Методичні вказівки до вивчення теми «нова та новітня історія китаю»



Скачати 345.53 Kb.
Дата конвертації17.03.2017
Розмір345.53 Kb.
ТипМетодичні вказівки


МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ОЛЕСЯ ГОНЧАРА

_________________________________________________________________

КАФЕДРА ВСЕСВІТНЬОЇ ІСТОРІЇ


МЕТОДИЧНІ ВКАЗІВКИ

ДО ВИВЧЕННЯ ТЕМИ

«НОВА ТА НОВІТНЯ ІСТОРІЯ КИТАЮ»

У МЕЖАХ КУРСУ

«ІСТОРІЯ КРАЇН АЗІЇ, АФРИКИ ТА ЛАТИНСЬКОЇ АМЕРИКИ НОВОГО ТА НОВІТНЬОГО ЧАСУ»


Дніпропетровськ

2015

УДК 94 (510) «17/20» Рецензенти:

ББК 63.3 (5 Кит) канд. іст. наук, доц. Тутік Л. С.

Д 99 канд. іст. наук, доц. Каковкіна О. М.


Рекомендовано до друку

Вченою радою історичного факультету

Дніпропетровського національного

університету імені Олеся Гончара

(протокол № 9 від 15.04.2015 р.)

Методичні вказівки до вивчення теми «Історія Китаю нового та новітнього часу» (у межах курсу «Історія країн Азії, Африки та Латинської Америки нового та новітнього часу») /Укладач О. В. Дяченко. – Д.: Грані, 2015. – 22 с.


Подано матеріал, спрямований на полегшення самостійної роботи студентів під час підготовки до семінарських занять, контрольно-модульних робіт, вивчення карти та інших завдань. Методичні вказівки покликані допомогти студентам засвоїти окремі теми з курсу «Історія країн Азії, Африки та Латинської Америки нового та новітнього часу» на практичних заняттях та у межах самостійної роботи.

Рекомендовано для студентів історичного факультету, а також факультету української та іноземної філології та мистецтвознавства, викладачів.


© О. В. Дяченко, 2015

ЗМІСТ

Передмова……………………………………………………………………...… 3

Китай у період Нового часу…………………………………………………...... 3

Китай у період Новітнього часу……………………………………..….……… 9

Теми контрольних та самостійних робіт………………………………………16

Перелік рекомендованих джерел та літератури до теми…………………….. 16

Тестові завдання з теми ………………………….………………………..….. 18

Термінологічний словник……………………………………………………… 21




ПЕРЕДМОВА
Вивчення історії Китаю у межах курсу «Історія країн Азії, Африки та Латинської Америки нового та новітнього часу», загальних закономірностей і особливостей соціально-економічного і політичного розвитку набуло сьогодні важливого політичного й теоретичного значення. Аналізуючи історичне минуле, важливо виявити специфіку розвитку Китаю, визначити роль і місце країни в різні епохи всесвітньої історії, у тому числі й у новий та новітній час.

Мета полягає у формуванні у студентів наукових уявлень про природу й сутність історичних подій, вивченні ними особливостей політичних, економічних, соціальних та культурних процесів, що відбуваються у Китаї.

Хронологічно курс охоплює історію розвитку Китаю з кінця ХVІІІ ст. до сьогодення.

Невеликий обсяг лекційних занять зумовив необхідність самостійного опрацювання окремих тем, тому дані «Методичні вказівки» складено з метою допомогти студентам уявити загальну структуру курсу на підставі навчальної програми, ознайомити з базовою літературою з історії нового та новітнього часу. Значний обсяг матеріалу передбачає активне залучення студентів до самостійного його опрацювання – готуючись до практичних занять, контрольних робіт, усної співбесіди (колоквіуму).

Крім теоретичного матеріалу необхідно продемонструвати знання історико-географічних, географічних характеристик певних регіонів з використанням карти.

Китай у ХVІІІ – на початку ХХ ст.

Теми доповідей:


1. Імперія Цин після завершення Середньовіччя. Завершення формування територіальних меж держави. Соціальна структура суспільства.

2.  Проникнення західного капіталу до Китаю у ХVІІІ – ХІХ ст. Перша опіумна війна.

3. Тайпінське повстання: характер, рушійні сили, соціально-економічна політика керівництва Тайпін Тяньго, причини поразки. Друга опіумна війна.

4. Китай у системі міжнародних відносин наприкінці ХІХ ст.

5. Криза маньчжурського режиму на початку ХХ ст. Сінхайська революція.

Під час заняття пропонується відтворити певні боки розвитку китайського суспільства у ХVІІІ ст. Насамперед необхідно розглянути загальну ситуацію в Китаї на початку Нового часу. Студенти повинні усвідомити, що імперія Цин була утворена у 1644 р. в результаті в результаті маньчжурських завоювань і являла собою одне з найпотужніших державних утворень тогочасного світу. Далі слід розглянути загальну характеристику адміністративного поділу, державного устрою та системи станів імперії. Варто зазначити, що важливим напрямком внутрішньої політики був курс на ліквідацію міжнаціональної маньчжуро-китайської напруженості в суспільстві. Потрібно також охарактеризувати зовнішню політику богдихана Хунлі, який правив під ім`ям-гаслом правління – Цяньлун, як завойовницьку та агресивну по відношенню до сусідніх держав. Зазначити, що здійснювалася політика самоізоляції країни від небажаних зовнішніх впливів.


Розкриваючи друге питання практичного заняття необхідно зазначити, що у період Нового часу західноєвропейський капіталізм потребував більше сировини для промисловості і нових ринків збуту продукції. Оскільки економіка Китаю за часів династії Цин не могла змагатися з капіталістичною промисловістю Заходу в ефективності виробництва, тому з другої половини ХVІІІ ст. китайський ринок був штучно закритий, щоб запобігти потраплянню західних товарів і технологій. Ця ситуація зовсім не влаштовувала західних виробників, тому наприкінці ХVІІІ ст. Великобританія почала докладати зусиль щодо «відкриття» китайського ринку для своїх товарів. З цією метою відряджалися численні британські посольства, які не увінчалися успіхом. І тоді англійці знайшли ганебний вихід із ситуації, почавши контрабандно завозити до Китайської імперії опіум – наркотики, що виготовлялися у підконтрольних британцям областях Індії. У відповідь богдихан (титул китайського імператора) заборонив своїм указом ввозити опіум до імперії. Проте через підкуплених цинських чиновників британці усіляко проштовхували опіум на китайський ринок.

Таким чином, за короткий час тільки серед цинських чиновників лише за офіційними даними хронічними наркоманами стали близько 20 % столичних і 30 % провінційних управлінців. Наркотично залежні китайці готові були продати все, аби накуритись опіуму. Тому з початку ХІХ ст. Цини виявили, що китайський експорт перестав покривати опіумний імпорт, адже у цей час англійці щорічно ввозили до Китаю по 250 – 300 т. опіуму. А вже через 20 років опіумний експорт сягнув 2 – 2,5 млн. т.! А це потягло за собою значні збитки китайської економіки. До того ж треба врахувати моральне та фізичне виродження народу.

Тут також потрібно визначення методи боротьби китайського управління з поширенням наркоманії, адже така ситуація вимагала термінової реакції владних структур. І коли китайська влада це зробила, Великобританія розв’язала Першу опіумну війну.

Коли урядовий комісар в м. Кантоні Лінь Цзесюй у травні 1839 р. вжив рішучих заходів проти масового контрабандного ввозу опіуму, конфіскувавши його у англійців і знищивши, то англійський флот без оголошення війни почав воєнні дії проти Китаю. Непідготовлена й погано озброєна китайська армія зазнала поразки. Незважаючи на героїчний опір китайського народу, англійські війська захопили і пограбували міста Нінбо, Амой, Шанхай та острови Гонконг і Чжоушань, підступили до Нанкіна. Уряд Китаю капітулював 29 серпня 1842 р. підписавши з Англією Нанкінський договір, що став першим нерівноправним договором для Китаю.


Висвітлюючи третє питання – Тайпінське повстання: характер, рушійні сили, соціально-економічна політика керівництва Тайпін Тяньго, причини поразки. Друга опіумна війна – спочатку необхідно проаналізувати причини повстання та соціально-політичні настрої китайського суспільства після Першої опіумної війни та нерівноправних договорів, адже виплата контрибуції та розширення опіумного імпорту збільшили дефіцит зовнішньої торгівлі Китаю. Відповідно зростали ціни та розцінки, зокрема плата за оренду землі. Саме на такому соціально-політичному й ідеологічному тлі в 1843 р. виходець із селянської родини сільський вчитель Хун Сюцюань організував у південній провінції Гуансі товариство «Вшанування Небесного Владики».

Товариство проповідувало рівність і братерство, для обґрунтування яких використовувалися деякі ідеї християнства. Кінцеву мету боротьби Хун Сюцюань бачив у створенні «Тайпін тянъго» («Небесної держави загального благоденствування»), тому його послідовники і почали іменуватися тайпінами. Вони пропагували і здійснювали на практиці ідеї зрівняльного розподілу, які привертали до тайпінів головним чином знедолених людей. Але в їх ряди увійшли і представники торгової буржуазії й поміщиків, привернуті анти-маньчжурською спрямованістю руху.

Слід також відзначити, що повстання розвивалося успішно. У 1851 р. повстанці оволоділи окружним центром Юнань і заклали тут основи своєї державності. Було проголошено «Тайпін тяньго», керівник руху Хун Сюцюайь отримав титул небесного царя (тяньван), царями (ванами) почали іменуватися і п'ять інших керівників руху. Таким чином, як і в інших селянських рухах, китайські селяни не пішли далі за встановлення «справедливої» монархії. Тайпіни приділяли велику увагу військовій справі і незабаром створили боєздатну армію, що відрізнялася строгою дисципліною.

У березні 1853 р. війська тайпінів узяли Нанкін, що був проголошений столицею «небесної держави». Незабаром після цієї події проголошено документ під назвою «Земельна система небесної династії». Цей документ передбачав розподіл землі на зрівняльних основах, звільнення селян від орендної плати поміщикам надання рівноправ'я жінкам, аж до рівного з чоловіками доступу на державну службу, державний захист непрацездатних, заходи боротьби з корупцією і ін.

Далі необхідно підкреслити причини початку Другої опіумної війни, хід бойових дій та наслідки, адже ситуація, у яку потрапила імперія Цин унаслідок виснажливої війни з тай пінами, відразу привернула увагу західних держав, які почали вимагати для себе права вільної торгівлі по всьому Китаю, відкриття постійних посольств та офіційного дозволу на вільну торгівлю опіумом. Цини відмовили, що й стало причиною початку війни. Приводом до війни послужив арешт представниками китайської влади 1856 кит. судна «Ерроу», яке плавало під англійським прапором. У відповідь англійська ескадра бомбардувала Гуанчжоу і висадила на берег десант. Так почалася Друга опіумна війна 1856 – 1860 рр.

У 1857 р. Англію підтримала Франція. В кінці 1857 р. англо-французькі війська захопили й пограбували Кантон, а у 1858 – форти Драгу і м. Тяньцзін. У червні 1858 р. Англія і Франція змусили Китай підписати Тяньцзінські договори, а через рік Англія і Франція спровокували нову грабіжницьку війну, внаслідок якої нав'язали у 1860 р. Китаю кабальні Пекінські договори, за яким цінський уряд погодився виплатити Великобританії та Франції 16, 7 млн. лянів контрибуції, відкрити для іноземної торгівлі Тяньцзінь, дозволити використовувати китайців в якості робочої сили в колоніях Великобританії та Франції. До Великобританії, крім Гонконгу, з цього моменту переходила південна частина Цзялунського півострова.

Таким чином, нерівноправні договори впевнено перетворили Китай на напівколонію Заходу. До того ж саме у цей час тай піни почали новий наступ і взяли в облогу Шанхай. Загалом влада тайпінів на частині території Китаю проіснувала до 1864 р. Основними причинами її загибелі, не рахуючи деяких стратегічних прорахунків тайпінських керівників і розколу в їх середовищі, були інтервенція західних держав та внутрішнє розкладання тайпінського руху. Тайпінські армії втратили минулу боєздатність, а тайпіни в цілому – широку підтримку народу. Вони потерпіли поразку під ударами об'єднаних військ маньчжурської династії і китайських поміщиків, підтриманих інтервентами. Проте повстання тайпінів мало велике історичне значення, стало передвісником китайської буржуазно-демократичній революції, передвісником національно-визвольної боротьби.
Розглядаючи четверте питання – Китай у системі міжнародних відносин наприкінці ХІХ ст. – необхідно згадати причини, хід та наслідки японо-китайської війни 1894 – 1895 рр., що продемонструвала повне безсилля Китаю. Після цього країну почали відразу ж рвати на шматки інші держави. Щоправда, встановити класичний колоніальний режим не вдалося, чому помішала велика територія Китаю, кількість населення і занадто багато охочих поживитися серед колоніально-капіталістичних країн, жодна з яких ніколи не погодилася б на колонізацію гігантського Китаю лише однією з них. Суперництво «великих держав» призвело до фактичного поділу цинських володінь на сфери впливу різних країн. Тут необхідно зазначити, що зазначений процес відбувся без участі богдихана та імперського уряду, оскільки їх інтереси зовсім не бралися до уваги. Європейські, американські, російські та японські колонізатори домовлялися між собою навіть не запрошуючи китайські делегації. Таким чином, вже наприкінці ХІХ ст. імперія Цин як суверена держава перестала існувати, хоча й зберігала атрибути суверенітету.

Для легшого засвоєння цього матеріалу студентам рекомендується скласти таблицю, у якій би зазначалося яка територія Китаю стала сферою впливу тієї чи іншої країни. Так, наприклад, Великобританія включила у сферу свого впливу долину річки Янцзи, «орендувала» на «німецькому» Шаньдунському півострові порт Вейхавей; Франція – південні та південно-східні провінції країни, район затоки Гуанчжоу та острова Хайнань; Німеччина домоглася «згоди» на утвердження своїх концесій у Ханькоу й Тяньцзіні, у 1897 р. окупувала Шаньдунський півострів та отримала монопольні права на розробку тут родовищ й будівництво залізниці, головний порт півострова – Циндао – на 99 років «здавався в оренду» для розбудови тут німецької військово-морської бази; такі ж права на Ляодунському півострові з портами Дальній та Порт-Артур, Російська імперія здобула право на спорудження через Маньчжурію китайсько-східної залізниці; Японія спромоглася витребувати обіцянку китайської адміністрації не здавати в оренду жодній державі провінцію Фуцзянь (знаходиться на материковій зоні навпроти Тайваню), яка швидко перетворилася на зону японського впливу, причому Японія, на відміну від інших колонізаторів, не платила нічогісінько за так звану «оренду».

До 1898 р. Китай був повністю «відкритий» для вільного іноземного судноплавства, навіть усі внутрішні водоймища. Це призвело до того, що країна перестала бути суверенною цілісною державою й перетворилася на складову світової колоніальної системи у вигляді розділеного конгломерату залежних від іноземців напівколоніальних територій.
Характеризуючи останнє, п’яте питання семінарського заняття, необхідно визначити у чому полягала криза правлячого режиму на початку ХХ ст., визначити політичні та економічні прорахунки влади. Китай з його багатомільйонним населенням і багатотисячною історією хворобливо сприймав утвердження європейського панування. Адже китайці традиційно розглядали свою країну як центр всесвіту, Піднебесну імперію, оточену васалами і варварами. Тим сильнішим був шок, пережитий китайцями після поразок не тільки від європейців, а й від Японії. Китайська держава почала швидко розвалюватися, імператорська влада і конфуціанська мораль були дискредитовані. Серед китайців поширилась ідея про необхідність внутрішніх трансформацій китайського суспільства, без яких збереження цілісності і незалежності Китаю неможливе.

У 1908 р. правителем проголошено дворічного Пу І, а тому реальну владу захопила маньчжурська знать, яка усунула з вищих посад китайську аристократію. У травні 1911 р. уряд передав право на будівництво залізниць у ряді провінцій спільному британо-франко-німецько-американському консорціуму, відібравши його у китайських акціонерних компаній. Це викликало хвилю невдоволення і спровокувало повстання у Сичуані, а увечері 10 жовтня виступили революційно налаштовані солдати гарнізону в Учані. Далі повстання поширилися на сусідні провінції. Так почалася Сіньхайська революція (від назви року з 30 січня 1911 р. до 17 лютого 1912 р. за китайським календарем).

29 грудня 1911 р. представники 17-ти повсталих провінцій у Нанкіні проголосили Китай республікою й обрали Сунь Ятсена її тимчасовим президентом. Однак республіканський уряд контролював лише частину території країни, в Китаї тривала громадянська війна. Командувач імператорськими військами генерал Юань Шикай, який свого часу мав репутацію ліберала, не приховував власних претензій на абсолютну владу. Тому, прагнучи припинити громадянську війну та уникнути іноземної інтервенції, Сунь Ятсен у середині лютого 1912 р. вдався до компромісу. Він відмовився від посади президента на користь Юань Шикая, а маньчжурська династія, у свою чергу, відмовилася від престолу, хоча за нею залишалися палаци, землі, майно. Новий президент відразу ж перевів уряд із революційного півдня до Пекіна, контрольованого його військами, жорстоко придушив селянські та робітничі виступи і встановив режим особистої диктатури. Його підтримали й іноземні держави, надавши велику банківську позику.

Сунь Ятсен та інші діячі за участю частини лібералів створили 25 серпня 1912 р. нову партію – Гоміньдан («Національна партія»), яка поставила собі за мету перетворення Китаю в сильну національну державу у вигляді парламентської республіки. Ідейним керівником партії був Сунь Ятсен, який висловив мету партії в трьох народних принципах: націоналізм, демократизм, процвітання, щоправда, без вимоги зрівняльного переділу землі. Реальна влада після ліквідації імператорської влади перейшла в руки місцевих військових угруповань. Пекінський Уряд контролював тільки незначну частину території. Юань Шикай відразу ж розпочав переслідування гомінданівців, і тоді в липні 1913 р. Сунь Ятсен закликав народ до «другої революції». Проте повстання було придушене урядовими військами, керівники забороненого Гоміньдану емігрували, а Юань Шикай, розпустивши парламент, скасував конституцію й проголосив себе військовим диктатором.

Насамкінець необхідно зазначити, що основного завдання Сіньхайська революція – ліквідація феодальних відносин та панування іноземних держав – залишилося нерозв'язаним, оскільки на революційній платформі об’єдналися різні політичні й соціальні сили. Тому об’єднання країни не відбулося. Революція закінчилася не вирішивши головних політичних та соціально-економічних питань. Проте вона мала велике історичне значення: знищенням монархії вона підготувала ґрунт для подальшого розвитку революційного руху китайського народу. Сіньхайська революція мала значний вплив на визвольний рух народів Кореї, В'єтнаму, Індонезії та Монголії.


Китай у другій половині ХХ ст.
Теми доповідей:
1. Громадянська війна та її наслідки для китайського суспільства. Початок будівництва соціалізму.

2. «Великий стрибок».

3. Культ особи Мао Цзедуна. «Велика культурна революція».

4. «Чотири модернізації» Ден Сяопіна та їхні результати.


Розгляд першого питання потрібно почати з висвітлення підсумків війни з Японією 1937 – 1945 рр., у якій Китай зазнав величезних людських та матеріальних втрат. За цей час країна фактично розпалася на ряд самостійних районів. Звільнення від японської окупації не принесло Китаю миру, оскільки продовжувалося протистояння збройних сил КПК та Гоміньдану продовжувалося.

На час закінчення війни на території Китаю існували два уряди: підтримуваний США гомінданівський уряд Чан Кайші та комуністичний уряд, який таємно підтримував СРСР. До осені 1945 р. уряд Чан Кайші відновив контроль над Центральним і Східним Китаєм. Столиця знову повернулась до Нанкіна. Зайняту СРСР Маньчжурію було виділено в окремий адміністративний район під назвою Особливий район Китаю, який став базою формування нових підрозділів збройних сил КПК, де зосереджувалося 300 тис. солдатів Народно Визвольної Армії.

Обов’язково потрібно зазначити позиції та сторони підтримки іноземних держав щодо Китаю. Так, США і Великобританія підтримували Гоміньдан. Однак побоюючись продовження збройного конфлікту на території Китаю та його можливої інтернаціоналізації, міністри іноземних справ СРСР, США і Великобританії, які у грудні 1945 р. зібралися у Москві на нараду, на якій висловилися за мирне врегулювання політичної ситуації та зобов’язалися дотримуватися принципу невтручання у внутрішні справи країни.

30 червня 1946 р., коли закінчився термін перемир’я, Гоміньдан розпочав широкомасштабні бойові дії і до кінця року поширив свій контроль у Північному Китаї. Проте у країні склалася важка економічна ситуація, тому уряд Чан Кайші звернувся за допомогою до США. У 1948 р. проведено фіктивні вибори. Курс китайського долара до долара США становив 12 млн. до 1, причому траплялися періоди, коли інфляція складала 600% на день. У селах відновився натуральний обмін. Економіка була паралізована. Середня зарплата складала 3 долари на місяць.

Така економічна катастрофа позбавила Чан Кайші підтримки населення. До того ж він заборонив діяльність усіх інших політичних партій, а тому вони вступили до лав комуністів. Таким чином комуністи, за підтримки СРСР, зуміли суттєво зміцнити свої позиції і навесні 1947 р. з території Маньчжурії почався наступ комуністичних армій. Радянська військова адміністрація сприяла керівництву КПК у формуванні з місцевого населення нових армійських підрозділів.

Далі необхідно охарактеризувати військові дії між силами КПК та Гоміньдану. Восени 1948 р. розпочалися вирішальні бої, що тривали до січня 1949 р. 12 вересня – 2 листопада 1948 р. війська 4-ї армії під командуванням Лінь Бяо провели Ляошенську операція, у ході якої було відкрито дорогу в центральні райони Китаю.

Упродовж 1948 р. становище Гоміньдану погіршилося. Армія втратила понад 500 тис. убитими.

Одразу після Ляошенської операції, 7 листопада проведено Хуайхайську операцію, що розгорнулася між річкою Хуанхе та узбережжям Жовтого моря. Ця битва вважається найбільшою і найкровопролитнішою битвою громадянської війни, у якій взяли участь майже 2 млн. солдатів та офіцерів з обох сторін. У ході цієї операції було знищено 56 дивізій Гоміньдану. До того ж комуністи широким фронтом вийшли до р. Янцзи.

У грудні 1948 р. проведено Бейпін-Тянцзінську операцію, внаслідок якої Гоміньдан втратив ще 50 дивізій та захоплено Бейпін (Пекін). 23 квітня 1949 р. КПК вступила в Нанкін, а 27 травня – у Шанхай. У жовтні 1949 р. НВА зайняла останню велику базу Гоміньдану Гуанчжоу.

21 січня 1949 р. Чан Кайші склав з себе повноваження президента й із залишками військ евакуювалися на острів Тайвань, де в березні 1950 р. Чан Кайші відновив своє президентство. Це поклало початок розколу Китаю. Континентальний і острівний Китай пішли різними шляхами економічного, соціального та ідеологічного розвитку.

1 жовтня 1949 р. Мао Цзедун на площі Тяньаньмень в Пекін проголосив утворення Китайської Народної Республіки (КНР), кінцевою метою якої визначили будівництво соціалізму та комунізму.

Необхідно наголосити, що перші роки будівництва комунізму позначилося застосуванням воєнно-адміністративних заходів. На початку 1950-х рр. влада вдалася до репресій проти незадоволених режимом. Прийнято «Положення по покарання за контрреволюційну діяльність», відповідно до якого критика комуністичного режиму каралася смертною карою. На площах головних міст країни відбувалися показові суди та публічні страти. Проте потрібно зазначити, що створювати радянську систему в країні новий китайський уряд розпочав з реформ. Для стабілізації цін, піднесення життєвого рівня населення, скорочення безробіття важливу роль відіграла перша з них – фінансова, за якою з грудня 1949 р. вводилась нова валюта – юань. У червні 1950 р. розпочалась націоналізація промислових підприємств і наприкінці року державний сектор охоплював 80 % важкої і 30 % легкої промисловості. Аграрна реформа, яка надала 47 млн. га землі 300 тис. селян, в цілому вирішила питання фізичного виживання населення.

Були встановлені дипломатичні відносини з багатьма європейськими і азіатськими країнами. У грудні 1949 р. Мао Цзедун відвідав СРСР. 14 лютого 1950 р. був підписаний договір про дружбу, союз і взаємодопомогу. Слід зауважити, що допомога Радянського Союзу сприяла стабілізації економічного життя Китаю. У країні все розділялось по карточках, що схвалювало населення, оскільки кожному було гарантовано прожитковий мінімум. Запозичення досвіду КПРС виявилося і у створенні китайськими комуністами культу вождя партії. Критика вождя ставила будь-кого у ряди «ворогів».

30 червня 1950 р. проголошено аграрний закон, за яким землю передавали селянам і скасовувалася орендна плата, проте у той же час влада розпочала створення аналогу радянських колгоспів – «груп трудової взаємодопомоги». До 1953 р. колективізовано 40 % всіх господарств. Остаточно колективізація завершилася 1956 р.

З 1953 р. у Китаї був узятий курс на індустріалізацію і націоналізацію приватної власності, яка була завершена на кінець 1955 р. Перший п'ятирічний план був успішно здійснений (1953–1957 рр.). Значну допомогу КНР надав СРСР. Побудовано 250 підприємств й підготовлено 20 тис. спеціалістів.

Протягом 1953–1954 pp. відбувався процес створення конституційних основ КНР. 25 серпня 1954 р. завершилися вибори у Всекитайські Збори народних представників (1226 депутатів), до числа яких увійшли виключно члени КПК. Перша сесія цього органу, яка проходила у Пекіні з 15 по 28 вересня 1954 p., прийняла Конституцію КНР, що фактично закріплювала юридичну основу однопартійної системи у країні та створювала єдине централізоване керівництво державою.

Слід звернути увагу на те, що важливі зміни відбулися в суспільному устрої: проведено освітню реформу, уперше в історії Китаю закон про шлюб законодавчо запровадив рівноправність жінок та чоловіків тощо.
Характеризуючи друге питання практичного заняття необхідно зазначити хронологічні межі «Великого стрибка» – 1958 – 1960 рр. Після смерті Й. Сталіна Мао Цзедун почав претендувати на першість у світовому комуністичному русі. Після викриття культу особи Сталіна, не схваленого Мао, між Китаєм і СРСР виникли тертя, і Китай вирішив обходитися своїми силами. До 1960 з країни були виведені радянські фахівці. Китай відійшов від погодженого з СРСР курсу і розпочав форсовану індустріалізацію з метою наздогнати передові країни світу. Цей експеримент з ініціативи Мао Цзедуна було названо «великим стрибком» і розпочато 1958 р. «Великий стрибок» повинен був перетворити Китай протягом дуже короткого часу на одну з найбільш економічно розвинених країн світу. Перед народним господарством було поставлено нездійсненні завдання з різкого збільшення виплавки чавуну і сталі, видобутку вугілля. У країні почалося масове спорудження примітивних доменних печей, що виплавляли крихкий, непридатний для промислового використання чавун. Печі будувалися у військових частинах, вузах, бібліотеках, на подвір’ях будинків. Потрібно наголосити на тому, що кошти на фінансування такого проекту було взято з програм фінансування освіти, охорони здоров’я та виробництва товарів народного споживання. У той час з'явилося гасло: «Три роки наполегливої праці – 10 тисяч років щастя!» Результатом економічної авантюри стала втрата 80 млн. тонн вугілля, 40 млн. тонн залізної руди і марна праця понад 100 млн. осіб.

Для здійснення «великого стрибка» у сільському господарстві ставилося завдання створити замість колективних господарств (аналогів радянських колгоспів) комуни і зібрати фантастичний урожай у 500 млн. тонн, тобто у 3,5 рази більший, ніж зібрано у 1957 р.

740 тис. кооперативів було перетворено на 23,6 тис. «народних комун», які за земельною площею й кількістю робочих рук у 20–30 разів переважали кооперативи. У власність комун перейшли всі засоби виробництва з усуспільненням навіть домашньої птиці та посуду. Працю було організовано на основі військової дисципліни. Здійснювався безплатний розподіл продовольства без урахування кількості та якості праці, ліквідовано ринки у містах і селах, заборонено торгівлю. Така політика остаточно знищила стимули до покращання праці, і замість отримання великого урожаю, на що сподівалися китайські керівники, урожайність в країні різко впала.

Таким чином, як бачимо, «Великий стрибок» закінчився повним провалом. Він обійшовся китайському народові у 100 млрд. юанів. Промислове виробництво скоротилося, господарські зв'язки було порушено, а в деяких регіонах почався голод. На ліквідацію тяжких наслідків такого політичного курсу витрачено декілька років.


Починаючи висвітлювати третє питання, необхідно визначити причини та хронологічні межі та етапи «Великої пролетарської культурної революції». Посилення опозиції змусило Мао Цзедуна та його найближче оточення здійснити масштабну чистку партії і держапарату під назвою «Велика пролетарська культурна революція».

Хронологічні рамки «культурної революції» в історичній літературі визначають у межах 1966–1969 рр., але фактично вона охоплювала більш тривалий період: 1965–1976 рр. У вересні 1965 р. на черговому пленумі ЦК КПК Мао Цзедун висунув пропозицію про посилення боротьби партії проти «реакційної ідеології».

Кампанія почалася з критики вистави за п’єсою історика та письменника У Ханя «Звільнення Хай Жуя». Письменника звинувачено в тому, що своєю виставою про долю чесного чиновника ХVІ ст., якого корумпована й тупа владна верхівка виганяє зі служби, він натякав на процеси всередині КПК, зокрема усунення від влади Пен Дехуая. У листопаді того ж року почалися репресії проти творчої інтелігенції і викладачів вищої школи, у грудні – «культурна революція» дійшла до керівників пекінського міськкому КПК, співробітників відділу пропаганди ЦК КПК, деяких вищих чинів армії. Звинувачення у відхиленні від ідей Мао Цзедуна стали підґрунтям для репресій проти інакомислячих по всій країні. 16 травня 1966 р. створено «Групу у справах культурної революції», яку очолили ідейні натхненники «культурної революції» Лінь Бяо, Чень Бода і дружина Мао Цзедуна Цзян Цінь та ін.

Загалом китайську «культурну революцію» можна поділити на три етапи.

І-й етап (травень 1966 р. – квітень 1969 р.) – дослідники стверджують що це найбільш активна і руйнівна фаза. У цей період формувався культ особи Мао. У боротьбі з опозицією, яка пустила глибоке коріння у партійному та державному апараті, Мао спирався на молодіжні штурмові загони хунвейбінів (червоних охоронців). Заняття у школах і вузах було припинено, почалося переслідування інтелігенції, членів партії та комсомолу. У кінці 1966 р. було створено загони цзаофанів (бунтарів) для сприяння «культурній революції» в робітничому середовищі. Наступного року за наказом Мао Цзедуна контроль у країні взяли військові. Наприкінці літа 1967 р. в Китаї фактично було введено військовий стан і вже до кінця 1968 р. армія, виславши більшість «хунвейбінів» та «цзяофанів» на перевиховання в табори у сільській місцевості, встановила контроль над усіма галузями державного управління.

Далі потрібно визначити хронологічні рамки наступного етапу та дати йому характеристику. II етап (травень 1969 р. – серпень 1973 р.). На початку 70-х років керівництво КНР почало вживати заходи щодо нормалізації становища. У 1970–1971 pp. сталася криза всередині китайського керівництва, приводом до якої стало рішення Мао Цзедуна про перегляд Конституції та ліквідацію посади Голови Народних зборів КНР. З посади було усунено одного з найактивніших ідеологів революції – Чень Бода. У вересні 1971 р. за нез’ясованих обставин загинув Лінь Бяо. Аби нейтралізувати вплив армії, Мао Цзедун почав відновлювати партійні та державні органи. Поряд з поступовим відходом від початкових ідей «культурної революції» та реабілітацією деяких діячів владу в країні поступово було зосереджено в руках – Цзян Цінь, Чжан Чуньцян, Яо Веньюань, Ван Хунвень.

III етап (вересень 1973 р. – жовтень 1976 р.) почався з нової політико-ідеологічної кампанії критики Лінь Бяо та Чень Бода, на яких і покладено провину за репресії. У січні 1975 р. було прийнято нову Конституцію КНР, яка стала результатом компромісу: поряд з ідеями «культурної революції» вона узаконювала права членів «комун», визнавала існування виробничих бригад, закріплювала положення про оплату праці. У 1974–1975 pp. лідери «культурної революції» спробували закріпити свої позиції. Почався процес реанімації ідей «культурної революції». У січні 1976 р. помер прем’єр-міністр КНР Чжоу Енлай. У квітні під час церемонії, присвяченої його пам'яті, на площі Тяньаньмень у Пекіні відбувся масовий виступ населення з критикою революції. Ці події призвели до масових репресій проти поміркованих. 9 вересня 1976 р. помер Мао Цзедун. З ініціативи маршала Є. Цзяньїна було заарештовано «групу чотирьох». Так завершився трагічний період в історії Китаю, жертвами якого стали 100 млн. чоловік.

Отже, підводячи підсумки, потрібно зазначити, що «культурна революція» завершилася тільки після смерті Мао Цзедуна. Вину за репресії та порушення законності часів «культурної революції» покладено на «банду чотирьох», до якої зарахували Цзянь Цінь, Ван Хунвеня, Чжан Чуньцяо, Яо Веньюаня. ХІ з’їзд КПК у серпні 1977 р. засудив «банду чотирьох» та змінив партійний статут.

Як згодом відмічалося у «Постанові ЦК КПК про велику пролетарську культурну революцію» (1981 р.), «Культурна революція» не була і не могла бути революцією, або соціально прогресивним явищем у будь-якому контексті. Вона викликана зверху і нею особисто керував товариш Мао Цзедун. Цим скористались усякі контрреволюційні угруповання, щоб захопити владу». «Культурна революція» принесла незчисленні нещастя партії, державі і усьому багатонаціональному народу Китаю.

Розглядаючи четверте питання, необхідно охарактеризувати біографію Ден Сяопіна, який наприкінці 1970-х рр. повернувся до влади, оскільки був репресований під час «культурної революції».

Цей маленький на зріст чоловік відіграв дуже важливу роль у житті сучасного Китаю. У грудні 1978 р. під його керівництвом було проведено пленум ЦК КПК, який поставив завдання радикальним чином змінити внутрішню і зовнішню політику країни. Іще в середині 1960-х pp. Ден Сяопін висунув ідею «чотирьох модернізацій» Китаю. Розвитком цієї програми стали «чотири принципи», які у 1979 р. сформулював Ден Сяопін: дотримуватись

1) соціалістичного шляху;

2) диктатури пролетаріату;

3) керівної ролі компартії;

4) марксизму-ленінізму та ідей Мао Цзедуна.

У 1982 р. ці принципи увійшли до оновленої конституції КНР. Це було зроблено з метою убезпечити країну від змін політичного режиму.

Ідея стала популярною в народі, її підтримали дисиденти, зокрема члени організації «Стіна демократії». За рішеннями грудневого (1978 р.) Пленуму ЦК КПК у КНР почались реформи, метою яких стала побудова «соціалізму з китайською специфікою». У 1973 р. політичний діяч був поновлений на верхівці влади, однак 1976 р. знову зазнав переслідувань. Після смерті Мао Цзедуна його реабілітували, і з 1978 р. він став найвпливовішим політичним діячем Китаю, ініціатором і головним архітектором реформ, хоча й не обіймав найвищих посад у КПК і державі.

Отже, реформи Ден Сяопіна в Китаї почали втілюватись у життя з 1979 р. Слід зазначити, що реформи почалися з перебудови сільського господарства. Кооперативи було розпушено, селяни отримали землю у довгострокову оренду, їм дозволялося реалізовувати більшу частину врожаю за вільними цінами, і лише певну кількість вони здавали на державне замовлення. Прибутки селян значно зросли. Це дозволило не тільки «нагодувати народ», а й перетворити Китай з імпортера продовольства на його експортера.

Майже одночасно розпочалося створення спеціальних економічних зон. На узбережжі було виокремлено 4 такі зони й 14 районів, до яких входили найбільші промислові міста країни – Шанхай, Тяньцзінь, Гуанчжоу та ін. Через ці економічні зони до Китаю надходили і надходять сьогодні іноземні інвестиції, сучасна технологія, досвід організації сучасного виробництва.

З 1984 р. розгорнулася реформа системи управління державною промисловістю, мета якої – відмова від централізованого директивного плану й перехід до ринкових відносин. Реформа управління державною промисловістю, зберігаючи державний контроль і фінансування таких галузей промисловості, як оборонна та космічна, сприяла переходу державних підприємств на підрядні форми роботи. Активно проводились реформи й у сферах науки та національної оборони.

Реформи у сфері освіти передбачали передання відповідальності за початкову освіту місцевій владі, сприяння розвиткові професійно-технічної освіти, введення 9-річного обов'язкового навчання, збільшення фінансування освіти, розширення самостійності вишів.

Ці реформи консолідували, і зміцнили національну валюту, поліпшили податкову систему, яка почала давати більше прибутку, посилили повноваження центрального банку й водночас передбачили велику кількість заходів, що зміцнювали права корпорацій і громадян, право власності.

Отже, економічні реформи в Китаї мали великий успіх. Це пов'язано, насамперед, із бажанням перемін, працелюбністю китайського народу, його талантом, історичним досвідом, поверненням почуття власної гідності, правильною стратегією і тактикою китайського керівництва. Хоча надбудова в країні лишається старою і компартія продовжує відігравати вирішальну роль у політичному житті, економіка Китаю впевнено переходить на ринкові рейки. Необхідно зазначити, що наслідком реформ стало зростання протягом 80-х рр. XX ст. національного доходу у середньому на 15 % на рік. Широко відомими стали слова Ден Сяопіна, який, висловлюючись про можливість багатоукладності економіки Китаю, сказав: «Не має значення, якого кольору кішка, головне, аби вона ловила мишей». До 1988 р. КНР вдалося подвоїти ВНП.


ТЕМИ КОНТРОЛЬНИХ ТА САМОСТІЙНИХ РОБІТ
1. Китай за часів династії Цин: внутрішня політика, економіка.

2. Імперія Цин за умов боротьби проти «відкриття» країни. Опіумні війни.

3. Пекінські угоди та їх наслідки для країни.

4. Китайсько-російські відносини у ХІХ ст.

5. Японо-китайська війна 1894–1895 рр. Крах політики «самопосилення».

6. Сіньхайська революція: причини та наслідки.

7. Зміст і значення документу «21 вимога» для Китаю.

8. Історія китайсько-радянських відносин у ХХ ст.

9. Наслідки «Великої пролетарської революції».

10. Зміст економічних реформ у Китаї 1980 – 1990-х рр. та їх наслідки.

11. Українсько-китайські відносини на початку ХХІ ст.
Перелік рекомендованих джерел та літератури до теми



Джерела:
1. Далин С. А. Китайские мемуары (1921-1927). – М.: Наука, 1982. – 322 с.

2. Мао Цзэдун. Маленькая красная книжица. – М.: Алгоритм, 2007. – 81 с.

3. Политика капиталистических держав и национально-освободительное движение в Юго-Восточной Азии (1871–1917 гг.): Документы и материалы: В 2-х т. – М.: Издательство восточной литературы, 1965.

4. Пэн Дэхуай. Мемуары маршала. – М.: Воениздат, 1988. – 386 с.

5. Русско-китайские отношения. 1689–1916. Официальные документы. – М.: Издательство восточной литературы, 1958.

6. Русско-китайские отношения в ХІХ веке: Материалы и документы. – М.: Памятники исторической мысли, 1995.

7. Сборник договоров с другими государствами. 1856–1917. – М.: Государственное издательство политической литературы, 1952.

8. Сунь Ятсен. Избранные произведения. – М.: Наука, 1985.

9. Хрестоматия по новой истории: В 2 т. / сост. А. А. Губер. – М.: Соцэкгиз, 1963 – 1965.
Література:
10. Бажанов Е. П. Китай и внешний мир. – М.: Международные отношения, 1990. – 352 с.

11. Бергер Я. М. Китай: Экономико-географический очерк. – М.: Географгиз, 1959. – 119 с.

12. Бергер Я. М. Социальные процессы в современной китайской деревне. – М.: Наука : Главная редакция Восточной Литературы, 1988. – 205 с.

13. Бурлацкий Ф. Мао Цзедун, Цзян Цин и Советник Ден. – М.: ЭКСМО-ПРЕСС, 2002. – 384 с.

14. Бутанов А. М. Опиумные войны / А. М. Бутанов, П. Е. Тизенгаузен. – М.: АСТ, 2002. – 400 с.

15. Васильев Л. С. История Востока: В 2 т. – М.: Высш. шк. 1994. – Т. 2. – 195 с.

16. Венгер Н. В. Всесвітня історія: історія Китаю : навч. посіб. / Н. В. Венгер, О. М. Каковкіна, І. В. Толстих. – Д.: РВВ ДНУ, 2010. – 96 с.

17. Воробьева Т. А. Китай в эпоху перемен. – Киров: Изд-во ВятГГУ, 2005. – 136 с.

18. Галенович Ю. М. Великий Мао. – М.: Яуза : Эксмо, 2012. – 784 с.

19. Ганшин В. Г. Китай и его соседи на пути к гражданскому обществу. –

М.: Институт Дальнего Востока РАН, 2004. – 340 с.

20. Головченко В. І. Нова історія Азії та Африки: колоніальний Схід (кінець ХІХ – друга третина ХХ ст.): навч. Посіб / В. І. Головченко, В. А. Рубель. – К.: Либідь, 2010. – С. 69-123.

21. Гордон А. В. Китайская деревня: рубеж тысячелетий. Реферативный сборник // Проблемы общественного развития Азии и Африки. – М.: ИНИОН РАН, 2003. – 180 с.

22. Желоховцев А. «Культурная революция» с близкого расстояния. – М.: Политиздат, 1973. – 262 с.

23. Жемчугов А. Китайская головоломка. – М.: Пролетарий-Пресс, 2004. – 352 с.

24. Илошечкин В. П. Крестьянская война тайпинов. – М.: Наука, 1967.

25. История Китая с древнейших времен до наших дней / Сост. Л. В. Симоновская, М. Ф. Юрьев. – М.: Наука, 1974. – 534 с.

26. История Китая : Учебник / Под. редакцией А.В. Меликсетова. М.: Изд-во МГУ «Высшая школа», 2002. – 736 с.

27. История отечественного востоковедения. – М.: Издательство восточной литературы, 1990. – 439 с.

28. Кіктенко В. О. Нарис історії українського китаєзнавства. ХVІІІ – перша половина ХХ ст.: дослідження, матеріали, документи / В. О. Кіктенко. – К.: Либідь, 2002.

29. Китайская Народная Республика: политика, экономика, культура. К 60-летию КНР. - М.: ИД «Форум», 2009. – 592 с.

30. Козицький А. М. Новітня історія Азії та Африки / навч. посіб /А. М. Козицький. – Львів: Афіша, 2003. – 430 с.

31. Крюков М. В. Этническая история китайцев на рубеже средневековья и нового времени / М. В. Крюков, В. В. Малявин, М. В. Софронов. – М.: Наука, 1987.

32. Ларин В.Л. В тени проснувшегося дракона. Российско-китайские отношения на рубеже XX-XXI веков. – Владивосток: Дальнаука, 2006. – 424 с.

33. Маньчжурское владычество в Китае / Под. ред. С. Л. Тихвинского. – М.: Советская энциклопедия, 1966.

34. Новейшая история Китая. 1917–1927 / гл. ред. М. И. Сладковский. – М.: Наука, 1983. – 399 с.

35. Очерки истории Китая с древности до «опиумных» войн / Пер. с кит. – М., 1959.

36. Пивоварова Э.П. Социализм с китайской спецификой. – М.: ИД «ФОРУМ», 2011. – 352 с.

37. Портяков В. Я. Экономические реформы в Китае (1979-1999 гг.). – М.: Институт Дальнего Востока РАН, 2002. – 178 с.

38. Почагина О. В. Китай, китайская цивилизация и мир. История, современность, перспективы // Восток. – 1999. – № 1. – с. 173–179.

39. Рубель В. А. Нова історія Азії та Африки: Постсередньовічний Схід (ХVІІІ – друга половини ХІХ ст.): Навч. посібник. – К.: Либідь, 2007. – 560 с.

40. Румянцев, А. М. Истоки и эволюция «идей Мао Цзедуна». – М.: Наука, 1972. – 380 с.

41. Северо-Восток Китая в 2012 г.: политика, экономика и социально-демографическое развитие / А. С. Веремейчик, И. Ю. Зуенко, С. А. Иванов, И. В. Ставров // У карты Тихого океана. Информационно-аналитический бюллетень. – Владивосток: ИИАЭ ДВО РАН, 2013. – № 30 (228).

42. Сидихменов В. Я. Китай: страницы прошлого. – Смоленск: Русич, 2000. – 464 с.

43. Скачков П. Е. История русского китаеведения до кон. ХIХ в. – М.: Наука, 1971. – 232 с.

44. Социальная структура Китая. ХІХ – первая половина ХХ в. / О. Е. Непомнин, Н. И. Фомина. – М.: Наука, 1990. – 436 с.

45. Титов А.С. Китай: история в лицах и событиях / А. С. Титов, М. Ф. Юрьев, С. Л. Тихвинский и др. – М.: Политиздат, 1991. – 151 с.

46. Фенби Дж. Генералисимус Чан Кайши и Китай, который он потерял / Пер. с англ. – М.: АСТ, 2006.

47. Фицджералд, Ч. П. История Китая / Ч. П. Фицджералд; пер. с англ. Л. А. Калашниковой. – М.: Центрполиграф, 2004. – 460 с.

48. Чудодеев Ю.В. Китай – Япония: любовь или ненависть? – М.: Издательство Российской Академии Наук, 1995. – 235 с.

49. Шорт Ф. Мао Цзедун. – Москва: Наука, 2003.

50. Энциклопедия нового Китая / отв. ред. А. Н. Кузнецов. – М.: Прогресс, 1989. – 519 с.



Тестові завдання з теми
1. За китайсько-британською Сумісною Декларацією 1984 р. було досягнуто домовленість про повернення Гонконгу під суверенітет Китаю у якості особливого адміністративного району. Коли це відбулося:

а) 1995 р.; б) 1997 р.; в) 1999 р.; г) 2000 р.

2. Політика «культурної революції», яку проводив Мао Цзедун, відповідала намірам…

а) утвердити прогресивні культурні традиції та нові здобутки у сфері культури;

б) побудувати соціалістичну систему освіти, подолати вплив старої ідеології й утвердити нову, марксистську ідеологію;

в) укріпити комуністичний тоталітарний режим, особисту владу Мао Цзедуна.

3. Сумісна китайсько-португальська заява від 1987 р. передбачала відновлення суверенітету КНР над останнім португальським колоніальним володінням – Аоминєм (Макао). Коли це відбулося:

а) 1999 р.; б) 1996 р.; в) 1993 р.; г) 2000 р.

4. Курс «чотирьох модернізацій» передбачав:

а) модернізацію будівництва, медицини, освіти, науково-технічну;

б) промислову, у сфері культури, військову, державного апарату;

в) промислову, сільськогосподарську, науково-технічну і військову модернізації.

5. Кого вважають «архітектором» економічних реформ у Китаї:

а) Лю Шаоці; б) Чжой Еньлая; в) Ден Сяопіна; г) Хуа Гофена.

6. Що склало «чотири політичних принципи» Ден Сяопіна?

а) соціалістичний шлях, демократична диктатура народу, керівництво КПК, марксизм-ленінізм та ідеї Мао Цзедуна;

б) соціалістичний шлях, економічні реформи, омолодження кадрів, зріст чисельності КПК;

в) скасування пільг партійній номенклатурі, боротьба з інфляцією, керівництво КПК, марксизм-ленінізм та ідеї Мао Цзедуна.

7. Японія окупувала Маньчжурію у:

а) 1931 р.; б) 1937 р.; в) 1939 р.; г) 1941 р.

8. У якому році було проголошено створення Китайської Республіки:

а) 1945 р.; б) 1949 р.; в) 1953 р.; г) 1955 р.

9. Коли помер Мао Цзедун?

а) 1976 р.; б) 1978 р.; в) 1975 р.; г) 1977 р.

10. Хто із державної партійної верхівки Китаю виступив у 1954 р. проти курсу «великого стрибка» Мао Цзедуна?

а) Лю Шаоці; б) Пен Дехуай;

в) Чжоу Еньлай; г) Ден Сяопін.

11. Першими відкрили факторію на території Китаю:

а) голландці; б) португальці; в) англійці; г) французи; д) іспанці.

12. Тайпін Тяньго за державним ладом було: а) монархією; б) республікою; в) станово-представницькою державою; г) деспотією; д) військовою демократією.

13. Три принципи Сунь Ятсена – це:

а) націоналізм, народність, буржуазні реформи;

б) націоналізм, соціалізм, народний добробут;

в) націоналізм, народність, народний добробут;

г) інтернаціоналізм, народність, народний добробут.

14. У період Першої світової війни Китай:

а) виступав на боці Антанти;

б) виступав на боці Троїстого союзу;

в) був нейтральним;

г) намагався повернути територію Кореї.

15. Позначте головну мету руху іхетуанів:

а) боротьба проти компрадорів;

б) боротьба проти китайських феодалів;

в) рух за відкриття держави;

г) рух проти Цинської монархії;

д) своє…(повстання проти іноземців і, на початковому етапі, проти Цинів).

16. Перша факторія на території Китаю виникла:

а) у Гоа; б) біля м. Нінбо; в) на о-ві Макао; г) на о-ві Лусон; д) біля Пекіна.

17. Хто був тяньваном Тайпін Тяньго:

а) Лінь Цзесюй; б) Ші Дакай; в) Хун Сюцюань;

г) Сяо Чаогуй.

18. Сінхайська революція відбулася: а) у 1906 р.; б) 1914 р.; в) 1911 р.; г) 1917 р.

19. «21 вимога» - це:

а) документ, підписаний представниками Китаю й Англії після завершення опіумної війни;

б) назва договору між Японією та Китаєм;

в) документ японського уряду, який ставив Китай у повну залежність від Японії;

г) вимоги США до європейських держав з питання здійснення політики «відкритих дверей» у Китаї.

20. Знайдіть співвідношення:

1. богдихан а) китайське населення;

2. хань б) імператор у Китаї династії Цин;

3. цзяньмінь в) раби, інородці у Китаї;

4. каоцзюй г) конфуціанська система складання іспитів на посаду.

21. Франко-китайська війна відбулася у …

а) 1894–1895 рр.; б) 1874–1875 рр.; в) 1884–1885 рр.;

г) 1883–1884 рр.; д) 1889–1890 рр.; е) 1905–1907 рр.

22. Хто автор «Меморандуму із 10 тисяч слів»:

а) Ци Сі; б) Гуансюй; в) Кан Ювей; г) Сунь Ятсен; д) Хун Сюцюань

23. Хто був ініціатором «політики самопосилення»:

а) Лінь Цзесюй; б) Ші Дакай; в) Хун Сюцюань; г) Лі Хунчжан.

24. Назвіть день «національної ганьби» у Китаї.

а) 9 травня 1945 р.; б) 1 серпня 1914 р.; в) 9 травня 1915 р.;

г) 26 грудня 1917 р.; д) 28 жовтня 1917 р.; е) 1 січня 1900 р.

25. Хто став першим президентом у Китаї?

а) Ци Сі; б) Гуансюй; в) Кан Ювей; г) Сунь Ятсен; д) Юань Шікай.



Термінологічний словник
Заповнюється студентами протягом вивчення теми «Історія Китаю нового та новітнього часу».

Агресія –

Азіатський спосіб виробництва –

Байхуа –


Богдихан –

Ван –


Гоміньдан –

Даосизм –

Джонка –

Дуцзюні –

Ізоляціонізм –

Інтервенція –

Іхетуані –

Колонія –

Контрибуція –

Конфуціанство –

Корпорація –

Каоцзюй –

Конвенція –

Капітуляція –

Маньчжури –

Ненго –


Тайпін Тяньго –

Тайпіни –

Хань –

Хунвейбіни –

Цзяофані –

Цин –


Цзяньмінь –

Ольга Володимирівна Дяченко


Методичні вказівки до вивчення теми «Історія Китаю нового та новітнього часу» у межах курсу «Історія країн Азії, Африки та Латинської Америки нового та новітнього часу»

Підписано до друку 16.04.2015 р.

Формат 60х90 1/16.

Папір друкарський Друк офсетний

Гарнітура Times. Умовн. друк.арк. 1,2. Замовлення № 081

Тираж 100 шт.


Свідоцтво про видавничу діяльність та

Розповсюдження видавничої продукції

Серія ДК № 2131 від 23.03.2005 видано Державним комітетом

Телебачення та радіомовлення України


Видавництво «Грані»

49000, м. Дніпропетровськ, вул. Чкалова, 25

Тел./факс: (056) 744-42-39, 744-38-35

www.grani.org.ua, almagrani@i.ua



Надруковано ПП Тремпольцев

49066, м. Дніпропетровськ, вул.Мирна, 21

Поділіться з Вашими друзьями:


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал