Миколаївський будівельний коледж Київського національного університету будівництва і архітектури



Сторінка9/10
Дата конвертації25.12.2016
Розмір1.93 Mb.
ТипМетодичні рекомендації
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10
Тема: Павло Загребельний , роман «Диво». Історична основа й художній вимисел у творі. Аналіз образів-персонажів.


План семінарського заняття:

  1. Значний внесок П.Загребельного в розвиток українського історичного роману.

  2. «Диво»(1968) - перший історичний роман П.Загребельного.

  3. Схарактеризуйте образ Сивоока. Як через образ автор розкриває проблему творчого начала в людині, свободолюбствоа, людської гідності?

  4. Розкрийте образ Ярослава Мудрого. Як через образ подається проблема влади і людини?

  5. Як у трьох сюжетних лініях подається конфлікт влади і мистецтва?

  6. Розкрийте ідейний зміст образу Софії Київської як історичної пам’ятки та художнього символу.

Можлива відповідь
Значний внесок П.Загребельного в розвиток українського історичного роману.
Павло Загребельний – один із найчитабельніших авторів. Звертається митець до різних жанрів: новели, оповідання, повісті. Але найбільша його любов – роман.Романній світ митця – це понад двадцять книг різної тематики. Групуючи ці тексти, дослідники виділяють декілька тематичних циклів. Військово-патріотичний: «Європа 45», «Європа. Захід», «Шепіт», «Добрий диявол». Цикл творів про сучасність: «Спека», «День для прийдешнього», трилогія «З погляду вічності», «Левине серце», «Розгін», «Південний комфорт», «Гола душа», «Юлія».Їх активно читали, бурхливо обговорювали, але найбільший резонанс мали твори історичної тематики. У романах «Первоміст», «Смерть у Києві», «Євпраксія», «Роксолана», «Я, Богдан», «Диво» оживають голоси історії та складні постаті минулого, вражають своєю неповторністю різні епохи.Щоб збагнути мотиви, які керували митцем під час задуму його творів, треба звернутися до самого майстра за відповіддю: «Мені докоряли, що я принижував Богдана Хмельницького. Я дотримуюсь зовсім іншої думки. Ті герої, які перебували тільки на вершинах, які ступали тільки по горах – це майже не люди. Чому? Бо до Бога вони не дійшли, а до людей не спустилися – це якісь холодні фантоми. Тому, коли я писав і про київських князів, і про нашу величну Роксолану, я керувався тільки цим. Я чув ці голоси людей з далеких століть, вони «наговорювали» мені те, що з ними відбувалося. Для мене головне –– реставрувати психологію, , душу цих історичних героїв. Історик цього не може. Про що думав Ярослав Мудрий? Що відчував Володимир, коли приймав християнство? Письменник це може домислити. Я вибирав великі душі, які сяють нам скрізь тисячоліття. Це, в першу чергу, Ярослав Мудрий, його онука Євпраксія, Богдан. Коли я писав Євпраксію, хотів дізнатися, якою була жінка ХІ століття. Далі – через 500 років – Роксолана. Третьою частиною триптиха був роман про жінку, нашу сучасницю «Юлія, або Запрошення до самовбивства». Вірю саме в літературу. Тільки вона, мені здається, виконує свою роль – дає людям надію. Одне з великих джерел цієї надії – наша історія. Я починав писати романи про Київську Русь тоді, коли їх ніхто не писав. А життя наше було таке – безвірницьке, атеїстичне, страшне і дуже тяжке. У мене був релігійний рід_ ніколи не сідали за стіл не помолившись. У нас була Біблія. І коли мені виповнилося 10 років, почав читати її. Письменники не читали Святого Письма, то й були легкі, як пір’їни… Я народився і виріс на Дніпрі… І це перейшло в мою душу. Там, де Дніпра нема – ніби й не Україна. Це наша головна ріка, ріка мого народу. І це ріка Шевченка, і Дніпро – це Україна». 2.«Диво»(1968) - перший історичний роман П.Загребельного. Одним із значних здобутків української прозі став роман «Диво»(1968), у якому органічно поєднується далеке минуле та сучасність. У центрі роману – Софія Київська, яка є незнищенним символом української державності та духовності. Пізніше було створено цілий цикл романів про історичне минуле нашої Батьківщини: «Первоміст» (1972), «Смерть у Києві»(1973), «Євпраксія»(1975). «Диво» П. Загребельного видане в 1968 р. Цей роман є першою частиною епічного триптиху про Київську Русь, до якого входять «Первоміст» (1969) і «Смерть у Києві» (1972). Ці твори не є трилогією в 62

традиційному розумінні слова, бо немає тут спільних героїв і фабула аж ні як не поєднана в часі, у місці дії, у головних обставинах і характерах. Це – триптих. Таке композиційно-жанрове визначення дав сам автор у роздумі «Клопоти з « Первомостом», де, власне, сказано й про те, що кожна з названих книг має свою провідну ідею, хоч усі вони у ряді пунктів схрещуються.Дія в «Диві» відбувається з 992 по 1037 рр., а також у 1941-1942 і 1965-1966рр. Це розповідь про мистецький витвір нашої дивини – Софію Київську – і про долю його та місце в нашій духовній історії. Роман «Смерть у Києві» зображує боротьбу Юрія Долгорукого та людей з народу за об’єднання всіх руських земель в єдину державу. У часі тут зосереджено увагу на 1147-1157 рр.


3. Схарактеризуйте образ Сивоока. Як через образ автор розкриває проблему творчого начала в людині, свободолюбствоа, людської гідності?
Хто звів собор – це диво з див? Не Ярослав же, як то твердить літописець. Князю належав задум, ідея, воля. А хтось же втілював задум і, вивершуючи його,збагачував рідними мотивами й барвами. Не могли це робити ортодоксальні майстри з Візантії. Мав бути серед них і митець-русич, який піднявся до розуміння поступовості розвитку мистецтва в часі, прагнув зберегти животворні народні уявлення, вітчизняну спадщину. Не в підмайстрах він ходив – таке могло вдатися лише творцю. Спираючись на логіку історичної науки, на психологічні припущення, щедра фантазія П. Загребельного спородила могутній характер Сивоока – народного митця і мислителя, талановитого художника, архітектора. Це справжній творець дива: « Як же так? – думав Сивок. – Адже існує поза всім! Ні з чого з’являється раптом цілий світ. Хіба тут досить простого проведення пензлем? Вкладати треба ціле своє суще, все своє життя, та ще й додавати дещо поза тим – ось справжнє мистецтво!». Усе життя Сивоок є рабом, бунтівником проти свого злиденного становища як соціально, так і професійного. Понад тридцять років він ішов гірким шляхом пізнання істини й майстерності. Вони для Сивоока нерозривні, і незадовго до загибелі він відкриє для себе найголовніше: «Бо що є мистецтво? Це могутній голос народу, що лунає з уст вибраних умільців. Я — сопілка в устах мого народу, і тільки йому підвладні пісні, що пролунають, народившись у мені».
До цього відкриття митець ішов стихійно, але неухильно. Спочатку він не знав, що в ньому після смерті діда, який не прийняв хреста,оживе буйнодивний світ кольорів. Коли вперше побачив Київ, золоті хрести на церковних банях здалися йому чорними, бо перед цим він дивився на сонце. Воно, земне, символ радості, чорні хрести — смутку, жалоби за дідом-язичником. Хрести Сивоок ненавидів до загину, але як талановитий художник, що задивлявся на гру барв, не міг не захопитися красою церкви Богородиці: «була рожево-сіра, розлога й струнка, летючо-легка, мов засвічена сонцем хмара, із сизо-вишневим мороком і золотими проморгами свічок усередині».
У язичницькій Радогості, захованій «в глибини зеленого дивос- віту», його вразила летюча барвна каплиця, а її хранителька Звенислава розкрила хлопцеві душу барв, які, мов люди, залежно від випадку, бувають веселі, чисті, лагідні, довірливі, невинні, сумні, нудьгуючі, крикливі, жалібні, холодні, теплі... Ось чому пізніше, у Константинополі, уже спробувавши в Радогості та болгарському монастирі «вичаровувати з небуття новий світ», Сивоок шукав у барві не бога, а людину. У своєму зухвальстві він поділяв крамольні думки із заборонених у ті часи книг, що художник вищий за бога: після створення світу він створює новий світ!
Сивоок ніколи й нікому не корився. У поєднанні з талантом непокірність набула в ньому величі й певності. І майстру Агапіту, і князю Ярославу він гордо заявляє, що художник — не раб. Він служить не церкві, не князю, не темним, мов вода-нетеч, боярам, а людям, які своєю працею прикрашають рідну землю. Поставивши перед храмом дві вежі, щоб оздобити їх не богами та їхніми прислужниками, а звичайними людьми, Сивоок хотів кинути виклик закостенілому у своїй зневазі до всього живого християнству: «Ми є! Ми живі!».
Приступаючи до спорудження собору в Києві, Сивоок задумує щось велике й незвичайне, бо малість не може здивувати світ. У його уяві собор стояв як образ землі, який народився з давніх спогадів і нової зустрічі з Дніпром і пущами, це був «...образ пролітаючий, мов зітхання вітру в осінньому листі...». Цю летючу церкву як символ краси рідної Вітчизни, а не пристанище бога, митець вимріював усе життя. І він, перемігши посередність Міщила й обережність Мудрого, «заганяє» всього себе в собор. В Оранті передає тихе зітхання матері й сполохані очі Ісси, її болісно-нерозмірену постать, що летить у загибель. У процесі творення він наче самознищувався — і цей стан виокремлено автором самобутньою пластикою метафор і порівнянь: «Тепер зродилося в ньому щось ніби рослинне; мов рослини — квітками і листями, він тепер жив і промовляв до людей тільки барвами, і все для нього вкладалося в мову барви, він знову почав своє вмирання у творенні, спливав крізь кінці пальців на свої мозаїки, небаченими кольорами, він хотів би упіймати в барві й показати людям усе на світі: дівочий спів, пташиний політ, блимання зірок з чистого неба і сонце, сонце». Увібрати розмаїття світу, щоб потім спливти ним у фарбах,— це і є та формула таїни художника, яку відкрив П. Загребельний у своєму Сивоокові.
63

Спостерігаючи за тим, як творець із сум’яття вичаровує гармонійність, Ярослав Мудрий згодом зробить відкриття: Сивоок схожий на свою землю. Порівняння несподіване, широке, але безмежжя глибинних зв’язків: хлопчик із пущі став речником народу й рідної природи.

4.Розкрийте образ Ярослава Мудрого. Як через образ подається проблема влади і людини?

П. Загребельний показує Ярослава Мудрого ще з дитинства, який ріс, ніби вовченя, був упертим, а в дорослому житті цілеспрямованим: «Так відтоді й затямив собі: треба бути впертим в усякому ділі — і в зненависті, в любові, та навіть у дріб’язку».

Особливо автор наголошує, що Ярославові нічого в житті не давалося просто. І подолання комплексу неповноцінності, і шлях до влади, і бажання бути завжди на виду — усе це мало якусь внутрішню силу. А особисте життя теж не тішило Ярослава Мудрого. Не мав князь і друзів. І все ж він знаходив утіху в тому, що робив для розквіту своєї держави: примножував її багатства, виводив Русь на рівень європейський.

Загребельний показує свого героя як звичайну людину, яка має слабкості, недоліки; часом Ярослав Мудрий був жорстоким, самовпевненим, для нього був «раніш закон, а потім благодать». Як бачимо, він не ідеальний. П. Загребельний у змалюванні Ярослава знайшов добру міру поєднання «державно-історичного» та «людського»...

Від обмеженої князівської демократичності Ярослав приходить до абсолютної самотності. Проголосивши себе кесарем, він вознісся в гордині, вважаючи, що для нього тепер всі «живі — мертві», бо вони залежать від нього, а не він од них. Ідея безмежної влади пригасила, а потім й убила в ньому все людяне: знищено беззахисного язичницького святого, переслідується позашлюбна дочка, загинув Сивоок, ім’я якоговелено вилучити з літопису. Рефрен «Роби задумане», який спочатку сприймався як утвердження творчої діяльності, тепер набирає зловісного смислу, бо ідея державності перетворилася в ідею самодержавства.

І водночас П. Загребельний показує, що ніщо людське не було чужим для Ярослава: «...Жив останні місяці в душевному сум’ятті, відчував розтерзаність в серці»,. Бо вирішив війною йти супроти батька. Бо Забава, це його «приголомшливе чудо», відкрила йому такі джерела ніжності, краси й не скованої умовностями гідності, що хвилями затьмарювала його честолюбні заміри. Та князівство стало на заваді людяності Ярослава, який любив свою землю, особливо гостро відчуваючи пору «...занурення пущі в зимовий сон*, однак не хотів і боявся бачити на ній скупчених в одне ратаїв, уважаючи, що всілякі там хлібороби, як і ковалі та кожум’яки, не здатні думати, а тим більше — творити державу. Уже будучи великим князем київським, міркував: «Простий люд байдужий до влади. Вона йому ні до чого. Він би й державної гідності та незалежності не мав, аби не князь. Тож хай буде вдячний князеві. Не князь дякуватиме комусь там за напитки та наїдки, а люди хай дякують князеві. Повчати їх про де денно і нощно». І добре розумів, що закляте коло самотності оточує правителя, «...тільки підлабузник вповзає туди на череві». Хіба не муки це людини, що створила могутню державу, разом із воями Русі розбивала її ворогів, відбудовувала городи й церкви, одкривала житниці для голодних, заохочувала до освіти, але пісень усе одно в народі про неї не складали!

Надолужуючи відсутність хвалебних пісень, задумав Ярослав спорудити собор на зразок величних храмів візантійських. Ним волів здивувати світ. І задум Сивоока припав йому до душі: у його незвичайному соборі він хотів знайти примирення нового чужого зі старим своїм, подолати роздвоєність, яка мучила його протягом багатьох років.

У дискусії зі святим язичником князь уперто відстоює нову віру, яка виводить Русь у широкий світ. Але в той же час розуміє, що заради християнства було нищено й плюндровано душі свого народу. «Може, в піснях і віруваннях давньої Русі,— міркував Ярослав при спогляданні собору й народу, що клопотався біля нього,— ховалася та чистота й міць, яка мала прийти на зміну тому світові, що на його березі конала, мов здихаюче чудо-юдо, Візантія? І, може, помилився князь Володимир, а за ним ще тяжче помилився він, Ярослав, переймаючи від Візантії те, що, видавалося, приносило їй могуття, а насправді ж обіцяло лиш загибель?». Та згодом відкидає цю думку заради, як він гадає, вищих інтересів: «Невлаштованість людська його мало обходила. Дбав і не за себе — за державу». Але Павло Загребельний не поставив тут крапки. Логіка характеру, соціальна його реальність привела автора до розуміння, що Ярослав, зрештою, повинен був перед помазанням на кесаря заперечити цю думку й визнати: «Зберігаючи державу, зберіг себе». Якщо князеві спочатку гадалося, що держава над усе, то кесареві годилося думати, як і всім монархам, що він — це держава. Досягнувши безмежної влади, Ярослав став самотнім, душа його перетворилася на пустку. Могуття влади не могло приборкати прагнення людей до волі, що й довела втечею дочка Забави, на яку він нацькував вірних псів своєї держави. Не випадково роман завершується, як і початок розділу про Сивоока, у романтичному стилі, де фольклорно-біблійна узагальненість з повторенням приєднального «і», на противагу пишноті й подробицям опису покладання вінця на голову князеві, створює урочистий гімн безсмертю тих, хто в єдності з народом творить дива:

64
«І почалася погоня по всіх усюдах, по всій землі.


І втікала Ярослава полями, лісами, крилася в пущах і на болотах.

І не наздогнали. Втекла. Заховалася між людьми. Народила сина від Сивоока. І син його — серед нас. Завжди з його талантом і горінням душі.

І диво це ніколи не кінчається і не переводиться».

5. Як у трьох сюжетних лініях подається конфлікт влади й мистецтва?

Сивоок і Ярослав — це образи-антиподи, перший виступає як представник мистецтва, другий — влади. Уведення в роман образу Ярослави (позашлюбної дочки Ярослава Мудрого) загострює конфлікт мистецтва й влади та активізує протиставлення героїв, що можна простежити через зіставлення доль Ярослава й Шуйці, Сивоока і Ярослави. Для князя держава відігравала провідну роль, була найбільш значимою в його житті. І саме вона стала між Ярославом і Шуйцею. Для Сивоока не менш значимим, ніж для князя державні справи, було мистецтво. Проте, коли доля поставила вибір: собор чи кохана,— Сивоок став на захист Ярослави, переслідуваної за велінням князя, і загинув від меча своїх ворогів. Конфлікт дістає такого завершення, тому що Сивоок — митець, а мистецтво вільне. На такому тлі князь Ярослав постає невільником свого високого становища. Син Сивоока, народжений Яросл^вою, асоціюється з образом спадкоємця таланту Сивоока.

Продовження конфлікту мистецтва й влади, а відповідно свободи та обов’язку людини, зображено в розділах, присвячених подіям XX ст. Лише пам’ятки мистецтва тут потребують захисту.

У сюжетній лінії 40-х рр. XX ст. влада ототожнюється з фашизмом, її представники — німецький професор Шнурре і його помічник Оссендорфер. «Представник» мистецтваучений-історик Гордій Отава, спадкоємець справи Гордія — його син Борис. Між свободою людини та її обов’язком Гордій обирає друге, керум чись при цьому твердженням: «Якщо не зроблю я, то й ніхто не зробить», бо «Якщо вмираю, то вмирає зі мною цілий окрс мий світ, відновити який нікому не дано». Він зробив свій вибір на користь обов’язку: залишався захищати культурні пам’ятки в окупованому Києві, ризикував життям, незважаючи на малого сина Бориса.

У розділах, присвячених 60-м рр. XX ст. мистецька проблематика пов’язана з образом професора Бориса Отави. Наявний жіночий образ — московської художниці Таї Зикової. У цій сюжетній лінії автор порушує проблему обов’язку й свободи людини. Борису Отаві ще належить зробити вибір між справою життя й особистим життям. Він має змогу побачити наслідки цього вибору не лише на прикладі батька, але й своїх попередників (Сивоока і Ярослава). Героя не полишає почуття обов’язку, проте Борис отримує листа від Таї, і завдяки цьому епізоду можемо говорити про умовну розв’язку сюжетної лінії.

6.Розкрийте ідейний зміст образу Софії Київської як історичної пам’ятки та художннього символу.

У своєму славнозвісному творі автор робить перегуки минулого, сьогоднішнього й майбутнього. У найцікавішому «Диві» подано широку картину життя наших предків за часів Київської Русі, діяльність Ярослава Мудрого, а особливістю твору є справжнє диво — будівництво споруди — Софії Київської. «Цей собор вже з першого дня його існування, певно, мало хто вважав за житло для Бога — він сприймався як надійний притулок людського духу, тут відразу задомовився дух громадянства і мудрості тих, хто вибудовував державність Київської Русі ...Диво!».

Якщо говорити про конкретну історію Київської Софії, то сучасні вчені сходяться на тому, що її споруджували й оздоблювали грецькі майстри спільно з місцевими людьми, які, навчаючись у перших, збагачували й «ослов’янювали» їхнє мистецтво, привносили в нього виразні риси древньоруської самобутності.

Софія Київська — це й символічний образ. Так він сприймається передусім через те, що довкола нього розгортаються всі події, зображені в романі, на них постійно ніби падає тінь від Софійського собору. Софія, як художній символ і як реальна історична пам’ятка, сконцентрувала в собі весь волелюбний, сильний дух народу, його невмирущість, нескореність; стала своєрідним самовираженям внутрішньої суті цього народу, його культури, історії, моралі, власне,утілила в собі духовність народу.


Список літератури
1. Ващенко Ю. На перетині художніх світів: Вавилон на чебреці і Клошмерль Вавилонський (про типологічну спорідненість творів В. Земляка і Г. Шевальє // Слово і час.— 2001.— № 1.
2. Гончар О. Співець рідної землі // Українське слово. Хрестоматія української літератури та літературної критики ХХ ст.— К., 1995.— Кн. 4.
3. Дімаров А. Зрештою, життя прекрасне // Слово і час.— 1998.— № 4—5.
4. Жулинський М. «Я поведу вас у вічність...» // Наближення.— К., 1986.
5. Заповіт любові. Спогади про Василя Земляка.— К., 1983.6. Неопубліковані нотатки Василя Земляка // Слово і час.— 1993.— № 4.
6. Сивокінь Г. Василь Земляк // Історія української літератури ХХ століття: У 2 кн Кн. 2.—Ч. 2. 8. Слабошпицький М. Василь Земляк. Нарис життя і творчості.— К., 1994. 9. Усмішки Василя
65

Земляка, записані Миколою Мащенком // Дніпро.— 1991.— № 8. 10. Жулинський М. «... І метафори реального життя» // Наближення.— К., 1986.


11. Кравченко А. Валерій Шевчук // Історія української літератури ХХ століття: У 2 кн.— К., 1995 — Кн. 2.— Ч. 2.
12. Медвідь В. Поєднав традиційну оповідь з модерном... // Літературна Україна.— 1997.— 30 січня. 13. Мовчан Р. Валерій Шевчук // Українська проза ХХ століття в іменах: Посібник.— К., 1997.

14. Онишкевич Л. Шлях вічного повороту // Сучасність.— 1996.— № 1.

15. Павлишин М. «Дім на горі» Валерія Шевчука // Українське слово: Хрестоматія української літератури та літературної критики ХХ ст.— К., 1994 — Кн. 3.

16. Тарнашинська Л. «Паралельна дійсність» у координатах притчі: Вільям Голдінг та Валерій Шевчук // Всесвіт.— 1999.— № 2.

17. Тарнашинська Л. Свобода вибору — єдина форма самореалізації в абсурдному світі // Сучасність.— 1995.— № 3.

18. Фізер І. Промова на врученні премії фундації Антоновичів Валерію Шевчуку // Слово і час.— 1991.— № 12.

19. Шевчук В. Виступ на врученні премії фундації Антоновичів // Слово і час.— 1991.— № 12.

20. Шевчук В. Мій театр та моє кіно. Автобіографічні згадки. Вертеп // Кур’єр Кривбасу.— 1997.— № 81—82.

21. Шевчук В. Сад житейський думок, трудів та почуттів // Шевчук В. Темна музика сосон. Сад житейський... — К., 2003.

Семінарське заняття № 18

Тема:Література рідного краю.

План семінарського заняття:


  1. Характеристика художніх творів митців рідного краю.

  2. Власне ставлення до творчості сучасних письменників, що проживають в рідному краї (Віри Марущак, Дмитра Кременя,Валерія Бойченка).

Список літератури
1. Плерома. Мала українська енциклопедія актуальної літератури.— Івано-Франківськ, 1998.

2. Процюк С. Лицарі стилосу та кав’ярень: Есе про дев’яностиків.— К., 1996.

3. Слапчук В. Світ у слові (інтерв’ю) // Кур’єр Кривбасу.— 2000.— № 127.

4. Ткачук М. Літературний процес 90-х років ХХ століття // Українська мова та література.— 2000.— № 22.

5. Ткачук М. Метафора, що вивертає світ. Поезія дев’ятдесятників // Кур’єр Кривбасу — 1999.— червень.

6. Харчук Р. Покоління постепохи. Проза // Дивослово.— 1998.— № 1.



Семінарське заняття № 19

Підсумкове семінарське заняття.

План семінарського заняття:

  1. Коментувати зміст вивчених художніх творів.

а) називати проблематику;

б) визначати художні і стильові особливості.

2. Висловлювати власні судження з приводу певного літературного явища, процесу, поняття.


САМОСТІЙНА РОБОТА
1. Василь Стус. Стан трагічної самотності й необхідності активної дії в поезіях автора. – 1 година
2. В.Земляк «Лебедина зграя» – сюжет, композиція – 1 година
3. П. Загребельний «Диво». Утілення одвічного прагнення людини до свободи, краси, гармонії в образах Сивоока, Гордія, Бориса. План до характеристики персонажів – 2 години.
4. Література елітарна та масова, сучасні часописи та альманахи, Віктор Неборак «Гра» – 1 година
5. Художні твори Віри Марущак . Проблематика, сюжет, образи. – 1 година.

Запитання для перездачі Модуля № 5
1. Творчість Василя Стуса.
2.Українська «химерна проза».
3. Традиції бароко в ХХ ст..
4. П.Загребельний. Історична основа роману «Диво», художній вимисел.
5.Сучасна «молода» українська література.
6.Літературні угрупування (Бу-Ба-Бу, «Нова дегенерація», «Пропала грамота», «ЛуГоСад»).
7. Творчість Ігоря Римарука.
8. Творчість Віктора Неборака.
66
9. Творчість Олександра Ірванця.
10. Творчість Юрія Андруховича.
11. Творчість поетів-земляків.

12.Творчість Г.Пагутяк.


13. Розповісти напам’ять вірші: В.Стус «Мені зоря сіяла нині вранці», І.Римарук «Зірка», О.Ірванець «До французького шансоньє».



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал