Міністерство освіти І науки, молоді та спорту україни донецький державний університет управління




Сторінка4/19
Дата конвертації08.01.2017
Розмір5.22 Kb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   19
соціальної демократії (тобто демократії в основних сферах соціального та економічного життя, яка з процедурної точки зору є демократією участі, (participation democracy), аз точки зору цінності і

30 результату демократичного процесу – є консенсусною демократією
(consensual democracy). Сутністю демократії участі є власне систематична участь громадян у розробці певних рішень, або контроль за їх реалізацією уважливих, з точки зору інтересів громадян, напрямках діяльності. Подібна тенденція є виразом критичного погляду на функціонування парламентарної демократії та її обмежені можливості у сфері ефективного регулювання багатьох важливих справ різних соціальних груп. Невипадково, що саме форми регулювання суспільних відносин через участь найбільше розвивались у сфері економіки, оскільки в основі добробуту мають бути закладені такі механізми регулювання, які були б одночасно і досить гнучкими, і ефективними щодо сприяння належному розв’язанню проблем. У сфері соціально-трудових відносин такою формою демократичного регулювання є соціальний діалог. Його сутністю є ведення переговорів між роботодавцями і найманими працівниками або між роботодавцями, найманими працівниками і державою. Соціальний діалог засновується на взаємній комунікації між партнерами, передбачає обмін інформацією та представлення їх позицій та інтересів для досягнення прийнятного компромісу у вирішенні питань оплати праці, зайнятості, охорони праці тощо. За винятком раннього етапу розвитку капіталізму, правилом вирішення трудового конфлікту в країнах ЄС є компроміс інтересів обох сторін соціально- трудових відносин, а також розповсюдження в економічно розвинених країнах постійно діючого механізму ведення колективних переговорів, які встановлюють базові умови праці та оплати, а також права працівників. Такий напрямок регулювання соціально-трудових відносин став можливим за становлення суб’єктності працівників, які поступово розвивались та ефективно користувались інструментами організованих форм соціальної боротьби – страйком, профспілками, своїми політичними партіями. Чисто економічна раціональність функціонування економіки була модифікована соціальними чинниками, що привело до розуміння соціального спокою як найбільш бажаного стану стосунків між роботодавцями та працівниками, а ведення переговорів, компромісі соціальні договори стали визнаватись найкращими методами гарантії цього стану. Яким би нераціональним не здавався такий механізм з погляду спостерігача, який аналізує економіку з позиції чистої економічної свободи, протез певністю можна стверджувати, що сучасні капіталістичні суспільства визнали за найбільш раціональне добровільне, контрактне обмеження економічної свободи, аніж ризик втрати матеріальних та гуманітарних коштів внаслідок неконтрольованих соціальних конфліктів, які виникають за умов необмеженої свободи конкуренції. Логіка соціально-трудових відносин формується як негоціаційна договірна, від. англ. negotiatе – вести переговори, домовлятись) економіка. Така модель регулювання соціально-трудових відносин, а ширше – соціальних проблем, – в скандинавських країнах має найдовшу традицію і є вбудованою не тільки юридично, алей у культуру суспільства.

31 Соціальний компроміс, який став постійним елементом європейських економічних систем, приніс обом сторонам значну користь. Працівникам надав можливість покращити життєвий рівень та отримати доступ до благ вищого рівня, а роботодавцям забезпечив надійне й ефективне функціонування виробничої сфери, а також, завдяки значному розширенню участі в споживанні, створив абсолютно нову систему для отримання прибутків, якою є масове споживання. Таким чином, ринкова система, модифікована встановленням самообмежень, спричинених необхідністю утримання соціального спокою, на певному етапі свого розвитку створила оптимальні умови для власного росту. За останні десятиріччя соціальний діалог проходив фазу інтенсивної
інституціоналізації, що сприяла його більшому впорядкуванню та ефективності. Важливо підкреслити, що це не була штучна діяльність, яка виникала лише з певних ідеологічних міркувань, що вимагають від економіки діяти всупереч процесам, які в ній відбуваються. Інституціоналізація стала вінцем певного спонтанного процесу, в результаті якого сторони, що брали участь в соціально-трудових відносинах, визнали за раціональне та потрібне завершення формі методів соціального діалогу та його закріплення в законодавчих актах. Неодмінним елементом соціального діалогу в європейських країнах є те, що в ньому беруть участь дві принципові сторони об’єднання роботодавців і профспілок. Найважливішими складовими соціального діалогу стали договори, консультації та інформування стосовно проблем, які можуть мати вплив на ситуацію соціальних партнерів. Форми діалогу дуже різняться в залежності від рівня інституціоналізації і від того, на якому рівні вони проводяться. Наприклад, в більшості країн діалог нарівні підприємства є добровільним, хоча в Німеччині він був формально закріплений як елемент системи соціально-трудових відносин. Соціальний діалог в Європейському Союзі проходив дві фази
1. Формалізація та інституціоналізація проведення переговорів між працівниками та роботодавцями створення стабільної системи порозуміння соціальних партнерів на макросуспільному рівні за посередництвом представників (насамперед профспілок та конфедерації роботодавців. Ця фаза укорінилась в класичній системі економічних відносин промислового суспільства, з притаманними йому центральними соціальними конфліктами.
2. Децентралізація та розвиток неформальних механізмів участі працівників, поширення соціального діалогу на рівень підприємстві всередині фірм. При цьому характерним є зміщення тематики діалогу з площини чисто соціальної до проблем діяльності підприємства та його економічної ефективності. Ця фаза притаманна постіндустріальному суспільству та корпораціям, які пов’язані з інформативною революцією та новими технологіями. Послідовність цих двох фаз є свідченням зміни способу сприйняття взаємних відносин між працівниками та роботодавцями, сенс яких полягає втому, що соціальне партнерство – діалог і компроміс з метою вирішення соціальних проблем, охоплених поняттями умов життя та праці – поступово

32 замінюється (а спочатку доповнюється) партнерством в управлінні. Найкращим свідченням такої еволюції є публікація у 1996 р. Європейською Комісією Зеленої книги «Партнерство для нової організації праці з концепцією гнучкої фірми, тобто підприємства, яке застосовує гнучкі, відкриті виробничі процеси, що забезпечує пристосування до ринку та вимог споживачів. Отже, можна стверджувати, що розвиток соціального діалогу відбувається в напрямку як поширення, такі поглиблення. Щоб забезпечити досягнення загальної мети діалогу та розв’язання його проблем – сприяти економічному росту та високому стандарту умов праці – відбувається
диверсифікація рівнів, де він реалізується, та залучення якомога ширшого кола суб’єктів, які можуть мати значення для вдалого вирішення питань, що є предметом розмов, консультацій чи переговорів. Наприклад, традиційні макросоціальні форми соціального діалогу стосуються обмеженого кола питань, які можна регулювати на загальному рівні, наприклад, такі, як
мінімальна зарплата, виплати за соціальним страхуванням, безпека та
умови праці тощо. Проте, щоб ефективно досягти цілей реструктуризації європейської економіки, потрібно було доповнити цей рівень діалогу переговорами нарівні секторів економіки щодо специфічних питань галузей або категорій підприємств. Подальше поглиблення діалогу стосувалось його розвитку на регіональному рівні, а врешті – нарівні корпорацій та фірма також охоплення ним таких питань, як якісний розвиток трудових (людських) ресурсів або ж етичні проблеми діяльності фірми та професійної етики. Потрібно відмітити, що проблематиці соціального діалогу присвячено значну увагу в інформаційному потоці. Періодичне видання «European Social
Dialogue» систематично інформує сторони про події та процеси, важливі для перебігу й результатів соціального діалогу. Крім того, щороку видається звіт про ситуацію в соціально-трудових відносинах (де велику увагу присвячено соціальному діалогу) та функціонує інтернет-сторінка, яка уможливлює користування даними й документами, важливими для участі в соціальному діалозі або ж для ознайомлення з найважливішими проблемами в цій сфері.
2.3. Вплив соціально орієнтованої економіки на розвиток соціальної
політики країн ЄС
Відкритий метод координації (Open Method of Co-ordination) є способом адаптації європейських соціальних вимірів у всіх країнах-членах ЄС. У багатьох сферах соціальної політики (наприклад, освіта, пенсійне забезпечення, охорона здоров’я тощо) уряди держав-членів ЄС не чинять єдину політику, закріплену юридично, а користуються власними національними політиками. Втім, відбувається обмін інформацією, використання найкращих практик та їхня координація. Ця методика навчання на прикладі інших держав називається відкритим координаційним методом. Співпраця у галузі європейської соціальної політики здійснюється за відкритим методом координації, який має такі складові
1) визначення завдань та рекомендації нарівні ЄС
2) встановлення кількісних та якісних показників і стандартів для моніторингу успіхів
3) розвиток національних планів дій

33 4) стимулювання процесу взаємного навчання через формальне та перехресне оцінювання.
Соціальне вилучення (Social Exclusion) є багатовимірним процесом соціальних проблем, в результаті якого відбувається вилучення соціальних груп чи окремих індивідів із соціальних відносин та інституцій, і як наслідок неможливість їхньої участі в нормальній діяльності суспільства, в якому вони проживають. Значну роль у спрямованості європейської соціальної політики має
Лісабонська стратегія (2000) з доповненнями та змінами урна Брюссельському засіданні Європейської Ради, яка визначила європейський соціальний порядок денний як план який допоможе досягти завдання Лісабонської стратегії шляхом зміцнення Європейської соціальної моделі на основі досягнення повної зайнятості та більшої соціальної згуртованості.
Індекс людського розвитку ІЛР (Human Development Index – HDI) поєднує нормалізовані показники середньої тривалості життя, письменності, освіченості та ВВП надушу населення країн. Вважається стандартним засобом вимірювання людського розвитку для ранжування країн, на основі якого визначають, до якої з категорій належить країна – розвинених, тих що розвиваються, чи недорозвинених. Звіт з людського розвитку за 2010 р. Справжнє багатство народів шляхи до людського розвитку надав новий рейтинг індексу людського розвитку для 169 країн. Перші 10 країн в рейтингу Норвегія, Австралія, Нова Зеландія, США, Ірландія, Ліхтенштейн, Нідерланди, Канада, Швеція та Німеччина.
Для порівняння значення ІЛР України за 2010 р. дорівнює 0,710 – що
відносить країну на 69 позицію зі 169 державі територій. За період з 1990 до
2010 рр. очікувана тривалість життя при народженні в Україні зменшилася
приблизно нарік, середня тривалість навчання зросла більш ніжна роки,
ВВП надушу населення в Україні за цей період зменшився на 27%.
















Sweden
Netherlands
Belgium
United Kingdom
Luxsembourg
Ireland
Finland
Denmark
Austria
France
Germany
Spain
Italy
Portugal
Greece
Cyprus
Slovenia
Czech Republic
Malta
Poland

34




Дані про індекс людського розвитку в країнах ЄС у 2010 р.
Контрольні питання
1. Охарактеризуйте сутність юридичної та ціннісної структури соціальної політики ЄС.
2. Як вирозумієте поняття європейська ідентичність
3. Що таке спільні європейські цінності
4. Що є ключовими проблемами та цінностями соціальної політики країн ЄС
5. Яким чином впливає соціально орієнтована ринкова економіка на розвиток соціальної політики країн ЄС
6. Які основні принципи соціально орієнтованої ринкової економіки
7. В чому полягає сутність і значення відкритого методу координації для розвитку європейської соціальної політики
8. Яке значення має досвід соціальної політики європейських держав для України
Література [О: 3-4, 7; Д: 5, 14, 23, 32, 34, 36, 42-44, 61, 65, 67-69, 83-86, 89-90]
Змістовий модуль 3. Європейські моделі соціального партнерства

3.1. Держава загального добробуту та місце соціального партнерства в соціально-політичній системі європейських країн.
3.2. Європейські моделі соціального партнерства британська, німецьке соціальне ринкове господарство, дирижистська модель у Франції, особливості розвитку соціального партнерства в Австрії, Нідерландах, Італії, Швеції, Фінляндії.
3.3. Консолідація соціального партнерства в Європі та формування спільних партнерських структур.

Ключові терміни: держава загального добробуту, соціальне партнерство, біпартизм, трипартизм, державно-приватне партнерство,

35 міжсекторне партнерство, соціальне ринкове господарство, соціальний контракт, соціальний консенсус, рада європейських підприємств.

3.1. Держава загального добробуту та місце соціального партнерства в
соціально-політичній системі європейських країн

Передумовами формування соціального партнерства у Європі після Другої світової війни вважаються такі чинники, як прагнення європейського населення відбудувати економіку, відновити соціальний порядок, забезпечити власний добробуті гарантувати майбутнє своїм дітям за рахунок кооперації, об’єднання зусиль, дотримання високої соціальної дисципліни. Збіг економічних, політичних та соціальних інтересів, підкріплений особливостями західного менталітету з його толерантністю, умінням знаходити компроміси, потребою у соціальному консенсусі, уже в ті рр. ХХ ст. створив можливості для перетворення соціального партнерства уважливий напрям загальнонаціональної політики, який був законодавчо закріплений у таких країнах як Італія, Бельгія, Нідерланди, Франція, Англія, Люксембург, Ірландія, Німеччина, Скандинавські країни. Розвиток соціального партнерства сприяв становленню у Європі держави
загального добробуту, для якої характерні: високий рівень охоплення соціальним захистом усіх громадян незалежно від їхнього трудового внеску застосування принципів соціальної справедливості, завдяки чому відбувається матеріальна підтримка всіх осіб, які її потребують, а не лише тих, хто заробив право на соціальні виплати трудовою діяльністю. Термін держава загального добробуту (welfare state) з’явився після Другої світової війни і був використаний для опису комплексу заходів соціальної політики, до яких звернувся уряд Великої Британії. Кожна європейська країна долала власний шлях створення такої держави, формуючи суспільні інститути забезпечення загального добробуту залежно від власних національних особливостей і традицій. Найвідомішою є класифікація держав загального добробуту, яку розробив Г. Еспін-Андерсен за ознаками доступності, охоплення населення і ступенем перерозподілу доходів у системах соціального забезпечення та впливу певних політичних сил на цей процес. Досліджуючи країни, які входять до ОЕСР, він розрахував коефіцієнт заміщення заробітної плати гарантованими державою соціальними виплатами, коли працівник з якоїсь причини втрачає працездатність або вибуває з числа зайнятих (похилий вік, тимчасова непрацездатність, безробіття. За допомогою цього коефіцієнта країни ОЕСР було поділено натри групи з екстремальними показниками в англосаксонських і скандинавських країнах, середніми – у західноєвропейських. Г. Еспін-Андерсен виокремив три моделі – ліберальну, консервативну і
соціалістичну. Специфічною рисою ліберальної моделі (Велика Британія, Ірландія) є провідна роль, що надається адресній соціальній допомозі, тоді як обов’язковому соціальному страхуванню відводиться скромніше місце. Натомість держава активно сприяє всім формам приватного страхування.

36
Консервативна модель (або корпоративна) віддає соціальному страхуванню перевагу перед адресною соціальною допомогою в такий спосіб, що повністю відтворює розшарування населення за соціальним статусом і рівнем доходу. Отже, вертикальний перерозподіл доходів тут дуже незначний. Для країн цього типу характерні консервативні традиції та високий ступінь державного впливу (Італія, Франція, ФРН, Австрія, країни Бенілюкса). Держави, що належать досоціалістичної (або соціал-демократичної)
моделі (або скандинавської), розвинули найбільшу систему перерозподілу доходів, яка пом’якшує розшарування суспільства за рівнем доходу, хоча повністю не усуває його. Заходи щодо регулювання ринку праці більшою мірою, ніж соціальні виплати, впливають на стан безробітних і тих, кому загрожує безробіття (Данія, Швеція, Норвегія, Фінляндія. Виділяють також як перехідну (Іспанія, Італія, Греція, Португалія)
південноєвропейську модель. Для такої моделі характерні соціальний захисту сфері турботи родичів, сім’ї, церкви за обмеженої участі держави. Експерти Міжнародної організації праці визначають соціальне
партнерство як механізм, завдяки якому підприємці, представники трудящих і уряди розробляють і узгоджують комплекс багатосторонніх питань для розв’язання всіх найважливіших проблем економічної і соціальної політики у національному масштабі. На практиці цей механізм реалізовано у формі
біпартизму, тобто системи двосторонніх трудових стосунків між профспілками та об’єднаннями роботодавців, та трипартизму – системи тристоронніх трудових стосунків між профспілками, об’єднаннями роботодавців і органами державної влади або органами місцевого самоврядування. Нового тлумачення поняття «соціальне партнерство» набуло в останні роки у зарубіжній та вітчизняній науковій думці як системи відносин щодо розподілу та використання ресурсів у соціальній сфері, які існують між трьома секторами (партнерами державним, комерційним і громадським. В основі такого партнерства лежать артикуляція інтересів кожної зі сторін, пошук цивілізованих способів взаємодії у вирішенні соціальних проблем, що дає можливість створювати у країні ефективну інфраструктуру відповідних послуг. Такий тип партнерства назвали міжсекторним соціальним партнерством.
Одним зважливих напрямів сучасного соціального партнерства є
державно-приватне партнерство як ефективна форма взаємодії міждержавним і приватним капіталом.
В угоді про створення Європейського економічного співтовариства 1957 р. соціальне партнерство розглядалося як механізм, який при формуванні європейського ринку дає змогу зняти певну соціальну напругу, компенсувати негативні соціальні тенденції, пов’язані з формуванням ринкової системи.

3.2. Європейські моделі соціального партнерства британська, німецьке
соціальне ринкове господарство, дирижистська модель у Франції,
особливості розвитку соціального партнерства в Австрії, Нідерландах,
Італії, Швеції, Фінляндії

37
Існуючі в Європі моделі соціального партнерства відрізняються одна від одної організаційним механізмом, нормами і правилами регулювання соціально-трудових відносин, ступенем централізації і децентралізації, процедурами участі у соціальному діалозі, результативністю переговорного процесу та впливом соціального партнерства на соціально-економічний розвиток, але мають і спільні принципи партнерства як альтернативи конфронтації, диктатури будь-якого класу чи особи, засіб подолання ризиків і суперечностей.
Модель соціального партнерства у Великій Британії була сформована, в основному, у ті рр. ХХ ст. і засновувалася на укладенні «соціального
контракту» між урядом та Британським конгресом тред-юніонів. Перший
соціальний контракт був підписаний у 1974 р. між лейбористським урядом і Британським конгресом тред-юніонів. Він передбачав урядовий контроль за цінами на споживчі товари, заходи щодо покращення охорони здоров’я, будівництва дешевого житла, удосконалення систем оплати праці, укріплення профспілкових прав. Профспілки зобов’язувалися тримати під контролем страйкову боротьбу і систематизувати та обґрунтувати свої вимоги. Але практика запровадження соціальних контрактів, за якими сторони зобов’язувалися дотримуватися стабільності, в умовах економічної кризи х рр. стала неефективною. Консервативний уряд, проводячи жорстку політику економічної лібералізації, здійснив активний наступна профспілки, що порушило соціальний миру суспільстві, значно зменшило можливості досягнення компромісу між партнерами. Проголошення урядом М. Тетчер нової економічної політики неолібералізму (ультралібералізму) було спрямоване на придушення профспілок, на приватизацію, на повну свободу ринку без втручання у нього держави. Нові закони обмежили право на страйки, затвердили пріоритет індивідуальних прав працівника у переговорах з роботодавцями без узгодження з профспілками. Держава різко обмежила свій вплив на розвиток економіки, переговори про зарплату, відносини власності, перерозподіл доходів, зменшення соціальної нерівності. Таким чином, держава загального добробуту Великої Британії х рр.
ХХ ст. змінилася на модель держави Workfare State (держава загальної
праці»), у якій замість «рівності доходів проголошується «рівність шансів», що означає обмеження терміну виплат з безробіття, спонукання громадян активніше шукати роботу або погоджуватися на будь-яку запропоновану. Широкого розповсюдження набула демуніципалізація. Щоб основні категорії робітників і нових середніх верств мали доступ до «демократії
власності», уряд провів розпродажу приватну власність муніципального житлового фонду за пільговими цінами, що дозволило протягом х рр. більш ніж 1,2 млн британських родин викупити будинки, в яких вони мешкали. Важливим напрямом упровадження ринкових чинників у діяльність державного сектору стало контрактування, тобто розміщення урядом і місцевими органами влади підрядів на прибирання територій і приміщень, будівельній монтажні роботи, перебудову будинків, послуги спеціалістів за

38 принципами торгу. З 1992 р. реалізується програма приватної фінансової ініціативи, коли уряд запрошує приватні фірми на конкурсній основі брати участь у здійсненні проектів, які раніше виконував сам уряд – замовлення на будівництво об’єктів інфраструктури, надання послуг. Найвпливовішою організацією підприємців виступає Конфедерація
британської промисловості. Підтримка підприємцями урядової політики залежить від того, наскільки вона не суперечить їх інтересам. Ставлення уряду до підприємців можна назвати економічною філософією, тобто уряд виступає за виведення соціально-економічної політики із сфери безпосередніх відносин між основними соціальними партнерами і прагне створити умови, за яких конфлікти у цій сфері вирішуються підприємцями і тред-юніонами. У сфері соціального захисту держава спрямовує свою діяльність на окремі категорії людей, які є найбільш соціально вразливими і не можуть брати участь у реалізації рівності шансів. Така соціальна політика має адресний
характер і спирається на принцип індивідуалізації.
Французька (дирижистська) модель соціального партнерства формувалася з кінцях рр. ХХ ст. за безпосередньої участі держави і віддає перевагу

Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   19


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал