Методичні вказівки до написання курсових робіт із дисципліни «Господарське право»



Сторінка3/4
Дата конвертації08.01.2017
Розмір0.86 Mb.
ТипМетодичні вказівки
1   2   3   4
ТЕМА «КОРПОРАТИВНІ ПРАВА»

Об’єктом дослідження є корпоративні правовідносини, як особливий вид господарських правовідносин.

Предметом дослідження є корпоративні права учасників (засновників) господарських товариств та правовідносини, що складаються з приводу їх набуття та здійснення.
ТЕМА «ЦІНИ І ЦІНОУТВОРЕННЯ В СИСТЕМІ ГОСПОДАРЮВАННЯ»

Об’єктом дослідження є правові відносини, що виникають при встановленні цін та ціноутворення в системі господарювання.

Предметом дослідження є правове регулювання ціноутворення і цін у системі господарювання.
ТЕМА «ВИКОНАННЯ ГОСПОДАРСЬКИХ ЗОБОВ’ЯЗАНЬ. ПРИПИНЕННЯ ЗОБОВ’ЯЗАНЬ»

Об’єктом курсової роботи є господарські зобов’язання.

Предметом цієї курсової роботи є низка взаємовідносин, що виникають у процесі виконання господарських зобов’язань між суб’єктами господарювання та їх припиненням.

Додаток Ж

(обов’язковий)
ПРИКЛАДИ МЕТОДІВ ПРОВЕДЕННЯ ДОСЛІДЖЕННЯ
Метод – це спосіб відображення дійсності та її взаємозв’язків. Метод завжди є об’єктивним і слугує програмою побудови і практичного застосування теорії. Одночасно з цим метод суб’єктивний, оскільки є знаряддям думки дослідника та передбачає його суб’єктивні особливості.

Методи досліджень бувають: загальні, що діють у всіх галузях науки і на всіх етапах дослідження; загальнонаукові, тобто придатні для всіх наук; часткові – для певних наук; спеціальні – для однієї специфічної науки.

Такий поділ методів завжди умовний, оскільки в міру розвитку пізнання науковий метод може переходити з однієї категорії в іншу.

Коротка характеристика основних загальнонаукових методів пізнання.



Спостереження – це метод безпосереднього вивчення предметів і явищ за допомогою органів чуття без втручання в процес з боку дослідника.

Є багато видів спостережень залежно від різних чинників.

1. Від ступеня активності спостерігача в досліджуваній ситуації спостереження бувають включені і невключені. Включені спостереження – це спостереження, при якому дослідник тією чи іншою мірою безпосередньо включений у досліджуваний процес. Невключене спостереження – це спостереження, при якому дослідник перебуває поза процесом чи явищем, які вивчає, тобто є зовнішнім спостерігачем.

2. За умовами організації спостереження бувають польові та лабораторні. Польове спостереження – це спостереження, яке застосовують у реальній життєвій ситуації. Лабораторне спостереження – це таке, при якому об’єкт вивчення знаходиться в штучно створених умовах. Його найчастіше



Продовження додатка Ж

застосовують в експериментальних дослідженнях.

3. Залежно від наявності елементів контролю за проведенням спостереження вони бувають контрольовані та неконтрольовані. Контрольоване спостереження – це таке, при проведенні якого дослідник працює за строго визначеною програмою, його робота контролюється дослідницькою групою. Неконтрольоване спостереження – це спостереження, яке проводиться без контролю за діями спостерігача.

4. За ступенем регулярності спостереження бувають випадкові та систематичні. При випадковому спостереженні вивченню підлягають раніше не заплановані дії, ситуації, явища. Характерною рисою систематичних спостережень є регулярність фіксації дій, ситуацій, процесів протягом певного часу: кожен день, один раз в тиждень, щомісяця і т. д.

5. За характером спостереження бувають: відкриті, приховані, самоспостереження. При відкритих спостереженнях спостерігач не таїться від об’єктів спостереження. Приховані спостереження – це спостереження, коли спостерігач є членом колективу, який вивчає, але про це ніхто не знає. Самоспостереження це коли об’єкт спостереження фіксує особисто ті чи інші аспекти свого самопочуття.

Порівняння – це виявлення відмінностей між об’єктами матеріального світу або знаходження в них спільного за допомогою органів чуття чи спеціальних пристроїв.

Підрахунок – це знаходження числа, що визначає кількісне співвідношення однотипних об’єктів або їх параметрів, які характеризують ті чи інші властивості. Наприклад, визначення кількості заготовок однакових розмірів, числа зубів пилки тощо.

Вимірювання – це фізичний процес визначення числового значення певної величини шляхом порівняння її з еталоном.

Експеримент – це одна зі сфер людської практики, у результаті якої перевіряється істинність гіпотез або виявляються закономірності об’єктивного світу. Під час експерименту

Продовження додатка Ж

дослідник втручається в процес, який він вивчає, з метою пізнання. Експериментальне дослідження об’єкта або явища має певні переваги порівняно зі спостереженням, а саме: дозволяє вивчати явища в «чистому вигляді» за допомогою відкидання побічних факторів; досліджувати окремі властивості об’єкта, а не їх сукупність.

Експеримент виконує 2 основні функції:

1) теоретичну, яка полягає в перевірці наукової гіпотези щодо причинних зв’язків між явищами;

2) практичну, що полягає у досягненні певного ефекту у практично-перетворювальній діяльності.

Експерименти класифікують за різними чинниками:

1) за характером об’єкта та предмета дослідження експерименти бувають реальні та уявні. Реальні експерименти здійснюються за генеральною або вибірковою сукупністю. Уявні експерименти здійснюють шляхом маніпулювання інформацією про реальні об’єкти без втручання у хід подій;

2) за специфікою поставленого завдання розрізняють наукові та прикладні експерименти. Наукові експерименти націлені на одержання нових знань. Прикладні експерименти є елементом управлінської діяльності;

3) за логічною структурою доведення гіпотези розрізняють паралельні та послідовні експерименти. При проведенні паралельного експерименту одночасно задіяні дві групи – контрольна та експериментальна, ідентичні за своїми основними характеристиками. При послідовному експерименті аналізові піддається одна й та сама група. Доведення гіпотези спирається на порівняння стану досліджуваного об’єкта до і після впливу експериментальної змінної;

4) за рівнем вимог до проведення ситуації експерименти поділяють на лабораторні, польові та чисті. Для лабораторних експериментів створюють спеціальні умови. Польовий експеримент проводиться за природних умов, звичайних для діяльності групи. Чистим експеримент називають тоді, коли учасники не знають про його проведення.



Продовження додатка Ж

Узагальнення – визначення загального поняття, в якому відображається головне або основне, що характеризує об’єкти певного класу. Це засіб для утворення нових наукових понять, формулювання законів і теорій.

Абстрагування – це відвернення уваги в думках від несуттєвих властивостей, зв’язків, відношень предметів і виділення декількох сторін, що цікавлять дослідника. Абстрагування, як правило, здійснюється в два етапи. На першому етапі визначаються несуттєві властивості, зв’язки тощо, на другому – досліджуваний об’єкт замінюють на інший, більш простий, тобто на спрощену модель, що зберігає головне у складному.

Розрізняють такі види абстрагування: ототожнювання (утворення понять шляхом об’єднання предметів, виділених за своїми властивостями, в особливий клас); ізолювання (відокремлення властивостей, невід’ємно пов’язаних із предметами); конструктивізація (не береться до уваги невизначеність меж реальних об’єктів); припущення можливого здійснення.



Формалізація – відображення об’єкта або явища у знаковій формі певної спеціальної мови (математичної, статистичної тощо) і забезпечення можливості дослідження реальних об’єктів та їх властивостей через формальне дослідження відповідних знаків.

Аксіоматичний метод – спосіб побудови наукової теорії, при якому деякі твердження (аксіоми) приймаються без доведень і тоді використовуються для отримання решти знань (за певними логічними правилами). Загальновідомою, наприклад, є аксіома паралельності ліній, яка прийнята в геометрії без доведення.

Аналіз – метод пізнання, при якому предмет дослідження (об’єкт, властивості тощо) розкладається на окремі складові частини. У зв’язку з цим аналіз лежить в основі аналітичного методу досліджень.
Продовження додатка Ж

Синтез – це поєднання окремих сторін предмета дослідження в єдине ціле. Аналіз і синтез взаємозв’язані та уособлюють єдність протилежностей. Розрізняють такі види аналізу і синтезу: прямий, або емпіричний, метод (використовують для виділення окремих частин об’єкта); елементно-теоретичний метод (базується на уявленнях про причинно-наслідкові зв’язки різних явищ); структурно-генетичний метод (вилучення зі складного явища таких елементів, які створюють вирішальний вплив на решту сторін об’єкта).

Важливими поняттями в теорії пізнання є індукція – умовивід від фактів до деякої гіпотези та дедукція – умовивід, в якому висновок про деякий елемент множини робиться на основі знань загальних властивостей усієї множини. Найважливіше правило дедукції формулюється так: «Якщо із висловлювання А випливає висловлювання Б, а висловлювання А є істинним, то В також є істинним».

Одним із методів наукового пізнання є аналогія, на допомогою якої одержують знання про предмети і явища на основі їх подібності з іншими. Ступінь ймовірності (достовірності) умовиводу за аналогією залежить від кількості подібних ознак у явищах, що поширюються (чим їх більше, тим більшу ймовірність має умовивід, і вона підвищується, якщо зв’язок одержуваної ознаки з будь-якою іншою ознакою є відомим відносно точно). Аналогія тісно пов’язана з моделюванням, або модельним експериментом. Якщо звичайний експеримент взаємодіє з об’єктом дослідження, то в моделюванні такої взаємодії немає, тому що експеримент проводиться не власне з об’єктом, а із його замінником.

Гіпотетичний метод пізнання передбачає розроблення наукової гіпотези на основі вивчення суті досліджуваного явища за допомогою описаних вище способів пізнання. Потім формулюються гіпотези, складаються моделі, здійснюються їх вивчення, аналіз і розроблення теоретичних положень.
Продовження додатка Ж

У дослідженнях часто використовують історичний метод пізнання. Цей метод передбачає дослідження історичної динаміки.

При гіпотетичному методі пізнання дослідник часто звертається до ідеалізації створення в думках об’єктів, які практично нездійсненні. У результаті ідеалізації реальні об’єкти позбавляються деяких властивостей і наділяються гіпотетичними властивостями.

Під час дослідження окремих систем із різновидними зв’язками, що характеризуються як безперервністю та детермінованістю, так і дискретністю та випадковістю, використовуються системні методи (дослідження операцій, теорія масового обслуговування, теорія керування, теорія множин тощо). Зараз такі методи набули широкого застосування завдяки використанню сучасних ЕОМ.

Під час аналізу явищ і процесів у складних системах виникає потреба розгляду більшої кількості факторів (ознак), серед яких важливо вміти виділити за допомогою методу ранжування головне і виключити другорядні фактори, які істотно не впливають на досліджуваний об’єкт. Цей метод допускає підсилення основних і послаблення другорядних факторів, тобто розміщення факторів за визначеними правилами в ряд спадної або зростаючої послідовності.

Рівні методів наукових досліджень

Залежно від мети, завдання досліджень і необхідних результатів методи наукового пізнання умовно поділяють на декілька рівнів: емпіричний, експериментально-теоретичний, теоретичний і метатеоретичний.



Методи емпіричного рівня: спостереження, порівняння, рахунок, вимірювання, тести, метод проб і помилок та ін. Методи цієї групи конкретно пов’язані з явищами, що вивчаються, і використовуються на етапі формування наукової гіпотези.

Методи експериментально-теоретичного рівня: експеримент, аналіз і синтез, індукція і дедукція, моделювання,

Продовження додатка Ж

гіпотетичний, історичний та логічний. Вони допомагають досліднику виявити ті чи інші достовірні факти та об’єктивні прояви під час дослідження процесів. За допомогою цих методів здійснюється накопичення фактів та їх перехресна перевірка. Необхідно зазначити, що факти мають науково-пізнавальну цінність лише в тих випадках, коли вони систематизовані, між ними розкриті невипадкові залежності та визначені причини наслідків. Таким чином, завдання виявлення істини потребує не тільки збору фактів, а й правильного їх теоретичного оброблення. Початкова систематизація фактів та їх аналіз виконуються вже в процесі спостережень, міркувань, експериментів, оскільки ці методи передбачають не тільки чуттєве сприйняття предметів і явищ, але й їх відбір, класифікацію, обдумування сприйнятого матеріалу, його фіксування.

Методи теоретичного рівня: абстрагування, ідеалізація, формалізація, аналіз і синтез, індукція і дедукція, аксіоматика, узагальнення та ін. На теоретичному рівні проводяться логічні дослідження зібраних фактів, розроблення понять, суджень та виконання умовиводів. У процесі цієї роботи співвідносяться попередні наукові уявлення з новими, що виникають. На теоретичному рівні наукове мислення звільняється від емпіричного опису, створюється теоретичне узагальнення. Таким чином, новий теоретичний зміст знань надбудовується над емпіричними знаннями. На теоретичному рівні пізнання науковці використовують логічні методи подібності або відмінності, розробляють нові системи знань або вирішують завдання подальшого узгодження теоретично розроблених систем із накопиченими новими експериментальними результатами.

До методів теоретичного рівня відносять діалектичний метод і метод системного аналізу. За допомогою цих методів досліджуються власне теорії й розробляються шляхи їх побудови, вивчається система положень і понять певної теорії, з’ясовуються межі її застосування, способи запровадження

Продовження додатка Ж

нових понять, обґрунтовуються шляхи синтезу декількох теорій. Центральним завданням цього рівня досліджень є пізнання умов формалізації наукових теорій і вироблення формалізованих мов, так званих метамов.

Рівні методів наукових досліджень відрізняються: глибиною, повнотою і всебічністю дослідження об’єкта; цілями, методами досягнення та способами вираження знань; ступенем значущості в них чуттєвого та раціонального пізнання.

Отже, на емпіричному рівні здійснюються спостереження за об’єктами, фіксуються факти, проводяться експерименти, виявляються емпіричні співвідношення та закономірні зв’язки між окремими явищами. На теоретичному рівні створюються системи знань, теорії, в яких розкриваються загальні та необхідні зв’язки, формулюються закони в їх системній єдності та цілісності.

На емпіричному рівні вивчення процесів та явищ є поверхневим; встановлюються чуттєво фіксовані зв’язки між явищами без заглиблення в суттєві зв’язки та відношення. На теоретичному рівні досліджень головним завданням розкриття суттєвих причин та зв’язків між явищами. На цьому рівні домінує раціональне пізнання.

Методи обох рівнів органічно взаємозв’язані і взаємообумовлюють один одного у цілісній структурі наукового пізнання. Емпіричне переходить у теоретичне, а те, що спочатку було теоретичним, на більш високому етапі розвитку стає емпірично доступним.


Додаток И

(обов’язковий)
РОЗДІЛ 1. ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ ТА ОСНОВНІ НАПРЯМИ ДЕРЖАВНОЇ ЦІНОВОЇ ПОЛІТИКИ
1.1. Державна цінова політика: загальні положення
Визначено низку ціноутворюючих термінів, яких до цього часу не було або які визначалися підзаконними актами. З-поміж таких термінів у Законі, а саме статті 1 терміни вживаються в такому значенні:

  1. встановлення ціни – затвердження (фіксація) рівня ціни;

  2. гранична ціна – максимально або мінімально допустимий рівень ціни, який може застосовуватися суб’єктом господарювання;

  3. декларування зміни ціни та/або реєстрація ціни – інформування суб’єктом господарювання у встановленому порядку органів державного регулювання і контролю (нагляду) та спостереження у сфері ціноутворення про наміри встановлення та застосування ціни, відмінної від поточної;

  4. доплата – збільшення ціни товару виробником (постачальником) під час його продажу (реалізації);

  5. застосування ціни – продаж (реалізація) товару за встановленою ціною;

  6. знижка (знижувальний коефіцієнт) – зменшення ціни товару виробником (постачальником) під час його продажу (реалізації).


1.2. Основні напрями державної цінової політики
Державна цінова політика є складовою частиною державної економічної та соціальної політики і спрямована на забезпечення:
Продовження додатка И

  1. розвитку національної економіки та підприємницької діяльності;

  2. протидії зловживанню монопольним (домінуючим) становищем у сфері ціноутворення;

  3. розширення сфери застосування вільних цін;

  4. збалансованості ринку товарів та підвищення їх якості;

  5. соціальних гарантій населенню в разі зростання цін;

  6. необхідних економічних гарантій для виробників;

  7. орієнтації цін внутрішнього ринку товарів на рівень цін світового ринку.

Повноваження Кабінету Міністрів України у сфері ціноутворення:

  1. забезпечує проведення державної цінової політики;

  2. здійснює державне регулювання цін, визначає повноваження органів виконавчої влади щодо формування, встановлення та застосування цін, якщо інше не визначено законом або міжнародним договором України, згода про обов’язковість якого надана Верховною Радою України;

  3. визначає перелік товарів, державні регульовані ціни на які затверджуються відповідними органами виконавчої влади, якщо інше не визначене законом.

Додаток К

(обов’язковий)
ВИСНОВКИ
Верховна Рада України ухвалила нову редакцію Закону «Про ціни і ціноутворення». Як передає кореспондент УНІАН, за таке рішення проголосували 263 із 411 народних депутатів України, зареєстрованих у сесійній залі. Цей закон визначає основні засади цінової політики і регулює відносини, що виникають у процесі формування, встановлення та застосування цін, а також здійснення державного контролю (нагляду) та спостереження у сфері ціноутворення. Із 3 серпня 2012 року набрала чинності нова редакція Закону «Про ціни та ціноутворення» від 21.06.2012 р. №5007-VI. Відповідно втратив чинність колишній Закон «Про ціни і ціноутворення» від 03.12.90 р. №507-XII.

Багато у чому новий Закон №5007-VI повторює норми попередньої редакції Закону від 03.12.90 р. №507-XII. Проте є й кардинальні зміни. Крім того, деталізовано деякі поняття, до яких необхідно звертатися при встановленні цін із суб’єктами господарювання. Наприклад, у Законі № 507 із чотирнадцяти статей лише дві були присвячені контролю за додержанням державної дисципліни цін та відповідальності за порушення державної дисципліни цін. Тобто контроль та відповідальність, виходячи із кількості статей у Законі № 507, займали 1/7 його частину. У Законі про ціни цим питанням із двадцяти статей присвячено п’ять, тобто 1/4 частина. І присвячена ця частина більш детальному врегулюванню питань щодо органів державного контролю (нагляду) та спостереження у сфері ціноутворення, їх основних функцій та прав, державного спостереження у сфері ціноутворення, адміністративно-господарських санкцій за порушення законодавства про ціни і ціноутворення. Тобто Закон про ціни порівняно із Законом № 507 більше уваги приділяє питанням контролю та штрафів.


Продовження додатка К

Одразу помітно, що більш урегульованою стала «каральна» функція Закону про ціни.

Ключові зміни стосуються штрафних санкцій за недотримання вимог цінової політики. Закон встановлює такі адміністративно-господарські санкції стосовно підприємств:


      • порушення вимог щодо формування, встановлення та застосування регульованих державою цін: вилучення необґрунтовано одержаної виручки, що становить позитивну різницю між фактичною виручкою від продажу (реалізації) товару та виручкою за цінами, сформованими відповідно до запровадженого способу регулювання ;

      • штраф у розмірі 100 відсотків необґрунтовано одержаної виручки (у чинному законодавстві передбачається штраф у розмірі 200 відсотків);

      • стягнення плати за товари, які згідно із законодавством надаються безоплатно, – штраф у розмірі 100 відсотків вартості проданих (реалізованих) товарів (у чинному законодавстві передбачається штраф у розмірі 200 відсотків);

      • надання уповноваженим органам недостовірних відомостей – штраф у розмірі 100 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (така відповідальність не передбачена чинним законодавством);

      • невиконання приписів уповноважених органів або створення перешкод для виконання покладених на них функцій – штраф у розмірі 200 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (наразі така відповідальність не передбачена чинним законодавством).


Додаток Л

(обов’язковий)
ЗРАЗОК ОФОРМЛЕННЯ ПОСИЛАНЬ
Суб’єкти господарювання відповідно до ч. 4 ст. 175 ГК можуть, незалежно від статутної мети своєї діяльності, брати на себе зобов’язання про господарську допомогу у вирішенні питань соціального розвитку населених пунктів, їх місцезнаходження, у будівництві й утриманні соціально-культурних об’єктів та об’єктів комунального господарства і побутового обслуговування, надавати іншу господарську допомогу з метою вирішення місцевих проблем. Суб’єкти господарювання мають право брати участь у формуванні відповідних фондів місцевих рад, якщо інше не встановлено законом, та у виконанні робіт щодо комплексного економічного і соціального розвитку територій [8].

Суб’єкт господарювання, який відповідно до закону та своїх установчих документів зобов’язаний здійснювати виконання робіт, надання послуг або продаж товарів кожному, хто до нього звертається на законних підставах, не має права відмовити у виконанні робіт, наданні послуг, продажу товару за наявності у нього такої можливості або надавати перевагу одному споживачеві перед іншими, крім випадків, передбачених законодавством.



Суб’єкт господарювання, який безпідставно ухиляється від виконання публічного зобов’язання, повинен відшкодувати другій стороні завдані цим збитки в порядку, визначеному законом [4, с. 213].



До уваги студентів!
Пояснення: посилання на літературу ([1, с. 173], [2, с. 15], [3, с. 3], [4, с. 7], [5, с. 46-48] і т. ін.): 1-ша цифра – номер джерела у списку використаних джерел; цифра після коми – номер сторінки (сторінок).


Додаток М

(обов’язковий)
КРИТЕРІЇ ОЦІНЮВАННЯ КУРСОВОЇ РОБОТИ
«ВІДМІННО»
Вступ. Дано обґрунтування вибору даної теми, визначені її актуальність, мета та завдання, об’єкт та предмет дослідження, з’ясовані його методологія та методи, а також ступінь наукового розроблення обраної теми. Окреслені теоретична база та нормативна основа курсової роботи. У разі вивчення судової практики необхідно визначити емпіричну базу.

Основна частина. Зміст основної частини відповідає плану курсової роботи та свідчить про дослідження студентом значної кількості (не менше 25) інформаційних джерел (як вітчизняних, так і зарубіжних авторів). Основні поняття та визначення сформульовані шляхом аналізу та логічного структурування опрацьованих джерел інформації. Узагальнення та висновки з кожного розділу повинні відповідати викладеному змісту, тобто бути логічним завершенням проведеного в цьому розділі дослідження.


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал