Методичні рекомендації до семінарських занять для студентів першого (бакалаврського) рівня вищої освіти напряму підготовки"Психологія"



Сторінка2/10
Дата конвертації08.01.2017
Розмір2.44 Mb.
ТипМетодичні рекомендації
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10
Тема 3. Психологія античного світу
Питання для обговорення

1. Загальний нарис розвитку античної психологічної думки.

2. Погляди вчених античності на природу психічного.

3. Підсумки розвитку античної психологічної думки


Словникова робота: античність, епікуреїзм, стоїцизм, кінізм, скептицизм, гомогенна теорія буття, атраксія.
Методичні рекомендації:відстежити взаємозв'язок наукових поглядів учених на природу психічного в епоху Античності, а також учення Аристотеля про психологію та наукові погляди мислителів античності на природу психічного.


Короткий виклад матеріалу

Античний – слово латинське й у перекладі означає "давній". Поняття "античний світ" включає Стародавню Грецію та Рим. Хронологічно антична спадщина охоплює приблизно VIII ст.


до н. е. – V ст. н. е., тобто понад тисячоліття. Зрозуміло, що протягом цього періоду відбувалися великі зміни у поглядах людей на природу психічного.У результаті філософських пошуків давньогрецьких мислителів був створений фундамент, необхідний для подальшого розвитку психологічного знання.

Античні філософи прагнули відшукати причину всіх явищ, що привертали увагу. Поступово серед них формується уявлення про співвідношення великого світу природи (макрокосмосу) і малого людського світу (мікрокосмосу).

Однією з перших філософських шкіл у Стародавній Греції буламілетська школа (VII – VI ст. до н.е.), яка виникла в місті Мілет на західному узбережжі Малої Азії.Мілетська психологія є за своєю суттю першою історичною формою теоретичного знання і раціонального світосприйняття, від якої розпочинається історичний перехід від Міфу до Логосу. Центральною проблемою в іонійській психології стає проблема першопричини, чи першопорядку (arche), всього існуючого. Тобто відбувається історичне зміщення мислення – замість орієнтації на те, хто створив світ,шукали, з чого він виник або що є основою всього [5].

Приймаючи за першооснову буття певний матеріальний першопочаток, а точніше, конкретну річ – воду, повітря, вогонь, апейрон, іонійські мудреці започаткували не просто філософський спосіб світотлумачення, а й підвалини для подальшого розвитку природничо-наукового знання, для якого єдиним і головним об'єктом наукової рефлексії стає природа та пізнання структурної будови матерії. "Мілетська філософія важлива не своїми досягненнями, а своїми пошуками". Представниками мілетської школи філософії є Фалес, Анаксімандр, Анаксімен.



Фалес (бл. 624 – 547 рр. до н.е.) – засновник мілетської філософії, вважається одним із найвизначніших мудреців. Він намагався дати пояснення таким природним явищам, як вітер, дощ, грім, град, сніг, землетруси. Існує думка, що Фалес передбачив сонячне затемнення 28 травня 585 р. до н.е. Землю він зображав у вигляді корабля, що пливе по воді. Світло сонця та зірок філософ пояснював своєрідним випаровуванням моря.

Першопочатком усього Фалес вважав воду, на якій перебуває земля. Головним фактором підтримання життя є волога. Тварини, вважає він, живляться рослинами, рослини – землею і їжа для всіх істот завжди волога. Вода – початок вологи, а отже, першопочаток усього сущого. Окрім цього, вода має здатність перетворюватися у лід, пару. А чому б їй не перетворитися і в інші тіла: камінь, землю, рослини? Душа є також особливим станом води. Суттєвою характеристикою душі є здатність надавати тілу рух, вона є те, що спонукає рухатися, в тому числі і світ. Світ не є чимось застиглим, незмінним, а навпаки, у ньому все рухається, перебуває у зміні, виникає, гине, тобто все "живе" й "одухотворене". Усі ці ідеї набули форми панпсихізму, за яким сама природа та всі предмети є живими одухотвореними істотами. Це були найкращі на той час пояснення космічних і природних процесів. Отже, Фалес уперше заявляє про матеріальний початок світу.



Анаксімандр (610 – 547 рр. до н.е.) – учень і послідовник Фалеса, філософ, математик. Найбільш сміливою думкою мислителя булотвердження про те, що Земля ні на що не спирається, а непорушно пливе у повітрі, перебуваючи всередині світу на однаковій відстані від його кінців. Філософ уперше зробив спробу геометрично змоделювати астрономічні та географічні явища –уклав першу географічну карту Землі та сконструював глобус.

Анаксімандр був першим із древніх філософів, хто здійснив спробу пояснити виникнення і походження людини й живих істот. Йому, мабуть, першому належить ідея зародження живого з неживого. Виникнення органічного світу Анаксімандр уявлявтак: під дією сонячних променів із землі випаровується волога, зі згустка якої виникають рослини. Із рослин розвиваються тварини, а з тварин – людина. За філософом, людина походить від риб.

Мислитель уперше вводить у філософію поняття "початок" (arche), яким хотів окреслити першопричину всього сущого. Джерелом усіх речей, їх першопочаткомучений вважавапейрон– безконечне, такий стан матерії, який не має якісної визначеності. Він не зникає і не виникає, він безсмертний і неперехідний, є тим єдиним, у якому міститься все існуюче, з нього виникає все розмаїття світу речей і предметів. Душа – це один зі станів апейрона.

Анаксімен (бл. 585 – 528 рр. до н.е.) – учень і друг Анаксімандра. Цікавився природничими, астрономічними, метеорологічними проблемами. На думку філософа, Сонце обертається навколо Землі, має форму листка дерева, є єдиним джерелом світла, а місяць і зорі лише відбивають його. Місяць виглядає як "підвішений диск", а зорі – це "цвяхи, забиті у небо".

Людина є часточкою природи, яка постійно вдихає в себе повітря і тим самим є причетною до всього космічного життя. Першоосновою всього сущого філософ визначає повітря. Усе відбувається через згущення і розрідження повітря – двох природних процесів, які фактично зумовлюють появу всіх речей: "Із повітря при його згущенні виникає туман, при ще сильнішому згущенні – вода; ще більше згущуючись, повітря перетворюється в землю, а найбільше згущення перетворює його в каміння". А розрідження повітря веде до інших якісних станів, зокрема, до виникнення вогню. Повітряну природу має і душа, а її головною функцією постає дихання.



Геракліт (бл. 544 – 484 рр. до н.е.) – давньогрецький філософ з Ефеса. Із дитинства відзначався неабиякими інтелектуальними здібностями. Йому належить твір "Про природу", який складається з трьох частин: про Всесвіт, про державу і про богів.

На думку філософа, першооснова буття має бути мінливою, динамічною, рухомою. Те, що не змінюється, не може бути першоосновою всього. І такою першоосновою, яка може перетворюватися у будь-яку річ, є вогонь. Вогонь – це світло, тепло, а вони – основа життя. Гераклітівський вогонь визначає весь космічний процес виникнення і загибелі ("усе обмінюється на вогонь, і вогонь – на все, подібно до того, як золото обмінюється на товари, а товари – на золото").

На відміну від попередників філософа, у Геракліта найбільш виразно акцентується ідея всезагального руху і зміни, чи потоку, речей, яка втілена у принципі "Рanta rei" ("Усе тече"):усе тече і ніщо не залишається на місці; речі подібні до течії річки, а в одну й ту ж річку не можна увійти двічі.

Геракліт увів до наукового обігу поняття атома– найменшої, невидимої частинки. Душадля нього – матеріальна субстанція, що складається з рухомих атомів вогню. Геракліт вважав, що у сні слабшає зв'язок із зовнішнім світом, а в момент смерті цей зв'язок рветься. На думку Геракліта, людина і всі предмети матеріального світу схильні до зміни. Головним завданням людини є пізнання самої себе, своєї "психеї" (душі), що дає змогулюдині осягнути "Логос" (закон).

Досить докладно розглядаються Гераклітом мотиви, потяги, потреби. На його думку, потреби живих істот визначаються умовами їх життя: свині радіють бруду, осли – соломі, птахи в поросі або попелі купаються, морська вода для риб придатна.

Почуття задоволення і незадоволення пізнаються через свою протилежність.Голод робить приємним насичення, втома – відпочинок, хвороба – здоров'я.

Головним у людині є характер, що визначає її долю протягом усього її життя.

Крім мілетської, в античній психології виділяють також дві великі школи античної Греції – піфагорійську й елейську, які складають італійську філософію.Засновником піфагорійської школи є Піфагор Самоський (бл. 572 – 497 до н.е.). Створена ним школа проіснувала більше дев'яти поколінь. Вступ до школи відбувався за допомогою певних тестових випробувань. Піфагорійський спосіб буття спирався на певну систему цінностей. Так, наприклад, музику вони трактують як надзвичайно ефективний спосіб впливу на людину та її душу, яку можна лікувати лише музикою, зокрема, вгамовувати гнів та розвіювати неспокій. У піфагоризмі чітко простежуються дві його складові: з одного боку,– лінія наукового і раціонального начал, а з іншого,– міфологічного, релігійного чи навіть містичного світосприйняття.

У галузі математики Піфагор та його учні зробили низку відкриттів. Будову космосу філософ уявляв у вигляді цифрової структури, де число стає основою фізичного і морального світу. Число – першооснова всього сущого. Воно є дуже тонкою матерією, субстратом речей, що подібний до води, повітря та апейрона у мілетців. Окрім цього, числа Піфагор уявляє у формі геометричних фігур, що мають визначені просторові координати: з куба виникла земля, з піраміди – вогонь, із октаедра – повітря, з ікосаедра – вода, з додекаедра – сфера всесвіту. Число бере участь у всьому, є його душею. Саме звідси походить піфагорійська символіка чисел: 7 – символ долі, (7×7 = 49) – символ справедливості (числа 4 і 9 теж символ справедливості), 10–символ досконалості. Елементами чисел вони вважали парне і непарне, з яких перше є невизначене (безконечне), а друге – визначене (конечне). Світ і є поєднанням конечного і безконечного, він – своєрідна куля, яка виникла у безконечній порожнечі і постійно розширюється.

У представника піфагорійської школи Філолая знаходимо думки про те, що людське мислення функціонально пов'язане з діяльністю мозку: "Головний мозок є початком розуму, у той час коли душа має свій початок у серці, як і відчуття".



Алкмеон (бл. 500 р. до н.е.) – один з послідовників Піфагора. Він перший в античності фактично заклав основи фізіолого-сенсуалістичної теорії пізнання. Філософ, психолог, хірург, він анатомував тварин і дійшов висновку, що від органів чуття відходять спеціальні канали, нервові шляхи, які прямують до мозку і пов'язують його з відчуттями.

Основне досягнення Алкмеона – це те, що він уперше обґрунтував ідею про те, що мозок є центром усієї розумової діяльності та провідним органом тіла.

Важливий внесок у розвиток психологічного знання в античній Греції зробили лікарі Емпедокл та Гіппократ.

Емпедокл (бл. 490 – 430 рр. до н.е.) розробив оригінальне вчення про "чотири коріння", в рамках якого він розвинув ідею про те, що першоосновою буття є чотири стихії природи: вогонь, вода, повітря і земля, поєднання яких формує світобудову. Визначальну роль у процесі формування світу відіграють, на думку Емпедокла, дві сили: Любов і Ворожнеча. Емпедокл вважав, що суттєве для психічного життя значення має кровяк носій душевних функцій. Центральним органом, відповідальним за циркуляцію крові, є серце. Особливості крові (температура, густина) пов'язані зі специфікою діяльності людини (наприклад, у мудреця найбільш продуктивно кров'ю забезпечується мозок, у оратора – язик).

Гіпократ (460 – 377 рр. до н.е.) дійшов висновку, що причиною хвороби і здоров'я людини є пропорціяпоєднання в організмі різних "соків": крові, слизі, жовтої жовчі і чорної жовчі. Ця пропорція отримала назву темпераменту. Відповідно до переважання в людини одного з видів "соку" виділяють чотири типи темпераменту: сангвінічний – переважає кров, флегматичний – слизь, холеричний – жовта жовч і меланхолічний – переважає чорна жовч.

Виділенням чотирьох типів темпераменту і характеру Гіппократ увійшов в історію психології як основоположник диференційно-психологічного підходу до вивчення людей.



Демокріт (бл. 460 – 370 рр. до н.е.) отримав прекрасну освіту, багато подорожував і відрізнявся енциклопедичним розумом серед греків. Він вважав, що метою життя людини є спокійний настрій і гармонія з природою. За Демокрітом, основою світобудови є не стихії, а мікроскопічні утворення – атоми. З атомів складаються предмети, тіла і душі. В організмі людини атоми душі локалізуються в ділянці голови, печінки і серця. Рух атомів душі в ділянці голови зумовлює перебіг пізнавальних процесів,уділянці серця – відповідний емоційний фон, а переміщення атомів душі в ділянку печінки детермінує потреби людини. Висловивши ідею про те, що після смерті тіла атоми душі розсіюються у повітрі, Демокріт дійшов висновку, що смертні не тільки тіло, а й душа, в той час коли атоми, з яких вона складається, є незнищенними та безсмертними.

Демокріт розробив теорію відображення, згідно з якою відчуття і сприймання виникають унаслідок безпосередньої дії на органи сприймання зовнішніх подразників. Від речей і предметів зовнішнього світу відриваються їх надзвичайно тонкі, матеріальні образи (ейдоси), які проникають у органи сприймання (аналізатори) і викликають певні відчуття.

Пізнавальний процес складається з двох компонентів – відчуття і мислення. Чуттєве пізнання філософ називає "темним", розумове – "істинним". Але між ними існує тісна співпраця.

Мислення властиве лише людині, воно піднімає її над усіма живими істотами: "Тілесна краса є тваринною, якщо вона позбавлена розуму".

На думку Демокріта, всі дії людини причиново обумовлені, тобто все виникає через причиновий зв'язок та необхідність.

У другій половині V ст. до н.е. в античній філософії виникає термін софістика (софіст – мудрець, філософ, учений). Це були особи, які мали певні розумові здібності,– вчителі, оратори, адвокати. Але з часом поняття "софіст" перетворюється на негативне –ті, хто сперечалися, дискутували, видавали фальшиве за істинне, маніпулювали словом. Софістам дорікали за те, що вони навчали за гроші. Представниками софістики були Протагор, Горгій, Ксеніад, Лікофрон, Алкідам та ін.

Свого найвищого розквіту давньогрецька філософія досягла в доробку Сократа, Платона й Аристотеля, ідеї яких суттєво вплинули на розвиток психологічного знання.

Сократ (469 – 399 рр. до н.е.), старогрецький філософ, про вчення якого відомо з праць Платона і творів Арістофана, як і Сократ, не записував своїх міркувань, а лише навчав учнів. Народився в Афінах, де й прожив усе своє життя. Сімейне життя філософа іноді було нестерпним, оскільки його дружина Ксантипа мала складний характер. Проте філософ радив усім парубкам одружуватися: "Якщо пощастить, то станеш щасливою людиною, а якщо ні – то філософом". Сам Сократ вивчав музику, арифметику, геометрію, словесність. У 399 р. до н.е. Сократа було звинувачено в тому, що він не поважає богів та деморалізує молодь, і засуджено до смерті. Та Сократ був чітко переконаним у тому, що вибрана ціль визначає поведінку людини, і з великою гідністю прийняв смерть, випивши чашу з отрутою.

На відміну від софістів, Сократ не брав грошей за навчання.

Сократа вважають автором діалектики – методу, інструментом, за допомогою якого у процесі оперування поняттями можна здобути істинне знання.

Сократ був професіоналом усного спілкування, під час якого використовував метод "маєвтики" ("пологове мистецтво") – допомога людині "народити думку". Спочатку співрозмовнику задавалися питання, які викликали у нього сумніви в істинності його суджень, а потім шукалося нове знання. Філософ був переконаний, що кожна людина має у своїй душі зерна мудрості та істини.

На думку Сократа, людинамає три основні чесноти, головною з яких є поміркованість. Дві інші – хоробрість та справедливість.

На думку великого афінянина, будь-яке знання відносне ("Я знаю, що я нічого не знаю") [9].

Сократ уперше в античному світі зробив головним предметом філософії душу людини, її діяльність етичного змісту. Пізнання власної душі на засадах рефлексії є основою володіння собою. Самовладання (енкратія) – влада розумної частини душі над тілесними пристрастями та інстинктами. Таке панування раціональності над вітальністю є, за Сократом, свобода. Людина, яка володіє собою, досягла божественного стану автаркії (самодостатності). У цьому стані душа є впорядкованою, доброчинною, а отже, щасливою.

Платон (427 – 347 рр. до н.е.) – старогрецький філософ. Ставши учнем Сократа, він усе життя присвятив розвитку ідей учителя. Платон – автор понад 30 філософських творів, відомим серед яких є трактат "Держава", в якому філософ намагався реформувати державну владу за допомогою філософії. Після смерті учителя і друга Сократа, Платон вирушив у довготривалу мандрівку. Після повернення заснував власну школу "Академія", куди могли приходити і жінки в чоловічому одязі.

Платон висловив ідею про те, що справжнім буттям є світ ідей, а не матеріальний світ. Останній світ – це небуття, минуще, тлінне і смертне. Матеріальний світ створений Богом з чотирьох стихій: вогню, землі, повітря та води. Існує також і світ чуттєвих речей, який є результатом проникнення буття в небуття.

Тіло людини смертне, а душа– безсмертна, перебуває в ньому тимчасово.

Аристотель (384 – 322 рр. до н.е.) був сином придворного македонського лікаря. Виховував Олександра Великого (Македонського). Після смерті Македонського покинув Афіни та оселився на острові Евбей, де й помер. Залишив надзвичайно велику кількість праць (логічні, природничі, метафізичні, практичні).

Незважаючи на те, що Аристотель пройшов школу Платона, він зумів подолати погляди вчителя на природу душі ("Платон мені друг, та істина дорожча").

Уперше в античності Аристотелем була проведена межа між неживими і живими тілами. На думку Аристотеля, душа – це спосіб організації живого тіла. Для визначення сутності душі Аристотель використовував термін "ентелехія", під яким розумів функціональний аспект існування тіла. Аристотель виділяв три рівні розвитку душі: рослинний (вегетативний), тваринний (чуттєвий) і людський (розумна). Третій рівень розвитку душі (здатність міркувати)притаманний тільки людині. Носієм душі, за Аристотелем, є пневма, яка виробляється в крові, а центральним органом душі – серце. Розробляючи проблему душі, Аристотель дійшов висновку, що відокремити душу від тіла не можна.

Розробляючи проблему темпераменту, Аристотель висловив ідею про те, що активність людини детермінована властивостями крові: сангвініки – носії легкої крові, холерики – носії теплої крові, флегматики – рідкої, а меланхоліки є носіями важкої крові.

Аристотелем була детально розроблена проблема афектів, під якими він мав на увазі стан людини, викликаний стражданням унаслідок якого-небудь впливу. До афектів він відносив потяги, страх і гнів, вважаючи, що саме афекти обумовлюють особливості поведінки людини.

Даючи пояснення сутності процесів пам'яті, Аристотель припустив, що пригадування – це результат зв'язків між теперішнім та минулим (ідеться про асоціації). Пізнання, на його думку, – це процес, що весь час розвивається і включає чотири етапи: відчуття, уявлення, досвід і наука.

Наукова система стоїцизму (IV ст. до н.е. – 529 р. н.е.) виникла й успішно розвивалася під впливом спадщини Аристотеля, проіснувавши до 529 року н.е., коли імператор Юстиніан наклав заборону на функціонування філософських шкіл. Основоположником школи стоїків був Зенон (336–264 рр. до н. е.). Найбільш відомі представники системи стоїцизму – Клеанф, Хрізіпп, Персей, Арістон, Діоген.

Стоїки постулювали ідею "пневми" ("творчого вогню") як активної сили творення світу. У світі все виникає в результаті зіткнення активного і пасивного начал. Активність пневми реалізується на чотирьох рівнях Космосу: 1) неживої природи – активність пневми мінімальна; 2) рослинному– пневма більш активна, що дає змогу забезпечити ріст рослин; 3) тваринному – активність пневми істотно зростає, що обумовлює прояв чуттєвості і спонукань; 4) людський рівень – максимальний прояв пневми, втілюється в людській душі.

Стоїками виділялося вісім здібностей душі, серед яких: 1) розмноження; 2) мовлення; 3) зір; 4) слух; 5) відчуття смаку; 6) відчувати дотику; 7) нюх; 8) "гегемонікон"– провідна здатність душі, пов'язана з переробкою вражень і утворенням понять. Реалізується гегемоніконшляхом асоціацій [8].

Стоїки активно розробляли вчення про афекти, вважаючи, що вони протистоять людському розуму, завдаючи йому лише шкоди ("псування розуму"). Ними виділялося чотири основні види афектів: 1) печаль; 2) страх, 3) бажання і 4) задоволення. На думку стоїків, людина є рабом своїх афектів (пристрастей), а сенсом життя кожної людини має стати перемога над своїми пристрастями.


Питання для самоконтролю

1. Проаналізуйте основні ідеї представників Мілетської школи.

2. Розкрийте внесок лікарів стародавньої Греції у розвиток психологічного знання.

3. У чому полягає теорія пізнання у Демокріта?

4. Проаналізуйте основні ідеї Арістотеля.

5. У чому полягає суть сократівського методу?

6. Вкажіть властивості душі у стоїків.

7. Розкрийте погляди Платона на душу.



Література

1. Аристотель. Поэтика. Риторика; [перев. с древнегр.] / Аристотель. – СПб. : Азбука-классика, 2008. – 346 с.

2. Велишский Ф. История цивилизации : быт и нравы древних греков и римлян / Ф. Велишский. – М. : Эксмо-Пресс, 2000. – 704 с.

3. Гаспаров М.Л. Занимательная Греция : рассказы о древнегреческой культуре / М. Гаспаров. – М. : Б.С.Г.- Пресс, 2009. – 591 с.

4. Жуков С.М. Історія психології / С.М. Жуков, Т.В. Жукова. – К., 2005. – 224 с.

5. Куланж Ф. Древний город. Религия, законы, институты Греции и Рима / Фюстель де Куланж. – М. : Центрполиграф, 2010. – 414 с.

6. Платон. Сочинения: в 4 т. / под общей ред. А.Ф.Лосева и В.Ф. Асмуса; пер. с древнегр. – СПб. : Изд-во Олега Абышко, 2007. – 626 с.

7. Роменець В.А. Історія психології. Стародавній світ. Середні віки. Відродження: навч. посіб. / В.А. Роменець. – К. : Либідь, 2005. – 916с.

8. cozap.com.ua/text/16356/index-1.html

9.www.uadoc.zavantag.com/text/33428/index-1.html
Тема 4. Вчення про душу в феодальному суспільстві
Питання для обговорення

1. Розвиток психологічних ідей в арабомовній культурі.

2. Вплив релігії на розвиток психологічного знання.

3. Психологічні погляди середньовічної Європи.


Словникова робота: патристика, схоластика, теоцентризм, гностицизм, томізм, номіналізм.
Методичні рекомендації: звернути увагу на загальну історичну, культурну та соціальну ситуацію в цей час; відмінності у розвитку європейських (християнська антропологія) та арабомовних (аверроїзм) психологічних знань, що визначаються зазвичай панівною релігією; засвоїти такі основні поняття, як "пневма", "схоластика", "теоцентризм" та "волюнтаризм"; рольВ. Оккама та Р. Бекона в об'єктивізації психологічних знань.
Короткий виклад матеріалу

На руїнах античного світу утворилося феодальне суспільство. Новий спосіб виробництва виникав в умовах різкого занепаду культури й освіти. Міста майже зникли. Села з нещадно експлуатованими селянами й безграмотними феодалами визначали у перші століття Середньовіччя економічне лице Європи, тим самим і особливості її політичного, культурного і духовного життя, що визначалося християнською церквою. Церква використовувалаелементи античної освіти для обґрунтування власних догматів. Природничі дослідження людини і довкілля призупинилися. Дослідне вивчення організму людини, її психічної діяльності змінили релігійні спекуляції і містичні погляди. Про пізнання реальних психічних явищ узагалі не було мови. Душа трактувалася як сутністьтілесна і божественна, причому лише другий спосіб є істинним. Філософсько-психологічні уявлення про душевну діяльність спочатку мали повністю теологічне забарвнення.

Поступово втрачається велика кількість добутих знань. Жорстоких ударів античній культурі завдала церква, яка була негативно налаштована до всього "язичницького". У IV ст. знищено науковий центр в Александрії; на поч. VI ст. імператор Юстиніан закрив Афінську школу – останнє дітище античної філософії, яка до того проіснувала близько тисячі років.

Переорієнтація філософського мислення з використанням емпірики з позитивним знанням про природу здійснювалась у цей період у надрах іншої культури – арабомовної, яка розцвіла на Сході у VIІІ – XІІ ст. Після об'єднання у VIІ ст. арабських племен виникла держава, що мала нову релігію – іслам. Під його гаслами здійснювалися численні завоювання арабів, що привело до утворення Халіфату. Державною мовою стала арабська, проте культура, що склалась, увібрала досягнення багатьох народів, що його населяли (еллінів, індусів, китайців).

Розвиток виробничих сил, сільського господарства, відділення ремесла від сільського господарства, поява феодального міста як центру виробництва, широкий товарообіг між країнами, що були поневолені арабами– все це створило соціально-економічні передумови розквіту природничо-наукової думки. До культурних центрів Халіфату надходила література з усіх кінців цивілізованого світу (на верблюдах). Саме тут, на Сході, зародки точного знання, що зародилися в еллінів, знайшли свій подальший розвиток.

Ідеологічнимоплотом арабів була мусульманська релігія, але соціально-економічні потреби змушували їх збирати і вивчати твори "невірних", підтримувати ріст і розповсюдження наукових уявлень про природу, медицину, людину. Твори Платона, Аристотеля та ін. мислителів перекладалися арабською мовою і поширювалися по всій арабській державі – від Середньої Азії до Піренейського півострова й Африки.

Усе це стимулювало розвиток науки, насамперед фізико-математичної та медичної. Астрономи, математики, хіміки, географи, ботаніки, лікарі становили значний культурно-науковий прошарок суспільства. Вони збагатили досягнення своїх попередників і створили передумови для подальшого розвитку науки.

Серед учених того періоду, що утвердилися під впливом аристотелівських ідей, відомі на Сході Ібн-Сіна (Авіценна), на Заході – Ібн-Рушд (Авероес).



Абу Алі Ібн-Сіна (Авіценна) (980 – 1037), таджицький лікар, учений-філософ, автор фундаментальної праці "Канон лікарської науки", яка протягом п'яти століть вважалася найкращою в усіх медичних школах Середньовіччя. Учення Авіценни про душу поєднало наукові та релігійні погляди. Він розробив і теорії про душу: медичну й матеріалістичну, та виклав їх у "Каноні". Душу філософ вважав безсмертною [5].

Ібн-Сіна став одним з основоположників вікової психології та вікової психофізіології. Акцентуючи увагу на проблемі виховання, він вважав, що дорослі, викликаючи у дитини ті чи ті афекти, формують її характер ("натуру"). Він детально вивчав поряд з фізичним розвитком організму зміни його психологічних особливостей.

Ібн-Сіна зробив спробу експериментального дослідження зв'язку між психічним і фізіологічним, що мало значення для психології емоцій та дослідження афектів. Дослід Ібн-Сіни був таким: два барани отримували однакову їжу, але біля одного з них прив'язали вовка. Баран, поруч з яким був прив'язаний вовк, починав швидко худнути і гинув.

Авіценні вдалося визначити душевну причину тілесного виснаження одного юнака. Говорячи йому ряд слів, він зафіксував за зміною його пульсу, які з них провокують афект, що спричинив хворобу. Можливо, це був перший в історії психології випадок психодіагностики, який будувався на принципі, що перевершив асоціативний експеримент та "детектор брехні".

Ібн-Сіна вважав, що душа людини локалізується в мозку, серці та печінці. Він дотримувався думки про те, що за розум людини відповідає мозок, за прояв емоцій та афектів – серце, а за прояв потреб і потягів – печінка.

Акти життєдіяльності Ібн-Сіна розглядав у контексті фізіологічних (тілесних) змін, що відбуваються в різних системах організму.

Медик виділяв п'ять видів відчуттів: зір, слух, смак, нюх і дотик. На думку арабського вченого, функціонування чутливості здійснюється за допомогою нервових закінчень, що підходять до органів чуття, а перенесення відчуття по нервових закінченнях здійснюється завдяки руху пароподібних частинок. Характеристиками відчуттів є: тривалість, інтенсивність і чуттєвий тон (емоційне забарвлення).

Ібн-Сіна твердив, що існує надіндивідуальний (чистий) розум, пов'язаний з універсальним божественним розумом, який характеризуєть сутність явищ і речей.



Ібн-Аль-Хайсам (Альгазена) (965–1039) – арабський учений, що вніс величезний внесок у розвиток уявлень про природу побудови зорового аналізатора, котрий розглядався як оптичний прилад.

Ібн-Аль-Хайсам емпірично дослідив такі феномени, як бінокулярний зір, ефект контрасту, змішання кольорів. На думку вченого, умовою якісного сприйняття зорових об'єктів є рух очей, тобто переміщення зорових осей. Альгазена проаналізував залежність зорового сприймання від його тривалості, задіявшиістотний фактор часу. При короткочасній демонстрації можуть бути сприйняті тільки знайомі об’єкти. Це вчений пов’язував з тим, що умовою виникнення зорового образу є не тільки безпосередній вплив світлових подразників, а й сліди, що збереглися у нервовій системі від попередніх вражень.



Ібн-Рушд (Авероес) (1126 – 1198), арабський філософ і лікар. Лікарем шляхом дослідів було встановлено, що чутливою частиною органа зору є сітківка, а не кришталик, як вважалося до цього моменту.

Спираючись на ідеї Аристотеля, Ібн-Рушд дійшов висновку, що в людини існує нерозривний зв'язок між психічним (душевним) і тілесним, причому тіло впливає на душу шляхом чуттєвості. Ібн-Рушд вважав, що індивідуальна душа людини вмирає після її смерті, а розум – безсмертний. Арабський філософ твердив, що кожна людина наділена здатністю сприймати божественний розум (тобто людина богоподібна).

Визнання вищої інтелектуальної рівності людей і богоподібності людини зробило концепцію Авероеса неприйнятною для тогочасного суспільства, так як вона принципово несумісна ні з Кораном, ні з Біблією, тому зазнавала постійної критики.

На початку XIII ст. ідеї арабських мислителів починають проникати в Європу. На Сході у зв'язку з посиленням впливу церкви (беззаперечне підпорядкування церковним догматам) природничо-наукова розробка проблем психіки призупиняється. Через арабську філософію Європа ознайомлюється з ученням Аристотеля.

У Середні віки центральною психологічною проблемою залишаласядуша людини, вивченням якої займалися тогочасні мислителі.

Першим, хто спробував осмислити вчення Аристотеля в термінах богословської догматики, був Фома (Томос) Аквінський (1225 – 1274 рр.) – християнський філософ і теолог. Його вчення отримало назву "томізм" і було канонізовано католицькою церквою, а сам Фома був зарахований до сонму святих. Томізм мав на меті захистити ідею безсмертя душі і догмат про гріхопадіння, про залежність людини від Божої милості.

Душа існує сама собою,"в чистому вигляді", без постійного й органічного зв'язку з тілом. Душа проникає в організм у момент народження людей завдяки творчому акту божества. Після смерті тіла душа не перериває свого вічного існування. При з'єднанні з тілом вона втрачає свою духовну чистоту, утворюючи ієрархію різних форм, що зумовлює типологію душі:

– рослинна (вегетативна) – притаманна рослинам, відповідає за фізіологічні функції;

– тваринна (сенситивна) – притаманна тваринам, відповідає за чуттєве сприймання;

– розумна, яка властива лише людині.

Діяльність душі забезпечують три акти:

1) пізнання через відчуття, сприймання, уяву та образне мислення;

2) повідомлення про зроблені дії і викликані ними наслідки;

3) самопізнання або спілкування душі самої з собою(з метою осягнення своєї надприродної, унікальної сутності).

Філософ у праці "Про вчене незнання" переконував, що існує дві істини: а) істини матеріального світу, які осягаються розумом;б) істини божественні, які осягаються за допомогою віри й одкровення (коли виникає суперечність між знанням і вірою, знання має"уступити вірі").

Цінними для психології є погляди Аврелія Августина – основоположника християнської теології. Аврелій Августин "Блаженний"(354 – 430) – єпископ, автор вислову "Я мислю, значить, я є, живу".

Центральним органом людини вважав не серце, а головний мозок – центр розумової діяльності, почуттів, довільних рухів, а серце – джерело життя. У передньому мозку міститься пізнавальна сила душі, в середньому – пам’ять, у задньому – воля.

Душа – це самостійна, безсмертна субстанція, а її функціями є воля, мислення і пам'ять.

За Августином, людській душі притаманні3 форми сприймання, відповідно до 3 форм часу: 1) для минулих предметів людина має пам’ять, або пригадування (memoria);2) для сучасних предметів – споглядання (intuitus);3) для майбутніх предметів – сподівання, надія (exspectatio).

Августин виявляв посилений інтерес до проблем вікової психології. Він пов’язує вікові зміни в душі з її вихованням: вадами й оманою вона спотворюється, доброчинністю та вихованням в істині вдосконалюється. Розгорнуту картину психологічного розвитку людини було викладено Августином у його "Сповіді". Він розкриває особливості дитячого, підліткового та юнацького віку, простежує роль літературних героїв у духовному становленні особистості.

На противагу томізму, у зв'язку із суперечкою про природу загальних понять, в Англії виник номіналізм. Це загальне поняття назви предметів, які створені людьми, а не Богом. Світ створений Богом, а вже люди самі поділяють його на предмети.

Яскравим представником номіналізму був Уїльям Оккам (1285 – 1349). В історію філософії мислитель увійшов завдяки сконструйованому ним правилу, відомому під назвою "лезо Оккама". Суть його проста: "Не примножуй сутність", тобто "Не додумуй більше за те, що можна осягнути, виходячи з наявного знання і пізнавальних можливостей"[4].

Філософ сміливо полемізує з основними теологічними постулатами Фоми Аквінського, протиставляє їм власні роздуми й судження. Він стверджує, зокрема, що доведення всесилля Бога є неможливим; останнє досягається лише вірою. Тому до Бога не слід апелювати безпричиново. У Нього слід вірити, і не більше.

Намагаючись поєднати "віру"й"розум", Уїльям Оккам створює один із найбільш впливових варіантів теорії "подвійної істини". За його переконанням, "віра" і "знання" радикально відрізняються як за предметом, так і за методом. Знання, за Оккамом, мають предметом дослідженнятілесну природу, вони спираються на досвід, містять істини або очевидні, або виведені з очевидних. Віра повністю ірраціональна, виключає доведення і розумування, цілком почерпнута з одкровення, сфера її дії – спасіння, моральні вчинки людини. У зв'язку з цим будь-які догмати віри не можуть бути доведеними, як те намагались робити схоласти-реалісти. Тому душа людини не піддається науковому розгляду і має бути віддана богослов'ю.

Отже, знання про психіку і шляхи її вивчення збагатились у Середні віки важливими даними, а саме, методами експериментального дослідження і регуляції емоційних станів, у тому числі афективних реакцій. Разом з тим, отримані результати потребували осмислення у нових категоріях, без звертання до схоластичних проблем і віри.
Питання для самоконтролю

1. Розкрийте внесок Ібн-Сіни у розвиток психологічного знання.

2. Вкажіть на особливості душі (за Ібн-Рушдом).

3. Проаналізуйте взаємовідносини церкви і науки в епоху Середньовіччя.

4. У чому полягає сутність номіналізму?

5. Розкрийте погляди на душу представників томізму.


Література

1. Ждан А.Н. История психологии: от античности к современности. – М. : Педагогическое общество России, 2002. – 512 с.

2. Роменець В.А. Історія психології. Стародавній світ. Середні віки. Відродження: навч. посіб. / В.А. Роменець. – К. : Либідь, 2005. – 916с.

3. Ярошевский М.Г История и теория психологии / М.Г. Ярошевский, А.В. Петровский. – М. : Академия, 2002. – 512 с.

4. bibliograph.com.ua/filosofia/29.htm

5.pidruchniki.com/.../filosofiya/rozvitok_metafiziki_seredni_viki_ontologi




Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал