Міністерство освіти І науки, молоді та спорту україни донецький державний університет управління




Сторінка17/19
Дата конвертації08.01.2017
Розмір5.22 Kb.
1   ...   11   12   13   14   15   16   17   18   19

10.3. Етностратегії західноєвропейських країн щодо збереження культурної
самобутності іноетнічних груп

146 Кожна поліетнічна країна раніше чи пізніше стикається з проблемою врегулювання інтересів етнонаціональних утворень і держави, на території якої вони мешкають. Етнонаціональна модель держави складається з різних типів етностратегій залежно від політичного режиму в країні, культурно-історичних традицій, тощо. Так, тоталітарні та авторитарні системи часто за основну етно- стратегію обирали політику геноциду, стратегію переміщення етноструктури депортацію, але в сучасних умовах світове співтовариство забороняє застосовувати такі етностратегії. Розглянемо запровадження певних заходів у демократичних етнонаціональних моделях на прикладі Бельгії, Швейцарії, Іспанії та інших країн Західної Європи стосовно іноетнічних груп населення, приділяючи особливу увагу етнокультурному компоненту, тому що питання культури стосуються самої сутності етнічності і, як слідство, до основоположних інтересів етнічних колективів. На сьогодні у світі превалюють комбіновані етностратегії, які об’єднують елементи різних типів. Сучасні західноєвропейські суспільства віддають перевагу системам акомодації та нена-сильницькій асиміляції. Технологія
акомодації або «укорінювання», як переконує наукова думка і демонструє міжнародний досвід, має два шляхи втілення федералізмі представництво у центрі. Етнонаціональні утворення, які вийшли за межі культурно- просвітницьких вимог і потребують представництва у владних політичних структурах, можна захищати шляхом надання їм конкретних прав, створивши додатковий орган самоврядування нарівні адміністративно-територіальних одиниць або гарантуючи етнонаціональним меншинам більш широке представництво у центральному уряді. Такий спосіб є ефективним для гарантування прав тих етнічних меншин, котрі мешкають у країні некомпактно, а дисперсійно – розселені невеликими групами по всій країні і не мають змоги суттєво впливати на місцеву владу.
Акомодативна політична технологія дозволяє залучати до процесу державотворення різні етнічні спільноти, котрі не вимагають повного відокремлення. Так, Бельгія була готова наділити статусом культурно-мовної автономії етнічні групи, які мешкають компактно на означеній території, але не поспішає розвивати другий конкурентний рівень управління, на якому територіально-адміністративні одиниці могли б боротися за перерозподіл владних повноважень з центральним урядом. Бельгійська особливість акомодаційних технологій полягає у максимальній свободі культури, економіки, мовного розвитку в обмінна центрально-політичні сфери. На наш погляд, така акомодація робить етнокультурні утворення значною мірою самодостатніми, що надає федеральним органам влади можливість концентрувати увагу на загальнодержавній стратегії розвитку країни. Але досягнутий міжетнічний консенсус в Бельгії потребує постійної юридичної та політичної корекції, оскільки вимоги етносів можуть змінюватись. Цікаво вирішується питання законодавчої регламентації статуту народів та іншомовних меншин в Іспанії. Статути Каталонії, Країни Басків, Галісії

147 лише закріплюють факт існування національності, яка склалась, наявність офіційної мови області, можливість збереження та розвитку традицій регіональних громадянсько-правових та адміністративно-процесуальних норм.
Національно-територіальний характер автономії проявляється лише в обсязі компетенції, яка значно ширше, ніж в інших областях, які мають адміністративно-територіальну автономію. Іспанське керівництво обрало іншу політичну технологію, ніж Бельгія. Верховна влада Іспанії використовує стратегію «вибіркової акомодації», наділяючи лише каталонців і басків деякими зі своїх повноважень у сфері культури, освіти, охорони здоров’я, але не прагне наділяти такими ж правами інші, менш відмінні у культурному плані території. На нашу думку, вибіркова акомодація дозволяє поступово розширювати права регіонів, зважаючи на специфіку кожного з них. Така схема перерозподілу повноважень між центром і регіонами результативна доти, покине посилюються відцентрові тенденції, спрямовані на повне відокремлення. Оскільки в такому випадку найдемократичніша держава не погодиться з крайнім сепаратизмом і перейде до силових дій у більшості варіантів. Позитивним моментом такого варіанта акомодації є індивідуальний підхід, можливість зважати на особливості етнічних сегментів, раціонально поєднуючи юрисдикції місцевого самоврядування та центральних органів влади. Тобто влада не забороняє етнокультурного, політичного розвитку етносів, алей намагається не підштовхувати його, розв’язуючи проблеми етнічного відродження за мірою їх виникнення. У наш часу світі широко застосовують «консоціативні» (співдружні)
інститути, які існують у Бельгії, Швейцарії та Нідерландах. Це домовленості, які гарантують усім групам плюралістичного суспільства загальне керівництво країною за допомогою так званої великої коаліції. Саме тут досягнуто продуктивне та раціональне поєднання співробітництва регіонів з центром. У згаданих етностратегіях, які мають різну політичну технологію впровадження, головним залишається принципова відмова від застосування силових методів (при цьому існують прикрі винятки терористське угрупування басків «Ета», ірландська республіканська армія та ін.), характерний гнучкий підхід до регулювання правового статусу іншомовних груп з огляду на історичний фактор, культурні традиції, вимоги конкретних груп. Основною
метою розробки етностратегічних програм є досягнення компромісу між
центром і регіонами, державою та етнонаціональними утвореннями, що
становить стрижневий чинник легітимації демократично-політичного
режиму.
Треба відмітити, що в наші часи в країнах Західної Європи відбувається перерозподіл акцентів при регламентації статусу іноетнічного населення. Більше уваги приділяється не стільки питанням збереження національно- культурної самобутності, які досить чітко розроблені в законодавстві і реалізуються на практиці, скільки підвищенню ролі етнічних груп щодо
вироблення загальнонаціональних рішень та представництву їх інтересів на
центральному рівні.

148 У цій сфері можна виділити декілька напрямів. Один з них – надання
певних прав в сфері міжнародних відносин. Як правило, статути іспанських автономних спільнот передбачають лише інформування областей центром про розробку міжнародних конвенцій та договорів, які являють інтерес для області. У деяких статутах з огляду на національний склад населення закріплюється право автономних спільнот ініціювати перед іспанським урядом про укладання договору або угоди з конкретною державою. Подібні договори можуть бути пов’язані з культурним співробітництвом, в першу чергу, з країнами, в яких є каталонська спадщина, області з баскським населенням або з країнами, в яких склались особливі культурні чи мовні контакти. Досить часто зустрічається створення консультативних органів із
представників іншомовних груп на центральному рівні (наприклад, у Фінляндії існує Шведська народна асамблея та Саамський парламент, в Австрії при відомстві Федерального канцлера створена Рада національних меншин. Ці органи прагнуть дотримуватись принципу пропорційного представництва політичних поглядів та світоглядів. Найбільш розповсюдженою є практика заслуховування думок
зацікавлених груп населення при ухваленні рішень на центральному рівні питань, які стосуються їх інтересів. Більшими правами володіють іншомовні групи, які мають певну територіальну самостійність. В Італії представники областей, де компактно мешкають великі іншомовні групи, беруть участь у засіданнях уряду при обговоренні важливих для області питань. У країнах Західної Європи в державному апараті створюються різні
органи, що спеціально опікуються інтересами іншомовних груп населення. Це можуть бути особливі міністри або міністерства (наприклад, федеральні міністри у справах національних меншин в Австрії, Міністерство у справах Гренландії в Данії, підрозділив межах окремих міністерств (Консультативна рада у справах саамів у рамках Міністерства внутрішніх справ, Консультативна рада у справах циган при Міністерстві соціальних питань та охорони здоров’я в Фінляндії, при голові уряду (в Італії служба Бюро областей при Голові Ради Міністрів керує питаннями, пов’язаними зі специфічними проблемами прикордонної зони, етнічних меншин, двомовності, міждержавних відносин областей. Уряді країн набули розповсюдження зустрічі представників іншомовних групі членів уряду (наприклад, в Норвегії з 1980 р. міністр місцевого самоврядування постійно проводить зустрічі з представниками саамських організацій, що полегшує для центральної адміністрації отримання достовірної інформації. При фізичному і територіальному збереженні етносу залишається актуальною проблема захисту і розвитку його культури. Справжнє відродження національного життя неможливе без збереження самобутності національної культури. Етнополітичний підйом примусив всі західні держави змінити політику у цій сфері.
Європейське товариство зараз намагається зберігати культурну
самобутність народів, етнонаціональних меншин та утримується від
політики насильницької асиміляції. В деяких випадках йдеться про створення

149 умов для збереження традицій, зразку життя, середовища мешкання корінного населення (малочисельні народи Півночі, субетнічні групи сардинців, голландських фризів і т.д.); в інших – про надання іноетнічним суспільствам можливостей для розвитку культурно-національної самобутності, а в деяких – про забезпечення мінімальних потреб іммігрантів-іноземців в галузі освіти, культури, віросповідання (етнонаціональна політика тієї чи іншої держави має зважати на прагнення іммігрантських общин (етнічних груп) зберегти свою етнічну самобутність. Основоположним документом для Європи в сфері збереження культурного розмаїття стала Європейська культурна конвенція, ухвалена 19 грудня 1954 р. На сьогодні можна визначити такі напрями роботи
європейського співтовариства у сфері європейської культурної спадщини: сприяння усвідомленню і розвитку культурного різноманіття і самобутності народів Європи пошук спільного розв’язання проблем, з якими стикається європейське товариство здійснення європейської програми з вивчення національної політики у сфері культури реалізація проекту Культура і регіони, культурне співробітництво регіонів різних країні т. ін. Усе це сприяє утвердженню подвійного культурного ідентету меншин, корінних народів. Тепер багато держав є не тільки гарантами збереження культури етнічної більшості, алей надають суттєву підтримку меншинам. Наближення до ідеалу рівності асоціюється не з ігноруванням етнічних відмінностей, аз їх позитивним сприйняттям. Для Європи є важливим створення атмосфери порозуміння та співробітництва між усіма людьми, які проживають на території держав. В етнічно різноманітному суспільстві
важливо жити за таким принципом жодна культура не є бар’єром для
розвитку інших культур, навпаки – вона є засобом збагачення і розширення
поля власної культури.
Збереження і розвиток різноманітності світової культури є засобом гуманізації нашого буття, але воно може бути і бар’єром у міжетнічних стосунках, якщо не буде дотримуватися відповідна політика у цій сфері. Першим кроком на шляху подолання політичних, ідеологічних, світоглядних, релігійних, психологічних обмежень та бар’єрів у сучасній практиці є діалог. Особливою його формою є діалог культур. У наш час поняття «діалог культур» вживається досить широко. За цим словосполученням розуміється така форма і спосіб комунікації двох або більш культур, коли кожна зі сторін визначає іншу як рівну, виявляє до неї інтерес, визнає її відмінність, поважає її унікальність і водночас через пізнання і визнання характеристик іншої культури поглиблює уявлення про себе, чіткіше усвідомлює себе, свої контури і якості, поглиблює самоідентичність. Активізація міжкультурної взаємодії етносів є характерною ознакою сучасної доби. Проте не слід забувати, що дана тенденція за різних соціальних умов може проявлятися по-різному. Водних випадках вона може стати джерелом загострення етнокультурних суперечностей, а в інших – навпаки, яскравим проявом однієї зоб єктивних закономірностей зближення етнічних культур. Постійна або часта взаємодія етносів приводить до швидшого

150 засвоєння інокультурних елементів. Але насильницьке нав’язування культури неминуче викликає відторгнення і, як подальший розвиток подій, – надмірну акцентуацію власної самобутності. Щоправда, в культурній активності, яка проявляється в процесі міжетнічної взаємодії, умовно можна виділити два специфічних напрями активність по відношенню до власної культури і позитивну або негативну активність по відношенню до іншої культури. Підбиваючи підсумки, необхідно зазначити, що етностратегії є практичним наповненням етнонаціональної моделі, органічне поєднання у цілісну програму етнонаціонального розвитку. Практика свідчить, що країни Західної Європи досить гнучко реагують та йдуть назустріч інтересам іншомовного населення, навіть якщо для цього потрібна зміна положень Основного закону країни (Фінляндія, Норвегія) або реорганізація державного устрою (Іспанія, Італія. До того ж і в тих випадках, коли правовий статус етнічних меншин в належній мірі врегульований на законодавчому рівні, потрібен періодичний перегляд нормативних актів з огляду на нові політичні реалії та пропозиції зацікавлених груп населення У багатонаціональних державах для досягнення стабільності й збереження цілісності країни, особливо при компактному мешканні нетитульних та недомінуючих в країні етнічних груп та автономних корінних національних меншин, заради гармонізації міжетнічних відносин та зміцнення державності проводиться помірна плюралістична та мовна політика.

10.4. Ідеологія і політика мультикультуралізму. Особливості
мультикультуралізму в країнах Європи та його майбутнє

У ті рр. XX ст. намітилася криза західноєвропейської національної соціальної держави, який підняв на політичний рівень проблему інтеграції іммігрантів. Сучасні міграційні процеси сприяли перетворенню традиційного- могенних в культурному плані національних держав Європи в гетерогенні, мультикультурні суспільства.
Поняття «мультикультуралізм» виникло і набуло своєї назви в 1957 році для характеристики політики Швейцарії. У науково-політичний обіг цей термін остаточно увійшов уроці, коли в Канаді був затверджений Офіційний акт про мультикультуралізм. Крім Канади, мультикультуралізм є державною політикою Австралії. У Європі ідеї мультикультуралізму були офіційно визнані в х рр. ХХ т. Мультикультуралізм протиставляється концепції плавильного казана (англ. melting pot), де передбачається злиття всіх культур водну (США.
Мультикультуралізм – один з аспектів толерантності, що полягає у вимозі паралельного існування культур з метою їх взаємного проникнення, збагачення і розвитку в загальнолюдському руслі масової культури. Ідея мультикультуралізму висувається головним чином у високорозвинених суспільствах Європи, де здавна існує високий рівень культурного розвитку. У сучасній Європі мультикультуралізм передбачає, насамперед, включення в її культурне поле елементів культур іммігрантів з країн третього світу утому числі з колишніх колоній європейських країн. Згідно з доктриною мультикультуралізму іммігранти мають право і повинні зберігати свою культуру і самобутність, роблячи сучасні європейські нації схожими на культурну мозаїку.
Обов’язковим атрибутом політики мультикультуралізму є активна пропаганда толерантності серед корінного населення. Ідеологія мультикультуралізму виходить з утопічного за суттю, припущення про можливість безконфліктного співіснування абсолютно різних за своїм характером культур.
Основними принципами даної ідеології є
• позитивне ставлення до етнокультурних відмінностей (визнання того факту, що культурне різноманіття збагачує дане суспільство, робить його більш життєспроможним); право на культурну відмінність (всі члени і групи спільноти мають право на збереження і підтримку своїх культурних особливостей культурна рівноцінність і взаємна толерантність ієрархічно структурована, подвійна (множинна) ідентичність (кожен індивід за своїм вибором може одночасно бути частиною декількох груп єдність у множинності (культурна автономія тієї чи іншої групи визнається в тій мірі, в якій вона не суперечить загальним базисним цінностям більшості, з яким ідентифікує себе держава ідентифікація індивіда з тією чи іншою етнокультурною групою формує у нього стійку самосвідомість, сприяє його психологічній захищеності, створюючи цим передумови для відкритості індивіда по відношенню до інших етнокультурних груп та вихованню в ньому толерантності право нарівні шанси (культурні відмінності доповнюються принципом недискримінації та рівності в соціальній сфері політична керованість (мультикультуралізм не є феноменом, що сам розвивається, для його формування і розвитку необхідна політична воля і підтримка.
Реалізація
мультикультурної
моделі
інтеграції
іммігрантів
передбачає: впровадження програм з адаптації іммігрантів (відповідно до закону про натуралізацію новоприбулих 1998 р. в Нідерландах іммігранти зобов’язані відвідувати мовні курси, брати участь у соціальних програмах з адаптації іммігрантів проведення позитивних заходів, що забезпечують представникам меншин пільги з прийому на роботу, отриманні контрактів, вступі до вишів офіційне визнання і сприяння в проведенні етнічних свят розширення можливостей для іммігрантів використовувати рідну мову при навчанні й у суспільно-політичному житті (напру Франції, Німеччині, Великій Британії діти іммігрантів мають можливість вивчити мову батьків завдяки організації спеціальних шкіл і курсів в рамках міжурядових угод забезпечення толерантних міжетнічних відносин (серед європейських країн найбільш розвинене законодавство з расових питань має Велика Британія. Наприклад, закон про заборону дискримінації в громадських місцях 1965 р,

152 закон про заборону дискримінації за кольором шкіри, ознакою расового або етнічного походження, в сфері зайнятості, найму житла, надання послуг, кредиту та ін); спрощення в наданні громадянства визнання подвійного громадянства (на сьогоднішній день близько 30 країн визнають подвійне громадянство розширення негромадянам виборчих правна місцевих виборах Нідерланди, Норвегія, Швеція та ін.), створення спеціалізованих інститутів, відповідальних за недопущення міжетнічних конфліктів контроль виконання антидискримінаційного законодавства (наприклад, Комісія з расової рівності у Великій Британії, сприяння інтеграції іммігрантів (напр., Управління Комісара з міграції берлінського сенату, яке проводить пропагандистську роботу в кварталах, де мешкає багато мігрантів, і кампанії громадської інформації з роз’яснення основних засад міграційної політики надає рекомендації та юридичні консультації на 12 мовах, допомагаючи іммігрантам при працевлаштуванні та розв’язанні проблем дискримінації сприяє нарощуванню потенціалу іммігрантських організацій допомагає іммігрантам створювати групи взаємодопомоги, привертає до проблем інтеграції увагу ЗМІ та громадськості. Хоча політика мультикультуралізму і переслідує позитивні цілі, однак, на думку деяких дослідників, вона одночасно несе і ряд негативних явищ. Серед таких можна назвати такі політика, спрямована на збереження і підтримку певних культур, породжує нерівне ставлення до громадян політика культурного визнання сама продукує етнокультурні меншини, які потім вимагають рівноправ’я; проведення політики мультикультуралізму деструктивно позначається на західній цивілізації і руйнує європейську ідентичність. До того ж побудова мультикультурної моделі інтеграції іммігрантів у національну державу стикається з низкою проблем недостатнє фінансування відповідних соціальних програм, збереження на практиці дискримінаційних заходів по відношенню до іммігрантів, збереження і загострення конфліктів на расовому, етнічному ґрунті. Таким чином, політика мультикультуралізму є відповіддю національної держави на зміну етнодемографічної структури демосу, що обумовлено характером сучасних міграційних процесів, а також відповіддю на ослаблення соціальної функції держави. Визнання культурного плюралізму покликане зменшити конфліктність на культурному ґрунті, компенсувати скорочення обсягів державної соціальної допомоги декларуванням рівності культур. Ця політика в цілому відповідає духу демократії, однак пов’язана з низкою проблем мультикультурне суспільство вразливе, важко кероване, непередбачуване. Оцінюючи політику мультикультуралізму як політику інтеграції іммігрантів у національну соціальну державу, необхідно відзначити, що вона фактично орієнтована на неприпустимість виключення особи з соціальних систем за культурною ознакою. Реальне включення іммігранта в суспільне життя багато в чому тепер залежить від нього самого, що обумовлено ослабленням державної функції соціального захисту і допомоги. На сучасному

153 етапі політика мультикультуралізму дозволяє лише створити передумови й умови для успішного включення іммігранта в національно-соціальну державу. Отже, усвідомлення того, що культурне розмаїття, яке складається з великої кількості співіснуючих етнічних, мовних, релігійних угруповань є запорукою динамізму поліетнічних суспільств, їхньої відкритості, здатності до співробітництва та плідного діалогу з іншими країнами. Увага до збереження ідентичності та створення умов подальшого розвитку мовних, культурних, соціальних та духовних цінностей не тільки титульного етносу, алей окремих етнічних груп в межах національних держав є логічним продовженням традиції, на засадах якої виникла і розвинулась європейська цивілізація. Універсальною сучасною нормою стала відмова від концепції асиміляції та декларування поваги та захисту культурної самобутності різних груп. Це сприяло запобіганню конфліктам на етнонаціональному ґрунті, про що свідчить досвід деяких західноєвропейських країн, де вдалося послабити етнополітичну напруженість. Поєднання філософії націоналізму й елементів наднаціонального мислення стало найтиповішим для суспільної думки та для державної ідеології сучасності. Тому зважена і продумана етнополітика має передбачати не лише врегулювання міжетнічних відносин, алей цілеспрямований вплив на соціокультурні пріоритети, мовні орієнтації. Держава і соціум мають пропонувати громадянинові на вибір кілька орієнтаційних моделей і допомагати йому самовизначитися.
Контрольні питання

1. На яких основних міжнародно-правових актах базуються сучасні європейські етнонаціональні відносини
2. Які історичні трансформації відбулися у реалізації права народів на самовизначення у другій половині ХХ ст.?
3. Як співвідносяться права людини з правами етнонаціональних спільнот
4. Які етностратегії застосовуються в ЄС для збереження культурної та лінгвістичної самобутності народів Європи
5. Визначте основні напрямки безпекової політики в ЄС.
6. Що таке політика мультикультуралізму», коли іде вона почала застосовуватися
7. Які соціальні гарантії надаються мігрантам в країнах ЄС
8. Що таке білінгвізм та «бікультуралізм»?
Література [О: 2-4; Д: 7-8, 13-15, 32, 33, 37, 50-54,
56, 61, 67-69, 76-78]
Плани семінарських занять і
методичні рекомендації до їх підготовки

Заліковий модуль 1. Методологія європейської соціальної політики та

154
соціального партнерства


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   11   12   13   14   15   16   17   18   19


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал