Методичні вказівки до вивчення курсу «Політологія» та тематика контрольних робіт для студентів



Сторінка2/4
Дата конвертації25.12.2016
Розмір0.68 Mb.
ТипМетодичні вказівки
1   2   3   4
Тема 3. Основні віхи світової та вітчизняної політичної думки

 

План

1. Виникнення і розвиток політичної думки в  Стародавньому світі.

2. Проблема влади і держави в  епохи Раннього християнства  та Середньовіччя.

3. Політичні ідеї  Нового часу.

4. Зародження і розвиток політичної думки в Україні.

5. Основні політико-ідеологічні доктрини сучасності (комуністична, соціал-демократична, консервативна, ліберальна, фашистська), їх характеристики.

 

Література основна: [1; 13–15];



додаткова: [1; 3; 12; 14; 18; 22; 23; 29; 30; 36; 37; 40; 42; 44–48; 53; 55; 59; 60; 65; 67–69].

 

Аналізуючи політичну думку як світову, так і українську, зверніть увагу на те, що її зародження пов’язується з тим ступенем суспільного розвитку, коли виникає приватна власність на засоби виробництва, відбувається соціальне розшарування суспільства, утворюється державність. Саме проблеми держави і права, владних відносин у суспільстві були й залишаються в центрі політичної думки.



Розмаїття політичних ідей та імен їх авторів є надзвичайно широким. Не претендуючи на всеосяжність, ми зупинимося лише на тих, які, з нашого погляду, справили найсуттєвіший вплив на сучасне розуміння політики й політичних процесів.

Політологія сягає своїм корінням у найдавніші часи – у IV–III тис. до н. е. Ранні уявлення протягом 2,5–3 тис. років подолали шлях від міфологічних до раціонально-логічних форм світорозуміння, з часом набули ознак теоретичного знання, і збагачені ідеями Конфуція, Мо Цзи, Лао Цзи, Платона, Шан Яна, Арістотеля, Цицерона. Готуючи перше, питання необхідно звернути увагу саме на цих мислителів, ідеї яких ґрунтувалися на моралі та етиці. Інші вважали, що суворі закони та покарання мають утворити «ідеальну державу». Кожен з них намагався проаналізувати життя держави та навіть заклали принципи, якими ми користуємось  сьогодні, це насамперед ідеї Платона та Арістотеля про форми державного правління.

Готуючи друге питання, треба звернути увагу на таких мислителів як Августин Блажений та Фома Аквінський, які ввели поняття «граду Божого» та вважали, що призначення людини полягає у самовдосконаленні, законослухняності, виконанні Божих заповідей і покірності церкві. Погляд Нікколо Макіавеллі був абсолютно протилежним: людина є злобною та агресивною, властолюбною, жадібною, боязкою, лицемірною – всі ці риси має подолати держава.

Політична думка Нового часу досягнула найвищої точки у творчості Т. Гоббса, Дж. Локка та Ш. Монтеск’є. Кожен з них зробив свій внесок у теорію держави: Гоббс звернув увагу, що влада зосереджена в руках однієї особи – монарха, і це неприпустимо; Локк вважав, що держава виникає не в процесі «війни всіх проти всіх», а в злагоді серед рівних і вільних людей, і влада в такій державі має поділятися на такі гілки: законодавчу і виконавчу. Крім того, повинна бути союзна гілка, яка повинна займатися зовнішніми зв’язками. Ш. Монтеск’є вважав, що головне завдання держави – забезпечити людині політичні свободи  і громадянські свободи, це можливе лише за існування незалежних одна від одної гілок влади – законодавчої, виконавчої та судової.

Особливе місце у політичній думці Нового часу займають німецькі мислителі  Іммануїл Кант та Фрідріх Гегель. Кант першим зазначає і використовує категорію громадянського суспільства, як головну мету людства. Форми правління Кант поділяє на деспотичні, автократичні, демократичні та республіканські, віддаючи перевагу автократії – абсолютній монархії.

Особливе місце серед політичних ідей належить українській політичній думці, яка бере свій початок за часів Київської Русі і використовує Новий та Старий Заповіти, релігійні постулати отців церкви Афанасія Олександрійського, Василя Великого, Григорія Богослова та Іоанна Златоуста. Завдяки священнослужителям до нас дійшли  політико – правові документи світського характеру – договори Русі з Візантією Х ст., «Руська правда». Київський митрополит  Ілларіон у праці «Закон і благодать» виступив проти рабства, злагоду між народами, вважаючи їх рівними між собою, за політичну  самостійність Київської Русі. Треба звернути увагу на політичні ідеї  періоду зародження Галицько-Волинської держави, Литовсько-Руської держави, виникнення та розвитку козацької держави.

Вагомий внесок у розвиток вітчизняної політичної думки зробили члени декабристських організацій в Україні, Кирило-Мефодіївське товариство, діяльність громадівців (В. Білозерський, Г. Галаган, М. Костомаров, П. Куліш, В. Антонович, П. Чубинський). Видатний український історик М. Грушевський завершив концептуальне обґрунтування політичної історії українства. В той же час не можна обминути представників націонал-комуністичної течії української політичної думки (О. Шумський, М. Скрипник, М. Хвильовий), представників української еміграції: Д. Донцова та В. Липинського, В. Винниченка та І. Лисяк-Рудницького.

Готуючись до п’ятого питання треба засвоїти, що політична ідеологія є однією з найвпливовіших форм політичної свідомості. Вона реалізується в доктринах, які виправдовують прагнення певних політичних сил до завоювання та використання влади і намагаються відповідно до цього підпорядкувати громадську думку. Головними політико-ідеологічними доктринами сучасності є: лібералізм, що об’єднує прихильників парламентського ладу, вільного підприємництва та демократичних свобод; консерватизм – політична ідеологія і практика спрямована на збереження і підтримання існуючих форм соціальної структури, традиційних цінностей і морально-правових засад; соціал-демократія – ідеологічна й політична течія, яка виступає за здійснення ідей соціалізму в усіх сферах суспільного життя – це важлива складова політики лівих сил сучасності Західної Європи; фашизм – ідейно-політична течія, що сформувалась на основі синтезу сутності нації як вічної та найвищої реальності та догматизованого принципу соціальної справедливості.

 

Тема 4. Сутність і технології політичної влади

 

План

1. Поняття і основні виміри політичної влади, визначення її ролі та місця в системі суспільних відносин.

2. Основні політологічні концепції влади.

3. Державна влада як вища форма політичної влади, її основні функції.

4. Засоби масової інформації і влада, їх взаємовідносини.

5. Політичний режим як спосіб реалізації політичної влади, їх основні види (демократичний, ліберальний, авторитарний, тоталітарний).

6. Технологія здійснення політичної влади.

 

Література основна: [1–12];

додаткова: [2; 6; 7; 13; 15; 19; 21–29; 32; 33–36; 38; 39–43; 45; 56; 63; 66].

 

Готуючи перше питання необхідно звернути увагу на той факт, що влада є однією з фундаментальних засад політичного розвитку суспільства. Вона має правовий, економічний, духовно-ідеологічний характер, існує скрізь, де наявні будь-які стійкі об’єднання людей, тісно пов’язана з політичною сферою, є засобом здійснення і способом утвердження певної політики.



Основні політологічні концепції влади: нормативно-формалістична, яка вважає, що джерело і зміст влади складають правові норми; органістична концепція об’єднує різні версії функціоналізму, структуралізму і солідаризму; суб’єктивно-психологічна концепція пояснює владу як вроджений інстинктивний потяг людини до влади, панування аж до агресії (біхевіоризм); індивідуалістично-соціологічна концепція розглядає владу як гру інтересів – особистих суперечностей між свободою одних та її обмеженнями щодо інших. В деяких наукових джерелах автори виділяють такі концепції влади: телеологічну, інструменталістську, структурно-функціональну, конфліктну, психологічну, марксистську.

Необхідно засвоїти, що державна влада є вищою формою політичної влади, що спирається на спеціальний управлінсько-владний апарат і володіє монопольним правом на видання законів і функціонує за політико-територіальним принципом, є суверенною і неподільною.

Готуючись до четвертого питання необхідно звернути увагу на функції, які притаманні засобам масової інформації: просвітницька, аксіологічна, контрольно-критична, функція зворотного зв’язку та ін. Головне призначення ЗМІ – продукування і трансляція інформації, що забезпечує реалізацію цих функцій.

Розглядаючи п’яте питання треба зрозуміти, що політичний режим, це система засобів та методів здійснення політичної влади. Будь-який режим визначається трьома основними чинниками: 1) процедурами і способами організації владних інститутів та безпосереднім здійсненням влади; 2) стилем ухвалення суспільно-політичних рішень; 3) відносинами між політичною владою та громадянами. Найпоширенішою є тричленна класифікація режимів на тоталітарні, авторитарні і демократичні. Деякі фахівці виділяють ще й ліберальний режим.

П’яте питання торкається технологій здійснення влади. Відомий польський політолог А. Боднар вважає, що процес формування, прийняття та реалізації владних політичних рішень є прерогативою спеціалізованих груп людей, які забезпечують бажану поведінку членів суспільства за допомогою умовлянь і маніпулювання.

Нагадаємо, що під поняттям «технологія» розуміють систему чітко скоординованих елементів: цілі—процедури (правила)—засоби —операції (дії)—мотиви; будь-яке перетворення для отримання бажаних результатів; систему знань про способи, засоби, методи, форми діяльності людини та механізми їх використання.

Спочатку термін «технологія» використовували в системі технічного знання. Пізніше це поняття отримало широке застосування в політиці, економіці, соціальній і духовній сферах. Неоднозначність цього терміна стала причиною того, що одні дослідники розуміють під технологією науку про способи, процеси і методи отримання кінцевого результату; інші акцентують увагу на організації і меті діяльності, а треті вважають, що технологія – це використання наукового знання для визначення ефективних шляхів і способів виконання будь-якої роботи.

Політичні технології (грец. techne — мистецтво, майстерність, вміння іlogos — вчення) — це набір стратегічних принципів, прийомів, технік, пов’язаних із впливом на свідомість і поведінку людей у політичній сфері з метою здобуття, використання або утримання політичної влади.

Розглядаючи політичні технології, зверніть увагу на їх основні класифікації. Найчастіше до політтехнологій відносять: PR-технології; виборчі технології; технології політичної реклами; технології політичного впливу і маніпулювання; технології формування політичного іміджу; технології міжнародних політичних комунікацій тощо.

Зокрема, у просторі політичних маніпуляцій виокремлюють такі типи політтехнологій:

1)  залежно від політичного режиму: демократичні; недемократичні;

2)  за рівнем впливу на суспільство: головні, які стосуються точки зору, дії великих груп або й усього населення країни (опитування громадської думки, референдуми, вибори); другорядні (технології розробки і прийняття політичних рішень, проведення окремих політичних акцій — зборів, мітингів, маніфестацій, пікетувань, маршів підтримки і протесту);

3)  за масштабами: масові (спрямовані на весь електорат); сегментарні (спрямовані на сегмент, групу електорату);

4)   за легальністю використання:

—  «білі» технології (відкритої комунікації), які охоплюють весь інструментарій донесення повідомлень до виборця (діяльність агітаторів, реклама у ЗМІ, масові акції, зустрічі з виборцями тощо);

— «чорні» (закритої комунікації), які включають підкуп виборців, різноманітні способи фальсифікації результатів виборів тощо;

— «сірі», які не передбачають прямого порушення закону, але суперечать нормам моралі, коректним способам ведення політичної кампанії (присутність на мітингу політика його противників із транспарантами, листівками та іншими матеріалами опозиційного до нього змісту). Громадськість, зазвичай, засуджує такі дії, вважаючи їх ігноруванням неписаних правил публічних відносин політиків;

5)  за інформаційними носіями: друковані; електронні; зовнішні;

6)  за територіальними особливостями: східні (створюють і застосовують у країнах східного типу); західні (використовують у державах європейського типу) та ін.;

7)  за характером мотивації: мотивувальні, заохочувальні (пов’язані з обіцянками, пропонуванням та очікуванням благ); погрожувальні (ґрунтуються на використанні природних і навіяних страхів);

Зверніть увагу, що у просторі політичних відносин досить дієвими є психотехнології, зокрема, нейролінгвістичне програмування (НЛП).

 

Тема 5Політична система суспільства

 

План

1. Сутність політичної системи суспільства:

а) поняття і структура політичної системи;

б) функція й типологія політичних систем;

2. Держава в політичній системі суспільства:

а) поняття «держава» і теорії її походження;

б) структура держави;

в) форми державного правління та державного устрою;

г) демократична, соціальна, правова держава.

3. Політичні партії:

а) поняття і типологія  політичних партій;

б) роль і функції партій у суспільно-політичному житті;

в) поняття і типи партійних систем, їх типологія.

4. Громадські об’єднання і рухи:

а) поняття, права та функції громадських об’єднань і рухів, їх місце у політичній системі суспільства;

б) класифікація громадських об’єднань.

5. Політична свідомість і політична культура як елементи політичної системи:

а) сутність політичної культури;

б) типи політичної культури;

в) політична свідомість та поведінка в структурі політичної культури;

6. Основні історичні етапи становлення державності України.

7. Особливості структури політичної системи України:

а) основні засади та принципи політичного ладу;

б) політичні і громадянські права та свободи;

в) виборча система в Україні.

8. Структура вищих органів державної влади, принципи їх функціонування:

а) статус Верховної Ради України, структура, основні повноваження, система стримувань і противаг щодо інших гілок влади;

б) конституційний статус Президента, структура влади, основні повноваження, система стримувань і противаг;

в) система виконавчих органів влади, їх повноваження;

г) система судових органів влади, принципи функціонування.

9. Адміністративно-територіальний устрій України. Система місцевого самоврядування, його структура, повноваження, порядок формування.

10. Політичні партії, громадські організації, рухи, їх статус, порядок формування, права та функції.

 

Література основна: [1–15];



додаткова: [2; 4; 8; 10; 11; 15; 16; 19; 22; 24; 37; 46; 51; 55; 57; 61; 63].

 

Дана тема по суті є головною темою політології тому, що поняття «політична система суспільства» дає змогу скласти уявлення про суспільство у вигляді його абстрактної, спрощеної моделі чи окремих елементів. Структура політичної системи – це сукупність владних інститутів, що пов’язані між собою і створюють стійку цілісність. Головний єднальний компонент системи – політична влада – зосереджена в державі, політичних партіях і громадських організаціях. Структуру політичної системи становлять: політичні відносини; політична організація суспільства (державно-правові органи, політичні партії, політичні рухи, масові суспільні організації, трудові колективи та об’єднання); засоби масової інформації; політичні принципи й норми; політична свідомість і культура.



Політична система суспільства виконує такі функції: вироблення політичного курсу держави; організація діяльності суспільства щодо виконання спільних завдань і програм; координація окремих елементів суспільства; легітимізація; політична соціалізація; артикуляція інтересів; стабілізація. Політологія класифікує політичні системи за певними принципами починаючи ще з Платона та Арістотеля, можна скористуватися типологією яку запропонував Ж. Блондель, Г. Алмонд, Дж. Коулмен, К. Гаджиєв, але всі вони є достатньо умовними.

Готуючи друге питання, треба засвоїти, що держава є центральним інститутом політичної системи. Інколи поняття «держава» вживають як синонім понять «суспільство», «країна». У повсякденній мові держава ототожнюється з владою, правосуддям, адмініструванням, контролем. Існують такі теорії походження держави, як – теологічна, патріархальна, теорія суспільного договору, підкорення (насильства), класова теорія.

Структура держави складається з певних елементів – це насамперед, органи державної влади (парламент); органи державного управління (виконавчі); президент як глава держави; органи правосуддя; контрольно-наглядові органи; органи громадського порядку. Будь-яку державу можна охарактеризувати з огляду на форму державного правління і державний устрій. Існують дві форми правління: монархія ( абсолютна, парламентська, конституційна, дуалістична, теократична) і республіка (президентська, парламентська та змішана). Щодо форм державного устрою то  розрізняють прості (унітарні) і складні (федеративні, конфедеративні) держави.

Сучасна держава в процесі своєї еволюції набула три важливі характеристики: демократизму, соціального захисту і правової сутності. Демократична держава – тип держави, в якій народ є джерелом влади, де державні демократичні соціально-політичні інститути та демократичний тип політичної культури, які забезпечують органічне поєднання участі народу у вирішенні загальнодержавних справ із широкими правами і свободами.

Соціальна держава прагне забезпечити кожному громадянину гідні умови існування, соціальної захищеності, співучасті управління виробництвом, а в ідеалі приблизно однакових життєвих шансів, можливостей для самореалізації особистості. Правова держава – тип держави, основними ознаками якої є верховенство закону, поділ влади, правовий захист особи, юридична рівність громадянина й держави.

Третє питання теми пов’язане із з’ясуванням ролі політичних партій в житті суспільства та визначенням цього поняття. Політичні партії виникли у ХIX ст. Основними чинниками їх виникнення були розширення виборчих прав та розвиток робітничого руху. Під політичною партією розуміється організована група однодумців, яка виражає інтереси частини народу, класу, соціальної верстви, намагається реалізувати їх завдяки здобуттю державної влади або участі в ній.

Існує декілька класифікацій політичних партій за різними ознаками: за класовою визначеністю, за ставленням до суспільного прогресу, за ставленням до влади тощо. В залежності від багатьох обставин у кожній країні формується певна партійна система: однопартійна, двопартійна, трипартійна, двоблокова, партійна система обмеженого плюралізму, крайнього плюралізму, атомізована партійна система.

Важливо знати особливості політичної системи в Україні і вміти її порівнювати з іншими державами світу.

Соціально-політичне значення громадських об’єднань та рухів полягає у тому, що вони допомагають людям у розв’язанні проблем повсякденного життя, відкривають широкі можливості для виявлення суспільно-політичної ініціативи. Громадські об’єднання створюються з метою реалізації захисту громадянських, політичних, економічних та соціальних прав людини. Громадські об’єднання класифікують за різними критеріями: за структурною організацією їх поділяють на масові громадські організації (профспілки, молодіжні, жіночі, творчі об’єднання, кооперативні організації), громадські самодіяльні органи (комітети захисту миру, ветеранів війни тощо) та громадські рухи. Можлива класифікація за спільним інтересом, за правовим статусом, за легітимністю, за соціально-класовим складом.

П’яте питання теми дозволяє зрозуміти тісний зв’язок між елементами політичної системи тому, що політична свідомість визначає усвідомлення сфери політики соціальними суб’єктами. Вона дозволяє зрозуміти сутність і мету політики держави, політичної партії, уряду. Від політичної свідомості залежить політична поведінка та характер діяльності суб’єктів політики. Політична свідомість виконує ряд функцій: регулятивну, пізнавально-інформаційну, оціночну та мобілізуючу.

Політична свідомість має складну структуру: державний рівень, теоретичний рівень, емпіричний рівень та буденний рівень. Всі вони зв’язані між собою і впливають один на одного. Виділяють ще масову свідомість, яка характеризується ірраціональністю, алогічністю, відсутністю здорового глузду, функціонує на підсвідомому рівні носить нестійкий характер. Громадська думка – це один з проявів масової політичної свідомості, в якому відображається ставлення народу, окремих соціальних груп до політичної влади, зовнішньої та внутрішньої політики, яку вона здійснює, до політичних партій та лідерів.

Політична культура є частиною загальної культури, яка формується і виявляється в процесі політичного життя. Носіями політичної культури виступають суб’єкти політичних відносин: особи, соціальні групи, класи, страти, нації, суспільство, а також інститути влади. В структурі політичної культури слід виявити елементи: когнітивний, нормативно-оціночний, емоційно-психологічний, настаново-поведінковий. Можна виділити такі «чисті» її типи: патріархальна, підданська і активістська.

Політична система українського суспільства є важливою складовою даної теми. Без розуміння складових елементів політичної системи України дана тема буде виглядати неповно і  безсенсійно. Для кращого розуміння необхідно звернути увагу на довгий і непростий шлях становлення державності України. Вона бере свій початок з стародавнього світу  VII ст. до н. е. Спочатку це були міста-поліси Ольвія, Тір, Херсонес. Пізніше у V ст. до н. е. міста-держави утворили могутнє Боспорське царство, яке проіснувало до IV ст. до н. е. Виникнення і розвиток Київської Русі сприяли формуванню єдиної давньоруської народності. Наступним етапом були Литовсько-руська держава, Річ Посполита до яких входили деякі землі Київської Русі. Зародком нової державності на території українських земель стала Запорізька Січ, яка увійшла в історію як «козацька християнська держава». Входження України до складу Московії та Російської імперії аж до 1917 р. є наступним етапом державності. Наступний етап заклала Центральна Рада з автономії України першим універсалом, утворення УНР, УСРР, Гетьманщина, ЗУНР були намаганням України утворити власну державу. Від середини 80-х років ХХ ст. розпочався новий етап в житті Радянської України. Під впливом нових тенденцій  24 серпня 1991 р. розпочався нинішній етап державності. Україна є унітарною республікою зі змішаною формою правління, презентує себе як демократичну, правову, соціальну державу. Органи державної влади та місцевого самоврядування є виборними. Україна шукає які виборчі системи дадуть змогу обрати кращий орган законодавчої влади: спочатку користувалися мажоритарною системою, потім перейшли на змішану (мажоритарно-пропорційну), наступною був перехід на пропорційну систему, яка не дала бажаних результатів і було вирішено повернутися до змішаної системи.

Верховна Рада України є єдиним законодавчим органом складається з 450 народних депутатів, обирається раз на п’ять років. Система стримувань була закладена в Конституцію з метою унеможливити узурпування влади. Парламент контролюється Президентом і навпаки. Верховна Рада формує судову владу, надає згоду на призначення прем’єр-міністра на посаду. Президент України є найвищою посадовою особою – главою держави, має право представляти Україну за її межами. Формує уряд, призначає Генерального Прокурора на посаду тощо. Кабінет Міністрів України є найвищим органом в системі органів виконавчої влади, сюди належать і місцеві державні адміністрації.

Органи місцевого самоврядування – це сільські, селищні, міські ради народних депутатів та їх виконавчі органи; сільський, селищний, міський голова; органи самоорганізації населення; районні та обласні ради, що представляють  спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ та міст. Судова влада України формується за територіальним та галузевим принципом.

Кількість політичних партій в Україні станом на 2013 р. перевищило цифру 200. Умовно їх можна поділити на «ліві», «праві» та «центристські». До лівих відносяться КПУ, Соцпартія, Селянська. Всі інші представляють центр, тобто є прихильниками класичного капіталізму. Такі, як об’єднання Свобода, Республіканська партія України належать до «правих» партій. Попри всі негаразди, в Україні триває партійне будівництво на засадах політичного плюралізму.          

Зверніть увагу на сучасні проблеми в політичній системі України. Що, на Вашу думку, потребує змін?

 



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал