Методичні рекомендації для студентів заочного відділення з дисципліни «Культурологія» для спеціальностей 06010101, 07010602



Сторінка6/8
Дата конвертації02.12.2016
Розмір1.59 Mb.
ТипМетодичні рекомендації
1   2   3   4   5   6   7   8

Абстракціонізм (від лат. далекий від дійсності, відвертання) - напрямок в мистецтві XX ст., який відмовляється від зображення реальних предметів і явищ у живописі, скульптурі та графіці.

Абстракціонізм - це «безпредметне», нефігуративне мистецтво. Його послідовники зображують реальний світ як сполучення, поєднання відокремлених форм, кольорових імпровізацій. Засновником абстракціонізму є російський художник В. Кандинський, який з 1921 р. постійно жив за кордоном. Він вважав, що нова абстрактна мова живопису допоможе прорватись крізь зовнішнє до внутрішнього, крізь тіло - до душі. Естетичну програму абстракціонізму, його теорію Кандинський виклав в книзі «Про духовне в мистецтві» (1910). Кандинський - автор перших абстрактних живописних полотен.

Інший провідний представник абстракціонізму - російський художник К.Малевич, українець за походженням, став основоположником одного з видів абстрактного мистецтва, так званого супрематизму (від фр. найвищий). Його знаменита картина «Чорний квадрат» (1913) стала своєрідним маніфестом супрематизму, а текстовий варіант свого маніфесту Малевич назвав «Від розуму і футуризму до супрематизму». Цим самим він підкреслив, що розглядає новий напрямок як необхідну ланку в еволюції світового живопису і як продовження «загального руху» до визволення мистецтва від дійсності та переважання в ньому функцій життєбудови. Супрематизм тяжіє до зображення художнього світу в формі простих геометричних фігур (квадрат, коло, трикутник).

77

Голландський художник П. Мондріан (1872-1944) виступив творцем неопластицизму - абстрактних композицій з прямокутних фігур, які пофарбовані в основні кольори спектра (з додаванням білого та сірого тонів).



Одним з мистецьких напрямків 10-20-х років XX ст. був футуризм (від лат. майбутнє), який досяг найбільшого розквіту в Італії, Росії та Франції. Одним з фундаторів футуризму був італійський письменник Ф. Марінетгі (1876-1944). Теоретики футуризму намагались виробити нові канони «мистецтва майбутнього». Футуризм оголошував людські почуття, ідеали любові, щастя, добра - «слабостями», проголошуючи критеріями прекрасного «енергію», «швидкість», «силу». В футуризмі могутньо звучала апологія техніці, урбанізації, руху. Футуристи стверджували, що автомашина краща за Венеру, теплота шматка заліза хвилює більше, ніж посмішка або сльози жінки. Ставилось завдання прислухатися до моторів і відтворювати їхню мову («мотор - кращий з поетів»). Страждання людини повинні цікавити художника не більше, ніж «скорбота електролампочки». Маніфести футуристів закликали руйнувати музеї та бібліотеки, вони вітали війну (як єдино можливу гігієну світу), мілітаризм та анархію.

У 1911 р. з'являється експресіонізм (від лат. вираження, виразність) - термін для позначення художнього напряму, що виник у 1905 р. у Німеччині. Тоді чотири студенти архітектурного факультету Вищого технічного училища в Дрездені - Е. Кірхнер, Ф. Блейль, Г. Хеккель і К. Ротлуфф - створили групу «Міст». Уже в самій назві «експресіонізм» була зафіксована одна з визначальних рис цього напрямку - прагнення митця найповніше виразити себе у ліричному творі.

Експресіонізм проголошує суб'єктивний світ художника єдиною реальністю, характеризується яскравістю виразних засобів, гротескністю образів. Мета цієї мистецької течії - якомога виразніше передати ідею твору без уваги на точність відтворення предмета. Головне завдання мистецтва експресіонізм вбачає в експресії емоційного переживання.

Однією з модерністських течій в мистецтві був дадаїзм (букв, «дерев'яний коник»), в переносному значенні - незв'язний дитячий лепет. Дадаїзм - авангардистська літературно-мистецька течія. Дадаїзм виник у лютому 1916 р. під час Першої світової війни у нейтральній Швейцарії, де доля звела художників та поетів з ворогуючих країн Європи. Пізніше центром цієї форми модернізму став Париж. Поет, румун Т. Тзара, засновник дадаїзму, випадково виявив у словнику слово «дада».

Дадаїзм підкреслював безглуздість навколишньої дійсності та будь-яких проявів людської творчості, активно насаджував культ абсурду, вважав, що мистецтво утворює нерівність поміж людьми, а слово «художник» звучить як

78

образа. Своїм ворогом дадаїсти вважали будь-який авторитет, будь-яку традицію і, навіть, саме мистецтво. Вони не висували ніяких ідеалів. «Ми просто знущалися з усього, - писав Георг Грос, - для нас не було нічого святого, ми плювали на все, і це була дада». Прихильники дадаїзму використовували техніку колажу, спонтанність творчого процесу, епатажність, примітивізм, наслідуючи художній світ архаїчної людини, дитячий малюнок.



3. Модерн (фр. moderne — найновіший, сучасний) — одна з назв стильового

напряму в європейському та американському мистецтві кін. ХІХ — поч. ХХ

століття. У Бельгії, Великобританії та США він відомий як «нове

мистецтво» (Art Nouvean), у Німеччині — «Югенд-стиль» (Jugend Stil), в

Австрії — «стиль Сицессіона» (Sezessiostil), в Італії — «стиль Ліберті»

(Stile Liberty), в Іспанії — модернізм (modernismo). Модерн виникає в

умовах кризи буржуазної культури, як один з видів неоромантичного

протесту проти антиестетичності буржуазного способу життя, як реакція на

зусилля позитивізму та прагматизму.
Філософськими представниками художнього модернізму слід уважати

Шопенгауера, Ніцше, Фрейда, Юнга, які у своїх творах зображували

жорсткий та абсурдний світ, суперечності та конфлікти якого

нерозв’язувані за своєю суттю. Дії та вчинки людини, що живе в такому

світі, позбавлені сенсу, а обставини, які склалися, — ворожі щодо неї.
Стиль «модерн» об’єднує багато відносно самостійних напрямів та течій:

кубізм, футуризм, імажинізм, сюрреалізм, абстракціонізм, поп-арт.

Основні естетичні принципи модернізму в мистецтві — заперечення

зображуваного, абстракціонізм і поп-арт; у музиці — заперечення

«мелодії, гармонії», домінування електронної контрастної музики; у

театрі — відсутність логіки, драматичної дії. На думку теоретиків

модерну, зокрема бельгійця Х. К. Ван де Велде, модерн був покликаний

стати стилем життя нового, сформованого під його впливом суспільства,

створити навколо людини цілісне, естетично сповнене просторове та

предметне середовище. Найбільш послідовно модерн утілив свої принципи у

вузькій сфері створення багатого індивідуального житла. Проте в стилі

модерну, як універсального стилю свого часу, зводилися численні ділові,

промислові та портові споруди, вокзали, театри, мости тощо.
Модерн намагається подолати характерне для буржуазної культури ХІХ ст.

протистояння художніх та утилітарних засад, надати естетичного

забарвлення всім сферам життя людини, перетворивши її на частину

художнього цілого. Практично модерн був першим, відносно цілісним та


79

послідовним стилем художнього оформлення різних сфер буржуазного побуту.

Він протиставив еклектизму ХІХ ст. єдність, органічність та свободу

розвитку стилізованої, узагальненої, ритмічно організованої форми,

призначення якої — одухотворити матеріально-уречевлене середовище.

Термін «постмодернізм» виник у період Першої світової війни. Його вжив

Р. Паннвіц у своїй праці «Криза європейської культури» (1917). У 1984 р.

в «Антології іспанської та латиноамериканської поезії» Ф. де Оніс

використав цей термін для позначення реакції на модернізм. У 1947 р.

А. Тойнбі в праці «Вивчення історії» надав йому культурологічного сенсу:

пост — символізує кінець західного панування в релігії та культурі. Кокс

у працях початку 70-х років, присвячених проблемам релігії в Латинській

Америці, послуговується поняттям «постмодерністська теологія». Провідні

західні соціологи (Хабермас, Д. Белл) тлумачать постмодернізм як

культурний підсумок неоконсерватизму, символ постіндустріального

суспільства, симптом глибинних трансформацій соціалізму, що знайшов свій

вираз у тотальному конформізмі, ідеях «кінця історії» (Фукуяма),

естетичному еклектизмі. У політичній культурі постмодернізм означає

розвиток різноманітних форм постутопічної думки. У філософії — торжество

постметафізики, постраціоналізму, постемпіризму. В етиці — постгуманізм

постпуританського світу, моральнісну амбівалентність особистості.

Представники точних наук тлумачать постмодернізм як стиль

постнеокласичного наукового мислення. Психологи вбачають у ньому

симптоми панічного стану суспільства, есхатологічної туги індивіда.

Мистецтвознавці розглядають постмодернізм як новий художній стиль, який

відрізняється від неоавангарду поверненням до реальності, сюжету,

гармонії.
Термін «постмодернізм» набув популярності завдяки Ч. Дженксону («Мова

постмодерністської архітектури», 1977). Дженксон зазначав, що хоча цей

термін використовувався в американській літературній критиці 60—70-х

років для позначення ультрамодерністських експериментів, сам він надає

йому принципово іншого змісту. Постмодернізм означає в Дженксона відхід

від екстремізму та нігілізму неоавангарду, часткове повернення до

традицій, акцент на комунікативній ролі архітектури.
Специфіка постмодерністської естетики пов’язана з неокласичним

тлумаченням класичних традицій. Дистанціюючись від класичної естетики,

постмодернізм не вступає з нею в конфлікт, але прагне залучити її до

своєї орбіти на новій теоретичній основі. Естетика постмодернізму

висунула низку нових положень, а саме: утвердила плюралістичну естетичну

парадигму, що спричинює розхитування і внутрішню деформацію

категоріальної системи та понятійного апарату естетики.
80

Постмодерністська естетика принципово антисистематична, адогматична,

позбавлена жорсткості та замкненості концептуальних побудов. Її символ —

лабіринт. Постмодернізм відмовляється від дидактичних оцінок мистецтва.

Аксіологічне зрушення в бік більшої толерантності здебільшого пов’язане

з новим ставленням до масової культури, а також до тих естетичних

феноменів, що раніше вважалися пріоритетами, а саме: високе — масове

мистецтво, наукова — повсякденна свідомість.


Постмодерністські експерименти стимулювали також стирання граней між

традиційними видами і жанрами мистецтва. Розвиток тенденцій синтезу

поставив під сумнів оригінальність творчості, «чистоту» мистецтва як

індивідуального акту творення, призвів до його дизайнізації. Перегляд

класичних уявлень про створення та руйнування, порядок та хаос, серйозне

та ігрове свідчить про свідому переорієнтацію з класичного розуміння

художньої творчості на конструювання артефактів аплікації. Для

постмодерну творчість не тотожна творенню. Якщо в домодерних культурах

працює система «художник — твір мистецтва», то в постмодерні акцент

переноситься на відносини «твір мистецтва — глядач». Це свідчить про

принципову зміну самосвідомості художника. Він перестає бути «творцем»,

оскільки сенс твору народжується безпосередньо в акті його сприйняття.

Художній твір має бути обов’язково побаченим, виставленим напоказ, без

глядача він не може існувати.

Запитання до самоконтролю знань:

1.Які соціо культурні чинники формували культуру ХХ ст..?

2.В чому полягало значення науково-технічної революції?

3.Як впливала на культуру індустріалізація ?

4.Охарактеризуйте стиль «модерн».

5.Поясніть значення терміну « постмодернізм».

6. Які авангардні напрямки в мистецтві вам відомі?

81

Змістовий модуль 3.Історична типологія культури України.



Лекція № 10

Тема 1. Феномен української культури.



  1. Периодизація розвитку української культури.

  2. Дослов’янські поселення на теренах України.

  3. Розвиток культури східних слов’ян.

1. Українська культура завжди розвивалася та функціонувала як єдине ціле, переборюючи на своєму шляху найрізноманітніші ідеологічні, політичні, класові, соціальні, конфесійні й тому подібні перепони.  Підхід до періодизації враховує підйоми і спади культурного процесу в Україні і забезпечує, у свою чергу, цілісний підхід до української культури як до єдиного цілого духовного світу нашого народу. Отже, перший період розвитку української культури охоплює часовий відрізок від її витоків і до прийняття християнства, тобто — це культура східнослов'янських племен дохристиянської доби. 

 Другий період розвитку української культури припадає на час існування княжої держави — Київської Русі та Галицько-Волинського князівства. Так його й іменуємо: українська культура княжої доби. А запровадження християнства долучило українців до культурно-етичних цінностей, які й понині становлять основу сучасної західної цивілізації.Украй негативно на історії української культури, як й історії України в цілому, позначилася монголо-татарська навала XIII—XIV ст., а пізніше — створення на принципах азійської деспотії Російської централізованої держави.

 Третій період розвитку української культури припадає на литовсько-польську добу в історії нашого народу. Умови для розвитку української культури погіршувалися внаслідок асиміляції української еліти, а заодно й втрати нею політичних впливів.  Розвиток української культури в польсько-литовську добу позначений тісною взаємозалежністю та взаємопереплетінням національно-визвольної боротьби і руху за відродження української культури. У ході цього руху не лише формувалися ідеологічні передумови всенародної визвольної війни, що розпочалась в Україні 1648 року, а й створювались культурні цінності, які стали основою розвитку української культури протягом наступних століть. 

Четвертий період розвитку української культури припадає на козацько-гетьманську добу, яка характеризується новим історичним контекстом, зумовленим закінченням Визвольної війни в середині XVII ст., з одного боку, і поступовим обмеженням, а згодом і втратою автономії Україною наприкінці XVIII ст., з іншого. Визначальним тут виступає фактор

82

національної державності, яка, проіснувавши понад 130 років, все ж таки змогла істотно сформувати спрямованість, характер та інтенсивність культурних процесів в Україні. 

П'ятий період розвитку української культури охоплює часовий відтинок в 150 років, років великої неволі нашого народу — від часів зруйнування Гетьманщини і до початку XX століття.Цей період у розвиткові української культури назвемо періодом національно-культурного відродження. Найяскравіше в процесах творення нової національної моделі культури український народ виявив себе в літературі, історіософії, фольклористиці, етнографії, театрі, образотворчому мистецтві, драматургії.  Цей період ще називають періодом тривалої "неволі і переслідувань" української культури.

Шостий період розвитку української культури є часом нового міжвоєнного та повоєнного поневолення України її східними та західними сусідами й охоплює часовий відтинок від початку XX ст. до кінця 80-х років. Культурне життя в Україні на початку XX століття значно активізується. Виникають художні музеї, архіви, нові бібліотеки, діють засновані на нових засадах мистецькі навчальні заклади, посилюються зв'язки із зарубіжними художніми центрами (Париж, Рим, Мюнхен, Краків).  Шостий підперіод характеризується успадкованими від попередніх підперіодів злетами і руїнами у розвиткові української культури, наявністю як об'єктивних, так і суб'єктивних факторів, за яких українська культура була поставлена в умови боротьби за самозбереження і постійного потягу до відродження.

 Сьомий період розвитку української культури тільки-но розпочався і триває в нових історичних умовах. Це — сучасний період, що охоплює часовий відтинок від кінця 80-х і по сьогодення. Сьогодні українська культура, існуючи в часі, становить собою безперервний рух національних культурних цінностей, що відбувається між різними соціумами, суспільними верствами та поколіннями.

2.   Розвиток людини на території України відбувався в основному за тими самим напрямками, що і в інших регіонах. Заселення сталося близько 1,5  млн.  років тому.  Вивчивши археологічні пам’ятники, пов’язані зі знаряддями праці, на основі матеріалу, з якого вони зроблені, виділяють декілька значних періодів розвитку первісного ладу (їх за традицією називають віками): кам’яний (його складають палеоліт, мезоліт, неоліт), мідно-бронзовий, залізний. Деякі дослідники після кам’яного вміщують перехідний вік – мідно-кам’яний (енеоліт). 
  
 Палеоліт  тривав від появи першої людини на наших теренах близько 1,5 мільйона років тому до 10 тис. років до н. е. В його ранній період первісна людина вміла виготовляти примітивні засоби праці з каменю та дерева

83

(загострені гілки, шкребачки, рубила). Основними заняттями людини були збиральництво та полювання. Соціальною формою існування за раннього палеоліту виступало людське стадо, оскільки лише колективне буття давало можливість вижити у складних кліматичних і природних умовах. Жили люди того часу в печерах або хижах із дерева та кісток мамонта. 
  
 Археологи знайшли сліди перебування людини періоду раннього палеоліту недалеко від с. Королеве у Закарпатській області, у районі м. Амвросіївка у Донбасі, у с. Лука-Врублевецька на Житомирщині. 
  
 За середнього палеоліту (150 тис. – 40–35 тис. років тому) з’явився неандерталець – людина нового фізичного типу, найважливішим досягненням якої є використання вoгню, що значно зменшило її залежність від природи. Пам’ятки середнього палеоліту вчені виявили у с. Молодово Чернівецької області, у Криму, у басейні річок Дністра і Десни. 
  
 На зміну неандертальцеві в епоху пізнього палеоліту прийшов кроманьйонець – „людина розумна”, яка вже є не просто споживачем дарунків природи, але й виробником знарядь праці. З’явилися різці, вістря стріл, кістяні гарпуни. Будувалися землянки. Важливі зміни відбулися і в соціальній організації – на зміну первісному стаду приходить родова община з колективною власністю на засоби виробництва. Родинні зв’язки визначалися за материнською лінією, отож є підстави твердити про виникнення у цей період матріархату. 
  
 Удосконалення житла і виникнення шитого із шкір одягу значно розширили територію розселення первісної людини. Свідченням цього є стоянки пізнього палеоліту практично на всій території України – Мізинська – на Десні, Рилівська, Межиріч і т. д. 
  
 У період пізнього палеоліту постали релігія (ритуальні дійства) і палеолітичне мистецтво (магічні малюнки, різьблення по кістці). Язичницька релігія виникла у вигляді чотирьох основних форм: анімізму, тотемізму, магії  і фетишизму.
  
 Близько 10–11 тис. років тому палеоліт змінився мезолітом. 
  
 Зникли льодовики, природа Європи набула близького до сучасного вигляду, вимерли мамонти, носороги. Людина винайшла лук і стріли. Основними різновидами господарювання були полювання, рибальство, почалося приручення тварин  – спершу собаки, згодом – свині. 
  
 З мезолітичних стоянок можна відзначити хоча бЖуравську – на Чернігівщині, Фатьма-Коба і Мурзак-Коба – у Криму, Гребеники – в Одеській області. В цю епоху, згідно пам’яток матеріальної культури, вже можна виділити окремі етнокультурні області. 
  
 Наприкінці мезоліту відбувся поступовий перехід від збиральництва і полювання до землеробства і скотарства, які остаточно розвинулися в епоху неоліту (VII–IV тис. до н. е. ).  Це був перший суспільний поділ праці. Саме цей період вважають розквітом первісного ладу, тому що вже постало продуктивне господарство. Винайдені шліфування і свердління каменю,

84

з’явилися штучні матеріали (обпалена глина), а потім – тканина. Відбувся перехід від привласнюючого до відтворюючого господарювання. Цей процес отримав назву „неолітичної революції”.
  
 Сусідська община змінила родову організацію людей. Натомість матріархату постав патріархат. Сьогодні відомі понад 500 неолітичних поселень у басейнах річок Десни, Дністра, Південного Бугу, Прип’яті та інших регіонах України. 
  
 Енеоліт – перехідна епоха від кам’яного до мідного віку (VI–III тис. до н. е.) – пов’язаний перш за все з корінними змінами в житті людини: опануванням металів. У цей період на території України сформувалися дві основні групи племен: землероби – на Правобережжі і скотарі – на півдні та південному заході. Це свідчило про перший суспільний поділ праці. Використовуючи тяглову силу худоби, люди почали збирати більший врожай, що зумовило виникнення надлишків сільськогосподарської продукції, майнової нерівності та обміну продуктами. Таким чином виділилася родоплемінна верхівка, яка, привласнюючи результати праці гурту, поступово зосереджувала у своїх руках владу над ним. 
  
 Найбільш вивченою археологічною культурою цієї епохи є трипільська. Саме в с. Трипілля Київської області київський археолог В. Хвойка віднайшов перше таке поселення. До сьогоднішнього дня „відкритими” лишаються питання походження трипільців, хронологічних рамок їхньої культури, і, частково, території, яку вони заселяли. 
  
 Сучасні археологи визначають приблизні рамки існування трипільської культури початком IV – кінцем III тис. до н. е. Територія, заселена трипільцями, пролягала від Словаччини та Румунії до Слобідської України, від Чернігова до Чорного моря. Стосовно походження, то більшість археологів вважають, що основу Трипільської культури на її ранньому етапі складали балканські землеробсько-скотарські племена. Трипільці, які поселились на Правобережжі України, були фактично найдавнішими хліборобськими племенами. Обробляючи землю дерев’яним плугом з ка-м’яним  або  кістяним  лемехом,  вони  вирощували пшеницю, ячмінь, просо. Зерно мололи за допомогою простих кам’яних жорен. Окрім цього, трипільці розводили дрібну рогату худобу та коней, свиней. Селились трипільці у басейнах річок. На сьогодні археологами вивчено декілька великих поселень (від 10 до 20 тис. мешканців) – Майданецьке, Доброводи, Талянки (на Черкащині). Населення жило у стаціонарних чотирикутних глиняних одно- двоповерхових будинках з кількома кімнатами. 
  
 На надзвичайно високому рівні у трипільців знаходився розвиток гончарства. Посуд виготовлявся у спеціальних гончарних печах, а потім фарбувався білою, червоною і чорною фарбами характерними візерунками. Розвивалося ткацтво. 


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал