Методичні вказівки до самостійної роб оти з дисципліни "Історія зарубіжної літератури" для студентів



Сторінка3/5
Дата конвертації27.01.2017
Розмір1.03 Mb.
ТипМетодичні вказівки
1   2   3   4   5
4. Основні тенденції в англійській літературі Ренесансу. Творчість В.Шекспіра.

Хронологічні межі англійського Відродження – кінець XV- початок XVII ст. Але підготовка ѓрунту для виникнення гуманістичної культури розпочалася раніше, ще в XIV ст. Це був час значних соціальних змін: розпочався розклад феодалізму, відбувався швидкий розвиток міст, ремесла, торгівлі. Особливо тісні зв'язки встановилися з Фландрією та Італією, звідки й почали проникати в Англію гуманістичні ідеї. Великі соціальні зрушення були зумовлені Столітньою війною (1337-1453). Вона активізувала боротьбу за зміцнення королівської влади; принесла багато лиха народу, але водночас сприяла його єднанню, розвитку його свідомості і почуття своєї соціальної значимості. Виник реформаційний рух лоллардів, що виступили проти папства і католицької церкви.

Усі ці процеси створили передумови для формування англійської нації, культури, мови. У середньовічній Англії після норманського завоювання (XI ст.) офіційною державною мовою була французька, нею користувалися в аристократичному середовищі і при дворі. Населення міста і села розмовляло англосаксонськими діалектами. Тільки на початку другої половини XIV ст. на основі лондонського діалекту почала формуватися англійська літературна мова.

Видатним англійським письменником цього перехідного періоду був Джефрі Чосер. Він виховувався на зразках французької і латинської середньовічної літератури та схоластичної філософії і, отже, значною мірою належав Середньовіччю. Разом з тим Чосер зазнав впливу раннього італійського Ренесансу, помітно піднявся над суто середньовічним світосприйняттям і став одним із засновників англійської літератури нового часу. Чосер був першим представником англійського реалізму, відіграв велику роль у формуванні літературної мови своєї країни, створив нове віршування, яке лягло в основу дальшого розвитку англійської поезії.

Поетична діяльність Чосера розпочалась на початку 60-х років перекладом французької алегоричної поеми «Роман про Троянду» та власними творами, в яких використовувались поетичні форми і стиль французької куртуазної літератури, йому належать поеми «Книга герцогині» (1369), «Пташина рада» (138І -1382), «Дім слави», (1381), «Троїл і Крессіда» (1385) та інш. Поет послугувався традиційними сюжетами і формами (видіння, сон), але вносив у свої твори й багато оригінального – гумор, елементи сатири, майстерну портретну характеристику, розкриття психології героїв.

Найвидатнішим твором Чосера є «Кентерберійські оповідання» – збірка віршованих оповідань, створена в останній період життя. В ній поет зовсім відходить від алегоричного принципу зображення і звертається до безпосереднього змалювання життя сучасної Англії. За будовою твір подібний до «Декамерона» Боккаччо. Це також обрамована новелістична збірка, яка відкривається прологом, де описано оповідачів, а далі подано їхні розповіді. Але пролог в «Кентерберійських оповіданнях» має незрівнянно більше значення, ніж у «Декамероні» – у Чосера він є найважливішою і найцікавішою частиною збірки.

У пролозі розповідається про те, як на околиці Лондона в таверні «Табард» якось під вечір зібралося 29 прочан, щоб відправитись всім разом у Кентербері поклонитися мощам святого Томаса Бекета. До цієї групи приєдналися і власник таверни Гаррі Бейлі і сам поет. Під час подорожі прочани за пропозицією веселого і дотепного Бейлі розповідають різні історії.

Персонажі прологу – представники майже всіх соціальних шарів англійського суспільства: рицар із сином, вільний селянин-йомен, ігуменя монастиря, ченці, купець, оксфордський студент, ремісники, юрист, лікар та ін. Усі вони докладно характеризуються автором, кожний з них позначений яскравою індивідуальністю і водночас є чітко вираженим типом з рисами, властивими представникам його соціального стану.

На розкриття людської сутності персонажа спрямоване й саме оповідання. Кожний обирає тему для розповіді і розповідає по-своєму, згідно з властивостями своєї особистості, своїм культурним рівнем, поглядами й життєвим досвідом. Рицар розповідає куртуазну історію на античний сюжет про Паламона й Арсіту; брутальний мірошник – про старого, ревнивого тесляра, котрого молода дружина обдурювала з клерком Ніколасом. Оповідання додають нові риси до характеристики персонажів, виведених в обрамуванні, особливо поглиблюючи психологічну своєрідність образу.

Таким чином, обрамування – загальний пролог та малі прологи – і самі оповідання зливаються і становлять єдине ціле. Чосер використав майже всі головні жанри середньовічної літератури, а також характерні для неї алегорію, фантастику й примітивну дидактику. Однак вставлені в рамку реалістичного прологу, вони є вмотивованими і виправданими. Як цілість, «Кентерберійські оповідання» характеризуються реалістичністю, у творі все пройняте інтересом до реального світу й людини. Чосер зобразив світ таким, яким його бачив і розумів: з його брудом і чистотою, потворністю і красою; зобразив без розпачу і знущання, без прикрас і слізливого замилування. В його творі органічно поєднуються високе і низьке, сумне й веселе, поетичне й буденне.

З самого початку своєї творчості поет писав англійською мовою. Чосер користується найбільш розвинутим тоді лондонським діалектом, надає йому певної нормативності і тим самим висуває його на роль єдиної літературної мови. В цьому смислі він є основоположником національної літературної мови англійського народу.

Чосер виріс на грунті середньовічної культурної традиції, засвоюючи і водночас перетворюючи її. Він почав писати з «позицій життєрадісного вільнодумства» і цим закладав основи нової гуманістичної традиції в англійській літературі. 

XV ст. в історії Англії – буремний і жорстокий час, мало сприятливий для розвитку культури. Внаслідок тривалої боротьби між великими феодальними баронами за трон похитнулась могутність родовитого дворянства і в Англії утвердилася абсолютна монархія. Генріх VIII порвав з папою римським, проголосив себе главою англійської церкви (1534) і привласнив церковні землі. Новостворене дворянство було зацікавлене в розвитку країни.

Особливості англійської літератури гуманізму зумовлені також її порівняно пізнім характером. Вона опиралася на надбання ренесансної культури європейських країн, де гуманізм розвинувся раніше, активно вбирала їхній літературний досвід і завдяки цьому розвивалася прискорено. В ній органічно поєдналися цей здобуток континентальних країн та національна літературна традиція і фольклор.

Найвидатнішим гуманістом раннього періоду був Томас Мор – великий мислитель, письменник, державний діяч. Літературна спадщина Томаса Мора різноманітна, вона складається з різних за жанрами оригінальних і перекладних творів. Замолоду він разом з Еразмом Роттердамським перекладав твори Лукіана, потім з латинської мови – біографію Піко делла Мірандоли і його листи, значну кількість грецьких епіграм переклав латинською мовою. Писав Мор також оригінальні епіграми і поеми латинською і англійською мовами, які за своєю ідейною спрямованістю близькі до прозових творів автора, а також до «Домашніх бесід» Еразма.

Видатними прозовими творами Томаса Мора є незакінчена історична праця «Історія Річарда III» (1513-1518) і знаменита книга «Утопія» (1516). Перша з них, написана у двох варіантах – латинською і англійською мовою. Мор орієнтувався на зразки античних історіографів і за їхнім прикладом вводив у свою працю елементи художнього зображення, велику увагу приділяв розкриттю характерів історичних осіб, дошукувався психологічних мотивів їхніх учинків, урізноманітнював мову, використовував звороти прямої мови, вводив велику кількість монологів і діалогів. У результаті історична праця набула рис літературно-художнього твору.

В основі його лежить розповідь про злочинну діяльність Річарда Глостера, який знехтував законними права своїх малолітніх племінників, несправедливо захопив корону і безжалісно погубив дітей. Праця Мора мала злободенний характер і набирала значення протесту проти свавілля, беззаконня, лицемірства і терору, властивих англійській політичній системі того часу. В дусі гуманістичних ідей Мор ставить хвилюючі проблеми політики і моралі, тиранії і справедливості, стосунків між королем і підданими. Річард III показаний як пряма протилежність гуманістичному ідеалу монарха. Автор яскраво зобразив його характер: у творі Річард виступає як розумний, хитрий політик, великий лицедій, особистість цілковито аморальна. Водночас образу Річарда надається узагальнюючого смислу, автором засуджується не тільки дана історична особа, а й політичне свавілля, демагогія, тиранія.

Твором Томаса Мора, який приніс автору світову славу, є «Золота книга, така ж корисна, як і забавна, про найкращий устрій держави і про новий острів Утопія». За своєю літературною формою – розповідь про подорожі в невідомі краї – якнайбільше відповідала захопленням доби географічних відкриттів, а разом з тим давала простір для фантастики.

Твір поділяється на дві книги і будується як бесіда автора з бувалим моряком Рафаїлом Гітлодеєм – нібито одним із супутників знаменитого мореплавця Амеріго Веспуччі. Саме в уста Гітлодея автор вкладає найсміливіші думки і судження.

У першій книзі йдеться про сучасний соціально-політичний лад країн Європи, і особливо Англії. Зміст другої книги становить розповідь Гітлодея про суспільний лад на острові Утопія, де він нібито прожив більше п'яти років і покинув його тільки тому, що хотів розказати людям про цей новий світ.

Томас Мор виразив мрію про ідеальний суспільний лад. Утопія – це суспільство соціальної рівності, де не існує приватної власності, грошей, де всі працюють і на рівних правах користуються плодами праці. Мета праці, в розумінні утопійців, полягає в забезпеченні умов для духовного розвитку й освіти. Золото тут не має ніякої ціни. Політичний лад Утопії – демократичний, всі посади виборні, жінки мають рівні з чоловіками права. Увесь образ життя і звичаї утопійців докорінно відрізняються від умов життя в тогочасній Англії, вони спрямовані на те, щоб виховувати людей повноцінних, з розвинутим почуттям громадського обов'язку.

Це була найсміливіша книга у всій тогочасній літературі. Мрія про справедливий і розумний суспільний лад володіла умами багатьох мислячих людей задовго до появи твору англійського письменника. Однак він першим виклав продуману систему поглядів про побудову соціалістичного суспільства, під впливом яких створився цілий напрям в історії соціально-політичної думки – утопічний соціалізм.

У період зрілого Відродження в англійській літературі розвивалися поетичні жанри, роман і драматургія.

Найвищим досягненням поезії в останній чверті XVI ст. стала творчість Сіднея, Спенсера і Шекспіра.



Філіп Сідней (1554-1586) був людиною широких знань та інтересів. Перший визначний його твір – збірка сонетів «Астрофель і Стелла» (1580-1584 pp.) має виразні сліди впливу Петрарки і поетів французької Плеяди, але не є прямим наслідуванням їх. Це оригінальні англійські сонети. Вони мали великий успіх і остаточно утвердили цей жанр як провідний в англійській ренесансній ліриці.

Видатним явищем літературно-критичної думки англійського гуманізму була праця Сіднея «Захист поезії» (1582-1583 pp.), яка вважається маніфестом англійської гуманістичної літератури. З великою пристрастю автор відстоює суспільне призначення поезії і високо цінить роль поета, критично переглядає тогочасний стан англійської літератури, зокрема драматургії, роздумує над шляхами її оновлення й розвитку. У поглядах на драматичне мистецтво Сідней опирався на принципи Арістотелевої поетики і орієнтував англійську драму на засвоєння античних зразків, але в галузі поезії вважав більш природним і важливим продовження національної поетичної традиції, зокрема Чосера.



Едмунд Спенсер (1552-1599) – видатний поет, який здійснив реформу англійської поезії. Він творив нові національні художні форми, поєднуючи здобутки англійської поезії з досвідом античної, а також континентальної поезії гуманізму.

Найбільшим його досягненням є поема «Королева фей» (1590-1596). Опираючись на досвід Л. Аріосто і Т. Тассо, національну алегоричну поезію та рицарські романи про короля Артура, поет поставив за мету створити англійську національну епопею. В поемі розповідається про подвиги та пригоди дванадцяти рицарів, які за наказом королеви фей Глоріани повинні знищити дванадцять чудовиськ. Спенсер вкладає складний алегоричний зміст у твір. Кожний рицар є втіленням якоїсь доброчесності, а чудовиська й велетні – різних пороків, в окремих епізодах алегорично передані ситуації, що складалися при дворі королеви Єлизавети.

У творі виражене характерне для Відродження прагнення до активної дії, прославлення краси і могутності людини, радості життя. Спенсер досягає високої поетичної майстерності. Він має багату художню уяву, поетично змальовує природу, знаходить своєрідну віршову форму, яка надає звучанню поеми справжньої музичності.

В останній чверті XVI - на початку XVII ст. провідним і найбільш розвинутим жанром англійської літератури була драма. Вона засвоїла досвід античної та континентальної ренесансної драматургії, але цілком зберегла свій національний народний характер і нерозривний зв'язок з народною театральною традицією. Розвитку драматургії великою мірою сприяло швидке зростання, починаючи з 70-х років, кількості постійних професіональних театрів.

Постійні театри стали доступними широким колам глядачів різних суспільних верств і перетворилися на розвагу загальнонародного характеру. Це активізувало творчість драматургів, спонукало до поширення тематики, пошуку нових жанрів, художнього удосконалення драми. Особливо значну роль у цьому процесі відіграли попередники Шекспіра – «університетські уми». Саме вони створили для англійських театрів багатий і різноманітний репертуар і своєю творчістю підготували геніальну драматургію Шекспіра.

Томас Кід (1558-1594) створив трагедію, в якій орієнтувався на твори Сенеки і водночас на середньовічну англійську драму. Цінність внеску Кіда в англійську драму полягає в тому, що він дав зразок драми з чітко розробленою композицією, поставив характери у тісний зв'язок з розвитком дії.

Роберт Грін (1553-1590) був різносторонньо обдарованою людиною, творив у різних жанрах, залишив багато драматичних творів. І зміст, і стиль п'єс Гріна зв'язані з народною літературою, сюжет останньої п'єси заснований на народних баладах про Робін Гуда.

Крістофер Марло (1564-1593) – найвидатніший з драматургів-попередників Шекспіра.

У лондонський період Марло створив чотири п'єси: «Тамерлан Великий» (1587-1588), «Трагічна історія доктора Фауста» (1589), «Мальтійський єврей» (1590), «Едуард II» (1592). У цей же час він написав поему на античний сюжет «Геро і Леандр», яка мала великий успіх у читачів.

У своїх творах Марло показав титанізм людини доби Відродження. Він створив новий тип драми, в центрі якої поставив героя могутніх пристрастей і великих дерзань. Цей титанічний образ панує в п'єсі, де вся дія концентрується навколо нього.

Першою драмою такого типу була трагедія «Тамерлан Великий». Джерелом її сюжету послужила історія життя східного завойовника XIV ст. Тімура, прозваного Тамерланом. Образ Тамерлана постає в трагедії як втілення ренесансного індивідуалізму, безмежних можливостей людини. Простий пастух, він став великим полководцем і володарем усього східного світу завдяки непохитній волі, розуму і нездоланній вірі у свої сили. Тамерлан – людина сильних пристрастей, велична і в доброму, і в лихому. Невситима його жадоба завоювань, безмежна його любов до дружини Зенократи і безмірна його скорбота, викликана її смертю.

Марло звеличує титанізм Тамерлана і водночас показує і його руйнівну силу. Найвищою метою Тамерлана є влада, завоювання світу. Незмінний успіх, усвідомлення своєї сили і непереможності викликає в ньому і згубне почуття своєї винятковості. Він називає себе «земним божеством». Це неминуче робить його неймовірно жорстоким і свавільним. Так у складному образі Тамерлана Марло відбив суперечливість гуманістичного індивідуалізму й титанізму.

Велич і трагедія сильної індивідуальності Ренесансу показана в «Трагічній історії доктора Фауста» – першому драматичному творі на сюжет німецької легенди. Марло, скориставшись англійським перекладом народної книги у виданні Шпіса, досить точно відтворив її епізоди, але образ Фауста і твір загалом наповнив зовсім новим змістом.

У центрі драматичної дії стоїть образ Фауста. З перших рядків трагедії він вражає силою думки і почуттів. Фауст глибоко розчарований у пізнаннях, які він здобув, у старій схоластичній науці. Фауст прагне істинних знань, які розкрили б йому тайни природи і дали б йому могутність; він мріє про знання, завдяки яким він міг би «бути на землі, як в небесах Юпітер – хазяїном і володарем стихій». У пошуках таких знань Фауст звертається до магії.

Фауст укладає з Мефістофелем угоду, за якою демон мусить служити йому 24 роки, виконувати всі його бажання. Платою за таку службу повинна бути душа Фауста, і він, не вагаючись, віддає душу за земну могутність.

З допомогою Мефістофеля Фауст оволодіває таємницями наук, відвідує різні міста і країни, творить «чудеса», і голосна слава про його вченість іде по всіх краях. Могутність Фауста не дає йому справжнього задоволення, його гнітить відокремленість від людей, мучить сумнів, чи вірно він зробив, зрікшися бога, ним оволодіває розкаяння.

«Трагічна історія доктора Фауста» – це й апологія ренесансного індивідуалізму, і водночас художнє вираження його трагізму й неминучості його кризи.

Кристоферу Марло належить видатна роль в англійській драматургії Відродження: він остаточно утвердив у ній драму великих, проблем і глибоко розроблених характерів, визначив її жанрові особливості. Спираючись на традицію середньовічного народного театру, Марло ввів у трагедію велику кількість персонажів, вільно поводився з сценічним часом і простором, поєднував високе і низьке, серйозне і смішне, вірш і прозу. Зображуючи характери сильних пристрастей, він створив і піднесений драматичний стиль, багатий образністю, риторичними прийомами, порівняннями й гіперболами.

Увесь творчий досвід Кристофера Марло значною мірою підготував повний розквіт драматургії Ренесансу в творчості Шекспіра.

Найвищим досягненням англійської й усієї європейської літератури доби Відродження була творчість Вільяма Шекспіра (1564-1616).

Про життя Шекспіра і його особу відомо не дуже багато. Народився він 23 квітня 1564 р. в Стретфорді-на-Ейвоні в родині ремісника і торговця. Вчився у місцевій граматичній школі, ймовірно, що після закінчення школи він був помічником шкільного учителя. Вісімнадцятирічним юнаком Шекспір одружився і через три роки після цього покинув Стретфорд. Біографи припускають, що він якийсь час був актором мандрівної трупи, перш ніж дістався Лондона. З 1590 Шекспір працював у різних театрах. 1594 він вступив у найкращу лондонську трупу Джеймса Бербеджа. У 1599 р. Бербедж побудував театр «Глобус», на сцені якого і ставилися п'єси Шекспіра. Шекспір став пайщиком «Глобуса», і прибуток від вистав та гонорари за п'єси були джерелом існування його родини, яка залишалася у Стретфорді. Шекспір часто їздив туди і в 1612 р. назовсім залишився в рідному місті, припинивши діяльність у театрі.

Сучасники Шекспіра не сумнівалися в його авторстві, але скупість біографічних відомостей про нього згодом дала поштовх до припущень, що автором знаменитих п'єс був не актор Шекспір, а якась інша людина, котра з певних причин не хотіла підписувати п'єси своїм іменем, а домовилася з актором Шекспіром, щоб він видавав ці твори за свої.

Прибічники цієї гіпотези виходили з того, що, провінціал, звичайний актор не міг написати геніальних творів. Тому на роль їхнього автора висувались люди знатні і високоосвічені: Френсіс Бекон, лорд Ретленд, граф Дербі та інш. Сумніви щодо авторства Шекспіра почали висловлюватися ще у XVIII ст., а в XIX ст. існували уже цілі монографії, в яких розгорталися антишекспірівські гіпотези.

Літературна спадщина Шекспіра складається з 37 п'єс, поем «Венера та Адоніс» і «Зганьблена Лукреція» та 154 сонетів.

Протягом усієї творчості розвивався й змінювався світогляд Шекспіра, отже, і характер його творів. На цій підставі вчені поділяють творчий шлях митця на три періоди.

Перший період (1590-1600). У творах цього періоду переважає оптимістичне, радісне сприйняття життя. Шекспір не уникає змалювання темних, негативних рис дійсності, життєвих, соціальних суперечностей, але він впевнений, що зло можна подолати, вірить у торжество розумного і доброго. В цей період написані драми-хроніки, ранні трагедії, поеми, комедії і сонети.

Твори першого періоду:



Дати 

Хроніки 

Комедії 

Трагедії

1590 

Генріх VI, ч. 2







1591 

Генріх VI, ч. 3







1592 




Комедія помилок




1593 

Генріх VI, ч. 1

Приборкання непокірної




1594 

Річард III

Два веронці

Марні зусилля кохання

Тіт Андронік

Ромео і Джульєтта

1595 

Річард II 

Сон літньої ночі




1596

Король Джон

Венеціанський купець




1597

Генріх ІV, ч. 1

Багато галасу даремно




1598

Генріх ІV, ч 2

Генріх V

Віндзорські витівниці

Як вам це подобається

Юлій Цезар

1600




Дванадцята ніч




Поеми і лірика: 1592: «Венера і Адоніс»; 1593: «Зганьблена Лукреція», 1592-1598: Сонети.

Основним змістом сонетів є розповідь поета про своє глибоке почуття дружби до юнака довершеної краси і своє сповнене пристрасті кохання до «смуглявої леді». Сонети Шекспіра становлять сюжетний цикл. Хоч кожний з сонетів це завершений вірш, важливий сам по собі, але взяті разом вони створюють певний сюжет, який будується на розвитку відносин між поетом, другом і «смуглявою леді». Поетом володіють дві сильні пристрасті дружба і кохання, найдорожчі йому дві людини – друг і «смуглява леді».

І образ друга, і образ коханої жінки постають у сонетах в світлі поетового сприйняття і ставлення до них, тому на першому місці стоїть образ ліричного героя. В ньому відбивається складний і багатий світ людини Ренесансу. Ліричний герой здатний не тільки на сильні почуття дружби і кохання – йому властиві широкий, всеохоплюючий погляд на світ, активне, гостро зацікавлене ставлення до життя, сила думки.

Звернувшись до строгої форми сонета, Шекспір вийшов за межі традиційних тем і поетичних норм. Він наповнив свої сонети багатим змістом, глибокою думкою, хвилюючим людським почуттям; надав їм різноманітного звучання, високої поетичної довершеності. Всі ці особливості підносять сонети Шекспіра над тогочасною англійською лірикою і дають підставу розглядати їх як новий і вищий її етап, як «вінець англійської лірики доби Відродження».

 Шекспір розпочав свою творчість жанром хроніки. Хроніки відповідали почуттям і настроям часу. У цих історичних драмах розкривалася не доля окремих осіб, а політичне життя усієї нації. Головним джерелом їх сюжетів були «Хроніки Англії, Шотландії та Ірландії» Р. Холіншеда (1577), зокрема розповіді про історичні події XIII, XIV та XV ст., тобто того періоду, коли в обстановці кривавих феодальних міжусобиць формувалася національна держава. В драмі «Король Джон» відбито історичні події початку XIII ст.; «Річард II», дві частини «Генріха IV», «Генріх V» зображають події кінця XIV - початку XV ст.; три частини «Генріха VI» і «Річард III» відтворюють війни Білої і Червоної Троянд у XV ст.

Темою історичних драм є феодальний розбрат, боротьба королівської влади проти сил феодальної анархії, війна династій, яка завершилася наприкінці XV ст. перемогою Тюдорів і утвердженням абсолютизму. Показуючи війни, що вели феодали між собою та проти королівської влади, великий драматург правдиво передав характерну для феодального світу атмосферу політичних чвар, кривавих злочинів та грубої сваволі, які підривали могутність країни й гальмували її розвиток, несли величезні нещастя народу. У таких умовах державна єдність стала історичною необхідністю. Забезпечити її за тих часів могла тільки королівська влада.

Шекспір відстоює ідею державної єдності і прихильно ставиться до монархічного державного устрою. Усі його хроніки пройняті засудженням феодальних чвар, анархії, які стоять на перешкоді національному об'єднанню. Драматург показує правоту і неминучість перемоги тих політичних сил, які здатні забезпечити таку єдність і відстоювати інтереси держави. В цьому головно і проявився історизм хронік Шекспіра.

З послідовним викриттям феодальної анархії пов'язана і одна з найголовніших проблем шекспірівських хронік – проблема особи короля. Шекспір відстоює необхідність твердої влади короля і нещадно засуджує монархів, неспроможних протистояти анархії, без огляду на те, порочні це натури чи доброчесні.

Втіленням ідеального монарха є Генріх V в драмі «Генріх V». Створюючи цей образ, Шекспір відійшов від історичної достовірності: реальний Генріх V був підступним і жорстоким політиком. У драмі він позбавлений цих рис, шекспірівський Генріх V – це король, який розуміє свою владу як високий державний обов'язок. Він мудрий політик і відважний воїн, його влада є запорукою єдності і порядку в державі. Герою хроніки властиві демократичність і високі моральні чесноти.

Королі, політичні діячі, феодали займають головне місце в сюжеті історичних драм Шекспіра. Але зміст їх не зводиться до життєпису королів. Поряд із основним державно-політичним сюжетом у драмах розгортаються картини національно-народного життя, «фальстафівський фон».

Хроніки Шекспіра мали великий вплив на розвиток історичних жанрів у літературі наступних століть.

Протягом 90-х років Шекспір написав десять комедій. Сюжети для них він брав з різних джерел: італійських новел, античних і сучасних творів, з реальної дійсності. Драматург часто переносив події у різні країни, особливо в південні. Та де б не відбувалась у його творах дія по суті, перед нами завжди постає весела Англія і своєрідні типи англійців.

Написані в найбільш оптимістичний період англійського гуманізму, комедії пройняті ренесансним утвердженням земного життя, непохитною вірою в благородство і довершеність людини. Світ комедій становить усе прекрасне в житті – кохання, дружба, музика, поезія, природа. Особлива принадність цих людей у природності, у свободі й невимушеності їхніх почуттів і поведінки.

Комедії Шекспіра вражають багатством і широтою життєвого матеріалу, дивовижною різноманітністю людських характерів і натур: кожний із 180 персонажів, виведених у комедіях, – неповторна індивідуальність.

Визначальною особливістю жанру Шекспірової комедії є поєднання в ній у нерозривну цілість фантастичного і реального, серйозного і смішного. Сюжети комедій розгортаються, як правило, у двох органічно злитих планах – романтичному, високому і реальному, побутовому. Витончена думка, облагороджені культурою почуття і пристрасті поєднані з веселим простонародним гумором і побутовими мотивами. Відповідно до цього Шекспір вживає у своїх комедіях вірш і прозу.

Мистецтво Шекспірової комедії формувалося поступово і досягло зрілості у другій половині 90-х років. З ранніх комедій особливо характерною є «Сон літньої ночі». Проренесансний зміст полягає у ствердженні торжества природного людського почуття і нездоланної сили кохання.

Для комедій, написаних у другій половині 90-х років, характерні нові особливості. П'єси зберігають життєрадісний характер, віру в перемогу добра, проте світ, який постає в них, позначений гострішими протиріччями, більше місця в ньому займають персонажі негативні, носії зла, виразніше звучать сумні мотиви, складнішими стають людські характери. Все це помітно уже в «Венеціанському купці». Автор поєднує різні сюжетні мотиви: розгортаються цікаві й поетичні любовні історії, відтворюються сцени в дусі фарсової народної традиції. Але, на відміну від них, на перший план комедії висувається непримиренний конфлікт соціального характеру між купцем християнином Антоніо і лихварем євреєм Шейлоком. Як і всі інші комедії, «Венеціанський купець» завершується перемогою ренесансних сил, але сповнена ліризму щаслива кінцівка не усуває тривожного відчуття викликаного нелюдяною і разом з тим трагічною постаттю Шейлока.

Серію веселих комедій Шекспіра першого періоду завершує «Дванадцята ніч». Місцем її дії є умовна південна країна Іллірія, однак уже в перших побутово-комедійних сценах п'єси відчувається колорит сучасної Шекспіру Англії.

Сюжет «Дванадцятої ночі», як і попередніх комедій, має два плани: романтичний і побутовий. Герої комедій ідеалізовані Шекспіром, в їхній поведінці багато умовного й мало правдоподібного. В такому їхньому зображенні відчувається свідомий намір Шекспіра позбавити своїх героїв буденності, надати комедії романтичності. Але це не зменшує життєвої переконливості і художньої правди образів, бо переживання героїв цілком реальні, властивості людської психології проявляються у них правдиво. Розвиваючи тему кохання, Шекспір зображує його не як чуттєві насолоди, а як піднесений стан душі, що активізує життєдіяльність, породжує багатство почуттів і уміння радіти життю.

У основний сюжет органічно входять сцени побутово-комедійного плану. Вони розширюють і збагачують зміст комедії, урізноманітнюють тон, поглиблюють комізм.

В середині 90-х років у період написання веселих комедій Шекспір створив і трагедію «Ромео і Джульєтта». Сюжет її запозичено з поеми англійського поета Артура Брука, написаної, в свою чергу, на основі італійської новели Матео Барделло. «Ромео і Джульєтта» має багато спільного з ранніми комедіями кохання і в побудові, і в настрої. Трагедія пройнята оптимістичною вірою в неминучість торжества гуманістичних відносин між людьми, в ній значне місце займають комедійні сцени. У центрі сюжету трагедії, як і в комедіях, є історія кохання юних героїв, але розвивається ця тема в трагічному плані і завершується загибеллю закоханих.

Трагізм долі Ромео і Джульєтти зумовлений обставинами суспільного життя, зіткненням у ньому старого і нового, феодальної і гуманістичної моралі. На шляху до щастя героїв загрозливою перешкодою стоять давня кривава ворожнеча між родинами Монтеккі і Капулетті та жорстокі феодальні моральні устої. Ромео і Джульєтта – це люди вже нового часу. Глибина і природність почуття веде їх до розуміння невиправданості законів ворожнечі і насильства у стосунках між людьми, і тому вони відважно відкидають і традицію родової помсти, і деспотичну владу батьків, і стару родинну мораль.

Особисте щастя, за яке з такою мужністю борються Ромео і Джульєтта, набуває в зображенні Шекспіра соціальної цінності. Кохання героїв показане як всеохоплююча пристрасть, що породжує позитивні начала. Це почуття чисте і радісне, сповнене правдивої поезії і гармонії, воно духовно збагачує героїв, загострює і розширює думку, зміцнює волю. З великою художньою переконливістю, без сентиментальності й мелодраматизму, у тонах найщирішого ліризму Шекспір розкриває високу поетичність почуттів Ромео і Джульєтти та красу кохання.

Ромео і Джульєтта смертю своєю подолали стару мораль. Ворогуючі родини відкинули помсту, злобу і визнали правоту людяності й миру. Така кінцівка позбавляє трагедію песимізму, але трагізму не усуває. Твір залишає сумне відчуття непомірності й невиправданості втрати.

Твори другого періоду:

Дати 

Трагедії 

Комедії

1601 

«Гамлет»




1602 




«Троїл і Крессіда»

1603 




«Кінець діло вінчає»

1604 

«Отелло»

«Міра за міру»

1605 

«Король Лір»




1606 

«Макбет»




1607 

«Антоній і Клеопатра» 

«Коріолан»




1608 

«Тімон Афінський»




Другий період творчості Шекспіра збігається з поглибленням соціально-політичних суперечностей у країні. З усією виразністю проявилась невідповідність відносин, що склалися в дійсності, гуманістичним ідеалам. Віра в їхню реальність, яка живила гуманістичну думку, похитнулася. Все це позначилося і на духовному розвитку Шекспіра, зумовило зміни в його умонастрої та творчості.

Драматург заглибився в аналіз трагічних суперечностей у людському житті і творив переважно в жанрі трагедії. Три комедії, написані в цей час, позначені трагічним світосприйняттям. Проте зосередженість на трагічних проблемах життя, змалювання непоборних суперечностей та конфліктів дійсності не означали відхід Шекспіра від гуманізму. І в трагедіях він залишався вірним високим ідеалам, не втрачав життєстверджуючого погляду на світ.

В трагедіях Шекспіра зображена доля людини в суспільстві жорстокості та егоїзму. Головним героєм у них є людина високої самосвідомості, яка вступає в конфлікт із світом, проходить через жорстокі випробування, зазнає величезних страждань, тяжких переживань і неминуче гине. В розкритті характеру такого героя увага зосереджується на кардинальних, визначальних проблемах життя людського суспільства, що надає трагедіям глибини змісту і сили величезних узагальнень.

Дія трагедій розвивається не у вузькій сфері приватного життя, а виводиться на широкий простір історичних, соціальних конфліктів, охоплює різноманітні явища дійсності. Найповніше геній Шекспіра проявився у великих трагедіях «Гамлет», «Отелло», «Король Лір», «Макбет».

Скориставшись сюжетом середньовічної легенди про Амлета, записаної вперше Саксоном Граматиком близько 1200 p., а потім відомої в різних літературних обробках, Шекспір створив трагедію, сповнену величезного соціально-філософського змісту.

У центрі сюжету – образ Гамлета, датського принца – з ним найтісніше пов'язані всі події і всі персонажі трагедії. Принц Гамлет, студент Віттенберзького університету, щойно повернувся до датського двору в Ельсінор у зв'язку зі смертю короля. У ході подій розкривається уся гнилість і жорстокість датського двора. Братовбивця на троні замислює знищити принца. В інтригу проти Гамлета втягнуто й прекрасну Офелію. Чиста й беззахисна, вона не може протистояти злу, божеволіє і гине.

Події, що відбуваються при дворі, приводять Гамлета до узагальнюючих висновків щодо людини і світу загалом. Якщо в світі можливе таке зло, якщо в ньому гинуть чесність, любов, дружба, гідність людини, тоді він «розладнався», хворий, «час звихнувся». Масштаби зла гнітять Гамлета, викликають розчарування, усвідомлення мізерності своїх сил. Все це підриває його волю, породжує незадоволення собою, вагання й сумніви.

Меланхолія стає однією з визначальних рис характеру датського принца, і без урахування цього не можна правильно зрозуміти його образ. У поведінці Гамлета, в його міркуваннях багато непослідовного, суперечливого. Але він ніколи не відступить від свого завдання, від дії й боротьби, бо це суперечить усьому складу його натури, його свідомості.

Джерелом сюжету трагедії «Отелло» послужила новела «Венеціанський мавр» зі збірника італійського письменника Джіральді Чінтіо, в якій у повчальному дусі розповідається нещаслива любовна історія.

Трагедія кохання в «Отелло» зумовлена світоглядом і мораллю суспільства доби Відродження. Сюжетні колізії твору, персонажі, їхні характери продиктовані драматургу історичною дійсністю з її суперечностями, світлими й темними сторонами. В складному непримиренному конфлікті зіткнулися два типи людей, два світогляди, породжені однією добою. Те, що було в ній героїчного й благородного, втілене в образах Отелло і Дездемони, її темні сили – в Яго.

Мавр Отелло – славетний генерал Венеціанської республіки. Він пройшов життєвий шлях, сповнений героїзму, романтики й тяжких випробувань, і лише своїми доблестями здобув пошану, почесті й визнання. Необхідність корисної діяльності – це властивість його натури, він відданий військовій справі, яку розуміє як високий державний обов'язок.

Отелло і Дездемону поєднала духовна близькість, тому кохання дало їм найвище щастя. Заради нього Дездемона зламала старі традиції, знехтувала батьківською забороною, відкинула упередження свого середовища проти людини чорної раси.

Отелло й Дездемона – цілісні особистості Ренесансу. Це люди широкої натури, безкорисливі, доброзичливі й довірливі. Вони поводяться природно, вільні й відкриті у ставленні до людей, не здатні на пристосовництво і завжди вірні собі.

Зруйнував щастя благородних і довірливих людей і призвів їх до загибелі Яго, який за своїм світоглядом втілює темну, зворотну сторону Ренесансу. Це людина розумна, жива й діяльна. Але всю поведінку Яго визначає не творче, а руйнівне начало – хижацтво й індивідуалізм. Ставлення Яго до людей зумовлене його переконанням у їхній підступності і порочності.

Як тільки Отелло повірив намовам Яго і зневірився в Дездемоні, життя втратило для нього сенс. Дездемона тепер стала для нього втіленням невірності, безчесності, всього ворожого йому в світі, і він убив її. Але тут же розкривається її невинність. Мука, каяття і розпука Отелло безмежні. Після всього, що сталося, Отелло не може жити, і він заколює себе, але йде з життя з відновленою вірою в Дездемону, в чистоту й благородство людей, з відродженим почуттям єдності зі світом.

На сюжет старовинного сказання про короля Ліра, записаного спочатку в середньовічній хроніці, а потім – в «Хроніках» Р. Холіншеда, існувала до Шекспіра анонімна п'єса, яку він і використав при створенні своєї трагедії.

Зміст твору, на перший погляд, простий і зрозумілий, насправді є багатозначним, складним і глибоким. Шекспір пов'язав родинну історію з історичними конфліктами й соціальними протиріччями, і твір на тему невдячності дітей набув соціально-філософського характеру. І. Франко справедливо писав, що в «Королі Лірі» англійський драматург «дав нам не фамілійну трагедію в королівських костюмах, а трагедію самого королівства на фамілійнім тлі».

Персонажі, які діють в трагедії, діляться на дві протилежні групи. До однієї належать Едмунд, Гонерілья, Регана, Корнуол – хижаки й егоїсти, позбавлені честі й совісті, лицедії й злочинці, вчинками яких керує жадоба влади й багатства. Інша група персонажів – Корделія, Кент, Едгар, блазень Ліра, згодом Глостер – гуманні, щирі й безкорисливі люди. В образі Корделії найбільш повно втілено ідеальні риси людини – чистота, гідність, щирість, висока людяність. Корделія – один із найбільш довершених позитивних жіночих образів світової літератури.

У центрі трагедії – образ Ліра в його складній динаміці. На початку перед нами величний, повновладний король, який розподіляє своє королівство між трьома доньками, вирішивши «з рамен своїх старечих струснути всі турботи».

Сліпа покірність Гонерільї і Регани волі Ліра при розподілі королівства, красномовне вираження ними любові до нього цілком відповідають його уявленням про себе і про світ, і він спокійно віддає їм королівство. Правдива і щира Корделія відмовляється від фальшивого славослів'я. Це сприймається королем як прояв черствості і непокірності, він проклинає Корделію, позбавляє її спадщини, і вона покидає королівство.

Невдовзі короля Ліра безмежно вражає зміна у ставленні до нього Гонерільї й Регани. Зникла їх шанобливість, вони більше не визнають за ним жодних королівських прав, сприймають його тільки як стару примхливу людину, що дратує їх і завдає клопоту. Гнів короля без королівства вже нікого не лякає, батька без спадщини вже ніхто не бере до уваги, і доньки відмовляють Ліру в притулку.

Надзвичайна емоційність у зображенні страждань Ліра досягається тим, що Шекспір подає їх на тлі бурхливих стихій: тільки вони можуть змагатися з силою Лірових пристрастей. Буря, на фоні якої відбуваються найбільш драматичні події в «Королі Лірі», – це головний поетичний образ трагедії, символ катастрофи суспільного життя. Цей прийом – включати саму природу у вир людської боротьби – характерний для творчості Шекспіра.

Лір змінився під впливом глибоких переживань і страждань, які збагатили й облагородили його душу, відкрили йому очі. На допомогу Ліру поспішає скривджена ним Корделія. Лір усвідомлює всю міру своєї провини перед нею, всю велич її благородної душі. Зустріч з Корделією дала йому щастя. Проте, як показує Шекспір, світ, гідний людини, в якому торжествуватимуть справжні цінності, – справа майбутнього. Корделія загинула, її повісили в тюрмі за наказом Едмунда. Лір помирає, проклинаючи безсердечних людей.

Трагедія Шекспіра постала на грунті історичної дійсності Відродження, але вийшла далеко за її межі, набрала загальнолюдського значення і зберегла його до сьогоднішнього дня.

Трагедія «Макбет» – твір соціально-політичної проблематики, в якому засуджено сваволю монарха. Сюжет Шекспір запозичив з «Хронік» Р. Холіншеда.

Дія трагедії сконцентрована навколо образу Макбета, показаного в еволюції. Особлива увага приділяється зображенню внутрішнього світу героя, розкриттю поступового розпаду його особистості в ході злочинної боротьби за трон. На початку трагедії Макбет постає як герой Шотландії, її захисник, славний і непереможний воїн.

Макбет вірно служить Шотландії і королю, але успіхи й удачливість породжують у ньому усвідомлення своєї винятковості, честолюбні бажання. В нього зріє злочинний задум захоплення трону. Натхненницею й вірною помічницею його у цьому є палко кохана ним дружина леді Макбет. Скориставшись випадком, коли король Дункан гостює в його замку, Макбет зрештою убиває Дункана і захоплює корону. Але підступно захоплена влада не приносить щастя й миру ні Макбету, ні його дружині.

Водночас у Макбеті відбуваються великі внутрішні зміни. Тиран розплачується за свої криваві злодіяння розпадом своєї особистості, цілковитим внутрішнім спустошенням і болісними стражданнями.

Шекспір створив також видатні трагедії на античні сюжети, запозичені з «Порівняльних характеристик» Плутарха. Це – рання трагедія «Юлій Цезар», а також «Антоній і Клеопатра», «Коріолан», «Тимон Афінський», що завершують другий період творчості. В них ставляться великі трагічні проблеми життя, світ зображується в стані напруженої боротьби, в якій вирішується доля окремих осіб і цілих народів. Образи Брута, Коріолана, Антонія і Клеопатри належать до найдовершеніших і найбільш глибоких образів Шекспірових трагедій.

Хоч трагедії написані на давні сюжети, вони мали гостроактуальний смисл. Три перші були близькими і зрозумілими сучасникам Шекспіра своєю політичною проблематикою, «Тимон Афінський» – викриттям згубного впливу золота і грошей на людину і людські відносини.

У другому періоді творчості написано ще три комедії: «Троїл і Крессіда», «Кінець діло вінчає», «Міра за міру». В них вже немає ідеалізованого світу радості й щастя, високого, світлого кохання. Хоч за вимогами жанру понурі комедії закінчуються щасливо, вони позбавлені атмосфери життєрадісності, комедійний компонент у них дуже послаблений, любов не дає приводу для веселого і доброго сміху – вона спричинює страждання, а подекуди й зло.

Понурі комедії зберігають гуманістичний зміст, і разом з тим у них багато гіркоти. Тут зло не просто співіснує з добром – воно нерідко проникає в душу доброї людини і отруює її. Це вносить в комедії трагедійний елемент і визначає його помітну роль у творі.

У третій період творчості, який називають романтичним, Шекспір написав п'ять п'єс: чотири трагікомедії, або романтичні драми, – «Перікл» (1609), «Цимбелін» (1610), «Зимова казка» (1611), «Буря» (1612) та історичну драму «Генріх VIII» (1613). Значне місце в драмах займає казково-фантастичний елемент. Дія в них відбувається в легендарній країні, в світі незвичайного, казково-фантастичного, де добрі начала життя незмінно перемагають сили зла. Та це не означало відходу митця від дійсності – Шекспір всюди зберігає почуття реальності і твердо стоїть на її грунті, зображуючи реальні конфлікти реальної історичної дійсності. Великий гуманіст залишився вірним гуманістичним ідеалам, але як реаліст не бачив можливості здійснення їх у сучасному йому суспільстві, тому переносив позитивне розв'язання життєвих протиріч у світ незвичайного.

Найповніше особливості жанру останніх творів Шекспіра проявилися в «Бурі». Драма починається картиною морської бурі, під час якої неаполітанський король Алонзо і міланський герцог Антоніо з усім своїм оточенням рятуються з потопаючого корабля і опиняються на невідомому острові. На острові живе Просперо. Мудрий Просперо бореться проти зла, прагне удосконалити, виправити дійсність.

З волі Просперо сталася буря, і міланці опинилися на острові. Вони намагаються запровадити тут свої, звичні їм порядки: почалися змови і замахи на життя, розгулялися порочні пристрасті. Але на острові Просперо, в його світі, діють закони добра.

Багатозначними у творі є образи Міранди і Фердінанда, як і взагалі образи позитивних молодих людей у всіх романтичних драмах Шекспіра. Світ юних героїв – майбутнє суспільства. З образами молодих людей такого типу в останні драми Шекспіра увійшла нова тема зміни поколінь.

Шекспір у своїх творах правдиво змалював широку картину дійсності, в якій центральне місце завжди посідає людина. Він зображував її у стосунках з іншими людьми, розкривав її складне і суперечливе внутрішнє життя, її почуття й думки, показував її високі й низькі вчинки. Персонажі його творів – люди вільні духом, з могутніми й величними пристрастями, що й надало героїчного звучання Шекспіровій драматургії.

Характери, створені Шекспіром, відзначаються величезною внутрішньою багатогранністю; в них поєднуються різні душевні якості, органічно зливаються контрасти й суперечності; герої ніколи не застигають в одному стані, вони живуть, розвиваються й змінюються. Кожний характер втілює загальне, типове і водночас є індивідуалізованою, неповторною особистістю.

Винятково сильним був вплив Шекспіра на розвиток мистецтва і літератури різних країн протягом століть.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал