Методичні рекомендації до семінарських занять для студентів першого (бакалаврського) рівня вищої освіти напряму підготовки"Психологія"



Сторінка1/10
Дата конвертації08.01.2017
Розмір2.44 Mb.
ТипМетодичні рекомендації
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   10


Дрогобицький державний педагогічний університет

імені Івана Франка

Віра Дуб, Зоряна Спринська
ІСТОРІЯ ПСИХОЛОГІЇ
Методичні рекомендації до семінарських занять

для студентів першого (бакалаврського) рівня вищої освіти

напряму підготовки"Психологія"


Дрогобич

2016

УДК 159.9 (091) (07)

ББК 88.1р

І 90
Рекомендовано до друку вченою радою Дрогобицького державного педагогічного університету імені Івана Франка

(протокол № 6 від 19.05.2016р.)



Рецензенти:

Подоляк Н.М.– кандидат психологічних наук, доцент кафедри психології Дрогобицького державного педагогічного університету імені Івана Франка;

Гриник І.Я.– кандидат психологічних наук, доцент кафедри практичної психології Дрогобицького державного педагогічного університету імені Івана Франка.


І 90

Дуб Віра, Спринська Зоряна.

Історія психології :методичні матеріали до семінарських занять [для студентів першого (бакалаврського) рівня вищої освіти напряму підготовки "Психологія"] / Віра Дуб, Зоряна Спринська. – Дрогобич : Редакційно-видавничий відділ Дрогобицького державного педагогічного університету імені Івана Франка, 2016.– 158 с.

Представлені матеріали в узагальненому вигляді розкривають основний зміст та напрями самостійної роботи студентів при підготовці до семінарських занять: систематизовано теоретичний матеріал до тем, визначено поняттєвий апарат, обов'язковий для засвоєння, питання для самоконтролю.Методичний посібник побудований так, щоб забезпечити студентам поглиблення, конкретизацію і систематизацію знань, набутих на лекціях і під час самостійної роботи; сприяти розвитку навичок самостійної роботи; заохочувати до наукових досліджень.



ЗМІСТ


Вступ

4

Теми семінарських занять

6

Методичні вказівки до семінарських занять

7

Тема 1. Пояснювальні принципи та підходи історії психологічної науки

7

Тема 2. Психологічні вчення Стародавнього Сходу

12

Тема 3. Психологія античного світу

19

Тема 4. Вчення про душу у феодальному суспільстві

29

Тема 5. Психологія епохи Відродження

36

Тема 6. Психологічна думка у XVII ст.

41

Тема 7.Особливості та характеристика становлення психології у XVIII ст.

47

Тема 8. Становлення психологічної науки у XIX ст.

55

Тема 9. Зарубіжна психологія відкритої кризи та її наслідки

65

Тема 10. Психоаналіз З. Фрейда

72

Тема 11. Індивідуальна психологія А. Адлера та аналітична психологія

К.Г. Юнга



77

Тема 12. Неофрейдизм

81

Тема 13. Біхевіоризм та його модифікації

87

Тема 14. Когнітивна та ґештальтпсихологія

92

Тема 15. Сучасні напрями розвитку психології

99

Тема 16. Розвиток української психологічної думки

110

Словник основних термінів

134

Психологічний календар

142

Література

156


ВСТУП
На сучасному етапі розвитку освіти, коли існує тенденція її психологізації, навчальна дисципліна "Історія психології" набуває все більш актуального значення. Вона спрямована на збагачення і поглиблення психологічних знань майбутнього психолога, підвищення рівня його психологічної та професійної компетентності.

Предметом вивчення "Історії психології" є процес становлення історії психології як галузі психологічної науки. Необхідним є аналіз питань, які розкривають сутність основних принципів та підходів історії психології, зокрема: донаукові погляди на психіку, особливості становлення психологічної думки в системі філософського знання, специфіку розвитку психології як самостійної науки та тенденції розвитку сучасних психологічних напрямів і шкіл.

"Історія психології" розвиває аналітико-синтетичне мислення студентів, так як дає уявлення не тільки про сучасне психологічне знання, а й показує процес його зародження і розвитку в історії науки. Це дає змогу більш глибоко й адекватно усвідомити психологічні явища та концепції, які їх пояснюють.

Основна мета курсу "Історія психології" – озброїти студентів знаннями про історію зародження та розвитку різноманітних теоретичних та емпіричних підходів, теорій, напрямів психології як самостійної науки. Вивчення шляху становлення психології як науки допомагає зрозуміти її сутність, виявити вихідні позиції, оцінити новизну й усвідомити її історичний сенс.

Завданнями навчальної дисципліни "Історія психології" є:

– сформувати у студентів розуміння місця та ролі історії психології у системі наукового знання, її методологічних основ та методів, які використовуються на практиці;

– озброїти студентів знаннями про основні етапи становлення психології як самостійної науки;

– сформувати навики роботи з першоджерелами для глибшого розуміння особливостей розвитку психологічної думки у різні історичні етапи;

– сприяти розвиткові важливих професійних властивостей особистості, творчого ставлення до професійної діяльності.

Результатом вивчення історії психології мають стати: вміння володіти процедурою роботи з першоджерелами, правильно аналізувати й синтезувати реферовані праці; об'єктивно оцінювати та сприймати погляди різних науковців на розуміння психологічних проблем; застосовуючи відповідні методи історії психології, вміти порівнювати різноманітні погляди щодо предмету психології у різні історичні епохи; аналізувати сучасні напрями у психології.

У посібнику подана інформація про дати народження та смерті зарубіжних і вітчизняних учених, які зробили значний внесок у розвиток психологічної науки.

У методичних рекомендаціях запропоновано основні напрями розгляду кожної теми та необхідні структурні елементи, які допоможуть підготуватися до семінарських занятьз "Історії психології".



ТЕМИ СЕМІНАРСЬКИХ ЗАНЯТЬ




Тематика семінарських занять

К-сть

годин


1

Пояснювальні принципи та підходи до історії психологічної науки

2

2

Психологічні вчення Стародавнього Сходу

2

3

Психологія античного світу

2

4

Вчення про душу у феодальному суспільстві

2

5

Психологія епохи Відродження

2

6

Психологічна думка у XVII ст.

2

7

Особливості та характеристика становлення психології у XVIIIст.

2

8

Становлення психологічної науки у XIX ст.

2

9

Зарубіжна психологія відкритої кризи та її наслідки

2

10

Психоаналіз З. Фрейда

2

11

Індивідуальна психологія А. Адлера та аналітична психологія

К.Г. Юнга



2

12

Неофрейдизм

2

13

Біхевіоризм та його модифікації

2

14

Когнітивна та ґештальтпсихологія

2

15

Розвиток української психологічної думки

2

16

Сучасні напрями розвитку психології

2

Всього

32


МЕТОДИЧНІ ВКАЗІВКИ ДО СЕМІНАРСЬКИХ ЗАНЯТЬ
Тема 1. Пояснювальні принципи та підходи до історії психологічної науки
Питання для обговорення

1. Вступ до історії психології. Психологічна наука та її предмет.

2. Теоретичне й емпіричне знання.

3. Завдання історії психології.

4. Історичний шлях становлення психології як науки.
Словникова робота: історія психології, анімізм, тотемізм,фетишизм, магія, легенда, міф, міфологічна психологія, філософська психологія, сцієнтизм, метод, методологія, спостереження, експеримент, методи історії психології.
Методичні рекомендації:звернути увагу на те, яку роль відіграє історія психології й історія людської цивілізації загалом; звернути особливу увагу на відмінності історії психології від загальної психології, місце і значення історії психології в системі наукового знання, а також принципи побудови історико-наукового знання; вміти визначати підходи до вивчення історії психології у зарубіжній психології та взаємозв'язок історії психології з іншими науками.
Короткий виклад матеріалу

Знання історії психології необхідне для розуміння різних теорій і напрямів сучасної психології, тенденцій її розвитку. Тільки виходячи з історичного контексту можна зрозуміти їх сутність, оцінити новизну й усвідомити історичний сенс. Саме історія психології ознайомлює нас із життям провідних науковців, розкриває наповнену драматизмом боротьбу ідей заради істини, викликає різні почуття: від захоплення до розчарування, на що звертають увагу вчені, які працюють у галузі історії психології.

Історія психології – одна зі складних галузей психологічної науки. Вона містить велику кількість інформації, пов'язаної із загальною історією розвитку людства, його культури, способу існування і, нарешті, із власне психологією.

Історія психології– це галузь практичної психології, яка вивчає розвиток знань про психіку в історичному аспекті.

Історія психології є особливою галуззю знань, що має власний предмет, який змінювався на кожному етапі її розвитку.


Предмет психологічної науки



Предмет психології

Період

1

Психологія як наука про душу

І тис до н.е. – XVII ст.

2

Психологія як наука про свідомість

XVII ст. – кін. ХІХ ст.

3

Психологія як наука про поведінку, несвідомі психічні явища та цілісні структури психіки

кін. ХІХ ст. – 30-ті рр. ХХ ст.

4

Психологія як наука про пояснення психічних явищ людини, розуміння її неповторної індивідуальності та про вплив на неї

30-ті рр. ХХ ст. – до сьогодні

Століттями народжувалися і змінювали одне одного уявлення про душу, свідомість, поведінку. Відтворити об'єктивну картину цієї зміни, виявити, від чого вона залежала, і покликана історія психології.

Предмет історії психології не можна змішувати з предметом самої психології як науки. Наука психологія вивчає факти, механізми і закономірності внутрішнього стану людини.

Люди відрізняються один від одного за характером, здатністю запам'ятовувати і мислити, діяти або мужньо, або боязливо тощо. Такі повсякденні уявлення про розбіжності між людьми складаються у нас ізмалку і збагачуються в міру нагромадження життєвого досвіду. Іноді гарним психологом називають письменника чи суддю, а іноді й просто того, хто краще за інших розбирається в людях, мотивах їхніх учинків, у їх смаках, перевагах. Психологом називають знавця людських душ (незалежно від того, чи читав він книги з психології, чи навчався спеціального аналізу причин поведінки), тобто тут ми маємо справу з поширеними уявленнями про психіку.

Однак життєву мудрість слід відрізняти від наукового знання. Саме завдяки набутим знанням люди проникнули в таємниці математики, відкрили закони фізики й хімії, опанували атомом, космосом та комп'ютером. І не випадково наукова психологія стоїть в одному ряду з цими дисциплінами. Вона взаємодіє з ними, але її предмет важчий для розуміння, тому що складніше за людську психіку немає нічого у відомому нам Всесвіті [8].

Отже, психологія як наука вивчає процеси, форми та закономірності психічної діяльності. Історія психології описує і пояснює, як саме ці факти й закони були відкриті людському розуму. Тому, якщо предметом психології є одна реальність, а саме реальність відчуттів і сприймань, пам'яті та волі, емоцій і характеру, то предметом історії психології є інша реальність, а саме – діяльність людей, які вивчають психічний світ.

Об'єктом історії психології є процес розвитку психологічних знань.

Не враховуючи останніх 150 років, учені вивчали людську природу, психіку, спираючись на власний, досить обмежений досвід за допомогою роздумів, спостережень, інтуїції, міркувань та узагальнень. І це не так уже й погано, адже саме це минуле привело до оновлення психології – появи експерименту.



Метод історії психології– це система пізнавальних і перетворюючих засобів, прийомів, принципів та підходів, які може застосовувати історія психології для пізнання свого предмету. Функціональна диференціація методів дослідження в історії психології відбувається за ознакою змісту пізнавальних та перетворюючих дій, які реалізуються дослідником під час дослідження.

Виокремлюють методи:

–теоретичного дослідження;

–емпіричного дослідження предмету;

–аналізу, тлумачення й інтерпретації теоретичних та емпіричних даних дослідження.

Крім того, виділяють і таку класифікацію методів історії психології:

– вивчення наукових праць вчених;

– дослідження біографій;

– інтерв'ю, бесіди з сучасниками;

– вивчення наукових шкіл.

Історія психології як наука має свої завдання, а саме:

•вивчення закономірностей виникнення та розвитку наукових знань про психіку;

•аналіз та розкриття взаємозв'язку історії психології з іншими науками;

•з'ясування залежності зародження та сприйняття знань від соціальних, культурних та ідеологічних впливів на наукову творчість;

•осмислення ролі особистості, її індивідуального шляху у становленні історії психології як науки.

Основними джерелами історії психологіїє праці психологів минулого, філософів, у яких досліджувалися психологічні проблеми, також архівні матеріали, художня література. Важливим джерелом розвитку психологічних знань є суспільна практика – медицина, навчання і виховання, юридична практика, матеріальне виробництво.

В історії психології, яка займається дослідженням процесу становлення психологічних знань і уявлень, виокремлюють три основних підходи до визначення етапів розвитку психології.

Відповідно до першого підходу, "психологія має велике минуле і коротку історію" (Герман Еббінгауз, німецький психолог-екпериментатор, проводив дослідження в галузі людської пам'яті), яка починається з другої половини ХІХ ст. Як самостійна наука психологія оформилася тільки в кінці ХІХ ст. (з часу створення у 1879р. В. Вундтом першої лабораторії експериментальної психології у Лейпцигу).

Представники другого підходу (М.С. Роговін та ін.) вважають, що розвиток психологічної думки має бути розподілений на три етапи:

1) донаукової (міфологічної) психології, коли панували анімістичні уявлення про душу;

2) філософської психології, коли психологія була частиною філософії, об'єднана з нею спільним методом (цей період тривав від античності до XIX ст.);

3) власне наукової психології. Цей період зазвичай датують другою половиною XIX ст. (тобто саме тим часом, коли, за Еббінгаузом, починалася вся історія психології) і пов'язують із застосуванням у психології об'єктивного методу (експерименту), запозиченого у природничих наук, який дав їй змогу відділитися від філософії. Цей підхід сьогодні є найбільш поширеним. Його недоліком є те, що наукова психологія протиставляється всій попередній.

Згідно з третім підходом (культурологічним), розвиток психологічної науки має розглядатися у контексті розвитку людської культури взагалі. До цього підходу належить вчинкова концепція в історії психології, розроблена українським науковцем В.А. Роменцем. Згідно з останнім підходом, етапи розвитку психології виокремлюються за історичними епохами, тому можна говорити про психологію Міфологічного періоду, Античності, Середньовіччя, Відродження, епохи Бароко, Просвітництва, Сцієнтизму (останньої епохи, що бере початок у XIX ст., у якій, до речі, живемо й ми – її назва походить від латинського "scientia"– наука, і відбиває те величезне значення, яке має наука у сучасній культурі) [6].


Основні функції історії психології:

– сприяє розвитку науки;

– дає можливість сучасникам вчитися на помилках;

– пошук нерозроблених нових ідей, які можна пояснити та розвинути сьогодні;

– для розуміння і чіткого визначення сучасного предмету психології;

– освітня;

– психотерапевтична.
Питання для самоконтролю

1. Визначення історії психології як науки.

2. Охарактеризуйте відмінність історії психології від інших дисциплін.

3. Які проблеми вивчає історія психології? Яке значення вони мають для психологічної науки?

4. Охарактеризуйте завдання історії психології, їх призначення та шляхи розв’язання.

5. Охарактеризуйте зміст, принципи історії психології.

6. У чому полягає сутність культурологічного принципу в історії психології?

7. Коли і на якій підставі психологія стала самостійною наукою?


Література

1. Батыршина А.Р. История психологии / А. Батыршина. – М., 2011. – 224 с.

2. Ждан А.Н. История психологии: от античности к современности / А.Н. Ждан. – М., 2002. – 512 с.

3.Жуков С.М. Історія психології: навч. посіб. / С.М. Жуков, Т.В. Жукова. – К., 2005. – 224 с.

4. Корольчук М.С. Історія психології : навч. посіб. / М.С. Корольчук, М.С. Криворучко. – К.: Ніка-Центр, 2004. – 248 с.

5.Марцинковская Т.Д. История психологии / Т. Марцинковская, А. Юревич. – М. : Gaudeamus, 2011. – 528 с.

6. Спринська З. Історія психології: метод. матеріали до семінарських занять / З. Спринська. – Дрогобич, 2013. – 72 с.

7. Ярошевский М.Г. История и теория психологии / М.Г. Ярошевский, А.В. Петровский. – М. : Академия, 2002. – 512 с.

8. www.StudFiles.ru/preview/5010285/
Тема 2. Психологічні вчення Стародавнього Сходу
Питання для обговорення

1. Психологічні ідеї у Стародавньому Єгипті та Вавилоні.

2. Психологічні вчення у Стародавній Індії.

3. Психологічні уявлення в Китаї.


Словникова робота: муміфікація, містика, веди, буддизм, джайнізм, йога, реінкарнація, карма, ци, дао, жень, конфуціанство, даосизм.
Методичні рекомендації:звернути увагу на становлення психологічних знань у стародавньому світі; розуміння людини, сутність її буття та душі світовими релігіями стародавньої Індії та Китаю; зв'язок науки з практичними потребами.
Короткий виклад матеріалу

Східні мудреці завжди навчали, що людина може досягти справжньої самореалізації, наблизитися до самодостатності та довершеності за умови її перебування у гармонії з Космосом, прийняття себе і взаєморозуміння з особами, котрі її оточують.

5– 6 тисячоліть тому, незважаючи на те, що соціальний побут і життя людей загалом були досить примітивними, психологія мала побутове спрямування. Однак це не означає, що вона була примітивною і жалюгідною– зовсім навпаки. Багато знань, умінь, "секретів", якими користувалися у глибоку давнину, були або загублені, або забуті. Ритуали та обряди, лікування і зцілення, різноманітні чудеса, пророцтва та багато іншого – все це "сліди" її Величності Психології. "Спеціалістами" в цій галузі, тобто психологами, того дуже далекого часу були віщуни, жерці, шамани, знахарі, цілителі, тобто особи, що мали сильну біоенергетику, володіли секретами екстрасенсорики, гіпнозу тощо.

Однією з важливих цивілізацій того часу був Стародавній Єгипет(приблизно 3 тисячі років до н.е.).Цар Верхнього Єгипту Мене підкорив Нижній Єгипет та заснував першу династію об'єднаної держави. Своєрідністю єгипетської культури та релігії було те, що виняткове значення надавалося заупокійному культу. Єгиптяни вірили, що збереження тіл померлих (муміфікування) забезпечує існування душі. Велике значення мало знання магічних заклинань. Їх писали зеленою фарбою (колір життя) на стінах усипальниць. Це переважно висловлювання та молитви, звернені до богів, які допомагають померлому в потойбічному житті. Прикладом таких текстів є "Книга мертвих". Багато пізніше, в епоху Нового царства, такі молитви та заклинання писали на сувоях папірусу[3].

Суть людини бачилася єгиптянами як поєднання духовного та природного єства, "мисленнєвої" та фізичної сили. Людське життя – це відрізок між двома величезними просторами – минулого і майбутнього, а життя – вічна боротьба світла та мороку, добра і зла. Для древніх єгиптян явища та сили природи уявлялися втіленням або помешканням різноманітних духів. Смерть розглядалася як перехід до іншого, кращого життя. Однак у момент смерті відбувається порушення єдності тіла й душі людини. Душа на певний час покидає тілесну оболонку і вирушає у мандри в потойбічному світі.Та для того, щоб душа знову могла повернутися в тіло, необхідно було зберегти тіло від тління. Ця ідея привела до практики муміфікування.

Давні папіруси свідчать, що єгипетські жерці детально розробили прийоми гіпнотичного заглиблення у трансові стани. Ці прийоми часто базувалися на пильному вдивлянні у вогник лампи-світильника. Окрім того, дослідники вважають, що з Єгипту походять знамениті в окультному світі карти Таро, за допомогою яких відбувається гадання про минулу й майбутню долю.

Психологічна думка стародавнього Єгипту, зокрема, опис механізму психічної діяльності, відображені у так званій "Пам'ятці міфічної теології" (кінець IV тис. до н.е.). Серце в уяві єгиптян було першопричиною свідомості, але не душі. Органи відчуттів сповіщають серце.Людським серцем і язиком володів Птах. Слово – це те, що надумало серце. Душа в їх розумінні не підлягає осмисленню.Єгиптяни володіли магічними знаннями у сфері гіпнозу, психотехніки та іншими способами впливу на психіку людини.

У ХV ст. до н.е. на території сучасної Індії виникла ведична цивілізація, заснована переселеними арійськими народами. Стародавніми пам'ятками древньоіндійської науки, літератури, культури є ВЕДИ, в яких відображені основні ідеї сутності буття. Ведична література дуже обширна за своїм змістом;до неї входять тексти різних історичних періодів. Це збірки-самхіти "Рігведа" (збірка гімнів), "Яджурведа" (збірка жертовних формул), "Атхарваведа"(збірка магічних заклинань та формул), "Брахмани" (тлумачення ритуальних текстів). Заключним розділом ведичної літератури є "Упанішади" (релігійно-філософські трактати) – перша спроба осмислити світ у рамках єдиного послідовного вчення [2].

У ведичній релігії одним з головних було вчення про карму. Людське життя підпорядковане етичним засадам добра і зла. Саме у ведичній Індії висловлюється ідея про реінкарнацію В уявленнях древніх індійців тіло – смертне, душа – вічна, після смерті вона переселяється в інше тіло, залежно від поведінки людини в минулому житті. Душа доброчинної людини відроджується серед шанованих осіб, а гріховної – серед менш знаних, навіть серед тварин, рослин.

Стародавні індуси вважали, що людина наділена "атманом", тобто індивідуальним розумом, який упродовж життя людини вдосконалюється. У Ведах була висловлена ідея про те, що мислення впливає на відчуття людини, а справжнє пізнання людини є основою її самовдосконалення. Головний шлях до хорошої карми – розуміння, усвідомлення свого місця в системі варн (каст).

Почавши з осмислення відносин між богами та людьми, древні індійці прийшли до міркувань про співвідношення між природним та надприродним, духовним і матеріальним, тобто вийшли на певний рівень абстрактного мислення, що зумовив появу релігійно-філософських шкіл, які досліджували світогляд людини, різні способи світорозуміння. До цих шкіл належать Санх'я, Веданта, Йога, Ньяя, Вайшешика, Міманса.

Однак ці філософські вчення не відповідали умовам суспільства, яке розвивалося. Назрівав перегляд традиційних уявлень, і середина І тис. до н.е. ознаменувалась в Індії духовним заворушенням, появою мандрівних мудреців, аскетів, які сповідували нове вчення, новий шлях до спасіння. У суперечках між різними вченнями увиразнилися буддизм, джайнізм та йога.

Засновником буддизму був принц Сідхартха Гаутама (бл. 560 – 480 до н.е.), прозваний Буддою (Просвітленим).

Основним першоджерелом священних текстів буддизму є рукопис "Трипітака" (дослівно – "три корзини"). Метою людини проголошено досягнення нірвани – блаженного стану прозріння, звільнення від кайданів свого "Я" шляхом етичного самовдосконалення. Стан духовного вдосконалення досягається через смирення, щедрість, милосердя, утримання від насильства та самоконтроль. Головною перешкодою на шляху самовдосконалення є жадібність, ненависть, гординя, обман.

У буддійському вченні всі явища матеріального та духовного життя – це ілюзія, а пізнати істинну реальність можна лише через злиття з дхармою, тобто вічною субстанцією (порожнечею).

Найважливішим положенням буддизму є ідея тотожності буття і страждання. Тому буддист має дбати не про відродження, а про досягнення нірвани – стану повного спокою. Страждання проявляється у тривожності, основою якої є страх.

Протягом життя людина має досягти гармонії шляхом осягнення дхарми (доброчесний, справедливий та високоморальний устрій життя), артхи (соціальний, політичнийаспекти життя, цивільні закони), ками (почуттєвий світ людини, передусім кохання, його суспільний сенс) і мокші (звільнення душі від наступних народжень).

Юність і зрілі літа – для соціального, родинного життя, для ками, тобто любові. Старість – це пора дхарми й пошуків мокші, прагнення віддалитися від житейської суєти. Надзвичайно важлива моральна чистота в юному віці. Дхарма – основне в людському житті, потім – артха і лише за нею – кама [5].

Нагарджуна (приблизно 113 – 213 pp.) – мудрець-оригінал, був монахом, усе життя дотримуватися чернечих правил. Мав незвичайні психічні можливості, був дуже обізнаний у медицині та хімії, астрології, біології, мінералогії. Він заснував школу мандх'яміків, як кажуть європейські вчені, нігілістів. Його шанують як "другого Будду". Зі всіх послідовників Будди Нагарджуна – найбільш плідний автор, що створив більше 200 праць.

Нагарджуна першим виявив і чітко сформулював один із найдивніших парадоксів пізнання – парадокс виникнення (парадокс новини). Хід його думки такий: виникнення не існує, бо нічого нового неможливо ні помислити, ні зрозуміти. Але якщо воно зі "старого", то яке ж воно тоді "нове"? Тут доцільно пригадати прислів'я"Усе нове – це добре забуте старе".



Джайнізм як вчення зародився у VII ст. до н.е., ґрунтуючись на ведичній ідеї про реінкарнацію. Засновником джайнізму вважається Махавіра – "великий герой", на прізвисько Джина – "переможець". Основною ідеєю джайнізму є заперечення існування Бога і заклик до дотримання таких істин: не вбий, не обманюй, не прив'язуйся до речей, а для монахів – обітниця цнотливості. Душі населяють земні стихії і тіла та володіють свідомістю. Через те, що душа вічна, вона має здатність до знання, але, пригнічена кармою, змушена звертатися до опосередкованого пізнання: через органи відчуття, через інших людей (телепатія), через кармічне тіло (ясновидіння).

Суть джайнізму – це три основи, "три дорогоцінних камені": правильне знання (розуміння філософії джайнів), правильна віра(довіра до всього, що написано у священних книгах джайнів) і правильна поведінка(містить кілька принципів, найважливіші з яких – неспричинення зла і відсутність спротиву йому (ахімса), а також аскетичний спосіб життя (тапас).

Джайни довели принцип неспричинення зла до такого абсурду, що він став найбільш відомою характеристикою їхньої релігії. Монахи-джайни підмітають перед собою дорогу, щоб не вбити випадково якої-небудь комахи. Вони проціджують усю воду, що п'ють, і уважно досліджують усю їжу перед тим, як її з'їсти. Джайни строго дотримуються вегетаріанства, але і при цьому висловлюють співчуття, тому що фрукти, овочі і горіхи, на їхню думку, теж мають живу душу. Тому щодня вони каються у зроблених гріхах і намагаються грішити якнайменше, поїдаючи тільки нездатних почувати "живих істот". Тому що майже будь-яка робота зв'язана з ненавмисним убивством чогось живого, джайни, що серйозно ставляться до своїх переконань, вибирають професії, що відповідають їх вимогам (наприклад, банківського службовця або страхового агента).

Хоча самогубство суперечить джайністському принципові неспричинення зла, вищим актом аскетизму у джайнів вважається вмерти голодною смертю, не приймаючи їжі. Вони думають, що в такий спосіб здобувають звільнення, або святість [5].



Вчення йоги (сформувалося близько VI – V ст. до н. е.) ставить на перше місце практичний шлях спасіння душі, звільнення її від тягаря реалій світу. Найбільш раннім із відомих сьогодні творів пройогу є "Бхагаватгіта" (II ст. до. н.е.). Основні ідеї йоги: душа – "чит-та"– бере участь у розумових процесах. Душу потрібно тренувати, бо у нетренованої людини тіло домінує над душею. Вчення йоги передбачає активне використання аскетичної практики голодування і відмови від задоволень. У йозі велике поширення набула ідея карми, відповідно до якої кожен учинок людини впливає на її життя та майбутні вчинки. Одним з базових елементів практики йоги є утримання(цнотливість, чесність і доброта) та моральна чистота, аскетизм і відданість. Причиною страждання людини є незнання, пристрасть, егоїзм, огида і страх, які долаються упродовж медитації.

Внеском учення йоги у теорію пізнання є класифікація форм мислення, яких у тогочасній йозі налічувалося п'ять: істинне пізнання, оманливе пізнання, абстрактне судження (словесне), сон, пам'ять.

Стародавній Китай називають"квіткою Сходу", "криницею без дна". Специфічною рисою китайської мудрості є її схильність розглядати предмети в їх цілісності, спадкоємності розвитку, тому небо, природа і людина сприймаються як щось органічно єдине, взаємопов'язане. Вважалося, що Небо карає негідних та нагороджує доброчинних. Таким чином релігія перетворювалася в етику. Домінування етики над релігією, раціонального, прагматичного підходу в оцінці життєвих ситуацій та поведінці в китайському суспільстві того часу створювали необхідні умови для розвитку точних і природознавчих наук.

У цей період була написана "Книга про внутрішнє", в якій представлено систему уявлень мешканців стародавнього Китаю про сутність буття людини. Так, основою життя, на думку древніх китайців, є енергія "Ци", яка наділяє людину здатністю до мислення й мовлення. Центром розумової діяльності є серце, а почуття локалізуються в печінці. Детермінантами поведінки (темпераменту) людини є три начала: 1) повітряні частинки "Ци", 2) жовч і 3) слизь. У разі переважання в організмі "Ци" людина стає неврівноваженою (тип "мавпа"), жовчі – набуває хоробрості (тип "сильний тигр"), а при домінуванні слизі людина стає малорухомою (тип "черепаха"). Саме від медиків Стародавнього Китаю бере початок учення про темперамент.

Одним з основних тогочасних понять у Китаї постає гуманність (Жень), яка є моральним принципом, що визначає відносини між людьми.

Одними з найбільш відомих та розвинутих вчень Стародавнього Китаю були даосизм та конфуціанство.

Засновником даосизму є китайський мислитель Лао-цзи (VI–V ст. до н.е.). Основною працею філософа та головною літературною пам'яткою даосизму вважають"Дао-де-дзін" (Книга шляху і благодаті), в якій містятьсяфілософськівчення про вихідні основи буття, що безпосередньо спрямовують поведінку людини. Лао-цзи наголошував на ідеї загальної рухомості та мінливості світу, наполягав на беззастережному підпорядкуванні всієї життєдіяльності людини закону "дао", підкреслював неможливість (моральну і фізичну) діяти всупереч "дао".

Засновником конфуціанства є Кун Фу Цзи (551 – 479 до н. е.), більш відомий як Конфуцій. Конфуцій боготворив порядок у всьому. Головні ідеї, думки, погляди: жень, або гуманність, – найбільш цінна якість особистості, вона досяжна шляхом освіти.

Центром роздумів мислителя є проблема розуму та моральності людини. Він першим розробив концепцію ідеальної людини, благородного мужа не за походженням, а завдяки вихованню в собі моральних якостей і культури. Конфуцій надавав великого значення музиці– найкращому засобу корекції поганої вдачі та звичок, а головну роль відводив етикету – правилам благопристойності в різних життєвих ситуаціях. Конфуціанство завжди застерігає від крайнощів, наприклад, від надмірної прихильності тільки до рефлексії, або тільки до почуттів. Іноді ставляться дуже складні питання, відповіді на які неоднозначні, наприклад: платити добром за зло– безглуздя. Чим же тоді платити за добро? [4].

Китайці надають великого значення почуттям.Для них думка завжди має бути "сердечною", "пронизаною почуттями".

Стародавній Схід був не тільки колискоюзародження світових релігій, а й осередком наукових знань, які втілювали мудрість тисячоліть. Усиву давнину наука була тісно пов'язала з практичними потребами, зокрема з культом, тому на Сході немає різкої грані між медициною та релігією.


Питання для самоконтролю

1. Проаналізуйте погляди про душу в стародавньому Єгипті.

2. Проаналізуйте основні ідеї древньоіндійських Вед.

3. У чому полягає концепція "благородного мужа" Конфуція?

4. Розкрийте зміст людського існування у працях китайських мудреців.

5. Які існують перешкоди на шляху самовдосконалення у буддизмі?

6. У чому полягає психофізичне тренування йогів?
Література

1. Бондырева С.К. Отображение психики в мифах народов мира / С.Бондырева, Е.Климов. – М. : НОУ ВПО МПСИ, 2009. – 128 с.

2. Васильев Л.С. История Востока : учеб. / Л. Васильев. – М. : Высшая школа, 2001. – 512 с.

3. Жуков С.М. Історія психології / С.М. Жуков, Т.В. Жукова. – К., 2005. – 224 с.



4. КрижанівськийО.П.Історія стародавнього Сходу : підруч. / О.П. Крижанівський. – К. :Либідь,2000. – 592с.

5. Махній М.М. Історія психологічної думки : навч. посіб. / М.Махній,


М.Скок. – [Електронний ресурс]. – Чернігів : Чернігівський національний педагогічний університет імені Т.Шевченка, 2010. – Режим доступу: http://makhnii-history.blogspot.com/

6. Роменець В.А. Історія психології. Стародавній світ. Середні віки. Відродження: навч. посіб. / В.А. Роменець. – К. : Либідь, 2005. – 916с.





Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   10


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал