Міфологічне мислення як спосіб пізнання



Сторінка1/3
Дата конвертації08.01.2017
Розмір0.51 Mb.
  1   2   3

1)


Міфологічне мислення як спосіб пізнання

Ряд науковців дотримується думки про співіснування двох типів мислення: логічного та образно-міфологічного, що діють за принципом взаємодоповнення.

Не так давно європейська наука відкидала феномен міфологічного як властивості "дитинства людства", тим самим прихильники раціоналізму створили фантом Homo rationalis, якому вже недалеко до безликого бездуховного "супермена".

Сутність міфологічно-образної структури мислення полягає в ідеальному освоєнні дійсності. Впорядковуюча дія міфу здійснюється шляхом позначення явищ реальної дійсності за принципом "позитивний - негативний", в основі якого лежить універсальне для всіх культур бачення світу через зіставлення "космос – хаос

Міфологія є універсальною формою моделювання світу. Основні параметри реальності (просторово-часові, персонажні, причинні) по різному представлені в етнічних картинах світу, але сутність їх одна - пошук гармонії буття, впорядкування хаосу.

Сучасні етнологічні дисципліни не повинні нехтувати вивченням феномена міфологічного моделювання світу. Уявлення про Добро і Зло, Право як Вищу Справедливість, Праведність, Любов, Щастя, різноманітні морально-етичні настанови складають етнічно-духовну картину світу. Таким чином, елементи етнічної картини світу, маючи образно-міфологічну природу, зачіпають глибинні смисложиттєві орієнтації представників етнічної спільноти та є ґрунтом національної ментальності.

* Міфологічне мислення - це образне уявлення про навколишню дійсність, яке ґрунтується на етнічному моделюванні світу, традиціях зіставлення явищ у системі "космос - хаос" та вираження його власними етнічними мовними, образними та символічними засобами.

Особливості філософського мислення

Філософія вивчає не тільки сутність "речей, світу, людини" а сам спосіб їхнього існування. Предметом філософії є загальні, граничні засади людського мислення, пізнання, буття людини у світі.

Таке розуміння предмету мислення зумовлює особливості філософського мислення, які відмежовують філософію як від буденного так і від природничо-наукового мислення. Першою особливістю є те, що будь-яке філософське питання охоплює проблематику філософії в цілому, тому філософію не можна викладати як інші науки, від більш простого до більш складного. Другою - те, що будь-яке філософське питання охоплює не тільки філософію в цілому, а й ставить під питання того, хто запитує, тобто філософське мислення вимагає не тільки осмислення своїх власних підвалин та можливостей пізнання, а й зміни того, хто мислить - зміни світоглядних, життєвих здібностей і самого способу мислення.

Якщо простежити історію розвитку різних філософських систем, то неважко помітити, що вся її тематика фактично зосереджена навколо центральної багатопланової проблеми "людина - світ", яка має багато проявів, модифікацій: "суб’єктивне-об’єктивне", "матеріальне-духовне", "природа-суспільство" тощо.



Риси філософського мислення

  • має гранично широкий рівень узагальнення, що виходять на межу буття і небуття

  • постає формою людського самоусвідомлення, мисленням під кутом зору людини, її життєвого вибору

  • окреслює дійсність не лише такою, якою вона є, а й такою, якою має бути

  • є більшою мірою мисленням про мислення, ніж мисленням і думкою про якусь реальність

  • постає внутрішньопов'язаним, логічно послідовним, аргументованим та обґрунтованим

  • прагне поставити і розв'язати граничні, абсолютні проблеми людського буття

Зазначені риси філософського мислення резумуються тим, що саме у філософії та за допомогою філософії людина заявляє про своє бажання взяти на себе саму відповідальність за свідоме вирішення своєї життєвої долі. Тобто тою мірою, якою людина здатна на сьогодні осмислити та зрозуміти себе і своє становище у світі, тою мірою, якою вона просякнута рішучістю пройти усю можливу дистанцію розумового прояснення своєї життєвої ситуації, — саме тою мірою вона філософствує або постає філософом

Філософія є наукою про причини, або про «чому?»“ М.? Гегель

**Таким чином, філософське мислення, на відміну від міфологічного, намагається пояснити дійсність шляхом раціонального, логічного судження, а не шляхом розповідного характеру художнього образу, достовірність якого з самого початку знаходиться поза будь яких сумнівів. Засобами філософського судження стають не наочні образи і емоції, а абстрактні поняття. На противагу міфології, філософія чітко розрізняє факти й логічні умовиводи від бездоказових вимислів і передбачень.

2)

__________Проблема генезису філософії багатогранна. Являючись виразом одного з вузлових пунктів в історії світової культури, вона сприяє порівняльному вивченню давньозахідної і давньосхідної (насамперед давньокитайської і давньоіндійської) філософії. Питання про генезу філософії потребує з’ясування як специфічних, так і загальних закономірностей цих самобутніх і різних процесів. В рамках філософії вона зближує філософів різних профілів. Наприклад, до цієї проблеми має безпосереднє відношення і вивчення співвідношення образу і уявлення, з одного боку, і поняття – з іншого; і питання про історичні формації (проблема “первинної” і “вторинної” формацій) і багато іншого. Але, будучи проблемою не лише історії філософії, але й історії культури, ця проблема виходить за межі самої філософії. Вона здатна зв’язати філософські дослідження з дослідженнями істориків і етнологів, психологів і наукове дів, мистецтвознавців і істориків релігії. Адже генеза філософії пов’язана з історією ранньокласових і навіть докласових суспільств, з розвитком їхньої матеріальної і духовної культури, зі станом суспільної психології, зі зростанням знання і науки, з розвитком здібностей до абстрактного мислення, зі світоглядними інтенціями мистецтва, міфології, релігії і т.д.



Філ. категорії.У ході своєї матеріальної й духовної діяльності, формуючи сферу людської культури й вищі форми світогляду, люди виробили певні, гранично широкі поняття, що одержали назву філософських категорій. Визначення категорій, оскільки це загальні поняття, можливо шляхом контрастного зіставлення їхній один з одним.

Багато великих філософів минулого, міркуючи про природу категорій, уважали, що вони дані людині споконвічно й не пов'язані з досвідом його діяльності. Сучасна філософія найчастіше характеризує категорії як продукт пізнавального процесу, як підсумок практичного перетворення миру людиною, тому приймається, що філософські категорії не тільки є найбільш загальними поняттями, але й мають регулятивну функцію.

Категорії - це підсумок, результат наукової праці, але й регулятори самого процесу дослідження. Пошук причин людського нерозуміння якої-небудь ідеї, концепції натрапляє звичайно на категоріальні бар'єри. Розходження поглядів часто визначаються різними категоріальними «сітками» домінуючими установками тих або інших конкретних принципів. Лише «змінивши систему категоріальних координат», можна прийняти аргументи й навіть факти, що приводяться опонентом.

У самому широкому змісті, підкреслюють деякі дослідники, всі категорії можна вважати гносеологічними, тобто теоретичне пізнавальними, хоча в одних може переважати онтологічний аспект (такі категорії фіксують загальні ознаки, сторони об'єктів або їхні зв'язки й відносини), в інших - логічний або гносеологічний аспект (такі категорії звернені до пізнання, розкривають специфіку об'єктно-суб'єктних відносин і не мають безпосереднього аналога в матеріальному світі).



4)____________Філософія – вищий теоретичний рівень світогляду, рефлексія світогляду. Осмислюючи й обґрунтовуючи стратегію реалізації цих ідеалів, формуючи загальні принципи та норми, що висвітлюють шлях до світоглядного Храму, філософія виконує методологічну функцію, будучи методологією пізнання і людської діяльності у цілому.

Філософія у своїй світоглядно-науковій іпостасі є невід’ємним елементом культури, освітньої сфери, духовно-інтелектуального життя нашої цивілізації, і вона продовжує створювати такі необхідні людині світоглядні орієнтири.

Філософія залишається для людства вічним інтелектуальним побудником, генератором нових наукових ідей, вчень, теорій, доктрин як для гуманітарних, так і для природничих сфер наукового знання. Водночас своїм існуванням вона активно обмежує людське неуцтво, духовну сплячку, плекає благородний порив до пошуку ідеалів, до духовного і морального самовдосконалення особистості.

З філософією у світ прийшла мудрість – для того, щоб зробити його кращим, досконалішим. Щоб будувати, а не руйнувати, творити, а не нищити, будити свободу і чинити опір тиранії, торувати дорогу прогресу і гуманізму. Тисячами невидимих ниток, імпульсів творча думка філософських геніїв минулого пов’язана і з сучасністю і дає натхнення сучасній науці і культурі.



Прилучення людини до філософії є особливим способом її реального сходження до тих духовних вершин, на які зійшов людський дух і звідки відкриваються нові горизонти, стають зрозумілішими таємниці буття, значимість всього нашого існування, а також перспективи майбутнього. І не випадково вже з давніх часів, коли людина намагалася віднайти для себе стан духовного спокою (атараксії), вона збагнула, що це можливо за умови прилучення до філософії, тієї людської мудрості, що здатна внести у душу й мислення внутрішнє заспокоєння, відраду, світлу надію й оптимізм.

Величезна духовна місія філософії – це приносити людині втіху й водночас духовне самозаспокоєння, розраду, будити силу духу, мужність перед найтяжчими випробуваннями і життєвими незгодами.

Вироблені у лоні філософії протягом тисячолітньої історії моральні настанови, принципи, етичні максими, котрі завжди були наповнені великим гуманістичним змістом, чистотою та величчю моральних поривань, глибокою духовністю, лягли у фундамент усієї сукупності загальнолюдських морально-етичних норм та принципів життя людини на землі. Це дає можливість філософії бути для людини життєвим орієнтиром у найскладніших ситуаціях, допомагати їй у виборі між добром і злом, справедливістю й неправдою, гуманізмом й анти людяністю, порядністю, розбещеністю, чесністю та брехнею. Жодна з існуючих нині наук не може у цьому плані зрівнятися з філософією, з її виходом саме на осмислення найвищих моральних цінностей людського буття.

5)

____________Проблема хвилює людину, тобто захоплює людину цілком та повністю, - її почуття, волю. А це означає, що людина включена у життєві ситуації, які спостерігає. Можна сказати, що людина спостерігає саму себе. Виходить, що філософія - зосереджене споглядання людиною її власного життя. Виникають питання з приводу трьох відносин: Я і Бог, Я та інша людина (суспільство), Я і природа. Отже, Людина, Природа, Суспільство - це головні проблеми філософії.

Філософи різних епох незмінно зверталися до людини, її природи, сенсу, змісту її життя, смерті і безсмертя. Проблема Людини займає центральне місце в філософії. Століття філософи аналізували природу і можливості людського розуму, особливості її почуттів, співвідносини біологічного і соціального в людині, а також різні прояви її духовного світу: мову, пізнання, мислення, мистецтво та ін.



Матеріальне та ідеальне

Найбільш загальним, абстрактним відображенням дійсності в історико-філософському аспекті є уявлення про матеріальне та ідеальне, про «світ речей» і «світ ідей». По суті, мова йде про основне питання філософії, про співвідношення матеріального та ідеального, про те, що є первинним, а що похідним, вторинним. Не може бути сумніву, що ця проблема у філософії існує. Навіть Йоган Готліб Фіхте (німецький філософ, суб'єктивний ідеаліст) стверджував, що філософія може розвиватися лише двома шляхами: перший — від речей до ідей; другий — від ідей до речей. Перший шлях Фіхте називав «догматизмом». Другий — «ідеалізмом». Себе філософ відносив, звичайно, до останнього. Це не що інше як постановка фундаментального питання будь-якої філософії, а саме: як йти у філософії — від речей до ідей (свідомості), чи від ідей (свідомості) до речей.

Матеріальне — філософська категорія, яка дає уявлення про фундаментальну ознаку буття, а саме про його об'єктивне існування, незалежне від свідомості людини, її життєдіяльності (наприклад, природа, космос, речовина, закони розвитку тощо).

Ідеальне — це філософська категорія для позначення суб'єктивного, образного нематеріального відображення дійсності у людській свідомості. Ідеальне дає уявлення про суттєву відмінність між образом і об'єктом, який відображається. Ця відмінність полягає в тому, що образ, який відображає реально відчутні властивості об'єкта, сам цих властивостей не має, оскільки позбавлений будь-якої тілесності, матеріальності. Наприклад, звичайна вишня. Вона має смак, колір, форму, вагу, розмір (величину) тощо. Однак образ вишні, що ми уявляємо, цих властивостей не має. Образ вишні не має смаку, кольору, ваги, форми тощо. Він не має жодного грама тілесності.

Отже, образне, відображуване, ідеальне є суб'єктивною, духовною реальністю; образне, ідеальне існує лише в актах свідомості

6)

Кант визначає філософію як науку про відношення будь-якого знання до суттєвих цілей людського розуму. Філософія, з його точки зору, має відповісти на такі питання: "Що я можу знати?", "Що я маю робити?", "Чого я можу сподіватись?" Відповідь на такі питання і гарантує філософії її високу місію законодавиці розуму. Таку місію, на думку Канта, може виконати лише трансцендентальна філософія, яка є системою усіх принципів чистого розуму. А оскільки розум, з його точки зору, має практичне і теоретичне застосуваня, то і філософія поділяється ним на практичну і теоретичну. Практична філософія, філософія моральності, філософія звичаїв містить принципи апріорі, які визначають і роблять необхідно обумовленою всю нашу поведінку. А теоретична філософія має бути теорією наукового пізнання, яка б містила в собі усі принципи чистого розуму, побудовані виключно на поняттях теоретичного знання всіх речей.



Перш ніж говорити власне про проблеми гносеології (буття) Канта, слід розглянути деякі аспекти його вчення про знання. Кант виділяє два види знання: досвідне (апостеріорне) та незалежне від досвіду (апріорне)». Джерелом останнього, вважає Кант, є сама структура людських пізнавальних здатностей. Апріорні знання -- це знання, що передують досвіду, обумовлюють його і незалежні від нього. Апріорні знання існують у трьох видах пізнання: математиці, теоретичному природознавстві та в метафізиці як теоретичній філософії. Кант у даному випадку намагається поставити і спробувати вирішити важливу проблему гносеології -- проблему діалектики взаємозв'язку та взаємопереходу чуттєвого та раціонального у пізнанні. Розробляючи проблеми гносеології, Кант відштовхувався від концепції "речей у собі". Процес людського пізнання, на його думку, починається з досвіду. Існує дві чисті форми чуттєвого наочного уявлення (чуттєвого досвіду): простір та час. Вони упорядковують відчуття, розміщуючи їх у просторі та часі, і є принципами апріорного знання. Суб'єкту протистоїть незалежна від нього об'єктивна реальність ("річ у собі"). Речі у собі, діючи на наші органи чуття, викликають відчуття, які не дають ніякого знання про речі як такі. Світ людини, вважає Кант, це предмети та явища ("світ речей для нас"), які упорядковуються людською свідомістю. Таким чином, у Канта виникає два світи: перший -- світ явищ, який існує в нашому досвіді, у просторі та часі; і другий -- світ речей у собі, який не досліджений для пізнання і перебуває поза простором і часом, за межами людської свідомості.- Цей останній Кант визначає як трансцендентний світ. Далі Кант висуває концепцію трьох сходинок пізнання: чуттєвого споглядання, розсудку та розуму. Апріорні форми чуттєвості розміщують та упорядковують дані відчуттів у просторі та часі, в результаті чого виникають явища. Але самі по собі явища, на думку Канта, ще не дають знань, а являють собою лише необхідний підготовчий матеріал. Щоб з цього матеріалу отримати знання, його необхідно осмислити. Це можна зробити за допомогою понять, які дає розсудок. Існує, вважає Кант, два основні стовбури людського пізнання, що виростають із спільного коріння: чуттєвість, через яку предмети даються, та розсудок, за допомогою якого вони мисляться. Щодо змісту знання, розсудок є цілком залежним від чуттєвості. Кант визначає розсудок як здатність мислити предмет чуттєвого споглядання і одночасно як здатність мислити його в певній незалежності від чуттєвих вражень. Поняття, які дає розсудок, можуть бути емпіричними, якщо в них містяться відчуття, викликані присутністю предмета, та чистими, якщо до них не приєднуються відчуття, що складають матерію знання. Чисте поняття, на думку Канта, містить у собі лише форму мислення про предмет взагалі. Ці поняття і є категоріями філософії. Кант подає категорії за такою схемою: І. Кількості: єдність, множина, цілокупність. II. Якості: реальність, заперечення, обмеження. III. Відношення: присутність та самостійне існування, причинність та залежність, спілкування. Модальності: можливість -- неможливість, існування -- неіснування, необхідність -- випадковість. Вказаними категоріями, підкреслює Кант, володіє кожна людина, оскільки вони становлять структуру людського пізнання. Самі ж категорії не є знаннями, а лише формами мислення, які з наочних уявлень утворюють знання. Кант наводить такий приклад: вранці ми вийшли в садок, доторкнулись до каменя, відчули, що він холодний і вологий, вкритий росою. Сформували емпіричне судження сприйняття: камінь холодний та мокрий від роси. Потім сонце нагріло камінь, він став сухим і теплим. Ми створили нове судження, застосувавши категорії розсудку: загальне, причина, необхідність -- сонце є причиною теплоти. Тим самим ми чуттєве сприйняття підвели під категорії причини, загального та необхідного. Кант робить висновок, що в процесі пізнання на рівні розсудку ми упорядковуємо чуттєві дані категоріями розсудку, формулюючи закони науки. Отже, закони науки є не відображенням дійсності, а результатом конструктивної діяльності мислення, категорії розсудку. Мислення може знайти в природі лише те, робить висновок Кант, що дозволяють його апріорні категорії. Цей висновок Кант кваліфікує як "копернікіанський переворот у філософії", оскільки не знання мають узгоджуватись з дійсністю, як вважалося раніше, а дійсність як предмет знання має узгоджуватись з тим апріорним категоріальним апаратом, що дається людині до будь-якого досвіду. Третьою здатністю людського пізнання є розум, який на відміну від чуттєвості та розсудку є здатністю опосередкованого пізнання, що прямо і безпосередньо не пов'язане з досвідом. Розум, наголошує Кант, ніколи не спрямований безпосередньо на предмети досвіду та на досвід взагалі, а завжди має своїм предметом лише результати діяльності розсудку, щоб надати їм всезагального та необхідного характеру.

7)________Зважаючи на давню філософську традицію, яка сягає античності, виділяють два основні рівні мислення — розсудок і розум.

Розсудок — початковий рівень мислення, де оперування абстракціями відбувається в межах певної незмінної, наперед заданої схеми.

Це здатність послідовно й коректно будувати свої думки, класифікувати й систематизувати факти. Поняття тут розглядається як стале, незмінне, поза його розвитком та взаємозв'язками. Головною функцією розсудку є розкладання та обчислення. Розсудок є побутовою, повсякденною формою мислення, іншими словами — здоровим глуздом. Логіка розсудку — це формальна логіка, яка більше переймається готовим знанням, ніж становленням його змісту. Вона вивчає структуру висловлювань і доведень.

Розум — вищий рівень раціонального пізнання, якому властиві творче оперування абстракціями та рефлексією, спрямованість на усвідомлення власних форм та передумов, самопізнання.

На цьому рівні легше сягнути сутності речей, їх законів та суперечностей. Поняття тут беруться до розгляду в їх взаємозв'язку, розвитку й всебічно. Головним завданням розуму є поєднання різнобічного, навіть протилежного; занурення у глибинні причини та чинники досліджуваних явищ. Розум формує та розвиває знання в єдності з його формою та змістом. Процес розвитку мислення передбачає взаємозв'язок та взаємоперехід розсудку і розуму. Такий взаємоперехід тяжіє у бік переходу до відносно сталих систем знання, тобто йдеться про процедуру формалізації: перехід від розуму до розсудку.



8)

Діалектика є осягнення суперечностей у їх єдності. (Гегель)

Діале́ктика (грец. — мистецтво сперечатись, міркувати) — розділ філософії, що досліджує категорії розвитку. Слово «діалектика» походить із Древньої Греції завдяки популярності діалогів між Платоном та Сократом. Саме діалог між людьми, які намагаються переконати один іншого й дав назву діалектчиному методу у філософії. У різні часи й епохи виникали різні форми діалектичної думки.________________________Діалектика є сучасною загальною теорією розвитку всього сутнього, яка адекватно відображає його еволюцію у своїх законах, категоріях та принципах. І це стосується не лише розвитку "абсолютної ідеї", як у Гегеля, а й матеріального світу. Тобто діалектика поширюється на всю навколишню дійсність і є теоретичним відображенням розвитку як "духу", так і матерії, свідомості, пізнання. .________________________Принципи діалектики — вихідні, об'єктивні за змістом ідеї матеріалістичної діалектики, що поряд із законами діалектики, категоріями діалектики відображають найзагальніші закономірності процесу розвитку предметів і явищ об'єктивної дійсності і виконують методологічну функцію у науковому і філософському пізнанні. Насамперед матеріалістична діалектика спирається на принцип матеріалістичного монізму, тобто визнає, що світ, всі предмети і явища мають єдину матеріальну основу, що матерія первинна і вічна, а дух вторинний. Наступний принцип — принцип єдності діалектики буття і діалектики мислення. Це означає, що матеріалістична діалектика визнає здатність мислення людини пізнати цей світ, адекватно відобразити його властивості. Ці принципи є вихідними не тільки для матеріалістичної діалектики, а і для сучасної матеріалістичної філософії в цілому..________________________Принципами власне діалектики можна назвати принципи загального зв'язку і загального розвитку явищ у світі. Визнання загального зв'язку явищ у природі, суспільстві і мисленні вимагає системного дослідження цих явищ, на противагу метафізичному методу, який розглядає світ у сукупності ізольованих явищ..________________________*До Гегеля логіка, як правило, розглядалась як наука про суб'єктивні форми мислення. Гегель не заперечує існування такої форми дисципліни, її корисності для пізнання, називає її наукою про елементарні форми і закони правильного мислення — формальна логіка. Гегель намагається подолати суб'єктивістське тлумачення логічних форм і дати їх об'єктивне тлумачення як форм живого, реального змісту, форм розвитку всього конкретного змісту світу і його пізнання. Тому він ставить перед логічною наукою універсальне завдання досліджувати усі загальні закономірності розвитку пізнання, мислення як першооснови усього існуючого..________________________Гегель поділяє свою логіку на об'єктивну, в яку включає вчення про буття і сутність, та на суб'єктивну логіку — вчення про поняття (зовні схожу на традиційну формальну логіку, хоч цей поділ і носить умовний характер). Вся логіка, за його думкою, має об'єктивне значення, збігається з наукою про речі, що осягаються в думках.________________________Наука про буття, за Гегелем, розглядає дійсність, яка дана людині в її чуттєвому сприйнятті. Синтез чуттєвого сприйняття відбувається у діяннях, які перетворюють фрагменти уявлень про буття в єдину цілісну дію щодо внесення змін у дійсність..________________________Діалектика спирається на три основні, універсальні закони: закон взаємного переходу кількісних змін у якісні, закон єдності та боротьби протилежностей і закон заперечення заперечення. ________________________Вони називаються основними, універсальними законами діалектики, тому що, по-перше, притаманні усім сферам дійсності, тобто діють у природі, суспільстві та пізнанні; по-друге, розкривають глибинні основи руху та розвитку, а саме: його джерело, механізм переходу від старого до нового, зв'язки нового із старим, того, що заперечує, з тим, що заперечується.

Догматизм — це визначальна характеристика консервативного мислення. Вона відображає закостенілість людської думки, її тимчасову засліпленість, нездатність до саморуху. Догматизм виходить з незмінних, раз і назавжди даних формул, знань, котрі не можуть збагачуватися в процесі розвитку пізнання. Раз є певна істина, то вона, згідно з догматизмом, правильна для будь-якого випадку, для будь-яких умов розвитку. Поділяючи знання на правильні і неправильні, догматизм намагається закріпити це назавжди і, таким чином, фактично веде до оманливості. Догматизм, перебільшуючи значення певних сторін істини, не визнає нових якісних моментів, що виникають у процесі пізнання, не враховує конкретності істини, абсолютизує її, і в цьому відношенні, змикаючись з метафізикою, є антиподом діалектики, однак, тільки в певному її значенні — як теорії пізнання.

9)

Софісти — давньогрецькі мудреці 5-4 століть до н. е., які були мандрівними експертами з різних предметів, включаючи ораторське мистецтво, граматику, етику, літературу, математику, та елементарну фізику. Вони не формували якусь певну школу, але мали певні спільні інтереси. У філософії вони атакували тлумачення реальності елейців і намагалися пояснити феноменальний світ. Їхня освітня програма базувалася на віруванні, що чесноту можна навчити. Через їхнього противника Платона, вони набули поганої слави - філософських шахраїв, більш зацікавлених в грошах і престижі аніж у правді. У римський період термін софіст означав просто вчителя риторики.



Слово «софізм» означає міркування, побудовані таким чином, що містять навмисне допущену помилку і, звичайно, приводять до хибних висновків. Часто диспути софістів перетворювалися на безрезультатні суперечки, звідки й одіозне значення софіст — людина (оратор), яка готова за допомогою будь-яких прийомів захищати певні тези, не враховуючи об'єктивну істинність чи хибність цих тез.

Софісти поставили проблему буття не як проблему речовини, а як проблему свідомості. Вони вперше висунули ідею про «буття для себе», у той час як раніше мова йшла про «буття в собі». Якщо натурфілософія була заснована на безпосередньому сприйнятті кругообігу речовини у світі, то у софістів об'єктивний, інтуїтивно даний космос відійшов у бік, поступившись місцем суб'єкту і його звільненому мисленню.

В області гносеології софісти не виробили певної теорії, цьому заважала їх надто велика увага до психологічних процесів, цікавість до строкатості людського життя. Вони прагнули перевести об'єктивні цінності на мову відчуттів, що призводило їх до сенсуалізму. Для софістів те, що не підпадає під відчуття, було примарою.

Софістам був також властивий скепсис щодо можливостей людини пізнати буття.

______________________.

Екле́ктика (грец. εκλεκτός, «вибраний»; від грец. εκλέγω, «обирати») — у найширшому значенні — механічне поєднання в одному вченні різнорідних, органічно несумісних елементів, які запозичуються з протилежних концепцій.

Еклектизм (еклектика) — був напрям в античній філософії в 2 століття до н. е., для якого характерні поєднання елементів різних філософських систем і тенденція до нівелювання відмінностей між ученнями і школами.

Еклектизм (еклектика) був більш-менш поширений у школах епікурейців, стоїків, академіків, перипатетиків, кініків.

______________________.

СТИХІЙНА ДІАЛЕКТИКА відбиває світ як ціле, що беззупинно змінюється, в якому незмінний і самототожний першопочаток предстає в різноманітних формах, зазнаючи всілякі перетворення.

ОБ'ЄКТИВНА ДІАЛЕКТИКА це діалектика природи і матеріальних суспільних відносин. Об'єктивна діалектитка природи виявляється у її безмежності і вражаючій здібності до створення оригінальних форм матеріального буття. О.д.- "діалектика речей" (Геракліт). О.д.включає в себе усе цінне, що напрацьоване метафізикою у якості важливого, але обмеженого і в битійному, і, відповідно, у теоретичному просторі момента. Коротко це такі моменти: статистична модель світу, напрацьована метафізикою, і динамічна модель світу, що належить діалектиці, в цілому правомірно протиставляються одне одному.

CУБ'ЄКТИВНА ДІАЛЕКТИКА ("негативна" діалектика), у якій потрібно виділити два моменти: 1). У людському житті суб'єктом заперечуваності є людина. Вона сама визначає в процесі пізнання, що іяк заперечувати, вибирає форми такого заперечення, темпи, умови, сторони і т. п. ; 2). В природі діалектичне заперечення здійснюється без втручання людини, суб'єкта, свідомості як самозаперечення з утриманням в процесі розвитку всього того, що необхідно для подальшого становлення нового. Проте таке уявлення не знаходить розуміння в концепції "негативної" діалектики, що є по суті, хибним, оскільки відкидає самозаперечення в процесі розвитку.

ДІАЛЕКТИКА ГЕГЕЛЯ. Вершиною у розвитку домарксистської Д. була ідеалістична Д. Гегеля. Гегель"вперше представив весь природний, історичний і духовний світ і вигляді процесу, тобто у безперервному русі, зміні, розвитці, і зробив спробу розкрити нутрішній зв'язок цього руху і розвитку ". На відміну від абстрактних визначень розсудку Д., за Гегелем є такий перехід одного визначення у інше, в якому виявляється, що ці визначення містять заперечення самих себе.

ДІАЛЕКТИКА МАРКСА. Істинне наукове розуміння Д. було створено Марксом і Енгельсом. Відкинув ідеалістичний зміст філософії Гегеля, вони побудували Д. на основі матеріалістичного розуміння історичного процесу ірозвитку пізнання, узагальнення реальних процесів, що діють у природі, суспільстві імисленні. Теорія пізнання розглядається матеріалістичною діалектикою як узагальнена історія пізнання і кожне поняття, кожна категорія, не дивлячись на свій предельно загальний характер, відмічені печаткою історичності. Гол. категорією матеріалістичної діалектики є протиріччя.


7)


РОЗСУДОК

поняття, яке у філософії означає нижчій рівень пізнавальної здатності свідомості, який робить можливим правильне міркування і формулювання думки; згідно з І. Кантом, здатність створення понять на підставі чуттєвих даних.

Забезпечує оперування поняттями за певним наперед заданим алгоритмом без усвідомлення їхньої природи.

Функція розсудку — класифікувати факти, робити логічні розумові висновки, систематизувати знання за суворими правилами і схемами.

Протиставляється розуму — вищій формі теоретичного осмислення дійсності.


РОЗУМ

Розум (лат. ratio; грец. ????) — філософське поняття, яке виражає здатність мислити: аналізувати, й робити висновки. Вища форма творчої інтелектуальної діяльності, що полягає в усвідомленому оперуванні поняттями і опирається на розкриття їхньої природи і змісту.

У повсякденному сприйнятті «розумна істота» — це істота, що сприймає інформацію, мислить, навчається, володіє бажаннями й емоціями, що робить вільний вибір й демонструє доцільну поведінку. Загальний інтелектуальний розвиток, рівень пізнання, знань кого-небудь.

Філософські й наукові теорії розуму намагаються зрозуміти природу цієї психічної (або ментальної) діяльності, її характеристики, а також природу «Я» або ж суб'єкта, що володіє свідомістю й здійснює цю діяльність.

На противагу розсудку — вищий рівень раціонального пізнання, якому властиві творче оперування абстракціями та рефлексією, спрямованість на усвідомлення власних форм та передумов, самопізнання.

Розум властивий розумним істотам, зокрема людині розумній Homo sapiens.

Одна з характеристик розуму — інтелект.

Природний розум — закладена від народження здатність людини мислити.

10)

Особливості предмету філософії


  • її предмет є історично змінним, оскільки історично змінними постають самовиявлення та самоусвідомлення людини

  • уся історія філософії фактично входить у окреслення її предмету, оскільки лише за такої умови ми здатні окреслити «топографію» людськості

  • філософія постає своєрідною формою збереження та забезпечення історичної неперервності людської свідомої самоідентифікації

Отже, філософія покликана тримати увесь час у полі уваги та у актуальному стані всі основні виявлення людини як людини.

______________________.



Принципи діалектики — це її вихідні (загальні, універсальні) теоретичні положення, на основі яких відбувається синтез відповідних понять у наукову систему. Вони відображають підвалини буття й пізнання, виражають їхні найфундаментальніші особливості й відношення; виконують нормативну і регулюючу функції, орієнтуючи й спонукаючи людей до дії; виводяться з пізнання й супроводжують його; є способом розгляду й розуміння предметів.

Основними принципами діалектики є принцип взаємозв'язку та принцип розвитку.



Принцип взаємозв'язку вказує на те, що все у світі перебуває в постійному взаємозв'язку. Зміст цього принципу виражається категоріями відношення, зв'язку, відокремлення, взаємодії, співіснування.

Відношення бувають як єдністю взаємозв'язку, взаємообумовленості, так і відокремленості. Будучи всезагальними, зв'язки виражають як єдність, так і різноманітність світу. У них знаходить своє вираження матеріальна єдність світу. Завдяки зв'язкам можливе безмежне пізнання світу. Вирваний зі зв'язків предмет перестає бути собою.

Принцип взаємозв'язку — перше й основне правило наукового дослідження загалом і матеріалістичної діалектики зокрема. У цьому ракурсі велике значення має принцип конкретно-історичного підходу, зокрема те, що кожне явище розглядається історично, у зв'язку з іншим, у зв'язку з конкретним досвідом.

У науці важливо встановити не лише єдність і взаємозв'язок предметів та явищ, а й визначити, як внаслідок взаємодій виникають нові предмети і явища, як відображаються ці процеси у свідомості тощо. Відповіді на ці питання пов'язані з виявленням особливих зв'язків (загальних, суттєвих, необхідних, повторюваних та ін.), які називаються законами.



Принцип розвитку вказує на те, що матерія не просто існує і рухається в просторі й часі, але при цьому змінюється в певному напрямку (це ж стосується й духовного життя). При найближчому розгляді цього принципу виявляється, що він перебуває в тісному зв'язку з попереднім принципом взаємозв'язку, адже зв'язки існують завдяки руху (перенесенню матерії, енергії, інформації), а рух, своєю чергою, реалізується у взаємозв'язках. У поняттях зв'язку виразнішим є статичний момент, а у взаємодії — динамічний. Взаємодія веде до зруйнування, а в остаточному підсумку — до перетворення чогось у щось.

Нове завжди зберігає зв'язок зі старим. Без цього зв'язку немає розвитку. Тобто останній включається у зв'язок як необхідний момент, як цілісний внутрішньо пов'язаний процес самоперетворення предмета.



Категорії розвитку і зв'язку (єдності) нерозривні за своєю суттю.

Діалектична концепція розуміє розвиток як єдність протилежностей, як взаємодію між ними. Вона пояснює рух як саморух, а розвиток — як саморозвиток.

Визнання принципу загального розвитку означає не тільки визнання діалектикою наявності розвитку у природі, суспільстві і мисленні, а й відображає глибинну сутність процесу руху матерії як саморуху, формоутворення нового, як саморозвитку матерії. У пізнанні цей принцип вимагає дослідження предметів і явищ дійсності: а) об'єктивно, б) у русі, в) у розвитку, г) у саморусі, д) у саморозвитку, тобто через дослідження суперечностей цих предметів і явищ, розвитку цих суперечностей і, таким чином, з'ясування внутрішніх джерел руху і розвитку. Це означає, що діалектика виходить із визнання того факта, що предмети і явища мають у своїй основі протилежності, існують через єдність цих протилежностей.
12)

Філософія та інші форми суспільної свідомості

Людина – єдина істота на Землі , здатна до пізнання буття та власної самосвідомості. Результатом цієї здатності є знання про світ і про себе. Знання в свою чергу може матеріалізуватися , опредметнюватися і як найважливіша складова входить до світогляду. Світогляд – одна з форм свідомості людини . Філософія –це також світогляд : послідовно – раціональний , теоретичний . Оскільки з самою філософією , її ідеалами ,змістом її положень погоджуються , оскільки вона не тільки обґрунтовує себе раціональними аргументами , а й породжує переконання , вірування в неї . Тому окремі філософи дотепно називають її віро знанням .

При подійному розумінні філософія характеризується такими художньо-образними інтуїціями ,як мудрість , премудрість , любомудрування ,мрійність тощо. Важливо підкреслити , що і за такого звуженого розуміння філософія не втрачає повністю своєї єврестичної цінності і дає певні позитивні результати . Довільне тлумачення філософії ,що випливає з етимології слова , закарбувалося зокрема на рівні суденної свідомості . Якщо людина говорить щось не зовсім зрозуміле для інших ,то їй часто приписують ознаку – філософує . Ясна річ ,що таке «філософування» жодного відношення не має до справжньої філософії , але ж воно зустрічається не тільки на рівні суденної свідомості .Таким «філософуванням» грішать і вчені мужі . Воно і є однією з причин внутрішнього «плюралізму» філософії.

Наука , як відомо – це система теоретичного знання .Отже , і діалектика – матеріалістична філософія повинна була не тільки відкрити найзагальніші закони розвитку природи , суспільства та людського мислення , а і подати їх у формі системи теоретичного знання . Уявімо , що вона це зробила , системно описавши основні закони діалектики . Що залишається їй робити далі ? Слід відверто визнати , що за такого підходу філософія взагалі втрачає сенс свого існування як специфічний духовний феномен , адже її функція зводиться , в кращому випадку , до узагальнення як правило , скептично сприймаються самими науковцями , адже вагомої теоретичної цінності для науки насправді не мають , а тільки затуманюють реальні взаємозв’язки науки та філософії. Найголовніше ж полягає в тому ,що філософія при цьому повністю втрачає свою основну функцію – самокритикуючої рефлексії і перетворюється на ідеологію.

Філософія як теоретичний світогляд поряд із наукою, мистецтвом, мораллю, правом як формами суспільної свідомості-одне із найважливіших надбань людської культури. історично так склалося, що сам філософія була тією колискою, з якої виросли і наукою і мистецтво, і мораль, і право і набули статусу особливих проявів людського духу та практики життєдіяльності людини і суспільства.

У наш час зв'язок світоглядного і онтологічного вимірів філософії знаходить своє втілення в широкому використані філософських принципів та ідей у розробці як конкретно-наукових( фізичної, хімічної, біологічної тощо), такі загальнонаукових картин світу.

Філософія , звичайно-не конкретна наука , не сума наукових знань . Але наука ,поряд із повсякденним знанням ,художнім ,народним і професійним мистецтвом ,усіма видами правового ,політичного , морального й іншого досвіду та знань – це джерело усієї філософської проблематики. У науки з філософією спільним є також те ,що вони обидві ґрунтуються на теоретичному способі аргументації , мистецтві логічного оперування поняттями.

Висновок.

Філософія суспільної свідомості з точки зору змісту , проблематики виступає в ролі науки про всезагальне і одночасно не є наукою яка розглядає ті частини проблем , які виходять за межі наукового знання в філософії.

Тому інколи говорять , що філософія звичайна наука ,але вона більше ніж наука ,тому що вирішує і такі питання , які більше відносяться до релігії і мистецтва . Філософія – форма суспільної свідомості , що дає теоретичне рішення питань світогляду з точки зору відношення людини до світу , мислення і буття , духовного і матеріального , раціонально обґрунтовує свої принципи . Вона виробляє загальний цілісний погляд на світ і місце людини в ньому , виробляє засоби світоглядної орієнтації людини , принципи дослідження в галузі конкретних наук .

Оскільки з самою філософією ,її ідеями ,змістом її положень погоджуються , остільки вона не тільки обґрунтовує себе раціональними аргументами , а й породжує переконання , вірування в неї.

13)

Філософія, наука, практика
Чи є філософія однією з наук ? На перший погляд, відповідь здається однозначно позитивною, адже займаються філософією високоосвічені люди, вчені, вона має має свій предмет вивчення, свої закони й категорії. Проте філософія відрізняється від інших наук – вона не вивчає якусь певну сферу світу чи галузь людської діяльності, а шукає такі знання, які знадобляються науковцям різного фаху в їх творчих пошуках.

Філософія виступає як знання, максимальною мірою позбавлене чуттєвої конкретності, вона є знання загального. Власне, саме це зближує її з такою формою суспільної свідомості, я наука, адже остання також відображає світ у загальних поняттях. Ще однією спільною рисою філософії та науки є те, що обидві прагнуть теоретично обгрунтувати свої положення, довести їх, виразити в теоретичній формі.

Нарешті, і філософія, і наука принципово відрізняються від релігії. Пізнати світ, людину, Бога, відношення між ними – цього прагне й релігія. Проте релігія за своїм характером спирається передовсім на віру, інтуітивно-ірраціональне пізнання, почуття людей. На противагу цьому філософія і наука звертаються до суворої логіки раціонального сприйняття світу, намагаються тлумачити буття за допомогою розуму, доводити й обгрунтовувати свої тези за допомогою еміричних доказів.

Проте, попри всю близькість науки і філософії, вони є різними, ба навіть альтернативними формами суспільної свідомості. Тому намагання зацікавлених сил ототожнити їх загрожує трагічними наслідками не тільки для долі науки чи філософії, а й для цілого суспільства. В якості прикладів І.В.Бичко наводить спроби витлумачити філософське знання за образом і подобою знання математичного чи механічного, сталінську спробу накинути суспільству натуралістично-технократичну “модель” філософії – так званий “діалектичний та історичний матеріалізм”.

“Аж ніяк не кращими за наслідками були і спроби некомпетентного втручання філософії у справи науки (розправа з кібернетикою і генетикою в СРСР на "“азі"”сталіністського діамату. Щось подібне відбувалося наприкінці середньовіччя внаслідок такого ж некомпетентного втручання релігії у справи науки…”[5,20].

Отже, певна схожість науки і філософії пов’язана передусім з теоретичної формою їх змісту. Ця схожість виявляється також у націленості обидвох гілок людського осягання світу на пізнання загального, що включає у свій зміст не просто суму наявного одиничного, але й містить у собі все багатство можливих проявів одиничного. Загальне містить у собі не тільки те, що дійсно було, а й те, що могло б бути; не тільки те, що дійсно є, а й усе те, що може бути; не тільки те, що буде, але й те, що може бути.

З цією схожостю філософії і науки пов’язана і їхня розбіжність – принципово різна орієнтованість на це загальне. “Наука “схоплює” загальне як таке, саме по собі, безвідносно до людських інтересів і оцінок – і в цьому плані наука репрезентує, так би мовити, “незацікавлене”, “байдуже” знання. Що ж до філософії, то вона обов’язково враховує зацікавленість людини в результатах пізнавальних зусиль, пізнає загальне не просто як єдність дійсного та можливого, але й як бажане (чи небажане), не тільки суще, але й належне. Отже, на відміну від науки, філософія завжди є знання “зацікавлене”, “небайдуже”, тобто – світоглядне”[5,21].

Показо, що вже мислителі давнини усвідомлювали відмінність між філософією та наукою. В античності цій відмінності відповідала розокремленність понять “софія” (мудрість) та “епістеме” (знання).

На початку своєїх історії філософія як сукупність знань про світ містила елементи природознавчих наук, які згодом поступово відгалужувалися. В міру свого кількісного зростання ці елементи “звільнялися” від світоглядно-оціночних моментів, перестаючи бути філософією і стаючи водночас наукою.

Відмінність між наукою та філософією можна порівняти з відмінністю між об’ектом і суб’єктом. Наукове пізнання абстрагується від самого відношення суб’єкта до об’єктупрагне набути інформації про об’єкт сам собі – про природу (фізика, хімія, геологія та ін.), суспільство (історія, соціологія, політологія та ін.), людину (антропологія, психологія та їн.). Щодо філософії, то її предметом (про це вже йшлося в першій частині контрольної роботи) є реальність, розглядувана під кутом зору суб’єкт-об’єктного відношення.

Аналізуючи співвідношення філософії та науки, не можна обійти увагою явище сцієнтизму – уявленню про те, що єдиною істинною формою пізнання може бути тільки раціональне, наукове пізнання, причому в тому розумінні слова “наука”, яке застосовується щодо природознавства. За своє сутністю сцієнтизм (від англ. science – наука) применшує роль і значення всього, що не має суворо раціональної форми.

А.Г.Спіркін передає нарікання сцієнтистів на адресу філософії наступним чином : “Передусім сцієнтист закине філософії, що її істини недовідні й принципово не піддаються перевірці, що філософія не є точним знанням і навіть, навпаки, вона настільки неточна, що наближається в цьому розумінні скорше до мистецтва, ніж до науки…Чи можна сьогодні серйозно ставитись до філософського способу міркування, якщо кожному аргументу тут може з однаковою переконливістю бути протиставлений і контраргумент, якщо філософи не спроможні застосовувати у своїй області суворі наукові доказові і верифіковані методи, вироблені математикою та природознавством ?”[4,12-13].

Відповідаючи на ці звинувачення на адресу філософії, А.Г.Спіркін висловлює впевненість, що між наукою та філософією не можна ставити знак рівності, але між ними немає і непрохідної перешкоди. “Наука будується на експерименті і на створенні такого знання, яке зберігає свою істинність незалежно від зміни умов людського існування…Але і філософія також шукає передовсім свою об’єктивну сторонусвоб особливу форму узгодженості з дійсністю…Філософія таксамо об’ективна, як і наука в тому розумінні, що предметом філософіії є не суб’єктивне відчуття людини, а об’єктивна природа її відношення до світу” [4,15].

Таким чином, виявляється, що визначальними особливостями філософії, що відрізняють її від науки, є, по-перше, її власний предмет дослідження, сутність та ретроспектива формування якого вже схарактеризовані вище, а по-друге, спеціфічні форми і методи, за допомогою яких філософія здійснює пізнання.

15)

Реа́льність — (від лат. realis — речовинний, дійсний) — сукупність чуттєвої даності світу як світу речей в спогляданні і сприйнятті. Протилежні поняття — «ілюзія», «фантазія», «ідеальне». Поняття «реальність» слід відрізняти від поняття «дійсність». Іноді, під «реальністю» розуміють даність об'єктів в найширшому смислі, і говорять, наприклад, про віртуальну реальність.

У діалектичному матеріалізмі термін «Реальність» вживається в двох розуміннях:



  • що все існує, тобто весь матеріальний світ, включаючи всі його ідеальні продукти;

  • об'єктивна реальність, тобто матерія в сукупності різних її видів. Реальність протиставляється тут суб'єктивній реальності, тобто явищам свідомості, і ототожнюється з поняттям матерії.

Поняття реальності вивчається розділом філософії — онтологією.

___________________________

Під субстанцією у філософії розуміють дещо незмінне на противагу змінним станам і властивостям, те, що існує завдяки самому собі і в самому собі, а не завдяки іншому і не в іншому. В залежності від характеру і загальної спрямованості філософської концепції, виділяється одна субстанція (дух або матерія) - монізм (від грецької monos - один), дві субстанції - дуалізм (від латинської - dualis - двоїстий), наприклад, дух і матерія одночасно (Рене Декарт), і, нарешті, множина субстанцій - плюралізм (від латинської - pluralis - множинний), наприклад, монади у німецького філософа Готфріда Лейбніца.

Ідея субстанції (лат. substantia - суть, щось, що лежить в основі) виникає фактично з початком філософствування, де вона стає однією з ключових категорій мислення. Це поняття ввели для позначення загальної основи усього існуючого. Разом з поняттям субстанції існує близьке до нього поняття субстрату (лат. substratum - основа, букв. - підстилка) як того, з чого усе зроблено. Поняття субстрат можна зблизити з поняттям матерії ("те, з чого", як означав "матерію" Арістотель). Субстанція ж представляє вищу міру спільності. Субстанція означає першооснову усієї існуючої, внутрішньої єдності різноманіття конкретних речей, подій, явищ, процесів, за допомогою яких і через які вона існує.

За Бенедиктом Спінозою, субстанція є причиною самої себе. «Під причиною самого себе, - підкреслював Спіноза, - розумію те, сутність чого вміщує в собі існування, іншими словами те, чия природа може бути представленою не інакше як існуючою». Звідси саморух, внутрішні взаємодії субстанції, її активний самовідтворюючий характер, вічність її у часі і безкінечність у просторі.

Юм, відкидаючи існування як матеріальною, так і духовною субстанцій, бачив в ідеї субстанції лише гіпотетичну асоціацію (зв'язок) сприйнять в деяку цілісність, властиву буденному, а не науковому знанню.

Гегелем виділяв внутрішню суперечність субстанції, її саморозвиток. Проте діалектичне трактування субстанції як суб'єкта, що розгортає свій зміст, не була послідовно здійснена Гегелем, бо для нього субстанція - ступінь розвитку "ідеї", а не буття.

Для сучасної західної філософії характерне негативне відношення до категорії субстанції і її ролі в пізнанні. У різних течіях неопозитивизма поняття субстанції розглядається як властивість буденної свідомості, що проникла в науку, як невиправданий спосіб подвоєння світу і натуралізації сприйнятті. З одного боку, критика поняття субстанції змикається з критикою матеріалізму (матерії немає, є тільки набір відчуттів і сприйнять), а з іншої - із запереченням поняття причинності і причинного пояснення, із спробами замінити їх описом (Дюэм) йди "функціональним відношенням" (Кассирер).

У лінгвістичній філософії (Витгенштейн) поняття субстанції розглядається як початковий принцип натуралістичної метафізики, а його виникнення пояснюється специфічною структурою європейських мов, для яких характерне протиставлення суб'єкта і предиката судження (того, про що говорять, і того, що говорять про це; протиставлення підмета і присудка).

!Діалектико-матеріалістичне вчення про субстанцію було розвинене До. Марксом. З т. зр. діалектичного матеріалізму категорія субстанції - одна з універсально-логічних характеристик матерії як активної причини її змін, форма причинного пояснення об'єктивного світу.

16)



Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал