рішенням суду.
Другий, основний,
етап процесу ресоціалізації –
пенітенціарний – відбувається з моменту прибуття засудженого в колонію й закінчується звільненням.
У свою чергу, він також поділяється на декілька періодів:
1. Адаптація до умов виконання покарання.
2. Єдиний процес виховання, перевиховання, виправлення та самовиховання засуджених.
3. Підготовка засуджених до звільнення.
Тривалість цих періодів є різною для кожного злочинця.
Істотний вплив у цьому процесі роблять: наявність або відсутність кримінальних установок, ступінь психологічної підготовленості до відбування покарання, психолого-педагогічні особливості засудженого, соціальне середовище, до якого потрапив засуджений у колонії та у якому проживав до позбавлення волі.
Крім періодизацій пенітенціарного етапу ресоціалізації в науковій літературі існує офіційний поділ колонії на дільниці, закріплений у Кримінально-виконавчому кодексі України та
Правилах внутрішнього розпорядку установ виконання покарань, затверджених наказом Державного департаменту України з питань виконання покарань від 25 грудня 2003 року № 275. Так, у виховних колоніях для неповнолітніх утворюється три дільниці: 1) карантину,
діагностики і розподілу; 2) ресоціалізації; 3) соціальної адаптації; у виправних колоніях мінімального і середнього рівнів безпеки

261
чотири: 1) карантину, діагностики і розподілу; 2) ресоціалізації; 3)
посиленого контролю; 4) соціальної реабілітації; у виправних колоніях максимального рівня безпеки – три: 1) карантину,
діагностики і розподілу; 2) ресоціалізації; 3) посиленого контролю.
Розкриємо зміст і механізми процесу ресоціалізації на кожному з періодів пенітенціарного етапу в поєднанні із змістом соціально-виховної на кожній структурній дільниці колонії.
1.

Період
адаптації
(від лат.
adaptatio – пристосування). Основним механізмом ресоціалізації цього періоду
є адаптація засуджених до нових, ізольованих від суспільства, умов життя в колонії.
Дослідники пенітенціарного процесу (О. Бандурка, В.
Трубніков, А. Яровий, В. Наливайко та ін.) соціальну адаптацію новоприбулих засуджених розглядають у межах їх ресоціалізації та в площині взаємодії двох структурно-складних систем – особистості і середовища, що включає момент активності з боку особистості і супроводжується конкретними зрушеннями в її структурі. З іншого боку, соціальне середовище такою ж мірою впливає на формування людини, якою людина завдяки власній активності формує соціальне середовище. Ось чому створення позитивного середовища вчені проголошують найважливішим елементом успішної соціальної адаптації.
За оцінкою практиків початковий період перебування в колонії для більшості злочинців є найбільш важким і навіть критичним. Триває цей період перші три-чотири місяці, а іноді і більше, у залежності від адаптивних можливостей й індивідуальних особливостей кожного засудженого. У цей період особливо гостро відчувається обмеження потреб, зміна звичних стереотипів, що може викликати стан підвищеної дратівливості. У окремих осіб це, навпаки, виражається в стані пригніченості. Специфічні психічні стани, викликані фактом позбавлення волі, особливо повно виявляються на початку і викликаються процесом ломки попереднього стереотипу життя під впливом режиму колонії. Ломка старих динамічних стереотипів призводить до виникнення різноманітних негативних емоцій, підвищеної збудливості, пригніченості. Це відбувається, поки у засудженого не з’являться якості, необхідні для нових умов життя.
Глибокі переживання, пов’язані з ізоляцією від суспільства, розривом з сім’єю, відчуттям вини необхідно використовувати у

262
виховних цілях саме тоді, коли причини, що їх викликали, свіжі в пам’яті і гостро сприймаються. Важливо не упустити час, після закінчення якого переживання під впливом різних обставин, головним чином захисних механізмів, починають притуплятися і перестають здійснювати на свідомість і психологію людини помітний вплив. На подальших етапах відбування покарання викликати у людини розкаяння за скоєний ним злочин значно важче.
На цьому етапі медичним персоналом здійснюється медичне обстеження, а психологами й педагогами – первинне психолого- педагогічне вивчення особистості новоприбулих та класифікація засуджених за різними ознаками. Дані про вчинені злочини й особистість засудженого, одержані в результаті вивчення при прийомі до колонії, мають неабияке значення для розподілу засуджених по відділеннях, сприяють диференційованому підходу до різних груп засуджених у процесі виконання покарання, їх
індивідуалізації. Інакше кажучи, правильний розподіл засуджених у межах колонії створює необхідні умови для належного виконання покарання і застосування до них відповідних виховних заходів з урахуванням характеру й ступеня суспільної небезпеки вчиненого злочину, особистості засудженого, його поведінки і ставлення до скоєного злочину, праці й навчання в період відбування покарання.
У результаті перебування в дільниці карантину, діагностики та розподілу на кожного засудженого складається індивідуальна
програма соціально-виховної та психологічної роботи, а комісія з розподілу засуджених по відділенням (дільницям) виносить рішення про переведення до дільниці ресоціалізації (ст. 95 КВК України).
2. Період єдиного процесу виховання, перевиховання,
виправлення та самовиховання засуджених. Цей період починається з появою позитивних емоцій, станів, інтересів, що викликають, підвищують активність засудженого та свідчить про його відносну адаптацію до умов позбавлення волі в колонії. Він характеризується появою цілей в житті, виробленням шляхів їх досягнення. У засудженого більшою мірою виявляються розкаяння у скоєному злочині, прагнення відшкодувати завданої шкоди. У цей час для особистості засудженого характерна переоцінка ціннісних орієнтацій в житті, що пов'язані з певним комплексом психічних станів та зміною відносин, а часто і світоглядом. Інтереси, що виникають у засудженого, можуть бути різними: створення мікрогрупи, участь у житті колективу засуджених, культурне

263
дозвілля, навчання, побачення з родичами, друзями тощо. Поява нового кола інтересів, розширення структури виконуваних соціальних ролей сприяють зміні особистості засудженого на всіх рівнях – від мотиваційної до практично-творчої.
Період прояву та розвитку інтересів, єдиного процесу виховання, перевиховання, виправлення та самовиховання засуджених в умовах відбування покарання збігається з перебуванням в дільниці ресоціалізації, що свідчить про його пріоритетність у процесі ресоціалізації. Відповідно до кримінально- виконавчого законодавства в дільниці ресоціалізації засуджені розподіляються по відділеннях соціально-психологічної служби
(СПС) і розміщуються в жилих приміщеннях з локальним сумісним проживанням членів відділення (ст. 96 КВК України). Основними засобами ресоціалізації кримінально-виконавче законодавство закріплює встановлений порядок (режим), суспільно корисну працю, соціально-виховну роботу, загальноосвітнє і професійно-технічне навчання, громадський вплив (ст. 6 КВК України).
Механізмами ж основного періоду ресоціалізації в межах нашого посібника виступають
виховання,
перевиховання,
виправлення та самовиховання засуджених, що відбуваються у процесі дотримання режиму, суспільно корисної праці, соціально- виховної роботи, загальноосвітнього і професійно-технічного навчання та громадського впливу.
Не вдаючись до полеміки щодо визначення й співвідношення даних понять, що вже достатньо представлена в науковій літературі, поняття виховання, перевиховання, виправлення та самовиховання є важливішими категоріями пенітенціарної педагогіки
і взаємозумовленими, взаємозбагачувальними процесами, що протікають одночасно або при тимчасовій пріоритетності одного з них і є однаково важливими в процесі ресоціалізації правопорушників.
Основною, системостворювальною, педагогічною категорією є поняття «виховання». Виховання в самому загальному значенні полягає в підготовці підростаючого покоління до життя та праці в суспільстві, тобто формування його як особистості; соціально- цілеспрямоване створення умов
(матеріальних, духовних, організаційних) для розвитку людини.
У процесі виховання особистість повинна засвоїти те, що вже накопичено суспільством, тобто засвоїти знання на вже досягнутому

264
рівні їх розвитку, оволодіти визначеними трудовими навичками, засвоїти норми і досвід поведінки в суспільстві й виробити певну систему поглядів на життя. У процесі виховання повинні формуватись також і якості, які необхідні для самокерованої соціально-нормативної поведінки в суспільстві.
Отже, виховання – це суспільний процес, оскільки без виховання не може обійтись жодне суспільство, на скільки б різні не були погляди на мету та характер виховання.
Межа між поняттями «виховання» і «соціальне виховання» досить умовна, адже виховання є споконвічною категорією, основною ознакою якого є соціальність. Специфічність і
«взаємостосунки» між цими категоріями можна, на наш погляд, виявити, визначаючи виховання в широкому та вузькому значеннях.
Поняття «виховання» у широкому розумінні включає в себе процес зміни особистості і підготовки її до активної участі в соціальному житті під впливом усієї сукупності соціально-організованих дій: впливу всього суспільства, пануючих у ньому ідей виховної роботи, культури (духовної й матеріальної), мікросередовища, колективу, сім’ї, школи, ЗМІ тощо. Тобто тут виховання ототожнюється з відносно спрямованою і цілеспрямованою соціалізацією і також з поняттям соціальне виховання.
Виховання у вузькому розумінні – це цілеспрямований, спеціально організований процес у спеціально створених для цього соціальних інститутах (сім’я, дитячий садок, школа, ВНЗ, виховна колонія), який спрямований на формування особистості відповідно до суспільних ідеалів. Організаторами цього процесу є батьки, спеціально підготовлені вихователі, вчителі, персонал колонії тощо.
«Соціальне виховання» розглядається вченими в контексті соціалізації як відносно спрямований і цілеспрямований процес, який здійснюється як у спеціально створених для цього соціальних
інститутах (сім’я, дитячий садок, школа, ВНЗ, виховна колонія), так
і в соціальних інститутах, для яких виховання не є основною функцією (органи влади, соціальні служби, громадські організації, підприємства тощо). Треба відзначити, що в кримінально- виконавчому законодавстві саме на соціальне виховання (соціально- виховну роботу) засуджених робиться акцент у процесі їх ресоціалізації (стст. 6, 123 КВК України).
Поняття «перевиховання» і «виправлення» часто вживаються разом для тих категорій людей, що потребують змін на

265
особистісному рівні у зв’язку з хибно засвоєними і сформованими якостями у процесі десоціалізації. У нашому випадку – для правопорушників, засуджених до позбавлення волі.
Ці поняття міцно пов’язані між собою, але між ними є і відмінності. У різних концепціях виправлення трактується як подолання окремих негативних властивостей і якостей засуджених, що привели до злочину. При виправленні відбувається докорінна ломка і зміни у свідомості засудженого: формування шанобливого ставлення до людини, суспільства, праці, норм, правил і традицій людського спілкування, стимулювання правослухняної поведінки; зміна людини в позитивну сторону тощо. Виправлення визначається як суперечливий процес ломки стереотипів свідомості і поведінки, що склалися у засуджених; як цілеспрямоване, іноді жорстке управління їх життєдіяльністю. У результаті виправлення повинне привести до внутрішнього процесу позитивних змін окремих негативних якостей та спрямованості особистості, що створюють готовність до самокерованої правослухняної поведінки.
Перевиховання ж розглядається як докорінне перетворення, зміна, переорієнтація всієї особистості, усієї сукупності внутрішніх негативно спрямованих якостей, переконань, мотивів; розвиток наявних у неї позитивних якостей і формування на цій основі нових, суспільно значимих корисних рис і властивостей.
У науковій літературі перевиховання розглядається як двосторонній процес, що включає, з одного боку, цілеспрямовану діяльність суб'єкта щодо організації виховного впливу, а з іншого боку, діяльність об'єкта (особистості засудженого) із засвоєння та сприйняття цього впливу. Тільки в результаті такої взаємодії можна досягти певних позитивних змін в особистості засудженого, тобто забезпечити тою чи іншою мірою виправлення.
Процеси виховання, перевиховання та виправлення міцно взаємопов’язані, оскільки у процесі перевиховання відбувається постійне виправлення окремих негативних рис особистості вихованця і водночас формуються нові, позитивні якості, тобто здійснюється виховання.
Необхідно наголосити, що в чинних КК та КВК України юридично закріплена лише одна з цих категорій – виправлення.
Науковці це пояснюють тим, що на практиці мета перевиховання особистості засудженого як докорінне перетворення, переорієнтація всієї особистості в умовах позбавлення волі практично недосяжна. І

266
пов’язано це, насамперед, з обмеженими можливостями набуття особистістю злочинця необхідного позитивного соціального досвіду.
Перехід засудженого з об’єкту в суб’єкт виховного процесу – одне із завдань процесу ресоціалізації. Важливе значення в цьому процесі посідає самовиховання.
Самовиховання – це свідома діяльність людини з метою вдосконалення своїх позитивних якостей і подолання негативних.
Самовиховання в колонії, як правило, уявляє собою процес роботи засуджених над собою щодо перебудови особистості на всіх рівнях, зокрема, мотивів поведінки, ідеалів, світогляду, звичок, спрямованості особистості.
Мета самовиховання засудженого – стати зрештою свідомим членом суспільства, що чесно ставиться до праці, поважає закони і етичні норми суспільства, здатний виконувати свій громадянський обов’язок.
Отже, основним змістом роботи на даному, основному, етапі ресоціалізації, що протікає в межах єдиного механізму виховання, перевиховання, виправлення
і самовиховання особистості неповнолітнього засудженого, є:
- всебічне (моральне, розумове, правове, трудове, естетичне, фізичне, санітарно-гігієнічне, статеве) виховання (стст. 124, 128 КВК
України);
- загальна середня освіта (організація класної та позакласної роботи – факультативів, гуртків, секцій тощо) (стст. 125, 126 КВК
України);
- професійно-технічна освіта (ст. 125, 126 КВК України);
- вища освіта (у ВНЗ України за дистанційною формою навчання);
- участь у самодіяльних організаціях та самоврядуванні (ст.
127 КВК України);
- звернення до релігії як засобу виправлення (ст. 128 КВК
України);
- суспільно корисна праця (у навчальних майстернях, на виробництві, з благоустрою території, підсобних господарствах тощо) (стст. 118 – 122 КВК України);
- дотримання режиму й самодисципліна (ст. 102 КВК
України);
- психологічна допомога (корекція негативних і девіантних якостей особистості, нейтралізація негативних соціально-

267
психологічних явищ, властивих концентрованому середовищу правопорушників, надмірного звикання до умов ізоляції від суспільства тощо);
- підтримка соціально корисних зв'язків із сім’єю, друзями, колегами тощо;
- залучення громадськості та
(органів місцевого самоврядування, центрів соціальних служб для сім’ї, дітей і молоді, центрів зайнятості, медичних закладів, правоохоронних органів, навчальних закладів різних рівнів акредитації, громадських організацій, волонтерів тощо та формування з їх числа піклувальних рад та батьківських комітетів) (ст. 149 КВК України) та ін.
Усі ці напрями повинні впроваджуватися на основі
індивідуальних програм соціально-виховної та психологічної роботи
із засудженими, квартальних планів роботи начальника (старшого
вихователя) відділення СПС та використання принципів, форм, методів, технологій соціально-педагогічної роботи, обґрунтованими нами в попередніх підрозділах.
Про досягнутий рівень ресоціаліації особистості на цьому етапі варто судити не за тим, що вона говорить, а за її поведінкою.
Тільки поведінка засудженого може бути справжнім всебічним критерієм його ресоціалізованості, у якій проявляється сформована система ставлень особистості: 1) до навколишнього світу
(суспільства), 2) до навчання, 3) до суспільно корисної праці, 4) до громадської роботи, 5) до персоналу колонії, 6) до колективу засуджених, 7) до людей, 8) до себе, 9) до юридичних і моральних норм, 10) до скоєного злочину тощо. Крім того, критерії можуть бути виділені за іншими показниками, що визначає адміністрація колонії.
3. Період підготовки засуджених до звільнення.
Ми повністю розділяємо думку вчених про те, що підготовка до звільнення – це комплекс заходів в період відбування покарання, який повинен бути направлений на полегшення адаптації засудженого до умов життя на волі в цілях попередження з їх боку нових злочинів.
Відповідно до існуючої відомчої інструкції за три місяці до звільнення адміністрація колонії направляє повідомлення про мотиви обраного місця проживання та набуту засудженим спеціальність у місцевий центр зайнятості та відділ внутрішніх справ, що розташовані за місцем майбутнього проживання

268
засудженого. Відділ внутрішніх справ у двадцятиденний строк з моменту надходження повідомлення перевіряє можливість проживання особи, яка підлягає звільненню, за вибраною адресою і повідомляє про це місцевий центр зайнятості населення для своєчасного вирішення ним питання про працевлаштування звільненого. За 20 днів до звільнення засудженого на адреси відділу внутрішніх справ і відповідного центру зайнятості населення направляються повідомлення про майбутнє прибуття особи, яка звільняється до цієї місцевості. Якщо у засудженого виникли об'єктивні обставини, що не дозволяють йому виїхати до місцевості, де він проживав до засудження або народився, адміністрація УВП направляє повідомлення в ту місцевість, яку обрав засуджений. При цьому в повідомленні детально визначаються причини обрання саме цього місця проживання. За відсутності можливості проживати за обраним місцем або в разі втрати соціально-корисних зв’язків центри зайнятості разом з відділом внутрішніх справ вирішують питання про працевлаштування звільнених осіб на підприємства, що мають місце в гуртожитках або інший житловий фонд у рахунок квоти, встановленої місцевою Радою народних депутатів.
Крім того, персонал колонії допомагає засудженим поновити зв’язки з сім’єю, родичами, знайомими та близькими, адже деякі з них є хворими і потребують матеріальної, медичної та психологічної допомоги. Індивідуальні програми підготовки засуджених до
звільнення повинні передбачати координацію діяльності керівництв установи виконання покарань та місцевих органів влади тих територій, на які повинні повернутися особи після відбування покарання, що вимагає, по-перше, попередньої підготовки розміщення на проживання, працевлаштування, розв’язання інших побутових проблем, з якими стикнуться звільнені на волі; по-друге, забезпечення контролю і зворотного зв’язку між установою виконання покарань, місцевими органами влади та регіональними центрами зайнятості населення.
У кінці терміну відбування покарання адміністрація колонії ухвалює рішення про звільнення, видає засудженому довідку про звільнення, гроші, атестат та паспорт. У супроводженні працівника колонії засуджений доставляється до місця проживання. На цьому другий, пенітенціарний, етап ресоціалізації засудженого, що містив у собі періоди адаптації; єдиного процесу виправлення, перевиховання, виховання та самовиховання; підготовки

269
засудженого до звільнення, завершується.
І, нарешті, третій, постпенітенціарний, етап ресоціалізації засуджених починається, коли засуджений уже потрапляє на волю. Це етап повної й остаточної ресоціалізації, метою і результатом якої повинна стати реінтеграція (повторна інтеграція в суспільство) засудженого. Провідними механізмами процесу ресоціалізації на цьому етапі виступають соціальна реабілітація та
соціальна адаптація, які відбуваються разом або з відносною послідовністю. Проте соціальна реабілітація, на нашу думку, все ж таки виступає умовою успішної адаптації.
Опинившись на волі, засуджений зустрічається з цілою низкою проблем:
-
побутових (втрата житла за час відбування покарання, розпад сім’ї або небажання повертатися в сім’ю, відсутність житла до арешту, втрата навичок побутового обслуговування тощо);
-
працевлаштування (відсутність потрібної кваліфікації, дефіцит робочих місць, відмова в прийняття на роботу тощо);
-
соціально-психологічних (упереджене ставлення оточуючих; втрата соціально-корисних зв’язків з рідними, друзями, однокласниками; ослаблення адаптивних можливостей у зв’язку з тривалим терміном ув’язнення; втрата звички й уміння самостійно ухвалювати рішення; невпевненість у собі, самозвинувачування або озлоблення, агресія проти суспільства; стан соціально- психологічного відчуження; негативний вплив кримінального мікросередовища тощо).
Отже, на початковому етапі перебування на волі засудженому необхідне відновлення (або набуття) соціального статусу, стосунків з оточуючими людьми (батьками, родичами, вчителями, сусідами, друзями), зв’язків
із соціальними
інститутами
(школою, громадськими організаціями), соціально-психологічної гармонії для подальшої успішної адаптації та інтеграції в суспільство.
Процес відновлення – предмет дослідження соціальної реабілітації. Так, О. Неживець та інші вчені цей феномен розглядають як процес підготовки осіб, надання
їм постпенітенціарної допомоги, яка реалізується у вигляді комплексу заходів соціального, правового, виховного та кримінологічного характеру, спрямованого на відновлення, а при необхідності і на набуття цими особами особистих якостей, що дозволяють їм вести законослухняний і соціально корисний спосіб життя.

270
Якщо конкретизувати зміст процесу соціальної реабілітації засудженого, який повернувся з місць позбавлення волі, то він включає: вивчення проблем звільненого, особистісних ресурсів особи, яка потребує соціальної адаптації; сприяння вирішенню проблем забезпечення житлом, продовження освіти, професійного навчання, працевлаштування; корекцію індивідуальних рис, що заважають соціальній адаптації, неадекватної реакції на оточення; консультування з метою вирішення проблем у взаємодії з клієнтом, побутових проблем; захист прав і представлення інтересів звільненого; нейтралізацію негативного впливу соціального середовища; здійснення психологічної підтримки.
Соціальна адаптація осіб, які звільнилися з місць позбавлення волі, як визначає «Юридична енциклопедія», є завершальним
етапом процесу ресоціалізації. Процес постпенітенціарної адаптації має свою специфіку порівняно з адаптацією до умов позбавлення волі, описаної нами вище. Особа, звільнена з місць позбавлення волі, вступає в різного роду відносини, засвоює нові ролі (включається в новий трудовий колектив, вирішує побутові проблеми, виконує сімейні обов'язки, займає певні соціальні позиції, співвідносить свою поведінку з очікуваннями і потребами суспільства). Саме в період
«звикання» до нових умов життя на волі перевіряються та закріплюються досягнуті в місцях позбавлення волі результати соціально-виховного впливу. У зв’язку з цим вважаємо правомірною думку В. Трубникова, котрий розглядає соціальну адаптацію звільнених від відбування покарання як соціальний процес, що приводить до активної взаємодії між особою судимого і навколишнім середовищем.
Саме на завершальному етапі процесу ресоціалізації можна говорити про реінтеграцію засудженого в суспільство як його
результат, після чого продовжується процес соціалізації, перерваний з моменту початку десоціалізації особистості та скоєння злочину.
Таким чином, висунута на початку даного підрозділу думка про те, що ресоціалізація особистості правопорушника є безперервним процесом, що складається з низки послідовних етапів
(допенітенціарного, пенітенціарного та пенітенціарного), різних психологічних, соціально-педагогічних та інших механізмів, а також специфічного змісту соціально-виховної роботи на кожному етапі, на наш погляд, отримала достатньої обґрунтованості та права на

271
існування. Більш детального розгляду, на наш погляд, потребують напрями виховної роботи із засудженими в основних видах їх діяльності – трудовій, навчальній та громадській.


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   13   14   15   16   17   18   19   20   21


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал