Міністерство освіти І науки, молоді та спорту україни донецький державний університет управління




Сторінка14/19
Дата конвертації08.01.2017
Розмір5.22 Kb.
1   ...   11   12   13   14   15   16   17   18   19
Позиції
Бідність
Ексклюзія
Ситуація Брак необхідних ресурсів Обмеження загальноприйнятих прав Причина Фрустрація потреб Дискримінація від інститутів інтеграції Перспектива Статична (стан) Динамічна (процес) Тип соціальної стратифікації Вертикальна
(вищі-нижчі класи) Горизонтальна
(«інсайдери- аутсайдери) Можливі заходи щодо захисту Соціальні трансферти гарантований мінімальний дохід) Соціальні послуги заходи щодо активації) Дисциплінарний підхід Економічний Соціологічний Означені зміни були зумовлені новим контекстом життя сучасного суспільства. На сьогодні дедалі більше втрачають значення стосунки в координатах «верх-низ» (вищий клас-нижчий клас, натомість більшої ваги набувають відносини
«центр-периферія» тобто
«зсередини-ззовні»,
«інсайдери-аутсайдери»). На думку сучасного дослідника М. Кастельса, на сьогодні населення Земної кулі подолало поняття простору і часу, тож виокремлюються нові спільноти, які можуть жити яку різних просторах глобальному, локальному, такі у різному часі
13
Тож концепція соціальної ексклюзії є постмодерним варіантом концепції бідності. При цьому поняття ексклюзії включає в себе поняття бідність, однак остання не перекриває ексклюзії повністю. Сама по собі бідність не веде до виключення. Однак за умов наявності багаточисельних механізмів дискримінації певні категорії людей починають випадати з соціальних мереж, навіть з родинного та найближчого оточення. Концепція соціальної ексклюзії динамічна, вона має багатофакторний характер, що розкриває механізми виключення індивідів та груп з участі в соціальному обміні. Саме тому, починаючи з х рр., політична спільнота у межах ЄС вважає соціальну ексклюзію більш адекватною концепцією боротьби з соціальною несправедливістю, ніж концепцію бідності. Німецький дослідник Ульріх Бек сучасне суспільство схарактеризував як суспільство ризиків, відповідно на зміну старої держави добробуту, що
12
Абрахамсон П. Социальная эксклюзия и бедность / П. Абрахамсон // Общественные науки и современность. – 2001. – № 2. – С. 160.
13
Кастельс М. Информационная эпоха: экономика, общество, культура / М. Кастельс. – М ГУ ВШЭ,
2000. – С.
14
Див Бек У. Общество риска. На пути к другому модерну / У. Бек. – М Прогресс-Традиция, 2000. –
384 с.

117 тяжіла до солідарності та рівності, прийшла нова держава добробуту, головними цінностями якої стали безпека та розподіл ризиків. Ці думки знайшли своє втілення у Зеленому меморандумі про майбутнє соціальної політики в Європі 1993 р, у якому була поставлена під сумнів можливість позитивного розвитку суспільства, виходячи з наявних умов держави добробуту. Бо існує ризик утворення такого суспільства, в якому створення багатств буде прерогативою висококваліфікованої робочої сили, в той час, коли доходи за принципом соціальної справедливості будуть перерозподілятися на користь значної маси економічно неактивних людей. Таке суспільство вочевидь стане роз’єднаним та неконкурентоспроможним
15
Тож політика добробуту у сучасних європейських країнах змінюється докорінно. Ставка робиться на активний підхід до ризиків і соціальних проблем. В першу чергу ці зміни торкнулися ринку праці, включають в себе створення штучних систем зайнятості (суспільні та субсидовані робочі місця) та підвищення професійної майстерності й перенавчання. Все це передбачає, з одного боку, активне включення клієнта у пропоновані йому схеми, з іншого, створення державою такої системи пропозицій, від яких клієнт не зміг би відмовитись. У підсумку відбувається поділ соціальної політики на традиційну соціальну політику щодо інтегрованих працівників та обмежене пасивне соціальне забезпечення для маргіналів
16
Два підходи до інтерпретації соціальної ексклюзії
Французький підхід передбачає, з одного боку, визнання прав спільнот щодо захисту їх цілісності, з іншого, – вимагає поваги до будь-яких меншин, що не порушують цілісності суспільства. З позицій даного підходу ексклюзія є слідством групової монополії, побудованої в інтересах інклюзованих.
Англосаксонський підхід акцентує увагу на індивідуальній свободі, рівних правах для усіх громадян. Соціальна інтеграція розглядається як результат вільного вибору відносин як між окремими індивідами, такі між індивідами, суспільством та державою.
Європейська комісія та Рада Європи на сьогодні пов’язують соціальну
ексклюзію з неадекватною реалізацією соціальних прав. Ексклюзія пов’язана не тільки з індивідуальними відмінностями (і, відповідно, з тими можливостями вибору, які має людина, ай з соціальною диференціацією, вже створеними у суспільстві структурами та асоціаціями, існуючою системою розподілу праці тощо. Саме зрозуміння цього виводиться європейська правозахисна практика, яка тісно пов’язує соціальну ексклюзію з проблемами бідності та питаннями справедливості й можливості реалізації власних прав.
Європейська концепція соціальної ексклюзії орієнтується на захист прав, які були зафіксовані практично у всіх міжнародних конвенціях, утому Абрахамсон П. Социальная эксклюзия и бедность / П. Абрахамсон // Общественные науки и современность. – 2001. – № 2. – С. 163.
16
Абрахамсон П. Социальная эксклюзия и бедность / П. Абрахамсон // Общественные науки и современность. – 2001. – № 2. – С. 164.

118 числі в Європейській соціальній хартії, яка містить статтю щодо соціальної ексклюзії.
Ст. 30. Право на захист від злиденності та соціального відторгнення
З метою забезпечення ефективного дотримання прав щодо захисту від злиденності та соціального відторгнення Сторони зобов’язуються: А) здійснювати заходи у рамках єдиного та скоординованого підходу, для полегшення особам, що живуть в умовах соціального відчуження та злиденності, або на межі таких умова також їх сім’ям доступу, передусім, до зайнятості, житла, професійної підготовки, освіти, культури, а також соціальної та медичної допомоги Б) переглядати ці заходи, щоб за необхідності адаптовувати їх до умов, що змінилися. Базовими настановами європейської політики протидії соціальній ексклюзії є Прагнення максимально чітко й точно визначити соціальні права громадянина та встановити механізми їх виконання та захисту (а не орієнтація на допомогу та спасіння. Залучення соціальних рухів, місцевих (регіональних) спільнот, різноманітних форм самоорганізації населення до процесу подолання соціальної ексклюзії (орієнтація громадян на патерналістську стратегію, очікування розпоряджень та вказівок від влади.

8.4. Політика обмеження соціального виключення в Європі
Роздуми на політичному рівні проте, що робити з соціальною ексклюзією, відбуваються удвох напрямках. Висловлюються думки про необхідність інтеграції ексклюзованих, з одного боку, через побоювання їх неадекватної поведінки таз метою організації надійного контролю, з іншого – виходячи з високих принципів солідарності. Здебільшого домінує перша точка зору, оскільки в другому випадку виникає проблема пошуку тих ресурсів, на яких можна було б домогтися солідарності. Тож сьогоднішня політика щодо подолання соціальної ексклюзії є доволі дуалістичною. Середній клас отримує соціальні послуги одного рівня, андерклас – іншого. Базові соціальні потреби задовольняються окремими інститутами, а задоволення специфічних соціокультурних потреб – є результатом самоуправління у різноманітних спільнотах, до яких люди належать або з якими себе асоціюють. До розв’язання проблеми задоволення специфічних соціокультурних потреб різноманітних спільнот можуть долучатися їх політично активні та організовані сегменти, можливими варіаціями яких можуть бути суспільні організації, суспільні рухи та організації так званого третього сектору
17
Детальніше див Бродкин Ф.М. Социальные эксклюзии / Ф.М. Бродкин // Социоло- гический журнал. – 2000. – № 3-4 Електронний ресурс. – Режим доступу http://www.socjournal.ru/article/402.

119
Суспільні організації як добровільні об’єднання населення почали активно з’являтися у Західній Європі у другій половині ХХ ст. На кінець століття вони перетворилися на впливову силу, яка на сьогодні спроможна контролювати дії влади та перебирати на себе значну частину функцій щодо управління соціальними процесами. Менш організованими, однак не менш впливовими є суспільні рухи. Вони не є організацією, не проходять процедуру реєстрації, не мають фіксованого членства та стають природною суспільною реакцією на наявні соціальні процеси й проблеми. Зазвичай вони рідко бувають гомогенними (тобто представляють лише одну групу зацікавлених. Здебільшого вони поєднують різні групи та різних людей, які, до того ж, можуть бути учасниками декількох рухів одночасно (що свідчить про тенденцію щодо об’єднання зусиль людей у розв’язанні своїх проблем. Їх характерними рисами є децентралізація та мережевий принцип організації. Нормально функціонуючі суспільні рухи є ознакою стабільного суспільства. Їх не варто змішувати із мітингами, виступами, демонстраціями у політично збудженому суспільстві. Неприбутковий третій сектор являє собою сукупність груп та організацій, що не розглядають збільшення власного доходу як мету своєї діяльності. Всі доходи, отримані організаціями неприбуткового третього сектору, ідуть на подальший розвиток групи, інтереси якої були представлені, на подальше розв’язання наявних проблем (наприклад, організаціям, що сприяють соціальній адаптації людей, хворим на ВІЛ/СНІД; організаціям, що захищають права та підтримують інвалідів а також організаціям, націленим на подолання гендерної диспропорції у сфері зайнятості тощо. З іншого боку, такі структури стають місцями постійної зайнятості (а, відповідно, і стабільного доходу) для тих, хто в них працює. Такі організації є добровільного характеру. Завдяки організованості, вони можуть чинити вплив на діяльність уряду, вимагати від нього додаткової відповідальності стосовно проблемних питань займатися розробкою програм можливого розвитку суспільства, впливати на політику держави тощо. Однак такі організації ні в якому разі не можуть перебирати на себе функції держави, визначені законом. Розвиток та діяльність цих структур продемонструвала цілу низку супутніх проблем. З одного боку, виникає проблема бюрократизації третього сектору, який перетворюється на низку організацій з високооплачуваними працівниками, які давно не бачили ті знедолені соціальні групи, інтереси яких вони захищають. З іншого, виникає проблема створення так званих парасолькових структур (великі організації, ресурсні центри, що працюють під заступництвом державних структур, стають системами отримання- передавання грошей та витискують з ринку субсидій інші організації. Врешті решт вони починають більше співпрацювати з державними структурами, ніж захищати інтереси проблемних категорій населення.


120 Важливо звернути увагу на ще один важливий момент. За наявності загальних соціальних тенденцій щодо виникнення соціальної ексклюзії, процес маргіналізації та виключення може набувати індивідуального характеру, бути зумовленим непередбачуваними чинниками (наприклад, соціальними, екологічними, техногенними або природними катастрофами. Внаслідок цього ексклюзантами можуть одномоментно стати великі групи до того цілком благополучного населення (приміром, виникнення феномену біженців у зонах військових дій або екологічних катастроф тощо. За умов катастроф соціальна ексклюзія поглиблюється, виявляє себе більш гострота може проявитися у протизаконних діях, агресивних способах реалізації власних вимог. Іншим, безконфліктним варіантом виходу з подібних ситуацій може бути організація груп взаємодопомоги (що можливо, якщо ексклюзована група опинилася на одній території та компактно розміщена. Означені групи виникають на добровільній основі та є результатом організаційної діяльності найактивніших представників групи ексклюзованих й тих, хто готовий їм допомагати. Вони покликані розв’язувати найбільш проблемні моменти буття ексклюзованих груп. Головним залишається питання для чого все це робиться Чому необхідно задовольняти базові та проміжні проблеми людей, створювати системи підтримки різних рівнів від державної до допомоги самоорганізованої спільноти На думку П. Леонарда, це є нашим моральним обов’язком, особливо на загальному тлі постмодерністської байдужості, де нічого не зафіксовано й невизначено. За таких умов моральні норми стають тим остовом, на якому тримається соціальна спільність.

Контрольні питання

1. Які форми соціального виключення визнаєте. Що таке слаборесурсні групи і яким чином вони можуть стати агентами соціального виключення
3. Чи можуть бути агентами виключення окремі країни в цілому
4. У який спосіб система розподілу влади впливає на соціальне виключення тих чи інших груп
5. У чому полягає різниця між ситуацією та станом соціальної ексклюзії?
6. Коротко передайте зміст статті Європейської соціальної хартії щодо дій проти соціального виключення громадян.
7. Яку роль може відігравати самоорганізація населення у сфері обмеження соціальної ексклюзії?
Література [О: 4; Д: 1, 5, 6, 13, 20, 22, 33, 35, 43, 57, 65, 67, 68, 73, 74, 80]
Змістовий модуль 9. Основні напрями євроінтеграції у сфері безпеки і
охорони здоров’я


121 9.1. Охорона здоров’я як одне з соціальних прав людини. Міжнародно- правові стандарти в галузі охорони здоров’я людини.
9.2. Право на охорону здоров’я в умовах європейської інтеграції. Основні напрямки євроінтеграції в сфері охорони здоров’я.
9.3. Моделі організації охорони здоров’я в країнах ЄС.
9.4. Основні детермінанти здоров’я населення європейських країн.

Ключові поняття охорона здоров’я, особисте здоров’я, громадське здоров’я, моделі організації охорони здоров’я, соціальне страхування медичне, державна охорона здоров’я, охорона праці.

9.1. Охорона здоров’я як одне з соціальних прав людини.
Міжнародно-правові стандарти в галузі
охорони здоров’я людини

Охорона здоров’яце одне з соціальних прав людини, яке являє собою
сукупність заходів економічного, правового, соціального, наукового, медичного,
санітарно-гигієнічного та протиепідемічного характеру, спрямованих на
збереження та укріплення фізичного й психічного здоров’я кожної людини.
Обов’язок держав здійснювати співробітництво в розвитку системи охорони здоров’я був зафіксований в основоположних документах ООН. Ця організація зробила величезний внесок у процес становлення та розвитку права на охорону здоров’я, ухвалила ряд найважливіших універсальних міжнародно- правових актів. Першим з них стала Загальна декларація прав людини, схвалена Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 року, яка зіграла і продовжує відігравати важливу роль в утвердженні прав людини. У Загальній декларації прав людини проголошується цінність людської особистості преамбула) та право кожної людини на життя (ст. 3). Уст декларації записано Кожна людина має право на такий життєвий рівень, включаючи харчування, одяг, житло, медичний догляд та необхідне соціальне обслуговування, який необхідний для підтримки здоров’я і благополуччя її самої та її сім’ї». Уроці Генеральна Асамблея ООН ухвалила нові важливі акти
Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права та
Міжнародний пакт про громадянські та політичні права. У цих документах наведено більш деталізований перелік прав людини і громадянина. Обидва пакти склали своєрідний міжнародний кодекс прав людини і громадянина. У них проголошуються права кожної людини на життя, свободу, особисту недоторканність, недоторканність особистого, сімейного життя і т.д. А держави-учасники взяли на себе зобов’язання вжити необхідних законодавчих заходів щодо забезпечення праві свобод, передбачених у пактах. Ці важливі міжнародно-правові акти заклали основу права на охорону здоров’я та визначили пріоритетні напрямки в його реалізації скорочення мертвонароджуваності та дитячої смертності поліпшення гігієни зовнішнього середовища й гігієни праці в промисловості запобігання і лікування

122 епідемічних, ендемічних, професійних та інших хворобі боротьба з ними створення умов, які забезпечували б усім медичну допомогу і медичний догляду випадку хвороби та ін.). Міжнародне законодавство з прав людини посилається на найвищий досяжний рівень стану здоров’я» як об’єкт гарантованого права на охорону здоров’я.
Міжнародно-правові стандарти у галузі охорони здоров’я можна визначити як найпрогресивніші міжнародно-правові норми, ухвалені уповноваженим міжнародним органом, що закріплюють права і свободи людини у сфері охорони здоров’я як гарантії забезпечення даного права, форми міжнародного співробітництва, а також пільги різним категоріям осіб.
Охорона здоров’я має два рівні забезпечення 1) охорона здоров’я нації громадське здоров’я); 2) охорона здоров’я індивіда (особисте здоров’я).
Охорона здоров’я нації більш давній вид правового забезпечення захисту
здоров’я. Ще за часів середньовіччя з’явилися локальні норми, що встановлювали різні форми заборон (наприклад, свобода пересування) при епідеміях. Заборони, обмеження різних прав, контроль за інфекційними хворобами був першою і найважливішою частиною охорони здоров’я нації. Важливість цих норм підкріплювалася усвідомленням того, щозміни в поведінці людей значною мірою впливають на скорочення шкідливих впливів на здоров’я, забезпечує попередження захворювань або зменшення страждань тиху кого вони з’явилися. Вданий час міжнародні організації, які затверджують норми з охорони навколишнього середовища, утилізації відходів виробництва, стандартів якості продуктів, розвитку фізичної культури і т.д., також мають наметі правове забезпечення здоров’я суспільства. Популярними стали численні міжнародні норми, спрямовані на контроль за випуском і розповсюдженням алкоголю, тютюну, що мають замету зміцнення здоров’я населення. Здійснення заходів, спрямованих на охорону здоров’я, стикається з індивідуальними правами і свободами і при цьому вони в міжнародному праві закріплюються як заходи, спрямовані на захист життя, недоторканості й свободи від примусових та/або обов’язкових заходів, вживаних владою. Оскільки заходи, що вживаються для забезпечення здоров’я суспільства, історично передували визнанню прав людини, право на охорону здоров’я розвивалося без посилання направа приватних осіб. Індивідуальне право на
охорону здоров’я на міжнародно-правовому рівні стало закріплюватися всередині ст. Право індивіда на охорону здоров’я дає права приватним особам вданій сфері суспільних відносин і утворює відповідні обов’язки для органів державної влади. У той же час багатогранність аспектів реалізації права на охорону здоров’я, умов, що впливають на здоров’я людини, соціально- економічні відмінності держав, відмінності побудови системи охорони здоров’я не дозволяють ухвалити єдину концепцію, що забезпечує право кожної людини реалізувати можливості у сфері охорони здоров’я. Фактори, що поліпшують або погіршують здоров’я людини, виходять за рамки системи охорони здоров’я і охоплюють такі питання соціального

123 характеру як питання харчування, санітарного благополуччя, забезпеченості житлом, працевлаштування і т. ін. Історія людства показує, що поліпшення водопостачання та санітарії, харчування та житлових умов виявлялися набагато більше доброчинними для поліпшення здоров’я, ніж лікувальні та превентивні медичні дії. У зв’язку з цим базове визначення здоров’я, затверджене
Всесвітньою організацією охорони здоров’я (ВООЗ, містить в собі соціальне
благополуччя.
У цілому, міжнародно-правове регулювання права на охорону здоров’я,
як і багато інших загальновизнаних праві свобод, має три рівні закріплення
1) універсальний, часто має загальнодекларативне значення, виступає як рекомендація для світової спільноти (наприклад, Загальна декларація прав людини 1948 р, Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права 1966 р, Міжнародний пакт про громадянські та політичні права, Декларація про права інвалідів (1975 р, Декларація про права розумово відсталих осіб (1971 р) та інші основоположні міжнародні нормативно-правові акти. Держави-учасники мають вжити всіх необхідних заходів, включаючи законодавчій адміністративні, для здійснення прав, закріплених в цих документах забезпечити соціально-економічні та культурні права для всіх, хоча б у мінімальному ступені
2) регіональний (наприклад, затверджений Радою Європи, обов’язковий для країн-учасниць даної організації. Регіональні стандарти, володіючи особливостями, визначеними традиціями, рівнем розвитку якої-небудь групи країн, можуть бути ширшими, конкретнішими, ніж універсальній повинні мати політико-правовий механізм своєї реалізації. Найбільш впливовим документом регіонального рівня на європейському просторі є Європейська Соціальна Хартія, яка містить статті, присвячені саме праву на охорону здоров’я (ст. 11, 13).
Стаття 11 зобов’язує держави, які підписали Хартію, вжити заходів, що передбачають 1) усунення, наскільки це можливо, причин погіршення здоров’я; 2) надання послуг консультаційного та освітнього характеру, спрямованих на зміцнення здоров’я та розвиток почуття особистої відповідальності за своє здоров’я; 3) запобігання, наскільки це можливо, епідемічних, ендемічних та інших захворювань.
Стаття 13 для забезпечення ефективного здійснення права на соціальну та медичну допомогу зобов’язує Договірні Сторони 1) забезпечити кожній особі, яка неспроможна отримати достатніх коштів до існування і яка не в змозі ні добути їх своїми власними зусиллями, ні отримати їх з інших джерел, надання відповідної допомоги, а в разі хвороби – догляд, якого вимагає стан її здоров’я; 2) дбати проте, щоб особи, які користуються подібною допомогою, не утискалися з цієї причинив своїх політичних і соціальних правах 3) передбачити, щоб кожна людина у відповідних державних чи приватних службах могла отримати будь-яку консультацію і будь-яку індивідуальну допомогу, які можуть бути необхідними, щоб запобігти, усунути або полегшити стан особистої або сімейної потреби

124 3) спеціалізований, ухвалений спеціально створеною організацією для вироблення загальних стандартів якості, контролю, координації дій країн- партнерів (наприклад, конвенції та рекомендації спеціальних організацій ООН
– Міжнародної організації праці (МОП): Конвенція № 130 про медичну допомогу та допомогу в разі хвороби 1969 року різні конвенції, присвячені праці дітей, матерів, інвалідів і так далі, що мають наметі класифікувати трудящих нарізні категорії й визначити стандарти трудової діяльності. Спеціально створеною організацією з вирішення цих питань, утому числі в сфері охорони здоров’я, є ЕКОСОР). Перелік праві свобод, закріплених в Пактах та інших міжнародних угодах, не є вичерпним. Кожна держава надає своїм громадянам ще й спеціальні права, які визначаються характером суспільного ладу, рівнем економічного розвитку, національною структурою, історичними традиціями. Доцільно проаналізувати конституції деяких європейських країн, систематизуючи їх за принципом конкретизації норм, що забезпечують право на охорону здоров’я.
Конституція Австрії не містить конкретного права на охорону здоров’я, але відносить питання законодавчого регулювання та виконавчого забезпечення системи охорони здоров’я та санітарної служби доведення Федерації. При цьому в конституції зроблено застереження, що компетенцією Федерації відносно установ, які надають медичні послуги, є тільки здійснення санітарного нагляду. Звід основних законів Великої Британії, що визначають положення людини в суспільстві, його права і свободи, не містить прямої згадки про право на охорону здоров’я. У

Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   11   12   13   14   15   16   17   18   19


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал