Методичні вказівки до самостійної роб оти з дисципліни "Історія зарубіжної літератури" для студентів



Сторінка4/5
Дата конвертації27.01.2017
Розмір1.03 Mb.
ТипМетодичні вказівки
1   2   3   4   5

5. Ренесанс в Іспанії

Література Відродження в Іспанії розвивалася в складних, суперечливих умовах. Одні з них сприяли формуванню своєрідних ренесансних явищ у літературі, інші перешкоджали йому. Позитивним було те, що в Іспанії, де довгий час велася боротьба проти іноземного (арабського) поневолення, де середньовічні міста досить рано завоювали незалежність. Високий рівень народного самосвідомості зумовив велику близькість іспанського гуманізму до фольклору, до художньої творчості свого народу, ніж до книжкової античній культурі.

Разом з названим позитивним фактором в Іспанії XVI – початку XVII ст. діяв і інший – протилежний закон. Іспанія була в той час країною з дуже реакційним політичним режимом, чий абсолютизм став у ворожі відносини до міст, що боролися за свої вольності. Він спирався на військову силу середнього дворянства («кабальєро») і на союз з інквізицією, посилено переслідувала вільнодумство.

Реакційною, авантюристичною була і зовнішня політика іспанського уряду, який втянгував країну у руйнівні війни, які зазвичай закінчувалися поразкою і вели до падіння престижу Іспанії. Грабіж Іспанією нововідкритих територій Америки (1492 р.) теж виснажує економіку країни, оскільки вона відвертала увагу від плідної праці всередині країни. Такі соціально-історичні процеси і визначали характер розвитку гуманізму в Іспанії і особливості літератури.

В кінці XIVст. – на початку XV ст. інтенсивно розвиваються народна поетична творчість і придворна аристократична література. В народній поезії XV ст. провідна роль належить романсу. Це ліричний або ліро-епічний вірш, який розвинувся переважно на грунті Реконкісти і пройнятий духом патріотизму і незалежності. Згодом романс засвоюється також аристократичною поезією, йому належатиме помітна роль у розвитку літератури Відродження.

Наприкінці XV ст. іспанська література вступила в період Відродження. В своєму розвитку вона спиралася як на досвід античної і гуманістичної літератури європейських країн, особливо Італії, так і на національну літературну традицію і народну творчість. Від самого початку в ній визначилися два напрями: один із них основувався на традиціях народної літератури, а другий, «учений» – на використанні античності. Перший напрям був провідним, у ньому найповніше проявився характер ренесансної літератури, визначений тими силами, що існували в іспанському народі і були породжені його героїчною історією.

Раннє Відродження в Іспанії припадає на кінець XV-першу половину XVI ст., зріле і пізнє Відродження охоплює другу половину XVI- перші десятиліття XVII ст.

Найвидатнішим іспанським ученим-гуманістом раннього Відродження був Хуан Луїс Вівес (1492- 1540). Він гостро виступав проти схоластики і протиставляв їй новий метод пізнання, заснований на досліді.

Одним з перших найбільш значимих явищ іспанської літератури раннього Ренесансу був твір Фернандо де Рохаса «Трагікомедія про Калісто і Мелібею», відомий також під назвою «Селестина». Це прозова розповідь, яка має ознаки роману, але подана вона в формі діалогу. «Селестина» є цілком оригінальним, національним іспанським твором, його зміст становить трагічна історія двох закоханих знатних молодих людей – Калісто і Мелібеї. Цей твір значною мірою вплинув на розвиток жанру роману і драми в іспанській літературі.

З розповідних жанрів раннього періоду передовсім розвинувся ренесансно-лицарський роман. Для творів цього жанру властиві риси середньовічного авантюрно-героїчного лицарського роману і певною мірою він наповнюється гуманістичним змістом.

В Іспанії були створені численні лицарські романи, але найвизначніший з них перший роман – «Амадис Гальський», написаний Гарсі Ордоньєсом де Монтальво. Він відзначається захоплюючим авантюрним сюжетом, легким для  сприйняття стилем.

Наприкінці раннього періоду Відродження виник інший різновид розповідного жанру, названий шахрайським, або пікарескним (ісп. рісаrо – шахрай) романом, який протягом наступних ста років залишався одним із провідних жанрів в іспанській літературі. Зубожіння різних верств населення, засліплення жадобою легкої наживи за океаном, презирство до повсякденної праці, моральний розклад і почуття безнадійності, що посилювалися в іспанському суспільстві, призвели до виникнення маси авантюрників, бродяг, нероб, жебраків, злодіїв. Вони і становили особливий прошарок населення – пікаро. Доля цих людей не могла не привернути уваги письменників і незабаром стала предметом зображення в шахрайському романі.

В творах такого типу розповідається історія життя людини, з дитинства позбавленої засобів до життя. Герой історії вдається до різних занять, буває серед різних людей, зазнає багато пригод і злигоднів, навчається всіляких шахрайств і хитрувань і зрештою досягає певного матеріального благополуччя. Історія розгортається на фоні реального повсякденного життя. В сюжеті шахрайського роману немає романтичної любовної інтриги. Розповідь у ньому ведеться від першої особи, оповідачем виступає сам герой.

Першим шахрайським романом був твір «Життя Ласарильйо з Тормеса», опублікований у 1554. За формою – це автобіографія пікаро. Складається ця розповідь з низки епізодів, кожний з яких відіграв свою роль у вихованні Ласарильйо і формуванні його свідомості.

В романі різні сторони соціального життя. Люди, яким служить Ласарильйо, – це характерні типи Іспанії. Загалом роман відзначається вільнодумством, великою дотепністю. Стиль його «низький», мова проста, розмовна, розповідь від першої особи вносить тон безпосередності й невимушеності. Можливо, автор свідомо протиставив цей «низький» стиль складній, риторичній мові рицарських романів.

Література зрілого Відродження (до 30-х роках XVII ст.), незважаючи на досить важкі для гуманістів умови, характеризується в цілому великою глибиною і реалістичністю. У поезії цього часу новим явищем стало виникнення епічної поеми (Л. Камоенс, А. Єрсилья). Але найбільші досягнення в іспанській літературі реалізовані в області художньої прози і драматургії, вершинами яких постає творчість Сервантеса і Лопе де Вега.



Мігель де Сервантес Сааведра (1547-1616) народився в невеликому місті Алькаладе Енарес в родині небагатого лікаря, за походженням дворянина. Життя письменника, сповнене палких захоплень і гірких розчарувань, нерозривно пов'язане з долею країни.

Творчий шлях Сервантеса сповнений напружених пошуків. Письменник звертався до всіх існуючих тоді в іспанській літературі жанрів, написав ліричні поезії, драматичні твори, пасторальний роман («Галатея», 1585), лицарський роман («Персилес і Сихізмунда», 1607), реалістичні новели.

Світову славу Сервантесу приніс його роман «Вигадливий ідальго Дон Кіхот Ламанчський» (перша частина –1605, друга – 1615). Письменник задумав «Дон Кіхота» як пародію на лицарські романи, маючи на меті висміяти захоплення ними в Іспанії. Відповідно до задуму в «Дон Кіхоті» розповідається історія бідного ідальго з Ламанчі, який збожеволів через надмірне захоплення лицарськими романами. Уявивши себе мандрівним лицарем, він у всьому наслідує свого кумира і виїздить на подвиги на честь Прекрасної дами, для захисту усіх скривджених і пригнічених. Озброївшись іржавими уламками старого обладунку, Дон Кіхот виїхав на жалюгідній шкапі, якій дав звучне ім'я – Росінант, за зброєносця узяв хитрого селянина Санчо Пансу, а дамою свого серця обрав селянку Альдонсу Лоренсо, уявивши її принцесою Дульсінеєю Тобоською.

Реальний світ Дон Кіхот сприймає в дусі фантазій та вигадок лицарського роману. Звичайні люди і речі здаються йому злими ворогами й чудовиськами, вітряки в його уяві – це велетні, брудні постоялі двори – розкішні замки; Дон Кіхот нападає на похоронну процесію, вступає в бій із стадом баранів. Тому всі вчинки і «подвиги» Дон Кіхота в ім'я захисту скривджених і поневолених не тільки сміховинні, а й шкідливі. Ті, кого захищає Дон Кіхот, насміхаються над ним, знущаються з нього або проклинають його. Потерпівши поразку в поєдинку з рицарем Білого Місяця, на його вимогу знесилений рицар Сумного Образу повертається до рідної Ламанчі. Він тяжко захворює і перед смертю прозріває, зрозумівши всю шкоду лицарських романів.

Але видатний роман – це не тільки літературна пародія. Іспанський письменник далеко відійшов від свого початкового завдання. Він створив новий тип жанру, від якого починається розвиток реалістичного роману в світовій літературі. Риси лицарського, пасторального та шахрайського романів використані в «Дон Кіхоті», але тією мірою, яка необхідна для створення якісно нового художнього явища.

Сервантес відмовився від традиційних сюжетів тогочасної повістевої прози, готових фабул, легендарних та казкових персонажів і поклав початок новому типу сюжетики. Звернення до безпосереднього зображення дійсності відкривало широкий простір уяві автора, вело до освоєння літературою нових сторін реального світу, недоступних творам, побудованим на легенді чи міфі. В «Дон Kixoтi» зображено іспанську соціальну дійсність ХVІ ст. – початку XVІІ ст.

Дон Кіхот і Санчо Панса блукають по Іспанії епохи Сервантеса, зустрічаються з людьми різних соціальних верств: ченцями й розбійниками, священиками й комедіантами, дворянами й купцями, пастухами й цирульниками, погоничами мулів і лакеями, відставними солдатами й каторжниками. В романі 669 персонажів – здебільшого живих неповторних характерів, величезна кількість епізодів, у яких розкривається повсякденне життя іспанської провінції та великих міст, герцогських замків і постоялих дворів.

На фоні національного життя вирізняються дві постаті: бідного ідальго, що уявив себе мандрівним лицарем, захисником скривджених та пригнічених, та убогого селянина, котрий погодився стати його зброєносцем. Це новаторські образи, які знаменували зародження нового методу правдивого зображення людини і реального світу. Дон Кіхот і Санчо Панса – це і широкі узагальнення, і водночас своєрідні особистості, чиї характери відзначаються виразною індивідуальністю.

Особливо багатоплановим і складним є образ Дон Кіхота. Це і пародійна постать «книжного лицаря», і живий, конкретно-історичний образ збіднілого сільського ідальго, «майно якого становлять фамільний спис, древній щит, худа шкапа і хорт» (ч. І, гл. 1), і мислитель-гуманіст, який проголошує і відстоює високі ідеї. Велике місце в романі займають міркування й промови Дон Кіхота, в яких проявляються його енциклопедичні зання, високий інтелект і розуміння життя. Ідеальні уявлення та етичні принципи Дон Кіхота виходять далеко за межі відмираючого лицарського ідеалу. В образі Дон Кіхота органічно поєдналися героїзм і слабкість, мудрість і безумство, трагічність і комізм. У цьому і проявилося новаторство поетики Сервантеса-реаліста у зображенні людського характеру.

Другим героєм Сервантеса, дуже важливим для розкриття загального задуму роману, є Санчо Панса. Поступово вимальовується живий і правдивий образ допитливого кастільського землероба, сповнений глибокого соціального і етичного смислу.

Широта і всебічне охоплення дійсності в «Дон Кіхоті», глибина його змісту зумовили й складність побудови твору, в якому переплітаються і чергуються різноманітні сюжетні плани. Характерним елементом сюжету є вставні новели. Це захоплюючі романтичні любовні історії, герої яких, одержимі одним бажанням, своєю поведінкою протистоять здоровому глузду і прозаїчності дійсності. В таких новелах ніби повторюється в різних варіантах донкіхотівська тема, що загалом підсилює ренесансне звучання роману. Але, як правильно помічено дослідниками, герої вставних новел не тільки подібні до Дон Кіхота, а й значно відрізняються від нього. Якщо Дон Кіхота хвилюють суспільні ідеї і він прагне бути корисним людям, то герої вставних новел зайняті лише собою, особистою долею, і до високих ідеалів героя роману вони байдужі. Все це відтіняє образ головного героя.

До безсумнівних достоїнств роману відноситься його чудова мова, то архаїчна й красномовна у Лицаря сумного образу, барвиста народна мова у Санчо Панси, то виразна й точна у самого автора. Заслуга Сервантеса полягає у створенні іспанської літературної мови, в основу якої покладена кастильська говірка.

Найвищого розквіту іспанська драматургія Відродження досягла в творчості Лопе де Веги – основоположника іспанського національного театру. «З'явився великий Лопе де Вега – чудо природи і став самодержцем у театральній імперії. Він полонив і підкорив своїй владі всіх комедіантів і наповнив світ своїми комедіями», – так писав про свого сучасника Сервантес.

Лопе Фелікс де Вега Карпіо (1562-1635) народився в родині мадрідського ремісника-гаптаря. Літературне обдарування Лопе де Веги проявилось дуже рано. За свідченням самого письменника, вже в дванадцять років він почав писати вірші і комедії.

Лопе де Вега відзначався винятковою працездатністю. Він написав величезну кількість творів, звертався до всіх видів літератури, які на той час існували. Значне місце в його спадщині займають поеми і ліричні поезії, народні ліричні жанри (романси, станси, редондільї) і жанри італійської та античної поезії (сонети, еклоги, елегії, послання). Творив великий письменник і в жанрах пригодницького роману, пасторалі, новели. Але головним його доробком є драматичні твори, яким він і завдячує своєю світовою славою. Сам драматург зазначав, що написав 1500 драм, але його перший біограф і друг Монтальбан стверджував, що насправді було написано 1800 комедій (так називалися в іспанському театрі всі драматичні твори, крім релігійних) і 400 ауто (релігійні п'єси). Більшість п'єс втрачена. До нашого часу дійшли 426 комедій і 42 ауто.

Значну увагу Лопе де Вега приділяв питанням теорії театру і драми, викладав і відстоював свої принципи в передмовах до власних творів і в спеціальному поетичному трактаті «Про нове мистецтво писати комедії у наш час» (1609). Трактат має полемічний характер і спрямований проти вимог і тенденцій створювати драми за нормами античної поетики. Він заперечував слушність суворого поділу жанрів на «високі» (трагедія) і «низькі» (комедія), з правил трьох єдностей (місця, часу і дії) визнавав доцільним тільки правило єдності дії.

У своїх засадах драматург виходив з розуміння мистецтва як наслідування природи і цінність драм вбачав у природності, правдоподібності, точному відтворенні дійсності, а не в суворому дотриманні правил Арістотелевої поетики. Головна думка трактату полягає в тому, що драма повинна задовольняти запити народного глядача, давати йому насолоду, що художня вартість драми, визначається тільки силою її емоціонального впливу на публіку.

Лопе вважає, що справжньою є тільки така комедія, яка подобається глядачу і тримає його в постійному напруженні протягом усієї вистави. Звідси і вимоги вироблення високого мистецтва драматичної інтриги, різноманітності вірша і мови в одній п'єсі, поділу комедії на три акти. Таким чином, у «Новому мистецтві» Лопе де Вега виклав засади народної національної драми, на яких грунтувалась і його власна драматургія.

П'єси Лопе де Веги вражають широтою охоплення життя, різноманітністю тем і персонажів. Величезна кількість дійових осіб театру Лопе де Вега охоплює не тільки численні національності, а й ще більшу кількість побутових типів, професій, представників усіх станів і всіх шарів суспільства. Універсальності образів відповідає й універсальність мови Лопе де Веги – одного з найбагатших щодо лексики письменників світу, який легко і вільно користувався найрізноманітнішими мовними стилями».

У драматургії Лопе де Веги розробляються в основному проблеми соціально-політичні, переважно на історичному матеріалі, і приватно-побутові.

Важливу групу соціально-політичних п'єс становлять народно-героїчні драми, найвищим зразком яких є «Фуенте Овехуна» («Овеча криниця»), написана у 1613. В основу її сюжету покладено історичний факт – повстання селян Фуенте Овехуни у 1476 р. проти жорстокого й свавільного феодала, командора ордену Калатрави Фернана Гомеса де Гусмана. Лопе де Вега використав і матеріали хроніки, і фольклорні інтерпретації цієї події, але весь матеріал інтерпретував згідно з власним задумом.

«Фуенте Овехуна» стала новим типом драми в літературі. Головним її героєм виступає простий народ, селянська маса. Громаду Фуенте Овехуни єднають спільне лихо, спільні інтереси й поняття. Селяни відзначаються моральною величчю, людяністю, високим почуттям честі й людської гідності.

Узагальнюючий образ народу зовсім не затіняє яскравої індивідуальності народних персонажів. Дуже виразно в драмі змальовані образи Лавренсії, Фрондосо, Менго, Естевана, Паскуели та ін. Фрондосо непримиренний у ставленні до всіляких проявів зла й несправедливості, відважний і мужній, людина гарячої вдачі, вірний і стійкий у своїх почуттях. Менго – людина розсудлива, твереза, мужня. Він ніколи не втрачає присутності духу, має розвинуте почуття гумору і здатний на жарт навіть у найдраматичніші моменти. Але найбільше з маси селян виділяється Лавренсія – живий, яскравий образ розумної, красивої, дотепної сільської дівчини з високо розвинутим почуттям незалежності, честі й гідності.

Героїчна драма Лопе де Веги характеризується динамічністю й різноманітністю дії. В ній співіснує трагічне і веселе, високогероїчне й повсякденне. В драматичну дію органічно входять живі сцени народного побуту і звичаїв, вводяться музика, пісні Різноманітністю відзначаються вірш і мова п'єси мова окремого персонажа. Наприклад, мова Лавренсії, залежно від ситуації, то жива й дотепна, то піднесена й урочиста, то лірична, як її монолог у формі сонета. Широко використовує Лопе де Вега багатство народної мови – прислів'я, афоризми дотепи, скоромовки, гру слів.

Численними в драматургії Лопе де Веги є приватно-побутові п'єси на любовні теми, так звані комедії плаща і шпаги.

х називають комедіями-інтриги, тому що в них драматург віддає перевагу не розкриттю характерів, а розвитку дії. В цих творах також ставляться значні проблеми. В дусі гуманістичних ідей Відродження драматург відстоює право людини на земне щастя, відкидає релігійно-аскетичну мораль і станові упередження.

В комедіях «плаща й шпаги» зображується побут дворянського суспільства і звичайно йдеться про те, як закохані герої, подолавши ієрархічні перепони і стару мораль, поєднуються в шлюбі («Собака на сіні», «Дівчина з глечиком», «Учитель танців», «Мадрідська сталь», «Валенсіанська вдова»). Дія будується на зіткненні кохання і тих моральних норм та забобонів, які утвердилися в дворянському середовищі і протистоять праву людини на вільний прояв природного почуття. Лопе критично ставиться до таких моральних устоїв, показує, що вони суперечать здоровому глузду.

Герої комедій, захищаючи свою любов, обходять норми дворянської моралі обманом, хитруваннями. При цьому вони намагаються не втратити «честі», не заплямувати свою репутацію в суспільстві і все ж здобути щастя. Тому інтрига комедій є дуже заплутаною, в ній повно випадковостей, широко використовуються прийоми переодягання, прикидання, підслуховування тощо. В такій інтризі особливого значення набирає роль «грасіосо» (слуги), який нерідко спрямовує дію всієї п'єси. Грасіосо має практичний і тверезий погляд на речі, здорову мораль, є людиною енергійної дії, саме він допомагає закоханим обходити норми станової моралі і досягати щастя. Образ грасіосо вносить у п'єсу багато комізму, з ним пов'язані найбільш дотепні й веселі сцени, живі діалоги.

Комедії «плаща й шпаги» сповнені життєрадісності й оптимізму, віри у можливість людського щастя, в успіх людини, яка сміливо відстоює свої почуття.

Однією з найбільш талановитих комедій Лопе де Веги є «Собака на сіні». В ній розповідається про те, як справжня любов перемагає станові забобони. Головна героїня комедії графиня Діана де Бельфлор покохала свого секретаря Теодоро, людину розумну й талановиту. Проте на їхньому шляху до щастя стоїть перешкода – станова нерівність.

Твори Лопе де Веги приваблюють майстерністю і красою вірша. Драматург вставляє у п'єси ліричні поезії різних жанрів, а монологи його героїв часто сприймаються як своєрідні поеми. Захоплені сучасники називали комедії Лопе «океаном поезії», ходили в театр не тільки дивитися їх, а й слухати.

Як і Сервантес, Лопе де Вега багато зробив для розвитку іспанської літературної мови. Не позбавлена книжних елементів, мова його творів близька до розмовної, характеризується простотою й ясністю, в ній широко використано фольклор, приказки, прислів'я, пісні, народні анекдоти.

6. Відродження у Німеччині та Нідерландах

ХV-ХVІІ ст. – час, коли політична роздробленість Німеччини негативним чином відбивалася на розвитку її культури. Культурне життя існувало переважно при княжих дворах. Разом з тим, це був період початку німецького Відродження

Уже на початку XV ст. помітний перехід до літератури нового типу: вона проймається сміливим вільнодумством, наповнюється новим змістом, стає соціально визначеною.

Початок гуманістичного руху в Німеччині припадає на середину XV ст. Другу половину віку визначають як період раннього гуманізму. У цей час починається розповсюдження гуманістичної вченості. Університети починають звільнятися від впливу церкви, в них все більшого значення надається філології, зростає інтерес до античності, до італійської ренесансної культури. Величезне значення для розвитку культури мав винахід книгодрукування в середині XV ст. Й. Гуттенбергом. Розпочалась публікація перекладів з італійської літератури, а також творів античних авторів, що сприяло поширенню гуманістичних поглядів і формуванню основ німецького гуманізму. Німецькі гуманісти опановують класичну латинську мову.

Період зрілого Відродження в Німеччині охоплює кінець XV-перше тридцятиліття XVI ст. Гуманісти величезну увагу приділяють філологічним дослідженням, вивченню античної культури. Антикатолицькі настрої викликають у них великий інтерес до питань релігії і спонукають до перегляду текстів «священних книг» і до очищення їх від інтерпретації католицькою церквою. Своєю діяльністю гуманісти значною мірою сприяли релігійній реформації, яка невдовзі стане їхнім запеклим ворогом.

У цей період на основі гуманістичного світосприйняття відбувається стрімкий розвиток образотворчого мистецтва, вершину якого становить творчість одного з титанів Відродження Альбрехта Дюрера. Картини і гравюри Дюрера, а також твори його великих сучасників: Грюневальда, Гольбейна, Кранаха, Альтдорфера, пройняті ренесансним інтересом до людини і реального світу. Саме вони і становлять найвище художнє досягнення німецького Відродження.

На цей же недовготривалий період припадає і розквіт німецької гуманістичної літератури. Напружене соціальна й антикатолицька боротьба в країні зумовила войовничу антикатолицьку та антифеодальну спрямованість німецької літератури. Провідну роль відігравала в ній сатира, основними жанрами стали памфлети, пародії, комедії, сатиричні діалоги, епіграми. Джерелами їх були антична література, особливо сатиричні її жанри, національна середньовічна література і фольклор.

  Наприкінці XV ст. під значним впливом національної літературної традиції розвинулася творчість страсбурзького гуманіста Себастіана Бранта (1457-1511).  На відміну від багатьох німецьких гуманістів, він писав не тільки латинською, а й німецькою мовами. Найціннішим у його спадщині є сатирико-дидактичний твір «Корабель дурнів» (1494).

У передмові до книги автор визначив своє завдання – підтримувати мудрість і доброчесність, викорінювати глупоту й забобони в ім'я виправлення людського роду. Стривожений тим, що світ занурений в темряву і заполонений дурнями, автор вирішив усіх їх посадити на кораблі й відправити в країну глупоти – Наррагонію. Перед судом розуму, а не релігійних догм поставив він учених-педантів, невігласів-професорів, ледарів-студентів, астрологів, шарлатанів-лікарів, нероб, базік, розпусників, гультяїв, злих і сварливих жінок, лихословів, рабів моди, сутяг, підлабузників тощо.

Багато уваги Брант приділив критиці користолюбства, жадоби до грошей, байдужості до суспільного блага. З осудом говорить автор про те, що князі дбають тільки про свої приватні інтереси, попи приймають духовний сан тільки заради ситого життя, що ченці жадібно збагачуються, прикриваючись скаргами на свої нестатки. Автор уникає монотонності в описі глупоти і пороків тим, що часто зображує їх у формі побутових малюнків, живих епізодів, наче вихоплених з повсякденного життя німецького міста.

Книзі властивий дидактичний тон. Викриваючи пороки, Брант водночас закликає до їх виправлення, висміюючи повчає, глупоті тут же протиставляє розум, пороку – доброчесність.

Сатира Бранта відразу стала популярною і вплинула на тогочасну німецьку літературу.

Видатним німецьким письменником-гуманістом початку XVI ст. був Йоганн Рейхлін (1455-1522) – учений, чия діяльність мала великий вплив на розвиток гуманістичної суспільної думки і літератури.

Цікавою є видана ним збірка «Листи знаменитих людей» (1514), яка складається з листів, написаних Рейхліну гуманістами з приводу його боротьби проти обскурантів, що набула резонансу у всій Європі. Супротивників Рейхліна підтримали теологи Паризького університету, а на бік ученого стали гуманісти Франції, Англії та інших європейських країн. Теологічна дискусія перетворилася на запеклий бій між силами старого світу мракобісів і новим світом гуманістичної культури і свободи думки.

В ході полеміки навколо справи Рейхліна утворився гурток радикально настроєних гуманістів при Ерфуртському університеті. Вони гостро виступали проти схоластики, відстоювали ідею національної єдності, вимагали звільнення країни з-під влади папського Риму. Групою гуманістів Ерфуртського гуртка – Кротом Рубеаном, Германом Бушем, Ульріхом фон Гуттеном та інш. – і написаний найвидатніший твір гуманістичної літератури «Листи темних людей» (1515 - 1517 pр.).

Використавши прийом містифікації, автори побудували книгу як збірник листів, нібито написаних магістру Ортуїну Грацію його друзями й однодумцями, богословами й риторами. Всі вони, на відміну від знаменитих кореспондентів Рейхліна, – люди вкрай обмежені й забобонні, вороги всього передового й розумного, тобто обскуранти (obscuri viri – темні, невідомі люди).

У листах демонструється неймовірна тупість і невігластво обскурантів, тим більше комічні, що поєднуються з похвальбою і самозакоханістю. Вони не знають і не хочуть знати грецької мови, творів античних поетів. Один із кореспондентів, який має ступінь магістра, понятття не має про Гомера, другий відносить Вергілія і Плінія до найновіших письменників.

Обскуранти показані як люди дивовижно забобонні. За характером і рівнем мислення, за уявленнями й поняттями вони цілком середньовічні й безнадійно відстали від часу й нової культури. Вони постійно обурюються тим, що однодумці Рейхліна насмілюються заперечувати священні істини й схоластичні догми.

Безглузді й сміховинні проблеми, якими зайняті обскуранти, свідчать про убогість, нікчемність і порочність темних людей. Судження й розповіді обскурантів пройняті непримиренним ставленням до світських поетів і гуманістів, до нового способу мислення загалом.

Друга частина книги глибша, гостріша за першу. В ній особливо нещадно викриваються розпусність і зажерливість католицького духівництва, торгівля індульгенціями. Про папський Рим говориться як про кубло всіляких пороків, а папська курія зображується як торжище, де всі справи вирішують тільки гроші.

«Листи темних людей» – видатний і відважний твір гуманізму, який завдав відчутного удару престижу католицької церкви й богословській реакційній ідеології.

Найвидатнішим німецьким письменником-гуманістом є Ульріх фон Гуттен (1488-1523) – людина діяльної і гарячої вдачі, чия літературна діяльність тісно пов'язана з суспільною боротьбою.

Уся літературна творчість Ульріха фон Гуттена мала войовничий публіцистичний характер. Він писав епіграми, промови, послання, сатиричні діалоги, вірші. В посланнях і промовах письменник-гуманіст закликав Німеччину до єдності, викривав сваволю князів, засуджував міжусобні війни, його гнітять повсякденні чвари, князівський розбій, пожежі, витоптані військами ниви. У дусі гуманістичних ідей письменник закликає поважати людину не за її титул, а за вчинки: «Кожний ціниться лише тією мірою, в якій він виявляє себе у справах».

Найкращими творами Ульріха фон Гуттена, крім «Листів темних людей», є сповнені викривального пафосу сатиричні «Діалоги» (1520) і «Нові діалоги» (1521), написані за зразком твору Лукіана. Основний зміст цих творів становить нещадна критика католицизму й папського Риму, його політики пограбування й духовного поневолення Німеччини. Через усі діалоги проходить ідея звільнення країни з-під влади папи і католицької церкви.

Події Реформації та революційної народної боротьби зумовили помітне піднесення в розвитку літератури. Особливо значне місце в ній належить творчості Мартіна Лютера і Томаса Мюнцера.

Мартін Лютер (1483-1546) народився в сім'ї заможного селянина. Освіту одержав в Ерфуртському університеті, де вивчав богословство. Будучи глибоко релігійним, Лютер вступив у монастир августинців. У 1508. він став професором богословського факультету Віттенберзького університету. Релігійні сумніви, які з роками посилювалися і зрештою привели його до відкритих виступів проти католицизму. В 1517 учений-чернець прибив до дверей церкви у Віттенберзі 95 тез, спрямованих проти католицької церкви. Ці тези лягли в основу його протестантського вчення.

Літературна спадщина Лютера досить велика. Він писав послання, трактати, памфлети, євангельські пісні і шпрухи, перекладав псалми і Біблію. Особливо цінним є його переклад Біблії. На думку дослідників, цим перекладом було покладено початок розвитку німецької прози. Мова його перекладу, багата й образна, сприяла утвердженню норм німецької літературної мови.

Поетичні твори Лютера близькі до духовної поезії, однак при написанні їх він спирався і на традиції німецької народної пісні, використовував її будову і образи, його поезіям властиві мелодійність, щирість тону, простота.

Видатним керівником революційного визвольного руху 1524-1525 pp. був Томас Мюнцер (1490- 1525).  Він був найвидатнішим публіцистом Селянської війни 1524-1525. Йому належать численні проповіді, послання, памфлети, прокламації. Змістом творів Мюнцера визначено і їхній патетичний стиль, емоційну мову; в них широко вживаються біблійні образи, символи, алегорії, зрозумілі і близькі народові в епоху Реформації.

Визначним явищем в літературі пореформаційного періоду є творчість Ганса Сакса (1494-1576), тісно пов'язана з традиціями народної літератури. Привабливість творчості Сакса – в її демократичності, безпосередності й простоті, світлому оптимізмі. Писав він дуже багато і в різних жанрах. Це були пісні, духовні вірші, повчальні шпрухи, діалоги, байки, шванки, п'єси. Сюжети своїх творів Сакс брав із різних джерел – з біблії, античної міфології, зі старих хронік, історії, але, по суті, завжди відтворював німецьке національне життя, німецькі звичаї і побут, змальовував представників різних станів та професій.

Особливістю творчості Сакса є дидактизм. Письменник свідомо дбав про те, щоб внести у свої твори корисні знання, розширити уявлення своїх читачів, виховати їх в дусі високої моралі.

З гуманізмом Німеччини в перші десятиліття XVI ст. найтісніше пов'язаний розвиток нідерландського мистецтва. Нідерланди, як і Німеччина, входили до складу Германської імперії. У них, як і в Німеччині, розквіт гуманізму припадає на кінець XV ст. – першу половину XVI ст. і за часом збігається з рухом Реформації.

Найвище надбання нідерландських гуманістів – образотворче мистецтво і ренесансна проза. Найвидатнішою постаттю в нідерландській літературі був Еразм Роттердамський (1466-1536).

Літературна спадщина Еразма величезна. Вона складається з художніх творів, перекладів, коментованих видань старовинних текстів, філологічних і богословських досліджень, суджень на моральні теми незліченних листів. Писав Еразм латинською мовою.

Найбільшим своїм творчим досягненням Еразм вважав нове видання Євангелія (1516). Католицька церква освятила як канонічний той текст Євангелія, який склав святий Ієронім в IV ст. (так звана Вульгата), і суворо оберігала його недоторканість. Еразм вважав, що у Вульгаті і в практиці католицької церкви викривлено початковий смисл християнства. Тому він і видав критичний грецький текст Євангелія і власний латинський переклад його. Еразм звільнив текст від помилок, що накопичилися за довгий час, а в коментаріях, спираючись на науковий філологічний аналіз, протиставив схоластичним інтерпретаціям тексту своє тлумачення. Найбільш цінне у цій праці – науковий метод дослідження, який в принципі був спрямований проти догматизму й утверджував права критичного мислення, характерного для гуманізму. Підриваючи авторитет Вульгати, праця разом з тим служила справі Реформації.

Найціннішу частину спадщини Еразма становлять «Похвальне слово Глупоті» (1509) і «Домашні бесіди» (1518). «Домашні бесіди» – це збірка діалогів, яка повинна служити посібником для тих, хто вивчає латинську мову. Текст діалогів, за задумом автора, мав не тільки допомагати у вивченні мови, а й сприяти моральному вихованню. За своїм змістом діалоги різноманітні. В одних зображуються і засуджуються різні пороки, в інших подаються приклади, гідні наслідування.

Мова діалогів проста і невимушена, часто індивідуалізована. Помітною є схильність письменника до зображення деталі, жанрових сценок. Сюжетні мотиви «Бесід» використали у своїх творах Рабле, Сервантес, Мольєр.

В історію світової літератури Еразм увійшов як автор знаменитого твору «Похвальне слово Глупоті». Ця невелика книга є своєрідною енциклопедією тогочасної дійсності. Літературна форма твору не вкладається в певний традиційний жанр. Еразм використав широко вживану античними письменниками форму жартівливого панегірика, до якої, між іншим, охоче зверталися гуманісти, але передусім спирався на народну літературу та народний театр, в якому мудрість часто виступала під виглядом дурості й викривала глупоту і пороки.

Будується «Похвальне слово» як монолог Глупоти, який вона з кафедри виголошує перед багатолюдними зборами. Завершує Еразм книгу висновком, що не тільки реальний сучасний світ пройнято глупотою, а й те блаженство, яке праведники-мудреці обіцяють людям в нагороду за благочестиве життя, є безумством.

Книга Еразма Роттердамського вражає багатством життєвого досвіду автора, глибиною думки, а особливо сміливістю, яка полягає не тільки в гострій і непримиренній критиці феодального суспільства як царства глупоти й пороків, а й у новаторському характері мислення та сприйняття дійсності. Еразм засудив і відкинув середньовічне мислення з його абстрактністю, прямолінійністю і догматикою, середньовічне сприйняття світу як чогось застиглого, раз і назавжди даного і визначеного, і протиставив цьому творче, конкретне мислення, розуміння дійсності як складного й мінливого процесу.

Після виходу в світ «Похвальне слово Глупоті» стало одним із найвідоміших гуманістичних творів. Книга була перекладена майже на всі європейські мови. її вплив виразно позначився на Рабле, в чиєму романі «Гаргантюа і Пантагрюель» наявні прямі запозичення з «Похвали».




Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал