Методичні вказівки до самостійної роб оти з дисципліни "Історія зарубіжної літератури" для студентів



Сторінка1/5
Дата конвертації27.01.2017
Розмір1.03 Mb.
ТипМетодичні вказівки
  1   2   3   4   5

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

Запорізький національний технічний університет


МЕТОДИЧНІ ВКАЗІВКИ

до самостійної роботи з дисципліни

“Історія зарубіжної літератури”

для студентів 1 курсу спеціальності “Переклад”

заочної форми навчання



2015

Методичні вказівки до самостійної роботи з дисципліни „Історія зарубіжної літератури“ для студентів 1 курсу спеціальності „Переклад” заочної форми навчання / Уклад.: Гура Н.П. - Запоріжжя: ЗНТУ, 2015. - 74 с.


Укладач: Гура Н.П., к.філол.н., доцент

Рецензент: Катиш Т.В., к.філол.н., доцент
Відповідальний за випуск: Гура Н.П., к.філол.н., доцент

Затверджено

на засіданні кафедри

«Теорії та практики перекладу»


Протокол № 6 від 04.02.15

ЗМІСТ

Світоглядні та естетичні засади Ренесансу..……………………..4


Список художніх текстів…………………………………………..65
Питання до заліку…………………………………………………..66

Завдання на контрольну роботу……………………………….......69


Список використаної літератури………………………………......73

СВІТОГЛЯДНІ ТА ЕСТЕТИЧНІ ЗАСАДИ РЕНЕСАНСУ

1. Передренесанс. Ренесанс. Ренесанс в Італії.

2. Література раннього італійського Ренесансу.

3. Французький Передренесанс. Ренесанс.

4. Основні тенденції в англійській літературі Ренесансу. Творчість В.Шекспіра.

5. Ренесанс в Іспанії.

6. Відродження у Німеччині та Нідерландах.

1. Передренесанс. Ренесанс. Ренесанс в Італії.

Доба Відродження, або Ренесанс, – одна з найвизначніших епох в історії людської цивілізації. У галузі мистецтва та літератури вона виплекала таких видатних митців, як Данте Аліг’єрі, Франсуа Рабле, Мігель Сервантес, Вільям Шекспір, Леонардо да Вінчі, Тіціан, Мікеланджело, Рафаель, Альбрехт Дюрер та інш. Їхні неперевершені твори й досі зберігають своє всесвітнє значення.

Хронологічно європейське Відродження як єдиний культурний рух розгорнулося в межах XIV – початку XVII ст. й охопив Італію і країни Західної і Центральної Європи. Звичайно, у кожній країні цей тип культури мав свої особливості, пов’язані з місцевими традиціями, етнічними характеристиками, впливом інших національних культур.

Відродження виникло на ґрунті досягнень середньовічної цивілізації, зокрема, періоду Пізнього Середньовіччя, коли феодальне суспільство досягло високого розвитку і зазнало значних змін. У XIV-XV ст. відбувалося швидке піднесення економіки та культури міст, з’явилися нові технічні винаходи, розвинулося кораблебудування, мореплавство й торгівля, були зроблені Великі географічні відкриття. На цей період припадає початок книгодрукування.

У сфері культури посилюється боротьба за звільнення філософської думки від тиску церкви, з’являються нові знання й розумові течії, які не вкладалися в рамки середньовічної філософсько-богословської системи уявлень. Усі ці явища вели до прогресивного перевороту, яким і стало Відродження. Це був потужний культурний рух, у ході якого відбулося подолання духовної диктатури церкви, виникла нова культура, звернена до земних справ і прагнень людей, а також нова система національних літератур, нова філософія і наука, небувалого розквіту досягло мистецтво.

Другим чинником, який відіграв величезну роль у становленні й розвитку культури Відродження, була Античність. Культурні діячі цієї доби зуміли відродити античну спадщину (звідси пішла і назва доби) й надати їй великого практичного значення. Відродження античності стало метою і суттю нової культури. Античність сприймалася як найвищий авторитет, ідеал людської культури, у світлі якого оцінювалася сучасність. Найсильніше античність вплинула на освіту, філологію, образотворчі мистецтва й літературу.

Античність позначилася на формуванні провідної ідейно-філософської течії доби Відродження – ренесансного гуманізму. Його сутність можна визначити як прояв пристрасного інтересу до земного життя. Гуманісти спиралися на античні авторитети і головною своєю справою вважали відродження й поширення античних знань. З часом гуманізм став вираженням нового світосприйняття, нового розуміння сутності людини і земного життя.

На противагу середньовічній теоцентричній системі сприйняття світу, гуманісти виробили свою, антропоцентричну. Вони не відкидали богословської думки про те, що Бог є творцем світу і людини. Але гуманісти поставили в центр світу не Бога, а людину, звеличили її, проголосили найціннішою істотою, здатною в усьому піднестися до свого Творця.

Відкидаючи аскетизм, гуманісти протиставили йому нову мораль, основану на єдності плоті та духа і, згідно з цією мораллю, виборювали право людини на земні радощі й інтелектуальний розвиток, на задоволення чуттєвих і духовних запитів, на право прагнути до земної слави. Діячі ренесансного гуманізму відстоювали самоцінність людської особистості та вважали протиприродним оцінювати людину за її походженням чи багатством, расовою належністю чи релігійними переконаннями. Вони закликали цінувати людину насамперед за її особисті чесноти, освіченість і конкретні справи. їх ідеалом була духовно розкута, гармонійно розвинена людина.

Ренесансний гуманізм мав неабияке значення для розквіту літератури і мистецтва Відродження. Він став ідеологічною основою провідного художнього напряму нового часу. Головним змістом мистецтва стає людина, її земне життя, боротьба за щастя.

У розвитку культури Відродження розрізняють такі етапи:


  • Передренесанс, який припадає на час переходу від середньовіччя до нової доби, коли складалися передумови, що привели до ренесансного перевороту (Данте Аліг’єрі, Джефрі Чосер);

  • Раннє Відродження (основними представниками цього періоду є італійці Франческо Петрарка і Джованні Боккаччо та інш.);

  • Високе Відродження (Леонардо да Вінчі, Мікеланджело Буонаротті, Рафаель Санті (Італія), Франсуа Рабле і П’єр Ронсар (Франція), Еразм Роттердамський (Нідерланди), Ян Кохановський (Польща) та інш.);

  • Пізнє Відродження, коли виявляється криза гуманізму (Вільям Шекспір (Англія), Мігель де Сервантес (Іспанія) та інш.).

Незважаючи на лаконічність і сконцентрованість зображуваного, письменники та художники досягають широкого охоплення дійсності й уміють правдиво відобразити істотні риси свого часу. У цю епоху долається середньовічна замкненість, коли люди були обмежені рамками свого маєтку або міста і мали доволі непевне уявлення про зовнішній світ. Долається і релігійний погляд на людину як на гріховну істоту, безпорадного пішака в руках Бога. Таким чином, відбувається наче відкриття і світу, і людини. Мистецтво Відродження вражає глобальністю образів. У цій глобальності й проявляється радість відкриття: світ широкий, і дивом є сама людина.

Розвиток ренесансної літератури ґрунтувався на широкому використанні традицій не лише стародавньої, античної та середньовічної літератур, а й народнопоетичної творчості. Але все це переосмислювалося в дусі гуманістичного світогляду і слугувало створенню літератури нового типу, визначальною рисою якої є пристрасний інтерес до реального світу.

Італії належить особлива роль в історії європейського Відродження. Завдяки ранньому і швидкому розвитку міст тут найраніше зародилася і досягла класичної довершеності ренесансна культура. Тому Італія справила величезний вплив на розвиток гуманістичного руху та культури в усіх країнах Європи, які знайомилися з античністю значною мірою через італійське посередництво.

Розвиток літератури Відродження в Італії припадає на XIV-XVI ст., але передумови для її становлення склалися раніше: в другій половині XIII-на початку XIV ст. Це був період переходу від середньовіччя до нової доби, так зване Передвідродження – переломний період в історії країни. Інтенсивний економічний розвиток сприяв створенню і зростанню великих міст. Вони рано почали звільнятися з-під влади феодальних князів, і на кінець XIII ст. завершився процес створення незалежних міст-комун.

Однак, державної єдності в країні не було, вона залишалася економічно і політично роздрібленою, що зумовлювало внутрішні чвари, боротьбу між окремими містами й областями та всередині їх. Роздрібленість гальмувала розвиток країни, життя висувало вимоги її національного об'єднання. На цей період припадає виникнення різних політичних партій, серед яких найбільш впливовими були гвельфи і гібеліни. Перші виражали інтереси міської Італії, другі – феодальної. У своїй політичній програмі гвельфи орієнтувалися на папу, а гібеліни – на імператора. Між цими партіями розгорнулася напружена довготривала боротьба.

У таких складних умовах розвивалася література. Вона не становила єдності, а поділялася на кілька літератур, які існували в окремих частинах Італії. Найбільшого розвитку досягла література Тоскани з центром у Флоренції. На ґрунті цієї літератури і зріс великий письменник Данте, творчість якого була найвищим художнім вираженням Передренесансу.

Творчість Данте справедливо називають синтезом середньовічної культури. Водночас з ім'ям Данте пов'язаний початок нової культури, нового типу мислення. Яскраву характеристику Данте як велетню перехідної доби дав І. Франко: «Данте являється найвищим виразом, поетичним вінцем та увічненням того, що називаємо середніми віками. Вся культура, всі вірування, всі муки та надії тих часів знайшли вираз у його поемі. Та рівночасно як людина геніальна він усім своїм єством належить до новіших часів, хоча думками й поглядами коріниться в минувщині».

Народився Данте Алігієрі (1265-1321) у Флоренції в дворянській сім'ї, яка належала до партії гвельфів. Флоренція на той час була найбагатшим і найбільш розвинутим містом Італії. Саме тут відбувалися найгостріші сутички між силами феодального суспільства і молодою буржуазією, точилася запекла боротьба між гвельфами і гібелінами; місто потрясали народні бунти. Вир цієї боротьби з молодих років захопив Данте і вплинув на формування його активної та діяльної натури.

Данте став помітною політичною постаттю. У 1300 р. його обрано членом колегії семи пріорів, яка правила Флоренцією. Проте єдність гвельфської партії тривала недовго. В умовах загострення суспільної боротьби, розгортання народних рухів гвельфи розкололись на дві ворожі групи – «білих» і «чорних». Данте став на бік «білих», які відстоювали незалежність комуни від папської курії. Підтримані папською владою та чужоземною інтервенцією, «чорні» розгромили «білих» і нещадно з ними розправилися. Данте присудили до спалення, будинок його зруйнували. Рятуючись від жорстокого вироку, у 1302 р. він покинув Флоренцію і вже ніколи не зміг повернутись у рідне місто. За цих обставин у Данте остаточно визріла ідея єдиної Італії під владою монарха, за яку він боровся до кінця життя. Роки вигнання Данте провів у різних містах Італії. Помер він у Равенні, де і похований.

Данте був всебічно освіченою людиною. Він вчився у Болонському університеті, однак не закінчив його. Офіційна середньовічна освіта не задовольняла Данте, і він багато вчився самостійно, вивчав мови, що давало йому змогу знайомитися з іноземною літературою та творами античних авторів, серед яких його найбільше захоплював Вергілій. Він володів знаннями з теології, філософії, історії, міфології, права, астрономії, фізики, математики, риторики і був одним із найосвіченіших людей свого часу.

Літературну творчість Данте розпочав у 80-х роках ліричними поезіями в дусі тогочасної італійської лірики «солодкого нового стилю» (dolce stil nuovo), який був започаткований в Болоньї.

Засновником школи нової лірики вважається болонець Гвідо Гвініцеллі (1240-1276) – викладач літератури в Болонському університеті, його поетична уява живилася не почуттями, а філософськими роздумами; кохання в його поезіях – це швидше філософське споглядання краси; його творам властиві довершеність і витонченість форми, риторичність. Данте називав Гвініцеллі своїм учителем.

У своїй ранній творчості Данте засвоїв риси «солодкого нового стилю», його твори також філософічні, сповнені риторики, містичної символіки. У 90-ті роки Данте відібрав зі своїх поезій, створених протягом 1283-1292 pp., 30 віршів (25 сонетів, чотири канцони, одна станца) і, поєднавши їх між собою написаним у 1292-1294 pp. прозовим текстом, склав збірку під назвою «Нове життя».

Вірші передають почуття Данте до його коханої Беатріче, прославляють її. Прозою поет розповідає про свій душевний стан і ті події, які спонукали його до написання поезій загалом і кожного вірша збірки зокрема. Таким чином, прозове обрамування організовує вірші у певну систему і разом з ними створює єдиний сюжет.

«Нове життя» – прозово-віршова автобіографічна повість про історію кохання Данте до Беатріче і про створення поезій. Поет розповідає, що вперше побачив Беатріче дев'ятилітньою дівчинкою, від того часу Кохання заполонило його душу. Через дев'ять років поет знову зустрів Беатріче, вона привітала його доброзичливо. Поет «осягнув межі блаженства», усамітнився і думав тільки про кохану. Виникло бажання вилити свої настрої і почуття у віршах. Але поет не хоче розкрити свою таємницю і вдає, що оспівує іншу дівчину. Після цього Беатріче при зустрічі не привіталася з поетом, що завдало йому великих страждань. Він спочатку виливає у віршах свої муки і нарікає на жорстокість Беатріче, а потім ще з більшою силою славить її красу і доброчинність. Невдовзі Беатріче померла.

ї смерть поет сприймає як всесвітню катастрофу. Але з часом біль минає, і в душі зароджується кохання до іншої жінки. Однак почуття вірності бореться з новою любовною пристрастю, і зрештою поет подолав її зваби. Ним знову оволодів образ Беатріче та бажання «лити сльози і виказувати страждання». В кінці збірки Данте висловлює сподівання сказати про Беатріче «те, чого ніколи ще не говорилося ні про кого».

Кохання Данте до Беатріче – поклоніння їй як божеству. Образ цей безмірно ідеалізований, створений за допомогою прийомів гіперболізації її краси та її чеснот.

Головною дійовою особою збірки є сам автор, закоханий поет, його твір має характер сповіді, в якій передані любовні переживання, зміни душевного стану, боротьба почуттів. Водночас автор роздумує над мистецтвом поезії, коментує і з'ясовує свої вірші. У такому пильному інтересі до власної творчості, поетичної індивідуальності виявляються нові риси, які наближають Данте до Відродження.

Між 1304-1307 pp. Данте написав морально-філософський твір «Бенкет», в котрому, як і в «Новому житті», поєднано вірш і прозу. Задум був грандіозним. «Бенкет» повинен був складатися з 14 філософських канцон і 15 прозових трактатів-коментарів до них. Проте твір залишився незакінченим. До нього увійшли лише 3 канцони і 4 трактати. У «Бенкеті» висвітлюються філософські, богословські, моральні питання.

У першій, вступній канцоні Данте з'ясовує, що ставить за мету своїм твором зробити знання доступними широкому колу людей, що «Бенкет» призначається для всіх, хто прагне знань. Тому твір написаний італійською мовою – вольгаре. Поет доводить, що вольгаре здатна виражати найскладніші поняття, відстоює право поета писати рідною мовою не тільки про кохання, а й про інші великі речі. Данте називає італійську мову «хлібом для всіх» і пророкує їй велике майбутнє.

Проблемі мови присвячений другий трактат Данте – «Про народну мову», написаний латиною. Трактат складається з двох книг. У першій книзі з великою повагою і любов'ю Данте говорить про італійську народну мову, доводить необхідність цілеспрямованої праці над нею, свідомого створення на її ґрунті мови літературної. Літературна мова в розумінні митця – це передовсім мова поезії, закріпивши певні норми, вона стане спільною мовою для всієї Італії. Загалом трактат Данте представляє інтерес як перша в Європі мовознавча праця, як дослідження, що містить корисний матеріал для вивчення джерел італійської літературної мови.

Найбільш значним твором Данте є поема «Божественна комедія», написана в останній період його життя (1313-1321). Поет назвав свій твір «Комедією», згідно з нормами середньовічної поетики, в якій до цього жанру зараховувались твори з сумним початком і щасливим кінцем. Джованні Боккаччо, виражаючи своє захоплення поемою назвав її «божественною», після чого цей епітет додавався уже постійно.

У «Божественній комедії», яку справедливо називають синтезом середньовічної культури і передтчею культури Ренесансу, з усією повнотою відбився складний і суперечливий світогляд Данте.

Задум поеми, її композиція визначені системою тогочасних знань, містико-теологічними концепціями, характерними для духовного життя поета, і середньовічною поетикою. Дія в «Божественній комедії» відбувається на фоні всесвіту, картину якого Данте створює за космологічною системою грецького вченого Птоломея (II ст. н. є.). В уявленні поета космос поділяється на землю, пекло, чистилище й небесні сфери раю. Пекло нібито знаходиться в північній частині Землі і має форму конуса, основа якого розташована близько земної кори, а гострий кінець упирається в центр Землі. Всередині конуса, один за одним, спускаючись все нижче, йдуть дев'ять уступів, що звуться колами. В них, залежно від міри земних провин, караються пекельними муками душі грішників.

Чистилище розташоване на поверхні землі. На березі Світового океану знаходиться передчистилище, а далі підіймається освітлена сонцем і вкрита буйною рослинністю висока гора (за формою – зрізаний конус), оточена водою. На ній – сім уступів, де поступово очищаються душі. Вершина гори – це земний рай.

Найбільшу частину всесвіту займають десять небесних сфер, у яких перебувають душі тих людей, що заслужили вічне блаженство. Десята сфера неба – емпірей – є місцем божества.

Літературними джерелами поеми були середньовічні й античні твори. На величний задум поета особливий вплив мала «Енеїда» Вергілія з її гострополітичним звучанням, містичними тенденціями, поєднанням реального й міфологічного змісту. Разом з тим Данте наслідує середньовічну літературну традицію, невід'ємну від теологічного світогляду, його поема написана у формі видіння, поширеного в релігійній літературі середніх віків. «Божественна комедія» – це також видіння, в ній розповідається про мандрування Данте у потойбічному світі та про його зустрічі й бесіди з душами тих людей, яких він знав особисто або про яких читав у книжках.

Сюжетна канва «Комедії» цілком відповідає поширеному на той час уявленню про історію людської душі. Данте заблудився в темному лісі й уже знемагав під тягарем пристрастей і пороків, які з'являлися в образах пантери, лева і вовчиці. На допомогу йому прийшов Вергілій. Він показав поетові дорогу з лісу, повів за собою через пекло й чистилище. А далі Данте в супроводі Беатріче в сяйві світла підноситься в рай. Увесь зміст твору алегоричний. Данте є втіленням душі, Вергілій – розуму, Беатріче – найвищої мудрості; подорож по загробному світу означає шлях душі до спасіння, пекло – це символ зла, рай – добра й доброчесності, чистилище – переходу від одного стану до другого.

Відомо, що античній, а особливо середньовічній літературі властиве містичне й символічне використання чисел. Священний, магічний смисл вкладали в числа 3, 7, 9, 10 та інш. У поемі Данте вони визначають і будову всесвіту, і композиції. Так, поема поділяється на три частини (кантики): «Пекло», «Чистилище» і «Рай». Кожна частина має 33 пісні, а вся поема, таким чином, разом із вступом складається із 100 пісень.

Форма вірша поеми також визначається числом Це досить складна форма – терцина, в якій трирядкові строфи об'єднані спільним римуванням і створюють єдиний ланцюг (аба, бвб, вгв...).

Однак Данте не в усьому вірний старим уявленням, він виходить за межі традицій алегоричної літератури та світогляду середніх віків. Поет прагнув втілити у конкретні образи, надати всьому абстрактної реальних форм. У потойбічному світі живе Італія його доби. Поет створює образ потойбічного світу на матеріалі земної дійсності, конкретизуючи й оживляючи вигадане зіставленням з реальністю.

На першому плані поеми виступає образ самого Данте – людини своєрідного, складного і суперечливого характеру. Це ще середньовічна людина, богослов і мораліст, але разом з тим пристрасний і діяльний поет весь у реальному світі: він любить і ненавидить, звеличує своїх предків, друзів, Беатріче; ввергає у безодню пекла всіх своїх супротивників.

Визначальною рисою характеру Данте є любов до античності. Найбільше поет схиляється перед Вергілієм, якого обрав своїм провідником по потойбічному світі. Він шанує його як провісника ідеї світової держави, як уособлення розуму; римський поет в його сприйнятті – «честь і світоч усіх співців землі». Але, як людина середньовічного світогляду, Данте не міг нагородити античних письменників райським блаженством, тому що вони були язичниками. Навіть Вергілій не допущений у рай. Але поет не хотів покарати великих людей античного світу і створив для них окреме місце лімб, де вони не зазнають мук у нагороду за ту славу, якої заслужили на землі своєю працею, талантом і знаннями.

По-своєму розподілив Данте пекельні муки. Він відступив від офіційних церковних та кастових уявлень і судив грішників так, як веліли йому особисті переконання й свідомість громадянина, незалежно від становища грішників на землі. У його пеклі мучаться ті, що «злобою жили і життям не утішалися прекрасним»; тирани, що жадали крові; «лукаві слуги церкви пресвятої, священики і папи й кардинали, які горіли золота жагою»; ті, що «лестили людям, які не варті шани»; брехуни, інтригани, ті, що сіяли чвари. У цій свободі й незалежності судження виявлялося вже відчуття особистості – характерна риса ренесансної свідомості.

Поет постає в поемі як політичний борець. З величезною пристрасністю він нападає на «чорних» гвельфів, папу, захищає імператорську владу, виступає проти міжусобиць і воєн.

У «Божественній комедії» поет вкладає багато нового в поняття людської особистості. Він ще не відділяє людину від бога, але вже не визнає гріховним її земне життя, відстоює нові критерії її оцінки, відмінні від аскетичних. Він цінить у людях гідність, активність, здатність на сильні пристрасті та великі звершення, його приваблюють характери героїчні, яскраво визначені та відштовхують пасивні й безпринципні.

У дусі середньовічних понять Данте розумів шлях людини до щастя як шлях до бога, але уявляв собі його зовсім не по-середньовічному. За християнсько-аскетичними поняттями, людину наближають до бога молитви й покаяння, зречення усього земного. Данте ж кидає виклик церкві – він доводить до божого трону людину, яка не зреклася земного життя. Поет досяг мети не молитвами і покаяннями, а діянням, безстрашністю, величезним напруженням зусиль.

У другій частині, «Чистилище», значне місце відводиться філософським міркуванням. Через те постаті «Чистилища» – серед них є й поети, художники, музиканти – здебільшого позбавлені пристрасного характеру, темпераменту, багато з них ледь окреслені, хоча й вони бувають спроможні на прояви почуттів. У чистилище також проникають земні настрої й інтереси. У почуттях Данте багато смутку, інколи його охоплює гнів, особливо при згадці про порядки в Італії, про гвельфську Флоренцію. Опис чистилища живописний, він містить по-справжньому поетичні картини природи.

Третя частина – «Рай» – найбільше насичена складними абстракціями й алегоріями, численними міркуваннями на філософські, богословські, наукові теми. Картини раю – це безмежні простори, де панує гра світла і барв. Разом з тим і в цій частині сильно й виразно звучать актуальні питання італійської дійсності. Данте найповніше розвиває тут тему імперії, критику порочного й розбещеного римського духівництва.

Найяскравіший образ «Раю» – Беатріче. Вона є втіленням божественної науки. Це вона відкриває Данте наукові істини і таємниці всесвіту. Одночасно Беатріче постає як поетичний образ прекрасної жінки, провідниці Данте, яка викликає в нього почуття щастя, радості й безмежного захоплення.

Поетика «Божественної комедії» складна. Данте вдається до різних стилів, вільно змінює їх залежно від змісту, прагнучи знайти адекватне змістові словесне вираження. Скажімо, Вергілій говорить мудро, благородно і повчально, Брунетто Латіні – розсудливо й вишукано, Фаріната – стримано й зневажливо, грішники й біси лаються й лихословлять. Мова Данте емоційна, образна. Найчастіше вживаються порівняння і метафори, звертання, оклики, повтори, паралелізми. Вірш поеми відзначається довершеною майстерністю, багатою, ефектною римою, побудованою здебільшого на несподіваних зіставленнях протилежних за змістом слів.

При всій складній системі ідей, алегоризмі й символічності, схоластичних і теологічних абстракціях, поемі Данте властиві реалістичність, матеріальна виразність і конкретність образів і, разом з тим, заглибленість у внутрішній світ людини. Невмируща цінність «Божественної комедії» полягає в неповторному художньому вираженні складної і суперечливої перехідної доби.  




Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3   4   5


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал