Методичні вказівки до самостійної роб оти з дисципліни "Історія зарубіжної літератури" для студентів



Сторінка2/5
Дата конвертації27.01.2017
Розмір1.03 Mb.
ТипМетодичні вказівки
1   2   3   4   5

2. Література раннього італійського Ренесансу

На XIV ст. припадає новий її період – раннє Відродження. У культурному житті все більшого значення набуває нова міська інтелігенція, інтенсивніше формуються нова свідомість та індивідуалістичне світосприйняття, активізується процес звільнення людського розуму від диктатури церкви й догматичного середньовічного мислення. На цьому ѓрунті створюється якісно нова література, яка спирається на античність та народну літературну традицію. Провідне місце в культурі і літературі цього часу займають Петрарка і Боккаччо.



Франческо Петрарка (1304-1374) – перший видатний італійський гуманіст. Народився Петрарка 20 липня 1304 р. в Ареццо, невеликому місті поблизу Флоренції.

Уже в 30-ті роки виразно проявляються ті риси особистості Петрарки та його життєвої поведінки, що визначають його як прообраз нової людини доби Ренесансу. Поетові вже притаманні усвідомлення самостійності людської особистості, індивідуалізм як визначальне у його свідомості, гостро виражений інтерес до власного внутрішнього світу, честолюбна жага слави, любов до життя, природи, допитливий критичний розум. Розум і почуття він вважав єдиним, чим слід керуватися у житті.

Петрарка дуже дбав про свій розвиток, про самовдосконалення, відзначався жагою знань. Він захоплювався античністю, відшукував і вивчав стародавні рукописи, багато подорожував. У 1337 р. Петрарка здійснив свою першу поїздку у Рим, що особливо вплинуло на розвиток його національної самосвідомості, підсилило бажання пізнати минуле Італії, ознайомитись з класичною культурою Риму.

Водночас Петрарка займався поетичною творчістю, він написав багато поезій італійською мовою та найголовніші свої латинські твори: героїчну поему «Африка» (1339-1342), історико-біографічний твір «Про знаменитих людей» (1338- 1358), дванадцять еклог «Буколічна пісня» (1346- 1348), сповідь у діалогах «Про зневагу до світу» (1342-1343) та інш.

З латинської спадщини Петрарки значний інтерес становлять морально-філософські твори, особливо трактат «Про презирство до світу», в якому виразно проявляються суперечності світогляду поета і складність становлення нової свідомості. При написанні його Петрарка використав традиційну літературну форму видіння й алегорії. Трактат написаний у вигляді діалогу – спір Петрарки з самим собою, відображення свого внутрішнього світу, розповідь про душевний розлад, про боротьбу старого і нового в його свідомості. З твору видно, що середньовічні істини ще значимі для Петрарки як вираження найвищих моральних вимог, але віра в необхідність активної людської діяльності і знань переважає.

Важливо й те, що у творі вимальовується той людський образ, який стоїть у центрі ліричних поезій Петрарки, написаних італійською мовою. Трактат «Про презирство до світу» у наукових дослідженнях часто називають своєрідним коментарієм до «Канцоньєре» – найвидатнішого твору Петрарки.

«Канцоньєре» (Книга пісень) – збірка віршів італійською мовою, справа всього творчого життя поета. Остаточна й найповніша редакція (1373- 1374) відкривається вступним сонетом і містить 365 віршів (скільки днів у році) різних ліричних жанрів: 317 сонетів, 29 канцон, а також секстини, балади, мадригали. Поет поділив збірку на дві частини: перша – «На життя мадонни Лаури», друга – «На смерть мадонни Лаури» (6 квітня 1327 року в церкві св. Клари поет зустрів своє кохання – молоду, дуже привабливу жінку, яка увійшла в світову літературу під ім'ям Лаури. Лаура померла під час епідемії чуми в 1348 році). 

Головна тема «Канцоньєре» – любов поета до Лаури: їй і присвячена більшість віршів. При написанні їх Петрарка використав досвід любовної лірики своїх попередників – поезії трубадурів, італійської лірики поетів «солодкого нового стилю», Данте. На ѓрунті традиції він створив поезію нового типу, розпочавши розвиток гуманістичної лірики.

По-новому зображено в «Канцоньєре» жіночий образ і кохання. Хоча Лаура безмірно ідеалізується, згідно з попередньою традицією, вона постає вже як, жива жінка, з реальними, земними рисами. Уяву поета найбільше хвилює її зовнішній вигляд, її краса. Все це вносить у любов поета відтінок чуттєвості.

Основу змісту збірки становить напружений інтерес поета до своєї особистості, до свого внутрішнього світу, сповненого протиріч. Поет страждає від незгод між розумом і почуттям, ідеальним платонізмом і чуттєвим коханням; земне існування здається йому суєтним, і водночас він усвідомлює неможливість подолати реальні земні пристрасті.

«Канцоньєре» містить не тільки любовну лірику – це перша в літературі різнотемна лірична збірка. Крім любовних поезій, до неї входять вірші на теми політичні та моральні, вірші, в яких оспівуються дружба і природа, передаються філософські й естетичні роздуми. Одним із кращих віршів збірки є патріотична канцона «Італія моя», в якій Петрарка виступає від імені Італії як вітчизни, виражає любов до неї, почуття своєї невіддільності від неї.

У віршах різної тематики в «Канцоньєре» вимальовується образ нової людини з її складним внутрішнім світом. Вона ще вагається, не легко розстається з християнсько-аскетичною мораллю середньовіччя, в неї ще остаточно не сформувалася нова система найвищих моральних цінностей, але вона вже цілком пов'язана з життям, з його земними радощами і болями.

Саме Петрарка надав сонету класичної викінченості, і він набув значення взірця жанрової форми і ліричної мови для багатьох поетів, його наслідування породило в європейській поезії цілу течію петраркізму. Впливом петрарківського сонету позначена творчість найвидатніших поетів Франції, Іспанії, Англії, а також слов'янських країн епохи Відродження.

Джованні Боккаччо (1313-1375) – великий письменник-гуманіст, учений, філолог. Він був другом Петрарки, перебував під значним його впливом, але за характером творчості дуже відрізнявся від нього. Найвидатніші свої твори Боккаччо написав прозою, зосередивши увагу на всебічному зображенні матеріальної сторони дійсності, на відтворенні людського буття в усій різноманітності його проявів і запитів.

Першим значним твором Боккаччо був великий прозовий роман «Філоколо» (1336), в основі сюжету якого лежить відома в середньовічній літературі історія кохання язичника Флоріо та християнки Б'янчіфйоре. У середньовічний сюжет вплітаються мотиви з творів Овідія, образи античних богів – Юпітера, Венери, Марса, Амура. Розповідь позначена особистими переживаннями автора. У цьому ранньому творі при всій роздрібленості його образної системи Боккаччо зумів переконливо передати силу і стійкість справжніх почуттів.

Після «Філоколо» Боккаччо створив дві поеми – «Філострато» (1337- 1338) і «Тезеїда», де головною темою також є кохання. Сюжет «Філострато» запозичено з середньовічного «Роману про Трою» Бенуа де Сент-Мора, «Тезеїда» написана на античний сюжет.

У Флоренції розпочався новий етап діяльності Боккаччо, період його творчої зрілості. Письменник відійшов від античних та рицарських сюжетів, звільнився від алегоризму і все настійливіше звертався до реальної дійсності. В основі його нового твору – прозової повісті «Елегія мадонни Ф'яметти» (1343) – лежать події реального, певною мірою навіть особистого життя. Зраджений і покинутий непостійною і примхливою Марією д'Аквіно, Боккаччо зазнав гірких переживань, які й відтворив у стражданнях героїні повісті.

Твір складається з 9 глав і побудований у формі сповіді героїні. У пролозі оповідачка звертається до жінок і так характеризує свою повість: «...Ви не знайдете тут ні грецьких байок, прикрашених вигадкою, ні битв троянських, залитих кров'ю, а любовну повість ніжної пристрасті». У восьми главах прекрасна Ф'яметта розповідає свою сумну історію. Вона, дружина заможного городянина, покохала юнака Памфіло і була щаслива з ним, але недовго. Викликаний своїм батьком в інше місто, Памфіло поїхав, так і не повернувся.

Визначальна особливість цієї повісті – зосередженість на описі почуттів героїні, її душевного життя, на аналізі любовних переживань у найрізноманітніших формах їх проявів. Ф'яметта докладно розповідає про свої почуття, передає молитви до богів і Долі, звертання до Памфіло, схвильовані роздуми про природу любовної пристрасті та ін.

У повісті описуються міські свята, побут, розваги, змагання в зброї, розповідається про ставлення городян до Ф'яметти, їхнє реагування на зміни в її поведінці та зовнішності. Таким чином, образ героїні органічно входить у зовнішній світ, є його частиною.

У 40-ві роки Боккаччо написав найбільш довершену свою поему «Ф'єзоланські німфи» (1345-1346), знову скориставшись октавою. Задум поеми підказаний античними локальними міфами. В основу фабули поет поклав легенду про те, що назви двох річок, які омивають пагорби з містечком Ф'єзоле, нібито походять від імен двох закоханих, котрі колись там загинули.

На першому плані в поемі – зображення любовних переживань героїв. Багато уваги приділяється психології закоханих, різним відтінкам і рухам почуттів. Боккаччо славить красу людської плоті, кохання розглядає як земну, чуттєву пристрасть, що приносить людині і радість, і страждання.

Найвищий етап у творчій еволюції Боккаччо – це «Декамерон» (1350-1353), збірка оповідань, якою закладено основи жанру художньої реалістичної новели в Європі.

Жанр оповідання існував в Італії й до Боккаччо. Що в XIII ст. було створено збірку новел «Новеліно», або «Сто давніх оповідок». За формою оповідання були примітивними, художньо недовершеними і не вважались повноправним літературним жанром. Боккаччо використав деякі елементи «Новеліно», але значно змінив характер жанру, підніс його до рівня справжнього мистецтва. 

«Декамерон» – своєрідна збірка, яка становить цілісний твір, сюжетно й композиційно завершений. У збірку входить 100 новел, з'єднаних вступним оповіданням-обрамленням. Починається цей вступ з опису чуми, яка охопила Флоренцію у 1348 р. Десятеро молодих флорентійців – семеро жінок і троє юнаків, зустрівшись одного дня у церкві Санта Марія Новелла, домовилися покинути зачумлене місто і оселитися у віллі поблизу Флоренції.

Розташувавшись у палаці, веселе товариство дотепних вихованих людей, вільних від гніту старої середньовічної моралі, проводить час у забавах, прогулянках і бесідах. Протягом десяти днів молоді люди розповідають новели – кожний щодня по одній. Звідси й назва збірника - «Декамерон» (від грецького - десятиденник). Новели й становлять його зміст. Десята новела десятого дня, тобто сота новела збірки, закінчується словами автора, що всі його герої повернулись у Флоренцію, кавалери «пішли шукати собі нових розваг», а «дами розійшлися по своїх домівках». Сюжетна лінія завершена, але твір не закінчився.

У збірці є ще одна організуюча рамка – авторське слово про твір. «Декамерон» відкривається переднім словом Боккаччо і завершується його післямовою.

Особливість змісту «Декамерона» – це його енциклопедичність. У творі широко зображується повсякденне життя з усією розмаїтістю подій і людських вчинків, різноманітністю людських типів. Персонажами новел є люди усіх станів і соціальних прошарків тогочасного італійського суспільства. Новели різноманітні за тоном і настроями: одні сповнені комізму, інші – романтичності й трагізму, буття постає в них з усіма своїми радощами і болями.

Сюжети для новел Боккаччо брав із різних джерел. Переважна більшість їх запозичена з античної, східної, середньовічної літератур, з фольклору, в окремих групах новел відтворені реальні події з флорентійського життя. Увесь цей матеріал переосмислено і перетворено в дусі гуманістичних ідей та естетики гуманізму. Запозичення не позбавили твір оригінальності. Автор послугувався ними для відтворення живого світу Італії, панорами національного життя з його побутом і звичаями, своєрідними людськими характерами. Дії майже всіх новел на запозичені сюжети відбуваються на батьківщині Боккаччо.

Центральне місце в «Декамероні» займають новели-любовної тематики. Боккаччо по-новому зобразив жінку, відкинувши церковний погляд на неї як на істоту злу і гріховну, показав її як повноправну людину, а кохання інтерпретував як пристрасть чуттєву, здорову, радісну і благородну. Любовна тема розгортається в новелах у різних аспектах, часто пов'язується з важливим і соціальними питанням.

У ряді новел любов зображується як сила, що облагороджує людину, збагачує її душу, пробуджує, найкращі властивості, закладені в ній природою. В інтерпретації Бокаччо, кохання – природне почуття, якому властиво ламати станові перепони, розвивати і духовно збагачувати людину, проявляється гуманістична ідея, яка пройде через творчість багатьох письменників Ренесансу.

Прагнучи до широкого охоплення реального життя, автор показує кохання в реальних різноманітних проявах. В багатьох новелах «Декамерона» воно показане приземленим, нерідко грубо еротичним. Все це відповідало інтерпретації кохання як чуттєвої природної пристрасті, сприймалося як законне і підкорювалося ренесансній «реабілітації плоті» та запереченню релігійно-аскетичної моралі.

Багато уваги приділяється в «Декамероні» зображенню побуту. В ряді новел вимальовуються особливо яскраві и живі характери італійських городян. У дусі нової моралі Боккаччо цінить у людині розум, енергійність, дотепність, висміює, і часто безжалісно, різні прояви глупоти. В новелах створена ціла галерея образів дурнів (кум П'єтро, маестро Сімоне, Каландріно), над якими потішаються, а то й знущаються з них кмітливі, веселі й вигадливі міські гуляки й бешкетники (Бруно, Буффольмако).

Боккаччо – майстер розповіді, його новели відзначаються багатством і різноманітністю гострих ситуацій, цікавих фактів, вільним і широким розвитком сюжету. Замилування письменника у реальному світі виявилося в пильній увазі до характерних побутових деталей, зовнішності людини, її вбрання. Багатою і складною є мова «Декамерона», для якої властиве поєднання різних тенденцій. У творі широко представлена міська говірка, каламбур, дотеп, прислів'я і примовка.

Після написання «Декамерона» в поглядах Боккаччо відбулися великі зміни. Він пережив наплив релігійних настроїв. Наслідком цього був його твір «Корбаччо, або Лабіринт кохання», сповнений аскетичної ненависті до жінок... Письменника охопили сумніви щодо цінності своєї творчості, яка йому здається гріховною. За два роки до смерті в листі до Майнардо деї Кавальканті він відмовився від «Декамерона».

В останній період свого життя Боккаччо працював над творами наукового характеру. Це – «Генеалогія богів» (міфи про античних богів та героїв), «Про знаменитих жінок» (короткі біографії жінок, які прославились розумом, доброчесністю, талантами). Ці праці не відзначались глибиною й оригінальністю думки, але для того часу мали велике освітнє значення.

Краща частина спадщини Боккаччо відіграла велику роль у зміцненні гуманізму в Італії, здійснила помітний вплив на розвиток італійської та європейської новели. Чимало його новел стали джерелом сюжетів для великих письменників Відродження.

3. Французький Передренесанс. Ренесанс.

Розвиток гуманістичної літератури у Франції припадає на XVI ст., але зароджувалися нові тенденції раніше, що особливо помітно відбилося в творчості найвидатнішого французького поета XV ст. Франсуа Війона. Він прийшов у літературу в складний перехідний період, коли феодальну Францію роздирали глибокі суперечності, вкрай загострені Столітньою війною з Англією (1337-1453). В цей час у традиційному світогляді середньовіччя з'явилися перші ознаки кризи. Поезія Війона знаменувала в літературі перехід до Відродження.

Особистість Війона суперечлива і складна. З одного боку, над ним тяжіють середньовічні уявлення, з другого – йому властиве азартне вільнодумство, в якому виразно відчутні настрої нової епохи – епохи гуманізму. Все це втілилося в його поезії, глибоко ліричній, пройнятій незнаною до того у французькій літературі силою і гостротою особистого почуття. В творах Війона поєднались трагізм і іронія, релігійність і чуттєвість, благородство й брутальність; він славить плотські утіхи і кається в цьому, блюзнує і страшиться атеїзму, з болем пише про трагізм життя і фривольно глумиться над ним.

До поетичної спадщини Війона входять дві поеми – «Малий заповіт» (1456), «Великий заповіт» (1462), а також балади і вірші інших жанрів. Його твори підготовлені попереднім розвитком французької міської поезії. Вони увібрали кращі її традиції, удосконалили її жанри, особливо баладу.

Найвизначнішим твором є «Великий заповіт». Основна лінія сюжету – лірична, це – аналіз поетом своєї особистості, свого життєвого шляху. Крім того, за ходом цього самоаналізу поет вставляє  в розповідь з різної нагоди окремі балади і рондо.

Поет приймає дійсність з її соціальною несправедливістю, з її поділом на бідних і багатих, голодних і ситих, знедолених і щасливих. Війон роздумує над скороминущістю людської краси і молодості, над смертю, однаково невблаганною й неминучою як для бідного, так і для багатія. Тема кохання у «Великому заповіті» розкривається переважно в дусі надмірного еротизму.

Поезія Війона – реалістична і демократична, позначена гострим інтересом до життя – правдиво зображає зворотну сторону середньовічного суспільства. З її бентежним духом, ліризмом, багатством й довершеністю поетики, яскравістю і народністю мови вона стала справжньою школою для французьких поетів наступного часу.

З кінця XV ст. у Франції почався процес централізації країни і зміцнення держави. Змінювався характер економіки країни. З розвитком торгівлі й промисловості величезні багатства зосереджувались у руках великої буржуазії. Вона вкладала капітали в сільське господарство, купувала феодальні замки і титули.

Прибічниками прогресивних ідей у Франції були в основному представники передової частини дворянства, у формуванні світогляду яких значну роль відіграла гуманістична культура Італії. Невдовзі у Франції почала широко розповсюджуватись антична книга. Сам король Франціск І претендує на роль керівника гуманістичного руху в країні. Він запрошує видатних італійських художників, ввозить з Італії твори гуманістичного мистецтва, наближає до двору гуманістів-учених, поетів, художників, сприяє розвитку книгодрукування.

На долі французького гуманізму позначився також рух релігійної реформи, очолений згодом Жаном Кальвіном (1509-1564). Спочатку протестантство було певною мірою близьке гуманізмові. Гуманісти прагнули звільнити людину від середньовічної ідеології, а майбутні релігійні реформатори – від католицизму. Оскільки католицизм невіддільний від середньовічної культури й світогляду, то гуманісти не могли не боротися й проти нього. Таким чином, у боротьбі проти ідеології середньовіччя гуманісти в особі протестантів мали сильного спільника.

У другій половині XVI ст. у Франції значно посилилась боротьба релігійних напрямів. Чим більше зміцнювала свої позиції протестантська церква, тим жорстокішим був наступ католицизму. Вся країна розділилась на два ворожі табори – католиків і протестантів, між якими точилися кровопролитні релігійні війни, що призвело до відновлення феодальної анархії. В таких обставинах гуманістичний рух набував нового характеру – народжувалось трагічне усвідомлення нездійсненності гуманістичних ідеалів, що зумовило кризу гуманізму.

Відповідно до цих важливих історичних процесів, розвиток французької гуманістичної літератури пройшов два великі етапи:



  • перший етап охоплює першу половину XVI ст. У цей час формувалася і досягла розквіту гуманістична література. Вона відзначалася оптимізмом, вірою в можливість утвердження кращого, розумнішого устрою, гостротою і сміливістю критики феодальної дійсності. Визначні діячі гуманістичної літератури першого етапу – Маргарита Наваррська, Бонавентюр Депер'є, Клеман Маро; найвидатнішим письменником, чия творчість набула світового значення, був Франсуа Рабле;

  • другий етап розвитку гуманістичної літератури припадає на другу половину XVI ст. В цей час література також створила величезні цінності, але вона вже несе на собі відбиток кризи гуманізму. Найвидатнішим явищем цього етапу була творчість поетів «Плеяди», особливо Ронсара, та останніх представників гуманізму Монтеня й д'Обінье.

Маргарита Наваррська (1492-1549), сестра короля Франціска І, була одним із активних діячів гуманістичного руху. Вона відзначалася всебічною освіченістю, захоплювалася античною культурою та італійською літературою. При її дворі у Наваррі групувалися вчені-гуманісти, художники, письменники, тут вони знаходили матеріальну підтримку, нерідко захист від переслідувань церковної реакції, а найважливіше XVI ст необхідну для творчості духовну й інтелектуальну атмосферу.

Наваррська була талановитою письменницею, вона писала вірші, поеми, але найкращим її твором XVI ст. і дійсно значним XVI ст. є прозова збірка новел «Гептамерон». Збірка створена під значним впливом Боккаччо, зокрема в ньому прямо наслідується обрамовуюча композиція «Декамерона». «Гептамерон» – семиденник, він містить 72 оповідання, які об'єднуються вступом-обрамуванням. Десятеро дворян, чоловік і жінок, повертаючись з курортної місцевості, змущені затриматися в дорозі через негоду. Свій час вони заповнюють розповідями різних історій, які й становлять зміст збірки.

Ренесансний характер оповідань проявляється в досить широкому охопленні дійсності. В них діє величезна кількість різноманітних персонажів придворних, городян, селян, слуг, ченців, розробляються теми любовні, морально-побутові, антиклерикальні. Письменниця висміює лицемірство й розпусність ченців, заперечує аскетичну мораль і відстоює право людини на земні задоволення, проте в її новелах нема ні тієї сміливості думки, ні гостроти сатири, якими відзначається «Декамерон» Боккаччо. У «Гептамероні» послідовно проходить дидактична тенденція, поряд із новою мораллю співіснують старі поняття. Стиль і манера розповіді в письменниці ще сильно позначені впливом куртуазної літератури.

Одним із найбільш значних представників гуртка Маргарити Наваррської був Клеман Маро (1496- 1544) – талановитий поет. Він вважав себе послідовником Війона, звертався до жанрів французької народної поезії, засвоював ліричні форми Катулла й Овідія, стислий і гострий вірш Марціала. Маро писав поеми, балади, рондо, послання, еклоги, елегії, похвальні пісні, епіграми; він перший у Франції наслідував петрарківський сонет. Найкраще удавалися йому твори малих форм.

Другий учасник гуртка Маргарити Наваррської – Бонавентюр Депер'є (1510-1544) увійшов у французьку літературу як видатний сатирик. Створив збірку оповідань «Нові забави і веселі розмови», сатиричні діалоги «Кімвал світу».

Творчість Франсуа Рабле (1494-1553) становить вершину французької літератури Відродження. Великий письменник був типовим зразком ренесансної людини – діяльним, допитливим, всебічно освіченим.

Світову літературну славу Рабле здобув своїм сатирично-філософським романом «Гаргантюа і Пантагрюель», над яким працював з 1532 р. до кінця життя. Він складається з п'яти частин.

В усній творчості Франції на початку XVI ст. були дуже поширені гумористичні розповіді про пригоди велетнів. Особливої популярності набула легенда про велетня Гаргантюа. У 1532 р. один із варіантів її був опублікований у Ліоні як народна книга під назвою «Великі й неоціненні хроніки великого велетня Гаргантюа». В ній у дусі пародії на лицарський роман розповідається казкова історія, як у сім'ї велетнів Грангузьє і Галамель народився Гаргантюа, як його викохували, як він потім здійснював свої подвиги.

У першій книзі «Пантагрюель» (1532 р.) Рабле описує історію велетня Пантагрюеля, сина Гаргантюа: його народження, виховання та героїчні подвиги. Використовуючи фантастичну, казкову основу сюжету та стилістику лицарських романів, Рабле створив всеохопну сатиру тогочасного французького суспільства. Гумор і дотеп поєднуються в цьому творі з гуманістичними ідеями раннього Ренесансу.

Друга книга «Гаргантюа» (1534) присвячена батькові Пантагрюеля, Гаргантюа, його гуманстичному вихованню велетнем Ґранґозьє. Тут висміюються монастирські принципи виховання й сама Сорбонна зі своїм заскорузлим, ортодоксальним духом. Описується заснування утопічного монастиря Телема, де спільно живуть чоловіки й жінки під девізом: «Роби що хочеш». Образ монастриря Телем – пародія на середньовічні монастирі, що були осідками гуманістичної еліти.

Третя (1546 р.) й четверта книги (1552 р.) присвячені мандрам Пантагрюеля та його супутника Панурга в пошуках дивовижного оракула. Калейдоскопічна зміна строкатих епізодів надає оповіді динамізму й легкості. У творі змальовують тогочасні уявлення в таких сферах знання, як астрологія, медицина та філософія. В гостросатиричній формі Рабле висміює суперечності цих уявлень та вчень.

П'ята частина (1564), за останніми дослідженнями, також належить перу Рабле. Один спритний видавець, знаючи про популярність попередніх книжок Рабле, вирішив опублікувати чернетки другої та третьої книги, які випадково потрапили йому до рук, представивши їх як заключну частину роману.

Перші дві книги, створені в період піднесення французького Ренесансу, пройняті оптимістичним настроєм. Критикуючи й відкидаючи середньовічну ідеологію й феодальну дійсність, Рабле протиставляє їм гуманістичні ідеали, щиро вірячи в можливість їх здійснення. Третя книга роману набуває вже іншого характеру: сатира стає злішою, посилюється саркастичний тон, не показується більше торжество гуманістичних ідеалів. Понурі картини дійсності постають у четвертій та п'ятій частинах книги.

Герої Рабле – індивідуалізовані конкретні характери, разом з тим вони представляють певний стан суспільного життя, мають узагальнююче значення. Матеріальне начало, здорове життя і природу втілюють образи велетнів, вони символізують рішуче заперечення середньовічного аскетизму й самої ідеї зречення повноти земного життя. Через образи велетнів головно і проголошується в романі система гуманістичних ідей. Найповніше поданий образ Пантагрюеля, в ньому найвиразніше проявляється пафос боротьби гуманістів за звільнену людину, роздуми Рабле над людським ідеалом.

Пантагрюель – ідеальний король ідеальної Утопії, взірець високої і стійкої моральності, допитливий учений, гармонійна, багатогранна натура, мислитель, який у своєму сприйнятті світу виходить з віри в розум, у здатність людини до самовдосконалення. Виразно помітна в цьому образі еволюція, зумовлена розвитком світогляду самого автора.

Якщо Пантагрюель є втіленням ідеальної, довершеної людини, створеної уявою гуманіста Рабле, то Панург передає реальний стан людської натури, породженої складною добою. Починаючи з третьої книги, Панург стає центральним персонажем твору. Це дуже глибокий і складний образ людини, яка сформувалася в умовах міста доби ренесансного перевороту. Сам Рабле з огляду на спосіб життя і характер Панурга порівнює його з Франсуа Війоном. В цьому образі органічно злилися звільнений розум і цілковита відсутність моральних принципів та стійкості характеру.

Рабле ввійшов в історію літератури як великий майстер мистецтва комічного, стихією його роману є сміх. Різноманітні в романі форми і прийоми комічного, вироблені Рабле під впливом фольклорної традиції. Тут – і пародія, і шарж, і карикатура, і буфонада, але визначальним є гротеск, який проймає всю образність роману.

На сполученні взаємовиключаючих начал, реального і фантастичного, високого і низького побудований весь роман. В образах велетнів поєднується торжество плоті і висока духовність. Своїх фантастичних героїв Рабле поміщає в умови сучасної письменникові дійсності, проявляючи абсолютну байдужість до правдоподібності у співвідношенні розмірів. Гаргантюа, мандруючи вулицями Парижа, може запросто сісти на вежу Нотр-Дам, але живе у звичайному будинку; Пантагрюель своїм язиком прикриває від зливи цілу армію, у його роті розташовані два міста, а подорожує він на звичайному кораблі, сидить за звичайним столом і розмовляє з своїми друзями – звичайними людьми.

Рабле – творець французької прозової літературної мовл. Митець постійно орієнтувався на традиції попередньої культури; джерелом його мовного багатства була усна народна мова. Він широко послугувався фольклорним матеріалом – прислів'ями, примовками, казками і піснями, а також мовою провінціального дворянства, селянства, духівництва, ввів у твір жаргон учених схоластів, термінологію філософську, богословську, медичну, архітектурну, філологічну, військову, спортивну, морську, терміни різних видів ремесла. Рабле, як ніхто в той час, виявив і можливості розвитку літературної національної мови.

Розвиток французької літератури другої половини XVI ст. характеризується розквітом гуманістичної поезії. Найвищим її досягненням була творчість поетів паризької літературної групи «Плеяда»: Жоашена дю Белле, Жана Дора, Жана Антуана де Баїфа, Етьена Жоделя, Понтюса де Тіара, Ремі Белло і особливо її голови – П'єра де Ронсара. Утворилася ця група у 1547 р. під назвою «Бригада». Спочатку вона складалася з чотирьох членів: Ронсара, де Баїфа, дю Белле – учнів колежа і їхнього учителя і керівника колежа, філолога-еллініста Жана Дора. Згодом, на початку 50-х років, розширився склад «Бригади» – до семи чоловік, і відповідно змінилась назва, тепер група звалась «Плеяда».

Ще в період існування «Бригади» у 1549 р. дю Белле опублікував трактат «Захист і звеличення французької мови», в якому, по суті, сформулював теоретичні принципи групи. Цей трактат і вважається програмним маніфестом «Плеяди». Основне в «Захисті» – заклик до створення нової національної гуманістичної поезії, яка б грунтувалася на засвоєнні античності. Передовсім дю Белле виступає проти латинськомовної поезії і відстоює права французької мови.

Для оновлення поезії, на думку дю Белле, слід зректися національних традицій середньовічної поезії та її жанрів – рондо, балади, віреле, канцони – і сприйняти поетичні жанри і форми античних віршів: епіграми, за прикладом Марціала, елегії, за прикладом Овідія, оди, ще невідомі французькій Музі, еклоги, епопею, а також італійський сонет.  При цьому повинен вироблятися і відповідний «вчений», високий стиль: вірші слід прикрашати серйозними сентенціями, надавати їм «вишуканої класичної ерудиції».

Значне місце в «Захисті» займають міркування про образ поета і його призначення. Вони основані на розумінні поезії як плоду, з одного боку, свідомої праці і виробленої майстерності і, з другого – як натхнення. За дю Белле, поет має бути великим трудівником, відзначатися «вченістю», багатством знань, здатністю до захоплення й натхнення.

Провідна роль у створенні нової поезії і в діяльності «Плеяди» належала «королю поетів» П'єру де Ронсару (1524-1585). 

Перші публікації окремих поезій Ронсара з'явилися у 1547 р. У 1550 р. вийшла у світ перша збірка «Чотири книги од», а в 1552 р. – нова збірка «Любовні вірші до Кассандри». Ними відкрився найбільш значний і плідний період творчості Ронсара, який продовжувався до 1560 р. Ці поезії написані цілком у дусі принципів «Захисту».

Перша збірка об'єднує великі оди, написані за взірцем Піндарових творів, і оди, створені в «гораціанському» стилі. Піндаричні оди в основному вихваляють високих осіб, а також друзів поета – Баїфа, Дора й інш. Для них характерні «вченість», урочистість, ідеалізація зображуваного. Поет широко вводить у твори міфологічні образи, вдається до прийомів ораторського мистецтва, прикрашає свій стиль різноманітними тропами.

хня цінність полягає в тому, що це була перша спроб створення у Франції героїчної, патетичної поезії.

Під сильним впливом книжної традиції, особливо лірики Петрарки, написана й друга збірка – «Любовні вірші до Кассандри». Під ім'ям Кассандри поет оспівує жінку, з якою замолоду зустрівся в Блуа і закохався в неї. У дусі петрарківського сонета жіночий образ ідеалізований, є втіленням краси і чеснот. Однак у ліричному герої Ронсара сильніше виражене прагнення до чуттєвих насолод, в ньому більше темпераменту, гарячої пристрасті.

З любов'ю змальовував поет картини природи. Це звичайно конкретні місця його рідної землі – ліс, річка. В зображенні природи уже в цій збірці звучить мотив, який пройде через усю поезію Ронсара – природа, даючи відчуття краси життя та її скороминучості, закликає людину насолоджуватися миттю щастя і молодістю.

З 1553 р. характер творів Ронсара помітно змінюється. Поет відступає від деяких теоретичних принципів «Захисту» і починає звертатися до національних поетичних традицій. У його поезіях посилюється і поглиблюється ліричне начало, проявляється більша самостійність і в змісті, і в формах, поширюється тематика, простішим стає стиль. В такому ж дусі створена ціла низка нових збірок поета: «Любовні вірші», «Суміш», «Продовження книги любові», «Нове продовження книги любові», дві книги «Гімнів» та ін.

Найвидатнішими з них визнають «Продовження книги любові» і «Нове продовження книги любові». Переважна більшість віршів цих збірок – сонети, присвячені Марії; вони і становлять цикл «Любов до Марії». Прототип героїні – сільська дівчина Марія Дюпон, яку любив Ронсар. Це була щаслива, взаємна любов. У своїх віршах поет відійшов від надмірної ідеалізації, обожнення образу коханої. Любовні почуття поета теплі, радісні. Тема кохання займає чільне місце в усіх збірках і розкривається в різноманітних відтінках.

Другий період творчості Ронсара (1560-1572) припадає вже на добу релігійних воєн. У цей час Ронсар наблизився до королівського двору і став придворним поетом. Тепер у своїх творах він часто звертається до політичних питань. Релігійні війни гнітять його, і це зумовлює трагічне звучання поем. Поет вболіває за країну, він страждає від того, що «діти» Франції розривають її.

В останній, третій, період творчості, який розпочався після 1572 p., Ронсар писав небагато. Найзначніший доробок цього часу – цикл любовних сонетів «До Єлени». Для нього характерний елегійний тон.

Поет уславився своєю лірикою на приватні теми та любовними сонетами, досягнувши в них вершин майстерності. Він вніс у французьку поезію реалістичний зміст, збагатив її новими формами, різноманітністю ритмів і мелодійністю, утвердив панування літературної французької мови.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал