Методичні вказівки до змістового модуля «Наукова комунікація як складова фахової діяльності»



Сторінка1/3
Дата конвертації01.01.2017
Розмір0.58 Mb.
ТипМетодичні вказівки
  1   2   3

Міністерство освіти і науки України

Українська мова (за професійним спрямуванням)

Методичні вказівки до змістового модуля

«Наукова комунікація як складова фахової діяльності»

для бакалаврів усіх галузей знань

денної форми навчання

Луцьк 2016



УДК 811.161.2 (075.8)

У 45

ББК 63.3 (4 Укр) У7
До друку ____________ Голова навчально-методичної ради Луцького НТУ
Електронна копія друкованого видання передана для внесення в репозитарій Луцького НТУ ________________ директор бібліотеки.
Затверджено навчально-методичною радою Луцького НТУ,

протокол № ___ від « ____________» 2016 року.


Рекомендовано до видання навчально-методичною радою ФКНІТ Луцького НТУ, протокол № від «___________» 2016 року

__________ Голова навчально-методичної ради ФКНІТ

Розглянуто і схвалено на засіданні кафедри інженерної педагогіки, психології та українознавства Луцького НТУ,

протокол № від «_______________» 2016 року.

Укладачі: ____________ Л.М. Мялковська, кандидат філологічних наук, доцент кафедри інженерної педагогіки, психології та українознавства Луцького НТУ

_________ Л.Ю.Тиха, кандидат філологічних наук, доцент кафедри інженерної педагогіки, психології та українознавства Луцького НТУ


Рецензент:__________ Л.М.Потапюк, кандидат педагогічних наук, доцент Луцького НТУ
Відповідальний за випуск: _________ О.М. Жук, кандидат історичних наук,

доцент Луцького НТУ


Українська мова (за професійним спрямуванням). Методичні вказівки до змістового модуля «Наукова комунікація як складова фахової діяльності» для бакалаврів усіх галузей знань денної форми навчання. - Луцьк: Луцький НТУ, 2016. – 51 с.

Навчально-методичне видання вміщує теми практичних занять та завдання до кожної з тем, а також питання складання іспиту. Крім того, подається список рекомендованої літератури.


© Л.М.Мялковська, Л.Ю.Тиха, 2016

ЗМІСТ

ПОЯСНЮВАЛЬНА ЗАПИСКА 4

Мета та завдання курсу “Українська мова (за професійним спрямуванням)”

Предмет навчальної дисципліни

Вимоги до знань, вмінь студентів

ПРАКТИЧНІ ЗАНЯТТЯ 13

ПЕРЕЛІК ПИТАНЬ ДО ЗАЛІКУ 72

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА 75

ПОЯСНЮВАЛЬНА ЗАПИСКА

Мета та завдання курсу “Українська мова (за професійним спрямуванням)”:

  • формування у студентів системи знань зі специфіки української професійної мови, фахової термінології, як основи професійної мови та стилістики службових документів;

  • поновлення і поглиблення знань з української мови, здобутих студентами в середніх навчальних закладах;

  • набуття лінгвістичної освіти, необхідної для вільного і правильного користування українською літературною мовою;

  • піднесення рівня культури усного і писемного мовлення;

  • формування професійного словника та поповнення знань студентів відомостями з різних галузей науки.

Предмет навчальної дисципліни:

  • мова ділових документів різного типу, її специфіка, загальні вимоги до складання і оформлення документів;

  • українська літературна мова, її фонетика, орфоепія, орфографія, лексикологія, фразеологія, лексикографія, морфологія, синтаксис і пунктуація;

  • культура української мови і культура мови ділових документів;

  • професійна термінологія.

Вимоги до знань, вмінь студентів:

Практичний курс української мови за професійним спрямуванням покликаний формувати мовну особистість спеціаліста, здатну до розв'язання різноманітних комунікативних завдань у всіх актуальних сферах спілкування. Тому під час вивчення цієї дисципліни студент повинен :



  • вільно володіти державною мовою України – українською мовою;

  • володіти лексичними, орфоепічними, орфографічними, стилістичними і граматичними нормами сучасної української літературної мови;

  • знати й уміти грамотно використовувати у своїй діяльності професійну лексику;

  • вміти складати і сприймати різноманітні документи; складати анотації, реферати і ділові листи;

  • володіти культурою конструктивного діалогу та полілогу;

  • вміти сприймати, відтворювати готові та створювати наукові фахові тексти;

  • користуватися правилами мовного етикету, читати літературу зі спеціальності з метою пошуку інформації.

ПРАКТИЧНІ ЗАНЯТТЯ

Тема 1. Українська термінологія в професійному спілкуванні

Практичне заняття № 1-2

Теоретична частина:

1. Термін та його ознаки. Термінологія як система.

2. Загальнонаукова, міжгалузева і вузькоспеціальна термінологія.

3. Способи творення термінів.

4. Проблеми сучасного термінознавства.
Література


  1. Гриценко Т.Б. Українська мова та культура мовлення. – К.: Центр навчальної літератури, 2005. – С. 112-115.

  2. Українська мова: Енциклопедія. – К.: Українська енциклопедія, 2004. – С. 682.

  3. Шевчук С.В., Клименко І.В. Українська мова за професійним спрямуванням : підручник. – К. : Алерта, 2012. – С. 510-524.

  4. Шкуратяна Н. Г., Шевчук С. В. Сучасна українська літературна мова: Модульний курс: Навч. посіб. – К. : Вища школа, 2007. – С. 241-243.

Методичні вказівки

Готуючи теоретичний матеріал, варто врахувати подану нижче інформацію. Термін (від лат. terminus – межа, кінець) – це слово або словосполучення, яке позначає поняття певної галузі знань чи діяльності людини. Кожна галузь науки, техніки, виробництва, мистецтва має свою термінологію. Виокремлюють такі основні групи термінологічної лексики: математичну (ділене, дільник, косинус, логарифм, частка), фізичну (молекула, коливання, статика, індукція), мовознавчу (фонема, афікс, парадигма, синтаксис, метатеза), літературознавчу (лейтмотив, верлібр, хорей, фабула, анапест), філософську (діалектика, гносеологія, абсолют, апріорі, інтенція), фінансову (банк, кредит, лізинг, баланс), хімічну (кисень, іонізація, оксиди, хімічна реакція), біологічну (рецептор, гомеостаз, мезодерма), музичну (октава, квінтет, акорд, гармоніка), спортивну (гросмейстер, аут, тайм, сет, раунд) тощо. Серед системи термінів кожної галузі вирізняють дві складові – термінологію і терміносистему. Термінологія – 1) розділ мовознавства, що вивчає терміни (у цьому значенні все частіше використовують слово термінознавство); 2) сукупність термінів певної мови або певної галузі. Галузеві термінології, тобто сукупність термінів конкретних галузей, називають терміносистемами, або термінологічними системами. Науку, що вивчає термінологію, називають термінознавством.

Терміни мають такі ознаки, як системність (кожний термін входить до певної терміносистеми, у якій має термінологічне значення, а за межами своєї терміносистеми він може мати зовсім інше значення); точність (термін повинен якнайповніше й найточніше передавати зміст поняття, яке він позначає, неточний термін може бути джерелом непорозумінь між фахівцями); однозначність у межах своєї терміносистеми (якщо більшість слів загальновживаної мови багатозначні, то більшість термінів – однозначні, це зумовлено їх призначенням, але повністю усунути багатозначність (найчастіше двозначність) не вдається); наявність дефініції (кожний науковий термін має дефініцію (означення), яка чітко окреслює, обмежує його значення.

Термінологія виконує такі основні функції – позначає наукові поняття і задовольняє потреби спілкування фахівців – за умови, якщо вона є загальноприйнята, унормована, відповідатиме вимогам до термінів.



Кодифікація термінів – це систематизація термінів у словниках, довідниках, що орієнтують мовців на правильне їх використання.

Галузеві терміносистеми взаємодіють одна з одною, мають спільний термінологічний фонд. Ізольованих терміносистем немає, вони містять уніфіковані щодо норм сучасної мови терміни на міжгалузевому рівні.

Терміни поділяються на три групи: загальнонаукові терміни, які вживаються майже в усіх галузевих термінологіях, наприклад: система, тенденція, закон, концепція, теорія, аналіз, синтез тощо; міжгалузеві терміни – це терміни, які використовуються в кількох споріднених або й віддалених галузях (економічна наука має термінологію, спільну з іншими соціальними, природничими науками, наприклад: амортизація, екологічні витрати, технополіс, приватна власність); вузькоспеціальні терміни – це слова чи словосполуки, які позначають поняття, що відображають специфіку конкретної галузі, наприклад: авантитул, правка, ретуш.

Для термінологічної системи характерні такі способи творення:

1) морфологічний спосіб (за відповідними словотвірними моделями); 2) семантичний, що реалізується за допомогою розвитку спеціальних значень у словах природної мови; 3) різні типи запозичень (словотвірне та семантичне калькування).

Наукові терміни української мови утворюються такими основними способами: вторинна номінація (використання наявного в мові слова для називання наукового поняття); словотвірний (утворення термінів за допомогою префіксів, суфіксів, складанням слів і основ, скороченням слів); синтаксичний (використання словосполук для називання наукових понять); запозичення (називання наукового поняття іншомовним словом).

Терміни різноманітні за структурою, походженням і способами творення. За структурними моделями терміни поділяють на:


  • однокомпонентні, наприклад: паритет, резолюція, субстрат, пара лінгвістика;

  • двокомпонентні терміни – найчастіше це словосполучення іменник + іменник, наприклад: стратегія спілкування, дискурс культури, універсамі культури; або прикметник + іменник, наприклад: унітарна держава, цивільна відповідальність;

  • трикомпонентні конструкції, до складу яких можуть входити прийменники: а) прикметник + прикметник + іменник, наприклад: вільна економічна зона, центральна виборча комісія; б) прикметник + іменник + іменник, наприклад: структурний тип речення, адитивний синтез кольору, пасивний словник мовця; в) іменник + прикметник + іменник, наприклад: форма релігійного світогляду, речення з однорідними членами, ревізія міжнародного договору, теорія лінгвістичної відносності; г) іменник + іменник + іменник, наприклад: категорія числа іменника, позолота обрізів видання;

  • багатокомпонентні аналітичні терміни, що мають чотири і більше компонентів, наприклад: автоматичний стапельний приймальний пристрій.

Практична частина:

1. Запишіть з фахової літератури (монографій, статей, періодичних, навчальних видань) 10 термінів та з’ясуйте їх лексичне значення, скориставшись тлумачним словником.

2. Підготуйте презентацію на одну із тем: “Становлення української термінології: історія та перспективи”, “Іншомовні слова – джерело поповнення словникового складу сучасної української літературної мови”, “Актуальні проблеми термінознавства”.

3. Схарактеризуйте сутність і складники поняття „Мова науки і національна мова”.

4. Замініть визначення синонімами - словами іншомовного походження. Поясніть їх написання. 1. Складноскорочене слово, утворене з перших літер або перших складів чи частин кількох слів. 2. Надзвичайне, сильне хвилювання; збуджений стан. 3. Доріжка фонограми, а також сама фонограма. 4. Близькі за значенням слова. 5. Бортпровідниця на літаках. 6. Ланцюг подій у художньому творі. 7. Кліше, печатка, які відтворюють власноручний підпис. 8. Мистецький твір з казковим сюжетом. 9. Кольорові декоративні вогні під час свят, карнавалів. 10. Виняткове, незвичайне, рідкісне явище. 11. Всесвітня асоціація комп’ютерних мереж, інтегрована мережна павутина, яка складається з різних фізично неоднорідних комунікаційних мереж, об’єднаних в єдину логічну архітектуру. 12. Особливий вид діяльності, спрямований на формування громадської думки з широкого спектра питань (політична акція, виборча кампанія, бізнес, виробництво і та ін. ). 13. Прагнення до відокремлення, відособлення. 14. Дійова особа в художньому творі. 15. Невеликий сторожовий загін. 16. Драматичний або музичний твір. 17. Постановник спектаклю. 18. Уподібнення звуків. 19. В економіці – відмова держави, юридичної чи фізичної особи в односторонньому порядку від своїх боргових зобов’язань. 20. Людина, що любить свою батьківщину, віддана своєму народові, ладна йти на жертви в ім’я своєї вітчизни.

5. Доберіть 10-15 термінів, до складу яких входять інтернаціональні словотворчі елементи: авто-, анти-, гіпер-, євро-, інтер-, мета-, медіа-, моно-, нео-, пост-, суб-, інтра-.


Тема 2. Науковий стиль у професійному спілкуванні

Практичне заняття №1-3

Теоретична частина:

1. Особливості наукового тексту.

2. Оформлення результатів наукової діяльності:

а) план, тези, конспект як важливий засіб організації розумової праці;

б) анотування і реферування наукових текстів;

в) основні правила бібліографічного опису джерел, оформлення покликань;

г) стаття як самостійний науковий твір;

ґ) вимоги до виконання та оформлення курсової, дипломної робіт;

д) рецензія, відгук.
Література


  1. Галузинська Л.І., Науменко Н.В., Колосюк В.О. Українська мова (за професійним спрямуванням). – К. : Знання, 2008. – С. 34-78.

  2. Гриценко Т.Б. Українська мова та культура мовлення. – К.: Центр навчальної літератури, 2005. – С. 138-177.

  3. Шевчук С.В., Клименко І.В. Українська мова за професійним спрямуванням : підручник. – К. : Алерта, 2012. – С. 534-571.

Методичні вказівки

Готуючи теоретичні питання варто зосередити увагу на тому, що науковий стиль української мови має свої особливості. Його основна функція – інформативна (повідомлення, пояснення, з'ясування, обґрунтування, класифікація понять, систематизація знань, аргументований доказ); завдання – передавання інформації. Загальні ознаки наукового стилю – поняттєвість, об'єктивність, точність, логічність, доказовість, аргументованість, переконливість, узагальнення, абстрагованість, висновки; мовні ознаки – усна і писемна форми, широке використання термінів та іншомовної лексики, номенклатурних назв, символів, таблиць, діаграм, схем, графіків, цитат, переважання складних речень; форма тексту – монологічна (опис, міркування). Науковий текст має такі особливості:



  • обов'язково відображає ту чи іншу проблему, висуває гіпотези, орієнтує на нове знання, характеризуються доцільністю і раціональністю усіх положень, орієнтований на досягнення дослідницької мети та завдань;

  • має раціональний характер, складається із суджень, висновків, побудованих за правилами логіки науки і формальної логіки;

  • широке використання понятійного, категоріального апарату науки;

  • такий текст орієнтований на сферу раціонального мислення;

  • його призначення – доведення, обґрунтування, аргументування.

Науковий текст повинен мати: вступну частину, у якій окреслюється проблема, мета і завдання, гіпотези і методи дослідження; дослідну частину, яка описує дослідження і його результати, а також висновкову частину, що регламентує висновки і рекомендації для проведення подальших наукових досліджень.

Існують певні вимоги щодо написання наукового тексту:

1. Чітке структурування, поділ на розділи і параграфи, пункти, підпункти.

2. Розподіл на значеннєві частини, абзаци і речення.

3. Композиційність.

3. Виокремлення найбільш інформативних місць.

4. Уникнення повторів, зокрема, це стосується висновків, написання яких передбачає новий рівень систематизації й узагальнення.

5. Надання переваги безособовим формам викладу.

6. Стислість і ясність викладу.

Серед засобів організації розумової праці розрізняють план, тези, конспект.

План – це короткий перелік проблем, досліджуваних у науковому тексті. За допомогою плану узагальнюють і "згортають" інформацію наукового джерела, за ним розкривають, про що написано, яка основна думка, яким чином доведено її істинність, якого висновку доходить автор тексту.

За структурою план може були простим і складним. Простий, якщо в ньому зазначені лише основні питання, у пунктах простого плану перелічують основні мікротеми тексту. Складний, якщо поруч з основним є додаткові запитання, пункти складного плану розбивають на підпункти. Питальний план складають за допомогою питальних речень, які розкривають проблематику тексту у логічній послідовності; кожному інформативному центру відповідає одне запитання, а кожне наступне пов'язане з попереднім. У номінативному (називному) плані послуговуються називними реченнями, у яких головний член (підмет) виражений іменником або субстантивованою частиною мови (прикметником, дієприкметником) тільки у формі називного відмінка. Тезовий план – сформульоване основне положення абзацу, його мікротема.



Теза – положення, висловлене в книжці, доповіді, статті тощо, правдивість якого треба довести; положення, що коротко і чітко формулює основну ідею чого-небудь або провідне завдання, що стоїть перед кимось; коротко сформульовані основні положення доповіді, лекції, статті. Тези у широкому розумінні – будь-яке твердження, яке стисло викладає ідею, у вузькому розумінні – деякий текст, що формулює сутність, обґрунтовує доказ.

Відповідно до мети тези бувають: вторинні та оригінальні. Вторинні тези слугують для виділення основної інформації в тому чи іншому джерелі (наприклад, підручнику, монографії, статті) під час читання, реферування. Вимоги до складання тез: чіткість і стислість; послідовність; нумерація; зазначення номеру сторінки джерела.



Оригінальні тези створюють як первинний текст. Вони можуть бути: ключовими елементами майбутньої наукової розвідки (планом, начерком основних положень); стислою формою презентації результатів наукових досліджень під час виступу на науковій конференції. Тези мають чітко регламентовану змістово-композиційну структуру, в якій виокремлюють такі складові:

1. Преамбулу (1 -2 тези);

2. Основний тезовий виклад (3-6 тез);

3. Висновкову тезу/тези (1-2).

У преамбулі стисло формулюють проблему дослідження і обґрунтовують актуальність теми з погляду сучасного стану науки і практики.

Основний тезовий виклад передбачає розв'язання таких завдань:



  • формулювання мети, об'єкта і матеріалів дослідження;

  • опис перебігу дослідження;

  • визначення критеріїв оцінювання і технології оброблення результатів.

Висновкова теза презентує результати і загальний висновок, перспективи подальшого дослідження.

Конспект (від. лат. сопsресtит – огляд) – стислий письмовий виклад змісту лекції, доповіді, роботи. Розрізняють конспекти почутого й прочитаного. Конспект почутого складається з плану, стисло викладених основних положень, фактів і прикладів. Конспект прочитаного робити легше – читач не обмежений у часі й може декілька разів перечитати незрозумілий фрагмент, щоб правильно його занотувати. При цьому можна паралельно користуватися словниками, енциклопедіями.

Конспектування лекції – це особливий вид опрацювання наукової інформації, в якому поєднуються процеси слухання та записування, але поєднуються не механічно, оскільки записуванню отриманих даних передує специфічне їх оброблення.

Способи фіксації даних можуть бути різними – як мовними (виділення ключових слів, фраз, повний детальний запис), так і позамовними (план, схема, графік, таблиця, виділення ключових понять підкресленням або іншим кольором). До мовних засобів фіксації, які дають змогу відтворити якомога більше даних, належить абревіація, тобто скорочення.

Розрізняють такі прийоми конспектування:



  • вільне (думки автора передаються своїми словами);

  • текстуальне (текст записують у вигляді цитат);

  • комбіноване (вільне конспектування поєднане із текстуальним ).

Вимоги щодо укладання конспекту:

1. Записуючи інформацію, не можна порушувати логічний зв'язок між частинами речення.

2. Використовувати символи та абревіатури тільки з точними відповідниками слів і словосполучень.

3. Зберігати точність інформації за умови переконструювання речень.

4. Конспектуючи матеріал, варто дотримуватись орфографічних, лексичних, граматичних норм літературної мови.

Покликання – уривок, витяг з якого-небудь тексту, який цитують у викладі матеріалу, з точною назвою джерела й вказівкою на відповідну сторінку. Бібліографічні покликання – це сукупність бібліографічних відомостей про цитовану працю.



Загальні вимоги до цитування такі:

а) текст цитати беруть у лапки, наводять у граматичній формі, в якій його подано у джерелі, зі збереженням особливостей авторського написання; б) цитування повинно бути повним, без довільного скорочення авторського тексту, без спотворення думки автора. Пропуск слів, речень, абзаців за цитування позначають трьома крапками (...) або крапками в квадратних дужках […], якщо перед випущеним текстом або за ним стояв розділовий знак, то його опускають; в) кожну цитату обов'язково супроводжують покликанням на джерело; г) за непрямого цитування слід максимально точно викладати думку автора, робити відповідні посилання на джерела.

Покликання в тексті на літературне джерело, як правило, оформляють у квадратних дужках, де першою цифрою позначають номер літературного джерела у списку використаних джерел, а другою – сторінку, з якої взято цитату, наприклад, [15, 257], у монографіях, статтях можливе й таке оформлення покликань: прізвище автора, рік видання, сторінка: [Єрмоленко 2013, 7].

Список використаних джерел – важливий елемент бібліографічного апарату наукового дослідження, його вміщують наприкінці роботи, але готують до початку її написання. До нього заносять цитовані, аналізовані джерела, архівні матеріали, дотичні до теми.

Найчастіше список використаних джерел (бібліографію) в науковій роботі подають в алфавітному порядку. У бібліографічному описі видання зазначаються такі дані:



  • прізвище, ініціали автора; якщо книгу написано кількома авторами, то перераховуються всі прізвища (за тим порядком, у якому вони вказані у книжці);

  • повна і точна назва роботи, яка не береться в лапки;

  • підзаголовок, який уточнює назву, якщо його зазначено на титульному аркуші;

  • дані про перевидання;

  • назва збірника, часопису (якщо це опис статті);

  • назва міста видання книжки в називному відмінку;

  • назва видавництва без лапок;

  • рік видання (без слова "рік" та скорочення "р.");

  • кількість сторінок зі скороченням "с." або номери використаних сторінок після великої літери "С".

Бібліографічний опис роблять мовою документа. Наприклад:

Єрмоленко С.Я. Мовно-естетичні знаки української культури / С. Я. Єрмоленко. – К. : Інститут української мови НАН України , 2009. – 352с.



Український правопис / АН України, Ін-т мовознавства ім. О.О. Потебні; Інститут української мови. 4-те вид., випр. і доп. К. : Наук, думка, 1993. 236 с.

Відомості про статті, які опубліковані в збірниках, журналах та інших періодичних виданнях, повинні містити : прізвище та ініціали автора статті; заголовок статті, після якого (через дві скісні риски) має йти повна назва джерела, де розміщена стаття (книги, збірника), за викладеними вище правилами; для періодичних видань – назва журналу або газети, рік випуску, номер журналу, сторінки, а для газет – число і місяць, напр. :



Єрмоленко С. Я. І. Нечуй-Левицький: портрет, пейзаж / С. Я.Єрмоленко, Л. О. Пустовіт, Л. О. Ставицька // Українська мова і література в школі . – 1988. – №10. – С. 61-65.

Анотування – процес аналітично-синтетичного опрацювання інформації, мета якого – отримання узагальненої характеристики документа, що розкриває логічну структуру і зміст. Анотації використовуються для стислої характеристики наукової статті, монографії, дисертації тощо, а також у видавничій, інформаційній та бібліографічній діяльності.

Анотація складається з двох частин: бібліографічного опису і власне тексту.

Текст анотації повинен вирізнятися лаконічністю, високим рівнем узагальнення інформації, що представлена в первинному документі. У тексті анотації не варто використовувати складні синтаксичні конструкції, що перешкоджають сприйняттю тексту.

План аналізу документа під час складання довідкової анотації

1. Відомості про автора.

2. Відомості про форму (жанр) тексту.

3. Предмет, об'єкт або тема.

4. Характеристика змісту анотованого документа.

5. Характеристика довідкового апарату видання.

6. Цільове й читацьке призначення документа.

План аналізу документа під час складання рекомендаційної анотації

1. Відомості про автора.

2. Характеристика анотованого твору.

3. Оцінка твору.

4. Характеристика художньо-поліграфічного та редакційно-видавничого оформлення.

5. Цільове й читацьке призначення документа.

Анотації до кандидатської та докторської дисертацій. Наприкінці автореферату дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата чи доктора наук подаються анотації, які лаконічно відображають основний зміст і результати наукового дослідження. Анотації друкуються у такій послідовності: українською, російською та англійською мовами; одна з них, на вибір здобувача, має бути розгорнутою, обсягом 2 сторінки машинописного тексту (до 5000 друкованих знаків); дві інші - ідентичні за змістом (обсягом до 0,5 сторінки, до 1200 друкованих знаків). Після кожної анотації наводяться ключові слова відповідною мовою, загальна кількість - не менше трьох і не більше десяти.

Реферування – процес аналітично-синтетичного опрацювання інформації, що полягає в аналізі первинного документа, пошуку найвагоміших у змістовому відношенні даних (основних положень, фактів, доведень, результатів, висновків). Реферат – це 1) вторинний документ, результат аналітично-синтетичного опрацювання інформації, поданий у вигляді стислого викладу наукової праці, вчення, змісту джерела із зазначенням характеру, методики, результатів дослідження та збереженням його мовностилістичних особливостей; 2) вид письмового повідомлення, короткий виклад головних думок, поєднаних однією темою, їх систематизація, узагальнення й оцінка. Реферат, як доповідь на будь-яку тему, написана на основі критичного огляду літературних та інших джерел, готується за одним або кількома джерелами, у ньому автор подає чужі та власні думки. Рекомендований обсяг реферату – 10-12 сторінок друкованого тексту (0,5 друкованого аркуша).

Вимоги щодо написання реферату:

1. Визначення теми.

2. Пошук літератури та ґрунтовне її вивчення.

3. Складання плану реферату.

4. Систематизація опрацьованого матеріалу.

5. Оформлення списку використаної літератури.

Стаття – 1. Науковий або публіцистичний твір невеликого обсягу у збірнику, журналі, газеті тощо. 2. Самостійний розділ, параграф у юридичному документі, описі, словнику. Стаття є результатом мисленнєвого процесу, в якому поєднуються аналіз, структурування, формулювання та, як результат, висловлення думок. Отже, стаття – це візуальне вираження мисленнєвої діяльності.

Стаття може мати різний обсяг (найчастіше 5–12 сторінок, іноді більше). У тексті робляться посилання на використану літературу. Стаття має ту саму структуру, що й доповідь, реферат, курсова робота, тобто: вступ, основну частину, висновки.

Для передавання просторово-часових ознак явищ та їх послідовності можна вживати такі слова та вирази: тепер, сьогодні, потім, звідти, перед тим, пізніше, раніше, завжди, на чужині, далеко, близько, десь.

Важливо вміти пов'язати інформацію, висвітлити причиново-наслідкові зв'язки між частинами інформації, забезпечити послідовність викладу. Для цього використовують такі мовні засоби: тому; через те, що; але; зате; проте; однак; завдяки цьому; у зв'язку з цим; у такому разі; залежно від цього; при цьому; при тому; також; крім того; більше того;доречно; навпаки; по-перше; по-друге.

Для зв’язку з уже висвітленими частинами інформації рекомендовано застосовувати такі слова та вирази: як уже зазначалося; як було показано вище; узяти до уваги; попередній; останній; наступний (розділ); проаналізований, досліджений, описаний (матеріал); заданий, зазначений, викладений, знайдений, помічений (вислів).

У висновку статті краще вживати такі вислови: таким чином; точніше кажучи; іншими словами; це означає; аналіз показує; аналіз підтверджує; з опису бачимо; з одного боку; з іншого боку; і все ж; на завершення; можна підсумувати.

Текст наукової статті повинен уміщувати такі необхідні елементи: постановку проблеми у загальному вигляді, її зв'язок з науковими чи практичними завданнями; аналіз останніх досліджень і публікацій, в яких започатковано вирішення певної проблеми і на які спирається автор; мету статті (постановка завдання); виклад основного матеріалу дослідження з повним обґрунтуванням отриманих наукових результатів; висновки.

Курсова робота – самостійна робота дослідницького характеру спрямована на вивчення конкретної проблеми. Курсова робота дає можливість виявити здатність студента самостійно осмислити проблему, творчо, критично її дослідити, вміння збирати, аналізувати і систематизувати літературні джерела; здатність застосовувати отримані знання під час розв'язання практичних завдань; формулювати висновки, пропозиції, рекомендації з предмета дослідження.

Матеріали курсової роботи можуть бути використані для подальшої дослідницької роботи – написання дипломної або магістерської роботи.

Курсова робота повинна мати таку структуру:

1. Титульна сторінка.

2. План (заголовок дається словом ЗМІСТ).

3. ВСТУП, у якому обґрунтовується актуальність теми, її значення для теорії та практики певної науки, мета, завдання, об'єкт, предмет та методи дослідження.

4. Основна частина поділяється на теоретичний і практичний розділи. Теоретичний розділ включає аналіз опрацьованої наукової літератури відповідно до завдань дослідження; певні авторські висновки з визначенням перспектив подальших дослідницьких пошуків. Практичний розділ містить опис виконаного дослідницького завдання та розроблення навчально-методичних та досліджуваних матеріалів.

5. ВИСНОВКИ.

6. ДОДАТКИ (за потреби).

7. СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ.



Дипломна робота – самостійне оригінальне наукове дослідження студента з актуальних проблем фаху.

Вимоги до написання дипломної роботи

1. Тема дипломної роботи затверджується на засіданні кафедри і схвалюється вченою радою факультету інституту/університету.

2. У вступі обґрунтовується вибір теми, її актуальність; визначаються об'єкт, предмет, мета і конкретні завдання, гіпотеза дослідження, методи дослідження; його наукова новизна та теоретична і практична значущість одержаних результатів; описується структура дипломної роботи.

3. Автор дипломної роботи повинен продемонструвати вміння методологічно і грамотно проводити дослідження, інтерпретувати, систематизувати і класифікувати одержані результати.

4. У роботі необхідно розкрити зміст дослідницької проблеми з урахуванням нових наукових підходів.

5. Дипломна робота має містити чітко сформульовані висновки, у яких подаються основні результати дослідницької діяльності студента, рекомендації щодо їх практичного використання.

6. Обсяг дипломної роботи - 50-60 сторінок друкованого тексту.

7. Дипломна робота має бути чітко структурованою із виділенням окремих її частин, абзаців, нумерацією сторінок, правильним оформленням посилань, виносок, цитат, висновків і списку використаної літератури (не менше 50 джерел), обов'язковим є використання літератури іноземними мовами.



Практична частина:

1. Підготуйте наукову доповідь на одну із запропонованих тем Становлення і розвиток наукового стилю української літературної мови”, Мовні засоби наукового стилю.

2. До поданих ненормативних слів та словосполучень, які вживаються в наукових текстах, доберіть нормативні.



Відзив, в залежності, заключення, висновки по викладеному, відмітити, в деякій мірі, в кінці кінців, для наглядності, добавити, доказувати, досвід по розробці, задіяти, констатувати, між тим, примірний, при наявності, приступати (до чого), навик, мова йде про, перечислити, підготовити, не дивлячись на, направляти, область виробництва, оточуюче середовище, по крайній мірі, поступати, пред'явити, при виробленні, признавати, приймати до уваги, приміняти, при таких умовах, рішити проблему, рахувати що, протирічити, намітити.

3. Перекладіть подані нижче вислови.

Работать по выходным дням; экзамен по украинскому языку; прочитать с первой по десятую страницу; по истечении срока; добрый по характеру; я к вам по делу; комиссия по составлению резолюции; по отношению к нему; по предложению; по обыкновению; обучать на родном языке; к вашему сведению; с общего согласия; по обоюдному согласию; говорить на английском языке; на наличные деньги; быть к восьми часам; прибегнуть к хитростям.

4. З'ясувати значення іншомовних слів, навести зразки вживання у мовленні кількох із них (на вибір).



Толерантний, філігранний, конкретизація, кондиція, канон, тоталітарний, традиція, сентенція, коледж, павільйон, комюніке, панно, сенсорний, примітив, привілей, брифінг, приватизація, престиж, стабільний, інтелігент, інтелектуал, катастрофа, стимул.


Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал