Методологія історичних досліджень



Скачати 100.53 Kb.

Дата конвертації07.12.2016
Розмір100.53 Kb.

Серія «Історичні науки», 2011
3
МЕТОДОЛОГІЯ ІСТОРИЧНИХ ДОСЛІДЖЕНЬ




УДК 94(477) «1945/…»
О. Є. Лисенко

УКРАЇНА ПО ВІЙНІ: ПІДСУМКИ ТА ПЕРСПЕКТИВИ
Стаття присвячена теоретико-методологічним аспектам підсумків Другої світової війни та
Великої Вітчизняної війни для України. Зосереджується увага на політичних, соціально-
демографічних, економічних наслідках війни для українського народу.
Ключові слова: матеріальні та людські втрати, режим, антифашизм, «холодна війна»,
посттравматичний синдром, моделі поведінки.
Феноменологія наймасштабнішого збройного конфлікту сучасної цивілізації настільки багатовимірна, що її осмислення в одній чи навіть кількох окремих смислових площинах неможливе. Цілком очевидно, що повноцінне осягнення цього явища реальне тільки в синтезі всіх можливих його виявів та рефлексій. Як показує досвід, – це не під силу не те що окремій (хай і геніальній) людині, а й цілим колективам інтелектуалів і митців. Складна й суперечлива мозаїка війни, її невловимі відтінки постійно змінюють конфігурацію і забарвлення під дією нових фактів, а то й незначного зміщення кута зору, під яким обсервуються тогочасні події. Прихильники традиційних підходів до характеристики війни в іронічно-поблажливому тоні можуть зауважити: навіщо придумувати якісь нові «візії», коли вже давно прописані основні параметри й критерії оцінки військових, політичних, соціально-економічних процесів, до яких пристосовані чіткі правові й моральні дефініції. Важко не погодитися з такими аргументами. Та все ж постійно приходить на думку й бентежить припущення: ми постійно щось не доказуємо, не дописуємо, не домальовуємо, і це «щось» позбавляє нас повноти знання й відчуттів, пов’язаних з війною. Війна, як вода, перебуває водночас у кількох субстанціях, непомітно перетікаючи від одних до інших сенсів, систем цінностей і, напевно, тому важко (якщо взагалі можливо) зафіксувати її сталий образ. У цьому можна вбачати примхи істориків, яким затісно в рамках консервативних наукових практик. Разом з тим – це шанс для тих, хто постійно шукає: ні, не нових фактів, а, насамперед, незвичних інструментів пізнання, дослідницьких методик, які дозволяють розворушити стрункий, логічний порядок речей та думок, спровокувати дискусії, вийти на ті горизонти, про існування яких ми не підозрювали чи ставилися до них, як до відпрацьованої «породи».
Найменше хотілося б налаштовувати одних проти інших, адже саме в креативній конкуренції визрівають майбутні, часом неочікувані прориви. Тому спробуємо (наскільки це можливо) поєднати різні підходи в погляді на підсумки Другої світової і Великої Вітчизняної війн для України.
Відразу виникає питання: застосування цих двох понять – данина політкоректності чи констатація їх наукової легітимності? Обстоюючи диференційований підхід до наведених дефініцій, зауважимо, що в основі їхньої конфронтації та компрометації лежать ідеологічні мотиви. Кожному неупередженому досліднику відомі їхні коннотації, що забезпечує їм співіснування в наукових наративах. Полишаючи термінологічні ремінісценції для спеціальних дискусій, зазначимо, що тема конференції – та нагода, якою вона спричинена
(65-а річниця завершення Другої світової війни), вимагають брати до уваги й події 1939 –
1941 рр., адже й вони безпосередньо й опосередковано трансформувались у підсумки війни.
Власне, саме тоді «українське питання» з теоретичної та дипломатичної переформатовується у практичну, військово-політичну, територіально-адміністративну площини. Іншими словами, всі контрагенти, причетні до його розв’язання, вступили у фазу активних дій, обумовлених власною стратегією і тактикою, а також міжнародною ситуацією.

Вісник Черкаського університету. Випуск 202. Частина 1
4
Химерне переплетення інтересів і обставин врешті-решт мало наслідком входження більшості українських етнічних земель до складу однієї держави – СРСР. Про те, які умови цьому передували, а також сутність існуючого в УРСР політичного режиму й соціально- економічного ладу, написано багато. Розбіжність у поглядах – від кваліфікації цих подій як окупації до «визволення єдинокровних братів» у «золотому вересні» 1939 р. – тільки підкреслюють неоднозначність самих подій. Та якщо абстрагуватись від методів
«соборизації по-сталінськи» (хоча цього не слід робити, з’ясовуючи інші аспекти проблеми), об’єктивно її наслідки для українського народу переоцінити важко. Так, один з критиків сталінізму Г. Костюк вказує на те, що «незалежно від причин і нового сателитного становища об’єднаної України, з точки зору української державності це мало грандіозне
історичне значення для сучасного і майбутнього» [1, 397]. О. Субтельний та І. Лисяк-
Рудницький звертають увагу на позитивне значення соборизації для самого західноукраїнського регіону. Вони вважають, що з’єднання українських земель в єдиній державі каталізувало процес формування політичної української нації, початку запізнілої соціально-економічної модернізації краю, припинення застарілого українсько-польського протистояння [1, 463–464, 608].
Оскільки соборизація етнічних земель вважалась одним з головних завдань українського самостійницького табору, слід хоча б стисло окреслити проміжні (як на час закінчення Другої світової війни) результати боротьби за УССД. Акт 30 червня 1941 р., яким проголошувалась українська національна форма державності, виявився більше символічним, хоча й засвідчив бажання значної частини населення України, принаймні праворуч від
Дніпра, жити саме в такій державі. Крім того, діяльність великої кількості громадських
інституцій (причому не тільки під егідою ОУН) продемонструвала здатність українського соціуму до суспільної самоорганізації й самоврядування. Інша справа, що окупанти силою і диктатом нав’язували свою волю й вихолощували тим самим зміст самоуправління, перетворивши місцеві управлінські структури на суто колаборантські органи.
Повстанський рух продовжувався упродовж усього повоєнного десятиліття. Ця обставина слугує незаперечним доказом того, що він спирався на широку соціальну базу.
Громадянське протистояння в західному регіоні республіки навіть після його завершення у відкритих формах перейшло у латентну фазу. Ці події стали своєрідними Інь і Янь вітчизняної історії, у різних формах закріпленими в історичній пам’яті всього народу, окремих його груп і людей. Вони й донині відлунюються у світоглядних стереотипах, регіональному партикуляризмі, демонстрації окремішності способу мислення і буття
інтелектуальних і релігійних еліт, позиціонуванні історичних постатей пасіонарного рівня, систем духовних цінностей та уявлень про перспективи України та її місце в майбутній
Європі й світі.
Дві історії однієї війни як дволикий Янус суперечливо співіснують в сучасному ментальному просторі гірким докором та свідченням маргіналізованої самосвідомості сучасного суспільства. Користуючись цим, недалекоглядні політики заради миттєвих і скороминущих електоральних вікторій на власний розсуд повертають вітрила, що рухають державний корабель у різні боки, часто – діаметрально протилежні. Претензії окремих політичних сил на монопольне право визначати, що таке «правда історії», інертно сприймаються громадськістю без належної реакції, з покорою, гідною іншого застосування.
У ставленні до власного минулого держава веде себе як «слон у посудній лавці», зневажаючи інтереси і запити суспільства, нехтуючи науковими оцінками і рекомендаціями, абсолютно ігноруючи можливі наслідки крутих віражів у трактуванні історичних подій. У свою чергу, суспільство боїться і водночас зневажає владу, що є найгіршим варіантом цих взаємин, оскільки рано чи пізно вони завершуються бурхливим «розлученням».
Незрілість української нації, як ні в чому іншому, проявляється у небажанні знати свою
історію. Нам усім бракує мужності сприйняти її такою, якою вона насправді була: сповнена трагічних помилок й епохальних осягнень, важких поразок і видатних перемог, ницих вчинків і високих злетів людського духу.

Серія «Історичні науки», 2011
5
Хворі суспільство й держава разом не бажають знати «історію власної недуги», не довіряючи встановлення діагнозу професійним науковцям та втішаючи себе примарними сподіваннями на володіння абсолютною істиною чергового месії та силу директив.
Яку позицію має зайняти дослідник у цій ситуації, – кожному вирішувати за себе.
Хотілося б мати надію, що при цьому ми не забудемо високу місію вченого. А історія обов’язково рано чи пізніше все розставить по своїх місцях.
Ведучи мову про соціально-демографічні й гуманітарні наслідки війни, необхідно перш за все визнати, що ми й донині не обрахували більш-менш точної кількості людських втрат.
За доволі приблизними оцінками, в Україні в роки Другої світової війни загинуло від 8 до
10 млн громадян. Натомість електронна база даних «Книги Пам’яті України» містить
інформацію про 6 млн 38 загиблих.
Війна надзвичайно негативно позначилась на фізичному та морально-психологічному здоров’ї населення. Вкрай несприятлива санітарно-епідеміологічна ситуація в поєднанні з гострим дефіцитом харчових продуктів, медикаментів, предметів особистої гігієни, взуття й одягу, придатного для використання житла створювали підґрунтя для поширення
інфекційних та дитячих недуг, високої смертності різних категорій населення.
Страшним наслідком війни стала масова інвалідність. Кілька сотень тисяч інвалідів республіки потребували особливої турботи, лікування й відновлення. Однак навіть тим, хто втратив кінцівки, по кілька років доводилося чекати на просте протезування, не кажучи вже про інвалідні візки. Республіканська влада багато зробила для реадаптації інвалідів, повернення їх до повноцінного життя, працевлаштування, але тогочасні матеріальні й фінансові ресурси, що виділялися центром, не могли задовольнити навіть нагальні потреби.
Практично без паузи перейшовши від збройного протистояння з наці-фашизмом до
«холодної війни» з колишніми союзниками, радянське керівництво основні ресурси спрямувало у ВПК, традиційно залишаючи соціальну сферу на периферії своєї уваги.
Морально-психологічна ремісія затягнулась на кілька десятиліть через те, що тоталітарна система за своїм внутрішнім змістом не могла компенсувати народу моральні збитки і страждання, заподіяні війною. Ні в політичному житті, ані в соціально- економічній сфері не сталося зрушень, які б виправдали оптимістичні сподівання людей.
Залишалась хіба що гордість за те, що вдалося здолати сильного ворога, та ще полегшення від того, що війна вже позаду.
Посттравматичний синдром ні на колективному, ні на індивідуальному рівні не вивчався як соціальне явище, а отже, практично нічого (коли не враховувати утвердження глорифікаційно-романтизованого образу війни засобами ідеологічного й культурного впливу) не робилося.
Значна частина людей, яких війна вирвала зі звичних форм життєдіяльності, примусила по-новому подивитися на багато речей, а то й переглянути своє ставлення до них, потрапили за зону магічної дії більшовицьких ідеологічних технологій. Дехто різко змінив світоглядні орієнтири (розчарувався у радянському режимі, став віруючим, перейшов на інші ідеологічні позиції), дехто ствердився у колишніх симпатіях, підтримуючи комуністичні ідеали. Та більшість громадян слід вважати пасивно-індиферентними, причому в цій стратегії домінували дві взаємопов’язані тенденції: віктимна поведінка й латентний острах перед владою. Практично весь український соціум постраждав від війни у той чи інший спосіб.
Стійке бажання уникнути нових випробувань, а надто – репресій, і визначало зміст основних моделей поведінки людей на завершальному етапі війни та після її завершення. Ті, хто очікував кардинальних змін, сприйняли перемогу Радянського Союзу у війні як вирок долі та свідчення безперспективності боротьби проти існуючого ладу, принаймні у той час. Решта поділяла переконання, що формувалися технологіями обробки масової свідомості, щиро довіряючи вождю, сакралізуючи владу й сповідуючи соціалістичні цінності, в яку б суперечність з навколишньою дійсністю вони не вступали.
В інтерпретації французького історика Ф. Фюре ситуація в повоєнному радянському суспільстві мала такий вигляд: «Отже, патріотичне поривання, виявлене солдатами Червоної

Вісник Черкаського університету. Випуск 202. Частина 1
6 армії в боях проти гітлерівських загарбників, не подарувало їм свободи. За допомогою цього високого почуття радянським людям вдалося врятувати свою територію, натомість для себе вони отримали лише нові кайдани. Вони перемогли нацистського фюрера, проте зробили богом московського тирана. «З двох лютих ворогів, – як писав Солженіцин, – наш народ обрав того, який розмовляв його мовою» [3, 84]. Втім, загарбники піддали російський і український народи такому презирству, що навряд чи залишили йому свободу вибору.
Вітчизняна війна, яку вели проти Німеччини радянські люди, приховує подвійне значення.
Завдяки цій війні Сталін сподівався забезпечити продовження тоталітарного панування, а перемогу можна було розглядати як підтримку народом комуністичного режиму. І навпаки, найкращі представники народу, які гинули у цій грандіозній битві, вбачали в ній надію на громадське відродження і набуття свободи. Переможці у війні стали найбільшими переможеними, увічнивши у власній батьківщині той тип влади, який вони повалили у
Берліні». За словами Фюре, «комуністична ідея перебувала тоді в апогеї своєї могутності, виступаючи незаперечним тріумфом як у реальному житті, так і в людській свідомості».
Утім, це не змінювало природу деспотичного режиму [4, 549–552].
Антифашизм зразка середини 40-х років «став не тільки політичною позицією (хоча він був також і нею), він став загальним почуттям народів, котрі вціліли після Другої світової війни, і моральним надбанням, яке вони після неї успадкували». Та, «отримавши перемогу, антифашизм зберігає те ж моральне підґрунтя, на якому він укорінювався і зростав. Він поглиблює кризу демократичної ідеї, роблячи вигляд, ніби розплутав її суперечності. У цьому полягає велика ілюзія нашого часу», – підсумовує Ф. Фюре [4, 263, 271].
Існують підстави стверджувати, що в цей час було втрачено історичний шанс переформувати світ у спільноту, яка не поляризується за ідеологічними ознаками, а
інтегрується і співпрацює. Однак гору взяли політичні амбіції та глобальні економічні
інтереси порівняно невеликої групи людей. Важко в цьому випадку звинувачувати когось одного. Якщо в Радянському Союзі до війни вели мову про «світову революцію» й
імпульсивно реагували на зовнішні виклики, то в США послідовно нарощували військово- економічний потенціал, що став основою претензії на регіональне, а потім і світове лідерство. Саме в цьому ракурсі слід сприймати застосування ядерної зброї на заключному етапі Другої світової війни і реалізацію масштабних економічних програм, зокрема «плану
Маршалла». Гіпотетично можна припустити, що саме «план Маршалла» міг стати платформою конвергенції господарського комплексу СРСР у світову ринкову економіку.
Приклад сучасного Китаю переконливо доводить, що ідеологічні конструкти від цього потерпають мало, трансформуючись відповідно до нових умов й існуючи, так би мовити, у паралельному світі доволі автономно. Важко припустити, що такий крутий поворот Сталіна міг би викликати заперечення чи спротив навіть у найближчого оточення вождя. У
Радянському Союзі вміли обґрунтувати й не такі віражі політичного курсу. Адже ніхто й слова не промовив, коли принципово атеїстичний режим у 1943 р. раптом різко змінив ставлення до релігії й Православної церкви зокрема.
Але Сталін, не зважаючи ні на що, грав свою партію. З одного боку, він і його оточення стали заручниками створеної ними системи, причому ця залежність мала суто ментальний характер. Радянський лідер міг змінити її за кілька днів. Однак існувало те, що не дозволяло цього зробити. Амбіції вождя не припускали ситуації, в якій він «розчиниться» серед інших керівників держав, а його країна стане рівною серед рівних. Прагнення перетворити СРСР на світову державу лише декларативно обумовлювалося необхідністю «захисту соціалістичних завоювань від капіталістичного оточення». Коли ця теза знайшла підтвердження у вигляді агресії Німеччини, цей аргумент вже перебував поза сумнівом і критикою.
Можна дискутувати з приводу того, що варто вважати первинним: ядерний виклик
США чи виклик СРСР, який не тільки прагнув стати світовою державою, а й недвозначно рухався в напрямі створення нової геополітичної реальності, що мала кардинально змінити баланс сил – табору країн т.зв. «народної демократії». Однак незаперечним є одне: війна показала, що радянська система ще не вийшла за межі свого історичного часу й володіла

Серія «Історичні науки», 2011
7 певним запасом міцності для того, щоб саме таким чином будувати геополітичну стратегію у повоєнний період [5, 39].
Ставши на шлях боротьби за лідерство, радянське керівництво втягнулося в затяжний мілітаристський спурт, який виснажував економіку, закріплював за соціальною сферою периферійне місце, спричинив системні диспропорції в економіці.
Відразу по війні через обраний геостратегічний курс не було здійснено повноцінну конверсію виробництва, переорієнтувати промислові підприємства на випуск товарів першої необхідності.
Страшним відлунням війни став голод 1946 – 1947 рр. у республіці, спричинений не тільки кліматичними умовами, а й повільними темпами відродження аграрного сектора економіки. Українське село на довгі десятиліття стало заручником «гонки озброєнь», функціонуючи переважно не на економічних, а на примусових важелях.
Нині можна лише дискутувати з приводу того, чи правильно діяв Сталін і як розвивались події, коли б він обрав інший шлях розвитку країни в мирний час. Це вже тепер, з дистанції в 65 років можна погодитися з Ф. Хаєком, який вважає соціалізм засадничо неконкуретоспроможним, а його цілі – практично недосяжними [6, 16]. А в той час ейфорія перемоги над сильним ворогом підкріплювала найсміливіші плани.
Одним з викликів для системи, що вважала себе переможницею у збройному протистоянні з системою іншого зразка, стала криза ідентичності [7, 127]. Перемігши нацистську тоталітарну модель, радянські лідери зіткнулися з іншою проблемою: змаганням з капіталістичною системою демократично-ліберального зразка.
Їхня непохитна переконаність (вона межувала з самовпевненістю) у перевагах соціалізму і правильності дій, пов’язаних зі спрямованістю на нав’язування сусіднім країнам іншого суспільно- економічного устрою, ніж вони мали до війни, не дозволила їм знайти адекватні відповіді на виклики повоєнної доби, з якими по-різному зустрілися усі держави.
Поставивши себе у жорсткі рамки змагання з капіталістичним світом і взявши додатковий тягар у формі фінансової, матеріальної та військово-політичної підтримки країн
«народної демократії», радянське керівництво фактично перетворило власний народ на заручника геополітичної ситуації та амбіцій Сталіна.
Кожне суспільство особливим чином переживає і пам’ятає війну. У Німеччині упродовж тривалого часу відбувалося усвідомлення того, яким чином народ фактично став співучасником злочинів нацистської верхівки. Самоочищення тут відбувалося не шляхом засудження винятково гітлерівської кліки, а й за допомогою проекції негативних явищ на всі ланки Збройних сил, державного апарату, німецького соціуму. Свідченням щирості цього процесу стали відкриті дискусії в громадських, політичних і наукових колах про роль
Вермахту у подіях 1939–1945 рр., Голокост, інших складних питань. Та найбільший резонанс у світі мали публічне каяття керівництва ФРН за злочини ІІІ Райху, а також компенсаційні виплати колишнім примусовим робітникам з європейських країн. Напевно, в цьому ж річищі слід розглядати численні міжнародні науково-гуманітарні проекти, що фінансувалися німецькими фондами. Серед найбільш помітних – багатосторонній проект «Радянські офіцери, які померли в німецькому полоні 1941–1945 рр.».
Ці та інші проекти сприймаються, окрім іншого, ще й як акт доброї волі, що
інтернаціоналізують па’мять про війну, дозволяють подолати демонізацію образу чужого та
інші негативні ідеологічні нашарування, ментальні наслідки війни.
По-іншому ставились до спадщини Другої світової війни у Франції. У центрі тамтешніх дискусій перебудов «феномен Віші». Однак, визначившись з історичними, правовими й моральними оцінками цього явища, французька громадськість зуміла перевести переживання й осмислення воєнного досвіду в неконфронтаційне русло. Доказом нової фази формування пам’яті про тогочасні події слугує демонстративне «братання» французьких та німецьких ветеранів Другої світової війни.
Нині 8 травня у містах Франції ніщо не нагадує про ті події, а в музеях Парижа і
Нормандії спокійно «вживаються» маршал Петен і Шарль де Голль.

Вісник Черкаського університету. Випуск 202. Частина 1
8
Україна має власний алгоритм формування пам’яті про війну. Незважаючи на те, що в радянські часи вона, принаймні назовні, мала уніфікований вигляд (саме на це і спрямовувалися всі зусилля відповідних служб), насправді існували суттєві відмінності у сприйнятті воєнної доби, скажімо, в Україні, Російській Федерації, Азербайджані чи
Узбекистані.
Давно відбудували зруйновані в роки війни міста і села, розорані окопи й бліндажі, але не вщух гострий біль від поразок і втрат, скорбота за зраненою юністю, втраченими можливостями в поєднанні з гордістю за те, що врешті-решт вистояли і перемогли.
Однією з ознак історичної пам’яті про війну є її дихотомічний характер, іншими словами, – відчутна невідповідність між офіційною політикою пам’яті і тим, як війну пам’ятають її безпосередні учасники, а не ретранслятори.
Другою іманентною ознакою феномену пам’яті в Україні є її конфліктогенна спрямованість. Імплантований у свідомість радянських людей образ ворога став одним з головних компонентів пам’яті, який і донині цинічно експлуатується політичними силами в електоральних технологіях. Полярне ставлення до української національної ідеї, з одного боку, та радянського режиму – з іншого, лише каталізують ці властивості й перешкоджають примиренню й консолідації суспільства.
Саме це і слід вважати одним з найбільш негативних морально-психологічних наслідків війни.
Загальновідомим є афоризм «Війна закінчується тоді, коли похований останній солдат».
Перефразовуючи цей вираз відповідно до ситуації, що склалась в українському суспільстві, можна сказати: війна скінчиться тоді, коли пацифіст переможе вояка в кожному з нас, а громадянський мир, згода і загальнолюдські цінності стануть вищими за будь-які ідеологічні постулати.

Література
1. Костюк Г. Сталінізм в Україні: Ґенеза і наслідки. Дослідження і спостереження сучасника. – К.,
1995.
2. Субтельний О. Україна: історія, – К., 1993; Лисяк-Рудницький І. Історичні есе. У 2-х томах. – К.,
1994. – Т. 2.
3. Ф. Фюре цит. за кн.: Alexandre Soljenitsyne, L’Erreur de l’Occident, Grasset, 1980, trad du russe par
Nikita Struve, Geneviev et Jose Johannet.
4. Фюре Франсуа. Минуле однієї ілюзії. Комуністична ідея у ХХ столітті. – К., 2007.
5. Шестаков В.А. Сициально-экономическая политика советского государства в 50-х – середине 60- х годов. – М., 2006.
6. Хайек Ф.А. Пагубная самонадеянность. – М., 1992.
7. Ольсевич Ю. Послевоенная зарубежная экономическая мысль: уроки плюрализма // Вопросы экономики. – 1999. – № 10.
Аннотация. Лысенко А. Е. Украина после войны: выводы и перспективы. Статья посвящена
теоретико-методологическим аспектам итогов Второй мировой и Великой Отечественной войн для
Украины. Сосредоточено внимание на политических, социально-демографических, экономических
последствиях войны для украинского народа.
Ключевые слова: материальные и человеческие потери, режим, антифашизм, «холодная
война», посттравматический синдром, модели поведения.
Summary. Lysenko A. E. The Ukraine after War: Results and perspectives. The article is dedicated
to the theoretical and methodological aspects of World War II and the Greaf patriotic War aftermaths for
Ukraine. Political, economical, sociological and demographical consequences for the Ukrainian people are
dwelt upon as well.
Key words: material and human losses, regiem, antifascism, «cold-war», post-traumatic syndrome,
behaviour models.

Надійшла до редакції 15.10.2010 р.


Поділіться з Вашими друзьями:


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал