«Ми з трагічного покоління» зустріч із свідком подій минулого нашої держави, Мирославою Петрівною Райтер Костів



Скачати 114.15 Kb.
Дата конвертації17.03.2017
Розмір114.15 Kb.
Літературно-просвітницька година

«Ми з трагічного покоління»

(зустріч із свідком подій минулого нашої держави, Мирославою Петрівною Райтер-Костів)

Підготувала

керівник гуртка

Ляхович Л.М.

Літературно-просвітницька година

Тема: «Ми з трагічного покоління» - зустріч із свідком подій минулого нашої держави, Мирославою Петрівною Райтер - Костів.

Мета: ознайомлення вихованців із спогадами свідків і учасників подій минулого,яких знають у районі і в області, які живуть чи жили поруч, виховувати в школярів любов і повагу до минулого, формувати світогляд гуртківців, щоб вони могли продовжити справу старшого покоління – оберегти державу і змінити її.

Обладнання: виставка книг місцевих авторів, публікації із газет, книга М.П.Райтер «Ми з трагічного покоління».

Керівник гуртка. Історія народу, як і життя людини, має героїчні, трагічні, щасливі і нещасливі сторінки. Оскільки в героїчному найбільше виявляється національний характер народу, його душевна краса, талант, то ці сторінки історії особливо хвилюють і викликають почуття національної гордості.

Учень. Мій рідний край – Україна

Мій край чудовий - Україна!

Тут народились ти і я.

Тут над ставком верба й калина,

Чарівна пісня солов’я.

Своє найдорожче в цілім світі,

Бо тут почався наш політ

Цвітуть волошки сині в житі,

Звідсіль веде дорога в світ.

Усе найкраще і єдине.

І радощі всі, і малі…

Мій рідний краю,Україно,

Найкраще місце на землі!

Учениця. Вишита колоссям і калиною

Вигойдана співом солов’я,

Звешся величаво – Україною,

Земле зачарована моя.

Учень. Ти мені боліла важко ранами,

Як тебе хотіли розіп’яти,

І нитками чорними й багряними –

Власний образ вишивала ти.

Учениця. Вишивала ніжністю суворою,

Муками і полум’ям надій.

Я читаю всю твою історію

На сорочці вишитій твоїй.

Учень. Непроста історія країни,

Нашої Вітчизни – України,

Нові вишивання її долі,

Паростки нового, поки кволі.

Учениця. З давніх-давен людям відомо : «дерево життя» - це гілочка, на якій ростуть три листочки. Перший листочок – символ минулого часу, другий – сучасного, третій – майбутнього. Зображення «дерева життя» зустрічається на каменях далеких часів і свідчить , що люди ще в сиву давнину знали про нерозривний взаємозв’язок минулого, сучасного і майбутнього. Як це розуміти? А так, що теперішнє – це наслідки минулих подій, а в тому що відбувається зараз, народжується майбутнє.

Учень. Скільки миль ми сходили стопами,

І наїздились – горе і страх,

Манівцями, ярами, степами

На гулких чужинецьких вітрах.

Учениця. Скільки літ ми не тратили віри

І по тюрмах холодних, як лід,

І на каторзі, в таборах сірих,

Де кривавий нас зрошував піт.

Учень. Скільки Богу молились в дорозі

На машинах у спеку, в пургу,

Щоб ще стати на ріднім порозі,

Не розтринькати силу й снагу.

Учениця. Щоб і дітям, і внукам сказати

Нашу правду, крилату мету.

Нас за волю загнали за грати,

За любов до Вітчизни святу.

Керівник гуртка. Сьогодні ми запросили до нас у гості Мирославу Петрівну Райтер, як свідка тих страшних подій, хочемо почути правдиву історію нашого народу про визвольну боротьбу ОУН-УПА, а також про перебування в каторжному таборі у Норильську. Мирослава Петрівна розповість нам про все, що бачила, що довелося їй пережити. До слова запрошується пані Мирослава.



(Із спогадів пані Мирослави)

«Шановні вчителі, дорогі діти!

У 2004 році була надрукована моя книга-спогади про життя мого чоловіка Райтера Володимира Михайловича, а також спогади про моє життя і коротка історія села Кальне і Криве.

Чому книжка називається «Ми з трагічного покоління»?

«Моєму поколінню, в тому числі моєму чоловікові і мені , прийшлось пережити окупацію трьох держав : Польщі, Німеччини та останньої найбільш жорстокої по відношенні до нас українців, комуністичного Радянського Союзу.

Що значить окупація? А це те, що ти живеш на своїй рідній землі, але не маєш права робити те що захочеш: розмовляти рідною мовою, вивчати правдиву історію свого рідного краю, співати українських пісень,відзначати національні дати про боротьбу свого народу, а навіть одягатись у свій національний одяг чи тільки вишиванку. При Польщі у 1929-30 роках польська поліція проводила по селах і містах акції, де при обшуках в хатах викидали на подвір’я всі українські книжки, газети, вишиті речі і спалювали. Наприклад мій чоловік, маючи 13 років, поступав на навчання в Бережанську гімназію, здав всі іспити, навіть відповідав за інших, котрі не знали відповіді, але не прийняли його, бо був одягнутий у вишиту сорочку.

Тому протягом багатьох століть наша рідна земля, завжди поневолена іншими державами зроджувала молодих патріотів, які хотіли здобути волю і незалежність для свого народу, для своєї України.

А патріот - це значить людина, яка любить і шанує своїх батьків, своїх рідних, своїх друзів, свою рідну землю, свою рідну батьківщину. Це були патріоти, які йшли на цю боротьбу свідомо, не шкодуючи своїх молодих років, посад, чи вигідного життя, але хотіли здобути волю для свого народу, бо як писав геній Т.Шевченко : « В своїй хаті, своя правда і сила і воля»…

Бо хто хоче, щоб у твоїй хаті керував хтось чужий і приказував, що тобі робити. Навіть є така пісня: « Чом, чом , чом земле моя, так люба ти мені, так люба ти мені »..

А ще хотіла у своїх спогадах згадати своїх друзів з гімназії, своїх односельчан патріотів-героїв, які не шкодуючи навіть власного життя стали на боротьбу з ворогом. Вони були старші за мене, але я знала їх особисто. Їхні фотографії поміщені у книжці.

Чужа влада, яка панує на твоїй землі забороняє і карає за те. Тому таких патріотів арештовували, кидали у в’язниці, засуджували на різні терміни 10,15,25 років ув’язнення. Висилали у Сибірські простори,в Казахстанські пустелі, де в’язні тяжко працювали в шахтах, на прокладанні залізничних доріг на будовах міст і заводів по 12-14 годин на добу при харчуванні 300 гр хліба, черпак каші і черпак зупи, де плавало пару кусків гнилої картоплі чи капусти чи смердючої риби. Але ми їли все, що давали, щоб вижити, бо завжди в молитвах просили Божої опіки і надіялись, що прийде переміна і ми ще вийдемо на волю.

Ви напевно знаєте з історії, яку зараз вивчаєте у школі про ці події, а нашому поколінню прийшлось це все перенести у своєму житті. Зараз є багато таких книг спогадів про ті події, є ще люди котрі пережили і описали ті страхіття у своїх спогадах.

Мій однокласник з Бережанської гімназії Петро Кекіш видав три книжки під назвою «По свіжих слідах минулого»-1993р, «Поза межами правосуддя» 1994р,

«Північ-край приречених»-1996р.

Його сім'я живе в Тернополі, а він вже помер.

Ярослав Когут з с . Конюхи, книжка під назвою « У світ від рідного порога»-2005р.

Богдан Когут (рідний брат Ярослава) живе у Львові «Терпкий присмак волі»-2005р.

Друг мого чоловіка по Норильську.

Роман Загоруйко видав дві книги під назвою:

«Незагоєні рани України»

«Повернення із справжнього пекла».

Ви мали нагоду переконатися, побачивши кадри з нашої трагічної історії про «Голодомор 1932-33 роки» якого в цьому році відзначено 75 річчя.

А пізніше у 1935 -1938 роках комуністична влада проводила страшні репресії проти українського населення на Сході і Півдні України: арешти студентів, письменників, вчителів, священиків, монахів, спалювали і зривали церкви, монастирі, а їх масово знищували, розстрілювали, висилали в Сибір, звідки вони вже не повертались, гинули з голоду, замерзали з холоду. От такою ціною наш народ здобував волю для свого народу, для своєї рідної держави. Зараз відкривається ця страшна правда з архівів, які знаходять.

Про себе розкажу, що я народилася у с.Криве 1962 році. Мій батько Петро Костів уродженець села Криве , закінчив Бережанську гімназію, а після І світової війни у 1929 р. закінчив Львівський університет, але польська влада не давала викладацької роботи, бо треба було переписатися на поляка, на що батько не погодився. Займався в селі просвітницькою діяльністю: був секретарем т-ва «Просвіта», провадив хор церковний і читальня ний, допомагав створювати українську крамницю.

Моя мати Галина Бородайко закінчила Бережанську жіночу семінарію і працювала учителькою, а потім до пенсії директоркою школи у селі Криве. В ті часи по селах і містах створювались молодіжні гуртки «Відродження», «Пласт»,»Рідна школа»,»Січ», «Сільський господар», «Союз українок»,»курси куховарства і рукоділля» і батько з мамою брали в цьому активну участь. Також була створена політична організація ОУН, яка була заборонена, але багато молоді були її членами.

В 14 років я була прийнята на навчання в Бережанську гімназію. Тут була також нелегальна організація «Юнацтво ОУН», до якої належало більшість студентів, хлопців і дівчат, в тому числі я. Нас підготовляли на сходинах (таємних зібраннях) на санітарок, на друкарок, вивчали правдиву історію свого народу, бо кожний окупант викладав історію в своїх інтересах. Так я вихована у патріотичній родині, бо батько у 1- світову війну був в УГА і воював на Східних теренах України, мамині три брати – Володимир, Корнило,і Богдан в 1- Світову війну були в Січових Стрільцях і теж воювали на сході України - то я пішла таким шляхом,хоч моя участь в тому була дуже мізерна.

Під час окупації Радянським Союзом я працювала вчителькою в с.Криве, а багато наших гімназистів сільських хлопців і навіть дівчат пішли в підпілля, бо були членами ОУН, а потім УПА в тому числі мій двоюрідний брат Іван Барилко, який закінчив гімназію у 1943 році і його друг Іван Прокопишин з села Мирне(Теляче). Він займав у підпіллі високий чин, був Крайовим провідником юнацтва ОУН. Загинув у 1951 році на Бережанщині.

Мені доводилось співпрацювати в ті роки з повстанцями - членами ОУН-УПА, яка створилась у 1942 р. на Волині. Я була на легальній роботі, але не могла бути осторонь тих подій, які відбувались на наших теренах. Моя праця полягала в тому, що я доставляла матеріали для підпільної друкарні та медикаменти через визначених зв’язкових, а це по рекомендації Івана Прокопишина, з яким я дружила ще з гімназії. Це все треба було діставати зі Львова через мою двоюрідну сестру, котра мешкала у Львові і мала знайомих.

По селах КДБ проводив засідки, облави, шукаючи криївок з повстанцями. У січні 1949 року була така облава у селі Криве, де під час неї була заарештована моя мама, а я теж була заарештована, але з Ценева, де я в тому році працювала вчителькою. Слідство проводили в будинку КДБ в Тернополі. Я ж знала про маму, а вона про мене, а допитували нас в різних кабінетах. Причина в тому, що під час облави в селі Криве в нашого родича Петра Богая при обшуку знайшли заховану його велику бібліотеку, де було багато забороненої літератури в тому числі і наших книг та фотоальбоми що я дала на зберігання, то вони випитували чиї книги і хто на фотографіях. Після кількох днів нас відпустили, а нашого родича взяли до в’язниці, де засудили на 10 років. Та у січні 1950 року мене знову заарештували , завезли в Тернопіль у в’язницю. Завели в камеру, де знаходилось 25 чи може більше дівчат і жінок. Спали на підлозі, лягали всі в один бік, бо повернутись було неможливо, як оселедці в бочці. Допити проводили переважно ночами, часом на допитах держали по дві три доби без води, без їжі, а найгірше без сну, слідчі мінялись що дві, що три години. Питали з ким працювала, з ким зв’язки мала, чи зустрічалася з повстанцями, а щоб признатись били попід груди, погрожували пістолетом прикладаючи його до голови. Але відповідь була одна «не знаю, не знаю». Бо в чомусь признатись значить розказати про інших, а це зрада.. Так тривало слідство 8 місяців, в кінці зачитали вирок - 10 років в сталінських таборах. Після вироку ще держали мене у в’язниці 11 місяців аж тоді вивезли в табір Карабас в Казахстані.

Працювала на будівництві залізничних доріг, на цегляному заводі. Після двох років нас 300 жінок перевезли в інший табір на будівництво міста Балхаш над однойменним озером Балхаш. Там працювала на вигрузці тенердіту - це порода для металургійного заводу на кам’яному кар’єрі. Режим: один раз на півроку писати і отримувати листи з дому. Вели на роботу четвірками, а по боках конвоїри з собаками, розмовляти між собою не можна. На спині і на рукаві номери, звертались до нас по номерах. В таборі нас було приблизно 1500-1800 жінок точно не знаю.

У 1953 році помер Сталін - це стало полегшою для нас, бо в невдовзі режим послабшав. На роботу ходили з одним конвоїром, листи писали щомісяця, в неділю вихідний і можна було виходити в місто, в магазин, сфотографуватись. А на початку 1956 року почали розпускати табори, я повернулась додому в березні 1956 р., маму застала хвору, але була щаслива, що дочекалася мене, одинокої дитини, бо в сім’ї була я лиш одна.

В тому ж році повернувся із заслання майбутній мій чоловік Володимир Райтер. Він пробув у режимному таборі 10 років і три місяці в Норильську (заполярний круг). Ми познайомились і так як споріднила нас спільна доля то у 1958 році ми одружилися і переїхали в Козову- мікрорайон цукрового заводу, де чоловік працював виконробом.

Ми мали спільні спогади , бо він з села Кальне і в шкільні роки дружив з сином місцевого пароха отця Павла Штокалка - Зиновієм, а я знала його, бо він навчаючись у Бережанській гімназії мешкав всі ці роки у моїх дідуся і бабусі Бородайків. Добре пам’ятаю, як віртуозно грав на бандурі, а вже коли вчився у Львівському медінституті то їздив виступати по містах і селах у складі тріо з Сінгалевичем і Якимцем , а на одному концерт у селі Криве моя мама співала під їхній акомпанемент.

Невдовзі в нас народились дві дочки Оля і Оксана. Я працювала в школі №2 бібліотекарем.

Дочки закінчили музичне училище імені Соломії Крушельницької у Тернополі, старша ще закінчила Львівський університет(англійська філологія) молодша Тернопільський педінститут працювала в муз школі – Оля в Козові, Оксана в Тернополі, а коли склалась така ситуація, що не платили зарплата то вони виїхали за кордон, але вже були обидві замужні.

З великим піднесенням і зі сльозами радості на очах ми зустріли таку велику подію, дочекавшись після таких довголітніх страждань – Незалежність нашої держави України.

Чоловік часто виступав у школах , у бібліотеках перед учнями, розказуючи про пережите в таборах а також на відкриттях пам’ятників на посвяченнях могил по селах нашого району. Та невдовзі захворів і у 2002 році помер.

Я з дитинства любила вишивати, в'язати, одягати національний український костюм, бо в тому теж проявляється патріотизм - шанувати і любити свої традиції і звичаї. А батьки мої теж вишивали, ще в мене збереглися їхні вишиті речі. А коли я була в таборі то навчилась від естонок, латишок, литовок робити філє, ришельє, вони теж були ув’язнені за політичні переконання.

Вже на пенсії я почала багато вишивати, бо було доволі вільного часу. Дочки теж вишивали, в’язали, а Оля ще й малює.

В нашій сім’ї дуже любимо шануємо своє народне мистецтво. У 2001 році ми вирішили зробити виставку наших робіт у школі мистецтв. Потім декілька разів наші роботи виставлялись у будинку культури на святкуванні Дня Незалежності.

Коли у Бережанах була презентація ювілейної книги «Бережанська гімназія»-200 років то наші роботи були виставлені у Бережанському краєзнавчому музеї, де пробули цілий місяць, а це: серветки, подушки, рушники, скатерки і дев’ять ляльок в українському національному строї.

Наше народне мистецтво : вишивки, писанки, різьба по дереву, ткацтво ціняться у цілому світі, а гуцульські інкрустовані бісером косатки, тарілки, підсвічники у світі нема їм рівних. По цих роботах нас впізнають, що ми з України і цим нам треба гордитися. Тому , звертаюсь до Вас, дорога наша українська молоде, шануйте любіть вишивку, вчіться вишивати, носіть свій національний одяг: сорочки чоловічі, блузки жіночі, прекрасні корсети вишиті бісером, прикрашайте свої оселі серветками, рушниками, скатертинами.

Колись кожна дівчина мусіла вміти вишивати, бо шлюб брали тільки у своєму національному одязі. Вишивала собі одяг, сорочку нареченому, а ще рушник, на якому молодята ставали до шлюбу. В цьому бажаю Вам успіхів».

Мирослава Райтер(Костів)

колишня гімназистка Бережанської гімназії,

полівязень сталінських таборів-пенсіонерка



Козова, листопад, 2008р.



Поділіться з Вашими друзьями:


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал