Миколаївський будівельний коледж Київського національного університету будівництва і архітектури



Сторінка6/10
Дата конвертації25.12.2016
Розмір1.93 Mb.
ТипМетодичні рекомендації
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10
Тема:Микола Куліш п’єса «Мина Мазайло» – сатиричне викриття бездуховності обивателів, які зрікаються своєї мови.

Мета: Прищепити любов до творчості Миколи Куліша, доробку свідомого носія національної культури, менталітету, українського способу мислення і сприймання світу.

Основні поняття: гумор, п’єса, комедія.

План семінарського заняття

1.З історії комедії «Мина Мазайло».

2.Жанр п’єси, сюжетна основа твору.

3.Система образів п’єси.

4. Проблематика комедії «Мина Мазайло».

5.Застосування різних засобів комічного.213-214

6.Значення творчості М.Куліша для становлення української драматургії в ті роки.214

Можлива відповідь:

1.З історії комедії «Мина Мазайло».

За спогадами сучасників, М.Куліш дуже обережно поводився зі словом, не терпів використання «не тих» слів, а українську мову знав дуже добре й високо цінував її, стверджуючи, що таких багатих і соковитих мов, як його рідна, дуже мало на світі. Тому, мабуть, М.Куліш написав п’єсу «Мина Мазайло», у якій порушив мовну проблему. Письменник був закоханий у красу, емоційність, виразність української мови й намагався боротися за її подальший розвиток. «Мина Мизайло» – одна з найкращих п’єс, яку хтось із дослідників назвав «філологічний водевілем», бо в ній багато уваги приділено слову. Протягом року комедію «Мина Мазайло» було видруковано. Спочатку в одному з найбільш самобутніх і «европеїстських» українських видань кінця 20-х рр. ХХ ст. – гумористично-сатиричному альманасі «Літературний ярмарок» (шосте число за 1929 р.), навколо якого, як відомо, об’єдналися колишні члени ВАПЛІТЕ, серед яких були М.Хвильовий, О.Досвітній, М.Куліш, Ю.Яновський, Г.Косинка, В.Сосюра, Г.Епік, М.Бажан та ін..

37

А пізніше, усе в тому ж 1929 році, п’єса вийшла п’єса в Харкові окремою книжкою. Після постановки і публікації комедія стрімко одержала визнання. Проблематика, художні реалії твору жваво обговорювалися в пресі, стали предметом дискусій, у процесі яких висловлювалося чимало високих і дуже високих оцінок. 1929 р. комедія з’явилася на сценах Дніпропетровська й Херсона, Одеси й Вінниці, Житомира й Маріуполя. У Києві поставив Гнат Юра, у Харкові – Лесь Курбас. «Березільська» вистава тріумфально пройшла на гастролях в Одесі й Києві, а влітку 1930 р. – у Грузії, під час єдиного виїзду « Березоля» за межі республіки. Так само тріумфально було її знято наприкінці 1930 р., коли процес українізації пішов на спад.



2. Жанр п’єси, сюжетна основа твору.

«Мина Мазайло» – не водевіль, а сатирична комедія, з притаманним цьому жанру прийомом концентрації побутових деталей, використання гіперболи, символіки, гротеску. Куліш-драматург належав до митців, здатних глибоко бачити суспільний грунт у най банальніших побутових явищах. У комедії «Мина Мазайло» письменник прагнув зрозуміти, як діють, як відображаються в побуті сучасного йому міщанства важливі тенденції суспільного життя країни. У зв’язку з цим знаходиться й сюжетна основа твору, і типологія образів, кожен із них є конкретною особою й водночас широким, майже символічним узагальненням.



3.Система образів п’єси.

ОБРАЗ МИНИ МАЗАЙЛА

Харківський службовець Мина Мазайло, українець за походженням, вирішив змінити своє «плебейське прізвище» на щось милозвучніше. Мина сподівається, що тоді для нього настане справді щасливе життя. Але разом із прізвищем відмовиться віні від свого українства, від «мужицтва» й стане одного чудового дня Сиреневим, Розовим, Тюльпановим, на крайній випадок – Мазєніним. Саме в прізвищі він убачає причину своїх службових і життєвих поразок. «Мазайло» для нього, як камінь на шиї, тавро його соціального рабства.

ОБРАЗ МОКІЯ

Син Мокій, «вдарений мовою», без п’яти хвилин комсомолець, у драмі виступає антиподом свого батька й мріє додати до «Мазайла» загублену половину «Квач». «Мазайло-Квач» звучить для Моки як музика. Він чужий націоналізму та далекий і від інтернаціонального пафосу комсомольців. Єдине, чим Мока захоплений – це багатством української мови. Мовні симпатії Куліша зробили постать Моки ніби позитивною й такою, що виражає авторські ідеї, а позитивний герой з Моки – ніякий. Мока дійсно має глибокі знання української історії, літератури, фольклору, тонке відчуття мови. Він романтик і мрійник. Його філологічні коментарі захоплюють і чарують. Уля каже: «…Він на тебе словами отими тощо… аж пахне». Але коли він говорить дівчині замість слів кохання: «Ах, Улю! Мені вже давно хотілось вам сказать …Хотілось сказати, а тепер ще охочіше скажу: Улю! Давайте я вас українізую!» – то звучить смішним. У суперечці з батьком Мокій грубий, жорстокий, нестриманий. У нестямі кричить: «З новим прізвищем! У крамницю!»

ТІТКА МОТРЯ (МОТЯ)

Заскорузлості поглядів і ворожості до української мови, історії, культури можна лише подивуватися, її репліки смішні, але й незаперечні. Побачивши на вокзалі напис українською «Харків», вона цілком серйозно питає: «Нащо, питаюсь, навіщо винам іспортили город?». Те, що в українській опері «Тарас Бульба» артисти співають по-українському вона називає «безобразієм». ЇЇ докази мають незаперечну логіку: «Да єтого не может бить, потому што єтого не може бить нікада!». Українська мова для неї – просто «австріяцька вигадка». Убивчим за силою сарказму є висловлювання тьоті Моті: «По-моєму, прилічнєє бить ізнасілованой, нєжелі украіїнізірованной». Вона рознервувалася, коли Уля сказала, що її ноги відповідають «українському стандарту»,бо відразу кинулася крадькома вимірювати свої. Завдяки майстерності й таланту М.Куліша ім’я «тьотя Мотя» в народі до розряду прізвиськ.

ДЯДЬКО ТАРАС

Це теж гротескна фігура. Він виступає за збереження старого, патріархального, без урахування нових умов життя. Проте в суперечці, хто в кого «вкрав» слова, змінювати чи не змінювати прізвище Мазайлові, дядько виявляється слабшим за тітку Мотю й здається на її милість. Є в нього й висловлювання, не позбавлені здорового глузду, продиктовані любов’ю до рідного народу, глибоким знанням історії.

ІНШІ ОБРАЗИ


Що стосується Лини та Рини, то це такі собі войовничі міщаночки, які повністю поділяють зневагу свого чоловіка й татуся до всього українського. Вони постійно милуються собою перед дзеркалом, кокетують й охають та ахають, беручись за серце, як шляхетні дівиці. Між собою мити й дочка розмовляють грубо, з лайками та образами, кожна вважає себе розумнішою за іншу, їхні повсякденні заняття – плітки, підглядання, обговорення нарядів та заздрість до тих, хто «добре влаштувався» в житті. Коли щось виходить за рамки їхнього розуміння та уявлення, воно
38

піддається беззастережному осуду й навіть прокльону. Мати, дізнавшись про категоричну відмову сина міняти прізвище, пропонує : «Може, проклясти?». І дивується: «І в кого він такий удався? У кого? Здається ж і батько, і я всякого малоросійського слова уникали…». Отже, ці дві сатирично-комедійні персонажі – уособлення тупого й зарозумілого міщанського середовища часів М.Куліша. Трохи окремо стоїть у п’єсі постать Улі. Автор постійно підсміюється, іронізує в ремарках: «Уля – як Уля». Тобто така, як усі дівчата її кола. Вона самозакохано видивляється в люстерко, емоційно-сентиментальна, мрійлива. Але її мрії поки що не простягаються далі «вигідної партії». Уля, як і її подруги, насторожено ставиться до українізації, теж прагне хоч трохи замінити прізвище Розсохина, щоб звучало не по-українськи – Розсоха.

Але коли вона познайомилися з Мокієм і закохалася в нього, то серцем сприйняла його погляди. Під впливом Мокія Уля стала ходити до бібліотеки, читати, цікавитися мовою й до деяких «філологічних» висновків дійшла вже сама.

4. Проблематика комедії «Мина Мазайло».

1. Мовна проблема, художнє відтворення проблеми українізації. (Твір М.Куліша висвітлює проблему русифікації України, яку в 1920-х роках ХХ ст. більшовицькі ідеологи намагалися прикрити так званою «українізацією». П’єса написана на матеріалі, який був характерний для Харкова 1920-х рр., відбиває говірку Харківщини тих часів. Головний герой Мина Мазайло з комічного цілеспрямованістю намагається змінити своє прізвище на російське, більш благозвучне. Цим він сподівається підвищити своє службове становище, здобути авторитет серед службовців. Мина – перевертень, який хоче зректися не тільки рідної мови, а й свого національного «я». Герой бере уроки російської мови, намагається всю родину позбавити прав розмовляти українською мовою, що й призводить до гострого конфлікту в родині. Частина – за українізацію (син Мокій, дядько Тарас), а частина – за русифікацію (тьотя Мотя, Рина).

2. Проблема відстоювати свою думку. (П’єса «Мина Мазайло» навчає нас відстоювати свої вподобання та переконання, не боятися сказати вголос думку. Навіть зустрівшись із різними тьотями мотями, минами,ринами, не варто тихо погоджувати з усім, ними сказаним. Треба вчитися не соромитися себе, передусім свого походження та родини).

3. Проблема стосунків між батьками й дітьми. (Мокій і Мина, хоча батько й син, але в житті вони є антиподами. Треба вміти слухати один одного, приймати спільні рішення, шукати «золоту середину»).



5.Застосування різних засобів комічного.

Микола Гурович Куліш обрав для свого твору жанр комедії, бо що, як не сміх, може найдошкульніше вдарити по Мазайлах, які роду свого цураються. Твір іскрометний, пересипаний такими мовними перлами, що запам’ятовуються надовго. Разом із тим не можна не відчути того болю й смутку автора, який прозирає між рядками, адже саме серед українців знаходяться найзапекліші вороги української мови, національної історії.

У літературі є багато засобів комічного. Найчастіше використовуються такі:


  • прагнення дійової особи показати себе не тим, ким вона є насправді;

  • несподівана ситуація;

  • надання предмету зображення невластивих йому рис;

  • сполучення в реченні слів, які означають різнорідні поняття;

  • неправильне розуміння персонажем якогось предмета чи явища;

  • іронія – художній засіб, комічна сутність якого полягає в невідповідності між прямим змістом висловлювання і йог справжнім (прихованим) значенням, що легко вгадується;

  • використання або розуміння метафоричних фразеологізмів у прямому значенні; гра слів, побудована на використанні народної лексики;

  • уживання гіперболи з метою висміювання зображуваного;

  • використання пестливих слів з метою висміювання;

  • використання політичних термінів для зображення побутової проблеми чи буденної роботи;

  • використання вульгаризмів;

  • парадокс – сполучення несумісних понять;

  • гротеск – сатиричний художній прийом у літературі та засіб типізації, в основі якого лежить художня деформація зображувальних предметів і явищ, нарочно карикатурне їх спотворення з метою гострішого виявлення суті.

6.Значення творчості М.Куліша для становлення української драматургії в ті роки.

Микола Куліш був митцем, який постійно прагнув новини в творчості – нових художніх засобів, прийомів, рішень: несподіваних думок, образів, конфліктів; нової, до нього ще не


39

відкритої якості драматургічного світобачення. Він шукав і знаходив нові напрямки розвитку мистецтва, літератури, драматургії, що потім ураховувалися іншими письменниками, художниками наступних поколінь. Куліш-драматург жив категоріями майбутнього художнього часу. А це – привілеї митців світового

рівня. Багатьма дорогами пройшов Куліш – дорогами навчання, таврійського степу і України, дорогами війн, самовіддачі, духовного піднесення, дорогами творчості, відкриття і переслідувань. За недовге життя йому довелося пережити ледь не все, що тільки може випасти на долю людини. І на всіх дорогах, в усіх життєвих випробуваннях він залишався яскравою порстаттю, що прагне справедливості, краси і добра.

Список літератури
1. Кузякіна Н. Ув’язнений за суворою ізоляцією // Київ.— 1993.— № 7.
2. Куліш А. Спогади про Миколу Куліша // Куліш М. Твори в двох томах.— К., 1990.— Т. 2.

3. Лавріненко Ю. Микола Куліш // Розстріляне відродження: Антологія 1917 — 1933.— К., 2001.

4. Панченко В. Арки і шибениці (драматургія Миколи Кулiша). — Кіровоград, 1997.

5. Свербилова Т. Микола Куліш // Історія української літератури ХХ століття: У 2 кн.— К., 1993.Кн. 1.



6. Шерех Ю. «Шоста симфонія» Миколи Куліша // Куліш М. Твори в двох томах.— К., 1990.— Т. 2 САМОСТІЙНА РОБОТА
Микола Куліш Особливості розвитку драматургії й театру 20-30-х років ХХ ст.. – 1 година
Остап Вишня «Сом» – м’який гумор як риси індивідуального почерку Остапа Вишні. – 1година
Запитання для перездачі Модуля № 3

1 Загальний огляд творчості Павла Тичини.
2. Пояснити спад творчості Максима Рильського в його біографії.
3. Основні відомості про творчий шлях Євгена Плужника. 4. Уславлення краси рідної мови, заклик до її збереження в творчості Володимира Сосюри.
5. Творчість Миколи Хвильового.
6. Трагедія українського народу у вирі братовбивчої громадянської війни в творчості Григорія Косинки.
7. Розповісти про українського інтелігента Степана Радченка в урбаністичному романі В.Підмогильного «Місто».
8. Майстерне змалювання рідної природи та заклик до її збереження в гуморесках Остапа Вишні.
9. Поєднання ознак поеми, роману, реалізму та романтизму в романі «Вершники» Юрія Яновського.
10. Актуальність комедії «Мина Мазайло» Миколи Куліша.
11. Розповісти напам’ять вірші: «Пам’яті тридцяти», «Коли усе в тумані життєвому», «ЛюбітьУкраїну».


Модуль № 4 (1 курс 2 семестр)




Назва теми

Год.

Євген Маланюк (стисло про письменника). Поезії: «Під чужим небом», «Істотне», «Стилет чи стилос?..», «Земна мадонна»: художнє осмислення життєвих проблем, ностальгічні мотиви, філософічність поезій.

2

Олег Ольжич, стисло про письменника, поезії: «Господь багатий нас благословив», «Захочеш – і будеш» із циклу «Незнаному воякові».

2

Олена Теліга (стисло про письменницю). Поезії: «Сучасникам», «Радість», «Пломінний день»: українські національні герої, лицарі духу, виховані за межами України; романтичний максималізм, сила духу, життєрадісність, шляхетний патріотизм, висловлені образним словом; моральний заповіт нащадкам.

Напам’ять «Сучасникам».


2

Контрольна робота: «Лицарі духу, виховані за межами України», «Ностальгічні мотиви у творчості поетів «Празької школи».

2

Українська література 40-50-х років ХХ ст. Українська література 40-50-х років ХХ ст. Загальна характеристика літературного процесу.

Олександр Довженко. Загальний огляд творчості. Кіноповість «Україна в огні»: відображення у творі найтрагічніших сторінок історії вітчизняної війни в Україні; уособлення долі українського народу в образах родини Запорожців; жанрова специфіка твору. Кіноповість «Зачарована Десна»: автобіографічна основа; особливості оповіді; символічність назви; відображення в головних образах національного менталітету; морально-етичні проблеми твору; жанрова специфіка.

Семінар № 12



6

Українська література за межами України.

Василь Барка (В.Очерет). Загальний огляд творчості. Роман «Жовтий князь» (оглядово): історична основа твору, реалістичне змалювання трагедії голодомору, утвердження високого духовного потенціалу українців, їх здатності до саможертовності заради ближнього; гуманістичне звучання твору; образи-символи на означення добра і зла.


2


Іван Багряний (І.Лозов’яга). Загальний огляд творчого шляху. Роман «Тигролови»(скорочено): проблематика твору, характеристика образів.

Семінар № 13

4

Улас Самчук. Роман «Марія» (оглядово або скорочено – за вибором викладача). Загальний огляд творчості письменника;активна участь у літературному процесі української діаспори. «Марія» – перший в українській літературі художній твір про насильницьку колективізацію, про нещадне винищення справжніх трудівників землі, страшний голодомор 1933 року.

Семінар № 14

4

Контрольна робота. «Роман В.Барки «Жовтий князь» – реквієм загиблим у часи голодомору 1932-1933рр.», «Образ людини-трудівника у творі О.Довженка «Зачарована Десна».

2

Українська література другої половини ХХ – початку ХХІ ст.

Вступ. Українська література у другій половині ХХ ст. Загальні зауваження до характеристики літературного процесу. Поети-шістдесятники (загальна характеристика культурологічного явища «шістдесятництва»). Василь Симоненко. Загальний огляд творчості письменника. Поезії: «Лебеді материнства», «Задивляюсь у твої зіниці...», «Є тисячі доріг...», «Ікс плюс ігрек», «Ну скажи, хіба не фантастично...» (або інші поезії за вибором викладача).

Напам’ять «Лебеді материнства».





4

Іван Драч. Загальний огляд творчості письменника. Поезії: «Балада про соняшник»: поетичний роздум про мистецтво як життєдайну силу, що одухотворює людину, підносить до нових моральних та естетичних вершин; символічність образів соняшника та сонця. «Балада про вузлики»: висока вартість нетлінних скарбів людської душі — щедрості, доброти, чесності, працелюбства. «Крила»: світоглядне протистояння духовно багатих особистостей та спустошених щоденними клопотами людей; крила як символ одвічного прагнення людини до краси, високої духовності.


2

Микола Вінграновський. Загальний огляд творчості. «У синьому небі я висіяв ліс...», «Сеньйорито акаціє, добрий вечір...»: вселюдські та національні мотиви крізь призму «інтимного самозосередження».

С.Р. – 1 година.

2

Дмитро Павличко. Загальний огляд творчості. Поезії: «Це Ти створив мене таким...»: філософські роздуми ліричного героя про сенс людського життя. «Був день, коли ніхто не плаче...», «Сріблиться дощ...»: вияв особливих інтимних переживань ліричного героя. «Два кольори»: мотив материнської любові та синівської вдячності; національний колорит вірша.

Напам’ять «Був день, коли ніхто не плаче».

С.Р.-1 година.

2

Ліна Костенко. Загальний огляд творчості. Поезії: «Вже почалось, мабуть, майбутнє» (або «Життя іде і все без коректур») ліричні роздуми про духовні та етичні цінності особистості; «Хай буде легко. Дотиком пера...»: «Недумано, негадано...»: оригінальність пейзажного малюнка як вияв особливості авторського стилю; глибокий ліризм твору, «краса і сила» почуття кохання у жіночій інтерпретації. «Маруся Чурай»(скорочено): історико-фольклорна основа роману у віршах; тематика та проблематика твору; образи Марусі, Івана Іскри, Богдана Хмельницького як утілення найвищих духовних чеснот українців.

Напам’ять вірш за вибором студента, уривок з роману «Маруся Чурай» (монолог Івана Іскри).

С.Р.- 1 година

6

Олесь Гончар. Загальний огляд творчості. Роман «Собор» (скорочено): собор як символ духовної краси людини, її особистої причетності до історичного буття народу й людства; проблематика роману; характеристика образів.

Семінар №15


4


Контрольна робота «Собор як символ духовної краси людини у однойменному романі О.Гончара» – тести, «Микола Баглай як ідеалістичний образ поета, мрійника в романі О.Гончара «Собор».

2

Григір Тютюнник. Загальний огляд творчості. Новела «Зав’язь»: символічність назви та подій; внутрішня краса образів юнака та дівчини; відображення національного менталітету у новелі. Новела «Три зозулі з поклоном»: «вічна» тема краси кохання; образ «любові всевишньої» як втілення високої духовної цінності, яка вивищує людину над прагматичною буденністю; відображення національного менталітету у новелі.

С.Р. – 1 година

2


Семінарське заняття №12

Тема:Творча спадщина О.Довженка.

Мета: прищепити любов до творчості Олександра Довженка, доробку свідомого носія національної культури, менталітету, українського способу мислення і сприймання світу.

Основні поняття: кіноповість, поетика.

План семінарського заняття

1. Український Мікеланджело в кінематографії.

2. Філософські думки письменника в повісті «Зачарована Десна».

3. «Щоденник» О. Довженка – звинувачувальний акт тоталітарній системі.

4. «Кремлівське розп’яття» автора кіноповісті «Україна в огні».

5. Світове значення художньої творчості О.Довженка.


Можлива відповідь

1. Український Мікеланджело в кінематографії

Довженко в поняття слова «кіно» вкладав інший зміст, ніж його сучасники, що, мабуть, найкраще зрозумів П.Тичина, відгукуючись на його діяльність глибинною фразою: «Довженко обрав собі таке мистецтво, яке найшвидше доходить до народу, яке розкриває перед нами не тільки те, що діється у нас тут, на землі, а й те, що діятиметься завтра, понад землею, в космосі». Справді, Довженко заговорив про космос та про космос людської душі. Більше того, світове кіно у 20-30 ті роки мало значні набутки, українське – тинялося на задвірках, і саме Довженкові судилося вивести вітчизняну кінематографію зі стану периферійної, відсталої на чи не найперше місце на планеті в цій галузі. У червні 1927 року митець розпочав роботу над фільмом за чужим сценарієм «Звенигора», але так перейнявся ним, що в процесі зйомок повністю перередагував сценарій. Відгуки критиків на цей фільм були дуже схвальними.

Хроніка творчого розвою таланту О.Довженка в Одесі вражаюче переповнена цікавими фільмами: «Вася-інформатор»(1926), «Ягідка кохання» (1926), «Сумка дипкур’єра» (1927), «Звенигора» (1928), «Арсенал» (1929), «Земля» (1930). Згодом митець знімає фільми «Іван»(1932), «Аероград» (про Далекий Схід – 1934), а також «Щорс» (1937). Кожна нова картина викликає в мистецтві справжню бурю, появляються сотні відгуків. Кіномитець знав злети офіційного визнання і критичний тиск, цькування та переслідування.
Людмила Тарнашинська підкреслює специфіку авторської позиції у кожному фільмі українського Мікеланджело.
Звідси – його безнастанні творчі пошуки, неординарність мислення, глибока символічність кращих творів і фільмів, у яких він утверджував загальнолюдське через національне».

Про Довженка заговорили в Цілому світі. Його фільм «Земля» отримав особливе визнання: у 1958 році у Брюсселі цю картину було визнано найкращою в світі. Навіть Чарлі Чаплін прислав телеграму в якій вітав Довженка і захоплювався його талантом. Сталін все життя вичікував і мав надію на те, що Довженко зніме про нього фільм, тому й не дозволив розстріляти. Та його сподівання були марними, хоч як він не намагався його приручити: надсилав подарунки, вручив дві Сталінські премії, відпускав у відрядження за кордон. Та не вийшло. Але, щоб процвітав український кінематограф, Довженкові доводилось жертвувати собою: за геніальну «Звенигору» мав платити антиукраїнським «Арсеналом», за мудру


42
«Землю» - силуваним «Щорсом» тощо. У 1940 році О.Довженко став художнім керівником новоствореної Київської кіностудії. В липці цього року на екрани виходить російськомовний звуковий художньо-документальний фільм «Визволення українських і білоруських земель від гніту польських панів». В цьому фільмі йшлося тільки про сльози щастя, обійми галичан чи буковинців з наддніпрянцями та про споконвічну мрію української нації жити соборно.

Мрією О.Довженка було українське національне кіно. Ось чому напередодні Другої світової війни він з особливим натхненням писав сценарій до фільму за повістю М.Гоголя «Тарас Бульба». Влітку 1942 року через інтриги та доноси Довженка звинуватили в дезертирстві з Києва і розвалі роботи на кіностудії. Та незважаючи нінащо, Довженко у 1943 році зняв повнометражний документальний фільм «Битва за нашу Радянську Україну», який було продубльовано двадцятьма шістьма мовами світу.



2. Філософські роздуми письменника у повісті «Зачарована Десна».

Свою кіноповість О.Довженко називав автобіографічним кінооповіданням. У кіноповісті переплітаються два плани розповіді – від імені малого Сашка і від імені зрілого митця. То ж «гріхи» переплітаються малі й великі – від вирваної потай недозрілої моркви до покинутого у фашистський неволі старого батька.

Перший план розповіді – реалістично виписані картини дитинства білоголового Сашка, його дитячі враження від навколишнього світу, дитячі витівки, радощі й жалі, розповіді про людей, що оточували хлопчика. Другий план розповіді – філософське осмислення всього прожитого і пережитого людиною, чиє життя вже «повечоріло», на чиєму шляху були радість творення і невдачі.

Твір не має чіткої сюжетної лінії. Оповідь раз у раз переривається авторським коментарем, філософськими роздумами, ліричними відступами. Відмовившись від послідовного розвитку сюжету, автор в основу твору поклав художній розвиток ідеї – показ життя як найбільшого і найвеличнішого з усіх мислимих благ. Одним із важливих елементів сюжету стали для автора ліричні відступи, в яких О.Довженко виступає як філософом і мислителем, так і людиною з великим серцем, гідною зватись справжнім сином свого народу. Філософські роздуми письменника збагачують і поглиблюють твір, надають йому своєрідності, - вони, звичайно, цілком належать митцеві й мислителеві, голова якого повита сивиною. Це роздуми у творі про нерозривну єдність минулого й сучасного, про те, що «сучасне завжди на дорозі з минулого в майбутнє», отже, пам’ятати про минуле завжди корисно і повчально.

Уособленням народної мудрості та філософського осмислення життя виступає у творі образ діда Семена, який є не лише працьовитою людиною, але і, як залюбленим у народне слово, філософом.
Довженко з позиції митця-філософа і характеризує образ батька: йому притаманна висока культура думок і почуттів. З нього «можна було б писати лицарів, богів».

Для кіноповісті Довженка властиві романтична окриленість водночас із патетичною пристрастю, глибокі філософські узагальнення.


3. «Щоденник» О.Довженка – звинувачувальний акт тоталітарній системі

Довженкові записні книги, які стали пізніше «Щоденником», особливі. Власне, це не щоденник у стандартному розумінні цього слова – це молитва-розпач , це надсадно-тяжкі роздуми Майстра над мистецтвом, роздуми Патріота над долею та майбутнім України.

У «Щоденнику» митець поділяє себе на власне «Я» – суто Довженка і на «Я»– ліричного героя.

Значення «Щоденника» О.Довженка неймовірно велике не лише для нашої літератури, як частки національної культури, а й для значно важливіших аспектів життєдіяльності нації. Ясна річ, що потуги українського митця в цій справі аж ніяк не могли викликати схвалень тоталітарної системи, яка силою нав’язувала Україні довічну роль колонії.

У «Щоденнику» Довженко підкреслює, що в радянські часи було зроблено все для того, щоб принизити і викорчувати українську мову з коренем, щоб зневажити й поглумитися з української історії. В 1941 році він робить промовисті записи: «Єдина країна в світі, де не викладалась історія в університетах цієї країни… Де ж рождатися, де плодитися дезертирам, як не у нас?... Не вина це дезертирів, а горе. Не судить їх треба, а просить пробачення і плакати за погане виховання, за духовне каліцтво у великий час».

Довженко прекрасно розумів, що уряд України був ворожим їй та її нації, виконував завдання про систематичне й неухильне знищення всього українського: «Я зневажаю уряд України за його скотиняче ставлення до культурних пам’ятників своєї старовини. У нього немає любові до народу. Народ має багато підстав ненавидіти всіх нас за це». Довженко навіть робить величезний список тих архітектурних пам’яток, які знищені в Києві за часів радянської влади до війни і під час війни. 3 грудня 1943 року він робить великий запис про це, в якому він натякає, що ці нищення – діло рук не диверсантів і не німців, а запланованої


43
акції радянської системи, адже ж вціліли всі її творіння, в яких ні смаку, ні художньої цінності нема: «Не може ж хрещатицький нахабно-дурний універмаг, чи будинок ЦК, чи Раднаркому, чи КВО в Києві увійти в історію як позитивний знак епохи. Бо ім'я їм – позичене убозтво, претензійне й брутальне.».

У «Щоденнику» зустрічаємо цитати античних мудреців, у яких письменник підкреслює, що будь-якому митцеві у світі в будь-які історичні часи особливо незатишно, що він постійно почуває невдоволення, є глибоко нещасливим.

Геніальний кіномитець потерпав за долю тих, хто залишився на зайнятій німцями території, а також розвінчував радянське військо за те, що воно знищувало своїх, які вибирались із
німецького оточення у боях, або з полонів, вважаючи їх зрадниками.

Довженко акцентує увагу на масових знищеннях невинних людей. І це при тому, що цілий світ знає, які втрати понесла Україна під час війни, під час довоєнних голодоморів і під час передвоєнних репресій: «Україна втратила за час війни тринадцять мільйонів людей. І се ще, так би мовити, з оптимістичною неточністю… Себто, коли ми додамо мільйонів два-три, то навряд чи помилимось. До Сибіру вислали ж перед війною півтора мільйона з Західної України, та й зараз висилають немало…»

Довженко не боявся сказати прямо про нічим не виправдані репресії, про винищення інтелігенції, і казав про це афористично: «Наш народ нагадує мені тютюн. Його весь час пасинкують. У нього велике, дебеле листя, а цвіту де-не-де…». Темі репресій митець присвятив не одну сторінку «Щоденника». У тоталітарному суспільстві загрози бути заарештованим, безпідставно звинуваченим, катованим і розстріляним не міг уникнути ніхто. В тюрмі сиділи дружини кращих друзів Сталіна, членів уряду. Про це автор згадує у своїх записах 1943 року. З позиції гуманіста Довженко вважав примусове виселення людини з рідної землі найбільшим злочином. А в СРСР виселяли цілі народи!

У своєму «Щоденнику» Довженко більш об’єктивний, ніж у художньому тексті. Він виступає у двох постатях: Довженко – споглядальник будівництва Каховського моря і Довженко – суддя над неуками й нищителями природи.


Довженко в глибині своєї чуйної душі потерпав від невідомості: що ж буде далі з Україною, її народом, культурою, пам’яттю. У своєму «Щоденнику» він гнівно засуджував розкривав тоталітарну систему Сталіна, що була рушійною давчою машиною українського суспільства. Він гостро викривав і давав оцінку подіям до і після війни, розкриваючи ганебні картини животіння людей, їх невтомну працю. Довженко намагався словом правди розкрити людям очі на їх буденне страдницьке життя, і закликати до того, щоб вони задумались над своїм існуванням, над оберегами, культурою та її цінностями. Адже будь-який народ без свого коріння, культури, гордості і мужності у душах не лише зламається, але й загине. Тому автор намагався згадати у своїх записах не лише тих, хто нищить, але й тих, хто бореться з ними: письменників, художників, справжніх патріотів.
4. «Кремлівське розп’яття» автора кіноповісті «Україна в огні».

Наприкінці листопада 1943 року рукопис «Україна в огні» перечитав Сталі і залишився надзвичайно невдоволений. 31 січня 1944 року вождь влаштував Довженкові «кремлівське розп’яття»: скликав одночасно засідання двох Політбюро Центральних комітетів – ВКП(б) і КП(б)У й особисто проголосив доповідь «Про антиленінські помилки й націоналістичні перекручення в кіноповісті О.Довженка «Україна в огні».

Для Довженка відбувалася кульмінаційна життєва драма в якій режисером-постановником, за визначенням Т.Осьмачки, був «кат над катами» – Сталін. За всіма законами нову жертву мала чекати доля Куліша і Курбаса – він був приречений хоча б тому, що являв собою органічний антипод режиму в іпостасі обдарованого геніальністю українця - націоналіста.

О.Підсуха про неймовірну внутрішню силу вершинного твору Довженка залишив таке резюме: «Сьогодні можна тільки дивуватися, як він, різонувши правду-матінку в очі диктатору, не був одразу ж репресований. Що зупинило сатрапа? Дозволю собі висловити здогад: а чи не тому, прочитавши «Україну в огні», Сталін не міг не задуматися над Довженковою правдою? Одвертість, з якою її було висловлено, водночас підкуповувала й обеззброювала.

«Україну в огні» Довженко міг зняти, якщо б пішов на компроміс і погодився дещо за Сталінськими вказівками переробити у творі. Так Сталін звинувачував у націоналізмі та аморальності головну героїню Олесю і пропонував митцеві, щоб Олеся виконала свій «інтернаціональний обов’язок» – віддатися росіянинові чи грузинові, а не українцеві, а для цього досить маленької корекції: «Ви зробіть Кравчину росіянином, Олександре Петровичу, тоді дуже багато стане на своє місце. Повірте, що ваш сценарій виправити – раз плюнути… Коли ж вирішите облишити річ, поставити на ній хрест, це буде розцінено як ваша впертість
44
і приховування твору для історії. Мовляв, придушили мене, а я ось почекаю, історія мене виправдає. Це було б неправильно і вельми небезпечно з вашого боку…» Та митець категорично відмовлявся робити будь-яку поправку. Бо знав, що це піде творові тільки на шкоду, що буде втрачено шедевр.

До цькування О.Довженка, на жаль, доклали рук і українські письменники. О. Корнійчук за завданням Сталіна навіть підкреслював у рукописі крамольні місця, а М.Бажан, будучи на той час заступником Голови Ради Міністрів УРСР, не тільки не став на захист колеги, а ще й зловтішався: «Повалено тебе, Сашко, і вже ти більше ніколи не підведешся…». Та незважаючи на всі цькування, залякування та приниження, О.Довженко вистояв і продовжував працювати. Свій твір «Україна в огні» залишив нам у спадок таким, яким він його створив, розкривши у ньому страшну трагедію нашого народу, який разом з білоруським виніс найтяжчий хрест війни. Не злякавшись гніву й осуду Сталіна, О.Довженко заступився за свій народ, який поніс тяжкі


витрати. Він виступає палким противником будь-якого насильства і кровопролиття. У творі на тлі війни автор все ж показує незламність духу українського народу, його героїзм, безстрашність, патріотизм, любов і вірність рідній землі.
5. Значення художньої творчості О.Довженка

Активна мистецька настроєність на сучасність і її проблеми, органічний історизм образного мислення, принципи творення глибоко народних, національно своєрідних характерів, поєднання високого романтичного злету думки з проникливим аналізом реальної дійсності, переосмислення поетики народної творчості, вільне застосування гіперболізму, гротеску, символіки – ці й багато інших рис Довженкової творчості істотно збагачували пошуки української прози. М.Рильський писав про митця: «…Ця людина увесь свій вік шукала і ніколи не заспокоювалась на знайденому… Довженко був новатором, відкривачем нових обріїв у мистецтві і в житті… У його творах характерне те, що кожен з них був новим етапом у мистецтві, що в кожній новій своїй речі він ставив перед собою нові завдання і по-новому розв'язував їх, що він ніби не знав слова «зупинка»…» І справді, його називали поетом і водночас політиком кіно. Митця порівнювали з

Гомером, Шекспіром, Рабле, Гофманом, Бальзаком, Бетховеном. А сам Довженко казав, що свої твори «писав з гарячою любов’ю, щиро. Вони складали найголовніший смисл мого життя». Система, використовуючи цю «гарячу любов», не тільки підносила митця, а й ламала його. Але генія і знавця української душі не зламала. І його слово правди залишається у творчому доробку.
Теми для письмових відповідей

1. Відображення історичної долі народу у творах О. Довженка.

2. Україна у творчості О. Довженка.

Запитання для самоконтролю

1. Розкажіть про Довженка – кінорежисера.

2. Романтичне світовідчуття письменника.

3. Проілюструйте думки О.Довженка про історичне минуле України.

4. Роздуми письменника про роль митця в сучасному йому суспільстві.

5. У чому оригінальність жанрової форми «Україна в огні»?

6. Розкрийте риси національного характеру у кіноповісті «Україна в огні».

7. Автобіографічність «Зачарованої Десни».

8. Як переплетено реальність із вигадкою та фантазією у кіноповісті «Зачарована Десна»? Яку роль відіграє пейзаж у творі?

9. Якою бачить письменник людину у своєму омріяному світі?

10. Колоритність мови твору «Зачарована Десна».

11. В чому трагізм творчої долі О.Довженка?



Список літератури

1. Олександр Довженко. Кіноповісті. Оповідання – К: Наукова думка. – 1986.

2. Вдовенко Л. Відображення світогляду наших предків у повісті Олександра Довженка Зачарована Десна // Дивослово. – 1999. - №11. – С. 42 – 45.

3. Вінграновський М. Гомер ХХ століття: Про О.Довженка. // Українське слово. – 1995. – 30 березня.

4. Голуб Н. Життя і творчість О.Довженка (урок-гра) // Українська мова і література в школі. – 1999. - №1. – С. 34-35.

5. Дзюба І. Знаки духовної співмірності: Штрихи до світового контексту естетики О. Довженка // Дивослово. – 1996. - №1. – С. 3-9.

6. Касянова С. Синтез індивідуального сприйняття і загальнолюдського досвіду в Україні в огні О.Довженка // Українська мова та література. 1997. – № 4-3. – С.4-5.

7. Слоньовська О. Але душа моя вільна: О. Довженко через призму його Щоденника // Дивослово. – 1996. - №9. С. 39-42.

8. Літературознавчий словник-довідник / уклад.: Р.Т.Гром’як, Ю.І.Ковалів та ін. – К.: Молодь ВЦ Академія, 1997. 45


Семінарське заняття №13



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал