Методичні рекомендації для студентів заочного відділення з дисципліни «Основи філософських знань»



Сторінка10/11
Дата конвертації22.12.2016
Розмір2.57 Mb.
ТипМетодичні рекомендації
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11
ТЕМА 13. СВІДОМІСТЬ ТА ПІЗНАННЯ.

Проблема феномену свідомості та її природи є однією з фундаментальних та складних проблем філософії. Це одна із дивних здатностей людей, що дозволяє їм пізнавати не тільки навколишній світ, але й самих себе, вона є обов'язковим компонентом усього, що ми сприймаємо та пізнаємо. Отже, проблема свідомості тісно пов'язана з проблемою пізнання, оскільки у найзагальнішому розумінні пізнання постає як процес взаємодії свідомості та дійсності. Осягнення світу не зводиться до його пізнання, але так чи інакше фокусується довкола свідомості. Саме тому свідомість дає людині можливість не тільки пізнавати світ, але й діяти універсально, творити світ культури.


План (логіка) викладу і засвоєння матеріалу:

1. Філософський зміст проблеми свідомості. Суттєві ознаки, структура та функції свідомості.

2. Аналіз та оцінка основних концепцій походження свідомості.

3. Поняття пізнання та його види. Рівні та форми пізнання.

4. Проблема істини у пізнанні.
Питання 1. Філософський зміст проблеми свідомості. Суттєві ознаки, структура та функції свідомості.

Визначити свідомість дуже важко, оскільки її неможливо зафіксувати фізично, вимірювати, досліджувати за допомогою приладів. Свідомість відбиває не структуру і вміст мозку, не фізіологічні процеси, що відбуваються в ньому, а насамперед реальну дійсність і саму себе. Американський нейрофізіолог К.Прибрам вважав, що через наукове дослідження мозку людини не можна зафіксувати те, що ми називаємо думкою. Думки, внутрішні переживання не існують предметно, не фіксуються у вигляді об'єктивних даних. Отже, свідомість є надзвичайно специфічним об'єктом вивчення. В історії філософії проблема свідомості має два рівні вирішення. Перший полягає в окресленні способів, яким речі даються у свідомості, існують у ній. Філософською мовою - це опис феномену (грец. phainomenon - те, що з'являється) у свідомості. Другий рівень має метою пояснити, як можлива сама свідомість, тобто пояснити сам феномен. У філософії античності та Нового часу зазначені рівні не розрізняли. Вважалося: якщо окреслені способи, через які речі даються свідомості, тим самим розв'язується питання про природу свідомості. У ХХ столітті питання про можливість свідомості постало як самостійна проблема.

Свідомість неодмінно наявна в кожному людському образі сприйняття, вона миттєво пов'язує, співвідносить наші відчуття, поняття, думки, почуття без нашої на те згоди та контролю. Свідомість неможливо "витягнути" з цього змістовного зв'язку, оскільки поза таким зв'язком вона не існує. До ХХ ст. філософія переважно описувала спосіб існування речей у свідомості, "розтягувала" у просторі та часі акт свідомості, виділяючи такі його "кроки", як відчуття, сприйняття, уявлення і та ін. У ХХ столітті філософи поставили питання: як і чому ці "кроки" миттєво об'єднуються в образ, завдяки якому виникає зв'язок людини зі світом і з самою собою? Відповісти на питання, як можливе сприймання образу, означає пояснити феномен свідомості.

Кожна епоха мала свої уявлення про свідомість. Вони були тісно пов'язані з пануючими світоглядними орієнтирами, а тому античний космосоцентризм, середньовічний теоцентризм, антропоцентризм Відродження, гносеологізм Нового часу формували різне розуміння свідомості. В залежності від того, як уявляли собі свідомість люди тієї чи іншої епохи, формувалося їх розуміння людини, пізнання, моральності, політики, мистецтва, оскільки свідомість завжди "вплетена" у процеси реального життя. Так, до ХVII ст. духовне, яке мало місце в людському бутті, в тому числі й свідомість, не мислилося ще принципово відмінним від матеріального. Визнавши свідомість як ознаку суто людської діяльності, філософи Нового часу стали розглядати людину як носія особливого типу активності, головну причину змін у тому бутті, що є доступним нашому спостереженню. Розуміння свідомості в Новий час значною мірою було пов'язане з філософією Г.Гегеля. Він досліджував проблему соціально-історичної природи свідомості, звернув увагу на різні рівні її організації, на активність та історизм. Він виходив з того, що свідомість особи залежить від історичних умов життя. Велика заслуга у з'ясуванні природи свідомості належить представникам природознавства, зокрема нейрофізіології (школи І.М.Сеченова та І.П.Павлова) та експериментальній психології.

Некласична західна філософська думка, приділяючи основну увагу ролі суб'єктивних чинників в існуванні та функціонуванні свідомості, довела, що свідомість не тотожна духовному життю і знанню, що тлумачити її як особливу форму відображення дійсності є однобічним підходом. Духовне життя охоплює як усвідомлювані явища, так і неусвідомлювані, що входять до складу душевного як компоненти духовного. Заслуга виявлення сфери несвідомого, її осмислення і тлумачення належить психоаналізу З.Фрейда. Зведення свідомості лише до знань звужує параметри самої свідомості. Якщо свідомість розглядають як відображення, її позбавляють будь-якого онтологічного статусу. Хоча для деяких наук (біології, психології) теорія відображення виявилась результативною, проте вона обмежила свідомість лише здатністю відтворювати та перекомбіновувати наявні форми буття. Проте онтологічний статус свідомості передбачає її здатність мати у своєму змісті те, чого без свідомості або поза свідомістю не існує та існувати не може; йдеться, насамперед, про ідеалізацію, предметність, цілеспрямованість, саморефлексію.

Найпершою ознакою свідомості можна вважати особливий "небіологічний" тип людської поведінки. Людська поведінка не зводиться до психофізіологічних реакцій за схемою "стимул-реакція", характерною для тваринного типу поведінки. В людській поведінці може бути стимул, а реакції не буде. Батьки знають, як інколи важко примусити дитину щось вивчити навіть за інтенсивного стимулювання. На той же самий стимул у людини може бути багатоманітні реакції, або реакція буде протилежною до стимулу. Досить часто людина діє всупереч біологічній доцільності та самозбереженню (наприклад, у випадках самопожертви). Якщо навіть складні дії тварин (наприклад, дельфінів) можна звести до вроджених схем, то людина здатна сама створювати ці схеми.

Другою важливою ознакою свідомості вважається її властивість поставати в якості суб'єктивної реальності, тобто бути внутрішнім світом людини. Саме цей світ став об'єктом уваги сучасної світової філософії (феноменології, екзистенціалізму, герменевтики, психоаналізу, філософського структуралізму, тощо). Форми свідомості як суб'єктивної реальності позбавлені предметних фізичних властивостей. Вони не мають ані просторових розмірів, ані геометричних форм, ані об'єму, ані маси, ані кольору тощо. Образ троянди не пахне, а від образу вогню не запалиш цигарку. І тому свідомість ідеальна і за формою, і за способом існування. Поза ідеальністю свідомості немає. Через ідеальне людина здатна активно творити культуру, визначати заздалегідь такий стан дійсності, якого необхідно досягнути в результаті предметно-перетворюючої діяльності (практики). Тому без ідеального неможливе цілепокладання. Існують два носії ідеального: свідомість людини і форми культури: мова, наука, релігія, мистецтво тощо.

Важливою ознакою свідомості є її активність. Свідомість виявляє себе як активна, творча сила людини. Здатність до ідеального цілепокладання - специфічно людська здатність. В основі цілепокладаючої діяльності людини перебуває незадоволеність світом і потреба змінити його. Думка рухається і за готовим шаблоном, і прокладає нові шляхи, заперечуючи усталені стереотипи і відкидаючи їх. Отже, свідомість має здатність до новаторства, творчості.

Основними ознаками свідомості також є: опосередкованість мовою та інтенціональність. Свідомість матеріалізується через мову. Свідомість і мова діалектично поєднані. Не існує мови без мислення, як і мислення без мови. Водночас структура мислення та структура мови є різними. Закони та форми мислення єдині для всіх людей, а мова в кожного етносу своя - національна, а отже специфічна. Інтенціональність (лат. іntento - прагнення) - спрямованість акту свідомості на певний предмет. Виокремлюють два невіддільні типи інтенції свідомості: первинну - спрямовану на світ явищ, і вторинну - спрямовану на духовний, внутрішній світ. Основоположною є вторинна інтенція.

Свідомість не зводиться до психіки людини. Поняття свідомості більш вузьке порівняно з поняттям "психіка людини". Психіка складається із таких духовних утворень, як свідоме і несвідоме, що є багатомірними і перебувають у постійній взаємодії. До несвідомого належать сновидіння, гіпнотичні стани, інстинкти та запорогові почуття, автоматичні реакції та інтуїція. Останні можуть зароджуватись на рівні свідомості, а з часом поринати у сферу несвідомого. Сучасна наука оперує і поняттям несвідомого. Це особливий рівень, до якого включаються психічні явища, пов'язані з переходом операцій діяльності з рівня свідомості на рівень автоматизму.

В структурі свідомості виділяють такі складові: за рівнями свідомість функціонує в єдності самосвідомості, свідомого, несвідомого та підсвідомого. Важливим рівнем свідомості є самосвідомість. У самосвідомості людина пізнає себе і свою свідомість, оцінює свої знання, ніби спостерігає себе з боку. Це є суттєвою умовою самовдосконалення, становлення особистості.

Складовими елементами свідомості є мислення, емоції, почуття та воля. Емоційна сфера свідомості - складне, мало досліджене явище. Спроби виділити її структуру і створити типологію поки що не були успішними. Емоційну сферу становлять почуття (любов, ненависть, радість, горе та ін.), афекти (злоба, відчай, жах), самопочуття, пристрасті.

Розглядаючи структуру свідомості, слід мати на увазі, що оскільки свідомість передбачає ідеалізацію, тобто створення ідеальних, еталонних вимірів сущого, то вона від початку постає у характеристиках цілісного явища; будь-які її внутрішні поділи умовні. Звідси випливає те, що в людській свідомості не існує однозначної межі між мисленням та волею, завдяки чому можливі цілепокладання та діяльність.

Слід зазначити, що проблема структури свідомості є ще далекою від свого вирішення. Ми багато чого ще не знаємо про механізми, стан, структуру, властивості та функції свідомості. Можна сподіватися, що молекулярна біологія, генетика, інформатика та інші науки у майбутньому змінять наші уявлення про свідомість.

Існуючі на нинішній день підходи до з'ясування проблеми свідомості дозволяють виділити такі основні функції свідомості: 1) інформативну, яка забезпечує людину інформацією про стан та процеси дійсності; 2) пізнавальну, через яку людина отримує знання; 3) творчу; 4) оцінювальну, яка дозволяє на основі ідеальних еталонів, норм визначити значущість тих чи інших явищ; 5) цілепокладання; 6) сенсотворчу, завдяки якій формуються життєві сенси; 7) організаційно-вольову, яка дозволяє зосереджувати духовні та фізичні сили у напрямі досягнення мети; 8) самовиховну, яка дає можливість людині свідомо організувати своє життя відповідно до певних духовних цінностей.

Аналіз особливостей свідомості, проведений вище, дозволяє підійти до визначення цього поняття. В окремих науках, що вивчають свідомість та філософії дане поняття розглядається в різних ракурсах. Так, у фізіології свідомість визначають як процес переробки інформації, що надходить у мозок. У психології розглядають свідомість як вищу інтегруючу форму психіки, як результат суспільно-історичних умов формування людини у трудовій діяльності, під час спілкування з іншими людьми. У філософії зустрічається уявлення про свідомість як нову якість психічної діяльності, вираз дійсності у формах культури, тобто в неприродних формах, витворених людством у процесі історичного розвитку (поняттях, ідеях, категоріях, нормах культури). Складний феномен свідомості передбачає такі засади - розвинутий мозок, родовий спосіб життя, мову, і головне - зв'язок з діяльністю. Це виявляється у функціях свідомості, єдність яких забезпечує людині особливий статус її буття.


Питання 2. Аналіз та оцінка основних концепцій походження свідомості.

Проблема походження свідомості набула найрізноманітніших тлумачень. Проте остаточного вирішення цієї проблеми філософія та інші науки дати не можуть. Водночас сучасні концепції походження свідомості дають можливість пояснити різні властивості свідомості. До таких концепцій можна віднести: релігійну, космічного походження, еволюційну, трудову та субстанційну. Проаналізуємо основні переваги та недоліки кожної з них.

1) Релігійна концепція стверджує, що свідомість вклав у людину Бог при створенні світу. Позитивним моментом цієї концепції є те, що вона пояснює вихід свідомості за межі природного, її зв'язок з абсолютним, вищим. Цю концепцію важко спростувати і водночас довести за допомогою наукових аргументів. Вона залишає поза розглядом зв'язок свідомості з людським організмом, соціальністю, інформацією.

2) Концепція космічного походження свідомості існує у двох різновидах: а) "теорія панспермії" - насіння ("сперма") живого розсіяне в космосі, і за сприятливих умов спричиняє виникнення свідомості; б) теорія єдиного інформаційного поля наголошує на тезі: усі процеси світу інформативні і свідомість - один із проявів цих процесів. Цього не можна заперечити, проте свідомість не зводиться до інформації. Ця теорія не здатна пояснити наявність у свідомості людських переживань, прагнень людини до вищих цінностей.

3) В концепції еволюції в інтерпретаціях послідовників Ч.Дарвіна (1809-1882) наголошується, що психіка і людська свідомість виникають внаслідок боротьби за існування та пристосування до умов довкілля. Позитивним моментом такого підходу є те, що вона виявляє роль живої природи у вдосконаленні організації видів живих організмів. Проте сучасна генетика заперечує можливість змін організмів лише через пристосування; вони повинні відбутися на генетичному рівні. Крім того, палеонтологія свідчить, що люди сучасного анатомічного типу та різні людиноподібні істоти, яких еволюціоністи вважають нашими предками, жили пліч-о-пліч вже два мільйони років тому.

4) Трудова концепція прагне довести, що свідомість виникла внаслідок розвитку праці і мови, які стимулювали перетворення мозку мавпи в людський. І хоч ця концепція має численні підтвердження в археології і палеоантропології, проте суперечить законам генетики. Генетики доводять, що від маніпуляцій з предметами людська рука утворитися не може. Трудова ж концепція стверджує, що розвиток руки призводить до виникнення свідомості.

5) Концепція активно-діяльного самопородження свідомості людини або субстанційна розглядає свідомість як виявлення субстанційної засади світу - духа, або ідеї, або світового розуму. Оскільки дух - це рух, енергія, дана концепція певною мірою пояснює динамізм процесів буття. Обґрунтовує вона і такі характеристики свідомості, як самосвідомість і трансцендентність, тобто наявність в глибинах свідомості моментів абсолютного. Проте і ця концепція не пояснює всіх властивостей свідомості, зокрема, співвідношення субстанційних характеристик свідомості та її внутрішніх станів та зусиль.

На основі розгляду зазначених концепцій можна виділити наступні провідні чинники виникнення та функціонування свідомості:



  • загальнокосмічний чинник, що засвідчує принципову спорідненість процесів свідомості із усім багатством космічних явищ та процесів;

  • трансцендентальний чинник, який можна віднести і на рахунок зв’язку людської свідомості із абсолютним, так і на рахунок проявів у ній ознак субстанційності; цей чинник проявляє себе у здатності свідомості продукувати абсолютні, еталонні виміри сущого, а також у її певній самовладності, саморефлексивності, у її прагненні та здатності виходити за всі та всілякі межі, включати всеможливий зміст у своє наповнення;

  • інформаційний чинник – людська свідомість здатна “знімати” з будь-якого сущого його внутрішні та зовнішні форми, переводячи це суще в процес формальних співвідношень та комбінаторик; а це значить, що людська свідомість здатна опановувати та оперувати “чистою інформацією”;

  • природно-біологічний чинник вказує на те, що свідомість пов’язана із психікою, а остання – із загальними умовами та особливостями розвитку нашої планети; нарешті, надзвичайна пластичність людського організму, його чутливість, багатоелементність і т. ін. Також постають реальними моментами функціонування та провів свідомості;

  • психологічний чинник дозволяє осмислювати свідомість як в аспекті внутрішнього самоврегулювання людиною своїх життєвих дій та процесів, так і в її єдності із людською тілесністю, нейрофізіологією та життєвою енергетикою;

  • соціально-діяльний (або окремо – соціальний та діяльний) чинник пов’язаний із тим, що людська свідомість вписана у історичний досвід людства та, значною мірою, - у історичний досвід розвитку людської діяльності; в елементарному своєму виявленні свідомість постає як здатність людини поводитись із речами культури людським чином, вміти їх використовувати та, принаймні, - відтворювати;

  • культурно-історичний чинник; культуру часто виводять із поняття культу, а, отже, із прагнення до вищого, священного, вічного, - культура вбирає все це у свій зміст, а тому для свідомості вона постає, з одного боку, мірою її творчих самовиявлень, а, з іншого боку, вічним джерелом прилучення до сфери найперших та найвищих життєвих сенсів;

  • антропологічний чинник дозволяє побачити свідомість у специфічно людських вимірах та окресленнях, наприклад, у окресленнях статевих її проявів, у окресленнях людського страждання та прагнення, людських здоров’я та хвороби, норми та патології у психіці, містичних самозаглиблень, видінь та марень і т. ін.;

  • індивідуально-особистісний чинник формування свідомості фіксує її єдність із життям та біографією конкретної людини, із подіями такого життя, індивідуальними особливостями та характеристиками даної людини, її здібностями, перевагами та вадами і т. ін.

Лише врахування усіх зазначених чинників може врятувати нас від однобічних та спрощених підходів до розуміння, оцінки, трактувань свідомості, відкриє шлях до її належного цінування. Свідомість постає своєрідним перехрестям, де поєднуються сили та тенденції, що діють через взаємодію конкретних часткових форм сущого та еволюцію окремих форм життя, та сили і тенденції світового цілого. Звідси випливає вихідна суперечність людської свідомості: вона, звичайно, постає свідомістю кожної конкретної людини, але водночас виходить далеко за межі обслуговування суто індивідуального людського життя, сягаючи, наприклад, рівня таких питань, як початок світу взагалі, сенс життя та ін. У реальному людському житті це проявляється у тому, що людська свідомість вбирає у себе суспільно-історичні досягнення, знання, поняття, ідеї, а не лише індивідуальний життєвий досвід. Так само, як людина не є суто біологічною істотою, так і її свідомість не може бути зведена до її природних передумов — психіки тварин. У формуванні свідомості визначальну роль відіграла не біологічна еволюція, а діяльність людини як суспільної істоти. Тому свідомість не можна розглядати як дуже досконалий інстинкт. Можна сказати, що лише тоді, коли долається інстинктивна дія, починається свідомість. Бо з появою свідомості з'являється принципово нове мотивування та регулювання діяльності. А це означає, що свідомість пов'язана з принциповою зупинкою довільної течії психічних актів, із появою у психіці нових систем оцінок реальності, від яких вибудовується і нова система орієнтацій у дійсності. Бо, наприклад, поняття, як форму знання та мислення, можна застосовувати не лише до тих речей, що їх ми знаємо та бачили, а й до тих, яких і не бачили і не знаємо, і котрі ще, може, і не існують. Це пов'язано з тим, що поняття фіксує не лише суттєві характеристики речей, а й спосіб вибудовування ідейного змісту образів цих речей у людському інтелекті, адже речі існують самі по собі, а в людській свідомості треба способом, відомим свідомості (інакше це не буде знання), вибудувати інтелектуальну конструкцію, яка дасть змогу певні речі ідентифікувати, розуміти, використовувати, створювати та прогнозувати. Все це стає можливим за умови, що ми перебуваємо не у стані чуттєвого сприйняття речей, а у стані руху мислення від якихось початкових пунктів до результату. Тобто свідомість як така повинна розпочинатись із певного (для себе) вихідного пункту. Згідно із твердженнями багатьох дослідників (Р.Декарт, Дж.Локк, І.Кант, Г.Гегель, Т.Бредлі, Г.Кассірер, М.Хайдеггер та ін.) таким вихідним, першим (і абсолютним) початковим пунктом для здійснення будь-яких інтелектуальних операцій свідомості постає межа буття та небуття. Історично це означає, що власне людське усвідомлене буття розпочинається з періоду здійснення спеціальних поховань людини. Тут уперше суцільність потоку реальності розтинається; з'являється точка відліку для будь-чого. У міфології названий абсолютний пункт відліку представлено різними уявленнями про виникнення світу. У логіці понять ми завжди намагаємося у міркуваннях про будь-яку річ визначити, з чого ця річ починається, без чого вона неможлива. Отже, свідомість як предметна, змістовна свідомість — це оперування поняттями, а останні потребують інтелектуального конструювання від певного початкового пункту. Тому і в індивідуальному розвитку особи відлік її життєвої історії, як звичайно, розпочинається з того моменту, коли людина усвідомила себе, тобто зафіксувала щось як початкове (як звичайно, у формі “Я”), а потім стала приєднувати до того початку подію за подією, але не механічно, а вибірково, з певними оцінками та значеннями. Отже, свідомість — це самодіяльний, самостворювальний процес вписування окремих подій, явищ, вражень, відчуттів у тотальне (єдине, всеохоплююче) поле інтелектуального предметного конструювання. Так функціонує індивідуальна свідомість, так функціонує історична самосвідомість людства, так функціонує наукове пізнання. Тому в міркуваннях про свідомість ми повинні вести розмову про маніфестування у її функціонуванні водночас і глибинних потенцій буття, Космосу, і неповторних миттєвостей людської індивідуальної історії, а не лише про вітальні процеси пристосування або виживання. У цьому сенсі окремі люди мислять загальнолюдським способом, хоча мислять при тому про обставини унікального життя. Звідси й виникає логіка — наука про єдині норми, правила та форми мислення. На цій основі здійснюється також і людське спілкування як перехрещення процесів ототожнень та розрізнянь.
Питання 3. Поняття пізнання та його види. Рівні та форми пізнання.

Закономірності процесу пізнання досліджує розділ філософії під назвою "гносеологія" (давньогрец. "гносис" - пізнання; "логос" - вчення, теорія). Теорію пізнання іменують також епістемологією (давньогрец. "епістема" - знання, наука; "логос" - вчення). В європейській традиції "епістемологія" - це теорія наукового знання. Епістемологія - це галузь філософії, що більшою мірою властива некласичній філософії.

В класичній теорії пізнання вихідними є поняття суб'єкта та об'єкта пізнання. Процес пізнання здійснюється не свідомістю самою по собі, а людиною з усіма її життєвими проблемами. Наділена свідомістю людина, що живе в суспільстві і перетворює світ, і є суб'єктом пізнання. Об'єкт пізнання - це частина будь-якої реальності (природної, соціальної, психічної та ін.), що потрапила в коло пізнавальної діяльності людини. Суб'єкт та об'єкт не тільки співвідносні, а й невіддільні. Пізнання в гносеології являє собою взаємодію суб'єкта і об'єкта. Засновник німецької класичної філософії І.Кант довів, що пізнання залежить не стільки від об'єкта, скільки від суб'єкта, що не може бути об'єкту пізнання, якщо немає суб'єкта. При цьому об'єкт пізнання має дві ознаки: а) не зливається повністю з пізнавальними актами суб'єкта; б) володіє елементами буттєвої самовладності.

Важливим для теорії пізнання є питання про можливості людського пізнання. При з'ясуванні цього питання мають місце такі гносеологічні позиції.

- Оптимізм - віра у всевладність пізнання (Г.Геґель).

- Агностицизм - заперечення можливості пізнання сутності дійсності (І.Кант);

- Скептицизм - сумнів у позитивних можливостях пізнання.

Сучасні гносеологія та епістемологія вважають, що поняття пізнання має такі основні аспекти: 1) інформативний, в якому пізнання виступає як процес здобування знань; 2) діяльний, або вольовий аспект пізнання, тобто прагнення проникнути в реальність, оволодіти нею; 3) смисловий аспект, тобто бажання досягти найважливішого для людини стану досконалості. Внаслідок цього пізнання не зводиться до якогось одного з аспектів взаємодії свідомості та дійсності. Існує декілька видів пізнання, тобто – кілька різних способів отримання знань та уявлень про дійсність.



  • Життєво-досвідне пізнання здійснюється у безпосередньому процесі життєдіяльності, має несистемний, стихійний характер, обмежене життєвим досвідом, проте є стартовим майданчиком для всіх інших видів пізнання.

  • Наукове пізнання - це теоретичне систематизоване і спеціалізоване, що виходить за межі стихійного життєвого досвіду.

  • Художньо-мистецьке пізнання на відміну від наукового, яке прагне до логічного конструювання та вилучення суб'єктивного, щільно пов'язане з індивідуальними переживаннями, здійснюється не в поняттях, а в образах. Інформацію, що міститься в художньому образі, неможливо перевести в абстрактне мислення, оскільки образ є взаємодією свідомих і несвідомих елементів психіки. Митець у своїх уявленнях, фантазіях може випередити наукове пізнання.

  • Релігійно-містичне пізнання окреслює джерела своїх відомостей як божественне об'явлення, особливе просвітлення. Таке пізнання було притаманне деяким духовним вчителям і пророкам.

  • Екстрасенсивне пізнання - це отримання інформації телепатами, екстрасенсами з якихось незвичних джерел. Природа цього пізнання для науки поки що незрозуміла.

Із давніх часів теорія пізнання виділяє два основні джерела знання та пізнавального процесу - чуття та мислення, які неможливі одне без одного. Немає "чистої" чуттєвості, яка була би вільною від впливу мислення. В свою чергу, мислення (раціональне пізнання) отримує свій зміст з чуттєвих даних. Чуттєве пізнання має свої особливості, які дозволяють виділити його як окремий рівень. Воно здійснюється за допомогою органів відчуття (зору, слуху, дотику тощо), має безпосередній характер і репрезентує дійсність з боку її значимості для людини. Це пізнання має такі недоліки: а) відчуття мають свій поріг, бо не все ми чуттєво сприймаємо; б) відчуття мінливі, нестійкі, відносні, обмежені ситуацією; в) не містить критеріїв, щоб розмежувати суттєве та несуттєве. Чуттєве пізнання здійснюється у трьох взаємопов'язаних формах: відчуттях, які фіксують окремі властивості речей (світле, темне, тепле та ін.); сприйняттях, що як синтез окремих відчуттів дають цілісний образ предмету; уявленнях, що відтворюють образ поза безпосереднім контактом з предметом. Раціональне (або логічне) мислення - це другий рівень пізнання, на якому відрізняють суттєве від несуттєвого, фіксують зв'язки і відношення, сягають таких рубежів, які не дані у чуттєвому пізнанні, відтворюють всезагальні, необхідні, суттєві властивості явищ дійсності. Проте логічному мисленню не вистачає повноти "діалогу" з дійсністю. В абстракціях дійсність спрощується, зводиться до схем, шаблонів, в яких загальне, суттєве відривається від одиничного. Формами логічного мислення є поняття, які фіксують суттєві характеристики явищ, предметів; судження, що відбивають зв'язки явищ, процесів дійсності; умовиводи, які відтворюють логічний процес виведення з декількох суджень нового судження - висновку. Розрізняють індуктивні (рух думки від суджень менш загального характеру до більш загального), дедуктивні (рух думки від суджень більш загального характеру до менш загального) і традуктивні (за аналогією) умовиводи. Раціонально-логічне пізнання пов'язане як з чуттєвими, так із позараціональними формами пізнання (уява, фантазія, емоції, афекти, інтуїція, одкровення).

Чуттєвий та раціонально-логічний рівні пізнання є необхідними, але недостатніми для повноцінного пізнання, кожен з них має переваги, але й недоліки. Тому виділяють третій рівень пізнання - синтезувальний, на якому умовиводи, поняття та концепції логічного мислення втілюються у реальність. Форми синтезувального рівня - досвід, експеримент, практика. Якщо чуттєве пізнання фіксує окремі властивості та ознаки речей і створює образ реальності, а раціонально-логічне пізнання відбиває зв'язки, функції, відношення речей, то синтезувальне пізнання, будучи синтезом логічного мислення та наочного даного, підвищує рівень достовірності знання і робить можливим вихід на нові обрії пізнання та діяльності.

Отже, пізнання має багаторівневий характер; провідну роль в ньому відіграє розумова активність людини.
Питання 4. Проблема істини у пізнанні.

Провідною у теорії пізнання є проблема істини, оскільки саме вона є метою пізнавальної діяльності. Існують різні розуміння істини, найпоширенішим серед яких є так звана кореспондентська концепція істини, згідно з якою істиною можна вважати відповідність знань та уявлень дійсності. Якщо ж така відповідність порушується, результат пізнання набуває протилежного характеру - заблудження. Оскільки істину завжди супроводжує заблудження, то істина постає не як щось застигле, незмінне, а як процес, в якому наявні чуттєва, раціонально-логічна та досвідно-практична складові частини. Проте трактування істини як відповідності змісту свідомості дійсності спрощує реалії пізнання. Адже пізнавальний процес фіксує загальне, якого нема в чуттєвій реальності. Закони руху планет не намальовані на небі. Людина в процесі пізнання може створювати так звані "ідеальні об'єкти" ("ідеальний газ" у фізиці та ін.). Отже, пізнання не є дзеркальним відображенням світу.



Конвенціональна та прагматична концепції істини також мають помітні недоліки. Згідно з конвенціональною концепцією істина - це те, з чим погоджується більшість людей. Однак історія доводить, що більшість людей може помилятися (у Середньовіччі майже всі вважали, що Земля - центр всесвіту). Очевидно, що не може претендувати на вирішальне слово щодо істини прагматична концепція, що визначає істину як знання, підтверджені їх практичною придатністю. Бо ж не завжди підтверджує істину і практична корисність, ефективність, як вважають представники прагматизму. Далеко не всі знання можуть мати практичне застосування, а ті уявлення, на основі яких ми маємо позитивні результати також далеко не завжди правильно пояснюють сутність явищ.

У сучасній гносеології авторитетнішою за попередні постає регулятивна концепція істини, за якою істинними є такі знання, які оптимізують наші взаємини з природою, суспільною та інтелектуальною реальністю. Тут істина постає як процес, в якому наявні чуттєва, раціонально-логічна та досвідно-практична складові частини. На цих рівнях функціонування істини її ознаки можуть бути різні: відчуття засвідчують факт існування або не існування будь-чого; мислення фіксує суттєві та необхідні зв'язки, риси реальності; практика та досвід окреслюють умови та межі застосування розумових конструкцій. Професор Петрушенко В.Л. зазначає, що "істина - це якісна характеристика людських інтелектуальних побудов, а не реальності... Істина постає суттєвим поглибленням нашого сприйняття дійсності і водночас усвідомленням самого нашого пізнавального досвіду, тобто в кінцевому підсумку істина - це належне в пізнанні, гносеологічний ідеал пізнання, те, чого ми прагнемо..."

Отже, істина - це багатогранний інтелектуальний процес, а не якийсь одноразовий акт осягнення об'єкта. Цей процес є діалектичним взаємозв'язком об'єктивної, абсолютної та відносної істини. Об'єктивність істини означає незалежність певного змісту нашого знання від людей і людства в цілому. Зауважимо, що йдеться про незалежність від суб'єкта саме змісту істини; будучи характеристикою знання, істина як така не може бути незалежною від суб'єкта. Оскільки зміст дійсності людина сприймає у суб'єктивних формах і не відразу в цілому, то в ньому як правило наявні елементи, що не змінюються всім подальшим ходом пізнання (це є абсолютна істина), а також елементи, що змінюються (відносна істина). Гносеологія встановлює єдність абсолютної та відносної істини так: абсолютна істина є моментом у відносній істині, тому, не зважаючи на те, що більшість наших знань є відносними істинами, в них міститься дещо таке, що являє абсолютну цінність для пізнання. Абсолютна істина - це певний гносеологічний ідеал, повне, вичерпне знання про дійсність. З іншого боку, абсолютність істини - це її принципово стійкий, сталий характер. Відносна істина як неповне знання, будучи об'єктивною, містить в собі моменти абсолютної.

Складовою об'єктивної істини є її конкретність, тобто залежність знання від зв'язків і взаємодії, властивих тим чи іншим явищам, від умов, місця і часу, в яких вони існують і розвиваються.

Як оцінювати отримані у наукових дослідженнях знання, на підставі чого перевіряти їх істинність? Істинність наукових знань може задаватись такими критеріями: підтвердженням фактами; підтвердженням експериментальними перевірками; узгодженістю з принципами наукової теорії; коректністю і точністю застосування термінології; логічною та концептуальною несуперечливістю.
Контрольні питання і завдання.

1. Чи можливо зрозуміти природу людської свідомості, якщо вивчати тільки мозок?

2. Охарактеризуйте структуру свідомості. Яку роль у житті людини відіграє несвідоме?

3. Що вивчає гносеологія та епістемологія?

4. Як у гносеології визначаються суб'єкт та об'єкт пізнання?

5. Що таке істина? Основні концепції істини,їх плюси та мінуси.





Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал