Методичні рекомендації до семінарських занять для студентів першого (бакалаврського) рівня вищої освіти напряму підготовки"Психологія"



Сторінка3/10
Дата конвертації08.01.2017
Розмір2.44 Mb.
ТипМетодичні рекомендації
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10
Тема 5.Психологія епохи Відродження
Питання для обговорення

1. Доба італійського та іспанського Відродження.

2. Роль лікарів у розвитку психологічної науки.

3. Творчість Леонардо да Вінчі.


Словникова робота: гуманізм, Відродження, титанізм, неоплатонізм, скептицизм, риси песимізму, риси ірраціоналізму, метафізика.
Методичні рекомендації: звернути увагу на загальну характеристику періоду Відродження; проаналізувати вплив таких принципів, як антропоцентризм і титанізм, на формування психологічних знань; специфіку відображення в моральній філософії антропологічних та психологічних ідей; місце літератури та мистецтва як особливих сфер розвитку гуманістичних психологічних традицій у цей період.
Короткий виклад матеріалу

Перехідний період від феодальної культури до капіталістичної отримав назву епохи Відродження (ХІV ст.), що розпочалася з Італії. Розвиток психологічних думок почався з дискусій навколо "Вчення про душу" Аристотеля. Почалося переосмислення та відродження античних ідей і цінностей. Мислителі Відродження вважали, що вони очищають античну картину світу від поглядів "середньовічних варварів".

Соціальною базою Відродження було піднесення ролі італійських вільних міст-комун, які завдяки розвитку ремісничого виробництва та зручному географічному розташуванню активно включалися у торгівлю між Європою і Сходом. Флоренція, Генуя, Венеція та інші міста Італії стають для всієї Європи взірцем свободи та винахідливості. Народжується нове розуміння світу, зв'язків природи, суспільства і людини. Відбувається становлення нового типу особи – розкріпаченої індивідуальності, якій властиві почуття свободи, самоцінності й багатства внутрішнього світу [3].

Практичного значення набуває різнобічна освіченість митця, його обізнаність у різних галузях наукових знань, особливо в математиці, якій приділялось багато уваги і в античності, і в середньовіччі. Так, Леонардо да Вінчі був не тільки великим художником, а й здійснював дослідження у різних галузях науки – математиці, механіці, фізиці.

В епоху Відродження мали місце спроби абсолютизувати людський розум, здібності та прагнення людини до вічного прогресу.

Власне тоді виникає ідеологічний напрям "титанізм", що відображає історичні риси особистості з її особливим характером, титанічними творчими силами.

Водночас окреслюються риси психології як дисципліни, предметом дослідження якої є вчення про універсалізм та неповторну індивідуалізацію особи. Ці риси знаходять своє найповніше втілення в розробці проблем творчості з відповідним аналізом обдарованості, уяви, наслідування та оригінальності. Психологія звертається також до людини, що страждає від внутрішніх суперечностей, шукає шляхи їх подолання.

Розуміння людини як творця, що переживає глибокі суперечності своєї натури і розв'язує своєю творчістю не лише ці суперечності, а й колізії суспільного життя, приводить до виникнення гуманістичної психології доби Відродження. Ця психологія будує образ ідеальної людини в її зовнішній і внутрішній красі, засуджує порочність. Також звертається до життєвого шляху людини, до проблем особистості, її становлення та умов найповнішого саморозкриття [3].

Представником природничої детермінації душі людини був визначнийіталійський філософ XV ст.П’єтроПомпонацці (1462 – 1524). У книзі "Про безсмертя душі" Помпонацці, критикуючи схоластику, вказував, що Бог у природуне втручається. У питанні про безсмертя душі слід виділити 2 аспекти: питання про пізнання і питання про мораль. Пізнання, тобто мислення, розум залежать від тіла; психічні явища є продуктом роботи нервової системи і мозку, а душа нічого не відчуває без тіла, вона є формою тіла.Крім людської душі, є нематеріальні істоти (ангели), які здатні до пізнання без тіла, і є тварини, нижчі істоти. Людина – посередник між нематеріальними істотами та тваринами, може стати і тим і тим – і ангелом, і твариною.

На думку Помпонацці, про моральність слід говорити лише після смерті душі, коли вона не розраховує на посмертну відплату, інакше це стає егоїзмом. А людська душа починає і зупиняє своє існування разом з тілом.

Природничо-науковий напрям в Італії очолив Бернардіно Телезіо (1509 – 1588) – натурфілософ, борець зі схоластикою. Усе пізнання, за Телезіо, базується на відтворенні тонкою матерією душі зовнішніх впливів. В основі існування всього живого – прагнення до самозбереження, тобто матерія має одну мету – збереження досягнутого стану. Отже, психіка як стан матерії, розум, почуття підкоряються закону самозбереження.

Телезіо розробив теорію афектів. У позитивних афектах проявляється сила, що прагне до самозбереження душі, в негативних – її слабкість. Душа людини є безсмертною, а разом з душею людина володіє життєвим "духом".



Хуан-Луїс Вівес (1492 – 1540) – іспанський філософ, гуманіст і педагог, професор Оксфордського університету та католицького університету Лувена. Основою пізнання є спостереження та експеримент. У праці "Про душу іжиття" (1538) закладено основи наукового розуміння емоцій, пам'яті та мовлення. Головним питанням він вважав не сутність душі, а її прояви, властивості й функції.

Серед багатьох педагогічних творів філософа особливоцікавими є трактати про дитяче й жіноче виховання, роздуми про школу спільного навчання дітей різного віку і статі, діалоги про навчання хлопчиків латині.

Одним з перших висунув нову для того часу ідею про те, що індуктивний метод – це єдиний надійний шлях набуття таких знань про людину, які можна використати для вдосконалення її природи.

Важливими для психології є погляди лікаря Хуана Уарте (1529 – 1592), який жив в Іспанії. У його книзі "Дослідження здібностей до наук" (1575) містяться ідеї про вивчення індивідуальних відмінностей у здібностях з метою професійного відбору. Уарте можна вважати засновником напряму, щопізніше став диференційною психологією. У своєму дослідженні він задавався питаннямипро причини людських здібностей, ознакиїх розпізнавання; види людських здібностей. Уарте мріяв про організацію професійного відбору у державному масштабі.

Ще одним видатним іспанським мислителем ХVІ ст. був лікар Гомер Перейра (1500 – 1560), який 20 років працював над книгою "Антоніана Маргарита" (1554).Її головним висновком було заперечення чуттєвої душі у тварин. Уперше в історії науки тварини були представлені як "апсихічні" тіла, що керуються не душею, а прямими впливами зовнішніх об’єктів та наслідками цих впливів.

Одним із титанів розглядуваної епохи був Леонардо да Вінчі (1452 – 1519) – італійський учений, дослідник, винахідник, художник, архітектор, анатом, інженер. Він був представником науки, яка народилася не в університетах, а у майстернях художників, будівельників, інженерів, винахідників. Пріоритет віддавав не науці, а живопису. Живопис да Вінчі розумів як універсальну мову, в якій утілені пропорції та перспективи розумного початку, який царить у природі.

Важливим джерелом для вивчення поглядів Леонардо є його записні книжки і рукописи (приблизно 7 тисяч аркушів). Сам він не залишив систематичного викладу своїх думок. Трактат "Про живопис"укладений після смерті учнем Леонардо Франческо Мельці із фрагментів. Усі записи щоденника зроблені особливою манерою тайнопису – їх читають у дзеркальному відображені, проте повної розшифровки його записів так і не досягнуто.

Особливу увагу Леонардо да Вінчі приділяв механіці, називаючи її "раєм математичних наук" і вбачаючи в ній головний ключ до таємниць світознання.

Він зробив спробу детально описати феномен зорового сприймання людини. Митець характеризує залежність сприймання величини предмету від відстані, освітленості, густини середовища. Леонардо да Вінчі розробив правила тренування уяви, вказавши, що навіть плями на старих стінах дають змогу художникові"розгледіти" контури свого майбутнього твору.

Френсіс Бекон (1556 – 1626) розпочинає нову лінію дослідження душі. Він відмовляється від вивчення найбільш загальних питань, що стосувалися природи душі, і переходить до емпіричного описання її процесів (властивостей). Вирішальну роль філософ надає експерименту – не спостереженню, а зміні явищ шляхом певних дій із використанням певних інструментів. На думку Бекона, людина отримує владу над природою, задаючи їй запитання і "вириваючи"в неї таємниці за допомогою спеціальних інструментів (термометри, барометри, мікроскопи тощо). Тобто закладаються принципи наукового методу, який розповсюджується і на людину.

Шлях до істини – це здобування емпіричного знання. Перешкодами на цьому шляху для людини є "ідоли" (помилки):ідоли роду –спричинені природнимивластивостями душі;ідоли печери –особисті вади конкретної людини;ідоли площі – перешкоди внаслідок спілкування між людьми за допомогою слів;ідоли театру – перешкоди серед вчених через некритичне засвоєння помилкової думки.

Головним чинником пізнання, за Беконом, є метод, який би адекватно розкрив природу людини. Таким методом він вважав індукцію, яку ввів у загальну теорію, виявив правила переходу від часткового до загального.

Бекон також виділяє загальні питання, що охоплюють як і душу, так і тіло. Вони складають вчення про особистість та вчення про зв’язок душі і тіла.Вчення про зв'язок тіла з душею включає визначення душевного стану за зовнішніми проявами (фізіогноміка), тлумачення снів, вплив хворобливих станів тіла на душевну діяльність, і навпаки, душі на тіло. До наук про тіло відносять медицину, косметику, атлетикуй естетику.

Ідеї Бекона ознаменували перехід до нового етапу розвитку психологічного знання в Європі Нового часу. На думку філософа, душу вивчати емпірично неможливо – можна вивчати лише свідомість.Тобто душа як предмет психології перестає існувати, і цим предметом стає свідомість.
Питання для самоконтролю

1. Вкажіть, які проблеми розв’язували філософи епохи Відродження.

2. Розкрийте основні ідеї П. Помпонацці.

3. Яку роль у житті людини відіграє прагнення до самозбереження, на думку Б. Телезіо?

4. Хто є автором зародження проблеми профвідбору в епоху Відродження?

5. Проаналізуйте внесок Леонардо да Вінчі у розвиток наукового знання.

6. Роккрийте особливості емпіричного знання у концепції Ф. Бекона.
Література

1. Ждан А.Н. История психологии: от античности к современности. – М. : Педагогическое общество России, 2002. – 512 с.

2. Марцинковская Т.Д. История психологии / Т. Марцинковская, А. Юревич. – М. : Gaudeamus, 2011. – 528 с.

3. Махній М.М. Історія психологічної думки : навч. посіб. / М.Махній, М. Скок; [електронний ресурс]. – Чернігів : Чернігівський національний педагогічний університет імені Т.Шевченка, 2010. – Режим доступу: http://makhnii-history.blogspot.com/

4. Роменець В.А. Історія психології. Стародавній світ. Середні віки. Відродження: навч. посіб. / В.А. Роменець. – К. : Либідь, 2005. – 916с.

5. Якунин В.А. История психологии / В.Якунин. – СПб. : Изд-во Михайлова, 2001. – 480 с.


Тема 6. Психологічна думка у ХVІІ ст.
Питання для обговорення

1. Особливості психологічної думки ХVІІ ст. Р. Декарт.

2. Психофізична проблема та особливості її розв’язання у вченні Б. Спінози.

3. Принцип психофізичного паралелізму Г.-В. Лейбніца.

4. Асоціанізм Т. Гоббса.

5. Дж. Локк – два види досвіду.


Словникова робота:асоціація, монадологія, інтроспекція, рефлекс, психофізична взаємодія, дуалізм, паралелізм, "tabula rasa".
Методичні рекомендації: звернути увагу на становлення психологічної думки в епоху Наукової революції, особливості формування нового типу знання, що передбачає поєднання науки і техніки. Особливу увагу слід зосередити на вченні Р. Декарта, яке започаткувало новий погляд на предмет психологічних пошуків, а також з’ясувати особливості відображення ідей видатного філософа як у психологічних поглядах його сучасників, так і його наступників. При вивченні праць філософів епохи Нового часу та Просвітництва студенти мають простежити характерні риси емпіричного та педагогічного напрямів у психології.
Короткий виклад матеріалу

ХVІІ ст. – час корінних змін у соціально-політичному житті європейських народів, переломна епоха у розвитку поглядів на психіку. Відбулася наукова революція, що зруйнувала традиційну картину світу. Психологічні думки ХVІІ ст. розроблялися у таких галузях наукових знань:

– про живе тіло (втому числі людське) як механічну систему;

– про свідомість як притаманну індивіду здатність шляхом внутрішнього спостереження здобувати найдостовірніші знання про власні психічні стани й акти;

– про пристрасті (афекти), що містяться у тілі та є природними регуляторами поведінки, спрямовують людину до корисного та відвертають від шкідливого;

– про співвідношення фізичного (фізіологічного) та психічного.



Рене Декарт (1596 – 1650 рр.) – французький філософ, фізик, математик, фізіолог.

Найбільшим відкриттям Декарта, яке стало фундаментальним для подальшого розвитку психології, можна вважати поняття про рефлекс і принцип рефлекторної діяльності. Схема рефлексу зводилася до механічної реакції організму на подразнення. Декарт виходив з того, що взаємодія організму з навколишніми тілами опосередкована т. зв. "нервовою машиною", що складається з мозку як центру та "нервових трубок", котрі розходяться радіусами від нього. Так як на той час не було даних про природу нервового процесу, філософ представив його як кровообіг. Під рефлексом Декарт розумів відображення "тваринних духів" від мозку до м'язів за аналогією відображення світлового променя. Хоч сам термін "рефлекс"у нього відсутній, основні компоненти цього поняття намічені чітко.

В уявленні Декарта організм тварини чи людини був машиною, підпорядкованою законам механіки. При такому розумінні живого тілазаперечувалося існування душі. Тіло потребує лише зовнішніх поштовхів,є протяжною субстанцією. Душа також є субстанцією, що складається з думок (мислення). Крім інтелектуальних процесів, до мислення філософ відносить також відчуття, почуття та уявлення.

Розвиваючи проблематику душі, Декарт лише характеризує її властивості: активні, діяльні і страждальні стани ("страсті" душі) –емоційні стани, відчуття, уявлення – це продукт роботи тілесного механізму. Душа складається із непротяжних явищ свідомості – "думок".

Відомий вислів "Я мислю – значить, я живу" відображав погляд Декарта на те, що існує мислячий суб'єкт. Мислення – єдиний атрибут душі, яка завжди мислить. Для неї перестати мислити – значить перестати існувати [5].

Дуалізм Декарта проявляється як у вченні про те, що душа та тіло – самостійні субстанції, так і в розподілі душевних актів на 2 групи: діяльнісні і страждальні.

Афекти (пристрасті) є тілесними станами, що регулюють психічне життя.

Декарт був основоположником раціоналізму. Він вважав, що розум спроможний пізнати світ, проте потребує правильного застосування, тобто методу. Метод Декарта базується на індукції та дедукції.

Декарт прагнув дослідити, чи можливе точне й надійне пізнання. Існує розрив між науковими знаннями та тим, що ми бачимо безпосередньо. Наприклад, розміриСонця насправді набагато більші від того, що ми спостерігаємо. Можливо, органи чуття вводять нас в оману, але ми цього не помічаємо. Сумнів у Декарта є методичним підходом: потрібно сумніватися в усьому, що чітко не доведено (сумніватися треба і в наявності власного тіла –т. зв. фантомні болі).

Праці філософа: "Геометрія", "Міркування про метод", "Пристрасті душі", "Начала філософії", "Метафізичні роздуми".



Бенедикт (Барух) Спiноза(1632 – 1677) – голландський філософ, за походженням із португальських євреїв, один із найвідоміших пантеїстів.

Із одного боку, Барух Спіноза розвивався в мультикультурному середовищі, з іншого,– на нього "тиснула" традиційна єврейська община з її законами, мораллю й обмеженнями.

Спіноза розвиває вчення про афекти– це не просто функцiя емоцiйного життя людини, а такий акт, який захоплює всю її психiку. Тому афекти й переходять безпосередньо в моральну (аморальну) поведiнку людини. Спiноза вчить про icнування стiлькох видiв афектiв (вони складаються iз простих – задоволення, незадоволення, бажання тощо – та похiдних вiд них – любов, надiя, страх тощо), скiльки icнyє видiв об'єктiв, із боку яких людина пiддається афектам. Пiд афектами Спiноза розумiє стани тiла, якi збiльшують або зменшують його здатнiсть до дій, сприяють їй або обмежують її. Первинним афектом є прагнення, подальші його різновиди – афекти задоволення (радості) та незадоволення (смутку). Це три основні афекти, всі інші є похідними від них.

У праці "Етика"Спіноза зазначає, що інтуїція є вищим iнструментом пізнання.

Основні праці філософа: "Основи філософії Декарта", "Короткий трактат про Бога, людину та її щастя", "Етика".

Готфрід-Вільгельм Лейбніц (1646 – 1716) – провідний німецький філософ, логік, математик, фізик, мовознавець та дипломат.

За Лейбніцом, світ складається з живих духовних одиниць – монад. Монада дуже проста, неподільна, не має частин, не займає простору, безтілесна, активна, якісно своєрідна – індивідуальна. Розрізняв три види монад:

1) прості ("голі"): відповідають неорганічній природі, мають життєву силу, пізнавальну активність у формі сприймання;

2) схожі до тваринних(мають чітке сприймання та пам'ять);

3) духи (розумні людські душі), що мають вищі духовні якості.

Лейбніц виступив проти ідеї тотожності психіки зі свідомістю і вперше в історії описав різницю між несвідомими і свідомими станами духу,а також увів поняття "несвідоме". Не одні тільки зрозумілі поняття й уявлення становлять сферу духу. Співвідношення духовних і тілесних явищ Лейбніц виразив формулою, відомою як психофізичний паралелізм. Ці явища не можуть впливати одні на одних, а залежність психіки від тілесних дій – це ілюзія. Душа і тіло функціонують самостійно й автоматично. Проте божественна мудрість сприяє їх гармонійному узгодженню.

Основні праці вченого: "Монадологія", "Начала природи і благодаті".

Томас Гоббс(1588 – 1679) – англійський філософ. У 15 років він поступив до Оксфордського університету, добре знав античну літературу та класичні мови. Філософ заперечував існування душі, доводячи, що у світі існують лише матеріальні тіла, здатні рухатися за законами механіки (всі психічні явища також підпорядковуються цим законам). Матеріальні речі здатні викликати відчуття при впливі на організм, і лише з цих відчуттів за інерцією уже виникають (у вигляді легкого сліду) уявлення, які, зі свого боку, утворюють цілі низки думок, плин яких змінюють відчуття (такий зв'язок отримав назву асоціації). Асоціації – це з'єднання людських уявлень; коли вони (асоціації) поєднуються зі світом, утворюються думки.

Т. Гоббс проголосив розум продуктом асоціації, джерелом якої є досвід.Аналізував проблему свободи волі, а точніше, заперечував її. Поведінка людини зумовлена причинами зовнішнього світу, вона завжди необхідна, проте людина завжди вільна у виборі власної поведінки. Воля є похідною від двох основних мотивів людської поведінки – прагнення і відрази. Вони, мотиви, поперемінно змінюються стосовно одного і того ж предмета– людина то хоче діяти, то стримується (боротьба мотивів). Цей стан Гоббс назвав обдумуванням, результатом якого і є воля.

Основними стимулами людської діяльності є егоїзм та самозбереження.

Розмірковував філософ і про суспільство та державу. На його думку, людина від природи є егоїстичною, а її взаємини з іншими визначаютьсягаслами "Людина людині – ворог", "Боротьба всіх проти всіх". Це змушує людину засновувати державу і наділяти її відповідними повноваженнями. Тому тільки розвиток держави може захистити людей від взаємного знищення шляхом укладення "суспільного договору", який означає функціонування державної влади на засадах спільних із її громадянами інтересів. Тим самим Гоббс одним із перших звернув увагу на політичну й соціальну психологію.

Основні праці: "Про тіло", "Про людину", "Про свободу і необхідність".

Джон Локк (1632 – 1704) – видатний філософ, педагог, лікар за освітою, політичний діяч. Народився в Англії в сім'ї адвоката. Закінчив Оксфордський університет. Ніколи не був одруженим і не мав дітей. На його честь названо один з астероїдів.

Локк розглядав свідомість як обов’язкову ознаку душевних явищ. Свідомість – це духовна сила, що об'єднує наявні переживання, формує з них особистість.

Вчений вважав, що знання не є вродженими. Людина народжується з чистою душею, яку він порівнював із чистою дошкою ("tabula rasa"), на якій нічого не написано. Ці порівняння стосуються тільки знань. Локк не заперечував природних здібностей, задатків, конституційних відмінностей між людьми. Джерелом знань постають досвід як індивідуальна історія життя індивіда. Джерелами досвіду є відчуття та рефлексія. Уперше Локк звертається до першопочатків духовного життялюдини у дитинстві.

Єдиним предметом розуму, на думку філософа, є ідеї, що перебуваютьусередині нас. Локк виділяє такі ідеї: прості і складні. Прості включають зовнішні (чуттєві враження предметних тіл – колір, смак, запах, розмір) та внутрішні – власні дії, стани, переживання. Складні ідеї охоплюють прості,які шляхом порівняння й абстрагування стають поняттями; реально існують лише прості ідеї.

Пізнання філософ поділяє на інтуїтивне, раціональне та чуттєве. Оскільки людські знання обмежені, то Бог наділив людей можливістю провидіння.

Відстоюючи "ідею чистої дошки", філософ наголошував, що людина готова сприймати навколишній світ за допомогою власних відчуттів через внутрішній досвід (рефлексію). 90 % людей формують свій характер завдяки вихованню. Найважливіше завдання виховання – це вироблення характеру, розвиток волі, моральної дисципліниз метою становлення джентльмена, ділової людини, яка вміє чітко вести справи та є витонченою у спілкуванні. Кінцевою метою виховання є забезпечення здорового духу в здоровому тілі. Наукові дисципліни, обов'язкові для правильного виховання: читання, письмо, малювання, географія, етика, історія, натурфілософія, хронологія, бухгалтерія, рідна мова, французька мова, латинська мова, арифметика, геометрія, астрономія, фехтування, верхова їзда, танці. Система виховання, за Локком, включає фізичне,розумове,релігійне,моральне,трудове виховання.

Основні праці Джона Локка: "Два трактати про правління", "Думки про виховання", "Розумність християнства", "Розвідка про людське розуміння" (український переклад Наталі Бордукової вийшов друком у харківському видавництві "Акта").
Питання для самоконтролю

1. Проаналізуйте основні ідеї Р. Декарта.

2. Охарактеризуйте теорію афектів Б Спінози.

3. У чому полягає психофізичний паралелізм В.-Г. Лейбніца?

4. Розкрийте проблему волі у теорії Т. Гоббса.

5. Проаналізуйте погляди на виховання Дж. Локка.

6. Які погляди Т. Гоббса стали основою для виокремлення політичної та соціальної психології?
Література

1. Жуков С.М. Історія психології / С.М. Жуков, Т.В. Жукова. – К., 2005. – 224 с.

2. Історія психології: курс лекцій: навч. посіб. / уклад. Н.В. Гриньова. – Умань : Візаві, 2012. – 209 с.

3. Роменець В.А. Історія психології 17 ст. Епоха Просвітництва: навч. посіб. / В.А. Роменець. – К.: Либідь, 2006. – 1000с.

4. Ярошевский М.Г. История и теория психологии / М.Г. Ярошевский, А.В. Петровский. – М. : Академия, 2002. – 512 с.

5. www.management.com.ua/vision/vis017.html


Тема 7. Особливості та характеристика

історії психології у ХVIІІст.
Питання для обговорення

1. Становлення асоціативної психології у 18 ст. (ДевідГартлі, ДжорджБерклі, ДевідЮм).

2. Психологічні погляди французьких просвітників.

3. Фізіогноміка та месмеризм.

4. Розвиток вчення про нервово-психічні функції. Психофізичний паралелізм Гартлі та Вольфа.
Словникова робота:просвітництво, ідеалізм, романтизм, абсолютизація ідеалізму, Кондильяк, гносеологія сенсуалізму, англійська асоціативна психологія, теорія асоціанізму.
Методичні рекомендації: звернути увагу на становлення асоціативної психології в епоху Просвітництва; розглянути психологічні погляди французьких просвітників, розв’язання ними психофізичної проблеми та особливості розвитку історії психології у ХVIІІ ст.
Короткий виклад матеріалу

Асоціативна психологія– один з головних напрямів психологіїXVIIXIX ст., що зводив усі складні психічні процеси до простої комбінації елементарних асоціацій–відчуттів, уявлень і найпростіших почуттів.

Матеріалістичний напрям асоціативної психології (Декарт, Гоббс, Локк, Гартлі та ін.) передбачав застосування ідей механістичногоприродознавства до розуміння психічних процесів і тому характеризувавсяемпіризмом та метафізичною обмеженістю, які були подолані лише у працях СєченоватаПавлова.

Ідеалістичний напрям асоціативної психології (Берклі, Юм, Джемс Мілль, Джон Стюарт Мілль) захищав суб'єктивістськерозуміння асоціацій як незалежних від об'єктивної дійсності та анатомо-фізіологічної основи суто психологічних зв'язків.

Фундатором асоціативної психології у XVIII ст. став англійськийлікар і священик Девід Гартлі (1705 – 1757). За Гартлі, психічний світ людинискладається поступово внаслідок ускладнення "первинних елементів"(почуттів) за допомогою їх асоціації. Одержавши спочатку богословську, а потім медичну освіту, Гартлі прагнув створити таку теорію, що не тільки пояснювала б душу людини, а й давала можливість управляти її поведінкою, виходячи з фізичних принципів.

У книзі "Міркування про людину, її будову, її обов'язки і сподівання" (1749) Гартлі обґрунтував свою асоціативну теорію та вчення про психіку як природненачало. Усі духовні здібності (сприймання та ін.) пояснюються через звернення до органічної структури мозку. Існують три основні елементи душевного життя: 1) сенсації (відчуття);2) ідеації (ідеї відчуттів, тобто повторення відчуттів без предметів);3)афектації(найпростішіз них –задоволення,незадоволення). Із цих трьох елементів будується душевне життя за допомогою механізму асоціації.

Вчення про асоціації (Гартлі) базується на уявленнях про вібрацію зовнішнього ефіру, яка викликає відповідну вібрацію органів чуття, м'язів і мозку. Аналізуючи структуру психіки людини, Гартлі виділяє в ній два кола – велике й мале.Велике коло проходить від органів чуття через мозок до м'язів, є фактично рефлекторною дугою, що визначає поведінку людини. Гартлі, по суті, створює свою теорію рефлексу, яка пояснює, виходячи із законів механіки, активність людини. Мале коло вібрації, розташоване в білій речовині мозку, є основою психічного життя, основою процесів пізнання і навчання. Гартлі вважав, що вібрація ділянок мозку у великому колі викликає відповідну вібрацію в білій речовині. Зникаючи у великому колі, остання залишає сліди в малому колі. Ці сліди, на його думку, є основою пам'яті людини.

На основі асоціацій утворюються всі складні уявлення, явища пам'яті, понять, суджень, довільні рухи, афекти (пристрасті), уява. При сприйманні ми отримуємо ряд об'єднаних відчуттів. Пам'ять – це відтворення відчуттів за асоціаціями у тому порядку, в якому вони були отримані.

Проблема пристрастей (чи афектів) також займала значне місце у психології Д. Гартлі. Афекти розглядалися як спонукальна сила поведінки. Вони не вроджені, це продукт виховання, що виникає за допомогою механізму асоціації.

Із позиції асоціанізму Гартлі пояснює виникнення довільних рухів. Від народження в організмі існує набір первинних автоматизмів. Це рухи, які викликаються зовнішніми подразниками на основі вроджених готових механізмів. Збудження кожного органа чуттів завжди переходить у збудження відповідної групи м'язів.

Гартлі дав природне пояснення виникнення психічних явищ. Емоції, воля, інтелект, сприймання, пам'ять, уява – всі вони зумовлені зовнішніми уявленнями, зовнішніми почуттями, їх ідеями та взаємними зв'язками. Вважав, що психіка не є вродженою. Вроджені тільки здатність до афектів, а також можливість отримувати відчуття. Усе душевне життя людини є продуктом виховання [2].

Девід Юм (1711 – 1776) у "Трактаті про людську природу" (1739) та у праці "Дослідження про людське пізнання" (1748) розвивав поняття асоціації і намагався представити все людське пізнання як асоціацію ідей.

Д.Юм розрізняв уявлення, тобто сприймання, та ідеї, їх відображення. Ідеї – це відтворене сприймання, більш слабке уявлення, яке ми використовуємо у мисленні та роздумах. Ідеї можуть бути простими та складними. Останні утворюються шляхом асоціацій.

Асоціації випадкові та неправильні виникають на основі суміжності у просторі чи часі, а поєднання ідей природних та правильних зумовлює асоціації за схожістю та причиновістю. Усі такі асоціації мають місце у повсякденному життіта є підґрунтям наукового мислення.

Усе душевне життя Юм зводив до сприймання, відчуттів та асоціацій між ними. Заперечував існування духовної субстанції, а також "Я"-особистості як утворення, що відрізняється від сприймання.

Спираючись на власний досвід споглядання, Юм стверджував, що особистість – "не що інше, як в’язанка чи пучок різних сприймань, що слідують одне за одним із великою, неосяжною швидкістю, перебуваючи у постійному русі".

Впливовий ірландський філософ та англіканський єпископДжордж Берклі(1685 – 1753)значну увагу приділяв відчуттям і сприйманню. Він твердив, що індивідууми можуть лише безпосередньо сприймати відчуття й ідеї об'єктів, а не абстракції.Існувати, за Берклі,означає бути сприйнятим.Людина сприймає тільки одиничні ідеї (відчуття). Вони засвоюються душею, сама людина здатна сприйняти лише ідею одиничних речей, поєднувати чи ділити їх.

Джордж Берклі сформулював власну теорію зорового сприйняття простору. Основні її положення:

1.Віддаленість, положення та величина предметів сприймаютьсяспочатку тільки через відчуття (дотик).

2.Удосвіді відбувається поєднання зорових та інших відчуттів, у результаті чого якості (відстань, величина, фігури) починають сприйматися також через зір та слух як комбінації зорових і дотикових відчуттів.

3.Сприйняття просторуполягає у пригадуванні попередньо набутих через відчуттяідей.

4.Зір – мова для відчуттів;зорові відчуття умовніімають знакову природу.

Філософ заперечував об'єктивне існування речей. Речі – це лише комплекси наших відчуттів. Існування речей він зводив до їх сприймання. На цій підставі заперечував матерію як субстанцію.

Найвідоміші праці Берклі: "Бути – це відчувати", "Трактати про принципи людського знання".

Французький філософ Дені Дідро (1713 – 1784) – автор відомих праць "Думки про пояснення природи"(1754), "Розмова Д'Аламбера з Дідро", "Філософські принципи матерії та руху"(1770). У них мислитель обґрунтовує принципи послідовного матеріалізму, згідно з якими єдиною реальністю є лише матерія і рух. У єдиний процес еволюції світу Дідро вписуєжиття людини й суспільства. Найбільш відомою є діяльність Дідро зі створення "Енциклопедії наук, мистецтв і ремесел", якій він віддав понад 20 років життя.

Уся природа, згідно з поглядами Дідро, перебуває в постійному русі та еволюціонуванні. Усе суще колись виникло й зникне, перетворюючись на щось інше. Розглядаючи виникнення свідомості, розуму як історичних явищ, Дідро створює першу еволюціоністичну концепцію становлення біологічних видів. Обґрунтовує вчення про вирішальну роль середовища для формування особистості. Він вважає, що свідоме перетворення навколишнього середовища є головною умовою вдосконалення людини, суспільства.

У своєму "Трактаті про відчуття" французький філософ Етьєн Кондільяк (1715 – 1780) формулює головне завдання тогочасної психологічної науки – довести походження всіх людських знань та здібностейвід відчуттів.

Для пояснення своєї теорії вчений запропонував образ "статуї", що спочатку не володіє нічим, крім здатності відчувати. Як тільки вона одержує ззовні перше відчуття, хоча б найбільш примітивне (наприклад, нюхове), – починає діяти вся психічна механіка.

Кондільяк виводить із відчуттів емоційну сферу психіки, показуючи, як відчуття залишають сліди в душі у вигляді емоційної відповіді (приємне або неприємне). Саме тому людина прагне одних відчуттів, уникаючи інших. У разі відсутності жаданого виникає неспокій.Потреба – мотиваційна сила психіки. Єдиним джерелом знань є відчуття, а єдиним джерелом відчуттів – дотик.

Одним із визначних представників Просвітництва був Жульєн-Офре деЛаметрі (1709 – 1751). Вважав, що розум є надійним керівником у пошуках істини, коли спирається на дані чуттєвого досвіду та перевіряється ним. Він оголосив здатність відчувати одним з атрибутів матерії, її невід'ємною властивістю. Матеріальною основою душі людини Ламетрі вважав мозок, проте підкреслював, що мозок – необхідна, але недостатня передумова людської свідомості. Щоб свідомість сформувалася у своїх змістових проявах, необхідні виховання та спілкування з іншими. Хоч одна з основних праць Ламетрі має назву "Людина-машина", однак він наголошує на суттєвій відмінності людини від механізмів. Людина, підкреслює він, – це особлива машина, яка здатна почувати, мислити, розрізняти добро і зло. Ламетрі першим у філософсько-психологічній думці Нового часу будував свої узагальнення про природу не лише на основі механіки, а й осмислюючи результати біологічних та частково хімічних досліджень. Тіло й душа тлумачаться ним як відокремлені сутності, що лише механічно впливають одна на одну. У взаємодії тіла й душі Ламетрі все ж надає більшої значущості тілу, процесам, які підтримують його органічне існування, але при цьому суттєво впливають і на перебіг психічних явищ.

Дві праці Ламетрі – "Трактат про душу" та "Людина-машина" – були публічно спалені, сам лікар зазнавав релігійних переслідувань, що змусило його емігрувати та змінити ім'я (Шарп).



Жан-Жак Руссо (1712 – 1778) свою оригінальну концепцію закономірностей та перспектив суспільного розвитку розкриває у працях "Міркування про науки та мистецтва" (1750), "Міркування про походження та основи нерівності між людьми" (1755), "Юлія, або Нова Елоїза" (1761), "Про суспільний договір" (1762), "Еміль, або Про виховання" (1762). Центральною у творчості Руссо була проблема нерівності між людьми та шляхів її подолання. Основою суспільного життя Руссо вважав матеріальні, "тілесні" потреби людей, а духовні – їхнім наслідком, що лише опосередковано можуть впливати на суспільне буття. Створив першу розгорнуту періодизацію розвитку людини. Перший період – від народження до двох років, за Руссо, треба присвятити фізичному розвитку дитини. Другий період – від двох до дванадцяти років – необхідно працюватинад сенсорним розвитком дітей. Третій період – цілеспрямоване навчання із дванадцяти до п'ятнадцяти років, коли дитина може адекватно сприйняти і засвоїти пропоновані знання. У четвертому періоді – від п'ятнадцяти років до повноліття – власне і відбувається розвиток почуттів у дітей після нагромадження певного життєвого досвіду. Цей час Руссо називав "періодом буревіїв і пристрастей",коли необхідно виховувати в дітей добрі почуття, добрі судження та добру волю.

Йоганн-Каспар Лафатер (1741 – 1801) розробив нове вчення про особистість – фізіогноміку(її провідні iдeї: людина є icтотою, котра водночас має i твариннi iнстинкти, i людську моральнicть та високий інтелект). Індивід здатний прагнути, почувати й мислити, тобто його психiка включає три класичнi складовi. Психiка людини якнайтiснiше пов'язана з її тiлом. В обличчi й поставі людини сповна виражається її психiка.

Лафатер розумiв фiзiогномiку в широкому значенні, стверджуючи, що вона відображається у тiлесному образі людини. На думку вченого, найвиразнiшу картину людської психiки, її індивiдуальних особливостей демонструє голова як "дзеркало душi". Тому фiзiогномiка передусiм вивчає череп та людське обличчя.

Інтелектуальний аспект людської психiки найбiльше позначається переважно на будові власне черепа та чола. Моральнi вчинки й емоційне внутрiшнє життя пов'язані з будовою лицевих м'язiв, характерними особливостями носа та щiк. Психiчнi якостi, котрі переважають у тварин, виражено, як правило, обрисами рота й підборiддя. Проте головний виразник психiки – це очi, якi функціонують за допомогою вiдповiдних нервів i м'язiв.Оскiльки психіка може перебувати у cтані спокою чи гострого емоцiйного напруження, то й власне фiзiогномiку Лафатер подiляє на двi основнi частини: нормогномiчну й патогномiчну. Остання виражає динамiчнicть обличчя, на вiдмiну вiд статики [2].

Австрійський лiкар Франц-Антон Месмер (1734 – 1815) у творі "Про вплив планет" (1766) стверджував, що Сонце та Мiсяць впливають на твариннi тiла, насамперед i найбільше – на нервову систему. Месмер висунув гiпотезу, що тваринний магнетизм є чинником, із допомогою якого планети дiють на тіла. Згодом він оголосив, що сам володiє цим магнетизмом і здатний творити чудеса.

За Месмером, на стан людини впливає особлива рiдина. Вона міститься в усьому тiлiі має здатність випромiнюватися. При цьому тiло набуває магнетичних властивостей i передає їх іншим тiлам. Так, з метою лiкування прикладами до вiдповідної частини тiла магнітну пластинку. Для успіху справи хворий мав пильно дивитися на цiлителя, який сам "випромінював магнетизм".

Месмер навіть запевняв, що можна намагнетизувати й дерев'яну рiч i з її допомогою вилiкувати пацієнта. Людина, доторкнувшись до магнетизера, одразу вiдчувала на собi його благодiйний вплив, що виявлявся насамперед в особливому збудженнi.

Теоретичну базу свого вчення Месмер виклав у 27 пунктах своєї працi "Спогади про вiдкриття тваринного магнетизму". Він пропонував зціляти нервові розлади прямо, iншi – опосередковано.

Теорiя та практика Месмера викликали великий ажiотаж. Було створено двi комісії для з’ясування "тваринного магнетизму". Та вони не знайшли жодних доказiв випромінювання, корисна дiя якого пояснювалася б збудженням процесу уяви.

Остаточний занепад теорії та практики магнетизму стався тодi, коли абат Фарiа продемонстрував свою дiю на людську cвідомість тiльки одним словом "Засни!".Таким чином, вiдкриття такого явища, якгіпноз, цiлком витicнило iдeї Месмера.

Концепція психофізичного паралелізму своєрідно тлумачиться представниками ідеалістичного та матеріалістичного напрямів у психології. Прикладом матеріалістичної інтерпретації психофізичного паралелізму є теорія Д.Гартлі, в якій психічне співвідноситься з тілом не у всезагальному зв'язку явищ всесвіту, а тільки в межах окремого організму. Психічні явища корелюють із внутріорганізмовими, нервовими. Останні є первинними. Зв'язок ідей виявляється похідним від нервових процесів: асоціації утворюються відповідно вібраціями в нервовому субстраті. Вібрації на периферії нервової системи визначають характер і структуру процесів у головному мозку, які йстановлять фізіологічний базис ідей. Ідеалістичний варіант психофізіологічного паралелізму втілено в концепції X. Вольфа, в якого психофізична проблема (відношення психічних і фізичних явищ) перетворюється у психофізіологічну (відношення психічного і фізіологічного). У концепції Вольфа душа співвідноситься не зі світом (всесвітом), а тільки з тілом. Вона наділяється самостійною силою, яка нічим не зумовлена. Визнаючи невідокремленість душі від фізіологічного субстрату, X. Вольф поряд з цим приписує їй спонтанну активність, що незалежна від тіла. Тіло є лише проявом душевних здібностей. Душа впливає на тіло через мозок.

У кінці XVIII ст. зазнає подальшого розвитку і вчення про рефлекс, зокрема, біологічна концепція його розуміння. Теорія чеського анатома та фізіологаЇржі Прохазки стало важливим етапом у формуванні детерміністських уявлень про нервово-психічну діяльність. Сутність своїх поглядів Прохазка висловив так: зовнішні враження, що виникають у чутливих нервах, досить швидко розповсюджуються по всій їх довжині до початку. Там вони відбиваються за певним законом, переходять на відповідні їм рухові нерви і по них дуже швидко прямують до м'язів,із допомогою яких здійснюють точні та суворо обмежені рухи.

Уперше термін "рефлекс" був уведений у науковий обіг


Ї. Прохазкою.Учений утвердив моністичне уявлення про нервову систему, яка загалом належить до композиції "загальної чутливості", тілесна частина якої локалізується у спинному мозку, а душевна – в головному. Обидві частини діють за законом самозбереження.
Питання для самоконтролю

1. У чому полягає вчення Д. Гартлі про асоціації?

2. Як Д. Юм розумів душевне життя?

3. Розкрийте зміст тези "Існуватиозначає бути сприйнятим".

4. Хто з французьких учених висунув ідею про вирішальну роль середовища у формування особистості?

5. Поясніть "образ статуї" у вченні Е. Кондільяка.

6. Внесок Ж.-Ж. Руссо у розвиток психології.

7. Розвиток вчення про нервово-психічні функції у XVIII ст.

8. Вкажіть основні ідеї фізіогноміки.

9. Охарактеризуйте поняття "месмеризм".


Література

1. Ждан А.Н. История психологии: от античности к современности. – М. : Педагогическое общество России, 2002. – 512 с.

2. Історія психології: курс лекцій: навч. посіб. / уклад. Н.В. Гриньова. – Умань : Візаві, 2012. – 209 с.

3. Корольчук М.С. Історія психології: навч. посіб. / М.С. Корольчук, М.С. Криворучко. – К.: Ніка-Центр, 2004. – 248 с.

4. Роменець В.А. Історія психології XVII ст. Епоха Просвітництва: навч. посіб. / В.А. Роменець. – К.: Либідь, 2006. – 1000с.

5. Якунин В.А. История психологии / В.Якунин. – СПб. : Изд-во Михайлова, 2001. – 480 с.

6. Ярошевский М.Г. История и теория психологии / М.Г. Ярошевский, А.В. Петровский. – М. : Академия, 2002. – 512 с.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал