Міністерство охорони здоров’я України Підготовка лікарів за спеціальністю «загальна практика- сімейна медицина»



Сторінка9/13
Дата конвертації25.12.2016
Розмір2.52 Mb.
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   13

Інтеграційний підхід у вивченні латинської мови

при підготовці сучасного медика
Вивчення латинської мови студентами-медиками має особливу практичну спрямованість. Це термінологічний курс, мета якого - здобуття знань на основі латинської мови, розуміння міжнародної наукової термінології, відпрацювання навичок грамотного використання у практичній і науковій діяльності майбутніми медиками спеціальної медичної термінології.

Оволодіння основами латини надає студентам можливість правильно читати, писати і перекладати латинські анатомічні, фармацевтичні та клінічні терміни, допомагає свідомо сприймати й опановувати медичну номенклатуру. З клінічними термінами студенти постійно зустрічаються не лише на лекціях та практичних заняттях з різних клінічних дисциплін, але й при аналізі захворювання хворого, при написанні історії хвороби, при читанні спеціальної медичної літератури.

Латинська мова має величезний загальноосвітній пізнавальний потенціал, який допомагає студенту при вивченні спеціальних курсів, розвиває логічне мислення, збагачує культуру мовлення, формує ерудицію, прилучає до духовних цінностей.

Сьогодні прийнято розглядати латинську мову як засіб наукового спілкування. Вивчення латинської мови при підготовці сучасного медика вимагає особливої уваги до інтеграційних процесів, які є основою формування систематичних професійних знань. Під інтеграцією розуміють процес і результат взаємодії елементів, що супроводжується відновленням, встановленням, ускладненням і зміцненням істотних зв’язків між ними на основі достатньої підстави, в результаті чого формується інтегрований об’єкт (система) з якісно новими властивостями, у структурі якого зберігаються індивідуальні властивості вихідних елементів. Викладання латинської мови дозволяє зробити припущення, що саме цій дисципліні відводиться дуже важлива роль об’єднання окремих елементів знань з різних дисциплін в логічне уявлення про предмет навчання в цілому. Інтеграційний підхід у вивченні латинської мови є особливо важливим для студентів-медиків, адже він дає можливість розглядати предмет у процесі взаємодії з іншими навчальними дисциплінами.

Латинська та старогрецька мови залишаються основними міжнародними джерелами для штучного створення нових медичних термінів в сучасних мовах. Назви хвороб, їхніх симптомів, анатомічна номенклатура, назви лікарських препаратів тощо – це все слова латинського і грецького походження. Знайомство студентів І курсу медичних вузів з латинською мовою повинно спонукати їх на використання набутих знань з дисципліни в майбутньому та на подальшу самоосвіту на різних етапах підготовки спеціаліста, адже сучасний лікар усвідомлює існування тісного зв’язку латини з іншими медичними науками. Навчання термінологічної латини означає також створення передумов для усвідомленого засвоєння терміноелементів греко-латинського походження, що увійшли у відповідні субмови медицини та біології.

В сучасних умовах розвитку медицини, зокрема при зародженні сімейної медицини, доречним є налаштування студента вищого медичного навчального закладу на свідоме засвоєння і розуміння медичних термінів латинсько-грецького походження, з якими він зустрічатиметься і буде послуговуватися у своїй майбутній практичній діяльності. Вміння самовдосконалюватись та інтегрувати нові знання у постійний процес надання медичної допомоги значною мірою підвищує якість медичної практики.

Основним завданням курсу “Латинська мова та основи медичної термінології” є навчити студентів термінологічної латини, функціонуючої в медицині та суміжних з нею науках, допомогти набути практичних умінь та навичок використання фахової латиномовної термінології не лише у навчальній, але і в подальшій науковій та професійній діяльності.
Погорілий В.В., Фомін О.О., Навроцький В.А., Конопліцький В.С., Якименко О.Г.

Підготовка лікарів за спеціальністю «Загальна практика – сімейна медицина» у відповідності до «Наскрізної програми» затвердженої Міністерством охорони здоров’я України від 6 квітня 2011 року з питань хірургії дитячого віку
Прийняття «Наскрізної програми» затвердженої Міністерством охорони здоров’я України від 6 квітня 2011 року щодо підготовки лікарів за спеціальністю «Загальна практика – сімейна медицина» зумовлено необхідністю забезпечення покращення медичної допомоги населенню, в тому числі і дітям з різними хірургічними нозологіями.

Дитяча хірургія сьогоднішнього дня являє собою високоінформативну та технократичну галузь сучасної медицини, якій притаманні використання найновітніших сучасних діагностичних та лікувальних технологій.

Але можливості застосування сучасних методів діагностики часто є прерогативою рівня поліклінік та лікувальних стаціонарів, в той час коли необхідно швидко визначитися з діагнозом та подальшою тактикою вже при первинному огляді хворої дитини.

Тому на ранньому етапі спілкування лікаря та пацієнта дитячого віку, а це вікова дистанція від моменту народження до 18 річного віку, вагоме значення мають первинні клінічні ознаки захворювання та практичні навички лікаря загальної практики – сімейної медицини.

Тому основною задачею фахівця відповідно до питань хірургії дитячого віку є – визначення наявності у пацієнта хірургічної патології, яка потребує надання невідкладної хірургічної допомоги, з чітким визначенням рівня, на якому ця допомога може бути адекватно надана з обов’язковим урахування вікових анатомо-фізіологічних особливостей дитячого організму та рівня акредитації медичного закладу.

Для вирішення цієї задачі нам вважається за доцільне розробка та використання в навчальному процесі переліку практичних навичок, які повинні бути згруповані по відповідним розділам (абдомінальна хірургія, тора кальна хірургія, урологія, гінекологія, онкологія, судинна хірургія і т.п.), з переважанням серед них діагностично-орієнтованих елементів.

Крім того, важливою особливістю хірургічної патології дитячого віку є чітке розуміння термінів проведення оперативних втручань з метою хірургічної корекції вроджених та набутих вад розвитку. Для цього лікарі повинні мати розроблені таблиці, в яких чітко прописані відповідні вікові стандарти виконання оперативних втручань в залежності від патології. Це дозволить лікарям і батькам виважено та своєчасно відходити до питань лікування та реабілітації дітей.
Превар А.П.

Методологічні підходи до викладання загальної хірургії при підготовці лікарів загальної практики
На сучасному етапі розвитку охорони здоров’я в Україні велике значення надається діяльності лікаря за фахом «загальна практика – сімейна медицина», як первинній ланці медико-санітарної допомоги. Сімейний лікар повинен надавати кваліфіковану допомогу за своїм фахом, використовуючи сучасні методи діагностики, лікування, реабілітації і профілактики, своєчасно діагностувати і лікувати захворювання в амбулаторних умовах в межах своєї компетенції, своєчасно направляти хворих для одержання допомоги у випадках, які виходять за рамки його компетенції, організовувати госпіталізацію планових і ургентних хворих. Такий спеціаліст має опанувати низку навичок, зокрема, обґрунтування плану оперативного лікування, показів до операції, передопераційна підготовка, застосування методів знеболення, спостереження за хворими в післяопераційному періоді, гемотрансфузія, вправлення вивихів, первинна хірургічна обробка ран, дренування абсцесів, флегмон, парапроктитів, карбункулів, фурункулів, пункція плевральної та черевної порожнини, венесекція, пункція і катетеризація підключичної вени, блокади (вагосимпатична, паранефральна, міжреберних нервів), пункція трахеї та внутрішньотрахеальне введення лікарських речовин (Кваліфікаційна характеристика, розділи «Загальні навики», «Спеціальні навики», «Маніпуляції»). Тому підготовці лікаря загальної практики – сімейної медицини приділяється велика увага.

Колектив кафедри загальної хірургії з метою оптимізації навчального процесу використовує не тільки свій власний досвід, але й досвід інших ВМНЗ, постійно вдосконалює як подачу інформації, так і контроль знань по вивченню предмету. Відповідно до вимог основних положень кредитно-модульної системи кафедрою загальної хірургії, яка є опорною кафедрою з даної дисципліни, внесено певний вклад у розробку нової Типової програми з дисципліни, на підставі якої створено нові робочі програми та оновлено методичне забезпечення навчального процесу.

Викладачами кафедри створено нові підручники, навчально-методичні посібники, збірники тестів, ситуаційних задач, наочні матеріали, нові лекційні матеріали на електронних носіях, що значно активізує самостійну роботу студентів. У навчанні студентів використовуються нові інноваційні інформаційні технології. На сайті кафедри загальної хірургії розміщено всі навчально-методичні матеріали до практичних занять, банки тестових завдань, ситуаційні задачі, що надає змогу студенту застосовувати дистанційне навчання при самостійний підготовці. Студенти в мережі Internet мають можливість користуватися наданими методичними матеріалами кафедри, у тому числі оригінальними підручниками, яких не вистачає у бібліотеці та немає у продажу.

Великої уваги у формуванні майбутнього лікаря загальної практики, який повинен надати допомогу при невідкладних станах, займає засвоєння практичних навиків. Навчальний процес у ВМНЗ являє собою синтез теоретичного навчання та виробничої практики. Практика, як елемент навчального процесу, проводиться з метою закріплення й розширення знань, отриманих студентами в університеті; освоєння необхідних практичних навичок роботи по спеціальності в умовах поліклініки або стаціонару, оволодіння передовими методами лікування, вона сприяє розвитку самостійної роботи студентів. У процесі проходження практики студенти вчаться самостійно відбирати та систематизувати інформацію в рамках поставлених перед ними завдань, використовувати отримані знання на практиці, розвивати навички роботи в колективі, здійснювати самоконтроль.

Відповідно до наскрізної програми проходження виробничої практики для підготовки сімейних лікарів першої ланки, «Догляд за хворими» та «Сестринська практика» включені в аудиторні заняття. У зв’язку з цим підготовлено та внесено зміни у навчальні програми роботи кафедри загальної хірургії. Відповідно до цих змін працівниками кафедри розроблено методичні вказівки для самостійного опрацювання. Виконання практичних навиків постійно проводиться в операційному блоці, перев’язочній, маніпуляційній, палатах. Деякі елементи при відповідній теоретичній підготовці виконуються студентами самостійно, що відпрацьовує у майбутніх лікарів самостійність, впевненість та відповідальність, дає змогу набути перший клінічний досвід .

Але поряд з позитивними елементами викладання предмету є ряд зауважень та недоліків. Велика кількість студентів незадоволена практичною підготовкою, що пояснюється наявністю третіх-четвертих пар. В цей час операції та перев’язки, як правило, закінчуються, хворі відпочивають - починається „тихий час“. Слід також врахувати пропозицію, щодо проведення практичних занять у клініці у вигляді блоків (спарені заняття), що дало б можливість більше приділити уваги практичним навикам.

Таким чином, ми вважаємо, що класичні методи викладання загальної хірургії з їх корекцією відповідно до вимог реформування вищої медичної освіти дасть змогу підвищити якість підготовки молодих спеціалістів - лікарів загальної практики-сімейної медицини до міжнародного рівня.

Процюк Т.Л.



Освоєння студентами практичних навичок з педіатрії при підготовці лікарів за спеціальністю «Загальна практика – сімейна медицина» у відповідності до «Наскрізної програми» затвердженої МОЗ України від 6 квітня 2011 року
Добре відомо, що в світі ще не існує всеосяжної та універсальної, ідеальної системи охорони здоров'я, але слід констатувати, що в Україні на теперішній час сформувалося соціальне замовлення суспільства на створення в структурі первинної ланки охорони здоров'я лікаря особливої категорії, який би міг відігравати роль авторитетного професіонала на первинному рівні, який би задовольняв медичні потреби широкого діапазону, тобто сімейного лікаря.

Лікар загальної практики (сімейний лікар) – спеціаліст широкого плану, який в майбутній схемі надання медичної допомоги населенню повинен бути центральною фігурою практичної охорони здоров’я. Він повинен здійснювати багаторічне спостереження за всіма членами сім’ї, включаючи дітей і пенсіонерів, організовувати профілактику, своєчасне виявлення і лікування найбільш поширених захворювань, надавати екстрену і невідкладну допомогу, виконувати медичні маніпуляції, проводити реабілітаційні заходи. Відповідно до чинних стандартів вищої медичної освіти головною метою навчання студентів у вищих навчальних закладах є оволодіння випускником уміння працювати з пацієнтом. Студенти повинні досконало вміти збирати скарги, анамнез захворювання та життя, проводити фізикальне обстеження, призначати необхідні лабораторні та інструментальні дослідження і трактувати їх результати, встановлювати попередній клінічний діагноз та визначати тактику лікування хворого, діагностувати невідкладні стани та надавати при них невідкладну допомогу. Для оволодіння студентом професійними якостями лікаря дуже важливим є освоєння ним цих практичних навичок. Робота безпосередньо з хворим дає майбутнім лікарям той необхідний, безцінний досвід, який може в проблемній ситуації стати незамінним помічником. Багаторічний досвід роботи зі студентами дозволяє зауважити, що найдоцільнішим та найважливішим в проведенні практичних занять зі студентами є постійне спілкування з хворими дітьми, батьками безпосередньо у дитячих відділеннях біля ліжка хворого з подальшим обговоренням отриманої інформації. Такий вид роботи формує у студента професійне клінічне мислення, заставляє глибоко аналізувати отримані дані та відповідно дає можливість правильного діагностування захворювання. Важливу роль у процесі цієї діяльності відіграє інтелектуальна активність студентів, яка є проявом зацікавленості студентів навчальним процесом. В зацікавленості студентів немалу роль відіграє мотивація. Одним з головних чинників підвищення мотивації до навчання, любові до професії є високий рівень підготовки викладача до заняття зі студентами, де в першу чергу увагу приділяється вивченню практичних навичок й умінь, клінічним розборам складних випадків. Таким чином, кінцевою метою навчального процесу при вивченні клінічних дисциплін є формування у студентів творчого підходу, лікарського, клінічного мислення, яке неможливе без практичних знань та умінь і якому передують свідомі мотивації до вивчення навчального матеріалу та інтересу до медицини в цілому.


Пшук Н.Г., Стукан Л.В., Пшук Є.Я.

Особливості формування терапевтичного альянсу

в психоневрологічній практиці
Однією з найактуальніших медико-соціальних проблем клінічної медицини є вивчення психологічних факторів лікувально-реабілітаційного процесу, що пов’язані з індивідуально-психологічними характеристиками лікаря і хворого та особливостями їх спілкування. Значні зміни в системі охорони здоров’я, які пов’язані з її реформуванням, змінює і класичний тип стосунків між лікарем і пацієнтом. Все частіше стає нагальним упровадження принципу партнерства, які ґрунтуються на співробітництві та взаємній довірі, та зростає увага до проблеми формування терапевтичного альянсу.

Загалом існує таке визначення: терапевтичний альянс – це складна динамічна система міжособистісних відносин і взаємодій між лікарем та пацієнтом, що формується, розвивається і функціонує у процесі лікування та впливає на ефективність лікувально-реабілітаційних заходів. Виділено три етапи його формування: первинний – це перша зустріч лікаря і хворого; другий – установлення психологічного контакту між медичним спеціалістом і пацієнтом; третій – подальший розвиток відносин лікаря і хворого, в процесі якого формується певна форма терапевтичного альянсу.

Розроблена типологія терапевтичного альянсу за допомогою психодіагностичний критеріїв: розподіл відповідальності між лікарем і хворим за результат лікування; рівень контролю лікаря за виконанням пацієнтом медичних призначень; ступінь співробітництва; рівень комплаєнса хворого; особливості комунікативної взаємодії лікаря і пацієнта; ступінь емпатійності; характер обміну інформацією між учасниками лікувального процесу та рівень довіри пацієнта. Залежно від характеру домінуючих стосунків у рамках даних форм альянсу їх можна об’єднати у три групи: 1) з домінуванням партнерських стосунків (партнерський альянс); 2) з превалюванням регламентувальних стосунків (емпатійно-регламентувальний і нейтрально-регламентувальний альянси); 3) з переважанням формальних стосунків (емпатійно-формальний і формально-дистанційний альянси).

Проведене нами дослідження дало змогу виокремити типологію терапевтичного альянсу в психоневрологічній практиці. Так, у хворих на шизофренію превалює нейтрально-регламентувальний альянс (43,70%), 35,1% встановлюють партнерські відносини з лікарем, а 8,6% – емпатійно-регламентувальні. Існують виражені гендерні відмінності, які полягають у тому, що в пацієнтів чоловічої статі превалює партнерський альянс (42,4%), а у жінок – нейтрально-регламентувальний (66,3%). Що ж до динаміки розвитку хвороби, на початку захворювання у пацієнтів, які страждають на шизофренію, домінує нейтрально-регламентувальний альянс (50,0%). Проте на подальших етапах розвитку захворювання у них, на відміну від хворих на неврологічні розлади, зростає представленість партнерського альянсу (50,0%) за достатньо високої відсоткової частки нейтрально-регламентувального (37,5%).

У хворих на депресивні розлади домінує нейтрально-регламентувальний альянс (43,3%), 30,0% формують емпатійно-регламентувальний, 23,3% – партнерський, мінімально представлений емпатійно-формальний (3,4%), відсутній формально-дистанційний альянс. Гендерні особливості формування терапевтичного альянсу полягають у тому, що в чоловіків превалює емпатійно-регламентувальний альянс (42,8%), а у жінок – нейтрально-регламентувальний (43,5%). На початку захворювання у обстежених домінують нейтрально-регламентувальні відносини (75,5%), проте на подальших етапах перебігу хвороби у них, як і у хворих на неврологічні розлади, зростає представленість емпатійно-регламентувального альянсу (33,3%) і зменшується партнерського (16,7%). Зазначимо, що в пацієнтів молодше 30 років превалює нейтрально-регламентувальний альянс (66,7%), проте з збільшенням віку його питома вага зменшується (44,5%).

Аналіз взаємозв’язків між індивідуально-психологічними характеристиками лікарів, проявом симптомів емоційного вигоряння і формами терапевтичного альянсу дав змогу визначити, що формування партнерського альянсу поєднується з широким діапазоном комунікативних ресурсів (rx;y=-0,79), високим рівнем емпатії медичних спеціалістів (rx;y=0,52) та виснаженням їх емоційних ресурсів (rx;y=0,48). Емпатійно-регламентувальний альянс негативно корелює з виснаженням емоційних ресурсів медичних спеціалістів (rx;y=-0,53) та пов'язаний із високим рівнем суб’єктивного контролю у сфері досягнень (rx;y=0,46), тобто активною позицією щодо організації власної професійної діяльності. Нейтрально-регламентувальний альянс поєднується із стереотипністю комунікативного стилю (rx;y=0,73) та низькою емпатією (rx;y=-0,59). Емпатійно-формальний альянс пов'язаний із низькою комунікативною компетентністю (rx;y=0,55).

Формування партнерського альянсу у хворих на неврологічні та психічні розлади поєднується з високим рівнем комплаєнса (rx;y=0,42), задоволеністю відносинами з лікарем (rx;y=-0,40), ускладнює його формування дисфоричний тип реагування на захворювання (rx;y=-0,39). Емпатійно-регламентувальний альянс пов'язаний з позитивною оцінкою «я-образу» (rx;y=-0,44), інтроверсією у поєднані з низькою емпатією (rx;y=-0,42), екстернальністю у сімейних стосунках (rx;y=-0,41), репрезентацією захворювання як негативного явища (rx;y=0,37), високим рівнем суб’єктивного контролю у сфері виробничих відносин (rx;y=0,37), та негативно корелює із тривожним (rx;y=-0,40) і сенситивним (rx;y=-0,39) типами ставлення до хвороби. Нейтрально-регламентувальний альянс поєднується з низьким рівнем суб’єктивного контролю у сфері невдач (rx;y=-0,40) і позитивною репрезентацією лікувального закладу (rx;y=-0,38).

Отримані нами дані дають підставу для розробки системи психокорекції, метою якої є оптимізація терапевтичного альянсу між лікарем та пацієнтом.

Рикало Н.А., Андрощук О.В.

Особливості підготовки студентів медичного факультету за спеціальністю «Загальна практика – сімейна медицина» на кафедрі патофізіології ВНМУ імені М.І. Пирогова
Патофізіологія є медико-біологічною дисципліною, яка забезпечує загальнотеоретичну підготовку лікаря, що формує його науковий світогляд та лікарське мислення, погляди на сутність процесу хвороби. Не викликає сумніву, що патофізіологія представляє теоретичну основу для вивчення клінічних дисциплін, таких як внутрішні хвороби, хірургія, педіатрія, акушерство і гінекологія, реаніматологія, анестезіологія та ін., а тому є фундаментом медицини, теоретичною базою практичної діяльності сімейного лікаря (Єльський В.Н. та ін., 2008).

В останні роки в Україні відбувається реформування медичної освіти, що передбачає підготовку нового покоління висококваліфікованих спеціалістів з урахуванням вітчизняних традицій, а також процесів інтеграції в Європейське і світове співтовариство (Педанов Ю.Ф., 2012). Підписання Болонської угоди і наказ МОЗ України про впровадження з 2007 року у навчальний процес кафедр патофізіології кредитно-модульно-рейтингової системи викликає необхідність широкого обговорення багатьох питань, що стосуються підготовки студентів медичного факультету до майбутньої сімейної практики. Нова програма викладання патофізіології передбачає 80 годин самостійної роботи студентів (38%), що включає не тільки підготовку до практичного заняття, а й написання протоколів, вивчення тем з самостійної роботи, підготовка рефератів, а також вирішення ситуаційних задач (Дзяк Г.В., 2004; Роговий Ю.Є., 2007).

При викладанні дисципліни студентам ІІІ курсу медичного факультету використовуються розроблені викладачами кафедри ситуаційні задачі з кожної теми навчальної дисципліни, які достатньо збалансовані по складності, тому з успіхом можуть бути використані для контролю ступеню засвоєння студентами навчального матеріалу. При розв'язуванні різноманітного роду практично-орієнтованих ситуаційних задач студенти повинні показати вміння застосовувати отримані теоретичні й практичні знання й навички, наприклад, за наведеним описом симптомів і анамнезом зробити припущення про можливий патологічний процес або захворювання, визначити можливі причини та механізми розвитку даного патологічного процесу, механізми розвитку клінічних ознак типових патологічних процесів та певної хвороби, запропонувати методи дослідження для підтвердження діагнозу, назвати основні принципи етіологічного та патогенетичного лікування.

Таким чином, самостійне вирішення студентами ситуаційних задач с наступним обговоренням та розбором на практичному занятті під контролем викладача, на наш погляд, є надійним способом ефективності самостійної позааудиторної роботи студентів, що стимулює їх до набуття і глибокого засвоєння знань з патофізіології для майбутньої професійної діяльності сімейних лікарів.

З 2010 року кафедрою розроблені завдання до практичних навичок, що проводяться в кінці вивчення кожного змістовного модулю. Наприклад, при проведенні практичних навичок до змістовного модулю з теми «Типові порушення обміну речовин», студентам пропонується проаналізувати глюкозо-толерантний тест, назвати основні покази та етапи його проведення, зробити припущення про можливе порушення вуглеводного обміну згідно до показників глюкози крові натщесерце та після глюкозного навантаження, а також рівня глікозильованого гемоглобіну. В результаті, проведення практичних навичок з даної теми з вирішенням клінічно орієнтованих ситуаційних задач дозволяє студентам здійснювати аналіз причинно-наслідкових взаємозв’язків в патогенезі типових порушень обміну речовин (вуглеводного, білкового, жирового, водно-електролітного, кислотно-основного) з визначенням їх понять, критеріїв, принципів класифікації та наслідків.

Отже, з урахуванням необхідності підготовки студентів медиків за спеціальністю «Загальна практика – сімейна медицина», на кафедрі патофізіології, яка посідає одне із найважливіших місць серед фундаментальних медичних дисциплін, створені усі належні умови для успішного опанування майбутніми лікарями знань, що стосуються етіології та патогенезу патологічних реакцій, патологічних процесів, патологічних станів та хвороб.


Римша.С.В., Лук'янович І.Л.


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   13


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал