Міністерство освіти І науки, молоді та спорту україни донецький державний університет управління




Сторінка15/19
Дата конвертації08.01.2017
Розмір5.22 Kb.
1   ...   11   12   13   14   15   16   17   18   19
Конституції Королівства Данії хоча немає норми, що стосується охорони здоров’я людини, але передбачено право на соціальну допомогу збоку держави у разі неможливості самозабезпечення. У Конституції Ірландії також відсутня дана норма. Принципом соціальної політики є загальне керівництво для Парламенту про затвердження норм права, що закріплюють такі трудові зобов’язання для громадян, які б не змогли завдати шкоди здоров’ю. Немає подібної норми й у Конституції Французької Республіки,
Швеції. В останній передбачене широке розуміння фізичної недоторканності. До компетенції уряду Швеції належить схвалення постанови про припис щодо охорони життя, особистої безпеки, здоров’я.
Основний закон ФРН не містить права на охорону здоров’я, але відносить до компетенції Федерального законодавства врегулювання таких заходів як боротьба з епідемічними захворюваннями, допуск долікарських та інших медичних професій і лікарської діяльності, поводження з ліками, лікарськими засобами господарське забезпечення лікарень і встановлення тарифів за надавану ними допомогу. Ряд європейських конституцій тією чи іншою мірою регламентують право на охорону здоров’я.

125
Конституція Греції передбачає ряд гарантій, що включають обов’язок держави виявляти особливу турботу про хворих, що страждають невиліковними фізичними та душевними недугами, піклуватися про здоров’я громадян, особливо молоді, людей похилого віку, інвалідів.
Конституція Бельгії містить право на життя, відповідне людській гідності, що включає право на соціальне страхування, охорону здоров’я, соціальну медичну допомогу.
Конституція Іспанії визнає право на охорону здоров’я. До відання органів влади конституція Іспанії відносить організацію і керівництво громадською охороною здоров’я за допомогою профілактичних заходів, а також надання необхідних послуг і допомоги сприяння розвитку санітарної освіти, фізкультури і спорту. Органи влади проводять по відношенню до фізично і психічно ослаблених осіб політику, спрямовану на профілактику та лікування їх захворювань і включення їх в суспільне життя, надаючи їм спеціальну допомогу і спеціальний захисту здійсненні права на охорону здоров’я.
Конституція Королівства Нідерланди зобов’язує державні органи вживати заходів щодо захисту здоров’я населення, дбати про забезпечення населення достатнім життєвим рівнем, сприяти соціальному і культурному розвитку суспільства.
Конституція Португалії закріплює право на охорону здоров’я. Дане право реалізується через універсальну загальнонаціональну службу охорони здоров’я і в основному на безоплатній основі. Держава гарантує надання медичних послуг без дискримінації розвиток системи охорони здоров’я, контроль підприємницької діяльності в галузі охорони здоров’я, виробництва торгівлю й використання фармацевтичних виробів та інших засобів лікування і діагностики.
З даного аналізу можна дійти висновку, щодо компетенції державних
органів у зазначених країнах належить законодавча діяльність з регулювання
відносин у сфері надання медичних послуг, що включає заходи щодо
стимулювання ринку в сфері охорони здоров’я; контроль їх якості навчання
медичного персоналу обіг лікарських засобів захисту разі порушення
законодавства у сфері охорони здоров’я; розвиток системи страхових та
інших фінансово-кредитних організацій, які фінансують надання медичних
послуг населенню. Більшість медичних установ є приватною власністю.
Медичні послуги є платними, але фінансування їх відбувається з різних джерел,
включаючи спеціалізовані фонди, страхові установи, безпосередню оплату
пацієнтом і т. ін.

9.2. Право на охорону здоров’я в умовах європейської інтеграції. Основні
напрямки євроінтеграції в сфері охорони здоров’я
В даний час велика увага приділяється правовим проблемам європейської інтеграції. Однак дослідження стосуються перш за все правової природи Європейських співтовариств, а також економічних взаємовідносин

126 Європейського Союзу. Порівняно маловивченою сферою залишається правове оформлення інтеграції країн-учасниць Європейського Союзу стосовно спеціальних питань, одним з яких є співробітництво в галузі охорони здоров’я. Право на охорону здоров’я як одне з соціальних прав людини є
інтегративної категорією не тільки міжнародного, ай національного права і в сучасних умовах містить у собі не тільки право на отримання медичної допомоги, алей право на інформацію про своє здоров’я, доступні методи діагностики, профілактики та лікування, право на здорове навколишнє середовище, здорові умови праці й т. ін. Всі ці аспекти в тій чи іншій мірі регулюються міжнародним правом на глобальному або регіональному рівні. Європейський Союзна відміну від інших міжнародних організацій у Європі, формально не володіє правом прямого регулювання в галузі охорони здоров’я. Навпаки, у сфері так званого громадського здоров’я (public health) на основі ст. 152 Договору про Європейський Союз Рада має обмежені повноваження у здійсненні прямого регулювання (Договір про Європейський Союз від 7 лютого 1992 р. Хоча в Маастрихтському і Амстердамському договорах було приділено більше уваги таким сферам співробітництва, як соціальне забезпечення і здоров’я, правова основа для дій ЄС в них залишилась вкрай обмеженою. Більш того, відповідно до принципу субсидіарності, сформульованому в ст. 5 Римського договору Про заснування Європейського економічного співтовариства від 25 березня 1957 р, держави-учасниці залишають за собою всю повноту компетенцій щодо охорони здоров’я. Причини такого розподілу компетенцій пов’язані, насамперед, з вираженим територіальним принципом організації систем охорони здоров’я в державах ЄС і відповідною податковою політикою. В ЄС охорона здоров’я, які раніше, вважається виключно компетенцією держав-учасниць Європейського Союзу. Оскільки охорона здоров’я здебільшого належить до сфери соціального забезпечення та громадських послуг, пряме втручання збоку європейських інтеграційних процесів не передбачається, бо вони завжди мали переважно економічний характер. Однак, охорона здоров’я не залишається галуззю, на яку не впливає комунітарне право. Європейський Союз поступово розширює повноваження у сфері охорони здоров’я, що проявляється у впливі європейського права на процеси організації охорони здоров’я в державах-учасницях. Маастрихтський та Амстердамський договори значно розширили комунітарну компетенцію відповідно в галузі охорони здоров’я та соціальної політики. Досягнення високого рівня соціального забезпечення і охорони здоров’я було особливо відзначено як одну з цілей Європейського співтовариства.
Об’єднання країн-учасниць Європейських співтовариств засноване на чотирьох так званих свободах свободі руху осіб, товарів, послуг і капіталів. Природно, що з часом постало питання проте, наскільки ці принципи застосовні до сфери охорони здоров’я. Теоретично не може існувати національних обмежень для отримання медичної допомоги в іншій державі-

127 учасниці ЄС, оскільки громадяни Європейського Союзу мають свободу пересування і вибору місця проживання в межах території ЄС. Однак отримання медичних послуг має суттєві особливості. Перш за все, той факт, що більша частина витратна охорону здоров’я у всіх державах- учасницях Європейського Союзу покривається системами соціального забезпечення (від 60% у Португалії до 93% у Люксембурзі), створює значні перешкоди, бо практично всі ці системи засновані на територіальному принципі, обмежуючи покриття тільки тими медичними послугами, які надані внутрішньодержавною системою охорони здоров’я. Які раніше, існують не тільки великі відмінності врівні державних відрахувань на соціальне забезпечення (і особливо на охорону здоров’я), алей значні відмінності в організації медичної практики та фінансування системи охорони здоров’я. Незважаючи на досить хороші результати в сфері охорони здоров’я в більшості країн-учасниць ЄС, Комісія ЄС стурбована існуючою нерівністю між соціальними класами, яке продовжує збільшуватися. У зв’язку з цим Комісія зацікавлена у спостереженні за розвитком систем охорони здоров’я, а також у їх фінансуванні, розподілі ресурсів, ролі державного і приватного страхування та ін. З огляду нате, що обмеження права на соціальне забезпечення різними кордонами держави може перешкодити вільному руху робочої сили, європейський законодавець з самого початку вжив заходів щодо забезпечення права на охорону здоров’я для мігруючих працівників та їхніх утриманців. Основна мета координації систем охорони здоров’я полягає в забезпеченні доступу до медичної допомоги в державі перебування для мігруючих працівників та їхніх утриманців (ст. 19 Регламенту 1408/71). У зв’язку з тим, що не в усіх державах Європейського Союзу, в яких проживають працівники-мігранти, у національному законодавстві закріплене право на соціальне забезпечення, існує необхідність уніфікувати національні норми, що регулюють право на охорону здоров’я в кожній державі-учасниці з тим, щоб гарантувати отримання медичної допомоги в державі проживання. Координаційні регламенти передбачають три основних способи отримання медичної допомоги закордоном екстрена допомога в період тимчасового перебування планова попередньо санкціонована допомога і спеціальні положення, що стосуються тих, хто працює в іншій державі Європейського Союзу. Отримання медичної допомоги за межами держави проживання постійного) пов’язується з певними умовами. Відповідно до ст. 22 Регламенту
1408/71 право на покриття медичних послуг в іншій державі Європейського Союзу обмежується в основному екстреною допомогою і попередньо узгодженою допомогою. Відповідно до існуючих координаційних норм особа, яка підпадає під їх дію, має право на покриття вартості медичних послуг правомочною установою в іншій державі Європейського Союзу так, якби ця особа була застрахована в цій державі. Мається на увазі однакове ставлення до осіб, які мають право на

128 отримання медичної допомоги в національній системі охорони здоров’я, незалежно від їх приналежності саме доданої системи. Попередньо погоджена допомога може розглядатися як потенційний важіль мобільності пацієнтів у межах ЄС. Однак способи і процедури такого узгодження значно різняться в державах ЄС. Держави на свій розсуд визначають і/або обмежують вільне отримання медичної допомоги закордоном. І тільки водному випадку в подібному санкціонуванні не може бути відмовлено якщо дане лікування покривається системою соціального страхування держави постійного перебування, але не може бутив належні терміни надано системою охорони здоров’я в державі громадянства, беручи до уваги теперішній стан здоров’я пацієнта і передбачуваний перебіг хвороби (ст. 22 Регламенту 1408/71).
Таким чином, затвердження координаційних регламентів являє собою
перший, основний спосіб забезпечення реалізації права на охорону здоров’я
громадян держав-учасниць Євросоюзу.
Отже, держави-члени ЄС мають право самостійно організовувати національні системи соціального забезпечення. Незважаючи на це, принцип вільного руху товарів і послуг (сформульований уст і 60 Римського договору) можна застосовувати й до галузі соціального забезпечення. Ліки та інші медичні товари мають розглядатися як товари, відповідні цілі ст. 28 Договору про ЄЕС. Медична допомога має розглядатися як послуга відповідно до ст. 50 Договору про ЄЕС. Навіть якщо Регламент 1408/71 вимагає дотримання умови про попереднє санкціонування для отримання медичних послуг закордоном, це не виключає можливості застосування інших методів надання лікування і надання товарів в іншій державі Європейського Союзу наприклад, компенсація витрат відповідно до тарифів, що застосовуються в державі перебування. Незважаючи на неоднозначну позицію європейських політиків, прогресивний розвиток внутрішнього ринку, цілком ймовірно, може привести до створення системи прямого впливу на системи охорони здоров’я в державах- учасницях Європейського Союзу.

9.3. Моделі організації охорони здоров’я в країнах ЄС
У сучасному світі існують такі моделі організації охорони здоров’я, які доповнюють одна одну
національно-державна система: заснована на принципі прямого державного фінансування медичних закладів та гарантує безкоштовну медичну допомогу
медичне страхування: а) обов’язкове медичне страхування, що забезпечує фінансування обсягу медичних послуг нарівні соціальних гарантій збоку держави розмір страхового внеску не пов’язаний з обсягом медичної допомоги і станом здоров’я застрахованого б) добровільне медичне страхування (приватне, яке є додатковим охоплює види медичного обслуговування, що залишилися поза полем зору системи обов’язкового медичного страхування розмір страхового внеску пропорційний страховому

129 ризику, що залежить відстану здоров’я застрахованого система ринкового медичного страхування знижує дефіцит медичної допомоги, характерної для системи обов’язкового страхування
платна (приватна) медицина: фінансування приватнопрактикуючих лікарів, клінік і лікарень, що є в індивідуальній власності, здійснюється за рахунок платного медичного обслуговування пацієнтів. Державна охорона здоров’я передбачає однакові медичні послуги для всіх соціальних груп. Альтернативою державній медицині є добровільне, обов’язкове медичне страхування і платна медицина. Для самого численного середнього класу особливо актуальне добровільне медичне страхування, незважаючи нате, що частину коштів вносять самі застраховані. Ці витрати вони готові нести в обмінна більш високу якість медичного обслуговування. Страхові компанії, пропонуючи поліс добровільного медичного страхування, підтверджують його своєю відповідальністю за кожен страховий випадок, гарантуючи повноцінну діагностику й лікування і як наслідок коректний діагноз. Громадяни верхнього щабля соціальних сходів віддають перевагу приватній медицині. Кожна форма медичного обслуговування передбачає різну оплату праці медичного персоналу. Найнижча оцінка праці лікаря і медсестри в системі державної медицини. Далі слідують обов’язкове медичне страхування, добровільне високу заробітну плату пропонує приватна медицина. Відповідно до зарплати підвищується зацікавленість лікаря і віддача від його роботи. Двадцяте століття є точкою відліку для обов’язкового медичного страхування і національної системи охорони здоров’я в країнах Європи. На початку двадцятого століття в багатьох європейських країнах був ухвалений закон про обов’язкове медичне страхування, який скріпив відносини працівників і роботодавців, держави та її громадян. Згідно з цим законом, внески за надання медичних послуг частково сплачували робітники і підприємці (від 25 до 40%). Держава також вносила свій внесок в систему оплати наданої медичної допомоги. Надалі динаміка фінансування визначалася вагомою участю держави та посиленням її контролю в цій сфері. Прагнення до здійснення контролю втілилося у створенні державної (національної, бюджетної) медицини. У таких країнах, як Велика Британія, Швеція, Данія, Ірландія та інших, медичне страхування поступово трансформувалося в державну медицину. У Німеччині, Франції, Австрії, Швейцарії та ін. більшою мірою розвивається страхова медицина.
Огляд систем охорони здоров’я в Європі

Англійська, або беверіджська модель. В даний часу Великій Британії застосовується англійська, так звана беверіджська модель, яка походить від проекту Беверіджа 1942 року. Вона забезпечує безкоштовне медичне обслуговування, яке поширюється на все населення з метою гарантування загального забезпечення лікування у разі хвороби. Ця державна система охорони здоров’я, в якій лікарні належать державним органам, а лікарі мають

130 статус найманих працівників, заснована на фінансуванні за рахунок податків. Що стосується терапевтів, вони або працюють за контрактом з британською державною службою охорони здоров’я National Health Service, або наймаються на роботу безпосередньо місцевими органами охорони здоров’я. Головний недолік цієї моделі – довгі списки очікування через дефіцит інвестування та негнучкість організаційної структури.
Німецька, або бісмаркська модель. Назва бісмаркської системи пов’язана з Німеччиною, де ця система була введена наприкінці XIX століття. Вона застосовується також у Франції, Бельгії та Австрії. Характеризується, в основному, принципом соціального захисту, медичною страховкою, пов’язаною з роботою, і фінансується за рахунок соціальних внесків. Витрати на лікування оплачуються, головним чином, касами медичного страхування, управління якими може бути централізованим (Франція) або регіональним Німеччина. Основна особливість полягає в обов’язковому і державному характері цих страховок і управлінні ними соціальними партнерами. Пропозиція медичних послуг головним чином змішана, що виходить одночасно від державних медичних установі від приватного сектору. Ця система часто виявляє проблему стійкого дефіциту кас медичного страхування. Регулювання пропозиції медичних послуг, так само які введення методів приватного управління, знаходяться в центрі реформу цих країнах.
Модель Північної Європи. Для системи охорони здоров’я трьох північних країн (Швеції, Фінляндії і Данії) характерні фінансування за рахунок податків, забезпечення та загальна доступність медичного обслуговування, переважання державного сектору в рамках дуже децентралізованої організації охорони здоров’я. Конкретно, пацієнт вносить лише загальну, заздалегідь обумовлену суму, яка покриває всі медичні послуги і госпіталізацію. Реформи х років посилили децентралізацію і збільшили фінансові зобов’язання місцевих органів у Швеції діяльність генеральних рад на 90% присвячена охороні здоров’я. У той же час були введені методи приватного управління та підвищення відповідальності працівників охорони здоров’я: більш мотивуючий механізм оплати лікарів, «лікар-референт», який має постійний окладі оплату за медичні дії, і перегляд визначення компетенцій працівників охорони здоров’я.
Модель Східної Європи. Спадкоємці колишніх комуністичних режимів, країни Центральної і Східної Європи, які раніше, характеризуються загальним і безкоштовним медичним обслуговуванням, централізованим управлінням, але мають серйозні проблеми в розподілі коштів. Адаптаційні умови, спричинені вступом до Європейського Союзу, спонукали ці країни продовжити свої реформи в кількох напрямках посилення децентралізації, неухильне прагнення до ефективності, введення конкуренції між установами медичного обслуговування, підвищення відповідальності працівників охорони здоров’я частина вартості медичного обслуговування виплачується пацієнтом, розвиток приватного страхування. На сьогодні санітарний рівень залишається нижче європейських норм.

131
Модель Південної Європи. Деякі країни Південної Європи (Іспанія, Італія, Португалія, Греція) в силу властивого їм соціально-історичного розвитку набули рис, які виявляють державні системи з соціальним забезпеченням (типу бісмаркської), але вжиті ними реформи засновані на децентралізації, особливо в Італії та Іспанії. В Іспанії існує загальне і безкоштовне медичне обслуговування. Сімнадцять автономних іспанських областей наділені правомочними компетенціями у санітарній та соціальній сферах 70% коштів походять від податкових надходжень, переданих державою. Значна частка медичної галузі припадає на приватний сектор (25% медичних актів у лікарнях. У багатьох країнах світу однією з основних тенденцій є посилення ролі держави в галузі охорони здоров’я населення. Державна система охорони здоров’я є основною формою забезпечення охорони здоров’я громадян. Держава через спеціально створювані органи розвиває мережу спеціалізованих медичних закладів забезпечує дані установи медичною технікою, господарськими приналежностями здійснює навчання та підвищення кваліфікації фахівців і т. ін. Крім того, державні органи приймають нормативні акти, що регулюють відносини у сфері надання медичної допомоги контролюють якість надання медичних послуг яку державних, такі в приватних клініках виконують інші контрольно-розпорядчі функції, а також захист права на охорону здоров’я у разі його порушення. При цьому для пацієнтів існує альтернативна можливість звернення до висококваліфікованих фахівців у приватних клініках, оплата яких може здійснюватися також з різних джерел. У цих клініках, які мають значні матеріально-фінансові можливості, створюються комфортабельніші умови для пацієнтів, надаються медичні послуги, що не входять в основний обов’язковий перелік послуг, що надаються в державних клініках (як наприклад, стоматологія, косметологія і т.д.). Світовий досвід показує, що навіть у тих країнах, в яких державне медичне обслуговування знаходиться на хорошому рівні, цей рівень все-таки нижче, ніж в умовах ліберальної і страхової медицини. Ліберальна медицина заснована на принципі прямої, безпосередньої оплати за виконані послуги і найчастіше доступна особам з високими статками. Така система стимулює медперсонал підвищувати свій професійний рівень, тому що пацієнт має право вибору найбільш кваліфікованого фахівця. Як підкреслюють дослідники, нинішні моделі охорони здоров’я, вживані в більшості країн світу, засновані на ринковому принципі потреба – задоволення потреби – прибуток – стимулювання потреби – потреба. Таким чином, сучасна медична промисловість та інші асоційовані галузі економіки як економічні суб’єкти прямо зацікавлені у збільшенні потреби в медичній допомозі. Нинішнє досить благополучне становище з динамікою тривалості життя в останні десятиліття в економічно розвинених країнах (ЄС, США, деякі країни
Південно-Східної Азії) незначною мірою пов’язане з успіхами медицини як такої. Це пояснюється жорсткими та ефективними заходами органів державної влади у більш важливих галузях (безпрецедентне за масштабами й успіхом

132 формування засобами ЗМІ стереотипу про здоров’я як про обов’язковий компонент престижного життя, внаслідок цього – різке зменшення шкідливих і збільшення корисних звичок серед населення, інтенсивне зростання парамедицинського бізнесу, заснованого на ідеї фізичної краси і, як наслідок, пропаганді здорового способу життя, жорсткі заходи з охорони навколишнього середовища, формування радикального екологічного мислення в суспільстві. У країнах Південно-Східної Азії з найбільшою тривалістю життя (Японія, Корея, Тайвань, Гонконг, Китай та ін.) після короткого періоду надмірного захоплення західними моделями охорони здоров’я в останні роки сформувався новий тип медицини, заснований на гармонійному поєднанні кращих досягнень західної та східної систем медицини. Ситуація з використанням традиційної медицини змінюється також в ЄС і США (наприклад, з 1998 р. акупунктура і деякі асоційовані методи є офіційно визнаними методами лікування в ЄС.

9.4. Основні детермінанти здоров’я населення європейських країн
В останні роки стало традицією аналізувати розлогий перелік умов, які впливають на рівень здоров’я: соціально-економічні фактори, спосіб життя, навколишнє середовище, а також наявність ефективних служб охорони здоров’я. Великі відмінності в стані здоров’я населення різних країні окремих контингентів населення всередині країни свідчать проте, що всі ці умови пов’язані з соціальними й економічними чинниками, які є стрижневими в політичному і суспільному розвитку.
Загальна доступність ефективних служб охорони здоров’я – обов’язкова
вимога. Кількісний аналіз захворюваності, обумовленої різними факторами ризику, свідчить проте, що в усьому світі найзначущою причиною виявляється
недостатність харчування. Наступний чинник ризику – тютюнопаління (6%),
потім – гіпертензія (5,8%). Вклад інших відомих факторів становить приблизно 40% від глобального тягаря смертей. Це (за ступенем убування) такі чинники як незадовільний стан водопостачання, антисанітарія, недотримання особистої та побутової гігієни, гіподинамія, професійна діяльність, небезпечний секс, вживання алкоголю, забруднення атмосферного повітря. Крім чинників ризику, цілком доречно проаналізувати умови існування ризику, які можуть бути безпосередньо пов’язані з соціальними, економічними або екологічними чинниками. Одне з типових умов прояви ризику для здоров’я населення Європи – бідність. Відомо, що структура захворюваності більшою мірою залежить від характеру організації суспільного устрою, а також від принципів інвестування в розвиток людських ресурсів. Поряд із загальним підвищенням економічного добробуту велике значення має розподіл матеріальних цінностей. Справжня турбота про здоров’я, як правило, стає реальною у соціально згуртованих товариствах, а питання охорони здоров’я головним чином залежать від відносного, а невід абсолютного доходу. Бідність служить єдиною важливою детермінантою нездоров’я. Жебрацький стан асоціюється з коротшою тривалістю життя, високою

133 смертністю новонароджених, підвищеними показниками тютюнопаління, алкоголізму та наркоманії, самогубств, актів насильства і т. ін. Певною мірою всі європейські держави відчувають наслідки бідності. Навіть у благополучних країнах збільшуються масштаби нерівності стосовно охорони здоров’я на тлі поглиблювання соціально-економічних відмінностей. За розрахунковими даними, приблизно 2% населення Європейського регіону близько 24 млн осіб) живуть в абсолютній бідності. Відносна бідність тією чи іншою мірою відчутна в більшості європейських країн. Згідно з визначенням, запропонованим Світовим Банком, відносна бідність характеризується доходом, що становить менше 60% від середнього. В окремих країнах Східної Європи жертвами бідності є до 50% населення. Заданими ВООЗ, частка населення, вимушеного витрачати менше 4 дол США вдень, складала в Білорусів Болгарії – 15, в Угорщині – 4, у Латвії – 22, у Литві – 30, у Польщі – 20, в Російській Федерації – 50, у Словаччині та Словенії
– 0,7, в Узбекистані та Україні – 63, в Чехії – 0,8. У країнах Західної Європи межею бідності вважається одержання доходу, що становить 50% від середнього рівня доходів. В Австрії такий рівень доходів у 10,6% населення, у Бельгії – у 5,2, в Німеччині – у 7,5, в Данії – у 7,2, в Іспанії – у 10, 1, у Люксембурзі – у 3,9, у Норвегії – у 6,9, у Великій Британії – у 13,4, у Фінляндії – у 5,2, у Франції – у 8, у Швейцарії – у 9,3, у Швеції – у 6,6% населення. Витрати на охорону здоров’я надушу населення в Європі такі Швейцарія – 2794,0, Норвегія – 2612,0, Німеччина – 2476,0, Данія – 2325,0, Нідерланди – 2224,0 дол США. Це приблизно в 4 рази перевищує відповідні витратив Угорщині, Польщі, Словаччині, Естонії, Литві. У Російській Федерації цей показнику р. становив 209,24 дол США. У європейських містах проживає 2/3 населення. Чисельність міської бідноти зростає, в містах проявляється відособленість суспільних груп. Бідна частина міського населення більшою мірою схильна до хвороб через погані житлові умови, відсутність належної санітарії, незадовільне харчування та професійні шкідливості. У багатьох містах загострилася ситуація з безпритульними. До особливої групи ризику через незадовільний стан належать етнічні мігранти й біженці.
Зв’язок між політикою в сфері охорони здоров’я та політикою інших секторів, наприклад щодо зайнятості населення, підтримки розміру доходів на певному рівній соціального забезпечення, житла і освіти, відіграє важливу роль у всіх державах Європи. Фактичними даними підтверджується, що за рахунок створення рівних можливостей для отримання доходу і пов’язаного з цим підвищення рівня культурного розвитку суспільства можна домогтися
психосоціального благополуччя населення. Визнано, що психосоціальні чинники сприяють розвитку хвороб серця і гіпертензії, алкогольного психозу, неврозу, виразкової хвороби, збільшення числа вбивств, нещасних випадків, самогубстві т. ін. Перераховані явища мають тенденцію до зростання в країнах, які переживають період бурхливих

134 соціальних та економічних перетворень на тлі відсутності адекватної соціальної політики. Безпрецедентна смертність, яка спостерігалася в багатьох країнах у 1990- ті рр., виявилася наслідком накладення тягаря адаптації до нових умовна уповільнений процес зниження рівня здоров’я. Додатковим поштовхом до погіршення здоров’я став масовий розвиток психосоціальних стресових станів, обумовлених не тільки несподіваним підйомом безробіття, плинністю кадрів і нестабільністю працевлаштування, ай розхитуванням основ інституту сім’ї, зростанням масштабів зубожіння, міграцією населення та активізацією процесів соціального розшарування. Серед працевлаштованого населення простежується взаємо-зв’язок між міцністю займаного положення, з одного боку, і смертністю та захворюваністю
– з іншого. Як безробіття, такі невпевненість у збереженні за собою робочого місця надають руйнівного впливу на здоров’я, підвищуючи ризик психологічних і фізичних порушень і самогубств. Механізми, за допомогою яких ці тенденції впливають на здоров’я і благополуччя, досить складні.
Освіта – ще одина зважливих детермінант здоров’я. Рівень освіти обумовлює показники смертності й захворюваності (за аналогією зі впливом розміру доходу. Матеріальне становище і культурний потенціал сім’ї помітно впливають на рівень освіти дитини. У дітей збільш високим рівнем освіти чи професійної підготовки набагато більше шансів бути здоровими і мати у майбутньому добре оплачувану роботу.
Гендерна (статева) приналежність вважається одним із детермінантів здоров’я. Нерівноправність, зумовлена цим чинником, впливає на ризик виникнення проблем зі здоров’ям. Існують явні відмінності, основу яких складають майже напевно біологічні характеристики. Жінки живуть на 4-7 років довше, ніж чоловіки, і в розвинених, і в менш розвинених країнах, але подвійне навантаження, яке вони несуть, виконуючи роботу по дому і на робочому місці, негативно відбивається на здоров’ї. У жінок з більшою ймовірністю, ніжу чоловіків, виникають стани депресії і тривожності. Разом з тим, чоловіки більшою мірою схильні, наприклад, до нещасних випадків. Ця ситуація в останні роки в країнах Центральної та Східної Європи, а також більшою мірою в країнах СНД ще більше погіршилася. Тягар хвороб, обумовлений чинниками харчування, значніший, ніж вважається. Насичені жирні кислоти призводять до підвищення рівня холестерину. Ця обставина є визначальною у розвитку епідемії ішемічної хвороби серця – провідної причини смерті на тлі ожиріння. Ризик розвитку діабету підвищується в 100 разів, очікувана тривалість життя знижується на 8-
10 років. Профілактика ожиріння – найкраща стратегія. Споживання фруктів і овочів зменшує ризик розвитку хронічних хвороб. Однак у більшості країн не забезпечується споживання рекомендованих ВООЗ
400 г вдень на людину. Так, в Азербайджані, Молдові та Україні споживають 157 г овочів і 97 г фруктів, в Казахстані, Киргизстані та Узбекистані відповідно 159 і 194. В Італії та Португалії ці показники становлять 243 і 196 г. Як підкреслювалося вище, простежується прямий зв’язок між споживанням жирів,

135 рівнем холестерину і підвищеним ризиком розвитку хронічних хвороб. Відповідно до рекомендацій ВООЗ на жири має припадати менше 30% загальної калорійності в добовому раціоні харчування людини. Фізично пасивні люди середнього та старшого віку піддаються значно більшому ризику розвитку цілого ряду неінфекційних хворобу порівнянні з особами, що ведуть помірний і активний спосіб життя. За наявними даними, успішна боротьба з гіподинамією дозволить скоротити частоту ішемічної хвороби серця на 15-39, інсульту – на 33, гіпертензії – на 12, діабету – на 12,35, раку товстої кішки – на 22-33, раку молочної залози – на 5-10, переломів на фоні остеопорозу – на 18%. Останні дослідження вказують нате, що позитивно впливають на здоров’я щоденні вправи помірної інтенсивності. Така нова концепція фізичної активності сприяє зміцненню здоров’я (Фаузі) і має на увазі заняття не тільки у вільний від роботи час, алей на роботі, і в транспорті.
У рамках проведеного в 2000 р. обстеження за участю країн ЄС для
уточнення ставлення населення до фізичної активності, маси тіла та здоров’я
була використана стандартна методологія. Було встановлено, що частка населення з недостатнім з точки зору здоров’я рівнем фізичної активності менше 3,5 год на тиждень) становила в середньому 41% населення. Менш активні фізично 70% населення в Португалії та Іспанії, 14% – у Фінляндії та Швеції. Згідно зі зведеними загальноєвропейськими даними з’ясувалося, що жінки витрачали на фізичні заняття менше часу, ніж чоловіки. Відсоток літніх, які були фізично активні понад 3,5 год, зменшувався з віком, до того ж більшу активність проявляли особи збільш високим рівнем освіти. Заданими ВООЗ, у світі палять 1 млрд чоловіків і 250 млн жінок, тобто кожен п’ятий житель планети. У Європі курців приблизно 215 млн осіб, з них
130 млн – чоловіки. Щорічне число смертей, пов’язаних зі споживанням тютюнових виробів, складає близько 1,2 млн (14% усіх смертей. З цього числа
700 тис. припадає на країни Центральної та Східної Європи. З 25 європейських країн, в яких проживає 60% населення Європи, середня поширеність паління серед чоловіків становить 34% у західних і 47% – у східноєвропейських країнах, серед жінок відповідно 25 і 20%. Серед молоді сформувався відповідний тип поведінки куріння. Судячи з наявних даних, ніяких ознак скорочення масштабів паління не спостерігається. У Європі серед молодих людей у віці 15-18 років палять близько 30%. Можна відзначити статистично значущу різницю серед різних соціально- економічних груп населення. Так, в Об’єднаному Королівстві лише 10% жінок і
12% чоловіків з високим рівнем життя є курцями, тоді яку групі з низьким рівнем життя відповідні цифри вищі в 3 рази. Безробітні в більшій мірі, ніж працевлаштована частина населення, схильні долучатися до паління. Кожен рік понад 55 тис. молодих європейців помирають внаслідок зловживання алкоголем: у Європі одна з чотирьох смертей, що наступили у віці
15-29 років, пов’язана зі вживанням алкоголю. Крім того, від 40 до 60% усіх смертей у результаті травм обумовлені алкогольним сп’янінням. Споживанням алкоголю і, зокрема, гострою алкогольною інтоксикацією пояснюється виникнення істотних відмінностей у показниках смертності серед молодих

136 дорослих у Західній та Східній частинах Європи, а також між чоловіками і жінками. У європейському регіоні найвищий рівень споживання алкоголю у світі у середньому 7,3 л чистого алкоголю на людину в рік. Нижній верхні межі коливання відповідають 0,9 і 13,3 л на людину, а якщо підсумувати недовраховане споживання спиртного, то в окремих країнах цей показник зростає до 20 л. При обстеженні школярів на предмет вживання алкоголю відзначається явне збільшення частки учнів, які вживають спиртні напої у Центральній та Східній Європі, особливо в Литві, Польщі, Словаччині, Словенії, а також у Данії, Німеччині, на Мальті, у Великій Британії. Серед дорослого населення характерні високі рівні споживання алкоголю в країнах Північної Європи, особливо в Ірландії. У Південній Європі за цим показником лідирують Греція і Португалія росте споживання в Македонії, Румунії та Чехії в СНД рівень споживання алкоголю підвищується в Білорусі й Росії. Зловживання наркотиками в Європі – наболіла проблема. Східна Європа стрімкими темпами наздоганяє західні країни, і в наявності всі ознаки того, що на території всього регіону загальна ситуація погіршується. Найбільш тривожна тенденція пов’язана зі стрімким зростанням числа споживачів ін’єкційних наркотиків, що сприяло поширенню ВІЛінфекції. Приблизно 70-75% наркоманів, що проходять лікування в країнах Центральної та Східної Європи, вводять наркотики внутрішньовенно. Отже, відчутні відмінності в стані здоров’я населення в країнах європейського регіону сфокусувалися в межах чітко окресленого кола чинників крім служб охорони здоров’я, генетики і способу життя індивідуума, які впливають на здоров’я нарівні популяції. Фактичні дані свідчать проте, що такі відмінності значною мірою є наслідком прояву соціальних, економічних детермінантів. Менш очевидною уявляється дійсна роль кожного чинника окремо. Наведені причинно-наслідкові зв’язки свідчать про необхідність значних зміну соціально-економічній сфері. Це сприятиме поліпшенню здоров’я населення у всіх країнах. Підбиваючи

Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   11   12   13   14   15   16   17   18   19


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал