Методичні розробки з основ біоетики та біобезпеки для студентів 3 курсу медичного факультету



Сторінка4/8
Дата конвертації22.12.2016
Розмір2.11 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8
ТЕМА №5. ЛЮДИНА І ХВОРОБА. ХВОРОБА ЯК ПЕРЕЖИВАННЯ І ПОВЕДІНКА ЛЮДСЬКОЇ ОСОБИСТОСТІ. ПРИКЛАДНІ АСПЕКТИ МЕДИЧНОЇ ПСИХОЛОГІЇ В БІОМЕДИЧНІЙ ЕТИЦІ І ДЕОНТОЛОГІЇ. БІОМЕДИЧНА ЕТИКА ТА ДЕОНТОЛОГІЯ В ПРОФІЛАКТИЦІ ТА ЛІКУВАННІ ПСИХІЧНОЇ І ПСИХОСОМАТИЧНОЇ ПАТОЛОГІЇ.
Мета заняття:

  1. Ознайомитися з особливостями реагування людини на хворобу, основними проявами різних соматичним хвороб.

  2. Засвоїти поняття про медичну деонтологію та основні риси, які мають бути притаманні медичному працівнику.


Питання теоретичної підготовки:

  1. Людина і хвороба. Значення співпраці лікаря та пацієнта.

  2. Поняття про медичну деонтологію. Основні риси, що мають бути притаманні медику.

  3. Хвороба як переживання і поведінка людської особистості. Основні психологічні типи реагування пацієнтів на хворобу.

  4. Психологічні і психічні прояви окремих соматичних захворювань

  5. Фактори, від яких залежить ступінь психосоматичних розладів.

  6. Біомедична етика та деонтологія в профілактиці та лікуванні психічної і психосоматичної патології, хворих на наркоманію, алкоголізм та тютюнопаління.

  7. Проблема суїціду. Значення екстренної психологічної служби. Основні завдання психологічної служби системи освіти.


Завдання:

  1. Ознайомитися з особливостями реагування людини на хворобу, основними проявами різних соматичним хвороб

  2. Засвоїти поняття про медичну деонтологію та основні риси, які мають бути притаманні медичному працівнику, етичними нормами поведінки та вимогами до лікарів в минулому та сучасному.


ЛІТЕРАТУРА:

  1. Назар П.С. Основи медичної етики. – К.: Здоров’я, 2002. – С. 9-165.

  2. Грандо А.А. Врачебная этика и медицинская деонтологія. – К.: Выща школа, 1988.- 192 с.

  3. Терешкевич Д.Г. Біоетика. – Львів»Світ», 2008. – С.101-121, 250-254.

  4. Любан-Плоцца Б. и др. Терапевтический союз врача и пациента. – К.: Адеф – Україна. 2001. – 292 с.

  5. Кэмпбелл А. Медицинская этика. – М.: ГЭОТАР – Медиа, 2005. – 400 С. 35-71.

  6. Макшанов И.Я. Врачебная деонтологія. – Минск, Вышэйшая школа, 1998. – 158 с.

  7. Романова Н.Ф. Психологічні служби системи освіти в Україні: перспектива та особливості розвитку // “Соціальна робота в Україні: теорія і практика”, № 3, 2008. – С. 94-102


МЕТОДИКА ВИКОHАHHЯ САМОСТІЙНОЇ РОБОТИ

В ході практичного заняття студенти знайомляться з особливостями реагування людини на хворобу, основними проявами різних соматичним хвороб, з поняттям про медичну деонтологію та основними рисами, які мають бути притаманні медичному працівнику, з основами медичної реабілітації хворих на соматичні та психосоматичні захворювання.

В процесі багатовікової медичної практики склались особливі норми взаємовідносин між хворим та між медиками в колективі, сформувались особливості професії, яка дозволяє глибоко вникати в людське життя, в його біологічні, психологічні і соціальні сторони. Ці норми і принципи стали основою для формування медичної етики і деонтології та справляють великий вплив на стан психічного здоров’я пацієнтів, медичних працівників і їх психологічну сумісність, яка створює сприятливий мікроклімат для співпраці і ефективності лікувального процесу.

Ще в часи Київської Русі при монастирях організовували притулки для надання безкоштовного догляду за каліками і немічними. У Х1Х ст. в ряді земських губерній діяли лікарські суди честі, на яких розглядались випадки негуманної поведінки лікарів щодо хворих. В 1903 р. Спілка уманських лікарів розробила і запровадила до виконання кодекс під назвою “Лікарська етика”.

Основні засади сучасної вітчизняної медичної деонтології розробив М.Петров у середині ХХ століття. Ці питання постійно знаходяться в центрі уваги медичної громадськості. Корінні зміни суспільного буття, швидкий прогрес у науці і техніці постійно ставлять як перед медициною в цілому, так і перед медичною деонтологією зокрема нові завдання щодо вдосконалення знань і умінь, пов’язаних із сучасними технологіями лікувально-профілактичної діяльності медиків.

Термін “деонтологія” походить від грецьких слів “деон”, - обов’язок і “логос” – учення.



Медична деонтологія – це вчення і практичне втілення морально-етичних принципів професійної діяльності медиків, спрямованої на створення максимально сприятливих умов для ефективного лікування хворих і профілактики захворювань. Іншими словами, медична деонтологія – це вчення про обов’язок медика, сукупність етичних норм, яких він повинен дотримуватись при виконанні своїх професійних обов’язків
Основними завданнями медичної деонтології є:

1. Вивчення принципів поведінки медичного персоналу, спрямованих на досягнення максимальної ефективності лікування хворих і профілактики захворювань.

2. Аналіз взаємовідносин між медиком і хворим та його родичами, а також між медичними працівниками в колективі.

3. Попередження і виключення несприятливих факторів у медичній діяльності та усунення шкідливих наслідків неякісної медичної роботи.

Суттєвою особливістю медичної деонтології є її тісний зв’язок із загальною і медичною психологією. Значною мірою це зумовлено тим, що психологія лікувального процесу полягає в тому, що при ньому проходить не лише зустріч з пацієнтом (це має місце і у ветеринарії), але і спілкування з ним, виникає бажання обох бути зрозумілими один одному.

Для того, щоб стати повноцінним медиком, потрібно не лише дотримуватись таких категорій, як високий професіоналізм, обов’язок, совість, любов до хворого, але і розуміти людей, володіти достатніми знаннями в галузі психології, керувати власними психічними процесами. Без цього не може бути й мови про ефективний вплив на хворого.

 

Основні якості особистості медика:

1. Морально-вольові – співчуття, доброзичливість, совість, щирість, оптимізм, чесність, самовідданість, працелюбство, терпіння, ввічливість, уважність, ніжність, лагідність, мужність, рішучість, скромність, принциповість, почуття власної гідності, ініціативність, дисциплінованість, вимогливість до себе та інших.

2. Естетичні – акуратність, охайність, потяг до краси, непримирення до огидного і “сірості” в побуті, прагнення покращити умови, в яких перебуває хворий.

3. Інтелектувально-пізнавальні – ерудованість, спостережливість, логічність, прагнення пізнати сутність явища, систематичне підвищення рівня професійних знань і кваліфікації, вміння бути уважним співрозмовником, комунікабельним у спілкуванні з пацієнтами та їх родичами, здатність осмислювати отриману інформацію з виділенням головного й ефективно використовувати її в лікувально-профілактичному процесі.

Вищевказані позитивні якості прикрашають кожну людину, але для медика ці якості мають бути професійними.



Психологічні аспекти медичної деонтології

Спостережливість. Люди суттєво відрізняються між собою за спрямованістю спостережливості. Одні добре помічають усе, що належить до неживих предметів, інші краще бачать особливості внутрішнього світу людини, її душевний стан, переживання, потреби, надії, страхи тощо.

Для професійної діяльності медика необхідно розвивати в собі обидва види спостережливості, він повинен помічати, що відбувається в душі людини, розуміти її внутрішній стан, відгадувати її думки.

Принципи медичної деонтології вимагають, щоб дані спостереження за хворим були глибоко осмисленими і стали переконливими.

Таким чином, важливим психологічним принципом медичної деонтології є єдність професійної спостережливості, усвідомлення сутності явища і переконання у своїй правоті.



Емоційне забарвлення отриманої і осмисленої інформації. Медичний працівник повинен відчувати біль і переживання іншої людини як свої власні. Це допоможе зрозуміти стан хворого і розділити з ним його переживання, що має важливе значення для хворого. Адже для будь-якої людини дуже важливо, щоб її зрозуміли.

Гуманізм. Він випливає із самої сутності професії, бо не можна любити професію медика, не люблячи людину.

Милосердя. Хворий вбачає в медичній сестрі помічника лікаря і ставить особливі вимоги саме до особистості медичної сестри, шукає в ній риси доброти, співчуття, милосердя. Відомий російський хірург М.Петров стверджував, що „медичних сестер потрібно вибирати серед жінок, в душі яких горить вогонь безкорисливої любові до своєї справи і людей. Сутність цієї професії – це повсякденне втілення милосердя”.

Доброта. На ній базуються гуманізм і милосердя. Медична деонтологія вимагає від медика бути добрим до хворих, його родичів і близьких. Проте бути добрим не означає бути “добреньким”. Якщо хворий порушує необхідний режим або відвідувачі провокують пацієнта на його порушення, потрібно тактовно, але рішуче заборонити такі дії.

Доброта, гуманізм і милосердя медика повинні органічно поєднуватись з рішучістю і принциповістю, делікатністю і тактовністю. Делікатність і тактовність є проявом внутрішньої інтелігентності людини, яка досягається вихованням. Виховання - це не лише гарні манери, це поняття більш глибоке. Виховання передусім формує внутрішню інтелігентність людини, що включає повагу до людей, уміння встановити з ними контакти.



Совість це „внутрішній суддя” вчинків людини. Моральний критерій совісті тісно пов’язаний з розумінням людиною сутності добра і зла, обов’язку та іншими моральними категоріями.

Значення совісті в роботі медика є надзвичайно великим. Як би добре не був поставлений контроль, неможливо прослідкувати за кожним кроком медичного персоналу. Лише совість і почуття обов’язку не дозволять халатно ставитись до своїх обов’язків.



Скромність і акуратність повинні бути і в стилі поведінки, і в зовнішньому вигляді медика. Відповідний стиль одягу і поведінки створює належний імідж медика, який повинен психотерапевтично впливати на хворого і допомагати його одужанню.

Ввічливість і увага до хворогоце не лише правила етикету. Неввічливе, а тим більше презирливе чи гидливе ставлення до хворого, фамільярність травмують його психіку, що негативно впливає на перебіг недуги.

Оптимізм є невід’ємною частиною діяльності медика. Медику доводиться брати участь у лікуванні дуже тяжких хворих. Необхідно всіляко переконувати їх у сприятливому результаті. А для цього потрібно самому бути оптимістом, вірити в успіх і різними засобами добиватись його.

Мужністьце властивість не боятись труднощів у роботі, не ухилятись від відповідальності. Мужність повинна поєднуватись з рішучістю. Інколи в медичній практиці доводиться ризикувати. Але частка ризику повинна бути адекватною обставинам. У лікувальній роботі ризик дозволений лише в межах наявних знань і досвіду.

Спілкування з хворим є могутнім засобом психологічного впливу на його стан. При захворюванні потреба у душевному підбадьорливому спілкуванні здебільшого зростає, лише у важких випадках спілкування обтяжує хворого і він уникає його. Необхідно уважно слухати хворого, відповідати на його запитання або коментувати його думки чітко, переконливо і професійно. У цьому випадку потрібно дотримуватись принципу “слово – срібло, мовчання – золото, а слухання – діамант” (І.Харді).

Хворі насторожено сприймають слова і невербальні прояви спілкування медиків. Кожне слово, жест, погляд медиків по-різному тлумачиться пацієнтом, що залежить від особливостей його характеру, фізичного і психічного стану, установки і ступеня медичної обізнаності. Тому завжди потрібно пам’ятати про можливість ятрогенії.

Ятрогенія – це різновид психогенії, що виникає внаслідок спілкування хворого з медиками при недотриманні ними принципів деонтології. Необхідно пам’ятати, що внаслідок самої недуги у значної кількості хворих мають місце прояви псевдоятрогенних переживань.

Псевдоятрогенія – це уявне перебільшення неприємностей, пов’язаних із хворобою. Необережно сказане слово може різко погіршити стан хворого.

Негативний вплив на хворого, викликаний неправильним стилем роботи медиків, особливостями їх особистості, нетактовністю, називають сороригенними психічними шкідливостями. Якщо негативну ятрогенну дію на хворого частіше чинять лікарі (їх слова для хворого більш авторитетні), то сороригенний вплив більш характерний для діяльності медичної сестри.

Медик не має права демонструвати, що стан хворого безнадійний. Незалежно від душевного стану, на роботі він повинен бути врівноваженим, бадьорим, логічним і рішучим. Важливо інтуїтивно відчувати душевний стан хворого й адекватно впливати на нього психотерапевтично. В одній ситуації потрібно продемонструвати турботливість і ласку, в інших – суворість і рішучість.

У патогенезі багатьох соматичних захворювань важливу роль відіграють психологічні фактори.



Психосоматика – це одна з найважливіших складових частин медичної психології, що вивчає вплив психологічних факторів на виникнення психосоматичних захворювань.





Фактори, від яких залежить ступінь психосоматичних розладів


















Гострота

початку


соматичної хвороби




Характер соматичної патології




Преморбідний

психофізіологічний та психічний стани

















Вік і стать пацієнта




Особистісні особливості і тип реагування пацієнта




Своєчасне і кваліфіковане надання допомоги

Для лікаря важливими є знання різних психологічних типів реагування хворих на хворобу.



Психологічні типи реагування на захворювання


Гармонійний




Егоцентричний







Тривожно-депресивний

Обсесивно-фобічний







Депресивний

Іпохондричний







Неврастенічний

Дисфоричний







Ейфоричний

Апатичний







Анозогнозичний

Зневажливий







Нозофільний

Утилітарний




  • гармонійний тип – характеризується правильним, раціональним ставленням до хвороби;

  • тривожно-депресивний тип – відзначається перевагою тривоги та пригніченості;

  • депресивний тип – пригніченість супроводжується песимістичними поглядами;

  • неврастенічний тип – для хворих характерні спалахи дратівливості при появі болю та стражданнях;

  • ейфоричний тип – підвищений настрій хворих сприяє легковажному ставленню до недуги та лікування;

  • анозогнозичний тип – для хворих характерне активне відкидання думки про недуги та можливі наслідки;

  • нозофільний тип – пов’язаний з певним заспокоєнням і приємними відчуттями при недузі, оскільки хворий не повинен виконувати свої обов’язки;

  • егоцентричний тип – хворобливі прояви цієї групи виставляються на показ близьким з метою оволодіти їх увагою до себе;

  • обсесивно-фобічний або (нав’язливо-тривожний) тип – тривожна нерішучість в більшій мірі стосується не реальних, а можливих ускладнень хвороби;

  • іпохондричний тип – відзначається постійною зосередженістю на хворобливих відчуттях;

  • дисфоричний або (гнівливий) тип – хворі відзначаються пригнічено-злісним настроєм;

  • апатичний тип – хворим властива повна байдужість до хвороби, своєї долі та наслідків лікування;

  • зневажливий тип – хворий недооцінює ступінь серйозності захворювання;

  • утилітарний тип – є вищим проявом нозофільної реакції.


Психологічні і психічні прояви окремих соматичних захворювань

Серцево-судинні захворювання. Найчастіше лікар стикається з психологічними проблемами у разі виникнення серцево-судинних захворювань. У разі інфаркту міокарда – в передінфарктний період з'являється відчуття неясності у голові, труднощі концентрації уваги, передчуття неминучої безпеки, тривога. У гострий період – безсоння, ілюзії, галюцинації, рухове збудження, тривога, страх смерті, втрата критичності, ейфорія. Надалі розвиваються стійка іпохондрія, кардіофобія, астенодепресивні і невротичні реакції, стійка фіксація уваги на соматичних відчуттях.

У разі гіпертонічної хвороби найчастіше спостерігається гармонійна, іпохондрична, істерична внутрішня картина хвороби. Далі виникають астенія, зміни настрою, плаксивість, іпохондрія, образливість, кардіофобії, реєструється нав'язливість, емоційна лабільність та дратівливість.



Захворювання органів травлення. Для виразкової хвороби характерні дратівливість, гарячковість і конфліктність, депресія, апатія, істеричні реакції. Хворі дратівливі, образливі, стурбовані. Вони часто конфліктують вдома та в лікарні з персоналом, що утруднює стосунки з ними.

Ендокринні захворювання. У разі цукрового діабету виражені дратівливість, астенізація, висока емоційна лабільність і неврівноваженість, конфліктність, уразливість і образливість. У разі тиреотоксикозу розвивається психопатизація особистості з дратівливістю, непосидючістю, різкими коливаннями настрою, поспішністю, що поєднуються із вираженою астенізацією.

Бронхолегеневі захворювання. У разі бронхіальної астми емоційне напруження у хворих сприяє виникненню нападів ядухи. За умов хронічного перебігу бронхіальної астми характер хворих змінюється за іпохондричним та істеричним типами внутрішньої картини хвороби.

Шкірно-венерологічні захворювання. Хворим властиві сором'язливість, скутість, особливо у разі висипань на відкритих частинах тіла. Венеричні хвороби мають глибокий психотравмуючий характер і зумовлюють виникнення у пацієнтів страху перед прогнозом захворювання та необхідністю тривалого лікування. Аналогічним чином негативний соціальний зміст деяких хронічних інфекцій (СНІД, туберкульоз тощо) може спричинювати дисимулятивну поведінку хворих, уникання ними лікування, вороже ставлення до оточуючих, демонстративну байдужість до свого здоров'я, за якою часто приховується панічний страх перед майбутнім.

Онкологічні захворювання. У початковій стадії захворювання погіршується настрій, увага хворих прикута до власних відчуттів та результатів клініко-лабораторних досліджень, часто „загострюються” окремі риси характеру, серед яких основними є астенічні і депресивні стани, суїцидальні вислови тощо. У термінальній стадії розвиваються розлади свідомості.

Алкоголізм і наркоманія є різновидом адиктивної (залежної) поведінки, для якої властивим є прагнення досягти мети за допомогою хімічних, „психоактивних” речовин. Адиктивна речовина – це будь-яка наркотична або психотропна речовина, якісною характеристикою якої є спроможність викликати залежність у разі її споживання.

Для позначення будь-яких фактів поведінки щодо речовин, що викликають залежність, у сучасній науці вживається термін «адиктивна поведінка» (від англ. аddiction – пристрасть, пагубна звичка, схильність до чого-небудь), але цей термін є дещо ширшим: ним позначається поведінка, спрямована на вживання (використання) будь-якого агента, спроможного викликати залежність. Таким агентом може бути практично що завгодно. Крім хімічної залежності, розрізняють залежність від азартних ігор, комп’ютерну та інтернет-залежність, залежність від релігійних культів і тоталітарних сект, сексуальну залежність тощо.

Особистість таких хворих у більшості випадків є незрілою, з нездатністю соціальної адаптації, особливо помітні труднощі міжособистісних стосунків. У разі алкоголізму II стадії настає алкогольна деградація особистості зі значним зниженням інтелекту.

Ц.П. Короленко визначає адиктивну поведінку як одну з форм деструктивної поведінки, що виражається в прагненні до відходу від реальності шляхом зміни свого психічного стану за допомогою прийому деяких речовин або постійної фіксації уваги на певних предметах або видах діяльності, що супроводжується розвитком інтенсивних емоцій.


Основи медичної реабілітації хворих на соматичні та психосоматичні захворювання
Реабілітація – система медичних, психологічних, педагогічних і соціально-економічних заходів, які спрямовані на усунення або можливо більш повну компенсацію обмежень життєдіяльності людини, що викликані порушенням здоров’я зі стійким розладом функцій організму. Реабілітація спрямована на відновлення (повне або часткове) соціального статусу хворого, тобто ресоціалізацію.

Конкретні реабілітаційні задачі визначаються особливостями захворювання, характером і ступенем порушення функцій, обмежень життєдіяльності і соціальної недостатності.

В комплексі реабілітаційних заходів важливе місце приділяється психологічним аспектам реабілітації, які мають виключно важливе значення для здійснення програм медичної, професійної та соціальної реабілітації.

Важливими задачами реабілітації є відновлення особистого і соціального (сімейного, трудового, суспільного) статусу хворого.


Основні принципи реабілітації:

  1. партнерство;

  2. різнобічність впливу;

  3. спільність психосоціальних і біологічних методів впливу;

  4. ступінчастість впливу.


В процесі реабілітації виділяють три етапи:

  1. етап відновного лікування, що передбачає лікування в стаціонарі, активну біологічну терапію з включенням психотерапії і соціотерапії, поступовий перехід від щадного режиму до активізуючого;

  2. етап соціалізації або ресоціалізації (відновлювання індивідуально-особистісного статусу), що передбачає адаптацію до сім’ї і мікросоціального оточення з розвитком, формуванням, відновленням або компенсацією соціальних навиків і функцій;

  3. етап соціальної інтеграції або реінтеграції (відновлення соціального статусу), що зосереджений на наданні допомоги і створенні умов для повернення у звичайні умови життя поряд з іншими членами суспільства (раціональне працевлаштування, нормалізація побутових умов, активне соціальне життя тощо).

Ресоціалізація (франц. resocialisation, від re... – префікс, що означає поновлення або повторення, і socialisation – усуспільнення, з лат. socialis – суспільний):

1) Повернення особи в суспільство.

2) Процес, спрямований на відновлення морального, психічного і фізичного стану особи, її соціальних функцій, приведення індивідуальної чи колективної поведінки у відповідність із загальновизнаними суспільними правилами та юридичними нормами.

3) У сфері виконання покарань – процес підготовки засудженого до повернення у суспільство, що ґрунтується на відновленні позитивних зв'язків, відносин і розвитку в засудженої особи.

В останні роки в Україні різко зросла кількість самогубств. І однією з причин цього є сучасна псевдокультура. Якщо колись дітей виховували на прикладах хоробрих вчинків, сили, мужності та відстоювання власної гідності, то зараз процес виховання загнаний в глухий кут. Толерантність, слабкість, глобалізація та безліч породжених нею субкультурних течій, які пропагують бути жалюгідним посміховиськом, лити сльози, відвертатись від проблем та бути нікчемною істотою, заполонили наш соціально-культурний простір.

Отже, словники дають таке визначення самогубства: “добровільне позбавлення себе життя будь-яким способом”.

Існує два абсолютно різнополярні види суїциду: істинні та демонстративні самогубства. Перший, в основному, є психопаталогічним. Іншими словами,він може здійснюватися психічно нездоровими людьми, часто без повного усвідомлення. Істинний суїцид є добре спланованим. Продіагностувати передсуїцидальний стан іноді можливо, спостерігаючи депресивні стани, слова чи думки про беззмістовність існування. Демонстративний, інакше – псевдосуїцид, є невдалою спробою вести діалог з суспільством, бажанням привернути увагу. Суб'єктом такого самогубства є людина, яка не отримує емоційного відгуку на свої проблеми. Суїцидник сподівається, що на могилу прийдуть всі кривдники, і будуть плакати. І їх буде мучити сумління до кінця їх життя. Зрештою, вони цього добиваються. Але варто зауважити, що демонстративні самогубства часто є одноразовими і невдалими. Доволі часто демонстравтивні самогубства є шантажними. Типова модель – “або ви ..., або я накладу на себе руки”.

Суб'єктами самогубства в основному стають підлітки та люди похилого віку. Підлітковий суїцид став частиною моди. Нині серед молоді стає дуже популярним демонстративно-шантажним типом поведінки проявляти свою слабкість і неспроможність вирішувати проблеми. Якщо підліткові самогубства є способом привернути увагу, то в похилому віці спроби суїциду є наслідком кризи середнього віку.

При наявності ознак суїцидальної поведінки у людини, необхідно притримуватись декількох основних правил:



  • Не сприймайте потенційного самогубця як психічно хворого. Можливо людина просто слабка чи впала у відчай.

  • Говоріть, говоріть і ще раз говоріть. Без вуалей, відверто, не шкодуючи слів і красномовства. Ваша задача – розкрутити співрозмовника на сльози. Суїцид – наслідок невиказаного негативу.

  • Якщо перед вами демонстративний суїцидент – найкращий спосіб не жаліти, а вести. Проявіть максимум співучасті, але ні в якому разі не жалості. Помітивши, що провокація працює, наш демонстрант буде вами маніпулювати, давити на жалість.

  • Намагайтеся не використовувати слів "самогубство", "безвихідність". Частіше наголошуйте на сенсі життя (універсальні цінності типу сім'ї).

У випадку, якщо ви не в змозі допомогти - єдиним правильним виходом буде виклик спеціаліста служби екстреної психологічної допомоги. соціально корисних умінь і навичок, необхідних для повноцінного існування у суспільстві.

Відповідно до проекту «Концепції розвитку психологічної служби системи освіти України на період до 2012 року», у навчальних закладах різного рівня акредитації планується створення психологічних служб, які мають забезпечити умови індивідуального розвитку учнів та студентів, сприяти збереженню їхнього здоров’я, формувати у молоді готовність до самостійного життя після завершення навчання.

Єдиною ланкою системи соціального і психологічного забезпечення на рівні навчального закладу визначено практичного психолога і соціального педагога. Метою створення психологічних служб має стати забезпечення доступності якісних послуг в сфері психології та соціальної роботи, спрямованих на збереження і укріплення здоров’я, підвищення адаптивних можливостей, створення умов для повноцінного і гармонійного розвитку учнів та студентів, допомогу у вирішенні конкретних психологічних та соціальних проблем.

Основні завдання психологічної служби системи освіти.

Психологічна служба діє у системі освіти для підвищення ефективності навчально-виховного процесу, своєчасного виявлення труднощів, проблем та умов індивідуального розвитку особистості, корекції міжособистісних відносин усіх учасників педагогічного процесу, профілактики відхилень в індивідуальному розвиткові та поведінці. Вона є системою, що спрямована передусім на індивідуальну роботу з людиною з метою максимального виявлення її творчих здібностей та умов їхнього розвитку, формування здорового способу життя, подолання кризових життєвих ситуацій тощо.

Зміст і система роботи зумовлюють ряд основних вимог до організації служби. До них належать: застосування специфічних методів і прийомів впливу на поведінку людини, що потребують високого професіоналізму; висока відповідальність спеціалістів за результати діагностично-корекційної роботи і за ті поради, які вони дають; анонімність у роботі та необхідність дозованого надання інформації фахівцям різного профілю, батькам, дітям; робота з людьми, що перебувають у складній життєвій ситуації, у стані депресії, стресу, внутріособистісного або між-особистісного конфлікту, мають певні органічні чи психічні захворювання, відрізняються від інших нестандартними формами поведінки.

Такі умови роботи передбачають організацію у структурі відомства окремої відносно незалежної служби зі своєю структурою підпорядкування, відповідальності й управління. Кожен співробітник цієї структури, кожна посадова особа несуть персональну відповідальність за зміст і результати своєї роботи, за компетентність прийнятих рішень.



Зміст діяльності служби. Оскільки психологічна служба системи освіти – це служба охорони психічного здоров'я всіх учасників педагогічного процесу, то основним змістом роботи практикуючого психолога та соціального працівника є проблема клієнта, його життєва ситуація. Усі професійні дії працівників служби спрямовані на реконструкцію життєвої ситуації особи, визначення основної проблеми та умов, за яких вона виникла, на реконструкцію життєвого шляху особистості, розробку можливих варіантів вирішення проблеми і розв'язання життєвої ситуації, здійснення коригуючого впливу на людину.

Професійні дії працівників служби реалізуються у таких основних видах роботи.



Діагностика: соціальне і психологічно-педагогічне обстеження всіх учасників навчально-виховного процесу, моніторинг змісту та умов індивідуального розвитку дітей та підлітків, установлення психологічного діагнозу, визначення причин, що утруднюють розвиток та навчання.

Профілактика: систематична робота, спрямована на своєчасне попередження відхилень у розвитку особистості, виникнення конфліктів та проблем у міжособистісних стосунках, на запобігання створенню конфліктних ситуацій у навчально-виховному процесі.

Психологічна експертиза: визначення психічних якостей, здібностей та перспектив розвитку окремої особистості, структури та змісту спілкування в колективі для різних органів управління освітою, оцінка психологічно-педагогічної ефективності нових технологій навчання й виховання дітей, підлітків, молоді, оцінка суб'єктивної цінності навчання.

Психологічна прогностика: розробка, апробація та застосування моделей поведінки групи й особистості у різних умовах життєдіяльності, проектування змісту і напрямів індивідуального розвитку дитини та складання на цій основі життєвих планів, визначення тенденцій розвитку груп, міжгрупових взаємин та освітньої ситуації у регіоні, участь у плануванні освітньої політики.

Консультативно-методична допомога всім учасникам навчально-виховного процесу з питань навчання, виховання й розвитку дітей і підлітків, допомога органам державного управління освітою в оцінці професійної придатності педагогічних та управлінських кадрів.

Психологічно-педагогічна корекція: здійснення психологічно-педагогічних заходів для усунення відхилень в індивідуальному розвитку та поведінці, у міжособистісних та міжгрупових взаєминах, формування адекватної соціальне корисної життєвої перспективи, подолання різних форм девіантної поведінки, алкоголізму, наркоманії тощо.

Соціально-психологічна реабілітація: надання соціальної та психологічно-педагогічної допомоги дітям, підліткам, молоді, дорослим, що перебувають у кризовій життєвій ситуації, постраждали від соціальних, природних і технічних катастроф, перенесли тяжкі хвороби, стреси тощо, з метою адаптації до Нових умов життєдіяльності, навчання, розвитку.

Психологічна просвіта: підвищення психологічної культури всіх учасників навчально-виховного процесу, роз'яснення змісту роботи і завдань психологічної служби, викладання психологічних дисциплін у навчальних закладах.

Структура психологічної служби системи освіти. Психологічна служба у системі освіти передбачає два типи організації: психологічна служба навчально-виховного закладу і центр практичної психології відповідного рівня.

Психологічна служба навчально-виховного закладу діє в закладах і установах освіти та підпорядковується адміністративно – керівникові закладу, методично – керівникові психологічної служби відповідного рівня (головному психологові). Вона може включати психологів навчально-виховного закладу, соціальних педагогів (працівників), консультантів, дефектологів, логопедів, вихователів, інших спеціалістів залежно від профілю та змісту роботи освітнього закладу.

Очолює психологічну службу навчально-виховного закладу, як правило, психолог. Він організує роботу спеціалістів та відповідає за її якість. Всі рішення, що стосуються долі учня (вихованця, студента), приймаються адміністрацією або радою навчально-виховного закладу виключно з урахуванням висновків психолога. Усі педагогічні інновації, що запроваджуються в освітньому закладі, рецензуються психологічною службою.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал