Методичні рекомендації щодо проведення психологічної підготовки особового складу збройних сил україни



Pdf просмотр
Сторінка18/34
Дата конвертації08.01.2017
Розмір0.59 Mb.
ТипМетодичні рекомендації
1   ...   14   15   16   17   18   19   20   21   ...   34
Тема 18. ВПЛИВ ДЕВІАНТНОЇ ПОВЕДІНКИ ВІЙСЬКОВОСЛУЖБОВЦІВ НА ВИКОНАННЯ
ЗАВДАНЬ.
Питання, що розглядаються.
1. Сутність девіантної поведінки на війні.
2.
Характеристика

видів
девіантної
поведінки
в
бойовій
обстановці.
_______________________________________________________________________________________________________
_____________

Вступ.
Питання про девіантну (відхильну) поведінку на війні не однозначне, складне для точного психологічного, етичного і правового аналізу і непопулярне як предмет психологічного дослідження. Це обумовлено загальними причинами, що стримували розвиток вітчизняної психології війни, але особливо ідеологічними догмами і стереотипами.
Впродовж багатьох років після 1917 р. вважалося, що радянський солдат не допускає відхилень у поведінці на війні. А якщо вони і мають місце, то тільки як виключення і, отже, не складають актуальну проблему наукового дослідження.
Проте постановка питання про відхилення на війні цілком виправдана, оскільки від деяких девіантних вчинків нерідко залежить життя багатьох військовослужбовців і успіх бойових операцій (наприклад, від зради). Інші відхилення здійснюють пригноблюючий (наприклад, самогубства) або розкладовий (наприклад, мародерство) вплив на учасників бойових дій. Треті руйнують психічне здоров’я воїнів, дезорганізують їх взаємодію (пияцтво, наркотизм), унаслідок чого значно зростає бойове навантаження на добросовісних учасників бойових дій (дезертирство, симуляція тощо).

1. Сутність девіантної поведінки на війні.
Як відомо, під девіантною поведінкою в психології прийнято розуміти систему вчинків або окремі вчинки, що суперечать прийнятим у суспільстві соціальним нормам (правовим, етичним) або нормам психічного здоров’я. Проте, з одного боку, війна в суспільній свідомості сама по собі відноситься до ряду явищ, що відхиляються від норми. При цьому як норма виступає мир. З іншого боку, на сьогоднішній день дуже слабо сформульовані і не знайшли абсолютного розповсюдження положення про норму поведінки на війні.
Існує декілька уявлень про норму поведінки.
1. Норма як типова (усереднена) поведінка, характерна для більшості представників даної соціальної групи, визнається в цій групі як прийнятна. Ця норма вдягається в зручну і деколи елегантну упаковку, що містить у собі механізм соціального пробачення за відхилення. Найбільш відомими з таких “фантиків” є: “на війні як на війні”, “війна все спише” й ін. Вивчення показує, що така норма практично завжди виробляється у військових колективах і служить могутнім засобом неформальної регуляції поведінки військовослужбовців у бойовій обстановці. У підрозділі, де нормою поведінки є колективізм, всякі тенденції до егоїзму, самоізоляції жорстко засуджуються, а нерідко піддаються груповим санкціям. У підрозділах, слабо підготовлених до ведення бойових дій, морально дезорганізованих, ніхто не пред’явить претензій воїнові, що допустив боязкість. Ясно, що таке розуміння норми не може служити для офіційної оцінки поведінки військовослужбовців у військовий час.
2. Норма як оптимальна поведінка, що забезпечує стійке соціальне і професійне функціонування людини і групи в конкретних умовах. Безумовно, таке трактування норми функціональне, але лише в ідеальному військовому підрозділі, в ідеальній армії. Насправді весь досвід бойових дій свідчить про те, що людина не може стійко функціонувати як бездоганно налагоджена машина, що підкоряється надвимогам протягом нескінченного довгого часу і в умовах граничних навантажень.
Реальність життя така: жодна з воєн не обходилася без найгрубіших і жорстокіших відступів від правових і моральних норм, які вироблені “мирним” суспільством.
3. Норма як відсутність неприпустимих відхилень від встановлених законом, суспільною і груповою мораллю схем, моделей, правил поведінки. Коли йдеться про девіації військового часу офіційно, то найчастіше як норма використовується цей, третій варіант.
Нормальною в бойовій обстановці вважається поведінка, яка здійснюється в правовому просторі,
орієнтована на основні етичні настанови воєнного часу, не вносить дезорганізацію у діяльність колективу і не ставить
під загрозу життя і здоров’я самого суб’єкта поведінки і товаришів по службі.
Девіантна поведінка багатообразна, багатоаспектна. Залежно від того, які норми порушуються або не виконуються військовослужбовцем у військовий час, його поведінка може кваліфікуватися як:
1) асоціальна поведінка, що пов’язана з невиконанням перш за все правових, моральних, культурних норм, але що не переступає меж закону. Дане визначення дуже тісно пов’язане з поняттям протиправної поведінки;
2) антисоціальна поведінка, що спрямована проти суспільства, його інтересів, грубо порушує його правові і моральні вимоги. Це поняття близько сходиться з поняттям делінквентної поведінки;
3) делінквентна поведінка – кримінальна, злочинна поведінка.
Девіантну поведінку необхідно чітко відмежовувати від поведінки аномальної. Аномальна поведінка пов’язана з відхиленням від норми психічного здоров’я. Якщо психічно хвора людина, найчастіше не усвідомлює можливі згубні наслідки своєї поведінки, то людина з девіантною поведінкою в більшості випадків усвідомлює у свої дії та їх можливі наслідки, але через різні причини (боязкості, байдужості, пошуку особистої вигоди й ін.) здійснює девіантний вчинок.


101
Готовність людини до девіантних вчинків по-різному пояснюється представниками різних наукових традицій і шкіл у психології. Представники біогенетичного підходу пояснюють її несприятливою спадковістю. Прихильники психоаналізу пов’язують причини девіацій із дефектами раннього розвитку особи, апологети біхевіоризму – з недоліками соціального навчання. Швидше за все, в девіації виявляються як дефекти особистісного розвитку, так і помилки виховання, що поєднуються з несприятливою ситуацією.

2. Характеристика видів девіантної поведінки в бойовій обстановці
Загальна класифікація девіацій воєнного часу, побудована на підставі їх спрямованості, може мати наступний вигляд (рис.1). Із рисунка видно, що мають місце своєрідні групи девіантних вчинків, що переслідують різні цілі. Так, одні з них орієнтовані на отримання девіантами особистої вигоди у вигляді задоволення ідеологічних потреб, реалізації
ідеологічних, етнічних і релігійних настанов, отримання матеріальної винагороди від супротивника, зміни у сприятливий бік умов свого існування, збереження життя й ін. До цієї групи девіацій можна віднести боязкість, зраду, добровільну здачу
в полон, мародерство.

Девіації воєнного часу


Спрямовані на отримання особистої вигоди:
- зрада;
- здача в полон супротивникові;
- боязкість;
- мародерство
Спрямовані на ухилення від бойових дій:
- боязкість;
- дезертирство;
- скалічення членів;
- симуляція;
- самогубство;
- пияцтво і наркотизм
Спрямовані на агресію:
- вбивство командирів і товаришів по службі;
- агресивна поведінка по відношенню до населення

Рис.1 Класифікація девіантної поведінки військовослужбовців в бойовій обстановці.

Іншу групу відхилень складають вчинки, спрямовані на ухилення від участі в бойових діях з метою збереження життя, здоров’я, за ідеологічними, релігійними та іншими міркуваннями. Це, перш за все, – дезертирство, симуляція
нездатності участі в бою, скалічення членів, пияцтво, і самогубство.
У третю групу включені девіації, пов’язані з агресивними проявами особи і спрямовані на вирішення тих або
інших особистісних проблем за допомогою насильства над місцевим населенням, вбивства неугодних товаришів по службі і
командирів, інше.
Ясно, що всяка класифікація має свої вади і обмеження, проте навіть просте перелічення цих психологічних феноменів відкриває командирам, військовим психологам цілий світ психологічного життя армії в бойовій обстановці, указує напрями профілактичної і психокорегувальної роботи.
Розглянемо докладніше основні види девіантної поведінки.
Боязкість – поведінка, у процесі якої під впливом страху зневажаються як етичні, так і моральні норми,
створюється загроза життю, соціальному статусу суб’єкта активності або безпеки інших людей.
Боязкість є самостійною девіацією, що виявляється в самостійному припиненні бойової активності і занятті безпечного укриття або залишенні поля бою. При цьому одним із психологічних механізмів реалізації поведінки виступає самозаспокоєння за типом: “Будь що буде, головне – вижити”. Боязкість може також бути причиною або фоном інших видів відхильної поведінки: дезертирства, самогубства, вбивства товаришів по службі і командирів тощо.
Боязкість не тотожна страху. Страх на війні зазнають практично всі психічно здорові люди. Проте обставини бойової обстановки, бойове завдання, внутрішньогруповий розподіл бойових функцій, можливі трагічні наслідки а
інше не дають учасникові бойових дій права підкорятися страху.
Боягуз же ігнорує решту всіх спонукачів, своє минуле і майбутнє, долі товаришів по службі, результат бою і віддається страху до останку.
Дезертирство в більшості відомих визначень визначається як самовільне залишення військової служби або
ухилення від призову в армію. З психологічної точки зору, дезертирство є спосіб виходу з гострої
внутрішньоособистісної кризи шляхом украй конфліктного розриву із звичним соціальним оточенням, його нормами, що
припускає настання соціальних санкцій.
Причинами дезертирства можуть стати самі різні обставини – від боязкості, психологічної та професійної непідготовленості до бойових дій, гіпертрофованого бажання “допомогти мамі заготовити сіно”.
Своєрідною формою дезертирства є невмотивована відмова військовослужбовця брати участь у бойових діях, у виконанні конкретного бойового завдання.
У разі “спрацьовування” у груповій поведінці військовослужбовців психологічних законів натовпу можливе масове залишення ними поля бою. Особливо гостро і масово дезертирство виявляється в періоди загального зниження морально-психологічного стану військ, різкого падіння військової дисципліни, зниження популярності війни і зростання антиармійських настроїв у суспільстві, тривалих невдач (поразки, великі втрати) в збройному протиборстві із супротивником.
Наголошується, що як своєрідні каталізатори масового дезертирства, виступають негативні явища в національних і соціальних відносинах, в області матеріально-побутового і бойового забезпечення й управління військами. Масові дезертирства мали місце в армії Наполеона в 1812 році після втечі французьких військ з Москви, в армії Росії після революційних подій у 1917 році і практично в усіх воюючих арміях в роки Першої і Другої світових воєн. В американській армії в останні роки її участі в бойових діях у В’єтнамі дезертирували майже 43 чоловіки з кожної тисячі воїнів.
Враховуючи величезну шкоду, яка заподіюється дезертирством навіть окремих військовослужбовців морально- психологічному стану військ, їх боєздатності, в усіх арміях світу вживаються найжорстокіші заходи з його попередження та припинення (аж до розстрілу).
Психологічними “пружинами” зради найчастіше виступають ідеологічні, релігійні розбіжності, різного роду образи, відчуття ненависті, презирства, помсти, а також прогнозування переходу до супротивника як вигіднішого в


102 матеріальному, моральному й іншому відношенні. Зрада може полягати в повідомленні супротивнику стратегічно і тактично важливої інформації, проведенні акцій саботажу, диверсій тощо.
Добровільна здача в полон є одним із різновидів зради. Психологічними спонукачами до здачі в полон супротивникові виступають різні феномени, наприклад: особисті переконання, релігійна віра, упевненість у перемозі супротивника, ненависть, відчай, боязкість, конфлікти з командирами і товаришами по службі, неприйняття норм і цінностей, незадоволеність соціальним статусом, і ін.
Скалічення членів полягає в нанесенні військовослужбовцем самому собі травм, поранень і каліцтв, що
дозволяють уникнути або припинити участь у бойових діях.
Найчастіше головною причиною скалічення є боязкість, хворобливе переживання за свою долю. При цьому обираються такі способи нанесення собі шкоди, щоб вони значною мірою не перешкоджали життю і діяльності у мирних умовах. У цих девіаціях часто виявляється логіка меншого із двох зол, тобто врятування життя за рахунок каліцтва. Основні різновиди скалічення членів: нанесення собі каліцтв, самоотруєння, самозараження, самообмороження і
ін.
Нанесення собі каліцтв військовослужбовцем здійснюється шляхом нанесення поранень сам себе або товаришем по службі в ті частини тіла, вихід з ладу яких призводить до обов’язкової демобілізації, але дозволяє більш- менш соціально і професійно функціонувати в мирних умовах. Цей спосіб уникнення участі у війні старий як світ.
Відомі дані про те, що ще в II в. до н.е. у римській армії існували випадки нанесення воїнами собі поранень з метою ухилення від участі в бою. Щоб уникнути поголовного ухилення у такий спосіб від участі у війнах було ухвалено рішення про застосування страти за такі дії.
В одній із частин радянських військ, що діяли в Афганістані, швидко виявилася тактика симуляції офіцера А: перед кожним виходом на бойову операцію він “випадково” ламав один з пальців правої руки. Причому ці “нещастя” так
і не дозволили А за весь строк служби взяти участь у серйозній бойовій операції.
Не менш витонченим способом скалічення членів є самоотруєння. Він зводиться до замаскованого під бойову поразку ОР свідомого нанесення на власне тіло або прийом усередину нелетальних доз бойових хімічних речовин, що дозволяють отримати травму, пов’язану з подальшою евакуацією з поля бою. Приклади таких девіацій наголошувалися ще в роки Першої світової війни, коли солдати різних армій наносили на своє тіло за допомогою спеціальних паличок невеликі дози іприту, що викликали утворення виразок і всю симптоматику бойової поразки ОР. За деякими даними, таким чином бойові ряди покинули тисячі військовослужбовців.
Самозараження полягає в добровільному зараженні себе вірусами хвороб, що вимагають тимчасової евакуації з поля бою або повної демобілізації. Таке зараження здійснюється шляхом навмисного контакту з інфекційними хворими без дотримання заходів особистої гігієни. Існують і витонченіші способи самозараження. Деякі учасники бойових дій в
Афганістані відзначали, що окремі наші військовослужбовці, хворі на гепатит, зуміли зробити на цьому своєрідний
“навар”. Вони продавали свою сечу охочим заразитися цією інфекцією.
Не менше винахідливості, терпіння і, як не дивно, волі вимагає такий спосіб скалічення членів, як
самообмороження. Сутність його полягає в тому, що солдат виставляє на лютий мороз, найчастіше вночі, одну зі своїх кінцівок і чекає доти, поки процес обмороження набуде характеру травми. При цьому доводиться долати жорстокі муки, проте мета, поставлена девіантом, виправдовує засоби.
Широкий круг способів ухилення об’єднаний під назвою “симуляція неможливості участі в бойових діях”.
Можна виділити наступні різновиди симуляції: симуляція соматичних захворювань; симуляція психічних захворювань; симуляція виходу з ладу бойової техніки і зброї; псевдосанітарія; псевдоманевр ін.
Стисло зупинимося на їх характеристиках.
Симуляція соматичних захворювань полягає в постійному відтворенні вивчених симптомів захворювання, що дає можливість симулянтові на якийсь час або назавжди припинити свою участь у бойових діях або у виконанні найбільш небезпечних бойових завдань. Такі військовослужбовці регулярно скаржаться на різкий біль, на неймовірну слабкість, на запаморочення і ін. Вони практично “прописуються” в медичних пунктах, вимагають глибокого обстеження, скерування в госпіталь тощо. У товаришів по службі створюється образ такого воїна, як хронічно хворої людини. Йому поступово перестають довіряти відповідальну і складну роботу і поступово виключають із числа учасників активних бойових дій.
Факти симуляції психічних захворювань наголошувалися ще в стародавні часи, а в роки Першої і Другої світових воєн набули масового характеру. Зокрема, багатьма дослідниками наголошувався той факт, що симулянти швидко “обчислювали”, які симптоми вважалися лікарем конкретного полку показниками психічного розладу, і навчалися переконливо демонструвати їх. Таким чином, виходило, що залежно від теоретичної орієнтації лікаря полку з його частини демобілізовували на психологічних підставах особи, що демонстрували однакові симптоми.
Не менш старим видом симуляції неможливості брати участь у бою є імітація виходу з ладу бойової техніки і
зброї. Так, ще в глибокому Середньовіччі наголошувалися факти перерізання тятиви на арбалетах, пізніше виводилися з ладу особиста зброя, гарматні системи і бойова техніка. Досвід показують, що багато учасників бойових дій в Афганістані і
Чечні особисто зустрічалися з цим явищем.
Свого часу ще Наполеон звернув увагу і жорстоко викорінював такий вид симулятивної поведінки, як
псевдосанітарія. Сутність його полягає в тому, що симулянти використовують для залишення поля бою факт поранення товариша по службі. Як правило, знаходиться декілька чоловік, охочих евакуювати постраждалого товариша в тил. Свідки стверджують, що іноді деякі з них вважають за необхідне винести з поля бою і речі пораненого. Кількість таких “санітарів” може досягати десяти і більше чоловік.
Нерідко в бойовій обстановці можна зустріти симулянтів, що використовують такий прийом ухилення від колективних дій в бою, як псевдоманевр. Як правило, коли після бою починається уточнення, де був у процесі виконання бойового завдання такий симулянт, він малює картину його тактично грамотного розташування на вигідній позиції, ефективного бойового контакту з супротивником, по суті, врятування бойових товаришів від смерті. Насправді в бою він не брав участь, а відсиджувався в безпечному місці. Досвід Афганістану і Чечні свідчить про те, що нерідко такі симулянти повертаються з поля бою з повним комплектом боєприпасів, тобто не витративши жодного патрона.


103
Жорстоке відношення до населення, особливо нелояльного по відношенню до військ, є питанням украй складним для етичної оцінки. Якщо використовувати критерії мирного часу, то, безумовно, неактуальну, не викликану конкретними діями мирного населення жорстокість слід віднести до девіантної поведінки. Проте змінена система цінностей і моральних критеріїв, що формується в учасників війни, якби виводить агресію до нелояльного населення з переліку девіацій. Особливо це характерно для випадків, коли населення веде активну партизанську, диверсійну боротьбу, здійснює терористичні акти проти військ. Як правило, вдень бойовики є мирними жителями, а вночі — диверсантами, терористами, партизанами, підпільниками.
Жорстокі розправи над населенням, які так або інакше сприяли ворогові, мали місце у всі історичні епохи. Так, якщо вірити переказам, при взятті Трої греки-тріумфатори страчували всіх осіб чоловічої статі старше десяти років, а ті, що залишилися в живих, тобто жінки і діти, були продані в рабство. Аналізуючи причини жорстокості по відношенню до мирного населення на війні, фахівці відзначають, що однією з основних причин цього є ірреальність, невловимість образу противника-некомбатанта – снайпера, терориста. Вони стверджують, що страх під прицілом снайпера створює психічний зсув, перенесення образу ворога з неусвідомлюваного снайпера на реальні несприятливі чинники. Проти них мимоволі випліскується дратівливість, агресивність, злість.
Нерідко як об’єкт такої агресії виступає той, хто найбільш асоціюється з образом невидимого супротивника.
При цьому важливу роль відіграють ситуативні чинники. Наприклад, якщо перед бойовим рейдом або “зачисткою” мав місце випадок упіймання снайпера-жінки, від рук якої загинули декілька військовослужбовців, то агресія, крім волі, орієнтується на жіноче населення. Якщо ж у замаху на воїнів беруть участь підлітки, то агресія може адресуватися цій групі цивільного населення.
Безумовно, важливу роль у формуванні жорстокого відношення до населення має і загальне озлоблення людей на війні.
От як про це пише Е. М. Ремарк словами одного з своїх героїв. “Ми перетворилися на небезпечних звірів... тепер ми можемо руйнувати і вбивати, щоб врятуватися самим, щоб врятуватися і помститися за себе”.
Мародерство є девіацією, що полягає в пограбуванні трупів.
В основі мародерства можуть лежати різні причини. Однією з них є прагнення заволодіти давно і гостро бажаною річчю. Іншою причиною є загальна тенденція особи девіанта до наживи. Третя причина пов’язана з цікавістю володіння “річчю з війни”. Четверта причина криється у прагненні девіанта психологічно зафіксувати перемогу, перевагу над поверженим супротивником. П’ята причина обумовлена такими соціально-психологічними явищами, як традиція і мода накопичення особистих “трофеїв”. Загальною умовою, яка сприяє розвитку цього відхилення, є відсутність дисципліни у військах, граничне падіння вдач, що перетворюють війну на грабіж.
Пияцтво — надмірне вживання спиртних напоїв, що не досягло рівня фізичної залежності організму від алкоголю. З психологічної точки зору є явищем своєрідної компенсації, спробою психологічно вимкнутися із ситуації смертельної небезпеки, подолати страх, забути про втрати.
Розвитку пияцтва на війні певною мірою сприяє офіційна позиція військового керівництва з цього питання, наприклад, систематична видача особовому складу спиртного “для сміливості”, “для зняття напруженості” та ін. У роки російсько-японської війни Г. Е. Шумков дуже ретельно і сумлінно досліджував вплив алкоголю на бойову ефективність і встановив украй згубні наслідки вживання спиртного перед боєм. Зокрема, їм наголошувалося, що вже в перші хвилини бою в осіб, що спожили алкоголь, виникає почастішання дихання, з’являється загальна слабкість, тремтіння кінцівок, порушення основних якостей уваги, сприйняття, емоційних процесів ін. Такий воїн бачить лише малу частину поля бою, не може вести прицільний вогонь по супротивникові, не здатний точно регулювати свої дії тощо. Тому проти пияцтва в бойовій обстановці ведуть активну боротьбу практично у всіх арміях миру.
Наркотизм (аддиктивна поведінка) – поведінка, що характеризується психічною залежністю від психоактивних речовин. Тобто це той рівень вживання наркотичних препаратів і речовин, при якому у людини ще не сформувалася фізична залежність від них.
У дослідженнях фахівців показано, що аддиктивна поведінка складала близько 50 % всіх психічних дисгармоній, що фіксувалися у радянських військах, що діяли в Афганістані. Істотне місце в загальній картині психічних порушень вони посідали і в період бойових дій в Чечні.
Основними причинами поширеності цього виду девіацій є:

прагнення учасників бойових дій понизити рівень тривоги (51,9 % обстежених);

бажання отримати задоволення (48,7 %).
Серед сприяючих чинників виділені: легкість придбання наркотичних речовин (59,5%); відрив від домівки
(40,4%); напружена бойова обстановка (26,2%).
Вбивство командирів і товаришів по службі – є крайній спосіб усунення перешкоди на шляху збереження або піднесення особового статусу девіанта.
Такі вбивства найчастіше відбуваються тоді, коли командир або товариш по службі виступає для девіанта як своєрідна зовнішня інстанція совісті провини, моральний суддя, що заважає реалізувати будь-які аморальні або такі, що відхиляються від соціальної норми, цілі.
Самогубство на війні явище особливе і важкопояснене. По суті, воно є формою інфантильної втечі з психотравмуючої ситуації.
Сам факт того, що в ситуації, коли при бажанні можна практично у будь-який час розлучитися з життям героїчно, “на миру”, залишивши по собі добру пам’ять, чоловік вибирає інший варіант смерті – засуджуваний за вірою і мораллю, – складний, суперечливий і важкий для осмислення. Адже нерідко людина зводить рахунки з життям саме через страх смерті. Тобто через боязнь бути убитим чоловік кінчає життя самогубством. Безумовно, є безліч інших причин, з яких людина на війні здійснює самогубство. Їх круг вельми широкий: від боязні бути викритим в боязкості, зраді, некомпетентності, скоєному злочині до страждань, викликаних подіями, що відбулися зі значущими людьми за тисячі кілометрів від лінії фронту. Але практично завжди пусковим механізмом суїциду є наявність такої внутрішньоособистісної кризи, яку людина не може вирішити всіма наявними в її розпорядженні засобами і яка переживається як могутня емоційна драма. Конфліктна ситуація стає суїцидонебезпечною, коли військовослужбовець усвідомлює її як високозначущу, гранично складну, а свої можливості щодо її вирішення недостатніми. Слід мати на увазі, що однією з причин суїциду на війні є психічне захворювання військовослужбовця, що створює помилкову суб’єктивну картину кризової ситуації. Прийнято виділяти наступні різновиди суїциду:

істинний (усвідомлений, «твердий», планований, цілеспрямований);


104

афектний (що виник під впливом раптової гострої психотравмуючої події);

демонстративний (помилковий, розрахований “на переляк” значущих осіб, що не передбачає зведення рахунків із життям).
Це поділення вельми умовно, адже на війні будь-яка суїцидальна поведінка містить у собі деякий демонстративний аспект, розрахований на підкреслення причини, що викликала його. Не випадково тут особливо чітко виділяються фази, що передують самому суїциду, - суїцидальні думки, суїцидальні настрої, суїцидальні наміри й ін., за якими суїцидальна поведінка може бути своєчасно виявлена командирами, військовими психологами і товаришами по службі.
Братання з супротивником є досить екзотичною формою відхилень бойової поведінки, що полягає в поодинокому або масовому входженні в мирний контакт з супротивником. У явищі братання виявляються такі психологічні феномени, як:

непомірна втома від війни і прагнення хоча би на короткий час розслабитися;

інтуїтивні дії протестного характеру, спрямовані проти непопулярної в солдатських масах війни;

соціально-психологічне розшарування між командним і рядовим складом;

вирішення побутових проблем (обмін предметами побуту, речами, сувенірами тощо, що отримати іншим способом солдатові украй скрутно);

результати розкладаючої інформаційно-психологічної дії органів психологічної війни супротивника або внутрішніх політичних релігійних і інших сил, що знаходяться в активній опозиції до війни, ін. Особливо широкого розповсюдження братання набуло в роки Першої світової війни 1914-1918 рр.
Сексуальне питання на війні здатне набувати особливо гострих рис і породжувати девіації у вигляді насильства над жіночою частиною населення (особливо на території супротивника), а також мужолозтво.
Мужолозтво може застосовуватися у вигляді насильницького зниження статусу військовослужбовця (опускання) за довершену або уявну провину (наприклад, відмова від участі в бойових діях).
Висновок
Таким чином, поведінка людини на війні характеризується не тільки героїчними вчинками, що прославляють душу, і самопожертвуванням, але і негативними проявами людської природи, проявами пороків виховання, деструктивним впливом соціальних і бойових ситуацій. Існує великий клас поведінкових схем, що відхиляються від моральних і правових норм, що визначають поведінку учасників війни. Кожна з них має власні і загальні причини, внутрішню логіку, функцію, але головне, що їх об'єднує в окрему категорію, — це анормальність вчинків і психічна повноцінність їх суб’єктів. Знання видів і форм прояву девіацій дозволяє вести їх цілеспрямовану профілактику і викорінення.
Даний методичний матеріал підготовлено в відділі психологічної роботи соціально-психологічного управління
Головного управління по роботі з особовим складом Збройних Сил України.
Література.
1.

Кримінальний Кодекс України.
2.

Алещенко В.І. “Методичні рекомендації командирам військових частин (підрозділів) щодо організації профілактики порушень статутних правил взаємовідносин між військовослужбовцями”.– Київ, 2003р.
3.

Змановская Е.В. Девіантологія (Психологія відхильної поведінки).– М.:2004.
4.

Робота командира підрозділу щодо зміцнення військової дисципліни (Методичні рекомендації). – Харків:
ХВУ, 1998.
5.

Темко Г. Методологічні основи виховання воїнів Збройних Сил України. Монографія. – К.: Варта, 1997.
6.

Темко Г. Виховна робота в Збройних Силах України: історія і сучасність. – К.: Варта, 1996.







РОЗДІЛ ІІ. ЗАГАЛЬНА ПСИХОЛОГІЧНА ПІДГОТОВКА.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   14   15   16   17   18   19   20   21   ...   34


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал