Методичні рекомендації для студентів заочного відділення з дисципліни «Основи філософських знань»



Сторінка1/11
Дата конвертації22.12.2016
Розмір2.57 Mb.
ТипМетодичні рекомендації
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11
Міністерство освіти і науки

Державний вищий навчальний заклад

«Маріупольський будівельний коледж»


МЕТОДИЧНІ РЕКОМЕНДАЦІЇ

для студентів заочного відділення

з дисципліни «Основи філософських знань»

для спеціальностей 5.06010101, 5.07010602

Розглянуті та узгоджені цикловою комісією фізичного виховання та суспільно-філологічних дисциплін

Протокол № 1 від « 31 » 08. 2015 р.

Голова комісії________ М.І. Бурим




Розробив викладач

Н.Ю. Іллічова

Маріуполь 2015

ПОЯСНЮВАЛЬНА ЗАПИСКА
Програма курсу «Основи філософських знань» складена на основі освітньо-професійної програми підготовки молодшого спеціаліста у вищих навчальних закладах І-ІІ рівнів акредитації та передбачає такі розділи філософського знання як: історичний зміст філософії, проблеми онтології і гносеології, проблеми соціальної філософії.
Основними завданнями курсу є:


  • формування наукового світогляду

  • формування філософської культури, мислення та пізнання

  • набуття навичок науково-філософського аналізу

  • виховання творчої особистості, яка має високий рівень культури, громадянську відповідальність, патріотизм

  • виховання активної життєвої позиції

Згідно з вимогами освітньо-професійної програми студенти повинні



знати :

загальну історію розвитку філософії; основні галузі філософського знання (онтологія, гносеологія, логіка, антропологія, соціальна філософія, тощо);

основні форми буття і сутність діалектики; походження свідомості, структуру свідомості; умови формування особистості, цінності в житті людини.
вміти :

обговорювати свою світоглядну та громадську позицію, застосовувати одержані знання при вирішенні професійних завдань; науково аналізувати соціально-значущі проблеми і процеси, факти і явища суспільного життя; володіти методикою пізнання, творчої діяльності.

Рекомендована література


  1. Філософія: Навч. посібник / Бичко І.В. та ін. – К., 1994.

  2. Філософія: Підручник / Надольний І.Ф. та ін. – К., 1999.

  3. Петрушенко В.Л. Філософія: Підручник. 4-те вид. – Львів, 2006.

  4. Философия: Учебник / Под ред. В.Д.Губина. – М., 1997.

  5. История философии в кратком изложении. – М., 1991.

  6. Багалій Дм. Український мандрівний філософ Григорій Сковорода. – К., 1992.

  7. Гусєв В.І. Західна філософія Нового часу. XVII-XVIII ст. – К., 2000.

  8. Горський В.С. Історія української філософії. – К., 2001.

  9. Зарубіжна філософія XX століття: Читанка з історії філософії у 6 кн. - Кн.6.- К., 1993.

  10. Антология мировой философии.- Т.1-4. – М., 1969-1972.

  11. Головко Б.А. Філософська антропологія: Навч. посібник. — К., 1997.

  12. Кондзьолка В.В. Нариси історії античної філософії. – Львів, 1993.

  13. Кунуман П., Буркард Ф.-П., Відман Ф. Філософія. – К., 2000.

  14. Людина в есенційних та екзистенційних вимірах.- К., 2004.

  15. Нестеренко В.Г. Вступ до філософії. Онтологія людини. – К., 1995.

  16. Огородник І.В., Огородник В.В. Історія філософської думки в Україні. – К., 1999.

  17. Петрушенко В.Л. Епістемологія як філософська теорія знання. – Львів, 2000.

  18. Петрушенко В. Філософія: Підручник. – Львів, 2007.

  19. Попович М.В. Раціональність і виміри людського буття.- К., 1997

  20. Поппер К. Відкрите суспільство та його вороги. — Т.2. — К.: Основи, 1994.

  21. Причепій Е.М., Чорній А.М., Гвоздецький В.Д., Чекаль Л.А. Філософія: Навч. посібник. – К., 2000.

  22. Проблема человека в западной философии. – М., 1988.

  23. Расел Б. Історія західної філософії. – К., 1995.

  24. Скратон Р. Коротка історія новітньої філософії. – К., 1998.

  25. Современная западная философия: Словарь.— М., 1

  26. Татаркевич Вл. Історія філософії. – Т.1-3. – Львів, 1998-1999.

  27. Хамитов Н. Философия. Бытие. Человек. Мир: Курс лекций.- К., 2006.

  28. Хюбшер А. Мыслители нашего времени: Справочник по философии Запада XX века.— М., 1994.

  29. Філософський словник/За ред. В.І.Шинкарука. — Вид 2-ге. — К., 1986.

ПИТАННЯ ДО ЗАЛІКУ
1.Предмет і метод філософії.

2. Місце і роль філософії в культурі.

3.Філософія як світогл

4.Проблема першоджерела в філософських вченнях Фалеса, Анаксімена, Геракліта, Анаксимандра.

5.Вчення Піфагора про числа як основу світу.

6.Філософські ідеї елейської школи .Погляди на рух Парменіда і Зенона.

7.Атомізм Демокріта.

8.«Діалектика», «майевтика», «іронія» - аспекти сократівско методу.

9.Філософія Платона як система об'єктивного ідеалізму.

10.Вчення Аристотеля: про рух, про причини і про сутність.

11.Філософія еллінізму:кінизм, стоїцизм, епікуреїзм, неоплатонизм.

12.Особливості середньовічної філософії.Вчення Августина про душу і самопізнання.

13.Суперечка номіналістів і реалістів про універсалії.

14.Філософський синтез Ф. Аквінського.

15.Особливості філософії Відродження.Дж. Бруно про нескінченність світів.

16.Пантеїзм у філософії Миколи Кузанського.

17.Ф. Бекон і його індуктивний метод.

18.Р. Декарт і його дедуктивний метод.

19.Спіноза і його вчення про субстанцію.

20.Філософія І. Канта .

21.Гегелівська діалектика і її особливості.

22.Антропологічна філософія Л. Фейєрбаха.

23.Теорія суспільного розвитку К. Маркса.

24.Філософія А. Шопенгауера і Ф. Ніцше.

25.Особливості української філософії. Філософія Г.С. Сковороди

26.«Філософія серця» П. Юркевича

27.Основні напрямки і типи філософствування в сучасній

західній філософії: позитивізм та неопозитивізм

28. Аналітична філософія Л. Вітгенштейна.

29.Постпозитивізм. Критичний раціоналізм К. Поппера

30.Феноменологія Е. Гуссерля.

31.Філософська герменевтика Г. Гадамера.

32.Теорія психоаналізу З. Фрейда.

33.Людина і суспільство в німецькому екзистенціалізмі М. Хайдеггера та

К. Ясперса.

34.Проблема свободи і відповідальності в екзистенціальній філософії Ж.-П. Сартра.

35.Моністичні і плюралістичні концепції буття, самоорганізація буття.

36.Поняття об'єктивна та суб'єктивна реальність. Визначення матерії.

37.Поняття рух, класифікація форм руху матерії.

38.Категорії простору і часу.

39.Діалектика та її альтернативи.Категорії та закони діалектикі.

40.Свідомість: походження та сутність. Свідомість і самосвідомість.

41.Пізнання як предмет філософського аналізу. Види пізнання.

42.Пізнання як «відображення» і пізнання як «конструювання»

дійсності

43.Суспільство як саморозвиваюча система.

44.Матеріальні та ідеальні фактори в розвитку суспільства.

45.Особливості світових і національних релігій.

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ

ДВНЗ «МАРІУПОЛЬСЬКИЙ БУДІВЕЛЬНИЙ КОЛЕДЖ»



КОНСПЕКТ ЛЕКЦІЙ


з дисципліни

«Основи філософських знань»
Спеціальність:

5.06010101 «Будівництво та експлуатація будівель і споруд»

5.07010602 «Обслуговування та ремонт автомобілів і двигунів»


Розглянутий та узгоджений цикловою комісією фізичного виховання та суспільно-філологічних дисциплін

Протокол № 1 від «31 » 08 2015 р.

Голова комісії________ М.І. Бурим


Розробив викладач

Н.Ю. Іллічова


2015


ТЕМА 1. ФІЛОСОФІЯ ТА КОЛО ЇЇ ПРОБЛЕМ.
Філософія – одна із найдавніших наук. Ще й досі її іноді називають "матір'ю всіх наук". Переважний зміст філософських проблем так чи інакше замикається на людину, її стосунки з навколишнім світом. Як особлива сфера людського знання вона виникла унаслідок світоглядних пошуків людини і постала формою свідомого вирішення найперших питань людського буття у світі. Збираючи та концентруючи історичний досвід вирішення таких питань, філософія стає інтелектуальним ядром світогляду людини та неоціненним засобом його формування.
План (логіка) викладу та засвоєння матеріалу:

  1. Поняття світогляду та його типи.

  2. Предмет філософії та особливості філософського мислення. Філософія, наука та мистецтво.

  3. Основні питання, структура та функції філософії.


Питання 1. Поняття світогляду та його типи.

Людство на всіх етапах розвитку завжди цікавили вічні "надокучливі" питання. Що таке оточуючий світ? Як він виник та його доля в майбутньому? Що таке Бог та який він? Нарешті, яке місце і роль людини в цьому світі, в чому полягає її покликання тощо. Відповіді на ці питання обумовлені потребою самовизначення людини у цьому світі як біосоціальної істоти, у якій дивним чином поєднується біологічне (природне) та соціальне (духовне).

Людина укорінена у світ не тільки тілом (інстинктом), а й духом, свідомістю, творячи з їх допомогою свій власний світ – світ культури.

Людина як істота свідома мотивує і планує свої вчинки, організовує своє життя в просторі і часі, співвідносячи теперішнє з минулим і майбутнім, вивчає і враховує в своїй діяльності причинно-наслідкові зв'язки, формуючи таким чином свій духовний світ. Людина неможлива без усвідомлення себе, навколишнього світу та свого місця в ньому. Формою усвідомлення навколишнього світу та свого місця в ньому постає світогляд. Він постає як духовне явище, в якому з найзагальніших позицій осмислюються світ, суспільство і людина. Світогляд - це сукупність поглядів, оцінок, переконань, принципів, практичних настанов, у яких виявляється найзагальніше усвідомлення, розуміння світу та місця в ньому людини. Найперше завдання світогляду полягає у формуванні виправданої відповіді щодо життєвого призначення людини. Він визначає ціннісні орієнтації людини, її життєву позицію, що зумовлює поведінку та вчинки людини. Як складне духовне явище він включає в свій зміст не тільки знання, але й переконання, ідеали, цілі, мотиви поведінки, інтереси, ціннісні орієнтації, принципи пізнання, моральні норми, естетичні погляди тощо.

Вникаючи у сутність світогляду, варто зрозуміти його багатоманітність. Світогляд прийнято класифікувати на основі різних спільних ознак: за носієм - індивідуальний, груповий, класовий, національний, регіональний, тощо; за рівнем інтелектуальної зрілості - усвідомлений, неусвідомлений, частково усвідомлений, буденний, науковий, філософський тощо; за історичними епохами - архаїчний, античний, середньовічний, ренесансний, сучасний; за морально-ціннісними орієнтирами - егоїстичний, альтруїстичний, гуманістичний, антигуманний, цинічний, шовіністичний, тощо; за будовою - цілісний, фрагментарний, внутрішньо злагоджений, суперечливий; за ступенем адекватності сприйняття дійсності - реалістичний, фантастичний, викривлений; за ставленням до визнання існування вищих сутностей - релігійний, скептичний, агностичний та атеїстичний.

В ході свого розвитку світогляд пройшов через низку форм, що дало підстави виділити три його основні історичні типи: міфологічний, релігійний, філософський. Міфологічний світогляд історично передує релігійному та філософському, оскільки він є найбільш ранньою відомою нам формою світоглядних уявлень. Міфологія є світоглядом родового суспільства та давніх цивілізацій; він достатньо прискіпливо досліджений науковцями, тому для поглиблення своїх уявлень про нього варто звернутись до додаткової літератури. Суб'єктом-носієм міфу є рід, плем'я, народ, з яких особа ще не виокремлюється. Будучи досить суттєво залежною від навколишньої природи і перебуваючи з нею у нерозривній єдності, людина так само не виокремлювала себе з природи. Тому міфологія є синкретичною (нерозчленованою), цілісною формою свідомості. В ній органічно поєднані зародки релігії, філософії, моралі, права, естетичних уподобань і навіть науки. В умовах істотної залежності від природних сил людина переносила людські риси на весь навколишній світ. Таким чином відбувається свого роду персоніфікація, уособлення та одухотворення природних сил та явищ, Міфологічне мислення оперує образами, а не поняттями. Картина відображення дійсності постає як поєднання реальності й фантазії, природного і надприродного, думок та емоцій. Міфи сприймалися як реальність, що не потребує доказовості, обґрунтування та перевірки. Вони передавалися від покоління до покоління, від народу до народу; не було навіть думки про необхідність їх перевірки. Міфологія ще не дійшла до ідеї якоїсь іншої реальності: її боги хоча й відрізняються від людей, але тільки за ступенем могутності, розуму, а не за своєю природою.

В умовах розпаду родового ладу та поступового виділення людини із прямих зв'язків із природою з міфології виділилися релігія, мистецтво, правові та моральні уявлення, фольклор, філософія. Із всіх цих форм очевидні світоглядні функції виконують релігія, мистецтво і філософія. Принципова відмінність релігії від міфології полягає в тому, що носієм міфологічного світогляду є рід (плем'я), а релігія спрямована на окрему людину, вписуючи її в загал. Релігія постулює потойбічне життя як відплату за колізії земного життя: у "цьому світі" можна грішити і прекрасно жити, але на "тому світі" за все доведеться відповісти. Якщо серцевиною міфу є страх і зовнішній контроль, то серцевиною релігії - віра і мораль. Всевидячий і всемогутній Бог, з одного боку, і совість як моральний контролер, з іншого, створюють силове поле, яке утримує особу в межах норм, вироблених суспільством.

Головна особливість релігії - це віра в існування надприродних сил та відведення їм визначальної ролі у світобудові й житті людей. Крім того, вказують ще на такі риси релігійного світогляду:

- поділ світу на поцейбічний ("земний") і потойбічний ("небесний"), природний і надприродний;

- віра у безсмертну душу та потойбічне життя;

- наявність культу - системи усталених ритуалів, звичаїв, догматів;

- поклоніння Богові як вищій істоті та іншим надприродним силам.

Філософський світогляд починається з протиставлення людини навколишньому світу. Принципова відмінність філософського світогляду від попередніх типів, по-перше, полягає в тому, що він заснований на розумінні (дискурсивному мисленні), тоді як релігія - на вірі, міфологія - на інтуїції та уяві. По-друге, релігія та міфологія оперують чуттєвими образами, філософія – абстрактними поняттями. І нарешті, до завдань філософії не входить функція соціального контролю та й вона не має для цього відповідних засобів. Міфологію та релігію індивід приймає в готовому вигляді, часто несвідомо і примусово, особиста творчість при цьому відсутня. Філософія ж є справою інтелектуальною. Філософський світогляд заснований на розумінні, тобто він передбачає обґрунтування, логічну послідовність, аргументацію, сумніви, дискусії. При цьому предметом філософського дослідження стають найзагальніші проблеми: що таке світ, чи існує Бог, чи вічна душа, що таке добро і зло тощо. Головним предметом філософських досліджень є співвідношення "людина - світ", яке розглядається всебічно, з різних сторін і позицій. Тому, як правило, філософські погляди на світ розмаїті і не схожі між собою. Для них характерний інтелектуалізм, критичність, занепокоєність і динамічність думки. Цим філософські уявлення про світ різко відрізняються від релігійних поглядів і зближують філософію з наукою. Порівняно з наукою її особливість полягає в тому, що вона дає змогу в теоретичній формі осмислити світ як світ людини, розглянути місце і становище людини у світі, її смисложиттєві проблеми. Філософський світогляд дає змогу виробити таке бачення світу, яке водночас є і суб'єктивним і об'єктивним, а отже, і досягти людині гармонії з собою, зі своїм баченням світу й самим світом.

Підводячи підсумок розгляду першого питання можна стверджувати, що філософія – це теоретичний світогляд, у якому осмислюється всезагальне у світі, в людині і суспільстві. В такому плані можна сприйняти й тезу Р.Декарта, що саме філософія відрізняє нас від дикунів.


Питання 2: Предмет філософії та особливості філософського мислення. Філософія, наука та мистецтво.
Термін "філософія" має давньогрецьке походження: він складається із слів: "філео" - любов і "софія" – мудрість і в дослівному перекладі означає любов до мудрості. Українські філософи XVIII-XIX ст., позначали філософію словом "любомудріє". Вперше термін "філософія" з'явився у відомого давньогрецького мислителя Піфагора (IV-V ст. до н.е.), який вважав, що "мудрість" – це властивість, притаманна лише богам, а люди здатні тільки до неї прагнути, поважати і любити.

Філософія зародилася як явище давніх, проте високо розвинених цивілізацій. Під впливом успіхів соціальної діяльності, зачатків науки з'явилися більш-менш стрункі системи, що претендували на раціональне пояснення навколишнього світу. В ході історичного розвитку змінювалися й проблеми, що ставилися в центр її уваги. У різні епохи у філософії домінували то вчення про буття, то вчення про пізнання, то політичні чи етичні проблеми, що не є чимось винятковим. Предмет вивчення конкретних наук, наприклад математики, також змінювався в ході її розвитку. Оскільки предмет вивчення філософії історично змінювався, то питання, що вивчає філософія, є однією з важливих проблем для неї. Однак у цій ситуації філософія аж ніяк не втратила свого предмета. Напроти, відмова від претензій на всезнання дозволила їй більш чітко самовизначитися в системі наукового знання. В межах кожної конкретної науки є різні рівні узагальнення, що не виходять, однак, за рамки певної сфери або аспекту буття. У філософському мисленні самі ці узагальнення спеціальних наук стають предметом аналізу. Філософія зводить воєдино результати дослідження різних областей знання, створюючи всеосяжний синтез універсальних законів буття і мислення. Виконуючи цю функцію, філософське мислення нерідко спрямовується на об'єкти, які недоступні емпіричному пізнанню. Найбільш загальні засади сущого (буття - небуття, простір - час, причинність, сенс людського існування, істина, добро, свобода тощо), з яких "конструюється" світ людини, і є предметом філософії. Тому її особливістю постає гранично широкі узагальнення. Коли ми кажемо про гранично широке узагальнення, то йдеться про виведення міркування на межу буття та небуття, тобто про намагання відшукати у досліджуваному явищі такі його ознаки або елементи, наявність яких робить це явище можливим, а відсутність, навпаки, неможливим. В іншому значенні граничний рівень узагальнення може поставати як ідеалізація певної сторони або певного відношення дійсності, наприклад, коли ми кажемо: "ідеально пряма лінія", "ідеальне коло" "ідеальний газ" тощо. Ці поняття виступають в ролі певних ідеалів, зразків, які в дійсності недосяжні. Хоч ідеальні, еталонні виміри дійсності у реальності відсутні, проте коли ми маємо їх у свідомості, ми отримуємо можливість оцінювати будь-які реальні стани дійсності, бо всі вони постають у порівнянні з еталонами до певної міри як відхилення від останніх. Тому філософія окреслює дійсність не лише у її наявному стані, а переважно через її внутрішню необхідність та через належне, тобто вона не просто каже про те, що є, а й про те, як має бути (див. праці проф. Петрушенка В.Л.). Разом з цим філософія вибудовує "стартовий майданчик" для подальшого руху у майбутнє, надаючи людині необхідні інтелектуальні інструменти для свідомого життєвого вибору. Лише людина здатна не тільки сприймати дійсність, але й оцінювати її. Лише людина має здатність судити, тобто співставляти й аналізувати дійсність, тому саме судження постає для філософії вирішальною формою людського мислення. Таким чином те, що філософія виводить свої основні твердження на гранично можливий рівень узагальнення, намагаючись відшукати сталі, фундаментальні, еталонні орієнтири для людини, що не є ситуативними та скороминущими, виступає важливою ознакою філософського мислення.

Крім того, можна виділити ще й інші важливі ознаки філософського знання. По-перше, філософське мислення постає внутрішньо пов'язаним, логічно послідовним, а значить - аргументованим, обґрунтованим. Філософія апелює до розуміння, до людської здатності мислити та осмислювати реальність. По-друге, філософське мислення є не тільки мисленням про певну реальність, а ще більшою мірою воно є мисленням про мислення, думкою про думку, тобто саморефлексією. Інакше кажучи, найпершою реальністю для філософії постає реальність самої думки. З одного боку, це пояснюється тим, що філософія намагається осмислювати не часткові явища, а ситуацію перебування людини в світі, спираючись при цьому на здатність людини мислити та усвідомлювати. З другого боку, коли філософія виходить за межі часткових форм, тобто за межі реальних станів дійсності взагалі, то вийти вона може лише у власний простір думки: думка, не підкріплена реальністю, може тримати лише сама себе. За великим рахунком це є прагнення і мужність тримати думку у напрузі та неперервності. По-третє, філософське мислення є теоретичною формою світоглядного знання, тому вона постає формою людського самоусвідомлення, тобто у ньому завжди постає відчутним момент присутності людини; це є мислення під кутом зору людини, її життєвих зацікавлень та життєвого вибору. По-четверте, всі зазначені риси філософського мислення резюмуються тим, що саме у філософії та за допомогою філософії людина заявляє про своє бажання взяти на себе й відповідальність за свідоме вирішення своєї життєвої долі.

Зупинимось тепер на питанні, чим філософія відрізняється від інших провідних форм людської інтелектуальної діяльності, оскільки суттєві риси філософії викристалізовуються через її порівняння з наукою, мистецтвом та релігією.

Філософію та науку споріднює націленість на пізнання світу, на істину. Обидві вони засновані на дискурсивному мисленні, тобто передбачають аргументи і сумніви. Історично і філософське, і наукове знання постає теоретичним, тобто побудованим на узагальненнях, правилах логіки, що дає підстави розглядати філософію як науку. Проте лише філософії властиве гранично широке узагальнення, конкретні ж науки, обмежені предметом свого дослідження і не виходять за його межі. Тому, хоча вони й прагнуть наблизити людину до істини, вони не досліджують, що таке істина, закон, пізнання тощо, так само як не досліджують вони й питання про становище людини в світі та можливості її самовизначення. Філософське мислення є більш вільним, ніж жорстко прив'язане до фактів природничо-наукове. Якби на фактах можна було довести, що економіка для розвитку суспільства важить більше, ніж моральні цінності, що матерія первинна, а дух вторинний, чи навпаки, то філософія була б наукою, як й інші науки.

Необхідно також вказати на неоднорідність філософського знання. Вчення про простір і час, про закони і правила мислення максимально наближене до наукового, а такі поняття, як "свобода", "ідеал", "Бог", "добро" і "зло", виходять за межі фактологічної науки. Це дає підстави стверджувати, що філософія не відповідає всім вимогам науковості, вона принаймні відхиляється від того зразка науки, яким є, наприклад, природознавство. Філософію, звичайно, можна вважати наукою, оскільки вона виступає як засноване на розумі знання. Однак будучи за формою діяльності наукою, вона не є наукою за своїми функціями та значенням для людини. Філософські знання містять, як правило, певне ціннісне відношення людини до світу. Наука формує картину світу, яка є холодним, сухим зведенням даних про світ сам по собі, без людини. Філософія є теоретично вираженим світоглядом, в якому "картина світу" є лише моментом, це є стрижень світогляду, який виражає відношення людини до світу. Це не просто знання, а знання, "вдягнене" в ціннісні шати. Філософія досліджує не світ як такий, а смисл буття людини у світі. Людина для неї – не просто річ серед речей, а суб'єкт, здатний змінювати світ і самого себе. Розглядаючи відношення "людина і світ", філософія прагне піднятися до усвідомлення питань про мету та сенс життя, про щастя та шляхи його досягнення.



Ціннісне відношення до світу споріднює філософію із мистецтвом та релігією. Філософію та мистецтво споріднює те, що вони подають дійсність не відсторонено, а через людське до неї відношення (суб'єктивно). Для філософії та мистецтва немає нецікавих або заборонених тем: вони проникають усюди і усюди знаходять предмет своєї уваги. Як філософія, так і мистецтво надають значної ваги самовідчуттю людини та інтуїції, проте розходяться вони у тому, що філософія постає розумовим осягненням світу, а мистецтво його художньо-образним осягненням при допомозі почуттів, переживань, емоцій. Вихідною формою думки для філософії є поняття, а вихідною формою художньої творчості постає художній образ. Художні образи, як і філософські поняття, відтворюють дійсність, але у специфічній формі. У художніх образах сам предмет і спосіб його бачення митцем зливаються воєдино. Оскільки філософське світобачення засноване на розумі, то в ньому особа філософа все-таки відсувається на задній план порівняно з мистецтвом. Даючи різне тлумачення світу, філософи логікою розуму змушені прийти або до взаємного заперечення, або до різних форм згоди. Крім того, художні образи - це загальне в чуттєвій формі, це узагальнення на рівні відчуттів і подане в особливій художній формі. Воно лише "проглядається", а не чітко фіксується. Отже, філософське мислення "вільніше" (від фактів, чуттєвості), ніж наукове, а художнє - "вільніше", ніж філософське. Це означає, що філософія посідає проміжне місце між наукою і мистецтвом.

Питання 3. Основні питання, структура та функції філософії.
Для філософії світ завжди є проблемою. Виникнення філософії засвідчило зрілість духу, його мужність не тільки порушувати, але й вирішувати важливі світоглядні проблеми. Якщо простежити історію розвитку різних філософських систем, то не важко помітити, що вся її тематика фактично зосереджена навколо центральної багатопланової проблеми "людина - світ", яка має багато проявів, модифікацій: "суб'єктивне - об'єктивне", "матеріальне - духовне", "природа - суспільство" тощо. Проблема "людина - світ" виступає як вузлова й універсальна і може розглядатися як загальна формула, смислова спрямованість, зорієнтованість практично кожної філософської системи. Тому вона й становить вихідне предметне поле філософії. Німецький філософ І.Кант (1724-1804) стверджував, що принципове значення для філософії у найвищому плані має вирішення таких важливих світоглядних питань: "Що я можу знати?", "Що я повинен чинити?", "На що я можу сподіватися?" та "Що є людина?" З окреслених І.Кантом основних світоглядних питань випливають основні типи відношення людини до світу: пізнавальне, ціннісне, практичне та смислове. Пізнавальне відношення людини до світу виявляється в тому, що світогляд охоплює насамперед найбільш загальне знання про світ, історію людства й окрему людину. Водночас людина мусить виробити своє ставлення до тих явищ, з якими вона стикається, дати їм свою оцінку, визначити їх вартість для свого життя. Тому світогляд включає також цінності, які виступають важливими регуляторами соціальних стосунків і на основі яких відбувається оцінювання соціальних явищ (добро - зло, прекраснее - потворне, справедливе - несправедливе, корисне – некорисне тощо). У цьому полягає ціннісне відношення людини до світу. Практичне відношення людини до світу передбачає наявність у світогляді певних практичних настанов: чинити або не чинити, як чинити? Смислове відношення передбачає вписування людиною себе у світову цілісність. Збираючи історичний досвід вирішення світоглядних питань і пропонуючи їх наступним поколінням, філософія постає інтелектуальним ядром їх світогляду. Вона стає формою свідомого вирішення найперших питань людського самовизначення, самоусвідомлення та самоствердження.

Як вже зазначалось, філософія передбачає узагальнене знання про засади світу і людини. В історичному розвитку філософії існували різні тлумачення таких засад, що постало основою виділення різних, проте основних філософських позицій. Тих філософів, що визнавали наявність у світу одного єдиного начала (або єдиної засади), називають моністами (від слова – одиниця). Моністи можуть бути матеріалістами (єдиним началом є матерія) або ідеалістами (началом світу є дещо духовне, ідеальне). Існують також інші варіанти вирішення цього питання. Дуалізм передбачає, що існує два окремих та незалежних одне від одного початків буття, взаємодія між якими і визначає весь стан буття; це можуть бути, наприклад, дух та матерія, добро та зло. Плюралізм припускає, що існує багато відносно автономних початків буття. Важливе значення має також осмислення станів світу та його начал, де фігурують також різні позиції. Динамізм визнає, що початок буття, як і його загальний стан, є активний і рухливий, в той час як константний підхід підкреслює статичність, незмінність засад буття; таке бачення начал світу інколи називають метафізичним. Динамізм може бути органічним (за взірець береться динаміка живого організму) або механічним.

Питання про засади світу виводять філософію на найбільш болючу тему: що таке людина? Адже знання про світ самі по собі можуть бути і корисними, і не дуже. Знання потрібні людині, щоб зайняти гідне місце у цьому світі. На думку більшості філософів, вирішувати цю проблему можна лише на основі з'ясування того, в якому відношенні перебуває людина до засад або начал буття. Чи можна пізнати і зрозуміти це відношення? – На це питання різні філософи відповідають по-різному, але ті, хто заперечує принципову можливість пізнання світу та його засад, отримали назву "агностиків" (від слова "гнозис" – пізнання із запереченням), ті філософи, що висловлювали сумнів щодо можливостей пізнання, називаються скептиками. Є філософи, що заперечують можливості пізнання на основі сумнівів у пізнавальних можливостях людського розуму; їх називають ірраціоналістами (проти розуму) або інтуїтивістами (лише інтуїція виправдана, а не розум чи логіка).

У ХІХ ст. деякі філософи (Л.Фейєрбах, К.Маркс, Ф.Енгельс) вважали основним питанням філософії проблему первинності матерії або духу: що лежить в основі світу – незалежне від свідомості матеріальне начало чи дух? Відповідно, вони вважали, що розвиток філософії завжди визначався боротьбою матеріалізму та ідеалізму.

Проблема людини та сенсу людського життя стає центральною філософською проблемою некласичної філософії, яка виникає в середині XIX ст. Відомий французький письменник та філософ А.Камю вважав, що найперша проблема філософії стосується самогубства: вирішити, варте чи не варте життя праці, щоб бути прожитим, - значить відповісти на основне питання філософії.

Програмні принципи філософії обговорюються і в наш час. На філософській конференції в Клюні (1970) К.Глюксман висловив думку про те, що боротьба матеріалізму та ідеалізму більше не виступає визначальною рисою сучасної філософії, тому це питання для філософії втрачає свою актуальність. І хоча йому заперечував Ж.Дерріда, сучасна філософія постмодернізму суттєво трансформувала зміст і спрямування філософських пошуків. У філософії постмодернізму, яка відмовилась від лінійного типу детермінізму, центральним об'єктом аналізу постає щось окреме: "подія" у М.Фуко, "сингулярність" у Ж.Дельоза, "інтенсивність" у П.Віріліо тощо. Одиничні та унікальні події, на їх думку, мають особливий статус буття, який не вимагає визначення їх в якості матеріальних чи духовних. На прикладі філософії М.Фуко найкраще простежуються зміни основного спрямування думки в сучасній філософії. За визначенням М.Фуко основним питанням філософії стає проблема теперішнього, оскільки "питанням філософії довгий час було: "У цьому світі, де все гине, - що є таким, що не минає? Хто ми є - ми, які мусять померти, - по відношенні до того, що не минає?" Мені здається, що починаючи з XIX ст. філософія невпинно наближається до питання: "Що відбувається тепер, і що таке ми?"

Проблема "людина – світ" є джерелом не тільки найсуттєвіших філософських проблем, але й основних філософських дисциплін. На основі осмислення світу, природи, космосу формуються онтологія, натурфілософія, космологія (або космогонія).

Вченням про буття займається онтологія: вона виділяє різні сфери проявів буття - неживу і живу природу, соціальний світ, сферу ідеальних предметів тощо, зводячи у певні галузі та види все, що становить буття. Термін "онтологія" з'являється у кінці XVI ст. До XVII ст. основною філософською дисципліною вважалася метафізика - вчення про джерела та засади буття (детальніше про поняття "онтологія" та "метафізика" див. Т.10.). Натурфілософія або філософія природи ("натура" - з лат. природа) зосереджує увагу на осмисленні природних явищ, їх ієрархії та якостях, всезагальних закономірностях їх розвитку. Разом з цим вона торкається й питань людського буття, оскільки люди перебувають в органічних зв'язках з природою та поза нею їх існування просто неможливе. Космологія вивчає не тільки небесні світила, але й ставить глобальні філософські питання про сутність та походження космосу; питання виникнення, еволюції та форм породження космосу перебувають у сфері космогонії ("народження космосу" із д.-грецької мови).

У наслідок осмислення суспільної історії виникають соціологія, соціальна філософія, філософія історії, культурологія, етнософія, есхатологія та ін. Соціологія як окремий напрямок дослідження виникла у межах філософії у ХІХ ст., хоча намагання осмислити суспільство простежувалось у філософії здавна. Оскільки соціологія тяжіла до вивчення окремих фактів соціального життя, то вона перетворилася на прикладну соціологію та соціологію окремих сторін суспільства, наприклад, соціологія сім'ї. Філософське осмислення особливостей суспільного життя, зв'язків суспільства та природи, суспільства та окремого індивіда стали предметом вивчення соціальної філософії. Предметом філософії історії постають закономірності та спрямованість історичного процесу, його джерела, рушійні сили, чинники, об'єкт і суб'єкт. Культурологія має своїм предметом вивчення культури як особливої сфери суспільного життя, що постає якісною засадою формування суспільства і людини. Есхатологія є різновидом філософії історії, що намагається з'ясувати мету людської історії у космічному вимірі, причини можливої загибелі людства. Етнософія - це новий напрям філософських досліджень суспільства, який окреслює роль етносів, народів та націй в історії людства, а також виявити причини і наслідки поділу людства на різні етнічні групи.

Проблема, яка бере свій початок із центрального світоглядного відношення, - що таке людина? - привела до появи цілої низки філософських дисциплін, таких як філософська антропологія, антропософія, соціобіологія. Філософська антропологія (на відміну від антропології як частини історичної науки, яка вивчає особливості будови людського організму) ставить собі завданням вивчати людину у всіх її можливих виявленнях та характеристиках. Антропософія претендує на те, щоби збагнути сенс появи людини у світі, її всекосмічне призначення та причини саме таких її виявлень. До дисциплін антропологічного циклу інколи додають соціобіологію - науку про те, як міняється людина під впливом соціальних факторів на протязі історії. Але цю науку не всі згідні визнавати як філософську.

На основі осмислення свідомості людини та її духовного життя виникає цілий комплекс філософських наук про духовні явища та процеси. Сюди входять логіка, гносеологія (чи епістемологія), аксіологія, етика, естетика, філософія релігії, філософія права, історія філософії. Логіка - одна з найдавніших філософських дисциплін - досліджує форми, закони та норми правильного мислення. Гносеологія - це у дослівному перекладі теорія пізнання; вона вивчає питання про природу, чинники та результати людської пізнавальної діяльності, умови досягнення та ознаки достовірного знання, можливості їх практичного використання. Сьогодні ширше використовується термін "епістемологія" (теорія знання): часто саме так називають вчення про наукове пізнання, але в нашому культурному регіоні це є філософська теорія знання. Ціннісне відношення людини до світу є предметом вивчення аксіології - філософської дисципліни, яка досліджує цінності як явище людського життя. Аксіологія є підгурунтям етики, естетики, філософії релігії, які мають справу з цінностями, але в конкретнішому аспекті, ніж аксіологія. Етика - це вчення про норми та засади людських взаємин. Естетика досліджує природу людського захоплення красотою, причини людського потягу до прекрасного, гармонії, співмірності форм сущого. Філософія релігії досліджує природу та сутність релігії, її впливи на суспільство та особу. Філософія права звертається до таких явищ, як право, закон, справедливість, тощо. Нарешті, історія філософії, збираючи історичні досягнення філософії, з'ясовує закономірності та чинники розвитку філософських ідей і вписує їх у сьогодення.

Вищезазначене не вичерпує всієї сукупності філософських проблем і, відповідно, дисциплін. Філософія може вивчати будь-який феномен, якщо він посідає вагоме місце в житті людей. Саме цим зумовлена поява філософії науки, філософії техніки, філософії мови, філософії мистецтва, філософії спорту, філософії бізнесу, тощо, які зосереджуються на вивченні цих феноменів під найзагальнішим кутом зору.

Багатогранність філософії спричинила й численні прояви її функцій в житті сучасного суспільства. Серед функцій філософії найголовнішими є такі:


  • світоглядна: філософія допомагає людині зрозуміти світ, знайти й обґрунтувати свої життєві орієнтири, з'ясувати зміст і значення життєвих пріоритетів та цінностей;

  • пізнавальна: завдяки дослідженню загальних проблем пізнання філософія дозволяє зрозуміти будову знання і пізнання, їх роль в житті людини і суспільства, оцінити пізнавальні можливості людини;

  • логічна: філософія сприяє формуванню культури людського мислення, виробленню критичної неупередженої позиції у міжіндивідуальних та соціально-культурних діалогах;

  • соціальна: філософія допомагає зорієнтуватися у складних, строкатих, розмаїтих проявах суспільного життя і виробити власну соціальну позицію;

  • виховна: філософія прищеплює інтерес і смак до самовиховання, сприяє посиленню потягу людини до самовдосконалення, творчого підходу до життя, пошуку життєвих сенсів;

  • оціночна (аксіологічна): щоби орієнтуватись у світі, потрібно дати оцінку тому, що відбувається, відповісти на запитання, яким він є для людини – добрим чи злим, прекрасним чи потворним, вартим уваги, корисним чи ні?

  • методологічна: філософія вказує шляхи та методи отримання надійного, достовірного знання, сприяє виробленню та оцінці способів використання таких знань у практичній діяльності;

  • самоусвідомлення: саме філософська думка сприяє тому, щоби людина замислилась над самою собою, над своїми здібностями та можливостями, оцінила себе критично та реалістично, була спроможна сформувати гідні цілі та мотиви своїх життєвих дій.


Висновок.
Таким чином, філософія у формі теоретичного світогляду постала способом самовизначення людини у світі. Центральною фундаментальною проблемою всієї філософії виступає проблема "людина - світ". Однак в різних історичних умовах ця проблема ставилася та вирішувалася по-різному, тому й предмет філософії історично змінювався. Багатогранність філософії, як науки, зумовлює широкий спектр функцій, які вона виконує.
Контрольні питання і завдання:

1. Що таке світогляд? Чи є світогляд у тварин? Скільки світоглядів може бути в однієї людини? А в суспільстві?

2. Що таке міф? Чи може сучасна людина сповідувати міфологічний світогляд?

3. Якщо філософські проблеми ніколи не можуть бути розв'язані остаточно, то чи варто взагалі намагатися їх вирішити?

4. Якщо людину називають мудрою, то чи не значить це, що вона є філософом?

5. Чи можна стверджувати, що, подібно до того, як філософія є любов до мудрості, то фізика, наприклад, є любов до природи?

6. Що спільного та відмінного у філософії з мистецтвом, релігією та наукою?

7. Навіщо інженеру потрібна філософія, якщо він уже склався як спеціаліст?



ТЕМА 2: ФІЛОСОФІЯ СТАРОДАВНЬОГО СХОДУ.
Сучасне життя особливо гостро ставить питання про буттєві засади людини, що спричиняє підвищення інтересу до різних форм людського самовиявлення та самоусвідомлення. Так само, як в індивідуальному житті засади нашої особистості ми шукаємо в дитинстві, перші пошуки людського самоусвідомлення яскраво виявилися в “дитинстві людства” – в духовних здобутках давніх цивілізацій. Деякі особливості давньосхідного філософствування (домінування цілого над частковим, афористичність думки та ін.) заохочують нас звертатися до нього в пошуку відповідей на наболілі проблеми сьогодення. Адже східна філософська думка перебуває ближче, ніж західна, до вихідних джерел філософії, до безпосереднього переживання людиною свого становища у світі. Особливо цінними в цьому аспекті постають оригінальні здобутки філософської думки Стародавньої Індії та Стародавнього Китаю.


Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал