Методичні рекомендації для студентів заочного відділення з дисципліни «Основи філософських знань»



Сторінка9/11
Дата конвертації22.12.2016
Розмір2.57 Mb.
ТипМетодичні рекомендації
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11
ТЕМА 12. ЛЮДИНА ТА ЇЇ БУТТЯ

ЯК ПРЕДМЕТ ФІЛОСОФСЬКОГО ОСМИСЛЕННЯ.
Людина для самої себе постає як найперший предмет зацікавленості та осмислення. Все, що людина знає, з чим пов'язана практично, життєво або уявно,— усе це, врешті-решт, замикається на неї саму як на реальний суб'єкт та центр свого універсуму. Водночас саме буття людини, з одного боку, незбагненне різноманітне у своїх проявах, з іншого— проблематичне в тому сенсі, що воно непередбачуване і не гарантоване як у своїй якості, так і в кінцевій виправданості. Тому філософія розглядає людину в окресленнях свободи, самоздійснення, пошуку та утвердження життєвих сенсів.
План (логіка) викладу матеріалу:

1. Проблематичність людського буття. Співвідношення понять існування людини, буття та життя людини.

2. Проблема походження людини в її сучасному звучанні.

3. Співвідношення понять "людина - індивід - особа - особистість - індивідуальність" як сходинки конкретизації провідних характеристик людини.

4. Основні цінності людського буття. Свобода як цінність, її характеристики та прояви.

5. Проблема смерті, безсмертя та сенсу життя в аспекті людського життєвого

самоутвердження

Питання 1. Проблематичність людського буття. Співвідношення понять існування людини, буття та життя людини.

Засновник філософського вчення про людину (філософської антропології) М.Шелер писав: "Наша епоха виявилась за приблизно десятитисячолітню історію першою, коли людина стала цілком і повністю "проблематичною", коли вона більше не знає, що вона таке, одночасно вона також знає, що не знає цього". Таке загострення уваги людини до питання пізнання власного місця в оточуючому світі та власної сутності породжує нагальну необхідність осмислення провідних аспектів людського буття. Сократівське "пізнай самого себе" - це установка на постійне утримання цього питання у полі зору власного життя, що неминуче постає перед кожною людиною.

В історії філософської та суспільно-політичної думки була здійснена велика кількість спроб визначення людини, що розкривають окремі суттєві властивості, та прояви чотирьох вимірів людини: біологічного, психічного, соціального та духовного. Але вся багатоманітність спроб визначити людину через виділення її окремих властивостей не дає можливості побачити власне універсальний зміст людського буття - його цілісність, повноту, субстанційність та потенційну невичерпність виявлення нового у творчості. Тому необхідно сформулювати такі фундаментальні характеристики людини, в яких виявляється власне проблематичність буття людини, тобто неможливість повного попереднього визначення всіх дійсних сутнісних проявів людини як такої та вичерпного пізнання окремо взятої людини:


  • Людина не може бути жорстко визначена ні законами свого біологічного виду, ні законами культурної еволюції: людська істота є неспеціалізованою, такою, що втратила більшість інстинктивних адаптаційних програм. Людина від народження не має жорстко визначеної програми своєї життєдіяльності, і наперед не призначена для певної професії, життєвого стилю, морально-етичної позиції чи світоглядної орієнтації.

  • Людина є нескінченною відкритою потенційністю, з найбільшим ступенем свободи у порівнянні з іншими живими істотами, з невичерпними можливостями самовдосконалення та розвитку.

  • Сутність людини не співпадає ні з власною тілесністю, ні з власними психічними можливостями, ні одна із форм людської життєдіяльності не дає можливості повністю втілити гнучкість та неоднозначність людської природи.

  • Людина здатна до трансцендування, тобто постійного виходу за межі досягнутого втілення, за межі означених раніше можливостей, цілей.

  • Людина володіє характеристикою відкритості свого внутрішнього світу до вищих субстанційних засад світу, до матеріального світу речей і процесів, до світу цінностей і світу міжособистісного спілкування, які постають джерелами наповнення внутрішнього світу, спонуками розкриття внутрішніх можливостей.

Певною мірою людина є істотою надприродною, оскільки найважливіші цінності її існування: любов, сумління, гідність, розум, свобода - коріняться не у природній необхідності, а пов'язують людину з вищими цінностями, які можуть перевищувати цінність життя як такого.

М.Шелер визнавав, що людина стає людиною, визначається у своєму бутті завдяки поєднанню життєвого, інстинктивного "пориву" та "духу", який є формотворчою силою, що "олюднює" природну, хаотичну і стихійну основу людини. "Дух" людини - це діяльність розуму, здатність до "споглядання сутності", різноманітні емоційні та вольові акти, серед яких найважливішими є любов, свобода, здатність до формування ієрархії цінностей. Здатність до ціннісного ставлення характеризує, за М.Шелером, формування людської особистості, яка засвідчує існування в людині певного центру всіх духовних актів, які характеризують людську свідомість, власне людяне в людині. Тому М.Шелер вважає визначальною ознакою людини її духовність. Найсуттєвіші риси людської духовності проявляються у наступному:



  • Людська свідомість включає в себе здатність до вільного волевиявлення та цілеспрямованої діяльності, націленість людини на самовизначення та самоутвердження у зовнішньому світі.

  • Здатність до усвідомлення своєї історичності, прагнення формувати власне відношення як до минулого, так і до майбутнього завдяки діяльності пам'яті, уяви та фантазії.

  • Здатність до створення людських форм спілкування, які постають основою формування соціального світу, процесів персоналізації та індивідуалізації.

  • Здатність людини бути особистістю - вміти відповідально зосереджувати всі духовні, тілесні та психічні здатності людини навколо єдиного центру самоформування і саморозвитку.

  • Здатність до оцінювального ставлення до оточуючого світу, інших людей та самої себе, здатність до наділення їх смислом, і, відповідно, до морально-етичної, естетичної діяльності, формування особистого світогляду.

  • Здатність до творчості в усіх сферах пізнавальної, ціннісної та практичної діяльності, у самоактуалізації власних здібностей, ціннісних орієнтацій, у спілкуванні з іншими людьми та світом в цілому.

Ці особливості людини не виявляються автоматично від народження, не є функціональними виявленнями людського природного організму. Тому існує своєрідна систему ієрархічно вибудованих сходинок послідовного залучення людини до людського способу життя:

  • Включення людини від народження у соціокультурні процеси в ході виховання та спілкування з іншими людьми в різних формах соціального життя та міжособистого спілкування.

  • Опанування людськими способами діяльності у процесі навчання, виховання та самовиховання, здійсненні самостійної творчості.

  • Оволодіння вмінням самостійного осмислення та оцінювання життєвих ситуацій, подій, процесів, довколишніх речей та самої себе.

  • Вміти створювати духовний універсум - означає надавати цілісність та повноту ієрархії відповідально прийнятих особистісних цінностей, які акумулюють в собі як особистісні орієнтації, так і загальнолюдські цінності.

Цей шлях залучення людини до людського способу буття можна охарактеризувати поняттями "існування", "життя" та "буття". "Існування" людини - це її перебування в колі переважно фізіологічних потреб як природної істоти, або задовільнення певним станом адаптації до соціокультурного оточення. Але включенність людини у життя суспільства, долучення до культури розкриває їй можливості для реалізації особистісного аспекту свого існування. Завдяки цьому людина наповнює своє "життя" активною творчою діяльністю - може реалізовувати свої особисті задатки, визначати вартісні цілі, реалізовувати прагнення та ідеали. Тим самим її життя набуває визначенності у особистих досягненнях, значущих подіях, реалізаціях власних задумів, бажань, мрій. Повнота власне "буття" людини - це рівень та спосіб творчого відношення до власного життя та оточуючого світу. Людська особа стає суспільно значущою особистістю та унікально вартісною індивідуальністю, вона надає особливого сенсу своєму життю завдяки максимально можливій повноті самореалізації, постійному і напруженому втіленню всіх своїх можливостей. Таким чином, власне людська "одиниця життя" перетворюється на унікальний "універсум свободи", який розкриває граничні можливості всього людського роду.

Питання 2. Проблема походження людини в її сучасному звучанні.

На ґрунті спроб філософського узагальнення наукових даних і гіпотез про походження людини з'являється реальна можливість створити достатньо цілісну теорію, яка б визначила особливості та унікальність становища людини у Всесвіті, її місце та призначення в ієрархічній будові природи. Кожна із тих концепцій, що будуть подані нижче, дає пояснення певних фактів будови людського організму або особливостей діяльності людини. Разом з тим, кожна концепція виявляє свою обмеженність, бо залишаються факти, принципово не пояснювальні в їх межах. Також можна виділити більш актуальні та менш актуальні концепції в залежності від використання ними досягнень сучасної наукової думки.

1. Версія антропного принципу в будові Всесвіту пояснює людину з позиції Всесвіту в цілому. Цей принцип висвітлює факт залежності біологічної будови людини від універсальної космологічної ситуації: як природна структура космічних об'єктів, так і виникнення життя залежить від незмінної комбінації фізичних констант (швидкість світла, рівновага сил гравітації, заряд електрона і маса протона). Зміна у величині цих фундаментальних констант унеможливила б виникнення життя на Землі, його еволюцію та появу людини. "Слабкий антропний принцип" визначає місце людини в ієрархії Всесвіту. В цій версії людина як спостерігач та співучасник Всесвіту виступає не лише мірою всіх речей, але й творцем всіх речей світу. "Те, що ми очікуємо спостерігати, з необхідністю обмежено умовами, які необхідні для нашого існування як спостерігачів" (Б.Картер).

"Сильний" варіант антропного принципу є більш сміливим та набуває філософського характеру. Згідно з ним людина, яка спостерігає цей світ, є кінцевою метою комбінації названих елементів та констант. Якщо саме людина як спостерігач надає сенс еволюції, це означає, що присутність людини в світі не є випадковою, а постає метою всієї еволюції. Всесвіт породжує на певному відтинку часу свого існування спостерігачів-співучасників, спостереження яких надають Всесвіту відчутності, помітності та реальності. Цей принцип "участі" стверджує, що той Всесвіт, який ми знаємо і який є для нас звичним, "створюється" завдяки сукупності спостережень всіх людей у минулому, сучасному і майбутньому. Ні одне явище не стане справжнім явищем, поки не стане спостережуваним явищем.

2. Людина - це істота, в якій втілені результати космічної та біологічної еволюції.

- Інопланетна версія про можливість занесення людини (життя) на Землю з інших світів або планет. Класична ідея панспермії - це ідея спонтанного або випадкового занесення бактерій або спор з космосу за допомогою комет, які складаються з космічного пилу (включає спори та бактерії). Теорія виникла як заперечення хімічної еволюції живого з неживого шляхом випадкових комбінацій: прораховано, що для отримання лише 100 ферментів (всього 2000) необхідна така кількість комбінацій, що перебільшує число всіх атомів, які вміщує весь існуючий Всесвіт. Комети у свою чергу вміщують і елементарні органічні речовини, і воду, які за сприятливих умов можуть стати основою життя.

- Концепція еволюціонізму. Найбільш розроблена у теоретичному плані, включає в себе біля 30 теорій, які розглядають людину як результат еволюції біосфери та антропосоціогенезу – виникнення людини сучасного типу. Доведено, що понад 5 мільйонів років тому назад з'явились істоти нової породи - людиноподібні мавпи (австралопітеки). Два мільйони років назад одна з гілок австралопітеків перетворилась на "людину вправну", що мала більш розвинений мозок та вміла користуватися знаряддями праці. Найважливішими факторами такого перетворення гомінідів на людей були: знаряддєва діяльність, розвиток мови, регулювання шлюбних відносин, виникнення первісно-родової общини, формування моральних норм, соціокультурне об'єднання людей на основі матеріального виробництва. Всі еволюціоністські концепції поділяють на версії визнання випадковості виникнення людини, та версії цілеспрямованої еволюції живої природи у напрямку до виникнення складної будови людського мозку та появи свідомості, як основи подальшої антропосоціальної еволюції.

Теорії еволюціонізму вміщують в собі непересічні здобутки: відкриття законів генетики, відкриття генів, або спадкових факторів, які локалізовані у хромосомах, палеонтологічні дослідження, порівняльна анатомія та інші. І сьогодні теорія еволюції вважається необхідною умовою осмислення людини в її психофізичному та соціальному вимірах, але втратила свою актуальність у порівнянні з дослідженнями феноменів людської культури, духовності, непередбачуваності моральної поведінки людини. Пояснення для цих останніх феноменів еволюціонізм не може дати.

- Концепція виникнення людини як "помилкової" гілки еволюції. Подібні міркування приводять до висновку, що людина - результат певної мутації, прикрої помилки у механізмах доцільної природно інстинктивної поведінки. Відповідно, не можливо достатньо мотивовано охарактеризувати призначення людини у світі, але можливо передбачити, що спроби формулювання та реального втілення смислу людської цивілізації - є лише шляхом до самознищення.

3. Ідея креаціонізму (творення) людини Вищим розумом - або природнім або надприроднім. Перша концепція природного розуму відповідає концепції "ієрархічного Всесвіту" (А. Ейнштейн): Всесвіт складається з цілого ряду ширших систем певної щільності, кожна із яких заповнена "молекулами", тобто попередніми системами (зірками, галактиками, скупченнями галактик, тощо). Вищий космічний розум виникає природнім шляхом, створюючи нижчі за себе розуми, тому можливою є також і "ієрархія розумів", відповідна "ієрархічному Всесвіту".

Друга концепція творення визнає існування Вищого Розуму, який знаходиться поза Всесвітом. Ця концепція ґрунтується на запереченні можливості пояснити ґенезу життя природними причинами і направлена проти концепції хімічної, передбіологічної еволюції: матерія сама по собі не здатна породити відкриті живі та мислячі системи. Людина створена або Богом, або світовим розумом, або світовим духом, і, відповідно, втілює певні їх характеристики, властивості та здатності. Саме в межах філософсько-теологічних концепцій виникнення людини з'являється можливість пояснити переважну більшість власне людських здатностей не лише до продуктивного мислення, але і переживання вищих духовних станів, вміння оцінювати відповідно до вищих критеріїв, здатність до віри, любові, надії, пізнання істини.

В даних концепціях знайшли втілення два базових, основоположних принципи розуміння людини в залежності від пояснення її походження. Принцип еволюціонізму визначає розуміння людини як мікрокосму, тобто єдності зі всією живою та неживою природою, розкриває визначальну роль розвитку в існуванні як окремої людини, так і людства в цілому. Принцип творення (креаціонізму) акцентує увагу на осмислені духовних та екзистенціальних способів буття людини у світі, підкреслює особливу вартість самопізнання, ціннісного відношення, дає пояснення процесам самореалізації та самоутвердження людини як особистості у світі.

В наш час існують спроби синтезувати певні погляди на походження людини і утворити проміжні концепції: так, синтез креаціонізму та еволюціонізму приводить до ствердження, що лише на вищих щаблях біологічної еволюції людині прищеплюють духовні та розумові якості. Концепції еволюціонізму намагаються поєднати із концепціями ієрархічних шарів світобудови (існують процеси матеріальні, астральні, ментальні та духовні, а всі явища дійсності визначаються мірою причетності до них усіх), виявленням особливих людиноутворюючих чинників культури, спілкування, соціуму. Враховуючи те, що жодна окрема концепція не може пояснити усієї складності людини, можна вважати синтетичні концепції більш-менш виправданими.
Питання 3. Співвідношення понять "людина - індивід - особа - особистість - індивідуальність" як сходинки конкретизації провідних характеристик людини.

Поняття "людина - індивід - особа - особистість - індивідуальність" - це поняття, з допомогою яких розкриваються найсуттєвіші виміри людини, її якісні прояви. Поняття людини означає вищий рівень розвитку живих організмів на Землі, унікальний біологічний вид - біосоціальних істот, у яких біологічні структури та функції під впливом соціальних чинників значною мірою модифікувалися та досягли якісно вищого рівня розвитку порівняно з тваринами. Тому визначаючи сходинки якісних проявів людини необхідно виявити не лише взаємодію біологічного та соціального в людині, але й розкрити особливість прояву власне людського в людині - процеси соціалізації та персоналізації.

Поняття індивід або індивідуум позначає окремо взятого представника людського роду, окрему людину - на відміну від окремої групи або суспільства в цілому. Поняття індивіду може вживатися стосовно будь-яких живих істот, індивідуум як правило використовується лише щодо людини. З одного боку, індивід є представником людського роду в цілому та певної соціальної групи. З іншого - завдяки своїй одиничності індивід виділяється як неповторний та своєрідний, як одиничне виявлення загальнородових характеристик. Тому його специфіку складає певна сукупність соціально значущих психологічних рис, які становлять самобутній характер. Подальший розвиток окремого індивіда здійснюється через процеси соціалізації - поглиблення родових психосоціобіологічних властивостей, та індивідуалізації - розвиток його специфічних особливостей, що не зводяться до загальних родових.

Поняття "особа" характеризує результат соціалізації індивіда у суспільстві, тобто конкретну соціальну реалізацію різних задатків індивіда. Це поняття виражає цілісність стійких властивостей індивіда, які формуються не лише на основі біопсихічних задатків, але й залежні від соціальних зв'язків. Поняття особи фіксує властиві окремому індивіду способи включення у соціальні умови, спрямованність соціальної поведінки у певних сферах діяльності, спрямованність вчинків у типових ситуаціях. Приклади: непересічна особа (реалізує різноманітні орієнтації), видатна особа (досягла найвищих досягнень у певній сфері), моральна, принципова особа, примітивна, інтелектуально заглиблена. Соціальні характеристики особи відображають її соціальну позицію у системі суспільних або ж міжособистісних стосунків. Особа в даному аспекті розглядається і як суб'єкт соціальної діяльності, соціальних стосунків, і як їх об'єкт, для якого у кожному конкретному суспільстві формуються певні вимоги правового, морального, соціального, професійного порядку.

Поняття особистості на відміну від поняття особи акцентує увагу на здатності людини до певної автономності, до свободи у своїх діях і поведінці та на власній відповідальності за свої вчинки. У складному та багаторівневому феномені людського буття виділяють ядро, найперший носій людських якостей - особистість, яка одночасно концентрує їх та сприяє їх реальному виявленню. Осмислити належним чином особистість як атрибутивну ознаку людини означає синтезувати всі знання про людину в єдиному фокусі - розумінні того, що метою розвитку всього людського роду постає формування унікальної індивідуальності людини, яка здатна виявити творчі можливості всього людства. Особистість є втіленням самостійної субстанційності людини, тобто здатність не лише до соціалізації, але й формування стійкої ієрархії особистісних цінностей. Визначальною її характеристикою постає самодетермінація - здатність особистості бути вихідним джерелом власної активності у поведінці та діяльності через формування мотиваційних структур, пов'язаних з виявленням особистісних установок та ціннісних орієнтацій. Установки та ціннісні орієнтації проявляються через оцінки, визначення значущості чогось для діяльності особистості.

Граничною основою існування особистості постає самість або самототожність. Це духовне ядро людини, яке визначає здатність людини бути причетною до світу вищих духовних, вартостей, тобто здатність надавати перевагу ціннісним мотиваціям перед практичними мотивами індивідуального самозбереження чи соціального статусу тощо. Через самість особистість формує самодостатнє становище серед собі подібних, подане в унікальному та своєрідному вигляді. Збереження власної самості може поставати граничною метою людини, поступаючись навіть перед проблемою збереження соціального становища, або фізичного самозбереження. Через самість, як духовно-діяльнісний стрижень особистості, активізуються цінності, ідеали, принципи, переконання, вірування особистості. Вона також сприяє втіленню їх через такі процеси самодетермінації як самосвідомість, самооцінка, самоусвідомлення, самовизначення, самодостатність, наділення сенсом себе та ін. Окрім того, досягнення самототожності особистості не можливе без персоналізації власної тілесності, без формування власного життєвого стилю в усіх його проявах: манер поведінки, стилю діяльності, спілкування, особливостей власної зовнішності тощо.

Через поняття індивідуальності здійснюється осмислення, з одного боку, проблема збереження цілісності в єдності індивідуальних, особливих та суспільно-родових проявів в особистості, а з іншого - питання про усвідомлення самототожності, тобто власного Я. Питання про розвиток індивідуальності людини - здатності до повноти та цілісності виявлення самості в різноманітних видах діяльності, поведінки, спілкування, та здатності до самоідентифікації Я постає, - особливо актуальним для сучасної цивілізованої людини. Людська індивідуальність проявляється на рівні усвідомлення повноти самовиявлення особистості (самості) завдяки виходу за власні особистісні межі у сферу міжособистісних стосунків. Усвідомлення неповторності власного Я постає можливим через особливе рефлексивне осмислення складності власного особистісного світу, який формується у міжособистісних стосунках. В них формується структура "множинного Я", виділяються різноманітні "центри Я" в залежності від особливих відносин "суб'єктивного Я"- уявлень особистості про свою справжню внутрішню сутність, про свою виокремленість та протиставленість іншим Я. "Суб'єктивне Я" зіставляється з образом свого "дзеркального Я", яке складається з оцінок його іншими людьми, та "рольового Я", що формується на уявленнях про реально виконувані соціальні та комунікативні функції. Складні структури індивідуалізації особистості виявляються у відносинах "Я і Ти", "Я і Ми", "Я і Інший". Вони передбачають вміння людини стати на позицію іншої людини, спільноти, здатності до відвертості, співпереживання, співчуття, вміння сприймати Іншого та, врешті решт, вирізняти у своєму внутрішньому світі образ "Іншого Я" - нерозпізнаних власних можливостей.
Питання 4. Основні цінності людського буття. Свобода як цінність, її характеристики та прояви.

Поняття цінності (або вартості) широко використовується у філософсько-гуманітарних та соціально-психологічних науках для акцентації уваги на власне людському, гуманістичному значенні певних явищ, людських прагнень, потреб, оцінок, вчинків. Теорія цінностей або аксіологія - це філософське вчення про природу цінностей, про їх зв'язок між собою, з іншими культурними чинниками та самою людиною.

Будь-яка діяльність невіддільна від постановки мети, наслідування норм і правил, систематизації та підведення вчинків під зразки, відділення важливого та фундаментального від менш суттєвого та другорядного. Тобто, поняття "мета", "норма", "правило", "система", "ієрархія", "зразок", "фундаментальне", "другорядне" мають, окрім суто пізнавального змісту, важливе оцінювальне значення. Тому істина та цінність взаємодоповнюють одне одного, і ні одне з них не може бути замінено іншим.

Цінністю може бути названий кожний із трьох елементів, з яких складається ситуація оцінювання: 1) оцінюваний об'єкт; 2) взірець, який складає основу оцінки; 3) власне ситуація визначення відповідності оцінюваного об'єкта уявленню про те, яким він повинен бути. У відповідності з оцінюваним об'єктом виділяють "предметні цінності". Вся багатоманітність предметів людської діяльності, різноманітних соціальних відносин, окремих людей та міжособистісного спілкування може виступати в якості "предметних цінностей", тобто оцінюватись у плані добра і зла, красивого та відразливого, допустимого та забороненого, справедливого та несправедливого, та ін. Таке розуміння цінностей є більш властивим для буденної свідомості. Інше поняття цінностей ("суб'єктні цінності") – це ідеали, взірці та оцінки, імперативи та заборони, цілі і проекти, які виражені у формі нормативних понять. Вони широко використовуються в аксіології, соціології та теоретичному мисленні. Відповідно виділяють природні цінності (природа жива і нежива, природні копалини) та культурні цінності (свобода, творчість, любов, спілкування, діяльність). Відповідно до структури особистості виділяють біопсихічні цінності (збереження здоров'я) та духовні цінності, які структурують за формами духовної культури: моральні (сенс життя та щастя, добро, обов'язок, відповідальність, сумління, честь, гідність), естетичні (прекрасне, піднесене, відразливе), релігійні (віра), наукові (істина), політичні (мир, справедливість, демократія), правові (закон і правопорядок). Ці цінності мають загальнолюдське значення, є умовами людського цілепокладання у певній сфері діяльності. Таке розуміння цінностей отримує своє завершення у понятті "загальнолюдських вартостей" та уявленні про існування окремого "світу цінностей".

"Загальнолюдські цінності" утворюють пріоритети соціокультурного розвитку націй, народів, особистостей, закріплені соціальною практикою та життєвим досвідом людини. Вони є універсальними формами вироблення соціальних зразків, ідеалів для кожної історичної та культурної епохи. Наповнюючись в кожній соціокультурній традиції власним змістом, вони виступають у будь-якому типові культури в ролі вартості. Основоположною загальнолюдською цінністю постає саме життя та проблема його збереження і розвитку у природній, соціальній та індивідуальній формах. Подальша ієрархія вартостей визначається найважливішими сферами самоутвердження людини: сім'я, освіта, праця, суспільна діяльність, творчість, тощо. Цінності добра, краси, істини, віри та свободи характеризують ще як абсолютні цінності в тому розумінні, що вони є найважливішими орієнтирами світоглядних, моральних, ідейних пошуків людства в цілому, сприяють збереженню людськості у суперечливих і парадоксальних історичних колізіях. В сучасну епоху глобальних змін вони є фундаментальними основами культури, забезпечують гармонію, міру, рівновагу цілісного світу людини. В загальнолюдській моралі зберігаються цінності мирного співіснування, ідеали гуманізму, справедливості, гідності особистості. Непроминаюче значення зберігають Біблійні моральні заповіді.

Третій аспект розуміння цінностей зосереджує увагу на зв'язку цінностей та людської діяльності. Ціннісні орієнтації - найважливіші елементи внутрішньої структури особистості, які закріплені життєвим досвідом, всією сукупністю її переживань, - відмежовують значуще, суттєве для даної людини від незначного, несуттєвого. Вони забезпечують цілісність особистості, стійкість поведінки та діяльності, виступають найважливішими чинниками, які регулюють мотивацію особистості. Основний зміст ціннісних орієнтацій - світоглядні, моральні переконання людини, естетичні погляди, глибинні та стійкі прив'язаності, принципи поведінки. Вони задають загальну спрямованість інтересам та прагненням особистості; ієрархію індивідуальних переваг та зразків; цільові та мотиваційні програми; рівень домагань та престижних переваг; уявлення про належне і механізми вибору за критеріями значущості; спрямованість вольових зусиль, уваги, інтелекту, міру готовності та рішучості волі до реалізації власного "проекту" життя.

Система ціннісних орієнтацій розглядається як показник стійкості та автономності особистості, як ознака її зрілості, як призма, крізь яку сприймається не тільки зовнішній, але й власний внутрішній світ. Це фокус для вирішення в індивідуальному плані питання про сенс життя, що інтегрує ціннісні орієнтації в гармонійну особистісну цілісність. Людське буття не можливе без вибору як "фундаментальних", тобто найважливіших цінностей її життєвого світу, так і ситуативних цінностей, що відповідають певному життєвому випадку. Відповідно особистість постійно стоїть перед проблемою випробування власних цінностей. Тому гранично важливою постає проблема чинників людської діяльності та загальної визначеності (детермінованості) людського мислення та волевиявлення: наскільки вільною може бути людина у виборі мети та засобів діяльності, щоб реалізувати власні бажання, прагнення, ціннісні орієнтації. Людина володіє психологічною здатністю вибирати, і тому здійснювати вчинки. Разом з тим людська діяльність є обумовленою, з одного боку, зовнішнім світом та об'єктивними умовами життя як соціобіологічної істоти (генетична спадковість, стан здоров'я, інстинктивними та підсвідомими потягами, психічним станом). З іншого боку, внутрішні умови - це необхідність здійснення вибору із сукупності особистісних цінностей, бажань і потреб, який залежить від міри усвідомлення обов'язку та відповідальності, повноти інтелектуального осмислення, інтенсивності переживань та емоційного відношення до оточення та самої себе.

Свобода як людська цінність фіксує можливість діяльності та поведінки людини в певних життєвих умовах. Свобода - це потреба та здатність людини діяти у відповідності до своїх інтересів, цілей, можливість здійснювати вибір. Це здатність, завдяки якій людина навіть при усвідомлені умов своєї діяльності може обирати спосіб дій або бездіяльності, який підпорядковується перш за все особистим цінностям, і не визначається повністю умовами існування. Свобода постає умовою функціонування та реалізації цінностей у цілеспрямованій діяльності людини. "Бути - це означає бути приреченим до буття вільним", наголошував Ж.-П.Сартр.

Суттєвим є відсутність не просто спонукальних причин, але відсутність саме примусу, поневолюючих до певної дії причин. Останнім мотивом вільного вибору є сама свобода вільного самовизначення по відношенню до цінностей. Але свобода не може бути ототожнена з просто цільовою діяльністю. У вільній дії людина реалізує себе як особистість, оскільки тут реалізується моральний та ціннісний зміст особистості. Саме в активному досягненні цілей найповніше розкривається та реалізується особистість. Свобода реалізується як результат інтелектуального осмислення в умовах повної самовладності над власною волею. Складові здійснення вольового акту окреслюються таким чином: 1) усвідомлення уявлення про об'єкт, умови, обставини певної ситуації; 2) цільова мотивація, яка визначається через систему цінностей, пріоритетів, надання переваг; 3) вольове рішення, через яке людина визначається до реалізації даної цінності, інтересу, потреби; 4) вольове прагнення до певної мети, що переходить у дію. Розуміння свободи залежить від аналізу значення всіх її складових, особливо впливу зовнішніх чинників на можливість вільного волевиявлення. Крайніми позиціями тут є переконання, що свобода - це можливість робити все, що забажається (сваволя), або повне заперечення можливості свободи як такої (фаталізм). Більш докладно позиції щодо розуміння свободи окреслюються так:



  • Детермінізм наголошує на зумовленості людської діяльності певною необхідністю. Діяльність людини залежить від природної, психологічної, моральної, прагматичної необхідності, яка повинна враховуватися при оцінці, виборі, та мотивації людини. При цьому необхідним залишається сам факт вибору між різними формами необхідності.

  • Позиція фаталізму перебільшує значення необхідності. Вона ґрунтується на переконанні в існуванні надприродної і незбагненної наперед визначеності подій і вчинків, що заперечує саму сутність свободи, її реальність як свободи дій або свободи волі.

  • Волюнтаризм - це протилежна позиція, що наполягає на необмежених можливостях здійснення будь-яких людських дій, які можуть залежати лише від особистого бажання, вибору та волі.

  • Оказіоналізм пом'якшує вище згадані позиції інтерпретації вольового акту, і визнає випадковими зв'язки нашої свободи волі з обставинами життя, оскільки дійсною причиною для діяння є лише Бог.

В залежності від прийняття суттєвості всіх складових вольового акту та характеристики більш визначального впливу одної із його складових виділяють певні види свободи.

  • Свобода волі - найважливіший вид свободи. Поняття "свободи волі" визначає конкретну обумовленість волі переважно особистим виваженим рішенням із врахуванням зовнішніх обставин та умов, або через самовизначення людини через відношення до Бога.

  • Свобода дій - вид свободи, який фіксує існування реальних можливостей здійснювати бажану діяльність. Цей вид свободи виявляє значення аналізу зовнішніх можливостей для здійснення обраного способу діяльності та досягнення бажаної мети: не варто обирати те, що фізично є неможливим.

  • Зовнішня свобода та внутрішня свобода як види свободи характеризують ті ситуації, в яких людина стає господарем власного життя, виявляє і утверджує себе як особистість: або націленість на здійснення реально-практичних дій, або ж зосередження на внутрішній інтелектуальній діяльності, мисленні, переживанні, оцінюванні. Важливість наголошення на суттєвості внутрішньої свободи визначається тим, що існують ситуації, коли ускладнюється можливість реальної дії, і в даному випадку свобода внутрішнього відношення завжди залишається реальною і плідною альтернативою практичній дії. З іншого боку, внутрішня свобода за своїм змістом пов'язана з необхідністю розрізнення власних цінностей та власних інстинктивних потягів. Внутрішньо вільна людина повинна усвідомлювати, що вона керується власним розумом, а не йде за неусвідомленими бажаннями. Аналіз цільової мети, тобто того, що ж саме є об'єктом вільного вибору та вольового прагнення, дає можливість визначити конкретний характер прояву свободи у певній ситуації.

  • Негативний характер свободи, або негативна свобода, характеризує таку ситуацію, коли особистісний прояв свободи націлений, перш за все, на звільнення від обмежуючих умов, обмежень, скерувань, примусу. Негативна свобода фактично співпадає із сваволею – бажанням рахуватися лише із своїми власними прагненнями. Така свобода, як правило, є ілюзією, оскільки людина пов'язана із дійсністю такою кількість зв'язків та залежностей, які виключають реальність сваволі.

  • Позитивно-творчий характер свободи, або позитивна свобода, проявляється у здатності людини своєю діяльністю змінювати певну необхідність на іншу, прийнятну для реалізації її намірів, цілей, планів. Така свобода передбачає вміння оцінити ситуацію, усвідомити її внутрішню необхідність, визначити можливості використання її для досягнення поставленої мети. Людина є вільною не внаслідок негативної сили ухилятись від перешкод, а внаслідок позитивної сил "свободи для" – для самоутвердження, прояву власної індивідуальності.

  • Вірогідний характер свободи є нічим іншим, як можливістю вибору плану та спрямованості людських дій; він позначає ситуацію, в якій проявляється вміння здійснити вибір з різних можливостей, вміння спрямувати свій вибір на дійсне досягнення визначеної мети, повноцінну реалізацію особистісних цінностей.

Підсумовуючи, варто сказати, що за будь-яких умов людина обирає не просто мету для досягнення певної цінності, але в кожному акті вибору вона обирає саму себе як цілісну особистість. ому найбільш суттєвою постає міра усвідомленої відповідальності за власне рішення. Причому Ж.-.Сартр наголошував, що "людина, яка здійснює самовизначення, завдяки цьому з'ясовує для себе, що вона є не лише тою, яку вибирає собі для себе, але і законодавцем, який одночасно із самим собою вибирає все людство, - тому людина не повинна уникати своєї повної глибинної відповідальності".

Питання 5. Проблема смерті, безсмертя та сенсу життя в аспекті людського життєвого самоутвердження

Сенс життя - це активний пошук змісту свого існування, усвідомлення вищої мети та способів її реалізації, пошук того, що для людини найвагоміше, що вона визначає як належне, і через яке визначає якою вона сама повинна бути в орієнтирах власного вдосконалення. Визначальною ознакою усвідомленого сенсу життя буде те, що він сам становить начало і причину активності людини, як особистості. Він складає основу буття для самої людини. Сенсом життя є те, за що людина може віддати своє життя. Це питання про існування таких цінностей, ідеалів, принципів, під які підводяться життєві ситуації та прийняття рішень світоглядного плану. Прагнення реалізувати сенс життя є основним мотивом людської поведінки, який не виводиться з інших потреб, а навпаки - визначає їх.

В європейській традиції вирізняються три альтернативні підходи до визначення сенсу життя, які постають як три способи осмислення людського буття. Людина претендує на те, щоби: 1) самій створити сенс власного життя, 2) віднайти його зовні вже сформованим або ж, нарешті, 3) виявляє готовність невпинного пошуку у діалозі з усім оточуючим світом та іншими людьми, не лякаючись, відкрито зустрічаючись з новими, невідомими, а може й несподіваними можливостями.



Перша позиція може бути позначена у варіанті "життя як продукування сенсів". Таке тлумачення сенсу життя ґрунтується на тезі про відсутність сенсу у позалюдській діяльності та визначає окрему людину як його єдиного творця (Й.Г.Фіхте, А.Камю, Ж.-П.Сартр). Негативними наслідками такої позиції неминуче постає індивідуалістично-егоїстичне відношення до оточуючого світу, екзистенційна віддаленість від близького оточення. Людина розглядає навколишній світ як арсенал засобів для своєї діяльності.

Друга позиція - життя як втілення сенсу, яка передбачає пошук певних готових ідеалів, планів, проектів, які б мали заздалегідь виправдати людське життя, у зовнішньому світі або у духовній сфері. Людина свідомо підпорядковує своє життя реалізації вищих настанов, здобуваючи завдяки цьому певне екзистенційне "полегшення", зменшуючи тягар свободи пошуку. Зворотнім боком постає зменшення радості від напруженого особистісного існування, втрата разом з отриманою відповіддю на питання про сенс життя переживання загадковості власного життя. Людина стає залежною від певних "провідників істини", "провісників правди", благодійників людства, що несуть різноманітні проекти налагодження як особистого, так і громадського життя.

Третя позиція - здобування життєвого смислу у спілкуванні - має синтетичний характер. Тут береться до уваги сутнісна відкритість людини зовнішньому світу, її зацікавленість та готовність сприймати цей світ. Саме за умов такого відкритого контакту з буттям смисложиттєвий пошук постає як процес, заснований на вільному й відповідальному самовизначенні. Людина таким чином відкриває потенційну глибину буття, його смислову "наповненість", і завдяки цьому набуває повноти людського досвіду. Принципова довіра та спрямованість на спілкування з іншими, привчають бачити в цьому невичерпне джерело потенційного, ще не реалізованого сенсу. Творче осмислення буття інших людей та необмежене поширення сфери безпосереднього контакту з ним - два взаємопов'язані аспекти даного відношення. Рівною мірою воно вбирає в себе прагнення до розумної впорядкованості свого життя, і нестримне поривання вдалину, до нових обріїв людського досвіду.

Але насправді, навіть за наймудрішого способу життя людині реально не надається можливість безмежного просування вперед у своєму індивідуальному бутті, оскільки перед кожним з нас постає питання: навіщо мені все це? Для чого взагалі живе людина, якщо її чекає невблаганна смерть?



Проблема смертності та скінченності людського життя неодмінно постає перед кожною людиною, бо надто тісно переплітаються життя та смерть, сенс життя і сенс смерті. Пошуки сенсу, спроби його реалізації - це вже реальна спроба подолати смертність, неминучу приреченість до кінцевості буття людини. Від самого свого початку філософія була націлена на розкриття таємниці смерті. Так, Піфагор, наприклад, був прихильником віри у переселення душ. Платон, вбачаючи у посмертному існуванні душі запоруку її причетності до істинного світу ідей, висловлює думку про те, що справжні філософи взагалі "зайняті, по суті одним - вмиранням і смертю". Епікур формулює альтернативну, не менш радикальну концепцію, згідно з якою "найстрашніше із нещасть, смерть, не має до нас жодного стосунку, оскільки поки ми існуємо, смерть ще не присутня; а коли смерть присутня, тоді вже нас нема".

Факт смерті перетворює життя людини у щось завершене і остаточне. Тому що є смерть, життя є таким, в якому "пізніше" нічого не можна змінити. Смерть перетворює життя у щось завершене і ставить, таким чином, питання про його внутрішню змістовність. Смерть - це не лише кінець, але і завершеність, тобто життя є тим, що повинно не лише закінчитись, але і завершитись, отримати у моєму житті своє завершення. Людина - єдина істота, яка знає про свою минущість, і в той же час єдина істота, яка бореться за вічність, за продовження свого життя, прагне залишити по собі добру пам'ять у свідомості наступних поколінь. Людина так будує своє життя, щоб частково залишитись безсмертною - у власних дітях, у результатах власної діяльності, у причетності до історії власного народу, людства в цілому. Таким чином, для людини постає суттєвим розуміння того, що фізична смерть ще не означає духовної смерті її унікальної та неповторної особистості. У сучасному філософському, науковому й релігійному осмисленні проблеми "смерть-безсмертя" формулюється ціла низка теорій, які стверджують існування різних типів безсмертя, тобто пожиттєвої причетності до людського роду, його духовно-історичної культури. Для християнства властивим є розрізнення душі та духу: дух визнається часткою божественої сутності, яка дарується при народженні, і тому є принципово безсмертною. Завдяки цьому людина виходить за межі свого індивідуального та конкретно-історичного існування та має можливість включатися у спілкування як із сучасниками, так і нащадками. Науково-філософські інтерпретації цієї проблеми формулюють поняття "генетичного" та "інформаційного" безсмертя. Людина може частково зберігатися у генетичних програмах власних нащадків, або ж нескінченно довго зберігати завдяки сучасним інформаційним технологіям інформаційний еквівалент власної особистості. У той же час спроби клонування людини - створення генетичного двійника людини, наштовхуються на морально-етичні проблеми про виправданість такого свідомого використання індивідуальних властивостей людини після її смерті, про штучне формування людства, його генетичної та психологічної природи.

Таким чином, проблема смертності та безсмертя людини у її релігійному, науковому та філософському висвітленні виявляє такі фундаментальні характеристики людини, як здатність бути причетною як до мінливого та плинного, так і до вічного, невмирущого; як до зкінченного у своїх проявах та властивостях, так і незкінченного у його невичерпності та багатоманітності.
Висновки.


  1. Людське буття не постає явищем автоматично та стихійно набутим людиною; воно виявляється через цілу низку пов’язаних між собою ієрархічних рівнів людських необхідних якостей, набуття яких вимагає певних людських зусиль; внаслідок того людське буття є незавершеним та проблематичним, не співпадаючим із поняттями життя та існування.

  2. Звернення до основних концепцій походження людини відкриває перспективу кращого та ширшого розуміння її місця в світі, чому також сприяє окреслення співвідношення в людському єстві природного, соціального, персонального та трансцендентального чинників (і складових).

  3. В людському прагненні до самовдосконалення, самоутвердження велику роль грають ціннісні орієнтації людини, серед яких на першому плані стоїть цінність самого життя та виключне право конкретної людини їм розпорядитися; через це серед провідних цінностей знаходиться і свобода, яка має різні тлумачення та виявлення.

  4. Смертність людини безперечно її лякає, проте філософія намагається прояснити її різні прояви і показати, що з нею пов’язані питання про сенс життя, що у взаємозв’язку життя та смерті розкривається реальні перспективи людського безсмертя.


Контрольні питання та завдання.

1. В чому полягає проблематичність людського буття? Які форми людського буття ви знаєте?

2. Охарактеризуйте співвідношення понять буття людини, існування та життя.

3. Чи є людина лише соціальною істотою? Яке місце в людській сутності займає біологічний чинник?

4. Охарактеризуйте основні філософські проблеми антропогенезу.

5. Охарактеризуйте основні аспекти філософського розуміння особи та особистості.

6. Розкрийте зміст поняття цінностей. Поясніть відмінності між цінностями та знаннями.

7. Охарактеризуйте філософське розуміння свободи. Чи може свобода виступати найвищою людською цінністю?

8. Окресліть філософські аспекти проблеми смерті та безсмертя людини. Як вона пов'язана з осмисленням проблеми сенсу життя людини.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал