Методичні рекомендації для студентів заочного відділення з дисципліни «Культурологія» для спеціальностей 06010101, 07010602



Сторінка7/8
Дата конвертації02.12.2016
Розмір1.59 Mb.
ТипМетодичні рекомендації
1   2   3   4   5   6   7   8
   Археологічні знахідки свідчать про зв’язки трипільських племен із Малою Азією, Кавказом.

85


   Розвиток знарядь праці із сплаву міді та олова – бронзи був головним досягненням цієї епохи, яке зумовило зміни суспільних відносин. Застосування більш міцного металу – бронзи дало можливість значно вдосконалити транспортні засоби, знаряддя виробництва. 
  
 Подальшого розвитку набули різні ремесла: гончарне, каменярське, бронзоплавильне. Відбувся другий суспільний поділ праці – відокремлення ремесла від землеробства (третій пов’язаний із відокремленням торгівлі). Суспільство поступово перейшло від первісного ладу до епохи соціального розшарування. Це не могло не зумовити зіткнення між племенами і всередині племен. 
  
 Бронзова епоха на території України була фактично завершальною стадією первісного ладу.
  
 У І тис. до н.е. на території України з’явилися перші залізні знаряддя праці. До цього часу вона була заселена різною за походженням людністю. Тут жили, зокрема, пращури слов’ян – місцеві землеробські племена. Згодом на українські землі прийшли кочівники. Першими з них були кіммерійці, які належали до іраномовної групи населення. Ввони вже опанували технологію залізоробного виробництва з болотяних руд. Основна суспільна діяльність кіммерійців була пов’язана з військовими походами, які сягали країн Малої та Передньої Азії. Мобільні вершники, озброєні залізною зброєю, ці завойовники були значною військовою потугою. Кіммерійці не мали постійних осель. Вони об’єднувалися у племена, а ті, в свою чергу, у союз племен на чолі з вождем. Саме на даному історичному етапі військові кочові племена, які з’явились на території України, на нашу думку, загальмували позитивний процес відокремлення ремесла від землеробства, відкинули поступальний розвиток суспільства дещо назад.
  
 Наприкінці VII ст. до н. е. кіммерійців витиснули з території України іраномовні племена скіфи, які мали чисельну перевагу, були краще зорганізовані та військово вишколені. Очолювали племена скіфів царі з необмеженою владою. 
  
 Видатний давньогрецький історик Геродот вирізняв серед них царських скіфів, скіфів-кочовиків, скіфів-орачів і скіфів-землеробів. Перші жили на берегах Азовського моря та у степовому Криму, кочовики – у степах Наддніпрянщини, землероби – у лісостеповій зоні, орачі – між Дніпром і Дністром. Окрім військових походів, скіфи торгували з грецькими колоніями у Причорномор’ї. В обмін на зерно, хутра, віск, мед, а особливо рабів скіфи отримували вино, зброю, предмети розкоші. 
  
 Наприкінці VI ст. до н. е. скіфи сформували свою державу, поділену на три частини, кожен з керівників якої був верховним царем. На чолі цих царств перебували представники єдиної династії, що, безумовно, зміцнювало таку державу. 
  
 З-поміж військових успіхів скіфів варто особливо зазначити перемогу над

86

перським царем Дарієм. Скіфські воїни вирізнялися, за словами Геродота, нечуваною жорстокістю. 
  
 Найбільшого розквіту Скіфія досягла у IV ст. до н. е. за царя Атея, пролігши від Дунаю до Дону. 
  
 Але на кінець IV – початок III століття до н. е. через деякі об’єктивні обставини становище Скіфії різко погіршилося. На думку дослідників, це сталося через глобальну зміну кліматичних умов на території України: висихання степів, збіднення економічних ресурсів лісостепів, зменшення трав’яного покриття. Окрім цього, у III столітті до н. е. на територію Північного Причорномор’я з поволзько-приуральських степів прийшли сармати, які витіснили скіфів. Частина скіфського населення відійшла на південь і створила дві Малих Скіфії: першу – у Нижній Наддніпрянщині й Північному Криму, другу – у степовому і передгірному Криму зі столицею у Неаполі Скіфському, поблизу теперішнього Бахчисараю. 
  
 Після цього до середини ІІІ століття н. е. у Північному Причорномор’ї панували сармати. Це були спілки декількох племен: язигів, роксаланів, аланів, які, однак, не мали міцної центральної влади. Основним господарством сарматів було кочове скотарство. Розводили велику рогату худобу, коней, овець. Окрім цього, полювали, ремеслували. 
  
 Мова сарматів, як і скіфів, належала до іранського типу. 
  
 Наприкінці I ст. з ініціативи та під керівництвом племені аланів було створено великий союз племен. Проте у III ст. у ці краї прийшли вихідці з Прибалтики – племена готів, а трохи пізніше – зі Сходу – гунів, і пануванню сарматів настав кінець. 
  
 Ще у VII–VI ст. до н. е. почався процес „великої грецької колонізації” у Північному Причорномор’ї, викликаний передусім їх торговою експансією та відсутністю пристосованої для землеробства землі у самій Греції.
  
 Першим грецьким поселенням на півдні України був о. Березань – Борисфеніда (біля м. Очакова Миколаївської області). Потім, у першій половині VI ст. до н. е. на правобережжі Бузького лиману постала Ольвія, на кінець V ст. до н. е. – Херсонес (поблизу сучасного Севастополя), Тіра (на лимані Дністра), Феодосія – у Криму, Пантікапей – на місці теперішньої Керчі. 
  
 Основою грецького господарства Північного Причорномор’я були землеробство, виноробство, рибальство і переробка риби, яка потім вивозилась до Греції. Високого рівня досягло ремесло: ткацтво, гончарство, обробка металів. 
  
 Грецькі міста-держави були центрами торгівлі та ремесел Північного Причорномор’я. З Греції надходила зброя, коштовності, посуд, солодощі, приправи, спеції. 
  
 Грецькі міста-держави, за винятком Боспору, за своїм устроєм були рабовласницькими аристократичними або демократичними республіками. Значна роль в їхньому керівництві належала вільним громадянам, хоч

87

основна влада належала багатим купцям. 
  
 У V ст. до н.е. за царя Мітрідата Євпатора виникло Боспорське царство зі столицею у Пантикапеї, яке охоплювало Керченський, Таманський півострови та північне узбережжя Азовського моря до витоків Дону. Поступово Боспор поширив свою владу на багато інших грецьких колоній. 
  
 У грецьких містах, де панувала понтійська культура, значна увага приділялася розвиткові освіти. Розповсюдженою була література, розвивались історія, театр, музика. Будувалися храми, прикрашені скульптурою, фресками та мозаїкою. В кожному місті карбувалася власна монета. 
   Проте на зламі IV–ІІІ ст. до н. е. міста–держави вступили в епоху кризи, причинами якої були як внутрішні суперечності, так і загарбницькі дії скіфів у Криму. Все це зумовило падіння міст і ослаблення впливу греків у Північному Причорномор’ї. В середині I ст. Ольвія, Тіра, Херсонес ввійшли до складу римської провінції  Нижньої Лізії, оскільки загроза з боку варварів змусила їх визнати владу римських легіонів.
 
  
 Протягом ІІІ–IV ст. під ударами готів і гунів, які виступали проти Римської імперії, античні міста–держави в епоху великого переселення народів фактично припинили своє існування.

3. Питання походження східних слов’ян і на сьогодні є недостатньо вивченим. Існує декілька версій відносно територій, де формувався східнослов’янський етнос, та часу, коли це відбувалось. Найбільш поширеною є та, згідно якої перший етап складання слов’янства, так званий передслов’янський, сягає другої половини II– I тис. до н. е. Саме тоді почалося формування декількох археологічних культур, які пізніше стали характерними для слов’ян. 


   Передслов’янський період пов’язаний із виникненням на правобережній лісостеповій Наддніпрянщині Зарубинецької культури, яка, на думку більшості вчених, є спільною для всього слов’янства. У той період населення межиріччя Десни, Сейму і Сожа було осілим, жило в основному за рахунок землеробства, ремесел і торгівлі. 
  
 Уперше слов’яни згадуються у працях Тацита, Птоломея (I ст. н.е.) під назвою „венеди”, які жили між р. Одрою і Дніпром. Пізніше, на середину I тис. н. е., з венедів вирізнилися дві групи слов’янського населення – анти і склавіни. Перші заселили територію від Дунаю до витоків Дону та Азовського моря й склали згодом східну гілку слов’янства. 
  
 Основою господарства антів лишалися землеробство і скотарство. Значного розвитку набули і ремесла – ливарне, ковальське, ювелірне, каменярське. Важливе місце у господарському житті антів посідала торгівля з містами–державами Північного Причорномор’я та арабськими країнами. Окрім цього, річка Дніпро, яка протікала через територію антів, була важливим міжнародним торгівельним шляхом. Суспільно-політичний устрій антів мав

88

демократичний характер. На чолі племені стояв князь і старшини, але всі важливі питання вирішувались на народних зборах – віче. 
   Анти часто воювали проти готів, загрожували північним кордонам Візантії по Дунаю. А в середині V ст. підкорені гунами анти разом із ними брали активну участь у Балканських війнах.
 
  
 Держава антів проіснувала близько трьох століть (кінець IV – початок VII ст.) і у 602 році загинула під натиском аварів. Після цього у письмових джерелах анти вже не згадувалися. Починаючи з VII ст., у літературі трапляється назва „слов’яни” – людність, яка мешкала на правому березі Дніпра. Незабаром сформувалося понад 10 великих племінних об’єднань східних слов’ян, які заселяли землі нинішніх України, Росії і Білорусі. Перелік цих об’єднань міститься у „Повісті минулих літ”: поляни, древляни, дреговичі, дуліби, волиняни, бужани, уличі, тиверці, білі хорвати, сіверяни, в’ятичі, кривичі, радимичі, ільменські словени. Поступово склалися й великі спільноти. Існують згадки про три центри – Куявію (Київська земля з Києвом), Славію (Новгородська земля), Артанію (за визнанням більшості вчених – Ростово-Суздальська земля). 
  
 Ранні слов’яни селилися здебільшого по берегах річок і озер. Житла були дерев’яними, обмазані глиною. Серед досліджених поселень ранніх слов’ян варто виділити – Корчувате, Лютіж, Суботів, Канів.
  
 Жили  ранні  слов’яни  за традиціями родоплемінного ладу. Майном, передусім землею, володіли великі роди – патріархальні об’єднання за кровною спорідненістю. Але поступово відбувається перехід до сусідської общини, за якої визначальним було не походження, а місце проживання. 
   Суспільний лад ранніх слов’ян характеризувався переходом від первісного демократизму до військово-племінного угрупування, за якого влада концентрується в руках сильних вождів (князів). Спершу ті обираються разом зі старшиною на народних віче, а далі їх влада пеpедається у спадок.
 
   Життя і праця східних слов’ян були тісно пов’язані зі своєю сім’єю і природою. Це і визначило два основних культи – обожнення сил природи і культу пращурів. Систему вірувань ранніх слов’ян, коли вклоняються Сонцю, Місяцеві, вогневі, дощеві, називають язичництвом. Поступово формується пантеон богів, серед яких найбільш шанованими були: Дажбог – бог Сонця й добра; Перун – бог грому; Сварог – бог неба; Дана – богиня води; Стрибог – бог вітрів; Велес – бог худоби.
 
   Служителями язичницької релігії були жерці, їх називали волхвами. Ці люди володіли, окрім релігійних, ще й медичними, астрономічними знаннями.
 
  
 Вірили східні слов’яни і в духів – домовиків, водяників, лісовиків, мавок, русалок тощо.
  
 Уже в ті часи, ґрунтуючись на природних спостереженнях, наші пращури створили календар, який складається із 12 місяців і чотирьох пір року. Новий рік починався у березні – тоді, коли день починав переважати ніч. 

89


  
 Розвивалось у східних слов’ян й ужиткове мистецтво зі „звіриним” і „геометричним” жанровими стилями. Вдосконалювалась й музична творчість. 
  
 Східні слов’яни створили високу культуру, яка поступово стала першоосновою духовного розвитку майбутньої України.
  
 Протягом VIII–IX ст. слов’яни розселилися по території Східної Європи. Найбільшими слов’янськими племенами були: поляни, що жили на Середній Наддніпрянщині, сіверяни – на р. Десна, в’ятичі – на Оці, на заході від полян – дреговичі та древляни. По течії р. Західний Буг лежали землі волинян і дулібів. У цей час основною формою суспільного ладу були спілки племен, які часто переходили у більш складні об’єднання. 
  
 На північному заході сусідами східних слов’ян були варяги (племена балтів і норманів), на сході й півдні – кочові племена хозарів, печенігів, булгар, з якими у східних слов’ян часто виникали зіткнення за контроль над річками, що слугували торговими шляхами до Візантії та країн Сходу. 
   Поступово племінні спільноти трансформувалися у племінні князівства, які властиві перехідному етапові до феодального суспільства. Знизилася роль народного віча, довкола князів формувалися дружини – групи професійних вояків. Дружина є головним інструментом, за допомогою якого князь збирав данину, завойовував нові землі. Найбільш знатні дружинники складали дорадчий орган при князеві – боярську раду.
 
  
 Починається формування верстви великих землевласників – бояр, які отримували землю (вотчину) за службу в князя. Тепер земля могла передаватись у спадок. Основна ж частина селянства – смерди – платили князеві данину й виконували різні повинності. Таким чином наявним було соціальне розшарування. Але в цей період ще не було держави як легалізованого апарату примусу. 
  
 Формування державності у східних слов’ян зумовлювалося низкою соціально-економічних і політичних чинників. 
  
 Підвищення продуктивності праці, яке спричинило виникнення додаткового продукту, привело до різких змін у соціальній сфері. Передусім зменшилась необхідність спільного обробітку землі. Земля стала переходити у власність окремих сімей. За соціальним розшаруванням почалась класова диференціація: землевласники перетворюються на феодалів, а вільні общинники – на феодально залежне населення. 
  
 Розвиток ремесла зумовив поглиблення суспільного розподілу праці, розширення обміну всередині та між общинами, що в свою чергу викликало активізацію торгівлі та виникнення постійних поселень. Пожвавилася й зовнішня торгівля. Особливо розвивались торгові зв’язки з Великою Моравією, Хазарією, Візантією. 
  
 Збільшення розмірів території, військова активність вимагали нових методів і форм управління. Народні збори стають неефективними. На перший

90

план виходить князівська влада – спочатку виборна, а потім спадкоємна. Зовнішньополітична діяльність сприяла виділенню дружини в особливу привілейовану групу професійних військових, яка поступово стала органом примусу. 
  
 Крім внутрішніх факторів, важливу роль у державотворчому процесі відігравали зовнішні – насамперед постійна загроза з боку сусідніх кочових племен. 
  
 Таким чином, зміни, що відбулися в суспільному житті східних слов’ян у VI–IX ст., перш за все – піднесення землеробства, ремесел і торгівлі,  розклад родовообщинного ладу і класова диференціація, виділення дружини на чолі з князем у привілейований стан, поява перших протодержав, сприяли створенню фундаменту, на якому в IX ст. зросла Древньоруська держава – Київська Русь. 

Запитання до самоконтролю знань:



  1. У чому полягають особливості неолітичної революції?

  2. Чи був синкретизм специфічною рисою первісної культури?

  3. Як вплинула трипільська культура на подальший розвиток культурних процесів на українських землях?

  4. Яку роль відіграли кочові народи в розвитку культури України?

  5. Охарактеризуйте основні риси скіфської доби.

  6. Які культурні здобутки принесли грецькі переселенці?

  7. Що було основою духовної культури східних словян?

Лекція № 11

Тема 10. Українська культура XIX-XX ст..

План


  1. Формування української національної самосвідомості.

  2. Українська культура в умовах відродженої державності та боротьбі за незалежність.

  3. Культура України в умовах зростання національно-культурної ідентичності.

1.Виникненню й поширенню української національної самосвідомості сприяло багато факторів суспільно-політичного і культурно-освітнього характеру. Зокрема, наприкінці XVIII ст. імпульс цьому процесові дав ряд найважливіших політичних подій, що мали загальноукраїнське і загальноросійське значення. Це — російсько-турецькі війни за Північне Причорномор'я та Крим (70—80-ті роки), ліквідація Запорізької Січі (1775 p.), скасування автономної козацької адміністративно-політичної системи на Слобожанщині та Лівобережжі і юридичне оформлення тут у 1783 р. загальноросійського кріпосного права, насильницьке приєднання Російською імперією території Правобережної України, а Австрійською — Галичини і Буковини (70—90-ті роки). Розчленування, з одного боку, і возз'єднання, — з другого, території українського етносу, знищення останніх опор його державності супроводжувалося також і його русифікацією. Важливе місце в пробудженні національної самосвідомості українців належить творчості першого класика вітчизняної літератури й драматургії І.П. Котляревського (1769—1838 pp.). Його перелицьована "Енеїда", без волі автора видрукувана 1798 p., була першою книжкою, яка надзвичайно високо підняла в очах українського громадянства народне українське слово. Своїми ж образами минулої козацької слави і сучасного гіркого селянського життя вона сприяла зацікавленню ними широких кіл української інтелігенції.

Активним поширювачем української культури став Микола Костомаров — також вихованець Харківського університету. З перших кроків своєї вченої кар'єри він настільки досконало оволодів українською мовою, що писав нею художні твори й на основі українського фольклору виконав два дисертаційні дослідження. Зі сторінок харківського українського альманаху "Молодик" (1843 р.) Костомаров закликав своїх сучасників на Україні писати твори, орієнтуючись на інтереси народних мас, уважно вивчати духовну культуру українського народу, розширювати народознавчі дослідження, зробити українську мову знаряддям науки та мистецтва. В XIX ст. найбільше для утвердження національної самосвідомості зробив не державний муж чи воїн, а поет Тарас Шевченко, його геніальна творча спадщина. Вихід у Петербурзі 1840 р. збірки поетичних творів Т. Шевченка "Кобзар" був, безперечно, знаменною

92

віхою в історії українського культурного відродження, а сама ця невелика тоді ще книжечка стала могутньою рушійною силою формування національної самосвідомості багатьох українців. Відтоді в рукописних списках і духовних виданнях, у піснях, якими ставало чимало його віршів, творчість Шевченка почала проникати в саму гущу народних мас пригнобленої царизмом . Піднесення масової національної самосвідомості в Україні шляхом розвитку системи шкільної освіти та широкої культурно-освітньої програми було покладено в основу діяльності Кирило-Мефодіївського товариства — нелегальної політичної організації, провідними діячами якої були Василь Білозерський, Микола Костомаров, Пантелеймон Куліш, Тарас Шевченко, Микола Гулак. 

В 50—60-ті роки XIX століття українська література йшла, в основному, шляхом реалізму. Послідовники Тараса Шевченка Марко Вовчок, Л. Глібов, С. Руданський, А. Свидницький, Ю. Федькович збагатили красне письменство новими темами, образами, жанрами. У цей же час в художній прозі паралельно співіснує етнографічно-побутова традиція, представлена творами П. Куліша, Ганни Барвінок, О. Стороженка. Вона продовжує кращі тенденції літератури 30—40-х років.

Українська проза цього періоду позначена різноманітними жанрово-стильовими пошуками. Дебютує в жанрі оповідання Марко Вовчок, пізніше з'являється соціальна її повість "Інститутка". Значне місце займають її антикріпосницькі оповідання соціальної та сімейно-побутової тематики ("Козачка", "Горпина", "Сестра", "Свекруха"). Майстерно використовуючи принцип контрастного зображення, письменниця протиставляє світлі поривання людей і жорстоку дійсність. Галерея жіночих образів — Олеся, Горпина, Одарка доносить до читача весь жах безправного становища жінки-кріпачки.

Характерним для українського образотворчого мистецтва другої половини XIX ст. було становлення його на позиціях реалізму, народності, життєвої правди. На розвитку художнього життя в Україні, на утвердженні демократичних тенденцій у живопису позначилась діяльність Товариства пересувних художніх виставок ("передвижники"), що виникло 1870 р. в Росії. Членами його були багато українських митців. Високої професійної майстерності українські художники набували в Петербурзькій Академії мистецтв. В Одесі, Харкові, Києві відкрилися малювальні школи (згодом училища). Консолідації мистецьких сил України сприяли Товариство південноросійських художників у Одесі, Київське товариство художніх виставок, Товариство для розвою руської штуки у Львові, Товариство харківських художників та інші об'єднання.

В українському живопису чітко окреслились і набули специфічних ознак усі жанри. Під впливом демократичних тенденцій у розвитку культури на перше місце висувається побутовий жанр, який безпосередньо відображає життя народу. Тематичні рамки цього жанру розширюються, він збагачується на нові

93

сюжети й міцніше пов'язується із суспільною проблематикою. Художники прагнуть осмислити нового героя часу, нові відносини, що складаються в суспільстві, знайти й утвердити нові мистецькі цінності. Зростання інтересу до минулого України, до національно-визвольної тематики зумовило піднесення історичного жанру. Любов до рідного краю, відчуття природи як суттєвого чинника в понятті "батьківщина" було основою формування пейзажного жанру, який набуває самостійного ідейно-естетичного значення. Взагалі переважна більшість українських митців не були майстрами якогось одного жанру, а володіли багатьма з них.



Живописцями, які піднесли український побутовий жанр на високий рівень, були продовжувачі демократичних традицій Т.Г. Шевченка — Л.М. Жемчужников, І.І. Соколов, К.О. Трутовський. Творча діяльність Л.М. Жемчужникова (1828—1912) пройнята щирою любов'ю до українського народу, його історії та культури. Він створив проникливі картини "Кобзар на шляху", "Козак їде на Січ", "Чумаки в степу" та інші, був видавцем альбому, присвяченого Україні і, в пам'ять шевченківського, названого також "Живописною Україною". Найвище піднесення мистецьких здібностей І.І. Соколова (1823—1918), про якого Шевченко відгукнувся як про людину, що "любить наш народ і нашу країну", виявилося в картинах "Повернення з ярмарку", "Проводи рекрутів", "Погорільці", "Ніч напередодні Івана Купала", "Ранок після весілля в Малоросії", "Українські дівчата ворожать на вінках". До золотого фонду українського живопису по праву належить творча спадщина К.О. Трутовського (1826—1893). Митець з глибоким знанням відтворював побут та звичаї українського і російського народів ("Хоровод у Курській губернії", "Весільний викуп", "Колядки на Україні", "Сорочинський ярмарок" та ін.), гостро засуджував суспільні порядки ("Збирання недоїдок на селі", "Рекрутський набір", "У судді" та ін.). Художник залишив багато ілюстрацій до творів Т.Г. Шевченка, М.В. Гоголя та інших письменників.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал