Методичні рекомендації для студентів заочного відділення з дисципліни «Культурологія» для спеціальностей 06010101, 07010602



Сторінка4/8
Дата конвертації02.12.2016
Розмір1.59 Mb.
ТипМетодичні рекомендації
1   2   3   4   5   6   7   8
 (пісня), що в цілому означає «пісні під час комоса». У пізніші часи, в результаті літературної обробки утворився новий жанр – комедія. Сюжетом комедії служило повсякденне життя з усією її злободенністю й дріб'язковістю, автори не соромилися у виборі слів і виразів, особливою непристойністю відрізнялися танці. Костюми й декорації були яскравими й строкатими, а маски – різноманітними.

У демократичних Афінах, з їх широко розвиненим політичним життям, широкого розвитку набула політична комедія, неперевер-шеним майстром якої був Аристофан. Відмінними властивостями його творчості були художня краса форми, невичерпна дотепність, сполучення драматичних, ліричних і комічних настроїв.

Менше значення відігравала лірика, її розвиток був притаманніший часам тиранії й олігархії, чим періоду розвиненого демократичного життя. Із прозаїчних творів цього періоду особливого значення набули історичні праці, значними серед яких були “Історія греко-персидських війн” Геродота та “Історія пелопонеської війни” Фукідіда.

Широкого розвитку у класичну епоху набуло і грецьке мистецтво. На відміну від попередніх епох воно вийшло із практичної діяльності й відокремилося в самостійні художні галузі, які передбачали не тільки високий мистецький рівень, а й високий ступінь технічної майстерності.

Пройшовши довгий шлях розвитку, значного рівня досягла давньогрецька архітектура. У V ст. до н.е. остаточно визначилися два архітектурних стилі – дорійський та іонійський, почав формуватися коринфський стиль, що набув подальшого поширення у наступному столітті. Стрімкими темпами розгорнулася будівельна діяльність. Так, в Афінах з'являється цілий ряд чудових художніх будівель громадського характеру: храмів, портиків, будинків для гімнастичних і музичних змагань, приватних будівель. Чудовим пам'ятником будівельного мистецтва класичної епохи був Парфенон – храм Афіни-Діви (Парфенос) на афінському Акрополі. Він був побудований з мармуру, галерея, що оточувала храм, складалася з 46 колон дорійського ордеру. На метопах і фронтонах містилися скульптурні зображення, що відтворювали героїчні оповідання й легенди, а на фризі була представлена процесія панафінейського свята в Афінах. У самому храмі перебувала статуя Афіни.

Художні будівлі споруджували й в інших частинах Греції. Особливою славою користувалися храм Зевса в Олімпії, храм богині Афіни на острові Егіні й храми в деяких містах Сицилії.


38

У тісному зв'язку з архітектурою розвивалася скульптура, що досягла в Древній Греції високої, неперевершеної досконалості завдяки творчості Мірона, Фідія й Поліклета.

Мірон ставив за мету зобразити людське тіло в момент руху. Найкраще йому вдалося це в статуї юнака – метальника диска (Дискобола). Гордістю епохи був майстер Фідій – чудовий скульптор, ливар, архітектор і декоратор. З 450 р. до н.е. він керував усім художнім оформленням Афін. Але світової слави Фідій набув дивними статуями Афіни. Бронзова статуя Афіни – проводирки у битвах (Промахос), що стояла у дворі Акрополя, виділялася серед інших здобутків мистецтва. Інша статуя Афіни – 12-ти метрова Афіна-Деза (Парфенос) була культовою статуєю Парфенона. Вона була виготовлена із золота й слонової кістки на дерев'яній основі, що називається хрисоелефантинною технікою. Вона стояла, спираючись на спис, а її золотий одяг спадав до самої землі. У правій руці вона тримала статую Перемоги (Ніке), на щиті її була зображена боротьба греків з амазонками, на бортах сандалів у рельєфі – битва кентаврів з лапифами – міфічним плем'ям, що жило у Фессалії.

Не менше захвату викликала як у сучасників, так і у наступних поколінь велична статуя Зевса в Олімпії, виконаного в тій же техніці. На жаль, про ці й інші твори Фідія нам відомо лише з літературних описів або через погані копії.

Сучасником Фідія був Поліклет з Аргоса, що очолював школу місцевих скульпторів. Сила його таланту знайшла своє вираження у винятково тонкому й правдивому зображенні людського тіла. До кращих здобутків Поліклета належать: ідеальна статуя юнака-списоносця – “Дорифора”, “Поранена амазонка”, юнак-атлет, що накладає пов'язку переможця на свою голову – “Діадумен”, монументальна статуя Гери із золота й слонової кістки в Арголіді. Поліклет був також відомий і як теоретик мистецтва, що намагався розробити й обґрунтувати закони пропорційності частин і гармонії людського тіла.

Характерною особливістю всього класичного мистецтва були велич, спокій та урочистість, з одного боку, багатство і розмаїття матеріалу та художня майстерність, з іншого.

Третьою самостійною галуззю грецького мистецтва був живопис. Його яскравим представником був Полігнот, що прославився своїми картинами, розміщеними на стінах “Строкатого портика” в Афінах і альтанки (лесхи) у Дельфах. Уявлення про сюжети й характер творчості Полігнота дають описи його картин у давньогрецького письменника ІІ ст. Павсанія, що склав своєрідний путівник по найвизначніших пам'ятниках архітектури і мистецтва Греції “Опис Еллади”. Новий напрямок у живописі було представлено Аполлодором. За свідченням римського письменника й ученого І ст. Плінія Старшого, Аполлодор володів мистецтвом розміщення світла й тіні, а також передачі перспективи на своїх багатобарвних картинах.
39

Така грецька культура класичного періоду, розвиток якої далеко не закінчується на цьому етапі, але знаходить природне продовження в наступному, елліністичному, який багато в чому перевершив попередній. Саме в цей період Афіни стають найсильнішим політичним і культурним центром, що об’єднує 200 міст, але разом з тим, протиборство двох моделей розвитку культури – афінська і спартанська знекровлює Грецію й робить її легкою здобиччю Македонської держави.

Елліністична культура. (323–30 рр. до н.е.) проходить під знаком кризи традиційних античних цінностей і широкої експансії культурних здобутків далеко за межі країни. Утворення величезної імперії Александра Македонського та її наступників – елліністичних монархій уперше створило умови для всебічної інтеграції протилежних культур Сходу й Заходу. Афіни перетворюються на своєрідний “музей” цінностей античного світу, а першість переходить до східних культурних центрів – Олександрії Єгипетської з її уславленою бібліотекою приМусейоні (“храм Муз”), Антіохії, Селевкії, Пергаму – збудованих за регулярним планом велетенських міст із сотнями тисяч різноплемінних жителів.

Значення соціальних процесів, що призвели до утворення елліністичного світу, полягає у створенні єдиного економічного простору для різноманітних національних культур. Замкненість держави-поліса змінилася відкритістю міста, що належав великій імперії. Виник тип особи, національної за походженням, але вихованого грецькою мовою на досягненнях грецької культури, яку почали називати еллін.

Відмінними рисами елліністичної культури були синкретизм, космополітизм, індивідуалізм та перевага природно-математичних та технічних наук над гуманітарними.
3.( VIII ст. до н.е. – V ст. н.е.) має тисячолітню історію, значення якої важко переоцінити: латинська мова справила значний вплив на розвиток цілої групи європейських мов, що стали називатися романськими, ще два-три століття тому вона була мовою філософії, науки, медицини, юриспруденції, релігії і літератури багатьох народів. Дотепер більшість наукових, медичних, юридичних термінів – латинського походження. Таке ж значення мають досягнення римлян в архітектурі, образотворчому мистецтві, у системі державного й приватного права, адміністративного управління та форм організації суспільного життя. Вивчення античної, зокрема римської культури, дає змогу зрозуміти закономірності розвитку багатьох соціальних та культурних феноменів, робить можливим більш ґрунтовне вивчення сьогоднішніх соціальних та культурних процесів.

Давньоримська культура утворилася шляхом злиття культур багатьох народів: етрусків, сабінів, еквів, вольсків, на основі яких формувався римський народ .

У своєму політичному, соціально-економічному і культурному розвитку Стародавній Рим пройшов три періоди:

40

1. 754 (753)–510 (509) до н.е. – царський період. У цей час правили сім царів: Ромул, Нума Помпілій, Тулл Гостілій, Анк Марций, Тарквіній Приск, Сервій Тулій, Тарквіній Гордий. Повноправних громадян, що складали родову організацію, називали патриції, тих, що знаходилися поза неї – плебеї. За переказами, Ромул започаткував сенат – головну державну раду, що обмежувала владу царя й складалася із старійшин роду, а Сервій Тулій включив до римського народу плебеїв. Після вигнання останнього царя Тарквінія Гордого в країні була встановлена республіка.



2. 510 (509)–30 (27) до н.е. – республіка. Прерогативи царської влади в цей період були розділені між консулами, які обиралися на один рік. У боротьбі між патриціями і плебеями останні домоглися утворення посади народного трибуна – спеціального представника, що захищав права плебеїв, допущення плебеїв на посаду консула й відміни боргової кабали. Підкоривши усю територію Італії, Рим перетворився на велику державу, що добилася гегемонії в усьому Середземномор’ї. У результаті громадянських війн та соціальних конфліктів велику роль починає відігравати армія та її вожді. У ході громадянської війни 49–45 рр. до н.е. необмеженим правителем країни стає Гай Юлій Цезар, а після його смерті – Октавіан Август, що у 27 р. до н.е. отримав від сенату необмежені повноваження. Республіка перетворилася на Імперію.

3. 30 (27) до н.е. – 476 – імперія. Спочатку титул імператора був лише почесним військовим титулом, яким солдати нагороджували свого полководця після великої перемоги, але Юлій Цезар перший почав користуватися ним як постійним, у його ж наступника – Августа цей титул вже набуває монархічного значення. Імператори мали довічну владу народного трибуна, звання верховного понтифіката (жерця), за бажанням обіймали посаду консула, проконсула, цензора, вільно розпоряджалися скарбницею. У 2 ст. до н.е., за часів імператора Траяна країна досягла максимальних розмірів, але повстання місцевого населення, які супроводжувалися нашестям варварів, призвели до відпадіння ряду провінцій й розділенню у 395 р. до н.е. Римської імперії на Східну й Західну.

За переказами, Рим було засновано у 754 або 753 р. до н.е. братами Ромулом і Ремом, відбувається формування класового суспільства й державного апарату. Взагалі життя етрусків – попередників римлян маловивчене. Про нього можна довідатися лише з розписів гробниць, стіни яких прикрашають сцени заупокійного культу, це зображення полювань, бенкетів, змагань, битв, сюжетів міфології. Скульптурне мистецтво етрусків представлено також фігурами на поховальних урнах для попелу померлих. Їхні очі широко відкриті, а на обличчях радісна посмішка. Такими ж радісними були й Ромул з Ремом – родоначальники етруської династії, що започаткувала так званий царський період (754 – 510 до н.е.), під час якого з’явилися перші етруські боги. Статую вовчиці – емблему Риму, також створили етруски.

41


Запитання до самоконтролю знань:

1. У чому полягають особливості античної культури?

2. Розкрийте роль і місце античності у світовій культурі.

3. Яке значення мала міфологія для розвитку античної культури ?

4. Назвіть головні риси й особливості давньогрецької культури.

5. Роз’ясніть суть гомерівського питання?

6. У чому полягає роль і значення давньогрецького полісу для розвитку культури ?

7. Назвіть етапи розвитку культури Стародавньої Греції.

8. Які відмінності культури Стародавньої Греції від Стародавнього Риму ?

42

Лекція № 6.



Тема 4. Культура європейського Середньовіччя.

План


  1. Переодизація та особливості середньовічної культури.

  2. Романський та готичний стилі в мистецтві Середньовіччя.

1. Історія середніх віків Європи охоплює період з V до середини XVII ст. всередині періоду можна виділити такі етапи: а) раннє середньовіччя: V - XI ст.; б) розвинуте середньовіччя: ХI - XV ст.; в) пізнє середньовіччя: ХVI - середина ХVII ст. Термін «середні віки» (лат. medium aevum - звідси назва науки, що вивчає середньовіччя, медієвістика) виник в Італії періоду Відродження в середовищі гуманістів, які вважали, що цей час був періодом культурного занепаду, на противагу високому зльоту культури в античному світі і в новий час.

Середні століття - це час феодалізму, коли людство значно просунулося вперед у розвитку матеріальної і духовної культури, розширився ареал цивілізації.

Для феодального суспільства характерно: 1) панування великої земельної власності 2) поєднання великої земельної власності з дрібним індивідуальним господарством безпосередніх виробників - селян, які були лише держателями землі, а не власниками, 3) позаекономічний примус в різних формах: від кріпацтва до станового неполноправія.

Феодальна власність (лат. - feodum) - спадкова земельна власність, пов'язана з обов'язковим несенням військової служби. У середньовічному суспільстві виникає ієрархія з великою роллю особистих васально-лених зв'язків.

Держава пройшло різні етапи: для ранньофеодальної періоду характерні великі, але пухкі імперії; для розвиненого середньовіччя - дрібні освіти, станові монархії; для пізнього середньовіччя - абсолютні монархії.

Феодальне право захищало монополію земельної власності феодалів, їх права на особистість селян, на судову і політичну владу над ними.

Величезну роль в суспільстві грала релігійна ідеологія і церква.

Таким чином, особливості феодального виробництва породжували специфічні особливості соціальної структури, політичної, правової та ідеологічної систем.

43

Основними рисами середньовічної культури є: 1) панування релігії, Богоцентричний світогляду; 2) відмова від античної культурної традиції;



3) заперечення гедонізму; 4) аскетизм; 5) посилена увага до внутрішнього світу людини, її духовності; в) консерватизм, прихильність до старовини, схильність до стереотипів в матеріального і духовного життя; 7) елементи двовір'я (християнство і язичництво) в народній свідомості; 8) фетишизація творів мистецтва; 9) внутрішня суперечливість культури: конфлікт між язичництвом і християнством, протилежність наукового і народної культури, відносини світської і духовної, церковної влади, подвійність ціннісних орієнтацій (духовність і тілесність, добро і зло, боязнь гріха і гріх); 10) ієрархічність культури, в якій можна виділити культуру духовенства, лицарську культуру, міську культуру, народну, в основному, сільську культуру; 11) корпоративність: розчинення особистісного начала людини в соціальній групі, наприклад, стані якої.

Середньовічна європейська культура склалася на руїнах Римської Імперії. У ранньому середньовіччі заглибився занепад культури, що мав місце ще в пізньому Римі. Варвари зруйнували міста, що були зосередженням культурного життя, дороги, іригаційні споруди, пам'ятники античного мистецтва, бібліотеки, сталася аграризація товариства з пануванням натурального господарства, товарно-грошові відносини були нерозвинені.

Церква встановила на багато століть монополію на освіту та інтелектуальну діяльність. Всі області знання виявилися підпорядковані церковно-феодальної ідеології. Володіючи в часи політичної децентралізації міцної організацією і сформованої доктриною, церква мала в своєму розпорядженні і потужними засобами пропаганди.

Суттю церковного світогляду було визнання земного життя тимчасової, «гріховної»; матеріальне життя, природа людини протиставлялися «вічному» існування. Як ідеал поведінки, що забезпечує загробне блаженство, церква проповідувала смиренність, аскетизм, суворе дотримання церковних обрядів, підпорядкування панам, віру в диво. Нехтували розум, науки, філософія, яким протиставлялася віра, хоча з античної спадщини були запозичені окремі елементи філософського і світського знання. Система освіти: так звані «сім вільних мистецтв античності», - ділилася на нижчу - «тривіум» (граматика, риторика, діалектика) і вищу - «квадрівіум» (геометрія, арифметика, астрономія, музика частини). Використовувалися роботи античних авторів: Аристотеля, Цицерона, Піфагора, Евкліда, але в обмежених межах. Вище за всіх наук ставилося авторитет Священного писання. В цілому, для системи знань Середньовіччя були властиві такі риси: 1) універсалізм;

44

2) енциклопедизм; 3) аллегорізм; 4) екзегеза (грец. тлумачення) - вміння тлумачити і давати релігійне пояснення Біблії.



Всесвіт (космос) розглядалася як творіння бога, приречене на загибель. Панувала геоцентрична система з різними сферами, пеклом і місцеперебуванням бога. Кожен матеріальний об'єкт розглядався як символ потаємного і ідеального світу, а завдання науки - розкрити ці символи. Звідси проистекал відмова від вивчення справжніх зв'язків речей за допомогою досвіду. Символізм наклав відбиток на всю середньовічну культуру. Вважалося, що слова пояснюють природу речей. Безпосереднє реалістичне сприйняття світу в мистецтві і літературі часто вливався в форму символів і алегорій.

2. Романське мистецтво (романський стиль) - мистецтво країн Західної Європи XI-XII ст. Романський стиль виявив себе в архітектурі, образотворчому і декоративно-прикладному мистецтві, при цьому головну роль у синтезі мистецтв відігравало зодчество. Ця середньовічна архітектура створювалася для потреб церкви й лицарства, провідними типами споруд стають храми (базиліки), монастирі, замки, військові укріплення. 


У цей час у зв'язку з підйомом в господарському житті Європи були зроблені значні успіхи в області кам'яного будівництва, збільшився обсяг будівельних робіт. Сувора кладка з тесаного каміння створювала кілька «похмурий» образ, але прикрашалася вкрапленнями цеглин або дрібними каменями іншого кольору. Товщина і міцність стін були головними критеріями краси будівлі. Романські будівлі в основному покривалися черепицею, відомої ще римлянам, і зручною у місцевостях з дощовим кліматом. Вікна не склити, а забиралися різьбленими кам'яними гратами, отвори вікон були невеликими і піднімалися високо над землею, тому приміщення в будівлі були дуже темними. 
Зовнішні стіни соборів прикрашала кам'яна різьба, яка складалася з рослинного орнаменту і мотивів, занесених зі Сходу (зображення казкових чудовиськ, екзотичних тварин, звірів, птахів). Внутрішні стіни суцільно покривалися розписами, майже не збереглися до нашого часу. Для прикраси також використовувалася мармурова інкрустація мозаїки. 
Дух войовничості та постійної потреби самозахисту пронизує романське мистецтво. Для споруд характерні масивність, суворість вигляду, товсті стіни. Військова загроза змушувала надавати кріпак характер навіть храмам. Складені з простих геометричних обсягів, вони мали виразний силует (церкви Сен-Серне в Тулузі, Франція, XI-XIII ст.; Марії Лаах, Німеччина, XII ст.). 
Над средокрестием і біля західного фасаду поміщали вежі. Храми часто перекривали циліндричними, а потім і хрестовими склепіннями .

45

Напівциркульні (напівкруглі) арки завершували віконні та дверні прорізи, вели з головного в бічні нефи, відкривалися в галереї другого ярусу. Провідними елементами архітектурного декору були також напівциркульні арочки і напівколони (собор у Шпейері, Німеччина, XI-XII ст.; Башта в Пізі, Італія, XI-XIII ст.). 


Культурними центрами цієї епохи залишалися монастирі і церкви. У культовій архітектурі втілювалася християнська релігійна ідея. Храм, який мав у плані форму хреста, символізував хресний шлях Христа - шлях страждань і спокутування. Кожній частині будівлі приписувалося особливе значення, наприклад, стовпи і колони, що підтримують склепіння, символізували апостолів і пророків - опору християнського вчення. 
У поєднанні сторожових веж, військових таборів з грецькими васильками і візантійським орнаментом виник новий «римський» романський архітектурний стиль: простий і доцільний. Сувора функціональність майже повністю виключили образотворчість, святковість і ошатність, відрізняли архітектуру грецької античності. 
Характерні риси романської церкви: циліндричні (що мають форму напівциліндра) і хрестові (два напівциліндра, мимобіжні під прямим кутом) склепіння, масивні товсті стіни, великі опори, велика кількість гладких поверхонь, скульптурний орнамент. 
Поступово богослужіння ставало все більш пишним і урочистим. Архітектори з плином часу змінювали конструкцію храму: стали збільшувати східну частину храму, в якій знаходився вівтар. У апсиді (вівтарному виступі) зазвичай знаходилося зображення Христа або Богоматері, нижче містилися образи ангелів, апостолів, святих. На західній стіні розташовувалися сцени Страшного суду. Нижню частину стіни звичайно прикрашали орнаментом. 
У романський період вперше з'явилася монументальна скульптура (рельєфи), які мали у своєму розпорядженні, як правило, на порталах (архітектурно оформлених входах) церков. Розміри церков збільшувалися, що спричинило за собою створення нових конструкцій склепінь і опор. 
Найбільш послідовно романське мистецтво формувалося у Франції - в Бургундії, Оверні, Провансі та Нормандії. Типовий приклад французької романської архітектури - церква Святого Петра і святого Павла в монастирі Клюні (1088-1131 рр..) Це була найбільша церква в Європі, довжина храму становила 127 метрів, висота центрального нефа - понад 30 метрів. П'ять веж увінчували храм. Для підтримки величної форми та розміру будинку вводяться спеціальні опори біля зовнішніх стін - контрфорси. Збереглися невеликі фрагменти цієї споруди. Нормандські храми також позбавлені декору, вони мають добре освітлені нефи і високі вежі, а загальний вигляд їх нагадує скоріше фортеці, ніж церкви. 
Феодалізм склався в Німеччині пізніше, ніж у Франції, його розвиток був більш тривалим і глибоким. В архітектурі Німеччині у той час склався особливий тип церкви - величної і масивною. Такий собор в Шпейері (1030-

46

1092 рр..), Один з найбільших у Західній Європі. 


Перші романські собори мали суворий, неприступний вигляд. Вони були схожі на фортеці, з гладкими стінами і вузькими вікнами, з приземкуватими конічними завершеними вежами по кутах західного фасаду. Лише аркатурних пояски під карнизами прикрашали гладкі фасади і башти (Вормський собор, 1181-1234 рр..).Архітектурний декор дуже стриманий - немає нічого зайвого, деструктивного, вуалюються архітектонічну логіку. 
Скульптуру в романський період в Німеччині розміщували всередині храмів, на фасадах вона зустрічається лише в кінці XII ст. Зображення здаються відчуженими від земного існування, вони умовні, узагальнені. В основному це дерев'яні розфарбовані розп'яття, прикраси світильників, купелей, надгробків. 
Романське мистецтво Італії розвивалося інакше. Оскільки головною силою історичного розвитку в Італії були міста, а не церкви, в її культурі сильніше, ніж в інших народів, виражені світські тенденції. Зв'язок з античністю виражалася не тільки в копіюванні античних форм, вона була в міцному внутрішню спорідненість з образами античного мистецтва. Звідси почуття міри і пропорційності людині в італійській архітектурі, природність і життєвість у поєднанні з благородством і величчю краси в італійській пластиці і живопису. 
До видатних творів архітектури Центральної Італії належить знаменитий комплекс в Пізі: собор, вежа, баптистерій. Він створювався протягом довгого часу (ХІ-ХІІ ст.). Найвідоміша частина комплексу - знаменита Пізанська «падаюча» башта. У соборі Санта-Марія Нуова (1174-1189 рр.). Відчувається сильний вплив не тільки Візантії та Сходу, а й західної архітектури.
Готика (від італ. - Gotico, назва германських племен, готовий), художні стиль,щозавершив розвиток середньовічного мистецтва (середіна. XII-XVI ст.; Розквіт - XIII ст.). 
Готичний стиль виник в Північній Франції, хоча його передумови можна зустріти і в мистецтві інших європейських країн, зокрема Англії. Саме у Франції готикасклалася як цілісна художня система, тут були створені її класичні зразки (Нотр-Дам у Парижі, 1163-1257 рр..; Собори Шартра, 1194-1260 рр..; Реймса, 1211-1311 рр..; Ам'єна, 1220 - 88). Звідси готичний стиль поширився в Німеччину (собор в Кельні, 1248-1880 рр..), Англію, Чехію (хор і трансепт собору Св. Віта в Празі, 1344-1420 рр..), Іспанію (собор в Бургосі, 1221-1599 рр.. ), почасти Італію (Міланський собор, 1386-1856 рр..), де придбав національне забарвлення (зустрічаються і прямі запозичення з французьких пам'ятників). 
Архітектура в епоху готики була провідним видом мистецтва. Вона об'єднала в цілісний ансамбль скульптуру, живопис, декоративно-прикладне творчість. Втіленням синтезу мистецтв став міський собор. Будівля храму сприймалося

47

як модель Універсуму. 


Бажаючи надати архітектурним формам більшу легкість і спрямованість до небес, готичні зодчі створили принципово новий тип конструкції. Запозичені з архітектури Сходу стрілчасті арки стали її базовими елементами. Витягнуті вгору, стрілчасті обриси отримали також дверні, віконні і арочні отвори і склепіння. Дві діагонально пересічні стрілчасті арки створювали міцний каркас, який підтримував склепіння. Рельєфно виступають ребра арок передавали тяжкість зводу вниз, і далі - на опори і йдуть уздовж них напівколони. Стрілчасті арки зменшували бічний розпір (тиск) зводу, що залишилася тяжкість брали на себе винесені назовні деталі конструкції - контрфорси і аркбутани. 
Все це дало можливість гранично полегшити стіни і прорізати будівлі величезними вікнами. Готична конструктивна система була вперше застосована в храмі абатства Сен-Дені під Парижем (1137-44 рр.).. 
Фасади готичних храмів у Франції мали дві вежі по боках. У Німеччині створили тип однобаштовому храму: у головного, західного фасаду піднімалася тільки одна висока вежа, яка поступово звужувалася догори і закінчувалася ажурним кам'яним шатром з шпилем (собори у Фрейбурзі-им-Брейсгау, бл. 1200 - кін. 15 ст.; в Ульмі, 1377-1529 рр..). 
Англійські собори мали дуже довгі і невисокі нефи, що поєднувалися з просторами британських рівнин; башта зорово збирала їх, підкреслювала центр будинку (собор у Солсбері, 1220-1266 рр..). За допомогою додаткових, декоративних нервюр створювали складні і незвичайні малюнки склепінь - зірчасті, віялові, сітчасті (Вестмінстерське абатство в Лондоні, 1245-1745). 
В Іспанії створили свій образ готичного храму, де багато романських будівель поєднувалася з одухотвореністю готики, її витонченим декором і стрункістю (собор в Севільї, 1402-1506 рр..). Своєрідністю відрізнялася готика Південної Франції і Каталонії (Східної Іспанії), де храми зовні нагадували фортеці, а всередині представляли собою просторий зал в обрамленні двох рядів капел і були позбавлені пишного, вітіюватого декору (собор в Альбі, церква Санта-Марія дель Мар в Барселоні) . 
Живописці створювали фрески і вівтарні композиції, але найяскравіше готична живопис втілилася у вітражах, які заповнювали величезні отвори стрілчастих вікон і круглих вікон-роз, а у верхньому поверсі капели Сент-Шапель у Парижі (1243-48 рр.). Повністю замінили собою стіни. Прозоре скло пропускало всередину храму потоки сонячних променів, які сприймалися як відблиск божественного світла. 
Готика - період розквіту монументальної скульптури, в якій зростає значення пластики, хоча фігури й не вільні від фону стіни. У рельєфі спостерігається потяг до високого рельєфу (горельєф). Стрункі готичні статуї, що прикрашали фасади соборів, вторили спрямованим у небеса башточками або чіткому ритму напівколон на порталах. Як і в романську епоху, кам'яні статуї і рельєфи, що прикрашають фасади й інтер'єри храмів, надгробки, розп'яття, статуетки, скульптуру різьблених дерев'яних вівтарів розфарбовували. 
Все частіше з'являється постановка фігури по так званої «готичної кривої» (S-видна поза). S-подібний вигин фігур, складний ритм складок одягу, подовжені пропорції передавали напружену духовне життя персонажів. Майстри прагнули до більшої природності в зображенні людського обличчя і тіла, поз і жестів, розкривали у своїх творах різні емоції, темпераменти. Святі зображувалися як сучасники скульпторів (лицарі, городяни або селяни). Образ Христа відрізнявся не тільки величчю, але й більшою м'якістю, а Богоматір зображували у вигляді Прекрасної Дами - молодий, граціозною та привітною аристократки. 
Виробляється певний канон композиції, певні сюжети призначені для певних місць будинку. У вівтарній частині зображуються сцени з життя Христа, на південному фасаді трансепта - Нового Завіту, на північному - Старого, на західному фасаді завжди розміщується зображення «Страшного суду» та «кінця світу». Приклад ранньої готики - скульптура західного фасаду Собору Паризької Богоматері (1210-1225 рр..): Історія Марії, «Страсті Христові», «Страшний суд». Фасади трансепта прикрашені вже в період високої готики. 
У Шартрського соборі можна простежити еволюцію від раннеготическом скульптури до періоду зрілої готики. Західний фасад прикрашають стовпообразного, витягнуті по вертикалі, статичні фігури, що стоять в строго фронтальних позах. Поступово скульптура відокремлюється від стіни, набуває округлий обсяг. Але і при скутості поз, при лаконізмі форм вражає виразність пластики, стримане велич образів, індивідуалізація образу (св. Ієронім, св. Георгій, св. Мартін, портал південного фасаду трансепта). 
З другої половини XIII ст. пластику соборів стає більш динамічною, фігури - рухливіше, складки одягу передаються в складній грі світлотіні. Зображення виконані з справжнім досконалістю, з захопленням перед красою людини. У таких сценах, як пори року і знаки зодіаку, все частіше дають про себе знати реальні життєві спостереження (Ам'єнський собор). 
Найвищою точкою розквіту готичної скульптури є декор Реймського собору. Йосип зі сцени «Принесення у храм» і ангел з «Благовіщення» нагадують

світських людей, повних земних радощів. В образах Марії і Єлизавети («Зустріч Марії з Єлизаветою», 1225-1240 рр..) Виразні відгомони античного мистецтва. Для позднеготічеськой скульптури, як і для архітектури цього часу, характерна дрібність форм («позолочена мадонна» Амьенського собору, бл. 1270 р.), але в ній відчувається безсумнівний інтерес до портретним зображенням, в цілому не властивий французькому середньовічного мистецтва. 


Скульптурний декор в німецьких храмах застосовується більше в інтер'єрі, ніж зовні, він різноманітніший за матеріалом: не тільки камінь, а й дерево, бронза. Найбільш характерними рисами німецької монументальної скульптури є індивідуалізація образів і драматизм розповіді. Французьке вплив не заступило своєрідності німецької пластики, що з'єднала риси справжнього реалізму з експресивністю і екзальтацією. 
Найвідомішою ще в романський період була скульптурна майстерня Бамберга. На порталі західного фасаду Бамбергского собору зображені засновник храму імператор Генріх II і його дружина Кунігунда (бл. 1240 р.). 
Статуї Марії та Єлизавети всередині собору виконані в традиціях реймській школи з явною антікізаціей образів. Бамберзький майстрам належить також одне з перших кінних зображень - статуя імператора Оттона I на коні на площі Магдебурга. Це перший цивільний кінний монумент середньовіччя, так як за ціле тисячоліття, з часів Марка Аврелія, не відомо жодного подібного пам'ятника. На центральному порталі Магдебурзького собору є (за часом більш раннє, ніж скульптура в Бамберзі) зображення п'яти веселому та п'яти плачуть дів («Мудрі й нерозумні діви в очікуванні приходу божественного нареченого»), що передає складні відтінки людських почуттів. 
Самим знаменитим циклом німецької скульптури періоду готики, без сумніву, по справедливості вважається декор собору в Наумбурга. Полегшення «Страстей Христових», зображені на огорожі західного хору («Таємна вечеря», «Зрада Іуди», «Взяття під варту»), сповнені надзвичайного драматизму, реальності, що відбувається, пронизливою достовірності. У самому приміщенні хору наумбругскіе майстри поставили дванадцять статуй засновників храму, його донаторів. Це ціла скульптурна галерея людських характерів, представлених у протиставленні: мужній, повний гідності Еккегард і елегійно-задумлива, ніжна Ута, меланхолійна, споглядальний Герман і життєрадісна Реглінда і т.д. Це живі людські

особистості, кожна зі своєю неповторною індивідуальністю, і одночасно типи людських характерів тієї епохи. 


У позднеготічеськой німецької скульптурі, як і у французькій, посилюється дробность форм, втрачається монументальність, акцентується патетика, з'являється претензійність, манірність, надмірне витонченість, натуралістичність деталей, чого не знала майже зовсім французька готика навіть самого пізнього періоду (скульптура хору Кельнського собору, фігури так званого «Прекрасного колодязя» в Нюрнберзі). З'єднання релігійної екзальтації з жорсткою натуралістичністю особливо помітно в німецькій дерев'яній скульптурі «Розп'яття» і «Оплакування». 
Готична скульптура Англії має суто декоративний характер і абсолютно підпорядкована архітектурі. У період «прикрашеного» і «перпендикулярного» стилів в соборі так багато скульптурного декору, що, за справедливим зауваженням дослідників, створюється враження «вібрації архітектурних форм». Статуї поставлені тісно одна до одної і заповнюють фасад, як у соборі в Велсі (західний фасад). Розвивається також меморіальна пластика. 
Збагачена елементами мавританського стилю, готика Іспанії набула особливої ​​пишність і різноманітність орнаментики. Головним елементом у декорі є кольорові поливні кахлі і орнаментальний ліпнина. Синтез скульптури і живопису готичної пори знайшов втілення в іспанських вівтарях - ретабло, прикрашених живописними панно і різьблений розфарбованої дерев'яною скульптурою. Розквіт цього мистецтва припадає в основному на XV століття. 

Запитання до самоконтролю знань:

1.Яке значення мали античні впливи на культуру Середньовіччя?

2.Що характерне для розвитку культури в епоху Каролінзького відродження?

3.Що було характерним для світогляду Середніх віків?

4.Які характерні особливості притаманні середньовічній освіті?

5.Яка система освіти існувала в середньовічній Європі?

6.Як розвивалися наукові знання у Середні віки?

7.Що таке лицарська культура

8.Які риси характерні для розвитку культури середньовічного мі

9. Яку головну функцію виконувало середньовічне мистецтво?

10. Які стильові особливості романського храму?

11. Які стильові особливості готичного храму?

51

Лекція № 7



Тема 5. Культура Відродження та Реформації.

План


  1. Загальна характеристика та характерні риси Відродження.

  2. Мистецтво Відродження.

  3. Роль і значення Реформації.

1. У загальноєвропейському масштабі епоха Відродження традиційно розглядається як часпереходу від Середньовіччя до епохи Нового часу. Тому культура Відродження має специфічні особливості перехідної епохи, у якій старе і нове переплітаються, створюючи своєрідний, якісно новий сплав. Сутнісними рисами Відродження стали антифеодальна спрямованість, світський антиклерикальний характер, гуманізм, антропоцентризм. Крім цього, визначною рисою епохи Відродження було звернення до культурної спадщини Античності.

У ХІV-ХVІ ст. у країнах Західної і Центральної Європи починають зароджуватися буржуазно-капіталістичні відносини. Перші характерні прикмети нових буржуазних відносин у царині економіки виникають передусім в окремих італійських містах, розташованих по Середземному морю - таких як Генуя, Флоренція, Венеція, які вже у ХІУ ст. встановили стійкі торговельні зв'язки не тільки з країнами Західної та Центральної Європи, а й з країнами Середземноморського узбережжя та Малої Азії. У зв'язку з цим швидко розвивається торговельний та лихварський капітал, а з ним і нова верства населення - купці, лихварі, з'являються банки і кредитно-грошові контори, які проводили значні позичкові операції. 3 розвитком мануфактурного виробництва і торгівлі швидко зростають міста як осередки якісно нової міської культури, які в Італії починають вириватися за рамки феодальної традиції вже з ХІІ століття. До кінця ХІІІ століття італійські міста стають найбільшими в Європі.

Нова міська культура стає опорним пунктом складання внутрішнього ринку, який був не тільки економічною основою, а й соціальною основою формування буржуазних націй з королівською владою і становим представництвом. З'являються якісно нові, далекі від середньовічних, реалії суспільного та політичного життя.

У плані міжособистісних відносин епоха Відродження знаменує собою спробу повернення до культури совісті, перехід від общинно-групового типу

52

соціальної регуляції до особистісного. Із зародженням універсальних за своєю природою буржуазних відносин зростає соціальна значущість індивіда, ступінь його по-ведінкової автономії. Індивід вивільняється від станових уз, які в середньовічну епоху робили його елементом певного людського конгломерату; поступово виходить з-під прямого контролю стану, до якого раніше належав. Якщо для середньовічного індивіда саме слово "свобода", яке звичайно вживалося в множинному числі, означало привілей належати до якоїсь системи, що гарантувала йому захист від "чужих", то тут він усе частіше опиняється в ситуації, яка вимагала від нього самостійно вирішувати свою долю.



Ранньо капіталістичні відносини формують історично новий тип особистості з її нестримною заповзятливістю, приватною ініціативою, творчими виробничими здобутками. Перед нею розкриваються нові, хоча й історично обмежені, перспективи реалізації її можливостей. Людина відчула себе в силах стати творцем власної долі, а в значній мірі - і долі суспільства. Ренесансна особистість починає відчувати в собі сили та задатки самостійно формувати свій життєвий шлях, пошуки якого передбачають уже досить значну долю імпровізації та навіть авантюрності.

Звідси виростає нова самосвідомість людини, її нова суспільна позиція: усвідомлення нею своєї унікальності, власної сили, таланту стає тією новою якістю людини Відродження, яка докорінно відрізняє її від людини Середньовіччя. Якщо остання свої досягнення приписувала традиції, то індивід ренесансної епохи був схильний приписувати всі свої заслуги виключно собі. Тому цілком закономірно, що після тисячоліття панування християнсько-аскетичної ідеології настала моральна реабілітація людини,обґрунтування безмежних можливостей її творчості та вдосконалення, гідності. Уявлення про людину як активного творця своєї долі, а не просто "раба Божого", істотно вплинуло на політичну культуру суспільства, у якій з часу Відродження набувають розвитку ідеї демократії, вибірного парламентаризму, введення республіканського ладу замість монархічного.



Ідейною оболонкою нового змісту культури стає гуманізм. Поняття "гуманізм" вводять у XV столітті самі творці нової культури. Богословському знанню, вченню про Бога, релігійній схоластиці -studia divina - вони протиставляли studia humana - "пізнання тих речей, котрі стосуються життя та моралі і котрі удосконалюють та прикрашають людину". Називаючи себе гуманістами, вони виражали цим самим спрямованість своїх життєвих та наукових інтересів не на божественні, а на людські справи. В центрі їх уваги постає жива людська особистість; вони вважали, що благородна людина

53

Слід зазначити, що величезний вплив на суспільство мав інший ідейний рух цієї епохи - Реформація. Це був масовий народний рух, що сколихнув широкі різні прошарки населення низки європейських держав і серйозно похитнув позиції католицької церкви, яка на той час зазнає небувалого падіння авторитету. Докладніше про це йтиметься в розділі, присвяченому християнству (протестантизм).

2. Мистецтво стало найбільш яскравою маніфестацією ідеології Відродження. При характеристиці мистецтва цієї епохи традиційно розглядають такі етапи: Проторенесанс - кінець ХІІІ- поч. ХІУ століття; Ранній Ренесанс сер. ХІУ-ХУ століття; Високий Ренесанс - з кінця ХУ до 1530; Пізній Ренесанс - до кінця ХУІ століття. Періоди історії італійської культури прийнято позначати назвами століть.

Проторенесанс (дученто - двохсоті) - ознаменувався зростанням у рамках середньовічного мистецтва світських реалістичних тенденцій та інтересу до античної спадщини. Характеризується творчістю поета Данте Аліг'єрі, архітектора Арнольфо ді Камбіо, скульптора Ніколо Пізано і живописця Джотто, які підготували підґрунтя для мистецтва Відродження. З ім'ям Данте пов'язують створення італійської літературної мови. Шедевром поета стала "Божественна комедія". Сюжет твору досить традиційний для Середньовіччя (три частини: Пекло, Чистилище, Рай) наповнюється новими елементами, що суперечать церковним канонам і демонструють величезну ерудицію та знання античності автора. Багато з його висловів стали крилатими і вживаються і донині: "Нема більшого суму, ніж згадувати щасливі часи у нещасті".

Ранній Ренесанс (треченто і кватроченто) - художники відкидають середньовічні основи і сміливо користуються зразками античного мистецтва, поряд із наростанням готичних рис, розвиваються реалістичні пошуки. До нього відноситься літературна творчість Франческо Петрарки, Бокаччо, живописців Мазаччо і Сандро Ботичеллі, скульпторів Донателло та Брунеллескі.

Високий Ренесанс (чінквеченто) - класична фаза художньої культури Відродження. У цей час центр розвитку італійського мистецтва з Флоренції переміщується в Рим. Тут створюються численні монументальні будівлі, скульптурні твори, фрески і картини. Античність вивчається тепер більш ґрунтовно, відтворюється більш строго і послідовно, але наслідування древнім не подавляє в митцях їхньої самостійності, і вони з більшою винахідливістю і фантазією переосмислюють та перетворюють усе, що вважають доцільним запозичити з греко-римського мистецтва.

54

Цей період пов'язаний, перш за все, з іменами трьох геніальних митців, титанів Відродження - Леонардо да Вінчі, Рафаеля Санті, Мікеланджело Буонарроті, а також з творчістю архітектора Браманте, живописців Джорджоне та Тіціана. Якщо Проторенесанс тривав в Італії приблизно півтора століття, Ранній Ренесанс - близько століття, то Високий Ренесанс - усього років тридцять, і його завершення пов'язують з 1530 роком, трагічною межею, коли італійські міста втратили свободу. Мистецтву Високого Ренесансу притаманні реалізм і гуманізм, поєднання монументальної величі з глибиною і яскравістю образів; героїчні ідеали отримують узагальнене, сповнене титанічної сили вираження.



Пізній Ренесанс - хоча цей період відзначений реалістичною та гуманістичною творчістю живописців, що відносяться до венеціанської школи - Паоло Веронезе, Якопо Тінторетто та Мікеланджело да Караваджо, він характеризується наступом католицької реакції, і багато митців відмовилися від ідей гуманізму, успадкувавши лише манеру і техніку великих майстрів Відродження - так званий маньєризм. У 40-і роки XVI століття церква в Італії починає застосовувати широкі репресії до інакодумців. У 1540 році була реорганізована інквізиція і створений її трибунал у Римі, у 1559 р. видається "Список заборонених книжок", що підлягають знищенню, серед яких багато творів гуманістичної літератури Відродження (наприклад, твори Боккаччо). До початку 40-х років XVII століття епоха Відродження в Італії закінчилась.

У той час як мистецтво в Італії йшло шляхом наслідування класичній древності, в інших країнах воно довго дотримувалось традицій готичного стилю; на північ від Альп, а також в Іспанії Відродження настає лише в кінці XV століття і носить назвуПівнічного Відродження.

Зупинимося на більш детальній характеристиці принципів ренесансного мистецтва. В епоху Ренесансу складається принципово нова картина світу, що формує інший менталітет, нові принципи поведінки, способу життя, творчості як наукової, так і художньої. У мистецтві цієї епохи складається самостійний художній стиль, розробляється і здійснюється своєріднийхудожній ідеал. Творчість видатних митців цього періоду проникнута вірою в безмежні можливості людини, відкидає середньовічний аскетизм у її зображенні.

Художня уява цієї епохи захоплена поєднанням протилежних начал: з одного боку - сильним є бажання одухотворити чуттєве, з іншого - втілити духовне; з одного - обожнити людське, з іншого - спустити на землю божественне. Буквально у всіх класичних творах Ренесансу виявляється таке поєднання: торжество духу і одночасна радість плоті, міфологізм і

55

деміфологізація, реалізм і фантастика, космічний порядок і свобода волі, натуралізм та етичний пафос, античність і християнство.



Дивна стрункість, цільність, завершеність, гармонія і простота ренесансних творів була наслідком актуалізації ідеалів античності, при певних відмінностях ренесансного стилю від прийомів художнього втілення античності. По-перше, це проявляється у піднесенні індивідуальності, що не притаманне пропорційній і гармонійній творчості античності. Так, античний скульптурний, живописний портрет - це скоріше портрет не даної людини, а зображення певного людського типу. Він максимально безособовий, у той час як на портретах Відродження обличчя яскраво індивідуальні, подаються великим планом, дуже красиві, навіть якщо інколи з неправильними рисами, але надзвичайно значимі. По-друге, якщо гармонія античного мистецтва більш спокійна і споглядальна, то у цільності і завершеності творів епохи Ренесансу знайшла вираз і втіленняколосальна воля, яка, часто надмірна і змітає усе на своєму шляху, у той же час демонструючи можливості самостійності та незалежності.

енесансна архітектура повертається до принципів та форм античного, передусім римського мистецтва. Архітектори, використовуючи античний ордер, арочні галереї, колонади, куполи, склепіння, надали своїм переважно світським спорудам - громадським будинкам, палацам, міським будинкам - величавої ясності, гармонійності та людиномірності. Особливого значення надається симетрії, пропорції, геометрії та впорядкованості частин. Складні пропорції середньовічних будівель змінюються впорядкованим розташуванням колон. Найбільшого розквіту Ренесансна архітектура набула в Італії. Так, Флоренція та Венеція - міста-пам'ятники Ренесансної архітектури. Серед видатних архітекторів, що працювали над розбудовою цих міст - Філіппо Брунеллескі, Леон Баттіс-та Альберті, Донато Браманте, Джорджо Вазарі.

Найбільш повне вираження гуманістичні ідеали Відродження знайшли в літературі. Реалізм Відродження заново відкриває індивідуальну людину з її безмежним внутрішнім світом і правом на суб'єктивність. Об'єктом його художнього пошуку стає особистість абсолютно вільна у своїх проявах. Італійська література відзначена творчістю Петрарки, Джованні Бокаччо, Нікколо Макіавеллі, Людовіко Аріосто і Торквато Тассо. Франческо Петрарка в любовних сонетах розкрив внутрішній світ людини, її емоції та почуття.

Найбільш відомими пам'ятками літератури є "Декамерон" Бокаччо, "Дон Кіхот" Сервантеса, і особливо "Гаргантюа і Пантагрюель" Франсуа Рабле. З епохою Відродження пов'язано виникнення національних літератур - на

56

відміну від літератури середніх віків, що створювалася переважно латиною. Великого розповсюдження набув театр. Найбільш видатними драматургами цього часу вважаються Уільям Шекспір (Англія) і Лопе де Вега (Іспанія).



Таким чином, звернення до людини як вищого начала буття, ідея утвердження гармонійної, звільненої від феодальних пут творчої особистості надає мистецтву Ренесансу великої ідейної значимості, величного героїчного масштабу.

3. Перехід від Середніх віків до Нового часу, розклад феодальних і зародження буржуазних відносин - надзвичайно складний і неоднозначний історичний період, який в різних країнах мав свої особливості. Якщо Італія в XIII ст. стала батьківщиною Відродження, то пізніше, на початку XVI ст., в Німеччині складається інший тип світогляду і, відповідно, всієї культури, що увійшов в історію як епоха Реформації.

У 1517 р. в місті Віттенберзі священик Мартін Лютер виступив з 95 тезами, безпосереднім мотивом для яких був протест проти торгівлі індульгенціями (індульгенція - свідоцтво про прощення гріхів). В основі вчення Лютера лежали дві основні ідеї. По-перше, принцип “виправдання вірою” полягає в тому, що порятунок душі досягається не виконанням церковних обрядів, а щирою особистою вірою в Бога.

Для того, щоб вірувати в Бога, людині не потрібен посередник в особі церкви. Звідси витікала друга думка: кожен повинен сам осягати християнське вчення через Біблію, а не через папські декрети і постанови церковних соборів. Нове ставлення до праці відбилося в невдоволенні великою кількістю церковних свят, коли заборонялося працювати. Лютер перекладає Біблію німецькою мовою (католицька церква забороняла переклади на національні мови, що робило читання Біблії доступним лише дуже вузькому колу людей, її зміст переказували і тлумачили священики). Характерно, що гуманізм залишався світоглядом дуже вузького кола найбільш освічених людей, ідеї ж Лютера стали ідеологічним знаменом селянської війни, яка почалася в Німеччині.

Схожі думки висловлювали й інші ідеологи (наприклад, Кальвін - в Швейцарії). Ідеї Реформації швидко підхопили широкі верстви населення в різних країнах (гугеноти у Франції, пуритани в Англії). На основі цього вчення стався новий великий розкол у християнстві - від католицької відділяються протестантські церкви. Протестантськими узагальнено називають церкви, генетично пов'язані з Реформацією, вони сповідують близькі погляди, але організаційно не об'єднані. Раніше за всіх виникли лютеранство і кальвінізм. В Англії королівська влада використала ідеї

57

Реформації для звільнення з-під папського впливу, протестантська англіканська церква стала там державною.



Пізніше виникнуть протестантські секти: баптисти, адвентисти, п'ятидесятники й інші. Для протестантизму характерні простота оформлення церковних будівель і богослужіння, використання світської музики, скасування поклоніння святим, іконам. Все це дістало відповідне відображення у мистецтві.

Співвідношення Реформації і Відродження - складне теоретичне питання. Ці епохи тісно переплітаються, однак не співпадають. Вони перетинаються у часі, але якщо Ренесанс на початку XVI ст. досягає вершини, то Реформація тільки починається. Обидва явища підготовлені початком розвитку буржуазних відносин, але сам цей процес в Італії і Німеччині проходив по-різному. Італія - батьківщина папства, але в Німеччині внаслідок роздробленості країни втручання Риму у внутрішні справи відчувалося особливо боляче. І Ренесанс, і Реформація виробляють новий світогляд, але інтелектуальна, естетична творчість охоплювала вузьке коло вибраних, а релігійна форма легко сприйнялася народом.

Гуманізм ніс звільнення від всевладдя релігії у “сфері духу”, не торкаючись церковної організації. Реформація ж, зміцнюючи віру як таку, позбавляла церкву її політичної влади. І якщо з першим римський двір довго мирився, то проти другого негайно починається найжорстокіша, організована боротьба - Контрреформація. Почавшись, ця боротьба поширюється і на прихильників гуманістичних поглядів. Була розгорнена діяльність духовних орденів (1540 р. - заснування ордену єзуїтів Ігнатієм Лойолою), інквізиції, масове переслідування людей за обвинуваченням у чаклунстві (“полювання на відьом”). З 1559 р. складалися індекси заборонених книг, куди потрапляло багато наукових і художніх творів. Протиріччя з католицькою церквою посилювалися також у зв'язку з успіхами природничих наук, які ставили під сумнів канонічні уявлення про світобудову.

Запитання до самоконтролю знань:

1.Що означає термін « відродження» в культурі?

2.Поясніть значення терміну « гуманізм».

3. Які соціоекономічні передумови впливали на добу Відродження?

4.Назвіть «титанів» Відродження та їх внесок в культуру.

5. Яке місце займає людина в світогляді доби Відродження?

Лекція № 8

Тема 7. Культура Нового часу.

План


  1. Соціокультурні передумови формування доби Нового часу.

  2. Естетичні засади стилю Бароко.

  3. Гуманістична і соціальна спрямованість ідеології Просвітництва.

1. Новий час — епоха, яка охоплює період з XVII ст. до кінця XIX ст.; після цього починається період так званої «новітньої історії», що триває і по наш час. Це історична епоха, на протязі якої культура західноєвропейських країн набула тієї розвинутої форми, яка виділила Європу із всього останнього світу і яку виділяють як особливий тип європейської культури. У попередні епохи культура Європи ще не була «європейською» у цьому розумінні, а у наш час вона вже перестала бути специфічно «європейською», тобто особливим соціокультурним світом, який поєднав би країни Європи на відміну від усіх інших.

Контури неоєвропейської культури стали виявлятися у XVII ст. Реформація, що розпочалась в епоху Відродження, була вже зародком культури нового типу. Вона проклала дорогу до переосмислення догматів християнства. Протестантизм самим фактом свого існування утверджував можливість різного тлумачення священного писання. Духовна атмосфера в суспільстві змінилась під впливом англійської революції у XVII ст., а потім французької у XVIII ст. — вони ознаменували настання нової ери у історії Європи і становлення нової європейської культури. За соціальним змістом це був період формування і утвердження в Європі буржуазних соціальних відносин. У даному випадку йдеться про фіксацію того факту, що центр життя виробничої, культурної, соціально-політичної діяльності змістився у міста, де бурхливо почали розвиватися різноманітні форми промислової діяльності. Це призвело до появи машинного виробництва, яке революціонізувало всю людську діяльність взагалі.

Паралельно зі змінами у діяльності відбувались зміни у суспільних стосунках: розриваються колишні зв'язки особистої залежності людини від людини, зникає «велика сім'я», а натомість з'являється вільний, автономний індивід що є засадою явища під назвою «буржуазний індивідуалізм». Все це спричиняє шалене прискорення темпів життя. Зростання масштабів соціальної динаміки.

Відбуваються величезні зміни у розвитку наукового природознавства і філософії. Галілей вперше звернув увагу на розробку методології науки. Йому належить думка, що наука має спиратися на спостереження і експерименти і користування математичною мовою. Саме на цій основі Ньютон створив класичну механіку. Видатні філософи XVII ст. — Ф.Бекон, Т.Гобс, Ф.Декарт, Б.Спіноза, Г. Лейбніц та інші — звільнили філософію від схоластики і повернули її обличчям до науки. Основою філософського пізнання для них стала не сліпа віра, а розум, що спирається на логіку і факти.

Відбулись суттєві зрушення і в інших сферах духовного життя:

- з'являється мистецтво в його розумінні, тобто мистецтво світське, автономне у своєму розвитку;

- народжується роман як літературний жанр, опера, сучасний театр, архітектура масових забудов, промислова архітектура;

- виникають національні Академії наук, з'являються перші газети та часописи, у тому числі і наукові, з'являється міський транспорт.

Нарешті все це знайшло своє виявлення у новому світогляді:

- світ тепер розглядається як об'єкт, на який спрямовується людська активність, а сама людина — як суб'єкт, тобто вихідний автономний пункт активності;

- світ постає в якості нескладного механізму, типовим взірцем якого був механічний годинник;

- людина повинна пізнати цей механізм та опанувати його (гасло «Знання є сила» стає показовим у цьому плані);

природа тепер поділяється на живу та неживу, але і та, і інша є лише основою для росту людської могутньості;

- нарешті, вважається, що людина, спираючись на свій розум, повинна перетворити середовище своєї життєдіяльності, зробившії його оптимальним.

З XVII ст. бере початок і інша особливість культури Нового часу — її багатонаціональність, багатомовність. Середньовічна латинь вступила місце національним мовам; і це, з одного боку, збагатило європейську культуру

60

традиціями і досвідом народної творчості, а з іншого — зробило досягнення культури більш доступним для народів Європи. Розпочався підйом національних культур, що стало базою розвитку загальноєвропейської культури, єдиної у своїй багатоманітності. Живописці Рубенс, Рембрандт, Веласкес, Гойя, Пуссен, драматурги Л one де Bera, Мольер, композитор Глюк «батько нової педагогіки» Ян Амос Коменський — творчість кожного з цих геніїв XVII ст. національна і разом з цим складає досягнення всієї європейської культури в цілому. В країнах Європи виникають оригінальні художні школи і літературні напрямки, в яких по різному находять відбиття два великих художніх стилі у європейському мистецтві того часу — бароко і класицизм. Розквіт європейської культури став результатом взаємообміну між культурними досягненнями європейських держав. Контакт і взаємодія культур — це одна із рішучих умов культурного прогресу, що вивело Європу у Новий час на передові позиції у світі.

2.  Центром розвитку нового мистецтва бароко на рубежі XVI-XVII ст. був Рим, архітектура якого представляється типовою для епохи бароко. Італійське слово «Ьагоссо» означає буквально «дивовижний», «химерний» — стиль, отримавший розвиток в XVII і першій пол. XVIII ст. у мистецтві окремих європейських країн, головним чином в Іспанії, Фландрії (в дуже своєрідному, найбільш реалістичному варіанті), в Німеччині, Франції і інших країнах. Основна соціальна основа Бароко — дворянська культура епохи абсолютизму. Мистецтво цього художнього стилю покликано прославляти і пропагувати могутність знаті і церкви, воно тяжіє до величавості, патетичності, драматизму, передачі складних почуттів, розширення кола тем, — і разом з тим відрізняється відомим розчаруванням в гуманістичних ідеалах Відродження і тяжіє до деяких тенденцій готики. Останнє пояснюється впливом католицької церкви, що відігравала велику роль в епоху Контрреформації.



Бароко відобразило уявлення про вічний рух Всесвіту. В архітектурі хвилясті лінії і надлишок декору породжували ілюзію просторового руху й експресії, спіралеподібні колони, що зникали у вишині, наближали до небес; розкішні сади і інтер'єри виражали пафос достатку і земних спокус; каскади фонтанів своїм падінням униз тягли до хтонічних глибин (палоццо Барберіні, арх. Мадерна, Берніні, Бороміні)


В образотворчому мистецтві домінували декоративні композиції релігійного, міфологічного характеру, парадні портрети; велике значення набувають композиційні і оптичні ефекти, ритмічна і кольорова єдність, живописність цілого, вільна, темпераментна творча манера. В Італії, де народилось Бароко

61

працювали видатні живописці, основоположник демократичного реалізму Караваджо, вожді академізму брати Карраччі, неперевершений майстер стінопису Дж.Б. Тьєполо. Життєрадісні, реалістичні начала властиві бароко у Фландрії (живописці П.П. Рубенс, А. ван Дейк, Ф. Сней-дерс). У Франції бароко злилось з класицизмом в єдиний пишний стиль .

Загальна барокова театралізація життя — популярність опери, кантати, ораторії, алегоричних церемоній, високомовності довгих перук, парчевих драпувань та емблем — нагадувала про те, що світ є облудною мішурою і настане час знімати маски й опускати завісу.

Оптичні ефекти барокової архітектури (собор Св. Петра в Римі, арх. Л. Берніні) утверджували принцип загальної перетворюваності й всемогутності ілюзій. За допомогою безкінечних ілюзорних втілень людина прилучалася до трансцедентності.

Навіть інтимні голландські натюрморти (П. Клаас, В. Хеда) — маленькі сколки хатнього тепла, як і співзвучна їм поезія Фоккенбраха, несли в повторюваних образах черепа, пісочного годинника, крихкого бокалу відчуття тривоги і страху перед оточенням. Так виникав образ антиномічного барокового часу в поєднанні минущості земного і безкінечності вічного.

3. XVIII століття ввійшло в історію як століття Просвітництва, воно визначило основні тенденції, які сформували зміст європейської культури Нового часу. Істотне місце в культурі цього періоду мають проблеми, зв'язані з обгрунтуванням економічних, політичних, правових, моральних принципів суспільного життя, з пошуком більш сучасних форми організації (ідеї англійської політичної економії, утопічний соціалізм). В мистецтві виникає синтементалізм і романтизм — стилі, які відображували різні реакції людей на нові умови суспільного буття.

Європейська культура проймається духом діловитості, практицизму, утилітаризму, породжених буржуазним підприємництвом. Протестантські ідеали особистої відповідальності людини перед Богом і людьми за виконання своїх людських обов'язків стають тепер дуже доцільними. Вони сприяють формуванню доброчесного відношення до праці, сім'ї, особистості, без чого був би неможливий розвиток капитализму. Динамічність, активність, націленість на отримання вигоди стають відтепер виправданими культурними нормами людської поведінки.

Розвиток знань, зростання освіти, розглядаються як рушійна сила суспільного прогресу. Особливо зростає у цей час престиж філософії, високо піднесеної такими геніями, як Берклі і Юм в Англії, Вольтер, Руссо, Гольбах,

62

Дідро у Франції, Кант, Фіхте, Гегель, Фейербах у Німеччині. їм належать ідеї, що стали фундаментом класичної європейської філософії. Вчені і філософії стають на протязі всього Нового часу «володарями думок» в суспільстві. Європейська культура в цілому набуває переважно раціонального характеру.

В художній літературі одним із головних напрямків стає реалізм. Успіхом у публіки користується жанр романа, який надав широке багатопланове зображення дійсності (Бальзак, Золя, Дікенс та ін.). в образотворчому мистецтві релігійна тематика відходить на другий план. Отримують поширення романтико-героїчні полотна (Жеріко, Делякруа), реалістичний портретний і пейзажний живопис, сцени із народного життя, побутовий жанр, сатирична графіка, історичні сюжети (Гойя, Енгр, Констебль, Коро, Мілле, Курбе, Дом'є, Менхель та інші).

Головна суперечність, яку намагається розв’язати філософія Просвітництва, полягає в несумісності «приватної людини», тобто індивіда з його користолюбними інтересами, і «людини взагалі» – носія розуму й справедливості. Але новий герой – «громадянин світу», вільний від станових, конфесійних і національних особливостей, носій «чистого розуму», не знаходить себе у конкретних історичних умовах. В надрах Просвітництва виникла така течія, як 



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал