Методичні рекомендації до спецкурсу «Лінгводидактичний аналіз тексту у курсі рідної мови» для студентів педагогічного інституту



Pdf просмотр
Сторінка5/8
Дата конвертації01.01.2017
Розмір0.91 Mb.
ТипМетодичні рекомендації
1   2   3   4   5   6   7   8
Варіант 4
Зробіть цілісний лінгвістичний аналіз тексту Є.Гуцала Осінні
кольори» за схемою.
Усе пішло у свій повторний цвіту цвітне весняний, а осінній. Кольори землі зараз зовсім одмінні від попередніх кольорів. Барви поля і лугу, барви лісу - скільки ненаситної пристрасті, скільки пекельної спраги Кольори багряні, жовті, вишневі, пурпурові, червоні, оранжеві - їхнім по- лум'ям позаймалися дерева, кущі, бур'яни, бадилля. Тліють і горять, жаріють і вогневіють, і димлять, і начебто чадять десь у лісовій гущавині. Кожне дерево творить своє окремішнє багаття, а загалом вони творять спільне, багатоманітне. І скільки несхожих відтінків можна запримітити лише в однісінького дерева, а ще більше в усієї незчисленної їхньої раті Цупкий листяний одягу дубів переважно рудий, але вже помітно обертається на червоний, і він стає все насиченіший і густіший. Легке мережане вбрання у беріз, воно начебто не з окремих листочків виткане, а склепане з шарудливих монеток, і ця невойовнича жіноча кольчуга постійно в русі, постійно в шелесті, постійно в живій сумовитій музиці. Ялини в зеленому одязі, що відсвічує металевою синявою хвої, видаються несправжніми серед листяних дерев, ялини - начебто невід світу сього, а від того білого засніженого світу, який іще має настати. День - сонячний та прозорий, і хочеться, щоб йому не було краю. Хочеться, щоб не було краю безмежному палахкотінню блакиті, вінценосному сяйву сонця, смолоскипам дерев, рахманному свіченню зораного поля, кривавим спалахам калини по байраках, замисленій течії водив більших і малих струмках, а також якомусь елегійному, заупокійному, білому летінню павутинок бабиного літа.
Варіант 5
Зробіть цілісний лінгвістичний аналіз тексту М.Коцюбинського
«На крилах пісні за схемою.
Чи знайоме вам те гостре, до фізичного болю гостре почуття нудьги за рідною країною, яким обкипає серце від довгого перебування на чужині Чи відомий вам такий психічний стан, коли за один рідний звук, один образ рідний ладен буваєш заплатити роками життя У такому, власне, стані я блукав одної весняної днини понад річкою Прутом, у південній Бессарабії. Якось не тішили моє око ані розлогі, ярко- зелені, порізані блакитними озерцями та гирлами плавні, що розляглися за річкою в Румунії, ані жовті, залиті хвилею виноградників по підгір'ю, шпилясті гори, що тиснуться понад Прутом з сього боку. Від заходу насувалася чорна хмара, душний вітер нахрапом бив обгори, хвилював комишу плавнях, обривав виноградне листя та гнав його почорній, каламутній, немов поораній хвилями, річці. Лагодилася буря. Алея байдуже дивився на грізні розрухи натури, не торкала якось мого серця дика краса південної бурі. Роз'ятрений нудьгою, затоплений в задумі, плентавсь я тихою ходою берегом річки, не помічаючи навіть, як чорна хмара обіймала небокрай, тихо лізла догори, драгліла вже над головою моєю. І тільки перші
краплі густого дощу, що з глухим гуком упали на землю серед раптової тиші, змусили мене озирнутися навкруги, пошукати певного захисту від зливи.
Алене встиг я ще озирнутись добре, як по моїх напружених нервах ударила хвиля рідних, близьких мені звуків. Я виразно почув журливо-поважний голос української пісні. Що се? Усьому глухому закутку Бессарабії - пісня моєї країни Чи не омана се, чи не хвороблива часом уява моя викликала галюцинацію слуху
Варіант 6
Зробіть цілісний лінгвістичний аналіз тексту І.Цюпи Цвіте
полин» за схемою.
Чи знаєте ви, як цвітуть полини Чи бачили, як весною на старих облогах-перелогах квітують гіркі сиві трави Чи знаєте ви, як після нагрітого сонцем дня встає над полинами сивий димі млосний чад пливе над степом І, здається, тоді до вас говорять віки. Сивий дух полинів, мов той хміль, настояний насолоді, п'янить і хвилює, проникає щемом у груди. І той, хто вдихне його, стане ніби дужчим від полиневого сну і цвітіння, від сивого диму і приспаного грому. О полини, сиві полини Хто посіяв вас на землі нашій Чи вас посіяли на степах неораних прадавні скіфи Посіяли, щоб самим ховатися в отих сизих кущах, які росли тоді буйні та високі, посіяли, щоб вдень випасати поміж духмяних трав прудких коней, а вночі спати покотом на прив'ялих покосах, ніби на запашних м'яких подушках, спати міцним богатирським сном. А може, ви посіялись по всій землі нашій у давні роки козаччини Тоді, коли не житом-пшеницею, а сивою тирсою, буркуном та ще сивим горем хлюпала земля наша аж задалекі обрії Дикого поля до самої Татарщини. Щовесни проростають з кореня буйним зелом полини, цвітуть золо- тисто-сивою гіркотою серед літа і осипаються пізньої осені дрібненьким темним насінням, яке розносить по степу вітер. Яка дивовижна стійкість, яка живучість Чи не такі народ наш, сто раз толочений, топтаний ворожими кіньми, січений і рубаний чужими мечами, стріляний з автоматів і танків, вистояв у тих битвах, і живе, і гонить з дужого кореня нове пагіння, цвіте і сіється по землі, виборений, відстояний навіки.
Варіант 7
Зробіть цілісний лінгвістичний аналіз тексту Д.Ткача Степова
симфонія» за схемою.
Десь угорі тонко видзвонює жайворонок. Мелодійні, ледве вловимі звуки тануть у гарячому мареві й народжуються знов. Вони бентежать душу, кличуть її за собою. Мені здається, що я зараз злечу над землею і, підхоплений тією чарівною піснею жайворонка, полинув безмежному просторі, легкий, як пір'їнка. Але ось народився вітерець. Колихнулося золоте море хлібів, і жайворонка не стало чути. Його пісня потонула в дивовижному живому гомоні. І вже інше привертає мою увагу. Хліб Скільки сягає око, хвилями перекочується, гойдається важке
колосся. У його гомоні я вже вчуваю веселий дзвін першої коси, гучну пісню комбайна, жваву розмову молотарки. Колосся має бронзовий колір. Такого кольору буває обличчя в сильної, здорової людини. Я простягаю руки, беру в жменю кілька колосків і відчуваю, як тіло моє наливається земною силою. З трави на мене дивляться синіми очима степові волошки. Вони похитують своїми голівками, ніби манять до себе. І я таки нахиляюся над ними, без жалю зриваю одну квітку. Вона гарна, навіть дуже гарна, але якась мертва, неначе в ній захолола крові рука моя холоне від її дотику. Кидаю квітку геть. Знову нахиляю до себе колоски, притуляю їх до щоки. Від них віє невимірною, здоровою, трудовою силою. Я тримаю в руці тугі колоски й немов відчуваю, як вони з кожною хвилиною стають ще повнішими й ще тугішими - зріють. Мине кілька днів, і степ виповниться голосами людей та гудінням машин. Почнуться жнива. Настане найрадісніша пора року. Чесні трудові руки зберуть хлібі разом зріжуть бур'ян. Бур'ян згине, а зерно даватиме нові врожаї. Вічно світитиме над неозорим степом гаряче сонце, і вічно колихатимуться на щедрій землі під погожим вітром важкі бронзові колоски
Варіант 8
Зробіть цілісний лінгвістичний аналіз тексту М.Руденка Степу
липні» за схемою.
Степ дивиться в зоряне небо. Синє липневе небо тисячами вогнистих очей озирає степ. Чебрець, плазуючи понад ярами своїми зеленими, дерев'янистими стебельцями, зацвітає крихітними рожевими квіточками і знов одцвітає. Ковила викидає яскраво-зелені стрілки, що спочатку служать принадою для овець, а десь у жнива вже стають їх загрозою, бо гострі зернівки, потрапляючи в шерсть вівці, впиваються в тіло, підхоплюються кров'ю - і вівця гине. І в кожній грудочці землі точиться вічна боротьба живого з живим і живого з мертвим. Вітер ущух, нерухоме повітря наче застигло. А степі небо, зачаровані одне одним, перемовляються літніми ночами, і тільки закоханим серцям вдається підслухати ту розмову. Чумацький Шлях лежить над степом і, мабуть, не знає, що давно вже він перестав бути чумацьким, що не скриплять попід ним лозяні мажі, наповнені сиваською сіллю, не розвіває вітер чуби-оселедці запорозьких вершників, що одна назва лишилась у нього чумацька. Та йому до цього байдуже. Він мислить не роками, а тисячоліттями, помічає на землі тільки вічне. Чи багато ж лишилося в степах від отого вічного. Невеликі, відтиснуті до ярів і перелісків білі озерця ковили, що тихо плещуться, згадуючи ті далекі часи, коли вони були не озерцями, а сріблястими, розкішними морями. Та інколи й дрофа залетить, щоб висидіти малят, які, вискочивши з яйця, одразу ж стають на міцні ноги і вже в першу годину бігають набагато швидше за матір. Та ще духмяні, п'янкі чебрецеві пахощі, та терпкі полинові, яких у всі віки не бракує в нічних степах.
Степ дивиться в зоряне небо.
Варіант 9
Зробіть цілісний лінгвістичний аналіз тексту Ю.Мушкетика
«Рідний край за схемою.
Увечері сидів я на дубовій колоді, на сволок зрізаній, у садочку, і дивився на небо. Воно ясне, чисте й здається близенько-близенько. Зорі, неначе золоті бджолина тугій вощині неба, навіть ворушать лапками. Бабуся казала, щоці зорі - душі людські. І хоч я знаю, що це не так, але хочеться думати, що так. Хочеться, щоб було по-бабусиному. Вона бачила небо таким увесь вікі так думала й думає про нього й зараз. А я, либонь, уперше отако побачив небо. Там, в стороні опівнічній, небо оксамитове. Під тим оксамитом я народився. Отже, це моє небо. Либонь, чи не воно розм'якшує наші душі. Слухав, як далеко, на леваді, співають дівчата. Пісня ледве мріє в мороці ночі, наче вона чар. Летить на незримих крилах, пролітає крізь тебе, залишається в тобі. Думав, що й пісня наша також м'яка і сумовита. Мабуть, ніде в світі немає більше таких пісень, і вже тільки заради них варто народитися в цьому краї. Нез'ясненна туга сповиває мене, якесь провищення торкнулося мого серця, і я розхвилювався. Я слухав рідну пісню, рідну мову, й вона лилася, наче річний струмок, у якому переплелись запахи калини, чебрецю, лепехи. Я пив рідну мову, як п'є спраглий подорожній воду з струмка. Мова моїх земляків наповнювала мене невідомою раніше радістю й силою, в ній лунав і дзвін молота посталій плакала скрипка, й шелестів вітер в яблуневому вітті, й чувся трепет зірок у небі - все ввібрала в себе мова, все в ній є, вона живе й переливається, сміється й печалиться. Мені подумалося тепер, коли я піду, вона буде зі мною. Людині визначено Богом місце народження, країна, небо, вона не може нічого того поміняти, як не може поміняти себе саму
Варіант 10
Зробіть
цілісний
лінгвістичний
аналіз
тексту
К.Фролової
«Пролісок» за схемою.
Ранньої весни, коли баба Зима зовсім постаріла, з'явилася в неї донька маленька Крижинка-сріблинка. Дуже оберігала її ненька. Та Крижинка-сріблинка була весела, пустотлива. Як тільки виглядало Сонечко, вона виривалася з рук матерій ну витанцьовувати, розсипатися срібними іскорками, виблискувати сріблом. Мати злякано підхоплювала доньку і ховалася в тінь, наказуючи
– Не дружи із Сонцем, бо ніколи не станеш великою крижиною.
– Але ж із Сонцем так гарно, так весело, мамо А коли темніло, Зима відпускала Сріблинку. Вона самотньо блукала в місячному сяйві, шукаючи сонячні промінці.
Звичайно, знайти вона їх не могла, адже Сонечко спить уночі. Та Крижинка цього не знала і дуже сумувала. Іноді навіть плакала. А мати, щоб донька не розтанула, підморожувала її сльози. Удень вона знову пустувала, гралася зі своїм другом. Та одного разу Сонечко не знайшло Крижинки вранці. Довго воно її шукало, заглядало у найтемніші хащі, яри, де ще залишився сніг. Ніде Крижинки не було. Стомлене Сонечко пішло знову відпочивати, а наступного дня воно ще раніше прокинулось і догнало Зиму з Крижинкою. Крижинка-сріблинка вирвалася з материних рук і кинулась назустріч другові. Сонячні промінчики підхопили її і понесли на луки. Там ужене було снігу, та Крижинка цього не помітила, їй було так легко та весело. Раптом вона зупинилася і почала танути. Сонце не хотіло цього. Воно підхоплювало Крижинку і тримало її в своїх обіймах, та через це вона ще швидше меншала і меншала. І ось залишилас від неї одна краплинка-сріблинка.
– Куди ж ти, Крижинко? Як же я буду без тебе І Сонечко ще вище піднялося над Краплинкою. І раптом на тому місці, де мерехтіла Краплинка, із землі проріс міцний пагінець. Він ріс швидко, тягнучись до Сонця. І враз розкрився ніжними блакитними пелюстками

Здрастуй, Сонечко, це я, твоя Крижинка-сріблинка!


Варіант 11
Зробіть цілісний лінгвістичний аналіз тексту Є.Гупало Якого
кольору слова за схемою.
Небо чисте, по-молодому усміхнене. Воно синіє, наче там висіяно море волошок, і фіалок, і півників, іще всячину квітів, що не в'януть, хоч бияка була спека, і не схилять голівок у жалобі, хоч би яке сонце пекло. Мабуть, тому вподобав я дивитись на небо, що з-поміж усіх кольорів найдужче люблю синій. Він мені скрізь увижається, й коли я бачу щось синє
— чи квітку, чи очі, чи дівоче плаття, чи просто чую саме слово синій, — враз мені стає добре, я щасливий, і душа моя сміється й грає так, як грають проти сонця збиті, на ставу бризки води. Іноді все в цьому світі уявляється мені синім ото начебто ростуть сині тополі над синьою дорогою, їдуть сині вози, запряжені синіми кіньми, перепадають сині дощі. І як було б цікаво, якби раптом посеред зими випав на наше село синій сніг, синя завірюха зухурделила-зареготала! Але чомусь не можу уявити, щоб молоко нашої корови Лиски було синє. Ще можу припустити, що Лиска наша геть уся посиніла й великі очі її стали сині, а от молоко залишається для мене білим, хоч і як силкуюся побачити його синім. І чомусь так само сметана для мене біліє, і сирі вареники з сиром. А якого кольору слова
Тихесенько вимовляю слово зелений, і постає переді мною все зелене, і я вже чомусь не сумніваюсь, що й саме це слово зеленого кольору. Вимовляю слово мама — і ввижається мені добра її усмішка, каре іскристе мерехтіння в очах, ласкаве звучання голосу. Жоден колір, либонь, не пов'язується з її образом, тільки здається, наче сяє чимось золотистим від очей, вишневим од губ, яблуками-антонівками від рук — і за всім цим щемко постає слово рідна, яке, здається, саме зовсім позбавлене кольору, а тільки дороге воно, ніжне, хвилююче, мов усі кольори разом узяті. А слово осінь — жовте, бо восени дозрівають усі грушки в нашому садку, всі яблука. Спершу вони світяться поміж листям молодесеньким жовтим полум'ям, потім починають потроху падати на землю, згодом усе рясніше... Йодного дня залишається на гіллі саме тільки жовте, недогоріле листя. Слово осінь туге й жовте, наче віск. Слово пролісок — біле, й чомусь од нього пахне сніжком, який починає танути, й гострою весняною землею, й торішнім перепрілим листям. Слово зозуля якесь ніжне, зелененьке, мов пух на вербах, бо коли зозуля починала кувати в цьому році, то зелень на деревах була молода й свіжа, а вербовий цвіт опадав на воду, й здавалось, що вода зацвіла ніжним смарагдовим пушком. Пролетіла над подвір'ям ворона, пронесла в дзьобі галузку, я подумав, що то вона понесла своє чорне слово. Бо слово ворона — чорне. От цікаво — а ворона знає, що її звати вороною А собаки знають, що вони собаки А вівці, а воли, а коні Анаша корова Лиска знає, що її звати Лискою!


Варіант 12
Зробіть цілісний лінгвістичний аналіз тексту Н.Павлової У живій
кімнатці» за схемою.
Новонароджений жук забагато повзав, літав і попишався, святкуючи перший день свого життя. Надвечір він так стомився, що не міг поворухнути ні лапками, ані вусиками. Він лежав усередині жовтої квітки. Квітка булане мисочкою, а коржиком і вся з вузеньких пелюсток, м'яка, м'яка! Від неї пахло медом. І вона була ще тепла так її нагріло сонечко. А воно вже спускалось за горбок. І небо, що досі було блакитне, неначе на ньому цвіли незабудки, самі тільки незабудки, тепер стало червоне, ніби там розпустилися маки. Новонароджений жук дивився на це вогняне величезне небо, і раптом йому стало моторошно. Адже він такий маленький, а лежить в усіх на виду. Заховатися б кудись у темну щілину Але він так стомився, що й не міг поворухнути ні лапками, ані вусиками. Ось засвітилася на небі перша зірочка. Новонароджений жук стрепенувся. Йому схотілося полетіти. Полетіти просто туди й покружляти навколо цієї блискучої зірочки. Але вона була так далеко Зненацька він
відчув, що квітка під ним заворушилася. Жук учепився в неї лапками щонайміцніше. Може, й квітці теж закортіло політати - подумав Жук. Тут він побачив, що навколо, з усіх боків, зростають жовті стіни. І вони стають все вищі і вищі. А небо - все вужче й вужче. Тільки зірочка все ще блищить. Та ось і вона стала менша, блиснула і згасла. І стало поночі, зовсім поночі і тісно. Як це квітка стала щілинкою - подумав новонароджений жук, засинаючи. На другий ранок свого життя жук прокинувся на дні темної торбинки. Спробував злізти вгору по м'якій стінці. Але не міг. Лапки сковзалися й застрявали між гладенькими вузькими пелюстками. І він знову падав на дно торбинки. І знову намагався вилізти нагору. І знову зкочувався. Незабаром він зовсім знесилився. Сумно сидів на дні стуленої квітки. І думав, що ніколи вжене побачить сонечка. Враз він відчув, що квітка заворушилася. І раптом згори продерлося світло. Продерлося крізь щілинку, якої раніше там не було. А тепер вона ставала все ширшай ширша. І жовті стіни навколо стиха розгорталися. Ось квітка стала знову кружечком І тут жук побачив сонечко Воно підіймалося за лісом. А коли його промінь упав на жука, жук одразу зміцнів і звеселів.
- Лечу - гукнув він сонцеві. Розправив на краєчку квітки свої крильця. І полетів, сам не знаючи куди.

Варіант 13
Зробіть цілісний лінгвістичний аналіз тексту О.Гончара Вічне
слово» за схемою.
З-поміж безлічі книг, з якими має справу історія світової літератури, поодиноко виділяються ті, що ввібрали в себе науку віків і мають для народу значення заповітне. До таких належить Кобзар - книга, яку народ український поставив на першому місці серед успадкованих з минулого національних духовних скарбів. Дивовижна доля цієї книги. Поезії, що входять до неї, складалися на тернистих дорогах поетового життя, писалися то в мандрах, то в казематах, мережилися при світлі білих ночей Півночі і в пісках пустель закаспійських під самотнім сонцем вигнання. Хоча більшість поезії написані поза межами рідного краю, наскрізно струменить у них світлий образ Дніпра і мріє синя далеч українських степів. На випадкових аркушиках паперу та в захалявних книжечках поетова рука прихапцем, покрадьки записувала рядки, що стануть дорогими для цілого народу, донесуть до нього крізь усі перепони віщій вічні слова. Книга формувалася поступово, рік зароком, формувало її саме поетове життя, і все найістотніше з цього життя, з великого життя українського кріпака Тараса Шевченка - від його юності й до останнього подиху - увібрав
у себе цей класичних розмірів томик, збірник поезій, що його в хвилину творчого осяяння було найменовано Кобзарем. Відтоді, впродовж багатьох десятиріч, ця книга буде настільною для кожного українця. У Кобзарі поет висловив насамперед самого себе, свою особистість, від першого й до останнього рядка книга виповнена індивідуальним поетовим почуттям. Тут його, Шевченків, темперамент, його щира й беззахисна у своїй відкритості душа. Тут не позичені знання, а його власний, у розвитку відтворений розум мислителя, могутній інтелект, що спрагло дошукується істини.
Варіант 14
Зробіть цілісний лінгвістичний аналіз тексту І. Цюпи Осінь за
схемою.
Жовтогаряча осінь стоїть над Осокорами, розкинувши високо над землею блакитні небеса. Посадах загуляли золоті падолисти, та ще срібне павутиння літає в повітрі, снує свою дцвну пряжу над перелазами. Стоїть лагідна пора бабиного літа, останні сонячні дні такі ласкаві, оповиті сріблястим мереживом, мрійним смутком, прощальним ячанням журавлів, що відлітають у вирій. Нагородах уже зібрані гарбузи, викопано картоплю, зрубано капусту на грядках. Тільки де-не-де стоїть сухе соняшничиння і тихо шерехтить, нагадуючи про гарячі дні літа, коли цвіли вони жовтими решетами нагородах, просіваючи сонячний пил. Зів'яли, поникли від нічних приморозків квіти біля хат, тільки одні високі синенькі цвітуть, стеблами схожі на нехворощ. У народі їх називають морозом. Може, тому, що стоять вони наперекір заморозкам, може, тому, що цвітіння їхнє нагадує голубуватий іній раннього приморозку. Під стріхами хат дбайливі господині розвішали золотаві качани кукурудзи, жовті гвоздики і кетяги червоної калини. Здалеку, коли глянеш, стоїть така хатина, як молода в осіннім вінку. Стоїть і жде весілля. Може, й справді завітають до такої старости. Адже осінь — то найкраща пора сватання. Щонеділі прокочуються по селу весільною перезвою дружки і бояри, гудуть бубни, лунає весільна музика.
Варіант 15
Зробіть цілісний лінгвістичний аналіз тексту Є. Гуцала Молода
весна» за схемою.
Блакитними очима дивиться мені в очі весна. Вона ще молода, ніжна, усміхається святково й чисто, в її ледь чутному диханні — збудлива таємниця свіжості, краси природи, що завжди відроджується й відроджується. Ще так недавно бігла по дніпровських кручах рудою лисицею осінь, бігла барвисто, холодним повівом несло від її прудкого, безповоротного бігу. Так недавно дихало в мої думки студеним запахом зів'ялого листя, а вже сьогодні — лагідне, шовковисте повітря весни купає мої очі, вся земля наче випромінює благодатну снагу, що помагає рости не тільки траві, квітам, деревам, ай мріям людським.
Стоять верби, опушені зелененьким листям, і, здається, чують оплески журавлиних сурму піднебессі, легенький бентежливий передзвін — прозорий, кришталевий. Протягом усієї минулої зими я відчував щось має статись у цьому світі, щось неминуче станеться. Й тепер, коли прийшла весна, коли війнула мені в груди тлумовись-ком перших своїх тонких, таких пам'ятних запахів, коли в мене все помолоділо, мов вербове пагіння над дніпровською водою, то я добре знаю очікуване прийшло, наче народжене силою мого бажання, і наймення йому — синя та золота весна на дніпровських кручах.
Варіант 16
Зробіть цілісний лінгвістичний аналіз тексту В.Підмогильного
«Передосінні береги за схемою.
Здавалось, далі пливти нема куди. Спереду Дніпро мов спинився в несподіваній затоці, оточений праворуч, ліворуч і просто зеленаво-жовтими передосінніми берегами. Але пароплав раптом звернув, і довга, спокійна смуга річки протяглася далі до ледве помітних пагорків на обрії. Степан стояв коло поруччя на палубі, мимоволі пірнаючи очима в ту далечінь, і мірні удари лопастей пароплавного колеса, глухі капітанові слова коло рупора відбирали снагу в його думок. Вони теж спинялись там, у тій туманній далечині, де непомітно зникала річка, немов обрій становив останню межу його прагнень. Хлопець поволі глянув по ближчих берегах і трохи збентежився - по повороті праворуч виникло село, приховане доти за лукою. Серпневе сонце стирало бруд з білих хаток, мережило чорні шляхи, що гналися в поле й зникали десь, посинівши, як річка. І здавалось, той зниклий шлях, з'єднавшись із небом у безмежній рівнині, другою галуззю вертався знову до села, несучи йому ввібраний простір. А третій шлях, скотившись до річки, брав до села свіжину Дніпра. Воно спало серед сонячного дня, і таємниця булав цьому сні серед стихій, що живили його своєю міццю. Тут, при березі, село здавалось питомим витвором просторів, чарівною квіткою землі, неба й води. Його село, те, що Степан покинув, теж стояло на березі, і зараз він несподівано шукав спорідненості між своїм та цим селом, що випадково трапилось йому на великій путі. Він почував у душі своїй невиразне хвилювання і млость, мов лишив у своєму селі не тільки минуле, алей надії. Заплющивши очі, він піддався сумові, що колисає душу.
Варіант 17
Зробіть цілісний аналіз тексту Є.Гуцала Материнські очі за
схемою.
Всякі очі випадало зустрічати. Відвертій прямі, як ножі, здатні, либонь, без жалю і думок розкраяти навпіл будь-що: квітку - то квітку, пташку - то пташку. А скільки траплялося свавільних і владолюбних, які, зустрівшись поглядом з тобою, вже першої миті прагнуть зламати твій погляд, підпорядкувати собі, принизити, розтоптати - і відчути втіху від своєї фізичної сили й переваги. Ато уникливі, хитруваті погляди, які постійно щось приховують, чогось уникають і побоюються, які нічого не виражають -
то прямо протилежне тому, що мали б виражати насправді. А в материнському погляді не було ні фальші, ні лукавості, ні хитрування. Не було в ньому і тієї прямої й важкої, мов камінь, гостроти, за якою подеколи ховаються недоброзичливість і войовнича якщо не жорстокість, то байдужість. Очі її, постійно освітлені зсередини м'яким живим сяйвом, були наче видимим, предметним вираженням її душі, котра саме такої форми прибрала, щоб і себе показати, і світ довколишній подивитись. Це погляд самої щирості, самого добра, самої зичливості, і навіть тоді, коли мати гнівалась чи просто боліло їй щось усередині, - однаково ні щирість, ні доброта, ні зичливість не пропадали остаточно з її погляду, вони жилий сповивали твоє єство любов'ю й довірою. Крім того, материнський погляд був неначебто сповнений якоїсь цілющості, він проникався тим здоров'ям, яке передавалось на відстань, передавалось тобі - іти відчував, як, дякуючи матері, дужчаєш, стаєш певний себе, твої сумніви чи вагання підупадають.


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал