Методичні рекомендації щодо проведення психологічної підготовки особового складу збройних сил україни



Pdf просмотр
Сторінка2/34
Дата конвертації08.01.2017
Розмір0.59 Mb.
ТипМетодичні рекомендації
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   34
Тема 1. ВОЄННА ПОЛІТИКА ТА ВОЄННА БЕЗПЕКА УКРАЇНИ.
Питання, що розглядаються.
1. Засади воєнної політики та воєнної безпеки України.
2. Виклики і загрози воєнній безпеці України.
3. Завдання Збройних Сил України у забезпеченні воєнної безпеки держави.

Вступ
На початку XXI століття у світі відбуваються кардинальні трансформації, що супроводжуються зміною геополітичних конфігурацій. Глобальна фінансово-економічна криза стала черговим викликом світовій цивілізації, обумовила невизначеність перспектив глобальної та національних економік, прискорила пошук шляхів модернізації суспільних систем. Криза виявила глибинні вади глобальної економічної моделі, сприяла усвідомленню необхідності системних змін світового економічного і соціального порядку.
На тлі посилення загроз і зростання нестабільності у світі постають нові виклики міжнародній безпеці у сировинній, енергетичній, фінансовій, інформаційній, екологічній, продовольчій сферах. Такі загрози, як поширення зброї масового ураження, міжнародний тероризм, транснаціональна організована злочинність, нелегальна міграція, піратство, ескалація міждержавних і громадянських конфліктів, стають дедалі інтенсивнішими, охоплюють нові регіони
і держави. Зростають регіональні загрози міжнародній безпеці, які за своїми негативними наслідками можуть мати потенціал глобального впливу.
Спостерігається небезпечна тенденція перегляду національних кордонів поза нормами міжнародного права.
Застосування сили і погрози силою повернулися до практики міжнародних відносин, у тому числі в Європі.
Наприкінці ХХ ст. з’явились твердження, що в ядерну епоху і війна, і воєнна політика втрачають своє особливе, першочергове значення. З таким твердженням не можна погодитися. Адже і руйнування двополюсної системи глобального протистояння, і зниження загрози світового конфлікту одночасно стимулювали розширення та загострення воєнно-силових зіткнень на основі етнонаціональних, конфесійних, соціально-економічних та інших внутрішньополітичних суперечностей. Стрімке охоплення планети локальними війнами та зонами напруженості створило амбівалентну ситуацію відносного гарантування глобальної безпеки з одночасним розхитуванням і навіть руйнуванням національних та регіональних систем безпеки. Значно ослабла, набула песимістичних ознак впевненість світових організацій і держав у сприятливому розвиткові воєнно-політичної ситуації навіть у недалекому майбутньому.
Світ знову у стані розбалансованості, а універсальних, оптимальних рецептів його стабільного розвитку поки не існує.
Однією з найбільш вагомих причин такого явища стало те, що в минулому сформувалась, й дотепер не зазнала серйозного оновлення, агресивно-силова система воєнно-політичних поглядів провідних політичних еліт світу, яка постійно штовхає його до кризових явищ, становлячи загрозу виживанню і розвиткові народів.
Різновекторні геополітичні впливи на Україну в умовах неефективності гарантій її безпеки, “заморожених” конфліктів біля її кордонів, а також критична зовнішня залежність національної економіки обумовлюють уразливість
України, послаблюють її роль на міжнародній арені та виштовхують на периферію світової політики, у “сіру зону безпеки”.
Але сьогодні більш нагальними залишаються внутрішні виклики національній безпеці. Консервація неефективної пострадянської суспільної системи, насамперед державної влади, викривлення демократичних процедур, що штучно стримувало процеси кадрового оновлення державних органів, обумовили слабкість, а подекуди і неспроможність держави виконувати її функції, перш за все у сфері захисту прав і свобод людини і громадянина, зростаючу недовіру до держави з боку суспільства.
Дальше використання витратної економічної моделі, відсутність стимулів до інноваційних процесів і динамічного розвитку нових технологічних укладів обумовлюють не конкурентоспроможність української економіки, унеможливлюють кардинальне підвищення рівня та якості життя населення, провокують посилення соціальної напруги, поширення протесаних настроїв.
Зазначені чинники разом із незадовільним станом системи забезпечення національної безпеки, поширенням корупції в її органах перешкоджають розв'язанню нагальних проблем суспільного розвитку, сприяють політичній радикалізації, призводять до зростання екстремістських настроїв і рухів, що у стратегічній перспективі може створити реальну загрозу національному суверенітету і територіальній цілісності України.
Такий стан справ змушує заново оцінити рівень і вплив загроз життєво важливим інтересам України, визначитися у стратегічних пріоритетах політики національної безпеки та напрямах удосконалення механізмів їх реалізації.
Успішне вирішення таких завдань можливе за умови єдності та дієздатності державної влади. Налагодження взаємодії між Президентом України, урядом і парламентом після президентських виборів 2010 року створює умови для глибоких трансформацій усіх сфер суспільного життя на основі Програми економічних реформ на 2010 – 2014 роки
“Заможне суспільство, конкурентоспроможна економіка, ефективна держава”.
Отже, політизація суспільного життя, актуалізація проблем забезпечення національної і міжнародної безпеки в умовах геополітичних змін, які здійснилися наприкінці ХХ століття, створення на теренах постсоціалістичного простору нових держав значно підвищили інтерес до концептуальних аспектів політики України у сфері оборони. Йдеться, передусім, про такі питання, як актуальність, сутність, основні функції, принципи і напрямки воєнної політики на початку ХХI століття, методологічні підходи до її формування. З’ясування цих питань – важлива теоретико- методологічна передумова вирішення конкретних проблем оборонної політики Української держави, її воєнної безпеки.
Багато уваги питанням теорії та практики воєнної політики України у своїх працях приділили провідні воєнні політологи України О. Бодрук, В. Смолянюк, Г. Перепелиця, Е. Лисицин, В. Косевцов та ін.

1. Засади воєнної політики та воєнної безпеки України.
Воєнна політика - це найбільш важлива складова частина загальної політики держави або інших соціально- політичних інститутів. Сучасний англійський воєнний політолог Б. Кінгстон-Маклорі стверджує, що національна
політика – це вершина трикутника, основою якого служить економічна політика, зовнішня і воєнна політика у їх поєднанні .

12
У найбільш загальному розумінні воєнна політика – це складова загальної політики певних політичних сил, організацій (держав, партій) щодо підготовки і використання засобів збройного насильства для досягнення своїх цілей, захисту своїх інтересів, передусім для ведення війни чи протидії її розв’язанню.
В наш час у політологічній теорії склався стійкий погляд на воєнну політику як складову частину загальної політики держави, яка базується на законодавчих положеннях з військових питань та має визначати основні цілі і напрямки з підготовки і застосування збройних сил та інших військових формувань для забезпечення воєнної безпеки країни
Отже, воєнна політика – важлива складова державної політики, головною метою якої є досягнення воєнної безпеки своєї країни, підтримання міжнародної безпеки, запобігання воєнним конфліктам, забезпечення обороноздатності держави.
Нова Воєнна Доктрина України прямо визначає, що воєнна політика України – діяльність суб’єктів забезпечення національної безпеки держави щодо запобігання воєнним конфліктам, організації та здійснення військового будівництва і підготовки Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, а також правоохоронних органів спеціального призначення, Державної спеціальної служби транспорту
України, Державної служби спеціального зв'язку та захисту інформації України до збройного захисту національних
інтересів.
Разом з тим, варіантом воєнної політики може бути і діяльність антидержавних сил, в першу чергу опозиційних партій, які можуть здійснити силове втручання у політичний процес з метою захоплення влади, зміни орієнтирів і механізмів суспільного розвитку (як приклад – воєнна політика РСДРП (б) під час підготовки і здійснення жовтневого перевороту 1917 р.).
Воєнна політика нерозривно зв’язана і тісно взаємодіє з усіма напрямками загальної політики, її економічною, соціальною, науково-технічною, інформаційною і духовно-культурною сферами.
Метою воєнної політики будь-якого соціально-політичного суб’єкта є вирішення двох універсальних і взаємозалежних завдань: у внутрішньому суспільно-політичному просторі – самозбереження держави (або свого соціального утворення у випадку власного аналогу воєнної політики), забезпечення виживання, цілісності, стабільності, збереження своєї політичної та економічної систем, соціальної структури, або, навпаки, злам, демонтаж наявних соціально-економічної і політичної систем, боротьба за владу, за конструювання оновленої системи суспільних відносин на засадах домінування у їх сукупності соціально-політичного суб’єкта із більш вагомими військово-силовими характеристиками; на міжнародній арені – реалізація охоронно-оборонного аспекту свого розвитку: досягнення воєнної безпеки; збереження державної незалежності, суверенітету, територіальної цілісності; відсіч агресії, а при необхідності – розширення зони власного впливу, захоплення територій, населення, матеріальних цінностей; утиснення суверенітету
інших держав або їх підкорення у формі ліквідації інститутів державно-політичної самодостатності.
До суб’єктів воєнної політики відносяться насамперед вищі органи державної законодавчої і виконавчої влади, структури військового керівництва, передусім - органи управління воєнною організацією держави, у певній мірі – політичні партії, рухи, програмні положення яких зачіпають військову сферу суспільного розвитку. Відповідно, об’єктами воєнної політики є переважна більшість сфер суспільного життя - економіка, населення країни, його суспільна свідомість, але її безпосередніми об’єктами були і залишаються військово-економічні структури, воєнні організації, військово-політичні відносини.
Воєнна політика реалізує ряд важливих функції, серед яких основними є: а) програмно-теоретична, що реалізується в діяльності держави (партії) з розробки концептуальних положень, воєнно-політичних планів, програм, воєнно-доктринальних настанов; б) планово-аналітична функція проявляється в оцінці відповідними державними установами (партіями) воєнно-політичної обстановки в різних геополітичних зрізах і часових масштабах; в) організаційно-управлінська функція інтегрує і переводить у площину безпосередньої практики дві попередні функції, що здійснюються органами державного і військового управління, реалізуючи на практиці положення воєнної доктрини, плани і програми військового будівництва; г) світоглядна функція формує у військовослужбовців, усіх громадян необхідні уявлення про основні питання оборони країни, засоби і методи їх вирішення, про основні цінності суспільства, які повинні бути захищені від воєнних загроз.
При цьому партії можуть брати активну участь у морально-психологічному забезпеченні життєдіяльності армії, формувати у громадян багатонаціональної України любов до Батьківщини, вірність святиням українського народу, військовим традиціям; д) методологічна функція забезпечує вірне наукове розуміння та вирішення оборонних завдань державним та військовим керівництвом, військовослужбовцями і громадянами; е) координаційна функція забезпечує узгодження воєнно-економічної, воєнно-соціальної, воєнно-патріотичної та іншої діяльності всіх гілок влади у мирний та воєнний час; є) прогностична функція дає можливість передбачити перспективи розвитку воєнно-політичних відносин та вносити корективи у процеси військового будівництва, втілювати у життя воєнно-політичні рішення, спрямовані на зміцнення оборони держави.
В структурному плані воєнна політика включає чотири основні компоненти.
Перший, теоретичний компонент, складають воєнно-політичні концепції, воєнні доктрини, стратегії, ідеї, погляди, воєнні аспекти програм забезпечення національної й міжнародної безпеки, військового будівництва, законодавство держави з оборонних питань, а також концептуальні ідеї і положення, що розглядаються в рамках воєнної політології і воєнної науки.
Другим компонентом воєнної політики є воєнно-політичні відносини, що складаються між суб’єктами воєнно-політичної діяльності з приводу підготовки і використання збройного насильства для досягнення ними своїх політичних цілей. Воєнно-політичні відносини між державами можуть набувати форм конфронтації, нагнітання воєнної небезпеки, створення воєнної загрози, підготовки і ведення війни або воєнного конфлікту, чи напроти - здійснюватися задля попередження війни, зміцнення національної, регіональної чи глобальної безпеки та набувати форми воєнних союзів, спільних програм воєнно-політичного партнерства, проведення миротворчих операцій та ін.
Третім компонентом воєнної політики є воєнно-політична діяльність, тобто вся сукупність заходів суб’єктів воєнної політики щодо вирішення завдань забезпечення національної й міжнародної безпеки, які пов’язані з підготовкою та застосуванням воєнних структур та засобів збройного насильства.
Четвертою складовою воєнної політики є воєнно-політичні установи та інститути, які регулюють воєнно- політичні відносини, реалізують воєнну доктрину (воєнно-політичну стратегію). Вони забезпечують єдність політичного
і військового керівництва всією військовою діяльністю у мирний та воєнний час .
В більшості держав сьогодні створені спеціальні органи, основним призначенням яких є об’єднання та координація зусиль військових і цивільних установ з метою ефективного вирішення завдань національної і міжнародної

13 воєнної безпеки. В США з 1947 року функціонує Рада Національної Безпеки, яка виконує роль консультативного органу з питань зовнішньої і воєнної політики при Президенті країни. В Росії - це Рада безпеки, в Україні - Рада національної безпеки і оборони України.
Розглянемо засади та пріоритетні напрямки воєнної політики України. Спочатку визначимо – якою ж в цілому вона має бути в сучасних умовах? Варіант відповіді на це питання дає кращий світовий досвід воєнної політики, що характеризується такими рисами, як урівноваженість державного і громадського контролю за функціонуванням всієї воєнної організації, цивільне військове відомство, департизація збройних сил, переважне застосування концепції політичного реалізму та балансу сил.
Сучасна концепція політичного реалізму на відміну від політичного ідеалізму пропонує відмовитися від застарілого гасла про знищення супротивника, перейшовши до врахування сил та засобів, що відповідають реаліям сьогодення. В основу концепції політичного реалізму покладено категорію сили, яку політологи нині розглядають на трьох рівнях: як сукупну національну воєнну могутність, як стратегічну силу зброї масового знищення (ЗМЗ), як збройну силу в цілому. Політичні реалісти обґрунтовують залежність долі держави від її власної могутності, основою якої є насамперед військова сила, а також здатність держави маневрувати між різними воєнно-політичними блоками та союзами або безпосередньо входити до них.
Концепція політичного реалізму сьогодні лежить в основі воєнної політики США, Франції, Німеччини, Росії.
Сьогодні в Україні потрібно поєднати, скоординувати зусилля різних установ і відомств з метою детального осмислення характеру воєнних загроз, рівня готовності і здатності воєнної організації країни до оборони, змісту і основних напрямків воєнно-технічної політики.
Засади воєнної політики України викладені у Конституції, відповідних Законах та Указах Президента України з питань національної безпеки та оборони держави [див.літературу]. Здійснюючи свій воєнно-політичний курс згідно з національними інтересами, Україна:

головною метою своєї воєнної політики вважає гарантування національної безпеки від зовнішньої воєнної загрози, відвернення війни, підтримання міжнародного миру і безпеки країни;

своїм потенційним противником вважатиме державу, послідовна політика якої становить воєнну небезпеку для країни, веде до втручання у її внутрішні справи, зазіхання на її територіальну цілісність та національні інтереси;

поважаючи право на свободу суспільно-політичного вибору кожною державою, виключає воєнне втручання у її внутрішні справи;

головною метою у можливій війні вважає відбиття збройної агресії, захист державного суверенітету, політичної незалежності, територіальної цілісності та якнайшвидше припинення воєнних дій політичними і дипломатичними засобами;

застосовує свої Збройні Сили виключно у випадках збройної агресії проти неї та при посяганні на її територіальну цілісність, недоторканність державних кордонів, або при виконанні своїх міжнародних зобов’язань;

не висуває територіальних претензій до інших держав та не визнає жодних територіальних претензій до себе;

суворо дотримується принципу недоторканності існуючих державних кордонів;

поважає державний суверенітет і політичну незалежність інших держав і визнає за ними право на вирішення всіх питань своєї національної безпеки відповідно до своїх інтересів без нанесення шкоди безпеці інших держав;

сприяє паритетному і збалансованому скороченню всіх видів збройних сил і озброєнь у регіоні та у світі, виходячи з умов забезпечення оборонної достатності кожної держави;

обстоює вирішення всіх міждержавних суперечностей тільки політичними та іншими засобами, прийнятими згідно з нормами міжнародного права;

будує свої відносини з іншими державами незалежно від їх суспільно-політичного ладу та воєнно- політичної орієнтації на взаємному врахуванні всіх питань національної безпеки сторін;

забороняє застосовувати власні Збройні Сили для розв’язання політичних завдань на своїй території;

виступає проти розміщення іноземних військ на своїй території та на територіях інших держав без їх на те згоди;

виключає своє одностороннє повне роззброєння;

виступає за створення всеохоплюючих систем універсальної та загальноєвропейської безпеки і вважає участь у них важливим компонентом своєї національної безпеки;

сприяє створенню міжнародних механізмів та загальноєвропейської структури безпеки на двосторонньому, регіональному і глобальному рівнях з метою зміцнення довір’я і партнерства на основі принципів взаєморозуміння, відкритості у воєнно-політичній діяльності;

держава та її Збройні Сили в разі виникнення війни будуть дотримуватись своїх зобов’язань, передбачених міжнародними угодами щодо захисту жертв збройних конфліктів.
Виходячи з того, що сучасна воєнна політика – це передусім державна діяльність по досягненню воєнної безпеки своєї країни, розглянемо основні шляхи і напрями її досягнення. Воєнна безпека в самому загальному вигляді може бути представлена як стан воєнної захищеності національних інтересів в умовах потенціальної та реальної воєнної загрози. Нормативно-правові документи визначають, що воєнна безпека України досягається за рахунок: 1) єдиних політико-дипломатичних зусиль, спрямованих на зниження рівня воєнного протистояння; 2) створення зон, вільних від зброї масового ураження, регіональних систем безпеки; 3) активних колективних акцій для вирішення конфліктів, що виникають; 4) наявності військ постійної готовності та резервів, які за своєю чисельністю, оснащенням, бойовою злагодженістю і ступенем розгорнутості забезпечували б відбиття агресії; 5) відмобілізування і стратегічного розгортання всіх видів Збройних Сил та організованого вступу держави у війну; 6) здатності вести воєнні дії на суші, морі, у близькому космосі та повітрі; 7) забезпечення високого рівня морально-психологічної підготовки особового складу до виконання завдань збройної боротьби за будь-яких умов бойової обстановки; 8) оснащення Збройних Сил новітніми засобами збройної боротьби; 9) готовності виділити відповідні військові контингенти до складу військ ООН для проведення згідно з рішенням Ради Безпеки воєнних дій з метою припинення агресивних дій, підтримання миру і безпеки в різних регіонах.
Основні напрямки забезпечення воєнної безпеки України: а) у мирний час: прогнозування мети і характеру можливої війни для її запобігання; створення і підтримання воєнного потенціалу на рівні, достатньому для стримування збройної агресії; забезпечення недоторканості державних кордонів у повітрі, на суші і на морі; припинення можливих провокацій та посягань на суверенітет країни; будівництво

14 власних Збройних Сил у межах взятих на себе міжнародних зобов’язань; підтримання постійної готовності Збройних Сил до відбиття можливої агресії з боку будь-якої держави (коаліції держав); б) у воєнний час: мобілізація всіх матеріальних та людських ресурсів країни для відбиття збройної агресії; завдання поразки агресору; позбавлення противника можливості продовжувати війну; припинення воєнних дій за умов, вигідних для України .
Важливим кроком у зміцненні воєнного співробітництва може бути створення під егідою ООН ефективного механізму прийняття та виконання рішень з питань безпеки в кризових ситуаціях. Україна прагне до участі не тільки в розробці міжнародно-правових процедур, але і в створенні дієвих сил для їх реалізації .
Актуальною проблемою для України є воєнно-технологічне забезпечення запобіганню війни. Ця проблема має три складові частини: а) питання входження України в міжнародні збройні сили, які будуть спроможні нейтралізувати можливі локальні конфлікти, протидіяти ескалації воєнного ексцесу; б) включення України в регіональні системи протиповітряної оборони; в) глибока наукова проробка і оптимальне здійснення воєнно-технічної політики.
Одним із з центральних завдань воєнної політики України є подолання воєнно-політичного відчуження в міждержавних відносинах. Цього можна досягти тільки шляхом співробітництва у воєнній сфері на основі взаємної довіри та відкритості намірів. Керівництво України веде активну роботу в цьому напрямі, особливо це стосується роззброєння – основного засобу встановлення і закріплення довіри. Сьогодні вже робляться конкретні кроки по розповсюдженню довіри до України і в інших галузях: налагодження системного обміну воєнно-політичною
інформацією, відкритість контролю за ходом військового будівництва, розширення контактів між військовими фахівцями, участь в сумісних навчаннях та інші .

2. Виклики і загрози воєнній безпеці України.
Як уже було вказано - воєнна безпека - це стан воєнної захищеності національних інтересів в умовах потенціальної та реальної воєнної загрози. Тому спочатку визначимо характер зовнішніх та внутрішніх викликів та загроз воєнній безпеці України.
Джерелами
зовнішніх
викликів
та
загроз воєнній безпеці
України в сучасних умовах можуть бути: територіальні претензії з боку інших держав; активне втручання у внутрішні справи
України; можливість підриву стратегічної стабільності внаслідок порушення режиму нерозповсюдження ядерної зброї, міжнародних домовленостей у галузі обмежень і скорочень озброєнь; відсутність міжнародних механізмів по обмеженню нових технологій, які дозволяють таємно розробляти системи озброєнь на нових фізичних принципах, здатних докорінно змінити характер воєнних дій і війни в цілому; можливість втягування України в збройні конфлікти на території СНД або в процес силового протистояння з іншими країнами; нестійкість державних структур влади в суміжних країнах, або легалізація у них кримінальних структур в якості нових державних утворень; збереження загрози міжнародного тероризму, шантажу, в тому числі з використанням ядерної та інших видів ЗМЗ; спроби використання території України для бойових дій проти третіх країн; зростання військового напруження по периметру кордонів
України чи у субрегіоні, на який розповсюджуються пріоритети зовнішньої політики України; порушення прав і свобод в сусідніх країнах та спровоковані ними некеровані міграційні процеси; неадекватність дій України при вирішенні ключових міжнародних проблем та дій міжнародних організацій; спроби перетворення території України на буферну зону чи своєрідний військовий полігон для з’ясування стосунків між
Європою та Євразією; можливість використання України як “ядерного заручника” Російської Федерації (на весь термін перебування іноземних військ на території України); застосування військ третіх держав або блоків з грубим порушення
Статуту ООН на території прилеглих до України країн; створення, оснащення та підготовка на територіях інших держав збройних формувань і груп з метою подальших протиправних дій на території України; напади (збройні провокації) на об'єкти України, розташовані на територіях іноземних держав, а також на об'єкти і споруди на державному кордоні
України; дії, спрямовані на підрив глобальної та регіональної стабільності, у тому числі створення перешкод у роботі систем державного й воєнного управління, порушення функціонування об’єктів атомної енергетики, атомної та хімічної промисловості та ін.
У новій редакції Стратегії національної безпеки України від 8 червня 2012 року вказано, що
безпосередніми зовнішніми викликами національній безпеці України сьогодні є: наявність неврегульованого конфлікту у придністровському регіоні Республіки Молдова, що безпосередньо межує з Україною; невирішеність питання щодо розмежування лінією державного кордону акваторії Чорного і Азовського морів та Керченської протоки, відсутність демаркації державного кордону України з Російською Федерацією, Республікою
Білорусь та Республікою Молдова, що стримує врегулювання правових засад забезпечення його режиму і облаштування, ускладнює ефективну протидію транснаціональним загрозам; наявність неврегульованих проблемних питань, пов'язаних із тимчасовим перебуванням Чорноморського флоту
Російської Федерації на території України, недосконалість договірно-правової бази у цій сфері; недосконалість державної політики у сфері міграції, неефективність системи державного регулювання міграційних процесів, що не забезпечують належний захист прав та інтересів громадян України, які працюють за кордоном, не створюють умов для допуску іммігрантів в Україну відповідно до її національних інтересів, для належної
інтеграції іммігрантів в українське суспільство.
Джерелами
внутрішніх
викликів
та
загроз воєнній безпеці
України в сучасних умовах можуть стати: спроби насильницької зміни конституційного ладу; планування, підготовка і здійснення дій, спрямованих на дезорганізацію функціонування органів державної влади; розміщення на національній території збройних сил іноземної держави; порушення системи оборони України, ослаблення і розлад її воєнної організації; підрив цілісності держави при відсутності консолідуючої ролі населення корінної нації, загострення антагонізмів і протиріч на економічній, ідеологічній, соціальній основах; протиправна діяльність екстремістських, націоналістичних, етнічних, релігійних і терористичних рухів, організацій і структур, яка спрямована на порушення єдності й цілісності
України та дестабілізацію внутрішньополітичної обстановки в країні силовими методами; низький рівень соціальної
інженерії та відсутність ефективних механізмів підтримання стабільності в суспільстві; наявність сепаратистських рухів, що мають на меті за допомогою сили відокремити певну частину території України; послаблення економічної самостійності та деградація оборонно-промислового комплексу, неспроможність ОПК утворити замкнутий цикл військового виробництва та забезпечити потреби армії необхідною військовою технікою та сучасним озброєнням; незаконне розповсюдження на території України зброї, боєприпасів, вибухових речовин та інших засобів, які можуть бути використані для здійснення диверсій, терористичних актів та інших протиправних дій;

15 спроби пропартійної політизації з одночасною антидержавницькою деполітизацією армії, перетворення її внаслідок невиваженої внутрішньої політики на деструктивний компонент суспільства; напади на державні, господарські, воєнні об’єкти та об’єкти життєзабезпечення й інформаційної інфраструктури; втрата традиційних для
України ринків озброєння та військової техніки, існуючих кооперативних зв’язків; інформаційні (інформаційно- психологічні) дії, що руйнують систему воєнної безпеки України; висока концентрація потенційно небезпечних технологій при низькому рівні контролю доступу до них людей з різними моральними установками, не виключаючи і самогубні; організована злочинність і корупція, тероризм, контрабандна та інша протиправна діяльність у великих масштабах, наявність вертикально-горизонтальних озброєних мафіозних структур з транснаціональними зв’язками, що ведуть боротьбу за сфери впливу, залучення військових спеціалістів і вчених в кримінальні структури.
Отже в цілому та об’єктивно загрози і виклики воєнного характеру Україні приховані в таких небезпеках:
Територіального характеру (проблеми Криму, Бесарабії, Буковини, “срібної землі” – Закарпаття, розподілу
Азовського моря тощо);
Етнічного характеру (проблема кримських татар, проблема з російською мовою тощо);
Релігійного характеру (існуюча значною мірою внаслідок того, що по Україні проходить умовний вододіл між західно-християнською, східно-православною та мусульманською цивілізаціями);
Економічного характеру (джерела - торгові суперечки з сусідами, проблеми використання продуктопроводів, небезпечна ситуація з приватизацією більшої частини українських підприємств стратегічного значення російським капіталом тощо);
Енергетичного характеру (майже повна енергетична залежність від російського постачання енергоносіями, відсутність диверсифікації джерел постачання нафти і газу);
Воєнного характеру (Україна межує з Придністров`ям та кавказьким регіоном Росії, Україна геополітично посідає місце в “сірій зоні” між НАТО і ЄС, з одного боку, та Росією і її союзниками по системі колективної оборони, з другого боку
– при наявності протиріч між
НАТО
і
ОДКБ).
Також потенційно загрозливими небезпеками є розповсюдження в світі зброї масового ураження та загострення відносин між Заходом і мусульманським світом, яке стимулює розвиток міжнародного тероризму як чинника, що значною мірою сприяє підриву глобальної стабільності.
Зазначені небезпеки в будь який час, іноді раптово і непередбачено, можуть породити воєнну загрозу, а з нею –
і воєнний конфлікт.

3. Завдання Збройних Сил України у забезпеченні воєнної безпеки держави.
Сьогодні воєнна політика України спрямована як на розбудову Збройних Сил як гаранта від загрози вторгнення будь-якого агресора, так і на створення системи ефективної протидії негативному зовнішньому впливу. Слабка у військовому плані держава не спроможна захистити себе від сучасного воєнно-політичного та економічного тиску, провокаційних прикордонних конфліктів та інших санкцій проти неї. Отже, Збройні Сили сьогодні потрібні не тільки для війни, а насамперед для забезпечення захисту національних інтересів держави, для надання вагомості мирному зовнішньополітичному курсу
України.
Закон України “Про Збройні Сили України” (№2019-ІІІ від 5 жовтня 2000 року) встановив, що Збройні
Сили України – це військове формування, на яке відповідно до Конституції України покладаються оборона України, захист її суверенітету, територіальної цілісності та недоторканості.
Збройні Сили України забезпечують стримування збройної агресії проти України та відсіч їй, охорону повітряного простору держави тата підводного простору у межах територіального моря України.
З’єднання, військові частини і підрозділи ЗС України можуть залучатися до здійснення заходів правового режиму воєнного і надзвичайного стану, боротьби з тероризмом і піратством, посилення охорони державного кордону, суверенних прав України в її виключній (морській) економічній зоні і континентального шельфу України, протидії незаконним перевезенням зброї і наркотичних засобів, психотропних речовин, ліквідації надзвичайних ситуацій природного та техногенного характеру, надання військової допомоги іншим державам, а також брати участь у міжнародному військовому співробітництві, міжнародних антитерористичних, антипіратських та миротворчих операціях на підставі міжнародних договорів України та в порядку і на умовах, визначених законодавством України.
Основні завдання Збройних Сил України у забезпеченні воєнної безпеки держави прямо витікають з базових положень Воєнної Доктрини України (далі – ВД). Так, розділ Y (п.31) ВД прямо визначає, що метою
застосування Україною воєнної сили у воєнних конфліктах є: у разі збройної агресії – примушення агресора до відмови від подальшого застосування воєнної сили з повним відновленням територіальної цілісності і суверенітету України… у разі збройного конфлікту – досягнення згоди між сторонами конфлікту про відмову від вимог, що порушують конституційний лад і територіальну цілісність України, від подальшого застосування воєнної сили, а також про роззброєння незаконних воєнізованих або збройних формувань.
А в п.34 ВД зазначено, що у разі збройної агресії або збройного конфлікту на державному кордоні Україна вживатиме такі дії: застосування Збройних Сил України та інших військових формувань відповідно до планів їх застосування, не виключаючи при цьому перенесення воєнних дій на територію агресора; здійснення територіальної оборони і цивільного захисту України відповідно до законодавства; звернення до Ради Безпеки ООН, інших міжнародних організацій, впливових держав, … з вимогою визнання акту збройної агресії та примушення агресора до припинення воєнних дій, відновлення територіальної цілісності і державного суверенітету України…;
Конкретні завдання Збройних Сил України у забезпеченні воєнної безпеки держави згідно закону України
“Про оборону України” (№2020-ІІІ від 5 жовтня 2000 року) реалізуються через основні функції Міністерства оборони та
Генерального штабу Збройних Сил України (статті 10 і 11).
Міністерство оборони України як центральний орган виконавчої влади забезпечує проведення в життя
державної політики у сфері оборони, функціонування, бойову та мобілізаційну готовність, боєздатність і підготовку
Збройних Сил України до здійснення покладених на них функцій і завдань.
Міністерство оборони України:
бере участь у формуванні та реалізації державної політики з питань оборони і військового будівництва, підготовці проектів Концепції (основ державної політики) національної безпеки України, Воєнної доктрини України, законодавчих та

16
інших нормативних актів у сфері оборони, забезпечує їх виконання у Збройних Силах України, у встановленому порядку координує діяльність державних органів та органів місцевого самоврядування щодо підготовки держави до оборони; провадить розвідувальну та інформаційно-аналітичну діяльність в інтересах національної безпеки та оборони держави, бере участь в аналізі воєнно-політичної обстановки та визначенні рівня воєнної загрози національній безпеці
України; забезпечує належний рівень боєздатності, укомплектованості, бойової та мобілізаційної готовності і підготовки Збройних Сил України; бере участь у формуванні оборонного бюджету, звітує перед Кабінетом Міністрів України про використання виділених коштів; проводить державну військову кадрову політику, забезпечує розвиток військової освіти і науки, зміцнення дисципліни, правопорядку та виховання особового складу; бере участь у забезпеченні функціонування національної економіки, та державного управління в особливий період, у плануванні мобілізаційної підготовки її галузей та контролі за підготовкою підприємств, установ та організацій усіх форм власності до виконання мобілізаційних завдань та за їх виконанням. виступає, відповідно до визначених Генеральним штабом Збройних Сил України потреб, вимог та пріоритетів, замовником із державного оборонного замовлення на розроблення, виробництво, постачання, ремонт, знищення та утилізацію озброєння, військової техніки, військового майна і металобрухту, виконання робіт і надання послуг, а також на поставку матеріальних цінностей до мобілізаційного резерву Збройних Сил України: здійснює управління переданим Міністерству оборони України військовим майном і майном підприємств, установ та організацій, що належать до сфери його управління; організовує накопичення озброєння, військової техніки, інших матеріальних ресурсів у непорушному запасі та мобілізаційному резерві, а також створення резерву військово-навчених людських ресурсів; забезпечує комплектування Збройних Сил України та інших військових формувань особовим складом, здійснює разом з міністерствами та іншими центральними органами виконавчої влади, Радою міністрів Автономної
Республіки Крим, місцевими державними адміністраціями, органами місцевого самоврядування заходи щодо підготовки громадян до військової служби, їх призову на військову службу або прийняття на військову службу за контрактом, при мобілізації, звільнення в запас військовослужбовців, які вислужили встановлені строки служби та у разі демобілізації, а також забезпечує їх відповідні права і свободи; здійснює заходи, спрямовані на реалізацію соціально-економічних і правових гарантій військовослужбовцям, членам їх сімей та працівникам Збройних Сил України, особам, звільненим у запас або відставку, а також членам сімей військовослужбовців, які загинули (померли), пропали безвісти, стали інвалідами під час проходження військової служби або потрапили в полон у ході бойових дій (війни) чи під час участі в міжнародних миротворчих операціях; забезпечує реалізацію заходів демократичного цивільного контролю за Збройними Силами України; здійснює в межах своєї компетенції військове і військово-технічне співробітництво з відповідними державними органами інших держав; забезпечує виконання рішень про участь підрозділів Збройних Сил України в міжнародних миротворчих операціях та надання військової допомоги іншим державам, направлення підрозділів Збройних Сил України до інших держав, допуск та умови перебування підрозділів збройних сил інших держав на території України;
Генеральний штаб Збройних Сил України є головним військовим органом з планування оборони держави,
управління застосуванням Збройних Сил України, координації та контролю за виконанням завдань у сфері оборони органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, військовими формуваннями, утвореними відповідно до законів України, та правоохоронними органами у межах, визначених нормативно-правовими актами України.
Генеральний штаб Збройних Сил України:
прогнозує тенденції розвитку форм і способів воєнних дій та засобів збройної боротьби, бере участь у формуванні та реалізації державної політики у сфері оборони, стратегії воєнної безпеки, обґрунтовує напрями розвитку
Збройних Сил України; здійснює стратегічне планування застосування Збройних Сил України, інших військових формувань, утворених відповідно до законів України, та правоохоронних органів для оборони держави; визначає потреби в особовому складі, озброєнні, військовій техніці, матеріально-технічних, енергетичних, фінансових, інформаційних ресурсах, продовольстві, земельних і водних ділянках, комунікаціях, фондах та майні, необхідних для належного виконання завдань Збройними Силами України та іншими військовими формуваннями, контролює повноту і якість їх отримання; здійснює керівництво у сфері оборони та забезпечення громадського порядку в Україні або в окремих її місцевостях, де введено воєнний стан у межах, визначених відповідним законом; бере участь у створенні та контролює стан системи управління державою в особливий період; доводить до Збройних Сил України, інших військових формувань, утворених відповідно до законів України, та правоохоронних органів, а в особливий період - і до міністерств та інших центральних органів виконавчої влади, рад оборони Автономної Республіки Крим та областей директиви і накази Верховного Головнокомандувача Збройних Сил
України з питань оборони, організовує їх виконання і здійснює контроль за їх реалізацією; бере участь в організації та контролює підготовку системи зв’язку, комунікацій і в цілому території держави до оборони; бере участь у розробці мобілізаційного плану держави, контролює стан мобілізаційної підготовки державних органів, органів місцевого самоврядування, галузей економіки, підприємств, установ, організацій усіх форм власності та виконання ними мобілізаційних завдань в особливий період; організовує стратегічне розгортання Збройних Сил України та інших військових формувань, взаємодію з міністерствами, іншими центральними органами виконавчої влади, радами оборони автономної Республіки Крим та областей під час виконання завдань оборони держави; бере участь в організації використання та контролю за повітряним, водним і інформаційним простором держави та здійснює його в особливий період; здійснює контроль за станом бойової та мобілізаційної готовності і боєздатності органів управління, з’єднань, частин, установ і організацій військових формувань, утворених відповідно до законів України, та правоохоронних органів, призначених для підпорядкування органам військового управління в особливий період та для виконання завдань територіальної оборони;

17 організовує комплектування Збройних Сил України та
інших військових формувань військовослужбовцями, призов громадян на строкову військову службу, навчальні (або перевірочні) та спеціальні збори, накопичення військово-навчених людських ресурсів; проводить розвідувальну та інформаційно-аналітичну діяльність в інтересах підтримання у готовності і бойового застосування Збройних Сил України, для чого має у своєму складі відповідний структурний підрозділ; організовує підготовку Збройних Сил України до виконання покладених на них завдань, здійснює координацію
і контроль підготовки інших військових формувань, утворених відповідно до законів України, та правоохоронних органів до виконання завдань з оборони України; організовує використання національної системи зв’язку в інтересах оборони, здійснює відповідно до закону управління та регулювання в сфері використання радіочастотного ресурсу, виділеного для цілей оборони; організовує застосування засобів державного розпізнавання у державних органах, Збройних Силах України,
інших військових формуваннях, утворених відповідно до законів України, використання цих засобів на підприємствах, в установах та організаціях усіх форм власності; планує та здійснює контроль за військовими перевезеннями всіх видів у державі в особливий період, а також перевезеннями, здійснюваними для Збройних Сил України у мирний час; забезпечує згідно з міжнародними договорами у галузі роззброєння та контролю над озброєннями інспекційну діяльність ….

Висновок.
В якості основного висновку треба пам’ятати, що у новій редакції Стратегії національної безпеки України від 8 червня 2012 року (п.5.3.2) вказано, що одним із головних напрямів вдосконалення системи забезпечення
національної безпеки України є :
стабілізація ситуації у Збройних Силах України, зупинення зниження рівня їх боєздатності та боєготовності; збереження офіцерського і сержантського корпусу, оптимізація їх структури та чисельності; відновлення технічної готовності озброєння та оновлення його складу; удосконалення системи бойової підготовки; реорганізація системи оперативного (бойового) та матеріально-технічного забезпечення; розвиток системи правових і соціальних гарантій для військовослужбовців,…членів їх сімей з урахуванням економічних можливостей держави і стандартів держав – членів ЄС; формування на цій основі невеликих за чисельністю, але ефективних, професійних Збройних Сил України, спроможних виконувати завдання оборони держави в умовах проведення позаблокової політики.
Даний методичний матеріал підготував МУЛЯВА Віктор Дмитрович – доцент кафедри морально-
психологічного забезпечення діяльності військ НУОУ, кандидат філософських наук, доцент.
Література:
1.
Конституція України.
2.
Закон України “Про Збройні Сили України” від 05.10.2000 р.
3.
Закон України “Про оборону України” від 05.10.2000 р.
4.
Закон України “Про засади внутрішньої і зовнішньої політики” від 01.06.2010 р.
5.
Закон України “Про основи національної безпеки України” від 15 11. 2003 року
6.
Указ Президента України “Про нову редакцію Стратегії національної безпеки України” від 8 червня 2012 року
7.
Указ Президента України “Про нову редакцію Воєнної доктрини України” від 8 червня 2012 року
8.
Указ Президента України “Про виклики та загрози національній безпеці України ” від 10 грудня 2010 року.
9.
Богданович В.Ю. Воєнна безпека України: методологія дослідження та шляхи забезпечення . Київ,
2003.- 322с
10.
Демони миру та боги війни. Соціальні конфлікти посткомуністичної доби. - К,1996.
11.
Демчук П.О. Політологія.- К.: КВГІ, 1998.
12.
Єндрю Хейвуд. Политология. Второе изд. Пер. с англ.- М, 2005.
13.
Армия и общество. - М, 1990.
14.
Клаузевиц К. О войне. – М, 1991.
15.
Політологічний енциклопедичний словник. - К, 2004.
16.
Политология: Учебник для вузов / Под ред. В. Лавриненко. - М, 2002.
17.
Политология. - К, 2008.
18.
Требін М. Військовий переворот як соціально-політичний феномен // Нова політика. - 2000.
19.
Кингстон-Маклори. Э. Военная политика и военная стратегия. Пер. с англ. – М., 1963.
20.
Военный энциклопедический словарь.. - М. 2002.
21.
Оборонна політика України: реалії та перспективи: Матеріали міжнародної конференції (Київ, 19 вересня 2003 р.) / Національний інститут проблем міжнародної безпеки, Женевський центр демократичного контролю над збройними силами -
К.: НІПМБ.-2004 .
22.
Цюрупа М.В. Военные теоретики Европы о войне, мире и национальной безопасности.- К.: НАОУ, 2005.- 238 с.
23.
Аристотель. Политика // Соч. в 4-х томах.- Т.4.- М, 1983.

18 24.
Военно-теоретическая мысль Рима.- М, 2005.
25.
Клаузевиц К. О войне. Пер. с нем. - М, 1991.
26.
Макиавелли Н. О военном искусстве // Сочинения. Т. 1. - М. - Л. , 1934.
27.
Рудич Ф.М. політологія. Підручник. - М, 2005.
28.
Філософія та методологічні проблеми воєнної теорії та практики. - К.: НАОУ, 2006.
29.
Цюрупа М.В. Военные теоретики Европы о войне, мире и национальной безопасности. - К.: НАОУ, 2005.
30.
Демидов Б.О., Величко О.Ф., Волощук И.В. Концептуальные основы и элементы национальной безопасности // Системно-концептуальные основы деятельности в военно-технической области. – К., 2004.
31.
Клітченко О.С. Забезпечення внутрішньої безпеки країн у контексті нових загроз і викликів (Болгарія,
Румунія, Словаччина та Угорщина) // Стратегічна панорама. – 2005. – № 2..
32.
Косевцов В.О., Бінько І.Ф., Матвієвський А.М. Методичний підхід до аналізу та оцінки рівня національної безпеки та її складових // Наука і оборона. – 2011. – № 1..
33.
Косевцов В.О., Телелим В.М., Шевченко В.І. Оцінка стану воєнної безпеки України // Наука і оборона. –
2008. – № 2.
34.
Нестеров О.О. Стандарти НАТО та проблеми сумісності Збройних Сил України // Стратегічна панорама. –
2005. – № 1. С. 139–147.
35.
Пироженко В.О. Гуманітарна складова національної безпеки: предмет дослідження та коло основних проблем // Стратегічна панорама. – 2005. – № 2.
36.
Толубко В.Б., Бут Ю.І., Косевцов В.О. Основні закономірності сучасних локальних війн та збройних конфліктів. – К.: НАОУ, 2002.с.




Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   34


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал